Про це пише 24 канал.

Йдеться про безкоштовний проїзд у міському та приміському транспорті, звільнення від земельного податку та право на безоплатну юридичну допомогу.

Пенсіонери можуть користуватися міським транспортом безкоштовно, хоча це не поширюється на таксі. До того ж, право на пільговий проїзд діє і на приміські поїзди.

Крім того, особи пенсійного віку мають право на безоплатну або пільгову правову допомогу. Це включає консультації, юридичний супровід і захист інтересів у суді.

Важливою є і податкова пільга. Пенсіонери, які отримують виплати за віком, звільняються від сплати земельного податку, якщо площа ділянки не перевищує встановлені межі. Наприклад, у межах міста — це 0,10 гектара, для дачного будівництва — до 0,10 гектара, а для ведення особистого господарства — до 2 гектарів.

Нагадаємо, у 2026 році в Україні планується черговий перегляд пенсійних виплат. Згідно з проєктом Бюджетної декларації на 2026–2028 роки, розробленої Міністерством фінансів, передбачено проведення індексації пенсій. Хоча остаточні суми ще будуть визначені під час ухвалення державного бюджету на 2026 рік, уже зараз відомо, що розмір виплат планують переглянути з урахуванням зростання мінімальних соціальних стандартів та інфляційних процесів.

Сообщение Пільги для пенсіонерів, які діють у 2025 році появились сначала на Український репортер.

У своїй декларації він вказав, що 30 грудня він отримав 903 984 гривні заробітної плати за основним місцем роботи. Виплату здійснив Конституційний суд.

Про це повідомив адвокат Роман Васильняк, розмістивши у Фейсбуку скриншоти декларації Тупицького та рішення суду.

“Круто бути суддею Конституційного Суду України! Вирішили народні депутати обмежити судову винагороду (на час карантину), а ти “бах” і визнаєш це рішення неконституційним через КСУ, де ти Голова. Потім йдеш в ОАСК і отримуєш позитивне рішення. Потім (до вирішення справи в апеляційному та касаційному порядку) отримуєш усе баблішко одразу. Мільйон під ялинку. А звичайні громадяни роками не можуть декілька тисяч стягнути з держави, бо фінансування на нульовому рівні. Але то для звичайних громадян “денег нет”, а для цілого Голови КСУ, який довго чекати не зможе гроші знайдуться завжди”, – написав Роман Васильняк.

Очевидно, судді цієї високої інституції повинні отримувати високу зарплату. Але ж  не сотні тисяч гривень! Не мільйон! У бідній Україні, де багато громадян не можуть прожити на мінімальну пенсію, де мільйони співвітчизників не мають коштів, щоб заплатити за комунальні послуги, де у районних лікарнях ще є медобладнання повоєнних років виготовлення (після 1945-го), де бракує коштів на бібліотеки, музеї, школи, дитсадки, технічні позашкільні заклади, книговидання тощо.

У країні, де, можливо, запровадять “продовольчі картки” для населення. Зате у держави є гроші для виплати таким як суддя Тупицький. Таким як Тупицький продуктові картки не загрожують!

Потім суддя Тупицький піде на пенсію, держава виплатить йому величезну суму так званих “вихідних” – мабуть, більше мільйона. І яку ж пенсію нарахують Тупицькому? Не 10 тисяч, і не двадцять, очевидно, це буде понад сто тисяч.

У нас катастрофічно збільшується провалля між людьми, які перебувають на високих державних посадах, і більшістю громадян. Одні – жирують, а інші ледь-ледь зводять кінці з кінцями.

Всі матеріальні блага і радощі життя – як додаток до високої посади. Це увійшло у плоть і кров чиновного люду найбільшого калібру. А ми дивуємося, чому ніяк не кане в Лету «прислужниця» ДУСя.

Час од часу Державне управління справами реформують, щось до нього доточують, щось тут змінюють, але ж суть залишається все тією ж – забезпечити раювання тих, кому народ довірив владу. Водночас цей же народ старцює, наймитує по світах, заробляючи на шматок хліба собі та дітям по чужих фазендах. А села ж… обідрані, скрізь – страшний розор, руїна править бал.

Владці вдають, що чують простих людей. Періодично лунають пропозиції продати державні дачі та резиденції, будинки відпочинку та оздоровчі заклади, якими опікується ДУСя. Але нічого не змінюється.

Цій проблематиці була присвячена стаття на сайті “Український репортер” “Короновані на владу і привілеї”.

Ось який коментар розмістив у Фейсбуку наш читач Микола Дворник:

Голова Конституційного Суду Олександр Тупицький щомісяця одержує понад 300 тисяч гривень. Чому такі величезні суми?  Він що, ризикує своїм життям? Чи може, по 5-6 годин стоїть за операційним столом в лікарні? Судді КС щомісяця мають приблизно по 250 тисяч. Порівняйте: 300 тисяч суддівських і 8 тисяч зарплата лікаря вищої категорії! В державі багато що поставлено з ніг на голову. Кричуща несправедливість була, є і нині розквітає! Реалії України.

Як писав “Український репортер”, Володимир Зеленський підписав указ про відсторонення голови Конституційного Суду України Олександра Тупицького від посади судді КСУ строком на два місяці.

«Я підписую цей указ заради відновлення справедливості та вирішення конституційної кризи», – сказав Глава держави.

Рішення було ухвалене після отримання та опрацювання фахівцями Офісу Президента клопотання Офісу Генерального прокурора, підписаного виконувачем обов’язків Генпрокурора, про відсторонення судді КСУ Олександра Тупицького від посади строком на два місяці.

Два роки тому інформація про статки в Криму голови Конституційного Суду України Олександра Тупицького спричинила хвилі обурення у суспільстві.

“Український репортер” нагадує, що під головуванням Тупицького судді КСУ 27 жовтня проголосували за визнання неконституційною статті про кримінальну відповідальність за декларування недостовірної інформації і скасували її.

Резонансний матеріал про земельну ділянку Тупицького оприлюднили журналісти програми «Схеми» (проєкт Радіо Свобода та телеканалу «UA:Перший»).

Пан Тупицький не з бідних людей.  Як стверджують журналісти “Схем”, у 2018 році він став власником земельної ділянки у кримському селищі Кореїз. Земельку оформив договором купівлі-продажу за російським законодавством, але не відобразив інформацію про це у своїй декларації про майно та доходи. Цитуємо:

“Олександр Тупицький ще до анексії Криму Росією в 2014 році володів маєтком та землею під ним у Кореїзі неподалік Ялти. Але у 2018 році він розширив свої володіння, оформивши ще одну ділянку біля будинку у свою власність.

Про це свідчить офіційний документ, отриманий «Схемами» з Єдиного держреєстру нерухомості Російської Федерації. У липні 2018 року Олександр Тупицький (на той момент він був заступником голови КСУ) оформив договір купівлі землі площею 126 кв. м. у громадянина Росії Володимира Рисятова. У деклараціях Тупицького ані за 2018 рік, ані за 2019 рік немає згадки про те, що він став власником ще одного об’єкту нерухомості.

Подання суб’єктом декларування завідомо недостовірних відомостей у декларації – це порушення, визначене статтею 366-1 Кримінального кодексу України. Саме цю статтю 27 жовтня Конституційний суд України на чолі з Олександром Тупицьким визнав такою, яка не відповідає Конституції України.

Окрім того, договір купівлі-продажу землі у Криму Тупицький оформив за законодавством Російської Федерації, його засвідчила Федеральна служба державної реєстрації, кадастру і картографії Росії…

Як розповідав “Український репортер” у 2021 році, Рахункова палата України провела аудит ефективності використання бюджетних коштів Конституційним Судом.

Висновки викликають не те що подив простого громадянина, а велике обурення. Під час жахливої економічної кризи, суцільного недофінансування важливих соціальних, медичних, освітніх, наукових програм, культурно-мистецької, природоохоронної діяльності (та іншого, іншого) Конституційний Суд України качається як вареник у маслі. У нього – море грошей.

Аудитори зазначають, що витрати на діяльність Суду та його автобази у 2018-ому – першому кварталі 2020-ого становили 507 мільйонів гривень. З них 75 відсотків – на оплату праці. Але ж відповідно до Закону України «Про Конституційний Суд України», видатки на фінансування Суду не можуть бути меншими за обсяг видатків у попередньому році. Тому Рахункова палата і стверджує: таке положення не узгоджується з одним із принципів бюджетної системи України – принципом обґрунтованості.

Яка “обгрунтованість”? Женіть з державного бюджету півмільярда, і не менше (судді їсти хочуть (разом зі своїми помічниками і консультантами)! Їх не цікавить, що в країні не вистачає коштів на зарплати медиків, на сільських листонош, на бібліотеки, будинки культури, фельдшерсько-акушерські пункти й медамбулаторії; їм не болить, що абсолютно не фінансуються художні виставки…

Їх не хвилює, що рентгенапарати у багатьох районних лікарнях ще 1970-х років випуску, що багато автомобілів швидкої меддопомоги розвалюються на ходу. Їм абсолютно “фіолетово”, що держава забула про фінансування гуртків і шкіл дитячої технічної творчості, кинувши їх напризволяще, себто на вимирання. Їм байдуже, яка у простих пенсіонерів пенсія і чи залишаються бодай якісь копійки з цієї пенсійної суми після оплати скажених комунальних послуг.

Головне – дай, державо, півмільярда! Бо так було, так заведено раніше, так є нині. На жаль, живемо у країні, де правителі, починаючи з перших років Незалежності і по сьогодення, зробили для себе рай земний за рахунок інших.

Зверніть увагу: із цих 507 мільйонів гривень 75 відсотків – на оплату праці. За які такі величезні досягнення та успіхи? За те, що трудяться до десятого поту, не мають коли і вгору глянути?

А погляньмо на ефективність цих панів у мантіях, відкривши матеріалу аудиту. “З 23-х результативних показників, затверджених паспортом бюджетної програми на 2018 рік, була виконана частина: 56 відсотків, а із 13 затверджених результативних показників на 2019 рік виконано 54 відсотки.

З недотриманням визначеного законодавством строку Конституційним Судом у 2018 році розглянуто 19 конституційних подань (47,5 відс. від загальної кількості, що надійшли) та 29 конституційних скарг (4 відс.), у 2019 році – 13 конституційних подань (56,5 відс.), 6 конституційних звернень (66,7 відс.) та 18 конституційних скарг (2,7 відс.)”.

Звичайно, є певні об’єктивні чинники того, чому так надовго затягується розгляд конституційних скарг та подань. В такому разі, шановні служителі Феміди, зменшуйте собі  суми зарплат. А це вже – ні! Нема дурних. Ніхто не бажає робити тоншими власні гаманці.

Ще раніше з офіційної інформації цього ж Суду відомо, що на виплату зарплати одного судді Конституційного Суду України за 10 місяців 2020 року було витрачено близько 2,5 мільйона гривень, а середній розмір винагороди судді КС становить 254 тисячі гривень на місяць.

Що ж, як мовиться в народі, хто на що вчився. Але скажіть тоді, чому лікар, який працює в операційній бригаді, рятуючи хворих, в тому числі і тих, хто страждає від коронавірусу, одержує зарплатню у сумі 8 тисяч гривень?

Наші медики щодня ризикують своїм здоров’ям і життям. А держава їм за це – крихти. Коли закінчиться така кричуща несправедливість, коли проваляться в безодню ці жахливі перекоси в оплаті праці? Чому голова Конституційного Суду Олександр Тупицький повинен одержувати щомісяця понад 300 тисяч гривень? Він що, ризикує своїм життям? Чи може, він по 5-6 годин стоїть за операційним столом в лікарні?

Порівняйте: 300 тисяч суддівських і 8 тисяч для лікаря! В державі багато що поставлено з ніг на голову. І це було зроблено не сьогодні, і не вчора, а два десятиліття тому, коли уряд суттєво підвищив коефіцієнти в оплаті праці керівникам судів.

Наведу й такий факт. У 2019 році трьом звільненим суддям Конституційного Суду було виплачено вихідну допомогу в загальній сумі 1 753,5 тис. грн.

Нагадаємо, Державне бюро розслідувань та Офіс генерального прокурора передали суду обвинувальний акт у другій кримінальній справі проти Олександра Тупицького. Його разом з головним бухгалтером Конституційного суду обвинувачують в несанкціонованому втручанні в роботу автоматизованої системи дистанційного обслуговування клієнтів Державної казначейської служби (“Клієнт Казначейства – Казначейство”).

Тупицького також судять за обвинуваченням у наданні брехливих свідчень і спробі підкупу свідка. Через цю кримінальну справу його відсторонили від виконання обов’язків голови Конституційного суду. Вже тривалий період у цих резонансних справах не поставлено остаточної правової крапки.

Діє та розквітає Окружний адміністративний суд Києва, який очолює одіозний Павло Вовк.

Читайте статтю:

• Голову Окружного адмінсуду Вовка доставлять до суду примусово

Це той суд, який давно мав би бути розпущений, як і обіцяв Зеленський. Але ж він діє! І виносить рішення на користь Тупицького. 900 тисяч – Тупицькому! Бравіссімо! Ось вона, “справедливість” на корисить клану. Коли це закінчиться? Це такого “благоденствія” заслужила Україна?

Леонід Фросевич

Малюнок Андрія Петренка

На цю тему:

• Привілеї для обраних – це ганьба можновладців. Читачі відреагували на статтю “Українського репортера”

Сообщение 900 000 гривень – голові Конституційного Суду Тупицькому. Чому держава роздає щедроти панам з верхніх щаблів? появились сначала на Український репортер.

Спецдачі, спецрезиденції, спецсанаторії, спецпенсії, спецобслуговуання, спецзарплати, спецлітаки, спецліфти, спецтуалети, cпецшлагбауми… Ці привілеї для тих, хто при великих посадах, для чиновного люду з високим статусом, каліброваних, з найвищого щабля номенклатурної драбини. Система розподілу ресурсів для вищої касти, на жаль, вже давно пристосувалася до реалій незалежної України.

Всі матеріальні блага і радощі життя – як додаток до високої посади. Це увійшло у плоть і кров чиновного люду найбільшого калібру. А ми дивуємося, чому ніяк не кане в Лету «прислужниця» ДУСя. Час од часу Державне управління справами реформують, щось до нього доточують, щось тут змінюють, але ж суть залишається все тією ж – забезпечити раювання тих, кому народ довірив владу. Водночас цей же народ старцює, наймитує по світах, заробляючи на шматок хліба собі та дітям по чужих фазендах. А села ж… обідрані, скрізь – страшний розор, руїна править бал.

Владці вдають, що чують простих людей. Періодично лунають пропозиції продати державні дачі та резиденції, будинки відпочинку та оздоровчі заклади, якими опікується ДУСя. Але нічого не змінюється.

Цій проблематиці була прсивячена стаття на сайті “Український репортер” “Короновані на владу і привілеї”.  Сьогодні розміщуємо відгук на матеріал нашого читача Миколи Дворника:

“Дуже важливу тему порушили. Підтримую і хочу додати. Привілеї для обраних – це ганьба наших можновладців, приниження нашої української гідності та сором за країну перед міжнародною спільнотою.

Ганьба і ще раз ганьба! Про яку боротьбу з корупцією можуть говорити ті, хто поставлений державою для цієї роботи – щоб боротися з таким ганебним явищем?! Ці “борці” грубо, хамськи демонструють цю корупцію зі своїх крісел, використовуючи кошти платників податків, кошти, яких так не вистачає на фронті, на охорону здоров’я, на освіту, зрештою тим же поліцейським – тим хто дійсно бореться зі злочинністю на передових рубежах, а не у кріслах високих кабінетів.

А хто мені дасть відповідь, навіщо міністри-силовики “ПОНАГОРОДЖУВАЛИ” деяких своїх наближених, інших осіб бойовою зброєю (по декілька одиниць)?

Ганьба всім тим, хто в часи становлення нашої держави як професійний злодій шарить по державних карманах, не важливо сам чи користується подачками від своїх “благодійників”.

Я ніколи не пробачу жодному президенту – гаранту наших конституційних засад, якщо вони роблять вигляд, що не бачать як їхні ставленики ганьблять самих же президентів.

Пригадую, як в 1981 році радянський генсек Леонід Брежнєв звернувся до Еріка Хонекера, тодішнього керівника Німецької демократичної республіки: «Тебе шо, жалко орден дать Косте?!” Він говорив про Костянтина Черненка, члена політбюро ЦК КПРС. І Хонекер дав… (Черненка було нагороджено Орденом Карла Маркса, найвищою нагородою тодішньої НДР. – Ред.)

Вношу пропозицію – дати всім тим, хто роздає та отримує усілякі “спец”, нагородну зброю та інше по ордену, який символізуватиме вищий статус корупціонера в тяжкі часи становлення нашої неньки України. «Дайтє Костє ОРДЕН!»

Микола ДВОРНИК

Сообщение Привілеї для обраних – це ганьба можновладців. Читачі відреагували на статтю “Українського репортера” появились сначала на Український репортер.

Спецдачі, спецрезиденції, спецсанаторії, спецпенсії, спецобслуговуання, спецзарплати, спецлітаки, спецліфти, спецтуалети, спецкамери у слідчих ізоляторах… А під час пандемії коронавірусу, коли у країні оголошено карантин і всі заклади харчування зачинено, у Києві тишком-нишком працювали спецрепоресторани деяких багатіїв з депутатськими мандатами, наприклад “Велюр” депутата від “Слуги народу” Миколи Тищенка.

Все увімкнено! Ці привілеї для тих, хто при великих посадах, для чиновного люду з високим статусом, каліброваних, з найвищого щабля номенклатурної драбини. Система розподілу ресурсів для вищої касти пристосувалася до реалій незалежної України.

Нещодавно Департамент охорони здоров’я Київської міської держадміністрації нагадав про існування цієї публіки великого калібру. Підлеглі столичного мера Віталія Кличка надіслали керівну депешу адміністраціям лікарень.

У цій «бомазі» наказано підготувати особливі умови лікування пацієнтів з винятковим статусом, тих, хто під опікою Державної охорони. Для них потрібно облаштувати окремі, ізольовані від інших приміщень, палати площами не менше 13 квадратних метрів із затіненими вікнами, окремі операційні. У переліку «окремого» багато що.

Панам – повний комфорт, простим смертним – недофінансовану медицину, з медобладнанням тридцятилітньої давнини, з жахливим дефіцитом ліків, з клопами і тарганами в лікарняних будівлях. З лінолеумом-решетом в коридорах, з дирявими вікнами в палатах і смердючими туалетами. З подертими матрацами.

Державні мужі хочуть сповна і в усьому відчувати себе коронованими навіть під час коронавірусного періоду.

Коли ж обсіла Україну ця повальна пошесть – привілеї для обраних? Вона стала виплоджуватися з тих часів, як ледве-ледве зіпнулися на ноги совєти в УРСР. В 1934 році, відразу після перебазування столиці з Харкова до Києва комуністичні начальники Косіор, Петровський, Затонський, Постишев, Любченко, Балицький обрали собі місцину для дач – Міжгір’я, біля Вишгорода. 22 листопада 1935 року політбюро комуністичної України прийняло рішення про спорудження межигірських державних дач.

З бюджету направили більше мільйона рублів на це будівництво. Документи засекретили. Подалі від очей народу.

З тих пір в Україні влада старанно приховує, замовчує всю документацію щодо державних дач і резиденцій; це стосується як ремонтів, так і зміни статусу будинків, розцінок на проживання, земельних ділянок. І не тільки приховує, а ще й маніпулює, підтасовує… Ось звідкіля випнулася мода на утаємничення. Янукович зі своїм Міжгір’ям узяв цю тактику на озброєння.

Думалося, що після проголошення Незалежності наша країна одразу подолає цей лихий вірус під назвою «привілеї». Тим більше, що наприкінці 1980-х, на початку 1990-х років люди усіляко ганьбили спецрозподільники, спецгодівниці для компартійних бонз, вимагаючи відправити усю цю покруч, яка засвідчувала нерівність, на смітярку історії. І до цього ніби й пробивалася дорога, щоб стати на цивілізовану твердиню, жити й господарювати як у демократичних країнах. Але привілеї не вигибли, почали мутувати, що явно подобалося керманичам нової України.

А у спадок від комуністів дісталося багато що. Державні дачі, резиденції, підсобні підприємства, санаторії, готелі, автобази… Їх будували за народні кошти, а ось користуватися усім цим було дозволено лише великим начальникам.

Всі матеріальні блага і радощі життя – як додаток до високої посади. Це увійшло у плоть і кров чиновного люду найбільшого калібру. А ми дивуємося, чому ніяк не кане в Лету «прислужниця» ДУСя.

Час од часу Державне управління справами реформують, щось до нього доточують, щось тут змінюють, але ж суть залишається все тією ж – забезпечити раювання тих, кому народ довірив владу. Водночас цей же народ старцює, наймитує по світах, заробляючи на шматок хліба собі та дітям по чужих фазендах. А села ж… обідрані, скрізь – страшний розор, руїна править бал.

Владці вдають, що чують простих людей. Періодично лунають пропозиції продати державні дачі та резиденції, будинки відпочинку та оздоровчі заклади, якими опікується ДУСя.

Так, у 2014 році Фонду держмайна було доручено провести інвентаризацію цього “пирога” і внести пропозиції щодо подальшого використання для суспільних потреб або реалізації. Однак ідею “заговорили”, атакувавши аргументами про недоцільність та відсутність інвестиційної привабливості. Тодішня урядова постанова №65 «Про економію державних коштів та недопущення втрат бюджету» стала мильною булькою.

На сайті ДУСі читаємо:

«В управлінні Державного управління справами перебуває понад 60 державних підприємств, установ, організацій та господарське товариство, повноваження з управління корпоративними правами держави якого передані Державному управлінню справами. Їх діяльність з надання послуг та реалізації продукції і товарів дозволяє Державному управлінню справами виконувати покладені на нього завдання в повному обсязі та спрямовувати кошти для наповнення державного бюджету…».

Отож розкошують-жирують і далі. Наприклад, Комплекс відпочинку «Пуща-Водиця» Державного управління справами діє з 1936 року (колись називався дачним господарством). Читаємо, що «основною метою його діяльності є створення належних умов для прийому, перебування та відпочинку вищих посадових осіб держави, а також інших категорій осіб, обслуговування яких здійснюється Державним управлінням справами».

Казенні дачі для наших правителів – це все, запорука найвищого блаженства. Незалежна Україна не змогла відмовитися від цих хатинок, зберегла як елемент радянської системи пільг і привілеїв. Більш того, вона вдосконалила цей елемент «спец», відкривши вікно для «прихватизації», лукавих комбінацій з державною нерухомістю.

Наприклад, в Пущі-Водиці на початку 1990-х років були скоромні дерев’яні дачні будиночки для проживання статусних людей. Згодом ці оселі стали перетворюватися на розкішні тереми, і вже начебто й не державної власності. Чимало тутешніх хатинок стали приватними.

Скажімо, територія держдачі №17 («Пуща-Водиця») — майже 10 гектарів лісових угідь. Колись тут мешкав лідер комуністичної України Володимир Щербицький, потім — голова Ради Міністрів УРСР Олександр Ляшко. За новітньої доби на цій дачі певний час проживав Леонід Кучма (ще коли був прем’єром). Якийсь час господарем 17-ої був нафтогазовий магнат Ігор Бакай, який затіяв тут грандіозний ремонт. На мільйони доларів. Хотів жити як король.

Не ставлю на п’єдестал Щербицького. Свого часу журналістські стежки-доріжки привели мене до садівницько-дачного кооперативу «Дніпро» у Вишгородському районі, який очолювала Нінель Щербицька. Вона була дружиною Бориса Щербицького, брата керівника комуністичної України.

Нінель і Борис Щербицькі мали невеличку приватну хатинку – типову, одноповерхову. Хоч і цегляну. Землі – соток шість. Яблуні, груші, сливи, ягідники, суниця… Словом, як і годиться. Усе гарно доглянуто, чисто, красиво. Господиня, Нінель Петрівна, частувала духмяним чаєм, печивом, припрошувала… А мене, журналіста, все роз’їдала цікавість, чому ця сім’я, проживши разом 43 роки, не збудувала хороми. Адже вони були з найпершої обойми влади, нехай і комуністичної.

І Нінель Петрівна розповіла, як одного разу її чоловік Борис прийшов до старшого брата з досить незвичним проханням. Каже:

«Володю, дозволь нам з дружиною переїхати із забрудненого Дніпродзержинська у Верхньодніпровськ – на батьківщину – і збудувати там дім. (Змінити місце проживання Нінель Петрівні порадили лікарі. Вона багато років завідувала хімічною лабораторією металургійного заводу). Щербицький-старший почервонів, сердито гримнув: «Ти з розуму зійшов?! Хочеш, щоб мене з роботи зняли, з партії виключили? Докотилися: рідний брат захопився приватною власністю!».

Нінель Петрівна каже, що навіть цю дачу біля Вишгорода вони з чоловіком збудували за усіма тодішніми компартійними «застереженнями» – щоб як в усіх…

Сьогодні подібна ситуація виглядає кумедно, особливо на фоні кумівства, сватовства у владі, коли преференції на мільйони доларів дають синам, донькам, коханкам, дядькам, тіткам. Коли тендери на мільярди баксів «виграють» свої.

Але ми знову вдаряємося до елітної Пущі. Поруч із 17-ою ще одна цікава державна фазенда. Знаменита тим, що тут проживав прем’єр-міністр Павло Лазаренко. Свого часу «Паша» і «Данілич», коли ще до ворожби між ними не дійшло, із дружинами сиділи під дубом біля багаття, смакували шашликами. Але ж не домовилися… «Паша» захотів бути «першим». Свита «Данілича» накопала, влаштувавши зашквар за кордоном, куди вдарився земляк.

Що нині у спецПущі? Землі тут багатенько. Але ні нерухомість, ні гектари держава не хоче продати з молотка. Колишня дача «Паші», як і все володіння закріплене за родиною одного з колишніх міністрів закордонних справ (ну, того, який був майже при «всіх»…).

Особливо гріють душу керівникам України усіх часів державні резиденції. І якби ж була одна така садиба, то й не варто було б критикувати цю привілею. Але ж на шиї держави «сидять» і «Залісся», і «Синьогора», і ще низка подібних панських фільварків нової доби. Навіщо?

Ось що відомо про головне завдання резиденції «Залісся». Наказано забезпечити «належні умов для прийому і перебування вищих посадових осіб держави, глав іноземних держав та офіційних делегацій іноземних держав, міжнародних організацій…»

У Заліссі —центральна садиба, готельний комплекс, стайня, гостьовий будинок. Дві дачі побудовані ще за часів Хрущова та Брежнєва.

Колись сюди приїздив полювати кубинський вождь Фідель Кастро. Маєток – це 14 836 гектарів земель у постійному користуванні.
Тут – своєрідний величезний зоопарк: олень, лось, козуля, дикий кабан, лань, зубр, лисиця, заєць, ондатра, бобер, куріпка… Дуже багато всього…

Чому б не виставити “Залісся” на відкриті торги? Не хочуть, вчепилися у цей куточок намертво. Ще за часів президентства Ющенка чиновники ДУСі говорили, що “Залісся” з представницькою метою практично не використовується, проте на утримання резиденції з Держбюджету щорічно витрачаються чималі кошти.

ДУСя подавала сигнали, що готова розглянути пропозиції щодо створення на території “Залісся” національного заповідника. Але керівництво держави обмежилося тільки балачками. Упродовж десятків років «створють» тут заповідник, і все марно. Многотрудна ця робота, як бачимо, для влади. Звичайно, це ж треба відривати ласий шмат від системи пільг і благ. Тобто від себе рідненьких.

Загальна площа території Державної організації «Резиденція «Синьогора» – 10 886 гектарів. Також гріє душу. І знову ж як «геніально» прописано в інтересах вождів: «основною метою діяльності Державної організації «Резиденція «Синьогора» є забезпечення належних умов для прийому і перебування вищих посадових осіб держави, глав іноземних держав та офіційних делегацій іноземних держав, міжнародних організацій…»

Паралельно народу вішають локшину на вуха, що завданням «Синьогори» також є «популяризація серед населення значення збереження і правильного використання лісів і захисних лісонасаджень, фізкультурно-оздоровча та спортивна діяльність».

Ви чули коли-небудь, щоб «Синьогора» займалася такою «популяризацією»? Кому потрібна ця брехня?

Ще з 2009 року резиденція «Синьогора» перебуває в процесі реорганізації (перетворення) в національний природний парк. Як мовиться в народі, мели язиком аби губи не дармували.

А що вже різних підсобних господарств для еліти насіялося-навіялося! Є ось держпідприємство «Чайка». А при ньому – і молокопереробний цех, і млин, і крупорушка, і цех з виготовлення ковбасних виробів… Уся ця господарська рать опікується стратегічним завданням – «організацією виробництва високоякісної сільгосппродукції, її переробкою та забезпеченням потреб громадського харчування Адміністрації Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Державного управління справами та інших органів, установ та організацій…».

Запримітьте: панам – високоякісну продукцію. Щоб жили сто і більше років. Щоб не хворіли. Щоб почувалися якнайкраще. А простолюдини, виходить, нехай споживають низькосортну продукцію?

Завершуючи тему державних дач, закарбуємо: в історії незалежної України лише одинаки відводили погляд від цієї казенної, дармової нерухомості. Зокрема, перший міністр оборони України, генерал-полковник Костянтин Морозов в 1991 році відмовився поселитися в окремому будинку колишнього командувача Київського військового округу в Пущі-Водиці. Він наказав розмістити тут сім’ї двох безквартирних офіцерів. А наступного року генерал Морозов категорично відкинув пропозицію зайняти службову дачу в престижній Кончі-Заспі.

В обідню пору помічник приносив Морозову до міністерського кабінету, що в будівлі на Повітрофлотському проспекті, бутерброд і клав на стіл чек за цей продукт — такою була жорстка і неодмінна вимога міністра. Минуть роки, і перший кабінет в оборонному відомстві облюбує генерал Олександр Кузьмук. Згодом він поселиться у тій самі казенній дачі в Пущі-Водиці, де квартирували офіцерські сім’ї (цим людям, певно, надали окремі помешкання). Себто Кузьмук «осів» у будинку, від якого колись відмовився Морозов. Він, отже, з іншого тіста..

Термін «спец» реп’яхом вчепилося до найвищого начальства. Коли Леонід Черновецький став мером Києва, в головному будинку на Хрещатику розпочали ремонт – в коридорах з’явилися перегородки, на дверях, які вели до службових кабінетів Черновецького та його заступників – кодові замки.

Придворні дуже старалися забезпечити для панства особливий комфорт. Відгородитися від простих смертних – стиль діяльності різних начальників в незалежній Україні, навіть в регіонах.

Торік булаву в Київській області президент Володимир Зеленський вручив вихідцю з Харківщини бізнесменові, мільйонерові Олексію Чернишову. Багатьох вразило, що новий голова КОДА Чернишов на свій розсуд «перекроїв» частину сьомого поверху адмінбудівлі на площі Лесі Українки,1. Прохід у коридорі до обладміністрації, який завжди був вільним, він раптом перекрив глухою перегородкою з дверима, на яких «повісив» кодовий замок, встановив систему відеоспостереження (див. фото). “Слуга народу”?

Але і це ще не всі бар’єри від Чернишова? Як відомо, з тилового боку є також окремий вхід до адмінбудинку Київської обладміністрації (для керівництва). Тут є ліфт. Однак безпосередньо на сьомий поверх, де кабінети керівництва КОДА, а саме Чернишова, цим ліфтом не можна скористатися – вмонтовано спеціальну електроніку, яка не дозволить “поїхати”. Так би мовити, “ексклюзив”.

Кого боявся пан Чернишов? Народу? Депутатів? Журналістів? Смішно. На першому поверсі чергує варта Державної охорони. Без перепустки не пропустять. А може, цю “кодову стіну” облаштували з тим, аби сторонні (небажані) не заважали пану Чернишову готувати грандіозні плани, як витягнути Київську область із страшного розору і тотальної руїни?

Нині Олексій Чернишов на ще вищому щаблі державної влаади, він – міністр регіонального розвитку, будівництва та жкг. Цікаво, чи є вже якісь зміни в облаштуванні міністерських коридорів по новому?

Спецклозети, спецліфти, спецопочивальні, спецшлагбауми – це все також для начальників різних калібрів. Панство не користується звичайним входом (як для простих держслужбовців, відвідувачів) до адміністративних будинків, «воно» під’їжджає до окремого під’їзду, зазвичай з тилового боку. Тут – окремий вхід, де чергує вартовий (одержує платню з держбюджету, себто з наших податків), окремий ліфт, який везе «сановне тіло» на певний поверх. А далі – кодові замки… декілька секретарок, помічників, референтів. Пана чекають важливі державні справи, зокрема як поліпшити життя трудового народу.

Зачепимо ще одну галузку нашої теми – ордени, медалі, почесні звання, відзнаки, генеральські погони, найвищі військові звання, навіть Зірки Героїв… Багато що із усього цього – з категорії «спец».

Один із українських скоробагатьків – власник цукрозаводів, тисяч гектарів – за тіньовою схемою, під прикриттям начебто спорудження котеджного містечка для уболівальників футбольної першості Євро-2012 (з “благословіння” керівництва КОДА у 2008 році) привласнив 20 гектарів лісу майже біля Києва, у селі Мархалівка Васильківського району.

Селяни протестували проти цього свавілля, однак правди і справедливості не домоглися. було порушено кримінальну справу, яку згодом було “сховано” до архіву. Невдовзі, коли хвилі протесту зійшли, цьому мільйонерові було присвоєно звання Героя України (Зірку вручив Віктор Ющенко), він став народним депутатом. А після цього суспільство дізналося, що багатія називають замовником убивства відомого журналіста з Черкащини. Як усе типово…

Будь-яка забаганка стає реальністю. Тільки ось Зірки знівельовано…

Хочеш найвищу нагороду? Одержуй Героя України. Погони генерал-полковника, а то й генерала армії (!), для помічника чи радника? Будь ласка! Пришивайте «цацки» на мундири»… А погляньте, який великий список генералів армії України!

Коли Леонід Кучма був президентом України, то одного року, з нагоди чергової річниці Незалежності в один день присвоїв 148 (!) генеральських звань.

І коли ж, запитується, ця нещасна і розтерзана Україна стане щасливою та заможною, як Швейцарія? Ніколи?

Бути нагородженим – привілей, ще  з початку Незалежності. Для своїх, звичайно. Для тих, хто на верхотурі влади. Переконаний: перша особа в державі здатна усе це зламати, назавжди покінчивши з горезвісним “спец”. Але…

Колишній заступник голови СБУ, народний депутат ВР 2-го скликання, генерал-лейтенант Олександр Скіпальський висловив думку, чому не таланить Україні упродовж тисячоліть. Він вважає, що українці «за це тисячоліття були травмовані у своєму генетичному розвиткові, адже нам не передавався ген, як зміцнювати своїх вождів, як впливати на них…».

І де, скажіть на милість, у яких лабораторіях «виростити» отой ген впливу на вождів?

Ось погляньмо: усі, кому народ вручав президентську булаву, стали дуже багатими людьми. І їхні міністри також. І дрібніші чиновники. І їхні діти. І їхні куми, свати, сини, доньки й зяті… Ще й обвішані з голови до пупа орденами, медалями, званнями, титулами, відзнаками, іменними пістолетами, шаблями, кортиками. При сіятельних погонах, мундирах. Розцяцьковані, помережані златом-сріблом.

За що така честь? За які великі заслуги слава і пошанування? За що такі лаври? Може, наша країна стала заможною як Швейцарія? Чи тут люди раюють, як у Канаді?

Усі мафіозні бариги з найближчого оточення Януковича нагороджені орденами «За заслуги». На грудях в Андрія Клюєва – «За заслуги» двох ступенів. Азаров – повний кавалер цього ордену. До речі, й головного пахана донецької банди, зрадника й ворога українського народу — Януковича – досі чомусь не позбавляють ані нагород, ані звань. А він же — повний кавалер ордена “За заслуги”!

Укази про нагородження Януковича орденами «За заслуги» підписав президент Леонід Кучма. До речі, два ордени (другого і третього ступенів) Кучма вручив Януковичу акурат до дня народження – у липні 2000 року і у липні 2002-го).

Нагороджувати до дня народження або з нагоди чогось увійшло в плоть і кров сановного люду. Подивіться, скільки «цяцьок» в Азарова, який люто ненавидить все українське і весь наш воюючий народ. Зокрема, у нього купа нагородної зброї: пістолети ПСМ, “маузер”, “форт”, ще й морський кортик на додачу. У 2004 році тодішній міністр оборони України генерал Олександр Кузьмук нагородив Азарова (до дня народження) пістолетом ПСМ “за визначні заслуги в забезпеченні обороноздатності України”. А наступного року з нагоди дня народження – маузером!

До речі, Куьмук народився у квітні 1954-го. Певно, це добре пам’ятає Леонід Кучма, оскільки за три дні до уродин Кузьмука, у 2002 році, підписав указ про його нагородження Орденом Богдана Хмельницького I ступеня. (Олександр Кузьмук є повним кавалером цього ордена).

У 2004 році, за три дні до дня народження Кузьмука Кучма нагородив його Орденом Данила Галицького. 17 квітня Кузьмуку було вручено іменну вогнепальну зброю.

В Україні сотні й сотні чиновників нагороджено іменною вогнепальною зброєю. Чому ми не зустрічаємо повідомлень про те, що міністр оборони (або ж начальник Генерального штабу) на фронті вручив іменні пістолети хоробрим захисникам України – солдатам, сержантам, лейтенантам, капітанам? Так не прийнято? Чому держава є скупою на найвищі нагороди для воїнів-добровольців, для простих військовиків Збройних Сил, для тих, хто витягує на собі цю страшну війну? Ці люди не з тієї номенклатурної «обойми»?

У розслідуванні Данила Мокрика для програми “Наші Гроші з Денисом Бігусом” йдеться про ексзаступника Генпрокурора Олексія Симоненка, який в часи Віктора Януковича працював в СБУ. Він отримав купу нагород як від глави СБУ Валерія Хорошковського, так і від Януковича.

Останній “нагородив Олексія Симоненка в березні 2011 року – званням “Заслуженого юриста України”. Нагородні документи, отримані Bihus.Info у відповіді на запит, не містять інформації про те, чим Симоненко цю нагороду заслужив. Однак відомо, що рекомендував його до цієї нагороди тодішній начальник – голова Служби безпеки України Валерій Хорошковський.

Сам Хорошковський видав Олексію Симоненку низку відомчих нагород. Заступник Генпрокурора отримав від нього “Хрест доблесті”, медаль “За відзнаку в службі”, медаль “За мужність і відвагу”, а також дострокове військове звання. Окрім того, Валерій Хорошковський звернувся до Верховної Ради, аби Олексія Симоненка нагородили почесною грамотою”.

Пригадується, як на початку Незалежності України різні начальники стали масово “прибирати до рук” армійські карабіни СКС – купували цю зброю за копійки, багатьох тузів нагороджували нею. Здебільшого, карабінами обзаводилися прокурори, старші офіцери, генерали, великі чиновники. Була мода…

Може, пора нарешті покінчити з пільгами і привілеями, з усім ганебним, що зветься «спец»? Від кого це залежить? Від Президента України, Верховної Ради, Уряду. Владі давно пора злізти з отого триклятого олімпа й бути з народом. Не боятися його й не жахатися. Не відгороджуватися кодовими замками. Не затулятися сонмом охоронців. Ось тоді, можливо, й розвидниться.

Леонід ФРОСЕВИЧ

Сообщение Короновані на владу і привілеї появились сначала на Український репортер.

В центрі уваги слідства – головбух підприємства. Як стверджує прокуратура, бухгалтер “не контролювала повноту отриманих доходів від оплати за користування послугами, що призвело до завдання підприємству збитків на суму майже 8 млн грн.

Так, відповідно до акту ревізії фінансово-господарської діяльності з’ясовано, що підприємством надавались послуги за готівковий рахунок особам державної влади, іншим юридичним особам без укладання відповідних договорів або за заниженою вартістю, що призвело до спричинення збитків на вказану суму”.Суд першої інстанції обвинувачену визнав невинуватою в інкримінованому кримінальному правопорушенні. Прокуратура Київської області оскаржила цей вердикт. Апеляційний суд області скасував вирок і призначив новий розгляд в суді першої інстанції.

«Зал офіційних делегацій» знаходиться в Бориспільському міжнародному аеропорту. Якщо у вас тугий гаманець, то можете скористатися послугами цього спецтерміналу. Але вже так повелося у нашій державі, що навіть багаті люди, а особливо чиновники, депутати дуже полюбляють жити й працювати з комфортом… за рахунок платників податків.

Прокуратура “докопалася”, що у період часу з 2013 по 2014 роки “Зал офіційних делегацій” надавав послуги за готівковий рахунок особам державної влади, іншим юридичним особам без укладання відповідних договорів або з порушенням умов укладених договорів за заниженою вартістю.

Нагадаємо загальновідоме: комфорт за державні кошти і нині не диковинка.

На цю тему також читайте:

• “Зал офіційних делегацій” розтринькав мільйони заради чиновників Януковича

Сообщение За комфорт чиновників судять бухгалтера ДП «Зал офіційних делегацій» появились сначала на Український репортер.

Україна має доволі серйозні проблеми з деякими західними країнами. Причини різні: гіперпопулізм місцевих еліт, котрі розкручують загострення національного питання; підривна роботу Кремля, який фінансує проросійських політиків із Заходу, готових іти на конфронтацію з Києвом; зрештою, надзвичайно слабка вітчизняна дипломатія.

Але в мене є лайфхак – як швидко (і до того ж із вигодою для бюджету) зривати на дипломатичному полі джекпоти.

Підказав мені ідею сусіда по під’їзду – запеклий алкоголік. Якось, випрошуючи кілька ранкових гривень, він вирішив навести залізний, на його погляд, аргумент: держава погано дбає про нього, ветерана бойових дій, і платить зовсім не таку пільгову пенсію, на яку можна шикарно гуляти. Я здивувався – де ж це встиг повоювати наш під’їзний герой? Виявилося, він придушував повстання в Угорщині в 1956 році.

Сьогодні в Україні офіційно налічується близько 11,4 млн. осіб, наділених статусом ветерана (це без учасників АТО). І це притому що живих учасників Другої світової лишилося менше 38 тисяч!

Звичайно ж, незалежна Україна до «славетних походів» цих ветеранів не має жодного відношення – то все були війни імперії: в Алжирі й Камбоджі, в Мозамбіку й Монголії, в Бангладеш та Анголі, в Сомалі й Ефіопії…

Серед «подвигів» наших пільговиків – війна з миротворцями ООН у Північній Кореї, придушення народних повстань і протестів в Угорщині, Чехословаччині, вторгнення в Польщу, окупація Афганістану.

То як усі ці люди можуть стати Україні у пригоді?

А хоча б для налагодження добросусідських відносин. Скажімо, зараз до нас висуває претензії Будапешт – мовляв, освітні закони України недружні до угорської меншини. А ми беремо – і на знак нашої приязності до Угорщини показово позбавляємо тих, хто придушував повстання в 1956-му, почесного статусу та пільг! Хіба це не дружній жест?

Треба підготувати сприятливий ґрунт перед офіційним візитом великих чинів до Праги? Раз – і скасовуємо пільги для тих, хто вбивав чехів у 1968 році!

Дивлячись на довжелезний перелік конфліктів, у яких брали участь «не наші» ветерани, аж дивуєшся – яким величезним ресурсом володіє українська дипломатія. Тож давайте його чимскоріше реалізовувати!

Микола Сердюк

Фото 061.ua

Сообщение «Не наші» ветерани – золотий фонд дипломатії. Пропозиція для МЗС України появились сначала на Український репортер.

Таким чином, власники «Картки киянина», які не встигли її замінити, матимуть додатково півроку для переоформлення, при цьому не втрачаючи пільг на проїзд, інформує Київрада.

«Після 1 січня в повноцінну дію вступає «Картка киянина». Вона замінить пільгові посвідчення. Доти весь наземний транспорт столиці має бути обладнано автоматизованою системою для оплати проїзду та обліку пасажирів», – зазначив директор Департаменту соціальної політики КМДА Юрій Крикунов.

Столична влада планує найближчим часом обладнати весь рухомий склад комунального транспорту та турнікети на станціях швидкісного трамваю, міської електрички й фунікулеру валідаторами, які зчитуватимуть електронні квитки для проїзду, в тому числі «Карток киянина».

Сообщение Пільгові посвідчення для проїзду в столичному наземному транспорті діятимуть до 1 січня появились сначала на Український репортер.

Почувши із віконечка каси категоричне “Ні!”, від несподіванки й цинічного ставлення до закону спантеличено й розгублено завмерли біля цього ж казенного віконечка двоє – Лариса і Сергій Горбенки, батьки Святослава Горбенка. Так-так, того самого Святослава, що мав позивний “Скельд”, солдата 1-ої штурмової роти 5-го батальйону Добровольчого українського корпусу “Правий сектор”. Він загинув 3 жовтня 2014 року під час оборони Донецького аеропорту. Йому було усього лише 19 років.

– Ми, звичайно, могли б заплатити 18 гривень за квиток, але ж питання не у цьому, – говорить Сергій Горбенко. – Нас, батьків полеглого солдата, систематично принижують подібними відмовами, не визнаючи посвідчення, піддаючи різним сумнівам цей документ (чи дійсний, чи передбачено законом, на якій підставі видано?).

Може, хочуть, щоб ми червоніли, ніби у чомусь винні, щоб були у ролі прохачів? І цим роблять нам боляче, шматують душу і серце, які зранені й так, бо ж втратили найдорожче — рідну кровинку. З таким жахіттям ми стикаємося майже щодня. Якось водій маршрутки № 355 (курсує від метро «Героїв Дніпра». – Ред.) заявив нам:

“Задрали ви з цією АТО! Вас туди ніхто не звав. І чого ви добилися?.. Людям працювати і гроші заробляти не даєте”. Думай, що кажеш і кому кажеш,  відповів я.  Якби ці хлопці своєю кров’ю не стримали таких, як ти, то не їздили б ви, не працювали б і не заробляли. Лише раби на крові готові заробляти.

Лариса і Сергій Горбенки не хочуть терпіти подібного знущання. Змиритися — відійти від життєвих принципів, які сповідував їх син Святослав, і перестати себе поважати. Ні, ці люди, переконаний, не з того тіста зліплені. Стояти в обороні правди і справедливості — ось їхнє непохитне правило. Навіть якщо це нестерпно боляче й важко. Кажу так, бо довелося спілкуватися з ними на різні теми в редакції “Українського репортера”.

Але головною темою під час наших бесід усе ж була війна. Мені врізалися у пам’ять слова Горбенка-старшого про те, що він хотів разом із сином піти захищати Україну. Не вдалося… Просив сина, щоб той повернувся до університетських аудиторій, а тим часом за нього піде добровольцем він, батько. Святослав не погоджувався…

Кремінь, а не хлопець! Святко був надзвичайно талановитим юнаком: в 19 років навчався у трьох вузах одночасно, володів англійською, французькою, польською, вивчав японську. Науковці з іменем бачили у ньому завдатки блискучого ученого-японіста.

Скоро буде три роки, як немає Святослава Горбенка, молодшого лейтенанта (це звання йому присвоїли посмертно). А його батьки майже кожного дня зазнають кривди. І ця наруга над пам’яттю полеглого воїна “накотилася” на цю сім’ю невдовзі після загибелі Святка.

– Наша родина, як, думаю, і родини інших загиблих бійців-добровольців, зіштовхнулася з проблемою НЕ ВИЗНАННЯ державою  загиблих   учасниками бойових дій, або учасниками АТО. Фактично ЗАХИСНИКАМИ Вітчизни, – зринають пекучі слова із вуст Сергія Горбенка. – Це не просто несправедливість, але й нечувана жорстокість і, на мій погляд, ще й глумління над світлою пам’яттю людей, які віддали заради Батьківщини найдорожче – життя, і самим фактом своєї загибелі на передовій – ВЖЕ ДОВЕЛИ, що вони є ФАКТИЧНИМИ воїнами-захисниками Вітчизни…

Після тривалого періоду замовчування молодший лейтенант запасу Святослав Горбенко був визнаний державою загиблим воїном України, а його родина – «Родиною загиблого солдата».

Але глумління над пам’яттю воїна не закінчилися. Типовий випадок: відмова касирки видати пільговий квиток на електричку. Що робити Горбенкам? Промовчати? А якщо усі мовчатимуть, ковтаючи образи?

Сергій Горбенко попросив пояснити, на якій підставі відмовили видати квиток. Яким документом це передбачено (закон, постанова, розпорядження, наказ)? В касі ж — мовчання, що переривалося недолугою фразою: “Не зобов’язані пояснювати…”

Ось такі “високопрофесійні” та “глибоко моральні” працівниці в нашому залізничному відомстві. Шкода. Думається, що будь-який іноземець-керівник “Укрзалізниці” не зможе наставити такі кадри на путь істинний. Тут одна може бути порада — звільнити з роботи з відповідним записом у трудовій книжці. Хочемо, щоб ці слова почув в.о. голови правління “Укрзалізниці” Євген Кравцов.

Як вчинило біля каси подружжя Горбенків? Викликали поліцію, зателефонувавши “102”. Мали надію, що правоохоронці документально зафіксують правопорушення з боку касирки. Заявники довго чекали прибуття вартових закону… І не дочекалися. Реформа поліції в дії?

Дуже хотілося б, щоб на цей випадок “оперативного реагування” звернув увагу начальник столичної поліції Андрій Крищенко, провів службове розслідування.

Розуміємо, що у Крищенка дуже багато нагальних справ — і розбої, і пограбування, і фальшивомонетники… А тут, на вокзалі, ніби дрібнота ­ якась – касирка запровадила “свої закони”… Ні, не дрібнота! Своєчасне реагування на заяву громадянина — показник ефективної роботи структур правової держави. Ми ж ніби називаємося правовою державою. І раптом така байдужість до конкретного телефонного дзвінка.

Напливає сумне: ще одна рана в душі батька та матері Горбенків. Цих ран вже дуже багато, шкода, що у державі не помічають страждань маленьких людей. Хоча ні — маленькими й ницими є ті, хто допускає ось таке дикунство щодо цієї родини. А Горбенки — великі й горді українці! Вони — медики, щодня поспішають на роботу до столичної поліклініки допомагати людям.

Леонід ФРОСЕВИЧ
Фото на головній: захисник Донецького аеропорту Святослав Горбенко

Про родину Горбенків читайте також тут

• “Задрали ви з цією АТО! Вас туди ніхто не звав”
• Харків: університет пам’ятає полеглих героїв (+відео)

Сообщение На Центральному залізничному вокзалі касирка “скасувала” пільги родинам загиблих солдатів появились сначала на Український репортер.