Снайпери загарбників видерлися на водонапірні башти, по яких українським воїнам заборонено стріляти, й полюють на тих, що не можуть дати здачі. Чорний день. Четверо вбитих. Двох поранено. Один із них – у важкому стані. Дай йому вижити, доле праведна!

Чому ж телеканали в Україні не киплять таким же обуренням, як з приводу протестів під Офісом президента? Кому ж розбите скло й розмальований граніт дорожчі від людських життів? Першорядні політики демонструють кричущу байдужість до живих душ. Їм не до втрат на «передку», на фронті. Надривають голоси в нещадній боротьбі за владу. Заради хижацького доступу до казни, до всенародних багатств ладні роздмухувати несосвітенне. Роздувають обвинувачення в розгулі неонацизму, фашизму не деінде, а в розбудованій ними ж Українській державі.

Ревні православні вірять, що без волі Божої жоден волос не впаде з голови людини. То з чиєї ж волі влада в суспільстві, в країні? Молодим на роду написано надіятися, мріяти. А старшим життєвий досвід підказує, що правда й кривда в жорстокій юдолі земній – як сіамські близнюки. Розділяти їх так, як це роблять вправні хірурги, якраз і покликані царі, імператори, королі, президенти. Через те ж і мовиться по-народному: яка власть, така й снасть. У ХХ й ХХІ століттях, владарям у Євразії немає чимось путнім похвалитися. Пригадується, на жаль, насамперед лихе…

14 липня 1941 року біля нашого двору в селі Драбів тоді Полтавської, а з 1954 року Черкаської області загальмувала деренчлива вантажна машина. Молоді парубки й дядьки з прадавньої вулиці Цибулівки, перейменованої пізніше на Радянську, набилися по саму зав’язку в кузов так званої «полуторки». Призвані на війну прощалися із заплаканими родичами, ні сном ні духом не відаючи, чи доведеться ще обніматися.

Моєму батькові пощастило. Демобілізувався в розпал жнив 1947 року з-під поверженого Берліна, де був задіяний в охороні Потсдамської конференції. Виділявся серед односельців гвардії капітаном з дев’ятьма бойовими орденами й медалями на грудях. Як мати зводила кінці з кінцями з чотирма неповнолітніми дітьми, особливо ж в окупації, гірко споминати.

Та хай там що, мені легко давалася шкільна наука. Закінчив десятирічку зі срібною медаллю. Не витягнув на п’ятірку твір з російської літератури. Не було теми до душі. Мусив «розправлятися» з романом І. Гончарова «Обломов», який ні тоді не був променем світла в реалії голодних 1947-1948 років, ні пізніше не прислужився для осмислення гнітючої дійсності.

Коли старшокласником побачив під своїм прізвищем замітку в районній газеті, почувався на сьомому небі. Завів товщий, ніж звичайні, зошит. Записував усе дотепне, почуте від молодших і старших земляків, особливо ж від рідної баби Наталки, котра, як сама говорила, «вродилася з приказкою на губах».

Якраз той зошит довів до біди. Один із «пильних» однокурсників постарався, щоб записане аж ніяк не для розголосу,  потрапило, «куди слід». Зрозумів, у яку халепу вскочив. Спромігся лише на те, аби сказати такому ж сільському товаришу, як і сам: «Тепер мені гаплик». І не помилився. Десь на третій день після викрадення того зошита підняли прямо з лекції, щоб негайно з’явився в ректорат. На засіданні парткому кожний із академіків і докторів наук вчитувався в передруковані на машинці сторінки з лиховісного зошита. Не було меж обуренню іменитих, коли ректор Швец (так він утверджував своє прізвище) зачитав прикінцеву строфу з мого зухвалого вірша, присвяченого, звичайно ж, Тарасу Шевченку:

А поки що спи, Тарасе,

Прийдемо збудити,

Як почнем кайдани рвати

І волю кропити.

З «вовчим білетом» подався в місто Сталіно (нинішній Донецьк) робітником другого розряду на Металургійний завод імені Сталіна. Заявлене мною зринуло з підсвідомості не на  порожньому місці, а через так звану «відлигу». Хрущов виступив з різким осудженням «культу особи і діяльності Сталіна». Прокинулася зі сну розуму молодь у всіх вузах від Москви й до «самых до окраин». Звідки було знати, що нібито «оновлення» закінчиться «полюванням на відьом». Тодішній міністр оборони Жуков видав наказ про позачерговий  призов в армію. Незгодні з «генеральною лінією партії» студенти з України, колишньої Молдавії, Азербайджану, Грузії, Вірменії опинилися на Тоцькому полігоні, де 1954 року було випробувано на відкритій місцевості скинуту з літака атомну бомбу. Витоптували «кирзаками» радіацію, про яку не мали ніякого уявлення. А сміливці з Москви й Ленінграда ковтали таку ж саму радіацію на Далекому Сході поблизу уранових шахт. Так позавчорашня радянська влада дбала про спадковість поколінь.

Після демобілізації десятиліттями довелося нидіти з клеймом «буржуазний». А який я в чорта «буржуазний»? Виріс у хаті-ліпці під солом’яною стріхою та із земляною підлогою, яку мати перед Великоднем мазала розведеною у воді глиною. В дитинстві та за юних літ ніколи не спав на якомусь там м’якому ліжку, а тулився, як і вся дітлашня, на твердій печі, засланій домотканим рядном.

Панівні владолюбці з високих трибун товкли одне й те ж. Звинувачували в усіх гріхах «українських буржуазних націоналістів – злісних ворогів українського народу» й «міжнародний сіонізм». Цю тираду Щербицький, колишні члени КПРС не дадуть помилитися, мусив невпинно виголошувати задля самозбереження.

Останніми роками ні про який «міжнародний сіонізм» не йдеться. Тон задає посольство Ізраїлю в Україні. Ганьбить Степана Бандеру, який ніколи ні в кого не стріляв, ніколи нікого не вбивав, а був ідеологом національно-визвольних змагань. За відмову скасувати проголошений у Львові 30 червня 1941 року «Акт відновлення Української Держави» опинився в центральній Берлінській в’язниці. Далі перебував у концтаборі Заксенгаузен у бункері «Целленбау». Братів Олександра, доктора політекономії, і Василя, випускника факультету філософії Львівського університету, замордували 1942 року польські наглядачі-капо в концтаборі Аушвіц. Родину та ближчих родичів знищили до ноги комуністи-інтернаціоналісти в сибірських концтаборах. Правдивого документального фільму про Степана Бандеру досі не відзнято.

Більш-менш відомо, що означає його ім’я. Італійські партизани вступали в бій проти гітлерівців із піснею «Бандьєра росса» – «Прапор червоний». Римські легіони на ворожих територіях висилали наперед розвідувальні загони з прапором – «Бандьєра». Як це слово дісталося до села Старий Угринів, тепер Калуського району Івано –Франківської області, де народився непохитний борець за незалежність України, щоб об’явитися прізвищем – така ж таїна, як і правдива оцінка життя й діяльності Степана Бандери.

На телеканалах, які все більше схожі на стічні канави, точиться непримиренна боротьба за владу. На окупованих територіях, особливо довкола Савур-могили,  кожна п’ядь землі до самої магми просякнута жертовною козацькою кров’ю. Ні з офісу президента, ні з голубих екранів не почути й не побачити, хто ж саме віддав життя за волю і незалежність Української Держави. Чиї сини? Яких батьків? Скільки дітей та яких безжальна недоля прирікає на сирітство? Не всі, та більшість засобів масової інформації глухі й сліпі до чужого горя. Звідки ж черствість душевна? Невже не болить? Та звинувачувати б з кожного приводу кремлівських призвідців війни! Проклинати й осуджувати так, як це заведено між простих трударів.

Уславленому за героїчну пісню «Хотят ли русские войны?» поету Євгену Євтушенку багато що дозволялося. Він доскіпливо й аргументовано доводив, що мати Гітлера – єврейка. З якого ж сатанинського наслання фюрер – убивця євреїв і кат Голокосту? Правителі в Росії, як указує новообраний президент США Джозеф Байден, «вже не говорять про комунізм». Щоб утримати в своїх руках владу, переорієнтувалися на християнську релігію. То з волі якого ж провидіння президент, міністри оборони й закордонних справ у Кремлі та патріарх «всея Русі» – не слов’яни? Осідлали православ’я узурпатори влади.  Як хоче, так і знущається вічність з вищих створінь у жорстокій юдолі земній…

Пекучого й дошкульного – не перелічити. А з телеекранів – Содом і Гоморра біля Офісу Президента. І заяви про неонацистів, фашистів, скінхедів. Організатори протесту – молоді люди. Вони не настільки авторитетні, щоб до них привертати всесвітню увагу. Коли ж високопоставлені заявляють про розгул фашизму в Україні, то кремлівські пропагандисти аж захлинаються, зловтішаючись, та поширюють дезінформацію на весь світ. А доморощені колабораціоністи ллють крокодилячі сльози.

А що ж телебачення в Україні? Провідні ведучі програм як змовилися. Чому ж не транслюються виступи молодих активістів біля офісу президента? Які ж їхні вимоги?  Чого ж добиваються? Якої справедливості? Що виголошують перед мікрофонами й через мегафони? Хіба ж вони – не «нові обличчя»? Чи «нові» намертво відгородилися від народу винятково в депутатському корпусі? Товкти воду в пропагандистській ступі – на таке ні великого розуму, ні сміливості не потрібно. А на подвижництво за заповітами від Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки відважуються ті, в кого щире серце й гаряча душа.

Вадим ПЕПА, письменник.

Малюнок Андрія ПЕТРЕНКА.

Читайте також статті Вадима Пепи:

• Беріть приклад, товстосуми, з київського князя Володимира. Наслідуйте його доброчинність
• З душі й серця українського роду вирвано предковічну пам’ять. Роздуми письменника
• До спадщини загребущої Росії «Слово о полку Ігоревім» не має жодного стосунку
• Прокидаймося! Розплющуймо очі! Прозріваймо! Роздуми письменника
• Рятуймося від затоптування української національної свідомості. З історії георгіївської стрічки
• Правда проти безпросвітності. Відповідь Путіну про “ідентичність” українського й російського народів

Сообщение У нещадній боротьбі за владу ні моралі, ні правди. Роздуми письменника появились сначала на Український репортер.

Текст звернення опублікувало “Дзеркало тижня“.

У відеозверненні с проханням не легітимізувати таким чином представників ОРДЛО, беруть участь вихідці з Донбасу:

Станіслав Асєєв – журналіст, звільнений з полону донецьких бойовиків за обміном 2019 року;
Сергій Гармаш – журналіст, головний редактор сайту “ОстріВ”;
Ірина Довгань – волонтер з Ясинуватої, яку 2014 року на площі Донецька прив’язали до стовпа, обмотавши українським прапором з написом “Вона вбиває наших дітей”;
Денис Казанський – донецький блогер і журналіст;
Володимир Жемчугов – учасник російсько-української війни, герой України, звільнений з полону терористів за обміном 2016 року;
Ігор Козловський – учений, звільнений з полону за обміном 2017 року, член ініціативної групи “Першого грудня”.

Асєєв порадив Зеленському визнати, що ця ідея – включення терористів до переговорного процесу – є помилковою.

“Це величезна політична помилка. Не тільки тому що наділяє суб’єктністю тих, хто ними не є, і робить із Росії спостерігача, а не ворога, але і тому що, якщо це відбудеться, всі ті страждання, через які пройшли полонені, тисячі моїх земляків, будуть марні. Тож, шановний пане президенте, Володимир Олександрович, я вас дуже прошу – не робіть цього”, – сказав колишній полонений.

Володимир Жемчугов також назвав те, що планується у Мінську, помилкою. “Помилка, яку зробили молдовани, коли сіли за стіл перемовин не з окупантом Росією, а з маріонетками, призначеними Кремлем. Виходить, що ми пішли захищати Україну, Донбас, але потрапивши в полон, ми її не захистили. Нас можуть обміняти на територіальну цілісність України, нашої Батьківщини”, – пояснив він.

Сообщение “Пане Президенте! Не робіть цього!” Журналісти і волонтери записали звернення до Зеленського (+відео) появились сначала на Український репортер.