– Якась неймовірна, дика ситуація, просто трилер, – дипломат виглядав явно спантеличеним. – Чи то наша протиповітряна оборона збила над Чорним морем літак, чи то він не розминувся з ракетою. Лайнер начебто російський. Передали, що є жертви. Пояснити, як це могло статися, поки ніхто не може. Але рейси в Європу коригуються, а ваш перенесли на завтра…

Такою була найперша новина про катастрофу Ту-154М авіакомпанії “Сибір” рейсу 1812 з Тель-Авіва до Новосибірська. Пізніше додалися подробиці. Про те, що на борту було 66 пасажирів плюс 12 членів екіпажу. Що всі загинули. І що лайнер нібито випадково збила наша ракета під час планових навчань військ ППО в тоді ще українському Криму.

За версією військових, зенітно-ракетний комплекс С-200В мав знищити ціль – безпілотник “Рейс”. Однак, тимчасово, на шість секунд, “осліпнувши” після пуску, ракета помилково перенацілилася на російський Ту-154М, захопила його, наздогнала і, вибухнувши, відправила на той світ 78 громадян РФ та Ізраїлю.

Тіла загиблих, ручну поклажу, багаж, вцілілі уламки літака довго виловлювали в морі російські кораблі і допоміжні судна. Підняли не все і не всіх. Щось віднесло течією, щось пішло на дно. Те, що вціліло, доставляли в порт Сочі.

ДИВНІ КОЛІЗІЇ. Вони стали проявлятися вже з перших годин після події. Спочатку українські військові рішуче спростували будь-яку причетність до пасажирського лайнера, який зазнав авікатстрофи, доводячи, що ракета комплексу С-200В ніяк не могла його збити…

Потім все кардинально змінилося. І міністр оборони Олександр Кузьмук згнітивши серце визнав, що пасажирський лайнер помилково збили його підлеглі. Сам він подав у відставку. Були звільнені головком ППО, його заступник, ще кілька старших офіцерів…

Паралельно з роботою Міждержавної комісії з розслідування катастрофи і МАК (Міждержавного авіакомітету), на рівні глав урядів і міністерств юстиції РФ, Ізраїлю, України вирішувалися питання виплат сім’ям загиблих. Це була надзвичайно складне, копітке завдання.

Родичі членів екіпажу звернулися в Печерський суд Києва, вимагаючи відшкодувати моральний і матеріальний збиток у зв’язку з втратою годувальників. Аналогічні заяви надійшли від сімей пасажирів рейсу 1812. Суми позовних вимог неодноразово уточнювалися і переглядалися, як неважко здогадатися, в сторону збільшення. Загальна сума зрештою зросла до неймовірної цифри в 1 мільярд доларів США.

Вищі посадові особи України на різних рівнях підтверджували готовність провести виплати не тільки за загиблих, а й за знищене повітряне судно. Але слова довго залишалися лише словами. Судова тяганина тривала б невідомо скільки, якби не активність ізраїльтян. Країна обітована завжди вміла захищати своїх громадян. Не залишилася вона байдужою до родичів жертв і цієї трагедії.

Шляхом багатоетапних, багатоходових переговорів у тристоронньому форматі саме завдяки позиції ізраїльтян, які посилалися на низку міжнародних нормативних актів, вдалося досягти компромісного і взаємоприйнятного рішення про виплату за кожного загиблого, незалежно від громадянства, віку, статусу, інших даних – в сумі 200 тисяч доларів США. Тобто, в 20 разів більше, ніж говорилося до цього!

ДЕ-ФАКТО І ДЕ-ЮРЕ. Водночас було зафіксовано дуже важливий нюанс. А саме – Україна сумарно виплачує $ 15,6 млн. В так званому режимі екс-грата (ex-gratio), іншими словами – в добровільному порядку, у вигляді благодійного гуманного акту, який наспрвді… не є юридичним визнанням провини.

Вперше про цю маловідому норму міжнародного права, що рідко практикується, мені розповів тодішній віце-прем’єр і міністр юстиції Ізраїлю Йозеф Лапід (див. фото).

Наша майже годинна зустріч офф рекордс проходила в столичному готелі “Національний”. За словами міністра, разовими виплатами $200 тисяч за кожну жертву авіакатастрофи Україна не визнавала свою відповідальність за загибель людей і знищення літака і ставила крапку в подальшому розгляді позовів, позбавляючи родичів права повторно апелювати до судів.

Компенсації сім’ї отримали швидко. “Сибір” же, перереєстрована потім в S7 Airlines, виплат у зв’язку втратою літака не дочекалася. Спочатку авіакомпанія мала намір стягнути з Міноборони і Держказначейства України $15,3 млн. Після кількох років безуспішної волокити в господарських судах була готова знизити суму вдвічі, але і цих грошей не побачила …

Ця катастрофа – рівняння з багатьма невідомими. Офіційно Україна так і не визнала себе винною (повторимо ще раз: екс-грата – всього лише благородний жест, але не підтвердження відповідальності де-юре).

Наведу лише деякі з аргументів людей, залучених до розслідування обставин авіаподії, з якими в різний час доводилося спілкуватися.

Версія випадкового ураження російського лайнера саме ракетою ЗРК С-200В ППО України, як відомо, була основною. Вона і відпрацьовувалася як… першорядна. А інші припущення, вважають окремі експерти, належним чином не перевірялися або спочатку відхилялися.

Наприклад, ймовірність теракту (приведення в дію вибухового пристрою всередині повітряного судна). На користь цієї версії свідчили пошкодження у внутрішній обшивці літака і наявність дрібних металевих кульок – шрапнелі, яка залишила характерні сліди вихідних отворів. Версії навмисного і/або помилкового, випадкового пуску іншої, не української ракети не розглядалися навіть як третьорядні, з малою долею ймовірності.

Вилетівши з Тель-Авіва до Новосибірська, Ту-154М здійснив проміжну посадку в Бургасі. У самому факті немає нічого незвичайного – в болгарському аеропорту літак дозаправили. Але слідство, яке паралельно вели російська Генпрокуратура і ГПУ, повинні були насторожити два моменти – крім залитого палива, в Бургасі на борт підняли якийсь вантаж, походження і характер якого не були з’ясовані, після чого безслідно зник один із заявлених в польотному завданні член екіпажу – технік.

Численні запити українських слідчих з цього та інших питань ігнорувалися російською стороною або ж надходили відписки про те, що запитувані дані є закритими, секретними.

Комплексна експертиза, за дорученням Господарського суду Києва проведена за участю фахівців кафедри теорії зенітної стрільби Харківського військового університету, не підтвердила причетність наших ракетників до збитття Ту-154М.

Через дев’ять років після трагедії Олександр Кузьмук, який довгий час зберігав мовчання, знову заговорив. Фактично повернувшись до своїх первісних слів – увага – про непричетність України до катастрофи.

– ГПУ двічі порушувала кримінальну справу і двічі резюмувала: докази того, що Ту-154М авіакомпанії “Сибір” збив український комплекс С-200В, відсутні, – сказав екс-міністр. – Двічі призначалися експертизи в рамках господарської справи. І вони підтвердили рішення ГПУ. До цього дня незрозуміло, як при якісній підготовці до стрільби, вжиті заходи безпеки, завчасне оповіщення про майбутні навчання сталася ця катастрофа, причому не в зоні досяжності нашої ракети…

Ще відвертіше висловлювався екс-слідчий ГПУ Костянтин Сєдов, добре обізнаний в процесуальних тонкощах кримінальної справи:

– Матеріали цього розслідування дійсно не містили доказів того, що літак вразила українська ракета, – визнавав він. – Результати комплексної судово-технічної експертизи і висновки комплексної експертизи Київського НДІСЕ, здійсненої на замовлення Господарського суду Києва після цього, також не дали таких доказів.

Частина матеріалів МАК, який проводив власне розслідування, за словами Сєдова, була сфальшована. Дані об’єктивного контролю, направлені російською стороною, кардинально відрізнялися від аналогічних ДОКів, отриманих українською і турецькою сторонами. Потребувала повторного огляду і достовірність записів переговорів екіпажів інших пасажирських літаків, які нібито спостерігали в небі момент катастрофи. Однак представники МАК на це не погодилися. Не співпадали траєкторії лайнера і запущеної з мису Опук ракети. Уламки літака впали не в зоні відповідальності управління повітряним рухом України.
І це ще не всі прогалини в ході слідчих дій, на які зверталася увага ще тоді, по гарячих слідах, і які, на жаль, не зняті з порядку денного по сьогоднішній день.

Саме час запитати: навіщо треба було так поспішати з визнанням провини? Щоб прогнутися? Перед ким? Зберегти хорошу міну при поганій грі? Можливо, на вище політичне керівництво тиснули ззовні?

Ті переломні роки були дуже непростими в нашій новітній історії. Згадаймо – вбивство Гонгадзе, справа Мельниченка, “кольчужний” скандал, акції “Україна без Кучми”. А тут і ракета, так прицільно, немов спеціально влучила в мирний пасажирський літак. Випадковість? Закономірність? Ланки одного ланцюга?

Справу давно закрито. Пам’ятають про трагедію, мабуть, лише ті, хто втратив найближчих.

Замість післямови.

Тоді хотілося думати, що більше подібних НП не трапиться. Ніхто уявити не міг, що в Україну прийде війна, і одного разу в небі над Донбасом вже іншою ракетою зіб’ють малайзійський Боїнг. Загине 298 осіб.

Мине час, і за сотні кілометрів звідси, в Тегерані, на зльоті впаде і згорить рейсовий літак МАУ, обстріляний нібито помилково іранськими військовими. 176 жертв.

І родичі загиблих в цих страшних катастрофах чекатимуть обіцяних виплат. І родичі загиблих в цих страшних катастрофах чекатимуть обіцяних виплат. Правда, про екс-грата їм не скажуть і не обнадіють. Чи дочекаються…

Можливо, якби ми знали ВСЮ правду про трагедію над Чорним морем, не було б інших? Або їх наслідки не стали б такими важкими? Або зенітно-ракетні комплекси, чорт візьми, навчилися б розпізнавати мирні цілі, а ризик помилки був би зведений до мінімуму?

Багато що про катастрофу Ту-154М “Сибіру”, про те, що було відразу, і пізніше, міг би розповісти Євген Марчук. Він завжди був одним з найбільш обізнаних в Україні людей.

На жаль.

Але давнішнє інтерв’ю з ним залишу: “Траектория невероятности”

Олександр ІЛЬЧЕНКО, журналіст

Сообщение «Сліпа» ракета і фатальні 6 секунд. Повертаючись до авіакатастрофи Ту-154М “Сибіру” над Чорним морем появились сначала на Український репортер.

На жаль, найближчих поплічників зрадника і ворога нашої країни Януковича було прийнято нагороджувати «стволами», шаблями, кортиками… Особливо це було розповсюджено під час міністерської каденції генерала армії Олександра Кузьмука.

Читайте матеріал: Короновані на владу і привілеї

Так, у 2004 році Кузьмук нагородив прем’єра Азарова пістолетом ПСМ “за визначні заслуги в забезпеченні обороноздатності України”.

Разом з Януковичем Азаров так чудово подбав про це “забезпечення”, що українську армію було пограбовано майже дощенту. Словом, нагороджували ворогів.

Невже не відав Кузьмук, як і хто знищував наше військо? Чи не соромно йому тепер за цю та інші нагороди зрадникам?

Усі мафіозні бариги з найближчого оточення Януковича нагороджені орденами «За заслуги». На грудях в Андрія Клюєва – «За заслуги» двох ступенів. Азаров – повний кавалер цього ордену. До речі, й головного пахана донецької банди — Януковича – досі чомусь не позбавляють ані нагород, ані звань. А він же — повний кавалер ордена “За заслуги”!

Укази про нагородження Януковича орденами «За заслуги» підписав президент Леонід Кучма. До речі, два ордени (другого і третього ступенів) Кучма вручив Януковичу акурат до дня народження – у липні 2000 року і у липні 2002-го).

Нагороджувати «до дня», «з нагоди…» чогось увійшло в плоть і кров сановного люду.

Читайте статтю на цю тему: Коли Азаров наїсться? Чому досі не конфісковано в дохід держави майно україноненависника? (+відео)

Подивіться, скільки «цяцьок» в Азарова, який люто ненавидить все українське і весь наш воюючий народ. Зокрема, у нього купа нагородної зброї: пістолети ПСМ, “маузер”, “форт”, ще й морський кортик на додачу.

У 2004 році генерал Кузьмук нагородив Азарова (до дня народження) пістолетом ПСМ “за визначні заслуги в забезпеченні обороноздатності України”. А наступного року з нагоди дня народження – ще й маузером!

До речі, Куьмук народився у квітні 1954-го. Певно, це добре пам’ятає Леонід Кучма, оскільки за три дні до уродин Кузьмука, у 2002 році, підписав указ про його нагородження Орденом Богдана Хмельницького I ступеня. (Олександр Кузьмук є повним кавалером цього ордена).

У 2004 році, за три дні до дня народження Кузьмука Кучма нагородив його Орденом Данила Галицького. 17 квітня Кузьмуку було вручено іменну вогнепальну зброю.

В Україні тисячі чиновників (дивізія!) нагороджено іменною вогнепальною зброєю. От би цю дивізію на передову війни з московією! Але чому ми не зустрічаємо повідомлень про те, що міністр оборони (або ж начальник Генерального штабу) на фронті вручив іменні пістолети хоробрим захисникам України – солдатам, сержантам, лейтенантам, капітанам? Так не прийнято?

Чому держава є надзвичайно скупою на найвищі нагороди для воїнів-добровольців, для простих військовиків Збройних Сил, для тих, хто витягує на собі цю страшну війну? Ці люди не з тієї номенклатурної «обойми»?

Зате вороги, наркоторгівці, різна наволоч ходять з нагородними «стволами». Яке страшне і жахливе задзеркалля!

Сообщение Cкільки нагородних пістолетів вручив ворогам України генерал Кузьмук? появились сначала на Український репортер.

Правоохоронці задокументували 3 факти збуту 30-річним інспектором психотропних речовин «амфетамін» та «МДМА», інформує прес-служба прокуратури Києва. Вилучили близько 40 грамів білої порошкоподібної речовини, яка зі слів самого затриманого є особливо небезпечним наркотичним засобом – кокаїном. За наркотики інспектор отримав 70 тисяч гривень.

У подальшому за адресами його проживання, у службовому кабінеті та в автомобілі проведено обшуки, у ході яких вилучено значну кількість речовин, схожих на наркотичні, нарковмісні рослини, зброю та понад 1 тисячу боєприпасів. Вилучені речовини та інші речові докази будуть направлені на експертизу.

У тому числі було вилучено нагородний пістолет на ім’я експрезидента України Віктора Януковича, який видав тодішній міністр оборони Олександр Кузьмук.

Читайте також про нагородну зброю від Кузьмука:

• Коли Азаров наїсться? Чому досі не конфісковано в дохід держави майно україноненависника? (+відео)

Сообщение Київський слідчий торгував наркотиками з пістолетом Януковича появились сначала на Український репортер.

Генерал Кузьмук перебував на посаді міністра двічі: з 11 липня 1996 р. по 24 жовтня 2001 р., а також з 24 вересня 2004 р. по 3 лютого 2005 р.

Нагороди: 6 українських орденів, 15 медалей, іменна вогнепальна зброя, Державна премія в галузі науки і техніки, а також 6 орденів  і відзнак іноземних держав.

“Український репортер” у статті “Знову з Кучмою” писав:

“…Давайте торкнемося лише одного фрагменту такого реформування — виступу Президента України Леоніда Кучми на розширеному засіданні колегії Міністерства оборони України 5 листопада 2002 року.

“…Усі ми розуміємо, що сьогодні армія переживає кризу, – говорив Леонід Кучма. – Подолати її можна лише шляхом доведення до мінімальної необхідності чисельності військ та раціонального використання бюджетних коштів” (цитуємо “Урядовий кур’єр”, №207, 7 листопада 2002 року).

Ось куде гнув Кучма — йому потрібна була “мінімальна необхідність чисельності військ”! Ніби якась полуда йому на очі впала — з мінімумом війська битися зі скаженим ворогом.

Отож було узято курс на скорочення армії. Зате на генеральські погони все сипалися і сипалися чергові зірки. Багатозіркових з кожним роком ставало все більше! А що вже генералів армії наплодили! Матінко рідна! Скоро можна буде сформувати повноцінну армійську бригаду з одних лише генерал-полковників і генералів армії!”

Читайте також:

• Як знищували Національну гвардію. Відверта розповідь генерала Чаповського
• На дерибані Української армії тисячі крадіїв та аферистів стали мільйонерами
• Ось так заганяли Українську армію у безпросвіток

Сообщение З армії звільнено двічі екс-міністра оборони України появились сначала на Український репортер.

Родовід Гвардії бере початок з 1991-го. Тоді згідно із законом Національна гвардія підпорядковувалася парламенту, а її командувач призначався на 5 років за поданням Президента. Гвардію розформували у 2000-му. 2014 року її знову створили, однак відправили під крило МВС. Оскільки тема є актуальною, ми вирішили згадати розмову з генералом Олександром Чаповським.

Досі тривають дискусії, чи варто було у 1999–2000 роках розформовувати Національну гвардію України. Це був хибний крок, упевнений колишній командувач НГУ, генерал-лейтенант Олександр Чаповський. Ми запросили Олександра Яковича до розмови на цю тему. Разом із генералом до редакції приїхав і його побратим – колишній перший заступник начальника Головного штабу НГУ, полковник у відставці Олег Хохлов.

О. Ч. (Олександр Чаповський): – Ні, не варто було “списувати” Національну гвардію… Хоча б тому, що у державі це була єдина боєготова структура.

О. Х. (Олег Хохлов): –Заглибимося трішки в історію – як створювали Гвардію. Ви собі не уявляєте, в якому жалюгідному стані перебували військові частини Міністерства оборони, з яких комплектували Гвардію. Вони були майже знищені, там панувала суцільна руйнація.

У солдатів не було рушників, ковдри – порвані, підлога у казармах – дірява. А одяг, взуття – сором і тільки. Скажімо, берці були без підборів. У 1998 році я приїхав на полігон, що біля села Старе. Подивився – і в мене мимохіть прохопилися сльози: що це за Нацгвардія? Відповідальний черговий офіцер лише голову опустив…
Я доповів Чаповському, командувач сказав: «Будемо працювати!». Мене тоді здивувало, що Олександр Кузьмук, який був командувачем НГУ, став міністром оборони. В голові крутилося питання: чому саме Кузьмуку довірили Збройні сили? Невже президент Кучма не бачив, що Гвардія розвалена?

Потім я поїхав у військову частину, що в Нових Петрівцях, а там і підлогу полаковано, і все нове, гарне, чисте, бо Кузьмук, як командувач НГ, показував Кучмі “зразковий підрозділ”… Отож там підтримували порядок. Згодом я навідався до Житомира, до батальйону спецпризначення. Побачив жахіття – бараки…

О. Ч.: – Температура в казармі – 10 градусів. А комбат собі маєток збудував. І пика у нього така… як гарбуз. Я його відразу звільнив. Він потім скаржився на мене, судився… Пригадую, на початку створення Гвардії якось приїхав до Івано-Франківська – там мені показали міліцейський полк. А він навіть батальойна не вартує. І такі “полки” скрізь були. Якось приїжджаю в батальйон, що на Подолі, а в казармі солдати сплять одягнуті, матраців немає… На полігоні у Петрівцях – машини без коліс, акумуляторів немає… Руйнація, словом.

О. Х.: – Генерал Чаповський був усевидющим: він штатні розписи підрозділів Національної гвардії щодня перекроював, дійшов до того, що наказав: у кожній роті мають бути санінструктор, снайпер, автоматник… І ми почали це втілювати в життя. Я поїхав із простягнутою рукою областями, і губернатори почали допомагати нашим підрозділам…

Через рік я почав пишатися Гвардією. Олександр Кузьмук неодноразово говорив Чаповському: «Ти що, хочеш бути міністром оборони? Навіщо проводиш ці навчання?”. А ми ж почали полкові, бригадні навчання… Підключили авіацію, артилерію. Підрозділи нарешті зрозуміли, що таке взаємодія. Степан Полторак тоді сказав мені: «Я тільки після других навчань із бойовою стрільбою зрозумів, що я – командир бригади…».

У нас не було жодних надзвичайних подій. Було справжнє бойове братство. Мені відомо, що Кучма у розмові з Кузьмуком ставив Нацгвардію у приклад, мовляв, ось як гарно там ідуть справи.

О. Ч.: – Полковник Хохлов згадав про Степана Полторака, міністра оборони (у 2019 році звільнено з посади міністра. –Ред.). Свого часу Полторак служив під моїм командуванням у Нацгвардії, був начальником штабу полку, я його примітив, дав хід його кар’єрному зростанню. Він командував полком, бригадою – це були добре підготовлені частини, уся Гвардія – вишколеною і класною. Коли її розформовували, то ми одержали хорошу оцінку. Боєготова! І – 0,96 відсотка боєготовності техніки.

– А коли Росія вдерлася на нашу територію, із вуст керівників держави ми несподівано почули: боєготових військових частин в Україні майже немає.

О. Ч.: – Все було знищено.

О. Х.: – Після розформування Національної гвардії одну частину підрозділів передали Збройним силам, а другу – Внутрішнім військам. Наприклад, повністю знищили Чугуєвську дивізію – брали звідти хорошу техніку, роздавали…

О. Ч.: – В нас у Керчі був танковий батальйон – класний підрозділ. З реактивною артилерією. Ми формували структури Національної гвардії, узявши за принцип окремі підрозділи натовського зразка. Щоб у такому підрозділі були і танкова рота, і розвідувальний взвод, і зенітно-ракетний взвод, зрештою, усі структури забезпечення. Чому я так зробив? Наприклад, якщо механізована дивізія займає двадцятикілометрову смугу оборони, то це – надійна оборона, а не 40 кілометрів “дутої” оборони. І ми під цей принцип “підігнали” штатну структуру. Шкода, що після розформування Гвардії усе це пішло прахом.

– Чому ліквідували Національну гвардію?

О. Ч.: –Гвардійців почали вважати конкурентами… Коли ми в 1999 році на змаганнях посіли перше місце серед силових структур і здобули кубок, то це було найстрашнішим для наших заздрісників.
На Республіканському стадіоні кубок вручав президент Кучма. Міністри Юрій Кравченко, Олександр Кузьмук, голова СБУ Леонід Деркач не приїхали на цю подію – замість них прибули клерки. Кучма був дуже незадоволений, потім усіх цих генералів викликав, критикував. На Банковій знали: ми самі не просили грошей для Гвардії, справлялися. І не скаржилися, як деякі. Зазвичай президенту доповідали: «Пане Президент, у нас все йде за планом».

– І хто ж вів своєрідну гру проти вас?

О. Ч.: – Головну роль грав міністр оборони Кузьмук.

О. Х.:– На Банковій формували думку, що Національна гвардія, мовляв, уже виконала свої завдання, треба підтримувати Збройні сили, які здатні дати будь-яку відсіч ворогу. Тому Гвардію треба “прибирати”.

– Шкідництво?

О. Ч.:– Одного разу п’ємо з Кузьмуком чай. Він і каже, звертаючись до мене: «Якби ти навіть нічого не робив, то Гвардія ще б років 10 існувала. Але ж ти почав працювати…». – «А я інакше і не вмію, – відповідаю. – Ось у мене служить полковник Олег Хохлов, заступник з озброєння, візьміть його до Збройних сил, він – найкращий у своїй справі. Завдяки таким, як Хохлов, ми й армію зробимо успішною”. Цю кадрову пропозицію Кузьмук відхилив. Бо є друзі та й усе інше.

– Гвардію розформували, і вас, колишнього командувача, було призначено заступником міністра оборони Кузьмука.

О. Ч. – Як це було? Минув місяць, як розформували Гвардію. А мене ще нікуди не призначено. Якось дружина запитує, де я буду отримувати зарплату? Замислився. Гвардії немає, а ми – ніби у повітрі. Але не це мене підштовхнуло – люди за мною… Без роботи. У мене удома був телефон – “десятка”. Зателефонував помічникові Кучми, розповів, що колишні гвардійці ніде не приписані, ні до МВС, ні до Міноборони нікого із нас не направили. Прошу доповісти президенту. Він пообіцяв зробити це. Згодом мені зателефонував Кучма: “В чому річ?”. Розповів. Він і каже: “А мені доповіли, що все гаразд”. І тільки після розмови з Кучмою нас працевлаштували.

– Гвардійці потрапили в немилість?

О. Ч. – Пресували. Це була своєрідна помста…

– Що маєте на увазі?

О. Ч.:– Наприклад, в офіцера, який служив в Національній гвардії, була генеральська посада. А в Міністерстві оборони його зараховують на полковницьку… Вже коли служив заступником міністра оборони, то одного разу вимушений був сказати про кепські справи в армії міністру Кузьмуку. Він із сарказмом сприйняв мою доповідь.
Особливо мене вразила ситуація у штабі Повітряних сил. Ось вам контрасти: службовий кабінет командувача Стрельникова виглядав на відмінно. А поверхом вище – ніби помешкання безхатченків. Щури, шматки ковбаси, масло – на підлозі… І прапорщик у цивільному одязі з якоюсь жінкою. Що це за приватна “лавка”?
Стрельников пішов в атаку: мовляв, це – мої причіпки. Ледве до бійки не дійшло з ним. Я викликав прокуратуру, опечатали оті захаращені бозна-чим кімнати. А потім поїхав на військовий аеродром у Вінниці. Відразу – до казарми. І знову ж: ніби потрапив на смітник. А що у гуртожитку? До мене зі скаргами підійшли жінки. Розповіли, що з водою велика проблема. На всі чотири поверхи працюють усього п’ять кранів.

– Чому Рада національної безпеки та оборони не розглядала питання ліквідації Гвардії?

О. Ч.:– Рада національної безпеки та оборони у ті часи не була такою впливовою, як сьогодні. Кучма знав, що Збройні сили небоєздатні. Одного разу він під час наради дорікнув Кузьмуку: «У тебе немає жодного боєздатного батальйону». А в Національній гвардії таких було 45.

І мобільність наших батальйонів була надзвичайно високою. Кучма пишався Нацгвардією. Ми ж не знали, що її розформують. Я дізнався про це за два дні до початку розформування. А перед цим Гвардії поставили дуже високу оцінку і щодо боєготовності, і щодо інших складових.

– А як ставилися до Гвардії генерали з МВС?

О. Ч. – Міністр Юрій Кравченко заздрив нам. Можливо, йому хотілося, щоб МВС прибрало до рук наші ресурси. Штатний розпис передбачав, що у нас – 33 тисячі бійців, було ж – 30 тисяч. Кучма мені говорив: необхідно 20 тисяч. Ми порахували і дійшли висновку, що цього робити не можна. Впаде структура. Я сказав: робимо так, як на Заході…

– Яке враження справив на вас тодішній донецький регіон?

О. Ч.:– Донецька дивізія мала найгірші показники. Це у той час, коли Янукович був губернатором. До речі, у 2004 році Андрій Клюєв пропонував мені звання генерала армії.

– За яку послугу?

О. Ч.: – Щоб гвардія проголосувала за Януковича… Однак нам було відомо, як він “керував” політичними та іншими процесами в Донецькій області. Бандитизм, феодалізм… До речі, свого часу губернатор Янукович виділив гвардії півмільйона доларів “на оркестр”, я до цього довго канючив гроші у Кучми. Якось Кучма при мені зняв слухавку і наказав губернатору Януковичу дати гроші “на оркестр”. (Від автора. Про Леоніда Кучму читайте: Знову з Кучмою!)

– Готівкою дали?

О. Ч.: – Так, оркестранти їздили за грошима. Ще Кучмі гітару купили.

– Отже, 2004 рік. Президентські вибори. І тут вам – несподівана пропозиція від Клюєва…

О. Ч.: – Зателефонували з його приймальні. Попросили приїхати…

– Де проходила бесіда?

О. Ч. – В будинку біля Кабміну. Клюєв хотів, щоб офіцери підтримали Януковича. Каже, після перемоги видамо будь-який указ, гроші дамо. Я відмовився…

О. Ч.: – Однієї суботи з’явився указ президента. Не було ще й відповідного закону прийнято… Швидко (щоб Гвардія не виступила проти) і розформували…

– Якби не розформували Гвардію, то чи могла б вона у 2014 році успішно боронити Крим?

О. Ч.: – Елементарно. Там стояла вишколена дивізія – 9 тисяч бійців, танковий батальйон, артилерійський, реактивний дивізіони… І ніякі “зелені чоловічки” мені не стали б на заваді. Стріляв би, навіть без команд із Києва, бо я – солдат.

– Якими є, на вашу думку, найголовніші причини руйнації армії?

О. Ч. – Було порушено структуру управління. Ще за міністра оборони Радецького почали це робити. Управління реорганізували в головні управління, як за Союзу. Найстрашніше те, що ліквідували військові округи. Мені відомо, як одного разу тодішній губернатор Одещини Гриневецький сказав Кучмі, що перетворення округів на оперативні командування якесь дивне.
Кучма звернувся до міністра оборони Кузмука: треба повернутися до попередньої структури… Той заперечив (я не очікував, що Кузьмук заперечить президенту). Я ж розмірковував: чому ефективною є структура округів? Командувач округом формував фронт, у нього було все, свої заводи: авторемонтні, танкоремонтні…
Йому не треба було випрошувати запчастини у центрального командування. В резерві у командувача округу було навіть 50 кілограмів золота, щоб за потреби стоматологи робили протезування військовикам. Тільки командувач округу міг наказати, щоб автомобіль зняли з обліку – з недоторканних запасів. До того ж округ – це ще й база для мобілізаційного розгортання…

Ну а після того, як з округів зробили оперативні командування, відкрилися шлюзи для крадіїв і махінаторів. Отож і грабували армію. І ось іноді говорять, що для захисту України необхідно створювати батальйони на базі народного ополчення. Де ж ота “база”?.. Починаючи з другого президентського терміну Кучми, можна говорити про потужний розвал армії. Пішов розпродаж портфелів, орденів, звань…

Розмову вів Леонід ФРОСЕВИЧ

На фото: 2014 рік. Перші тренування нацгвардійців.

Фото автора

Читайте також на цю тему:

• Вітаємо з Днем Національної гвардії! Згадаймо, якими були перші воїни

Сообщение Як знищували Національну гвардію. Відверта розповідь генерала Чаповського появились сначала на Український репортер.