Упродовж десятиліть тема Голодомору була табуйованою. Допоки існував комуністичний режим, навіть говорити про голод тих років було суворо заборонено. Дослідження цієї трагедії розпочалися лише наприкінці 80-х років минулого століття.

Нині в Україні, відповідно до закону від 28 листопада 2006 року «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні», голод 1932-1933 років розцінюється як акт геноциду українського народу, а його «публічне заперечення… визнається наругою над пам’яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності Українського народу і є протиправним».

Відомий журналіст, письменник, науковець Іван Забіяка писав у статті: “Свідчення очевидців як акт звинувачення у злочині. «Меню» харчування під час Голодомору 1932–33 років”:

“Мешканці сіл Талалаївського району Чернігівської області, згадуючи Голодомор, розповідали насамперед про те, що їм доводилося їсти в цей період, інколи не витримуючи вигукували: «Їли таке, що не дай Бог про це говорити» (Демидовська Ірина, с. Березівка), «Ви не уявляєте, діти, як це хочеться їсти! І не дай Бог вам таке знати» (Касяненко Наталія, смт Талалаївка), «Ти знаєш, що таке голодомор? Ні, ти не знаєш, і краще не знати» (Крумкач Костянтин).

В останніх словах ніби й докір, ніби й крик душі і побажання та заклик. Так, ми, на щастя, не знаємо, що таке Голодомор ні на фізіологічному, ні на психологічному, ні на моральному рівнях. Не так багато, як треба б, знаємо і на фактологічному рівні. Ті зусилля, які було докладено, починаючи з кінці 80-х рр. минулого століття, у вивченні цього злочину, дали великі результати. І їх достатньо, щоб скласти загальну картину причини та факти злочину, а в окремих регіонах, думається, – і повну. Але багато чого вже ніколи не вдасться дізнатися, бо не все зафіксовано в документах, частина їх знищено, не всі зібрано свідчення.

Не вдасться точно установити:

1. Кількість жертв Голодомору, різні ступені нещасть цих жертв (смерть; каліцтво; хвороби, спричинені голодом чи недоїданням; переступи юридичних та моральних законів, принципів).
2. Всі місця поховань померлих від Голодомору.
3. Не вдасться зібрати свідчення всіх тих, хто пережив Голодомор, хто зберіг ці події з розповідей очевидців.

Зі збором свідчень ми фактично застрибнули в останні двері останнього вагону поїзду історії. Документальні джерела, звичайно, дали б уявлення про Голодомор. Але без розповідей людей, які пережили цю трагедію, це була б гола декларація, суха статистика.

У свідченнях мало фактичної політики. У свідченнях – багато особистісного, того, що кожен з них пережив сам, його рідні, родичі, знайомі… І найбільше те, що доводилося кожному з них їсти. А це і була насправді велика й конкретна політика. Політика на винищення.

«Їли таке, – повторимо слова Ірини Демидовської, – що не дай Бог про це говорити».

А ми мусимо про це говорити, навіть кричати. Адже оте «таке» робило з людей – тварин. Тварин за способом харчування. Навіть гірше. Не всі тварини могли їсти те, що доводилося їсти людям. А люди змушені були його їсти. «Тоді люди їли таке, про що зараз згадувати не хочеться. Але тоді все було добре і їли люди все» (Ткаченко Марія, с. Ведмеже).

Оте «таке» робило з людей морально-психологічних калік, інколи здатних на все, щоб тільки вижити, аж до людоїдства.
Але й були випадки, коли людина не могла постійно просити. Попросивши один раз, їй відмовили, і вона більше не просила. Не могла перемогти в собі цього приниження. Вона ладна була швидше вмерти, можливо, розуміючи, що жебрацтво в тотальній відсутності їжі не дасть їй можливості вижити.

З іншого боку така поведінка говорила, що ці люди були порядними, глибоко людяними, високодуховними.

«Багато тепер пишуть про голодомор, репресії, – згадує Григоренко С. з с. Займище, – іноді важко читати таке, а пережити? А залишитися після всього людиною?»

Був і інший високоморальний і людяний бік тих, хто ділився з тими, хто просив – це жертовність, ділитися тим, чим могли і скільки могли. «Одна жінка, – згадує Шевченко Петро, с. Рябухи, – запропонувала велику хустку з китицями розміром не менше два на два метри, гарну, теплу, в червоних і зелених кольорах, вона просила півпуда зерна. Мати відрізала їй півхлібини, а від хустки відмовилася».

Відмовилася. Чому? Тому що ця мати дала надію, можливість, що за цю хустку, ймовірно, ще хтось щось дасть і таким чином власниця довше проживе, а, можливо, й виживе.

Що ж їли люди в роки Голодомору 1932–33 рр.? Яке ж було меню харчування в них? Їли різні квіти, листя, траву, відходи… Навіть було людоїдство і трупоїдство. Та все ж – давайте спробуємо конкретно з’ясувати цю частину великої трагедії українського народу на базі одного району і на прикладі поки що лише хліба.

Кажуть: хліб усьому голова. І це правда. Хліб (без деталей і комбінацій з іншими інгредієнтами) буває: вівсяний, горіховий, гороховий, гречаний, житній, кукурудзяний, просяний, пшеничний, рисовий, соєвий, ячмінний (останній, кажуть, один із найкорисніших хлібів). Це те, що вдалося «накопати». Зрозуміло, що кожен із названих хлібів і називається так, з чого він випікається…

Одразу зазначимо, що була частина населення серед інших голодуючих, у яких проблем із хлібом у період Голодомору не було. Вони навіть на роботу наймали людей за шматок хліба. Зі свідчень відомо, що їх називали «багатими», «заможними». А чому тоді їх не розкуркулювали, не забирали, не вигрібали в них до останньої зернини? У свідченнях, що в нашому розпорядженні, про це немає.

У мене чомусь виникає великий сумнів, м’яко кажучи, стосовно того, що, так звана, совєтська влада дійсно хотіла створити сільськогосподарські підприємства на основі колективного господарства в інтересах людей. Ці колгоспи нічим не відрізнялися від тих, хто наймав людей за шматок хліба. У свідченнях немає, що в колгоспах того часу праця винагороджувалася грошима. Це сталося, за моєї пам’яті, лише в 60-х роках. А в 30-ті роки розраховувалися тільки харчами, до того ж, найчастіше – один раз на день. Навіть у жнива косарям давали хліб із макухою.

У радгоспах годували трохи краще: пшоняний кандьор і хліб з кукурудзяної муки, комусь і гарний хліб (Загорулько Марія, с. Липове). В іншому радгоспі (хутір Пугачів) «За роботу годували мискою горохового супу і фунтом хліба. А хліб той був із сої та чечевиці. Тільки цим і розрахувались із людьми. Багато селян не ходили в радгосп» (Гальченко Марія, х. Пугачів).

Чому не ходили? Тихо протестували, не вірили, ігнорували новоутворення? Як бачимо, ніби тваринам давали якесь їдло за виконану роботу, точніше – команду: скажімо, пасти гусей, косити…

Багато людей засвідчують, що хліба – українського традиційного: чорного з жита, білого з пшениці – зовсім не було. Для них він був мрією.
Люди всіма засобами і способами намагалися мати хліб: одні міняли різні речі (хустки, відрізки вовняного матеріалу, карсетки, спідниці, вишивані рушники, жіночі чоботи на високих підборах), інші навіть живність, скажімо, порося, коней; багато хто різні золоті прикраси вимінював саме на хліб. Хто умів майструвати, за шматок хліба робили граблі, лопати…
Кожен викручувався зі становища як тільки міг.
Із самого борошна рідко хто пік хліб, бо його мало в кого було після того, як все повигрібала совєтська влада. Було в тих, кому вдалося його надійно заховати, та в «багатих» і «заможних».

Якщо в когось було борошно (очевидці не завжди уточнюють – яке сАме), а про те, що його в людей було багато і говорити не доводиться, бо його додавали до перетертих цвіту конюшини, листя та цвіту липи і пекли хліб. «Хоч хліб на вигляд і був, – свідчить Дубинна Надія з села Березівка, – «наче засохлий коров’ячий «млинець», але людям він не давав пухнути з голоду».

В іншій сім’ї до борошна додавали картоплю і висівки (Легеза Галина, с. Липове), «доводилося підмішувати макуху до тіста, щоб спекти хліба, але все ж не голодували. … Не хватало саме хліба» (Мигаль Павло, Красний Колядин).

Діставали обмолот [відходи. – І.З.] в млинах (отже, мірошники не голодували, я так розумію), додавали «макухи, сушеного листу, цвіту з липи, акації, береста листу, ліпили коржі і пекли – то був хліб» (Лисачов Федір, с. Глибоке).

Набували люди і гіркого досвіду, – що можна додавати до муки («мукички»), а чого не можна. Згадує Жгир Феодосія, с. Красний Колядин): «Бабуся пекла хліб з липового листя, як і мама, та бабуся домішувала в хліб трохи якоїсь мукички, а ще сушеної яглиці. «Це щоб не пухли, а то від липи пухнуть люди», – казала вона».

Пекли, так званий, хліб і без борошна.

Це взагалі не вкладається в будь-який глузд. Його навіть не можна назвати й безглуздям. У найдавніші часи людина намагалася харчуватися калорійнішими продуктами: м’ясо тварин, риба, різні зернові культури. Але, щоб квіти, трави, кору, коріння… називати хлібом та ще в ХХ столітті – це за межами людського буття. Але воно було реальним, в ньому так само реально жили люди і – багатьом вдалося вижити, продовжити рід, зберегти його й зберегти націю.

Нижче наводимо приклади, так званого, меню чи рецепти хліба 1932–1933 рр., періоду найстрашнішого, очевидно, після Потопу чи Льодовика періоду в житті українського народу.

◙ Розтирали головки конюшини і з нього пекли млинці. І це був хліб (Ткаченко Михайло, с. Корінецьке);
◙ «ліпила всякі маторжаники з бур’янів» (Суворова Уляна, с. Блотниця);
◙ «з макухи пекли хліб» (Дейдей Микола, с. Глибоке);
◙ «наполовину з полови і макухи» (Каратицька Уляна, с. Липове);
◙ «жолуді збирали, перемелювали на борошно, з нього потім перепічки випікали» (Гайдай Григорій, Клочко Параска, с. Липове);
◙ «зерно мололи навпіл із жолудями і пекли з того борошна хліб. Гіркий був його смак, але й такого хліба вдосталь не було» (Нечитайло Катерина, смт Талалаївка);
◙ «З квасолі пробували пекти хліб, але багато людей потруїлося і тоді перестали» (Клочко Параска, с. Липове);
◙ «пекли хліб з акації, товкли в ступі. Качани кукурудзи сушили, терли» (Скороход Надія, с. Березівка);
◙ «як хотілося, щоб той чорний хліб з різних трав, корінців був хоч трохи солоний, мабуть і смакував би більше. А в тім він і так смакував, бо хоть щось таки за зуби чіплялося» (Мазій Ганна, Красний Колядин);
◙ «зривали й сушили листя дерев, потім терли і ліпили хліб» (Васюк Марія, с. Липове);
◙ Павлюкова Марта з с. Рябух їла замість хліба макуху. … Макуха була з кользяного насіння. У той час ця макуха була смачнішою від пряника (Шевченко Петро);
◙ «збирали колоски, дома їх молотили і вперемішку з лушпайками пекли [хліб]» (Ложка Уляна, с. Понори);
◙ «хліб їли з домішками клеверу і був дуже недобрий, що і собаки не їли» (Демиденко Марія, с. Поповичка);
◙ «випікали перепічки з картопляного і бурякового лушпиння … Дітям пекли перепічки-хлібці з липового листя» (Пугач Віктор);
◙ «Хліб пекли з вівса, коли давали нам, дітям, ми казали, що колеться» (Кириченко Ганна, с. Скороходове);
◙ «робили хлібці з клеверу» (Ковтун В.Ф., с. Скороходове);
◙ «Пекли хліб із білого клеверу і лушпайок [картоплі], якщо хтось дасть» (Павлученко Ганна, с. Скороходове);
◙ «Пекли хліб із висівок, домішуючи туди різні трави» (Скороход Варвара, с. Скороходове);
◙ «відомою серед люду була страва – блинчики чи паляниці з листя, а також липової кори, якими народ намагався замінити хліб…» (Силенко Олександра, смт Талалаївка);
◙ «Товкли кукурудзяні качани, переминали головки клеверу, липове листя, а якщо вдавалося приховати муку, то добавляли жменьку муки і пекли такий хліб» (Івченко Іван, с. Червоний Плугатар);
◙ «Мати пекла з дерті хліб і так ми переносили голод» (Ілляшенко Тетяна, с. Чернецьке);
◙ «делікатесом був червоний хліб із лушпайок картоплі, сухого липового листя і конюшини. Додавали туди червоних квасових буряків. Від того хліб і червоного кольору був. Але купи не держався» (Ковалець Я. «Червоний хліб» // Трибуна хлібороба. 1990. 1 травня. № 52);
◙ «замість хліба була печена картопля» (Тимошенко Євдокія, смт Талалаївка).

Останній, очевидно, був один із найкращих видів хліба.

Отже, ми аж занадто маємо доказів того, як, так звана, совєтська влада установлювала своє верховенство, свої порядки, підкоряла український народ: цинічно, жорстоко. Її методи і засоби нічого й близько не мали і не мають того, що можна назвати нормами людського співіснування, нормами елементарної моралі та етики, правовими нормами, що напрацювало людство на той час. Нічого з цього не те, що не бралося до уваги, а свідомо та демонстративно зневажалось.

«Чи можливо, – говорить згадуваний Петро Ротач, – щоб повторилось таке лихо? Кажуть, може таке статись, якщо люди будуть безвольні і безпам’ятні. Тому треба оглядатись назад і пам’ятати уроки минулого!» (Ротач Петро. «В 33-му году…» / До 60-річчя Голодомору // Трибуна хлібороба. 1993. 2 червня. № 43. С. 2).

Нині ми живемо у вирішальний час, коли московщина, не знищивши Україну розкуркуленнями, Голодоморами, репресіями, не вимила наш люд остаточно на цілинно-бамівські будови, розприділеннями молодих спеціалістів після завершення навчальних закладів по всьому, так званому, союзі, гарячими точками майже по всьому світу, заполонила різного роду своїми поселеннями потворами від криміналітету, військових відставників – до посадовців найвищих рангів, хоче зробити остаточний реванш, пославши на наші землі терористів, ґвалтівників, мародерів, щоб стерти Україну з лиця землі. Не вдалося тоді, не вдасться і зараз!

Протягом кількох століть ми одержували дуже важкі уроки, складали дуже нелегкі екзамени. З великими втратами, але – перемагали. Ці уроки не треба повторювати, але чомусь повторюємо через свою толерантність. Як уроки, так і перемоги треба знати, пам’ятати і передавати з покоління в покоління, щоб ні такого лихоліття, ні іншого більше не повторилося. Саме для цього ми говоримо, кричимо практично на весь світ”.

Сообщение Запалімо свічку пам’яті: терор голодом забрав життя майже чотирьох мільйонів українців появились сначала на Український репортер.

Сообщение “Колективна пам’ять єднає”. Святослав Вакарчук написав зворушливий пост у соцмережах появились сначала на Український репортер.

Упродовж десятиліть тема Голодомору була табуйованою. Допоки існував комуністичний режим, навіть говорити про голод тих років було суворо заборонено. Дослідження цієї трагедії розпочалися лише наприкінці 80-х років минулого століття.

Нині в Україні, відповідно до закону від 28 листопада 2006 року «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні», голод 1932-1933 років розцінюється як акт геноциду українського народу, а його «публічне заперечення… визнається наругою над пам’яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності Українського народу і є протиправним».

7 грудня 2016 року українські парламентарії закликали й інші держави визнати Голодомор геноцидом українського народу. Наразі це зробили 17 держав світу. Ще 10 країн в офіційних зверненнях засудили Голодомор як акт винищення людства, вчинений тоталітарним сталінським режимом, або вшанували пам’ять його жертв. Крім того, Голодомор 1932-1933 років в Україні було визнано актом геноциду на регіональному та муніципальному рівні у 8 країнах.

Загальнонаціональні заходи до Дня пам’яті жертв Голодомору пройдуть по всій Україні. Цього дня передбачені жалобні заходи, проведення тематичних наукових, інформаційних та культурно-мистецьких заходів, виставок, презентацій документів, фото- і відеоматеріалів. Разом з тим, на території України буде приспущено Державний прапор.

О 16:00 в кожній домівці українці запалять свічки пам’яті та приєднаються до загальнонаціональної хвилини мовчання.

Святослав Вакарчук написав зворушливий пост у Фейсбуку:

Читайте також: 

• Фільм про голодомор в Україні увійшов до списку найкращих стрічок 2020 року (+відео)
• Воскресити Національні уроки в школах України про вшанування пам’яті жертв Голодомору – Вадим Пепа

Картина Олександра Мельника про Голодомор “Кому дари”

Сообщение Запалімо свічку пам’яті. Україна і світ вшановують пам’ять жертв голодоморів появились сначала на Український репортер.

Про це повідомляється на сайті видання.

У картині розповідається про молодого британського журналіста, який під час перебування в Радянському Союзі розуміє, що влада обманює західні країни, а українці помирають від голоду

«У Аґнєшки Голланд є реальна історія, яку вона розповідає – історія, про яку мало говорять, – і один, переконливий і приємний персонаж, який її розповідає. Це сильний фільм», – зазначає видання.

Фільм «Ціна правди» розповідає історію британського журналіста Ґарета Джонса, який у 1933 році вирушив до Радянського Союзу та на власні очі побачив злочини сталінського режиму та Голодомор в Україні.

У 1933 році вельський репортер Ґарет Джонс шукає свою наступну велику історію. Останні новини приводять його до Москви, де він знайомиться з журналісткою Адою Брукс. Ада відкриває йому очі на «радянську утопію», яка не має нічого спільного з реальністю. І Ґарет, попри погрози, розпочинає розслідування. Переховуючись від спецслужб СРСР, крок за кроком він розкриває правду про трагедію українського народу: Голодомор, жорстку цензуру, змову та масові репресії. Саме його викриття згодом стануть підґрунтям для роману «Колгосп тварин» Джорджа Орвелла.

У листопаді 2019 року Президент України Володимир Зеленський відзначив орденом княгині Ольги III ступеня режисера фільму “Ціна правди” Аґнєшку Голланд “за вагомий внесок у вшанування пам’яті жертв геноциду Українського народу — Голодомору 1932-1933 років в Україні, подвижницьку діяльність, спрямовану на висвітлення правди про Голодомор.

Загалом у рейтинг увійшли 30 стрічок. Серед них – фільм-тріумфатор цьогорічного “Оскару”, південнокорейська картина “Паразити” та картина-володарка “Золотого глобуса”, драма британського режисера Сема Мендеса “1917”.

Сообщение Фільм про голодомор в Україні увійшов до списку найкращих стрічок 2020 року (+відео) появились сначала на Український репортер.

Також свої лампадки до Меморіалу жертв Голодомору поставили президент Латвії Раймондс Вейоніс, президент Словаччини Андрей Кіска, прем’єр-міністр Молдови Павло Філіп й представники іноземних делегацій багатьох інших країн світу, повідомляє кореспондент Укрінформу.

“…Щороку пізньої осені на ці дніпровські кручі приходять тисячі людей. Вони прибувають із різних кінців України та з далеких країн. Їх приводить сюди бажання вшанувати загиблих і нагадати світові про один з найбільших злочинів ХХ століття – про Голодомор, влаштований Кремлем”, – зазначив у виступі Глава Української держави, підкресливши, що цей геноцид був ретельно спланованим.

На акцію “Запали свічку” до меморіалу прийшли кілька сотень киян і гостей столиці, багато хто був із дітьми. Разом із свічками люди приносили також букети колосків.

Перед церемонією запалення лампадок біля меморіалу відбулася панахида за загиблими українцями та хвилина мовчання.

Фото Укрінформ

Сообщение Керівники держави запалили “свічки пам’яті”, вшановуючи пам’ять загиблих під час Голодомору появились сначала на Український репортер.

Картина Олександра Мельника про Голодомор “Кому дари”

Сообщение Вшановуємо пам’ять жертв Голодоморів появились сначала на Український репортер.