– Бандера-Бандера! – кричав до мене сивий, немолодий поляк, обличчя якого стало багряно-червоним від нездорових емоцій.

…Перебуваючи у Польщі, я неодноразово чув від співвітчизників різноманітні неприємні історії, в яких поляки – чи то роботодавець, чи колега по роботі, чи просто сусід – доволі негативно ставилися до українців лише тому, що вони українського походження, тобто присутня така собі дискримінація за національністю.

Скажу відверто, що спочатку я особливо не вірив цим розповідям, оскільки цілком логічно вважав, що, по-перше, не можна судити про націю за окремими неприємними випадками, а по-друге, спостерігаючи, як не зовсім коректно, а то й інколи і неадекватно поводять себе українці за кордоном, реакція поляків для мене була логічною.

Спілкуючись із різними прошарками польського населення, від інтелігенції й до простих робітників, я помітив цікаву деталь, притаманну нашому західному сусіду – це обережність, інколи побоювання, навіть страх від усвідомлення того, що вони ведуть бесіду з українцем – учасником російсько-української війни. Та, зрештою, ненависть, яка присутня на генетичному рівні у поляків до росіян, завжди перемагала, й у нас доволі часто виходили цікаві бесіди.

Однак є тема в польському середовищі, яка всіх поляків, різних за освітою, вихованням, достатком, об’єднує – це ненависть до Степана Бандери, УПА і навіть до повстанців-гайдамаків… Інколи доходило до курйозів на кшталт: «…Ну, ок, УПА воювала за Україну, як ви зараз проти Росії, це добре… Однак УПА – це бандити, тому, що вони (упівці) воювали проти Армії Крайової, яка захищала польське населення на території України…».

Всі мої намагання пояснити їм головну деталь, що УПА ВОЮВАЛА НА ТЕРИТОРІЇ України за Україну, а не на території Польщі, на відміну від Армії Крайової, яка вела свої каральні акції проти українського населення за межами Польщі, саме на території України, просто не сприймалися. Власне, на тому наші бесіди й завершувалися… Ну, хворий на бацилу шовінізму наш західний «друг і партнер», і хворий дуже, варто це визнати.

Однак, що також варто відзначити, позиція поляків ніяк не впливала на рішення, приміром, місцевих правоохоронних органів у непростих питаннях, що зачіпали сторінки не лише історичні. Законність, якої вони дотримувалися, є зразковою. Іншими словами, пацієнт хворий, але не безнадійно, більше того, є позитивна симптоматика до одужання.

В підтвердження цих думок розповім випадок, який за певних обставин можна було б віднести навіть до курйозних чи комічних…
Одного дня я прямував до склепу (магазину – по-польськи) за покупками. Не дійшовши пару сот метрів до магазину, мене зупинив наряд поліції, що ніби проїжджав поряд.

Перевіривши мої документи, поліціянти ввічливо запропонували мені проїхати разом із ними до відділку для уточнення певних деталей. Сівши в авто правоохоронців, ми швидко прибули до відділка.

Мене відразу відвели в окремий кабінет, на одній стіні якого було розміщено величезне дзеркало, як у голлівудських фільмах. Відразу зрозумів, що справа серйозна, напевне, хтось там за тим дзеркалом на мене буде дивитися, упізнавати чи ще щось…

Через хвилин 10–15 до кабінету увійшов поліціянт і пояснив причину мого перебування у поліції. На мене поскаржилася особа за нібито пропаганду фашизму, оскільки на мені були кепка із зображенням прапора УПА (насправді Добровольчого Українського Корпусу «Правий Сектор») і футболка, на якій зображено великий тризуб – Малий Державний герб України. На моє цілком логічне запитання, чи поліцейські розуміють, що таке фашистська або нацистська символіка, відповіді я не отримав, однак почув, що зараз під’їде експерт – і все стане на свої місця.

Після такої заяви місцевого правоохоронця у мене виникли сумніви щодо фаховості можливого експерта. Однак, як виявилось, експерт був фахівцем своєї справи, принаймні у питанні символіки. Зайшовши до мене в кабінет, він уважно подивився на мою футболку, кепі і з посмішкою заявив своїм колегам, що у пана, тобто мене, немає жодної нацистської чи комуністичної символіки. Далі він запитав, хто такий той розумник, що поскаржився на українця?

– Той пан вже тричі скаржився, що бачить фашиста на вулицях міста, тому й заявив, – відповів поліцейський і жестом показав на дзеркало, де, як я зрозумів, сидів заявник…

І тут розпочалося найцікавіше – до кабінету вбігає чоловік похилого віку, маленького зросту, який, тицяючи на мене пальцем, буквально волає, що такі, як я, вбили його сім’ю 70 років тому десь на Волині…

– Бандера-Бандера! – кричав сивий, немолодий чоловік, обличчя якого стало багряно-червоним від нездорових емоцій.

– Пане, ходімо, – заявив поліціянт і, взявши за лікоть заявника, спробував вивести його із кабінету…

– Судіть фашиста, судіть убивцю! – все волав старий поляк… І тут я вигукнув:

– Я подам до суду за наклеп! Я не фашист! Ніякого стосунку до фашистського руху, що виник в Італії й вождем якого був Муссоліні, я не маю!

Старого заявника ніби заціпило, він раптово замовк, обличчя його стало настільки червоним, що, здавалося, воно ось-ось лусне від люті…

– Та він знущається над нами, вбивця! – знову заволав дід.

Скажу відверто, у цей момент я вважав, що все, зараз діб 5 мені точно дадуть, ну хоча б для того, щоб заспокоїти заявника.

– Досить, – раптово пролунав голос поліціянта. – Романе, ви вільні, прошу вибачення за незручності, вас підвезти додому?

– Ні, дякую, – відповів я, – однак до суду я подам, оскільки під цими прапорами я захищав Україну від російського агресора, під таким прапором я ховав своїх побратимів і пробачати таку наругу над їхньою світлою пам’яттю не буду…

– Це ваше законне право, – відповів поліціянт і, провівши мене до виходу, потиснув мені руку та ще раз попросив вибачення.

Вийшовши із відділка, я й гадки не мав, що це був лише початок трилеру…

Наступного дня до будинку, де я мешкав, прибула поліція, але вже в іншому складі, причому один поліціянт був у цивільному одязі.

– Пане Романе, – звернувся до мене правоохоронець в уніформі, – ви вчора були у відділку з питання скарги, що ніби ви пропагуєте фашизм, так?

– Так, – відповів я, – мене вчора відпустили, оскільки український тризуб і червоно-чорне знамено не є фашистськими чи нацистськими символами.

– Так, ми знаємо, ще раз просимо у вас вибачення, – відповів коп у цивільному. – Але ми прибули з такого приводу – пан, що поскаржився на вас, сьогодні о сьомій годині ранку помер, і ми…

У цей момент я подумав: ну все, зараз мене візьмуть як головного підозрюваного й дадуть років 10 мінімум.

– І ми, – продовжував поліцейський, – хочемо уточнити, чи дійсно ви будете подавати до суду, оскільки відповідача немає в живих. В принципі, ви маєте право подати в суд на нас, на поліцію, що завдали вам клопоту та неприємностей, ми з розумінням поставимося до вашого прагнення…

– Чому він помер? – перебив я довгу промову поліціянта.

– Вчора ввечері, – продовжив коп, – ми перевірили базу переселенців із Волині, сім’ї особи, чи самої особи, що скаржилася на вас, у списках не виявили. Для уточнення цієї інформації наряд поліції, що вчора вас затримав, завітав додому до заявника.

В ході розмови з’ясувалося, що заявник насправді не є переселенцем із Волині чи іншого регіону України. Його сім’я, рідні ніколи не проживали в Україні взагалі. Таким чином, наші колеги повідомили пану заявнику, що на випадок суду він, окрім того, що програє справу, буде ще й підданий ганьбі у нашому містечку.

Тож з метою врегулювання конфлікту, який виник повністю з вини заявника, наші колеги порекомендували йому особисто переговорити з вами, щоб ви не подавали до суду. Заявник відмовився їхати до вас, посилаючись на погане самопочуття та різкі болі в ділянці серця. Поліція запропонувала відвезти його до шпиталю, що й було зроблено.

О 7.15 до нас зателефонував лікар і повідомив, що пан, якого ми вчора доставили, помер від серцевої недостатності. Ми ретельно переглянули всі записи відеокамер. Згодом надійшов висновок медичного експерта – смерть не зумовлена насильством, особа померла через серцеву недостатність. Наших колег, які вчора проводили бесіду, ми на час слідства відсторонили від виконання службових обов’язків. Однак учора ви двічі наголосили, що будете подавати до суду. Якщо так, ми надамо весь необхідний супровід справи, щоб ви не постраждали…

– Ні, дякую, – відповів я, – до суду подавати не буду, українці з мертвими не воюють! Я можу йти?

– Так, ще раз перепрошуємо…

Після цієї пригоди кілька днів мене не покидала думка: що ж заважало тому немолодому, поважному, зі слів поліціянтів, чоловікові спокійно доживати свій вік у небідній Польщі?

Невже ті «бандери», про яких волав небіжчик, такі страшні й небезпечні, що аж через 70 років вони викликають паніку, страх і ненависть не лише у росіян, а й у поляків?

Чи варта життя така нездорова реакція на тризуб, червоно-чорний прапор?

Відповіді у мене немає. Напевне, лише поляк за національністю, або росіянин, зможуть чітко відповісти, звісно, якщо не помруть раніше до того…

Роман ФЕДЬКО, історик, учасник АТО

Сообщение Поляк помер від сорому за свій донос на “фашиста”. Випадок з автором “Українського репортера” появились сначала на Український репортер.

Ось уже вкотре наш сусід та партнер в особі тепер уже міністра МЗС Польщі розповідає про лихого Бандеру, під яким кутом нам дивитися на власну історію, зрештою, повчає нас, кого вважати нам, українцям, своїми героями, а кого ворогами. На перший погляд, дивна і незрозуміла позиція нашого так званого адвоката в Європі. Однак, на жаль, нічого дивного.

Нагадаємо, що стало інформаційним приводом. Польща перешкоджатиме вступу України в ЄC, якщо Києву та Варшаві не вдасться вирішити історичні розбіжності, в тому числі й ті, що стосуються лідера ОУН Степана Бандери.

Про це заявив міністр закордонних справ Польщі Вітольд Ващиковський, повідомляє видання wPolityce.

“Наше послання дуже чітке: з Бандерою в Європу ви не увійдете. Ми будемо твердо вимагати від України, щоб усі справи були улагоджені до того, як Київ буде стояти біля воріт Європи з проханням про членство”, – сказав він.

Польська держава, особливо в особі нинішніх її керманичів, доволі гостро критикує Україну за наше право об’єктивно та неупереджено вивчати своє минуле, бути, зрештою, українцями, а не сірою, безликою, аморфною масою. Для них, тих керманичів, Україна сприймається у кращому випадку як джерело дешевої робочої сили, у гіршому – як територія Польщі по річку Збруч, а то й аж по Дніпро…

Звісно, такого, скоріше за все, ніколи не буде, однак непокоїть інше – те завзяття, з яким Польща роздає українцям карти поляка та карти побиту (дозвіл на постійне чи тимчасове проживання). Це викликано не бажанням допомогти українцям заробити, вирватися із лещат бідності, а простим розрахунком – одного дня Польська держава може заявити уголос про свої права на певні українські землі, посилаючись на те, що там живуть переважно поляки, тобто українці з польськими документами.

Ось таким нехитрим чином, тихою сапою, Польща, на мою думку, робить те, що чотири роки тому хотіла зробити РФ зі сходом та півднем України. Відмінність лише у методах та підходах. А заяви польських очільників лише підтверджують це. Користуючись бідністю українців, поляки через економічні та фінансові важелі роблять те, що зрештою може призвести до втрати частини України.

І втратимо ми її непомітно, без пострілів, танків чи „Градів”. Українське населення, втомившись від бідності та всього того мороку, що є сьогодні, по суті особливо не замислюючись, віддасть свої голоси на умовному референдумі про приєднання своєї області (району, міста чи села) до заможної, ситої Польщі? Країни, де чітко прописані правила, як жити, де не крадуть чиновники, де не вимагають хабарів, де, зрештою, можна відчути себе людиною…

Та чи відчують вони себе українцями? Звісно, що ні… Вони втратять частину себе, буде назавжди втрачено той невидимий, але потужний зв’язок між предками та нащадками… Не маю права їх засуджувати, зрештою, кожен у житті робить свій вибір. Питання лише до наших українських керманичів: чому в сусідній державі, як, приміром, Польща, де немає родючих ґрунтів і навіть половини тих корисних копалин, що має Україна, рівень життя в рази вищий, ніж у нас? Що ми робимо не так?

Де та системна помилка, яка ніяк не дає нам змоги нарешті почати будувати дійсно незалежну, економічно сильну, розвинену державу? Коли вже нарешті наші державні мужі розпочнуть працювати на благо України, або, як мінімум, перестануть заважати пересічним українцям жити на власній землі?

Коли нарешті у нас з’явиться дійсно державна інформаційна політика, її захист? Складається враження, що наші дипломати все роблять для того, щоб їх просто не чіпали… І це найбільше турбує й непокоїть…

А де заява очільника Інституту національної пам’яті України пана В’ятровича, який бореться зі святом 8 Березня та Першого травня, щиро, напевне, вважаючи їх радянськими?

Якщо українським очільникам немає діла до України, то чи маємо ми право вимагати від поляків лояльного ставлення до нас, нашої історії? Звісно, що ні.

Поляки роблять свою справу, роблять гучні, прикрі для українців заяви, руйнують українські пам’ятники, а Україна мовчить, або говорить про це дуже тихо. Невже немає чого відповісти панам полякам на їхні недолугі заяви? Невже ми не маємо права вголос запитати наших західних сусідів про антиукраїнську політику маршала Пілсудського, про режим пацифікації, про заборону українцям бути українцями у себе вдома?

Бандера – злочинець, бандит – так доволі часто мені кажуть поляки, навіть ті, що дуже приязно ставляться до мене, до України, навіть ті, що допомагали нашим воїнам.

Всі мої слова на захист українського провідника сприймалися тяжко, із запереченнями. На мої слова, що у вас, у поляків, є сторінки дійсно ганебні, як для європейської нації, чув у відповідь:

то не ваша справа, ми, поляки, самі розберемося. А нам, українцям, виходить, самостійно розібратися не можна, не дозволено… Ми – злочинці й лайдаки, і в історії нашій одні бандити…

Тоді як поляки пояснять той історичний факт, що їхня держава брала участь у розділі Чехословаччини разом із гітлерівською Німеччиною? Чи які пояснення нададуть про концентраційні польські табори, де були ув’язнені українці ще задовго до Другої світової війни? Чи про операцію “Вісла”, про звірства армії Крайової на території України? Ну і вишенька на цьому історичному торті – це вшанування Гітлером пам’яті маршала Пілсудського у 1935 році, в день його смерті, та – увага! – оголошення фюрером німецького народу дня жалоби у зв’язку зі смертю маршала Польщі…

Маршала, на честь якого названо вулиці у всіх містах і містечках сучасної Польщі. Бандера, якого так панічно бояться ледве чи не всі поляки, з якими я спілкувався, другом Гітлера не був, країни Європи не ділив, більше того, його самого було ув’язнено німцями у червні 1941 року до концтабору Заксенхаузен, у якому він пробув аж до закінчення війни. От саме такого в’язня й бояться поляки, в’язня, метою життя якого було відродження української державності… Після всього цього, й не лише, чи має право наш сусід вказувати нам на сміття в наших очах, маючи у своїх чимало суперечливих сторінок історії плідної співпраці з чи не найкривавішим режимом в історії людства?

На жаль, на ці запитання та на багато інших ми не почуємо відповіді з однієї простої причини – нинішня українська влада їх ніколи не поставить перед керманичами Польщі.

Ось такий наш товариш…

Та чи дійсно товариш? Партнер, причому ситуативний. Допоки існує агресивна Росія, Польщі буде потрібна Україна як стіна, високий бар’єр перед можливим агресором. Та й навіть у нинішніх важких умовах, в умовах війни, на жаль, не всі у Польщі розуміють небезпеку Росії та цінність України, її воїнів, які, окрім своїх домівок, захищають і спокій країн Європи, у тому числі й Польщі.

А наша слабкість у тому, що в нас немає єдності, одностайності, більше того, далеко не всі українці поважають рух ОУН, його провідників, командирів, простих воїнів… І доки не зміниться така ситуація всередині держави, доти різні наші “друзі” й надалі продовжуватимуть нас навчати нашій же історії, але вже із нав’язаними нам своїми героями.

Роман ФЕДЬКО, історик, учасник АТО
Фото Кирила ХМІЛЬОВА

Сообщение Чому йдемо “з Бандерою” в Європу, а Польща проти? появились сначала на Український репортер.

Поляки бояться українців, вони не довіряють нам. Ця недовіра має не лише історичне підґрунтя, але й суто побутове. Деяка частина поляків судить про українців та Україну ще й по поведінці наших заробітчан, яка не завжди є адекватною, навіть в українських реаліях.

Коли спілкуєшся з поляками, виявляється, що в їхній уяві наша країна має доволі нечіткі обриси: за східним кордоном лежать Львів, Чорногора й Горгани в Карпатах, далі – Київ над Дніпром, де Майдан Незалежності, Кам’янець-Подільський, Запоріжжя, Одеса і Крим. Півострів, попри російську анексію, сусіди надалі асоціюють з Україною.

Гарні й величні краєвиди, море, поля пшениці під блакитним небом, чорноземи, на яких вирощують гречку, соняшник, цибулю та кавуни. На цій землі живуть гостинні, щирі, чесні, працьовиті й горді люди, які цінують міцні родинні зв’язки. Це край, жителі котрого мають добру й дешеву їжу, зокрема борщ, а передусім дешевий алкоголь і цигарки. Одначе є там і негативи: погана туристична інфраструктура, нав’язлива присутність національної символіки та вибоїсті дороги, на яких чигає міліція, аби виписати штрафи.

Великий вплив на формування образу України в західного сусіда справила трилогія романів Генрика Сенкевича. Наша країна постає в ній як Дике Поле, земля козаків у червоних шароварах та вишиванках, сміливого Богуна, що мчить на коні широкими степами, чарівної народної музики, козацьких дум, бандури, Хмельницького та боротьби за свободу. Це легендарні терени неприборканого сходу, край свободи, зокрема й від правил. Тож поляки залюбки смакують солодкий дух анархізму: розпивають алкоголь на лавочках у парках і на площах, попри заборону, і користуються неправовими можливостями у веденні тут свого бізнесу, «адже це Україна». Хоча, коли правила не діють на їхню користь, починають обурюватися корумпованістю.

Утім, між двома народами все-таки досить великі відмінності в менталітеті. У Польщі корупція не становить невід’ємної частки повсякденного життя, тоді як у нас це явище глибоко закорінене: українці дають хабарі, бо звикли до цього, так їм зручно, тому що мусять учитися, працювати й лікуватися. Водночас Україна більш неоднорідна, тут серйозніші розбіжності між Харковом та Львовом, ніж у Польщі, наприклад, між Краковом і Гданськом. Помітно, до речі, що бачення нашої держави змінюється залежно від регіону. Поляки часто сприймають Україну крізь призму Львова чи іншого відвіданого міста.

У польському суспільстві надалі побутують стереотипи, упередження та міфи щодо українців. Найглибше вони вкорінені власне на прикордонні, де ще пам’ятають старі рани етнічних убивств і акції з депортації українців «Вісла». Легенда завжди має свій темний бік. Наших співвітчизників сприймають, окрім іншого, як жорстоких, непримиренних і підступних. Й понині у спілкуванні з поляками відчуваєш їхню напруженість, навіть певну наляканість, коли вони дізнаються, що ти не просто українець, а ще й учасник війни…

Польське суспільство, як і будь-яке у своїй масі, має неоднорідні політичні погляди та переконання. Їхня свідомість, уявлення про нас, українців, має доволі міфічне забарвлення із такими собі кривавими вкрапленнями. Неодноразово чув, як у слід мені дехто з поляків казав: “Волинь, гайдамака…”. Звісно, мене такими словами, особливо “гайдамака”, образити неможливо, однак суті то не змінює.

Поляки бояться українців, вони не довіряють нам. Ця недовіра має не лише історичне підґрунтя, але й суто побутове. Деяка частина поляків судить про українців та Україну ще й по поведінці наших заробітчан, яка не завжди є адекватною, навіть в українських реаліях.

«Всі українці – алкоголіки й бандити, ви лише вмієте пити, воювати з дітьми та створювати страшні ДТП на наших вулицях», – якось сказав мені один поляк. А потім додав: «Львів – польське місто, і якщо Військо польське захоче його взяти, то зробить це за 7 днів, адже у вас всі п’яниці…».

Звісно, я не міг промовчати, почувши таку шовіністичну заяву.

– Один уже Київ за 5 днів «взяв», та так, що ті «визволителі» й досі лежать у степах Донбасу. Не варто судити по українцях, по тих особах, що не бачать світу білого через зловживання алкоголем, зрештою, українські заробітчани не всі алкоголіки, й не всі українці є заробітчанами, тож не варто вам повторювати помилок Росії стосовно України.

Вірус шовінізму живе в польському суспільстві. Він не такий прогресуючий, як у тій же РФ, й особи з такими поглядами, по суті, відсутні біля керма держави, і його вплив на прийняття державних рішень у Польщі майже дорівнює нулю, однак події у Грушовичах засвідчили, що проблема польського шовінізму реальна.

Польська держава, незважаючи на в цілому дружню політику стосовно України, таємно, завуальовано проводить таку собі мирну асиміляцію українців.

Сотні тисяч карт побиту, виданих українцям, карт поляків та інших документів, що по суті дають право на постійне мешкання у Речі Посполитій, засвідчують це. Їхня політика набагато витонченіша й підступніша. Крок за кроком Польська держава за бажання може досягнути того, чого ніяк неможливо отримати військовим шляхом. Мирна, поступова асиміляція, окупація…

Ще перебуваючи в Україні, побачив у Луцьку польський автобус, на якому з боку великими літерами було написано: “Креси Тур”. Для необізнаного українця ця фраза нічого не говорить. Однак людина, яка більш-менш знає історію України, цей вислів – чергове підтвердження, що вони марять східними кресами (західні українські, білоруські та литовські землі, що входили до складу Речі Посполитої до 1939 року).

Чи можливий, приміром, напис на німецькому автобусі: “Рейхскомісаріат Україна” чи “Протекторат Богемія та Моравія”? Звісно, що ні, адже німецьке суспільство, на відміну від польського, раз і назавжди вилікувалося від хвороб ксенофобії, імперіалізму та шовінізму.

Згадаю розмову з польським приятелем, який розповів, що батьки в дитинстві за погану поведінку лякали його Бандерою. Український провідник поставав у дитячій уяві грізним дядьком із бородою, який причаївся в лісі, щоб викрадати неслухняних дітей.

Ось такі неоднозначні польські «друзі».

І все-таки нам слід шукати шляхів зближення. Адже українсько-польські відносини віднедавна стали справді добросусідськими, хоча завжди були суперечливими. В цілому польське суспільство лояльно й доброзичливо налаштовано стосовно України та українців.

Пригадаю слова одного літнього поляка, який сказав, що без незалежної, сильної України не буде й Польщі. І якщо цю просту аксіому не зрозуміють у Варшаві та Києві, нам знову не минути біди, адже московський звір не вмер, він живий і лише мріє про нове загарбання наших земель… Ми маємо співпрацювати, товаришувати, допомагати один одному.

Окрім того, в минулому були моменти консенсусу, скажімо, гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний захищав Річ Посполиту від турецьких військ Османа ІІ в Хотинській битві 1621 року. Або приклад Симона Петлюри як позитивної постаті й союзника Юзефа Пілсудського. Власне, маршал був упевнений, що слід допомагати Україні, бо це і в інтересах Польщі. Видається, що українці більше знають про поляків, ніж навпаки. Сьогодні нас розділяють радянська спадщина, візовий режим, прозахідні пріоритети Польщі та брак виваженої культурної дипломатії в Україні.

Роман ФЕДЬКО, історик, учасник АТО

Сообщение Чому поляки бояться українців і не довіряють нам появились сначала на Український репортер.

“Сьогодні з болем і смутком спільно з вами згадую одну з найбільш трагічних сторінок в історії українського народу — операцію “Вісла”.

Ця підступна операція відбувалася за підтримки злочинного сталінського режиму та військ НКВС, котрі з багнетами стояли на східному кордоні комуністичної Польщі, аби ніхто не міг уникнути виселення.

Тисячі українців втратили життя під час депортації, зазнавши страждань, жорстоких тортур у концентраційному таборі в Явожно. Часто без доказів будь-якої провини, а лише тому, що вони були вільними духом і вірними своєму національному корінню.

Комуністична репресивна машина вкотре показала своє нелюдське цинічне обличчя. Убивствами, голодом, пострілами у потилицю, етапами в табори і етнічними чистками — такими методами будувалося “світле майбутнє” радянської тоталітарної системи, яку намагається відродити сучасна Росія, створюючи загрозу для України, Польщі та всього демократичного світу.

Упродовж останніх десятиліть українці і поляки досягли значного поступу у процесі взаємного примирення, встановлення історичної правди. Ми навчилися гідно вшановувати невинних жертв братовбивчих конфліктів, сценарії яких дуже часто нав’язували нам тоталітарні нацистський і комуністичний режими.

Сьогодні ми разом із нашими польськими друзями схиляємо голови перед світлою пам’яттю усіх жертв операції “Вісла”.

Наш спільний обов’язок — зробити все, аби подібне зло більше ніколи не повторилося”, – йдеться у зверненні Президента України.

Тут можна ознайомитися з документами з архівів НКВД про операцію “Вісла”

Сообщение Президент України вшанував пам’ять жертв операції “Вісла” появились сначала на Український репортер.