За диригентським пультом – Оксана Мадараш, диригент вищої категорії. Нам вельми приємно привітати пані Оксану з високою нагородою – цього місяця Президент України присвоїв їй почесне звання Народної артистки України.

Згадуємо розмову з Оксаною Степанівною про її шлях у високе мистецтво, про її діяльність на ниві культури. Ми завітали до театру торік, якраз напередодні концертів «Штраус в опереті».

…Нас проводять «театральними» лабіринтами до людини, чия професія для нас, журналістів, – просто космос. І ми про це їй згодом скажемо (як комплімент), а вона ж, до речі, навіть не покаже, що – на п’єдесталі пошани, просто – звичайна, високоінтелігентна киянка. До безтями закохана в музику, якій присвячує дні, роки, та, власне, все. Чудовий приклад для українців! Ось до кого – на концерти! – варто ходити!

Нарешті ми – в невеличкому кабінеті пані Оксани. Маємо мало часу – диригент Мадараш поспішає на репетицію. Буквально на ходу розповідає про те, що живе і продовжується чудова традиція – в театрі щороку звучать твори композиторів родини Штраусів, які в Україні виконуються вперше. Ми також чуємо і про те, які нові шедеври концерту «Штраус в опереті» очікують на глядачів. Тепер вже знаємо, що це – улюблений проект пані Оксани, адже вона «завжди хотіла зробити таку річ, але чогось наче не вистачало. Аж поки не поїхала до Відня і не побачила, не походила оперним театром, не відчула атмосферу, не доторкнулася до музичних святинь…».

У Відні пані Оксана послухала оперу Джузеппе Верді «Отелло».

«Це було щось неймовірне, – згадувала вона. – Повернулася до Києва у захваті й саме тоді переконала художнього керівника, що де ж іще, як не в нас, у театрі оперети, ставити Штрауса?! Пообіцяла собі робити ці концерти якісно і весь час використовувати нові твори, які вперше звучать вУкраїні. Публіка вже чекає, що буде щось нове. Список таких творів у мене довгий, вистачить на багато років. Бо у нас є всі потужності для якісної роботи – оркестр, балет, хор, гарне приміщення. Також велика база гарних нот у хорошому форматі, бо це наш скарб, фундамент, на якому ми творимо…»

Ми йдемо з Оксаною Степанівною за куліси, до сцени, де проходить репетиція. За двадцять хвилин – концерт. Все відпрацьовано до найтонших деталей, словом, як по нотах. І думається мимохіть: диригент тримаєи в пам’яті стільки нот, стільки всього – неймовірно!

Торік концерт відкрили відомим маршем Штрауса “У бій!” Ніби на злобу дня.

Згадуємо ще одну свою бесіду з пані Оксаною. Поцікавилися, чому вона обрала саме професію диригента?

– Це завдяки батькові, який відкрив мені світ музики, – відповіла Оксана Степанівна. – Він також був моїм першим наставником. Тато у далеких 60-х грав на баритоні в аматорському оркестрі в містечку Бучач. – А в кого ви навчалися, хто були ваші педагоги? – У мене були дуже гарні викладачі як у музичному училищі – Людмила Лакиза, так і в консерваторії – професори, Народний артист України Віктор Петриченко, Євген Дущенко. Добре пам’ятаю науку і головного диригента Національної опери України Володимира Кожухаря. Якось він влаштував мені справжній екзамен, сказав, якщо я продиригую партитуру Першої симфонії Чайковського – буду диригентом. Я склала той іспит. Після успішного закінчення хорового факультету Київської державної консерваторії завідувач кафедри симфонічного диригування Євген Дущенко запропонував мені навчатися в його класі. Це було дуже несподівано й відповідально, бо тоді ще жінок-диригентів у нас практично не було.

– Але ж кажуть, що на диригента не можна вивчитися, для цього потрібен особливий талант. Водночас треба бути і музикантом…

– Мабуть, так. Тут важливими є багато чинників, бо диригент – невидима професія, ти ж нічого не виконуєш, це ж музиканти грають, а тобі треба через них відтворити звуки, музику. Тут необхідні й творча співпраця, і психологічний контакт із музикантами, і педагогічні здібності, й щоденна праця над собою. Якщо доводиться переконувати, то «вмикаю» психологізм і кажу, що це не я вимагаю такого виконання – так написав Штраус. Ви хочете посперечатися зі Штраусом?

– Хто з великих диригентів справив на вас особливе враження?

– Знаменитий італієць Артуро Тосканіні був для мене авторитетом номер один щодо принциповості до чистоти музики. Якщо відчував фальш, то міг переламати усі палички. Мої викладачі також були дуже принциповими. І я завжди переконуюся, що чим талановитіша людина, тим скромніша, порядніша. Вважаю, мені пощастило, що працюю в Київському національному академічному театрі оперети. Дуже професійний колектив. Наш директор і художній керівник Богдан Струтинський бачить театр у розвитку, весь час експериментує.

– Щоб здобути визнання, треба, погодьтеся, ще й мати колосальну силу волі.

– І не створювати собі перепон, мовляв, це мені не під силу, це не для мене. Тільки так можна чогось досягнути у житті, у професії. Я раніше дуже боялася висоти, і одного разу трапився випадок, коли зробила виклик цьому страху – стрибнула у воду з великої висоти. Перед цим себе переконала: якщо не боюся заходити до оркестрової ями, то чому маю боятися цієї висоти? В мене завжди завищена планка.

– Якби вам запропонували зіграти в якомусь знаменитому театрі світу, погодилися б?

– З одного боку, який солдат не мріє стати генералом? А з другого, наш театр – це також дуже висока планка. Звичайно, корисно набути позитивного іноземного досвіду. Але, повірте, у нас також є багато того, чого немає на Заході.

– Яка сьогодні публіка: вона – з витонченим смаком чи просто приходить, аби розважитися?

– Багато молоді, чимало сімей, які приходять на кожну прем’єру, купують заздалегідь квитки. І це дуже тішить, що повертаються 80- ті роки, коли черга до каси театру тягнулася ледь не до метро. Мені подобається, коли глядачі телефонують і діляться враженнями, тобто вони не вийшли з театру й одразу забули, що дивилися, а їх це «зачепило». Отже, ми дотягнулися до душі глядача, відбувається якесь виховання.

– Ви весь час стоїте спиною до глядача. Це не впливає на вас?

– Зате обличчям до виконавців. А залу я завжди енергетично відчуваю спиною. Моя перша викладачка сказала унікальну річ: спина диригента має бути такою, щоб по ній публіка бачила весь твір. А якщо люди цього не побачать, вони почнуть розглядати музикантів, люстри…

– Якщо хтось із музикантів фальшивить, які знаки подає диригент?

– На сцені не було випадків, щоб хтось сфальшивив спеціально. Адже кожен артист має свій характер, також настрій людини буває різним. Але все залежить від тебе, достатньо погляду, щоб усе згладилося.

– А були у вашій практиці якісь курйозні ситуації?

– На сцені – ні. Зате жахи бувають уві сні, коли сниться, що я запізнююся і концерт розпочинається без мене. Це найбільший жах.

– Що вам дарують після концертів?

– Квіти, іноді цукерки. Є поціновувачі, які ходять на всі концерти, вибирають вишукані квіти. Н е щ о д а в н о був трепетний випадок – літня жіночка подарувала щось загорнуте у газету. Там були волоські горішки. Іноді варення дарували. І це все дуже приємно, бо знаєш, що людина дарувала від щирого серця. Я завжди відчуваю велику вдячність, думаю, ну я ж нічого такого не зробила, а люди так щиро дякують.

Світлана КОВАЛЬОВА, Леонід ФРОСЕВИЧ

Фото із Фейсбук-сторінки Оксани Мадараш

Сообщение Знову – «Штрус в опереті». Диригент Оксана Мадараш стала Народною артисткою України появились сначала на Український репортер.

Виняткова культурно-мистецька подія, особлива фішка прославленого колективу, яким керує народний артист України Богдан Струтинський.

А де ж маестро? Ми запитуємо про Оксану Мадараш, заслужену артистку України, диригента-постановника… Пані Оксану тут кожен із працівників театру знає.

І нас проводять «театральними» лабіринтами до людини, чия професія для нас, журналістів, – просто космос. І ми про це їй згодом скажемо (як комплімент), а вона ж, до речі, навіть не покаже, що – на п’єдесталі пошани, просто – звичайна, високоінтелігентна киянка. До безтями закохана в музику, якій присвячує дні, роки, та, власне, все. Чудовий приклад для українців! Ось кого треба запрошувати для участі в телевізійних програмах (і неодмінно в прайм-час!), ось до кого – на концерти! – варто ходити!

Але у нас як буває? Часто-густо все – навскіс, криво, не по людському: високе панство полюбляє заходити «на вогник» до тих, хто при мільйонах, при найвищих посадах, до тих, хто править бал… Це ж вони тягнуться, як, принаймні, вважають, до тих, хто їм – рівня, як бубочка до бубочки туляться…

Ген якось була подія у Києві – Віденський бал. Але ще до традиційного балу – місто ледве не здригалося від шалених оплесків на адресу учасників.

Ах, ох! Овва! Вони ж – мільярдери! – проводили в поті чола репетиції, показували публіці суперові костюми й взуття зі страусової шкіри, розкішні годинники! Господарі життя! Всі – на бал! Це добре. Тільки ж ось чи відчувається на таких вельможних концертах «жива душа, граючої мелодії»?

Даруйте за такий, неліричний відступ, навіяний певним настроєм у тому числі й тому, що в кулуарах театру ми не побачили міністрів (в тому числі – профільного), депутатів, представників найвищої влади з Банкової, які б завітали на дивовижний концерт «Штраус в опереті».

Ось де високе мистецтво українців! Ось де найвищі світові стандарти! (Можливо, віп-персони прийшли на концерти «Штраус в опереті». Дай, Боже, як-то мовиться.). Ця наша заувага має свідчити про те, що ой як потрібна потужна увага – і підтримка! – з боку держави до культури, до мистецтва, до  профі найвищого гатунку…

Зате ми побачили величезну армію шанувальників надзивчайно професійного колективу оперети, а також маестро Оксани Мадараш.

Нарешті ми – в невеличкому кабінеті пані Оксани. Маємо дуже мало часу – диригент Мадараш поспішає на репетицію. Буквально на ходу розповідає про те, що живе і продовжується чудова традиція  – в театрі щороку звучать твори композиторів родини Штраусів, які в Україні виконуються вперше.

Ми також чуємо і про те, які нові шедеври концерту «Штраус в опереті» очікують на глядачів.

Тепер вже знаємо, що це – улюблений проект пані Оксани, адже вона «завжди хотіла зробити таку річ, але чогось наче не вистачало. Аж поки не поїхала до Відня і не побачила,не походила оперним театром, не відчула атмосферу, не доторкнулася до музичних святинь…».

У Відні пані Оксана послухала оперу Джузеппе Верді «Отелло». «Це було щось неймовірне, – згадувала. – Повернулася до Києва у захваті й саме тоді переконала художнього керівника, що де ж іще, як не в нас, у театріоперети, ставити Штрауса?!

Пообіцяла собі робити ці концерти якісно і весь час використовувати нові твори, які вперше звучать вУкраїні. Публіка вже чекає, що буде щось нове. Список таких творів у мене довгий, вистачить на багатороків.

Бо у нас є всі потужності для якісної роботи – оркестр, балет, хор, гарне приміщення. Також велик абаза гарних нот у хорошому форматі, бо це наш скарб, фундамент, на якому ми творимо…»

Така вона, маестро Оксана Мадараш.

Ми йдемо з нею за куліси, до сцени, де проходить репетиція. За двадцять хвилин – концерт.

За диригентським пультом – пані Оксана. Все відпрацьовано до найтонших деталей, словом, як по нотах. І думається мимохіть: тримати в пам’яті стільки нот, стільки всього – неймовірно!

Згадується прочитане з відкритих джерел: «Помах диригентської палички – і музиканти стають єдиним цілим. Музиканти бачать диригента наскрізь і відчувають щонайменші нюанси його настрою…»

Оплески! Браво! А концерт відкрили відомим маршем Штрауса “У бій!” Ніби на здобу дня.

А які настрої в пані Оксани, яка, образно кажучи, – на сьомому небі від щастя, що її вкотре вдалося поставити дивовижний концерт «Штраус в опереті»?!  Помах її диригентської палички – ніби чарівні хвилі в океані музики! В одному з інтерв’ю Оксана Мадараш розповідала, що «симфонічне диригування – цілий океан, і якщо туди поринув, вибратися просто неможливо!»

«Штраус в опереті» – це навіть не один океан… Декілька! Музика великого Штрауса зачаровувала і викликала неймовірні емоції.

І знову згадуються слова з розмови пані Оксани з колегами-журналістами: «Моя мета – щоб звучала музика, а це не набір правильно зіграних нот, в них треба вкласти душу, тобто своє ставлення до музики…»

Журналісти якось поцікавилися у неї: «Ви весь час стоїте спиною до глядача. Це не впливає на вас?»

І відповідь диригента: ” Зате я – обличчям до виконавців. А залу завжди енергетично відчуваю спиною. Моя перша викладачка сказала унікальну річ: спина диригента має бути такою, щоб по ній публіка бачила весь твір. А якщо люди цього не побачать, вони почнуть розглядати музикантів, люстри…».

«Штраус в опереті» – це неймовірна енергетика. Дуже витончено й чарівно! Дякуємо за високе і справжнє мистецтво!

Леонід ФРОСЕВИЧ, Світлана ФРОСЕВИЧ

Сообщение Новорічний концерт «Штраус в опереті» зачарував публіку появились сначала на Український репортер.