За цей нетривалий, порівняно зі світовою історією, відрізок часу музей став сполучною ланкою поколінь, зберігаючи до наших днів славну історію нашого народу. Сільський музей завоював величезну популярність і сьогодні цілком справедливо є візитівкою не лише села Нові Петрівці, але й Вишгородського району, столичної області, невід’ємною часткою нашої незалежної України з її неповторним минулим, із тривожним сьогоденням, і, як віримо всі ми, світлим майбутнім.

В тому, що музей живе, незважаючи ні кризи, розвивається, без сумніву, величезна заслуга відданого своїй справі директора музею – Івана Петровича Вікована, організатора і керівника високого ґатунку, чиїми руками і розумом, власне, і був створений сучасний музей. Значною мірою ця людина перетворила сільський музей на сучасний осередок культури і духовності, скарбницю пам’яток історії нашої країни.

Іван Петрович народився 4 квітня 1946 року на Тернопільщині. Розпочинав працювати різноробочим в радгоспі, одночасно навчався у вечірній школі робітничої молоді. У 1971 році закінчив біологічний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка. З початку 1970-х доля пов’язала Івана Петровича з Вишгородським краєм. Він працював вчителем у Лютізькій середній школі, був директором Новопетрівської восьмирічної школи №2, був інструктором, потім заступником завідуючого відділом Вишгородського райкому партії.

Іван Петрович очолив музей-заповідник в селі Нові Петрівці у 1980-му. Понад 40 років під його керівництвом – складний, і водночас надзвичайно цікавий етап роботи музею.

Сьогодні в районі та, мабуть, і за його межами мало хто не знає Івана Петровича. Це завдяки його енергії у 1993 році збудовано нове приміщення музею, побудовано нові експозиції, здійснено ремонтно – відновлювальні роботи на командно-спостережному пункті I-го Українського фронту.

За час існування музею створено багато об’єктів, сьогодні музей є розвиненим та сучасним комплексом, до якого входять:

Музей-діорама (1993 р.), збудована на честь 50-річчя визволення Києва.
Пам`ятник-музей визволення Києва (1958 р.)
Експозиція зразків бойової техніки
Каплиця Святого Георгія Побідоносця – збудована і освячена в пам’ять про захисників і визволителів Києва
Монумент «Символ Миру» Європейської вулиці скульптур вперше встановлено на території України.
Пам’ятник воїнам-мотоциклістам доповнив експозицію музею новим об’єктом із вшанування подвигу загиблих воїнів.
Стіна Пам’яті – 11 горельєфів Героїв Радянського Союзу – уродженців Вишгородського району.
Пам’ятник Невідомому Солдату на братській могилі, де поховані останки 26 захисників та визволителів Києва 1941 – 1943 рр.

2014-й став для України часом радикальних змін. Внаслідок агресії Росії було загарбано Крим, розпочався конфлікт на Сході України. Український народ потрапив у ситуацію, що виходила за рамки досвіду його життя останніх років. Колектив музею на чолі з директором не залишилися осторонь від цих подій. В експозиціях музею-заповідника представлені як події форсування Дніпра, хід Київської наступальної операції, так і речі учасників Революції Гідності, Героїв Небесної Сотні, Антитерористичної операції на Сході України.

Завдяки праці Івана Петровича фондове зібрання музею поповнилось чисельними експонатами, вагоме місце займають речі, пов’язані з Героями Небесної сотні та учасниками АТО.

В музеї була створена експозиція «Твої сини, Україно!» присвячена сучасним подіям на сході України в зоні проведення Операції Об’єднаних сил, яка є спільним проектом Національного музею – заповідника «Битва за Київ у 1943р.», ВГО «Союз народна Пам’ять» та Благодійного Фонду «З відкритим серцем у майбутнє» та волонтерів, вона постійно поповнюється новими експонатами та вітринами.

Продовжено ділові стосунки та налагоджені нові зв’язки з приватними колекціонерами, музеями, громадськими організаціями, пошуковцями, ветеранами Другої світової війни, учасниками бойових дій в зоні АТО та їх рідними.

Івану Петровичу разом з колективом довелося переживати як часи злету, так і скрутні часи. У 80-ті роки, які справді були рекордними для музею за кількістю відвідувачів, музей приймав делегації не лише з усіх куточків Радянського Союзу, але й десятків країн.

В музеї побували багато видатних воєначальників, відомих діячів науки і культури, президенти незалежної України. Проте за кілька років після розвалу Радянського Союзу географія відвідувачів звузилася до Києва і області, нестабільне бюджетне фінансування не давало можливостей для проведення повноцінної експозиційної, фондової, наукової роботи.

Але невтомний і усюдисущий Іван Петрович зумів згуртувати колектив навколо ідеї створення справді взірцевого музею і спрямувати його роботу на військово-патріотичне виховання молоді.

Завдяки енергії директора музей продовжував плідно працювати, пристосовуючись до нових умов і використовуючи позабюджетне фінансування: доводилося заробляти гроші, вирощуючи гриби в підвалах музею, демонструючи відеофільми. Ціною неймовірних зусиль Івану Петровичу вдавалося знаходити різних спонсорів, яким не байдужа доля музею, і хоч якось ремонтувати приміщення, реставрувати командно- спостережний пункт та поповнювати експозицію.

Завдячуючи його досвіду і виваженому керівництву та зусиллям його сподвижників – ентузіастів, служителів музейної справи, було закладено фундамент сучасного музею, створено традиції, що стали основою для проведення фондової, наукової, експозиційної та культурно-просвітницької роботи. Музею вдалося не просто вистояти, а й відновити роботу вже на новому рівні, щоб зацікавити відвідувачів, повернути їх до музею.

Завдяки успішній реалізації музейних проектів у співпраці з Міністерством оборони України та громадською організацією «Київський клуб «Червона зірка» музей, починаючи з 2003 року, був співорганізатором і на його території відбувалися військово – історичні реконструкції, фестивалі, туристичні зльоти Києва.

Протягом двох років (2006-2008 рр.) довелося воювати директорові за те, щоб територія заповідника залишалася недоторканою, а не перетворилася на місце дозвілля товстосумів. Іван Петрович неодноразово виступав на телебаченні, радіо та у пресі на захист інтересів музею, як народного надбання. Можна тільки здогадуватися, скільки здоров’я коштувало Івану Петровичу рішення Київського господарського суду, яке поставило остаточну крапку в  «земельній епопеї».

Закономірним підсумком професіонального підходу до улюбленої справи, якісного виконання складних завдань, ініціативи та ентузіазму, злагодженої роботи колективу музею під керівництвом його незмінного директора стало надання музею статусу Національного відповідно до Указу Президента України від 14.05.2008 року.

За цим визнанням – багаторічна праця, багато зроблених добрих справ з виховання підростаючого покоління на героїчних, бойових і трудових прикладах попередніх поколінь. Працюючи на посаді директора, Іван Петрович багато зробив для зміцнення матеріальної бази музею. Активно працюючи також і на громадській ниві, він здобув заслужену пошану і авторитет у всіх структурах, причетних до музейної діяльності.

Іван Петрович нагороджений Київським міським головою нагрудним знаком «Знак пошани» (2001 р.), отримав медаль Чеської республіки (2005 р.), Грамотою Верховної Ради України (2009 р.), орденом Святого Георгія Побідоносця (2010 р.), медаллю «За сприяння воєнній розвідці України» 11 ступеня (2010 р.) 1 ступеня (2016 р.), ювілейною медаллю «Двадцять років незалежності України» (2011 р).

Нагороджений Відзнакою Міністерства оборони України – медаллю «За сприяння Збройним Силам України» (2012 р.) та медаллю «Миротворець Слов’янського миру» (2015 р.), орденом святих Кирила та Мефодія (2015 р).

Іван Петрович – єдиний в Україні серед музейних працівників повний кавалер ордена «За заслуги». Отримав більше 25 відомчих нагород.

Обирався депутатом Вишгородської районної ради, сьогодні є депутатом Новопетрівської сільської ради, Почесний громадянин Вишгородського району та села Нові Петрівці.

Попри музейні радощі і клопоти, турботи і здобутки для колективу музею Іван Петрович є старшим колегою, наставником. Доброзичливість, повага і шана до старшого покоління і людей різного віку, любов до рідного музею, самовіддане служіння своїй справі – приклад для всіх музейних співробітників та особливо молоді. В Нових Петрівцях всі знають, що за будь-яких обставин, з різних питань, за консультацією, порадою чи допомогою, можна звернутися до Івана Петровича.

Тож бажаємо Івану Петровичу натхнення та горіння у щоденній праці, реалізації нових проектів і задумів, вдячних відвідувачів та щирих друзів! І нехай ще довгі роки музей-заповідник залишається для багатьох людей справжнім острівцем пам’яті, місцем, яким пишаються місцеві жителі і куди обов’язково приводять гостей.

Тамара СОКОЛ, заступник директора «Національного музею- заповідника
«Битва за Київ у 1943 році».

***

Редакція видання “Український репортер” щиро вітає шановного Івана Петровича Вікована, а також колектив музею зі славними датами. Зичимо усім Вам міцного здоров’я, благополуччя, нового поступу вперед у розвитку благородної музейної справи в ім’я процвітання Незалежної України!

Сообщение Ювілейна дата в біографії директора Лютізького плацдарму появились сначала на Український репортер.

Зокрема відкачувати воду довелося з підвалу приватного житлового будинку на вулиці Гоголя в селі Ходосівка.

У Боярці Києво-Святошинського району, на вулиці Андрія Шевича, затопило 3 подвір’я та прилеглу територія. Тут співробітники ДСНС відкачали тисячу кубометрів води.

У Бородянському районі до служби порятунку звернулися жителі смт Клавдієво-Тарасове. Вони попросили допомогти у відкачуванні води з території приватних домоволодінь по вулиці Привокзальна.

Аналогічні виклики зафіксовані також у селі Нові Петрівці Вишгородського району і в Броварах.

За даними ДСНС, найбільшу проблему повені становлять на Чернігівщині. Через зростання рівня води в річці Стрижень в обласному центрі залишаються підтопленими 21 домогосподарство (було 74) та 5 житлових будинків по вулиці Гонча та в садовому товаристві “Заріччя”. Відселити довелося 7 людей. 

У селі Старий Білоус через підняття рівня води в річці Білоус підтоплено 90 домогосподарств (40 житлових будинків) і кілька сотень дачних ділянок на площі 10 гектарів. Воду вирішили не відкачувати, а евакуювати довелося 27 людей з підтоплених будинків.

У селі Новоселівка залишаються підтопленими 2 домогосподарства (було 20).

В Охтирці на Сумщині повенева ситуація поступово приходить в норму, рівень води у річці Охтирка поступово спадає. Підтопленими залишаються 4 підвали житлових будинків. Як повідомляв “Український репортер“, вчора “плавало” 350 домогосподарств на одинадцяти вулицях міста.

Укргідрометцентр попереджає, що в найближчі три доби вода підніматиметься:

• на лівих притоках Середнього Дніпра 0,6-1,0 м з виходом води на заплаву (Сумська, Полтавська, Дніпропетровська області);
• на рiчках басейну Прип’ятi на 0,1-0,5 м з подальшим затопленням заплавних територiй та початкового затоплення окремих господарських споруд у Ратнiвському районі Волинської області;
• на річці Дунай в районі міста Вилкове на Одещині зберігатимуться небезпечні рівні води в межах 160-170 см.;
• на річках Тиса і Латориця (смт Вилок Виноградівського району і м.Чоп, Закарпаття) без негативних наслідків;
• на річках Луганщини – на 0,3-0,8 м за добу та збільшення шару води на заплавах річок. Можливе підтоплення населених пунктів поблизу річки Деркул.

Сообщение Київщина і Чернігівщина потерпають від повеней. Рятувальники відкачують воду з затоплених осель появились сначала на Український репортер.

Внаслідок вибуху до реанімації з різними травмами потрапили троє чоловіків. Усі вони однокласники, які зібралися на зустріч. За їхні життя борються лікарі. Від вибуху загинув собака 53-річного господаря будинку.

Поліцейським за гарячими слідами вдалося з’ясувати, що гранату в хату кинув 63-річний місцевий житель, який мав конфлікт із власником будинку.

Серед білого дня він на автомобілі під’їхав до подвір’я свого недруга, переліз через паркан і кинув гранату в будинок. Однак не встиг вчасно сховатися, й один з осколків від вибуху його поранив.

Правоохоронці знайшли сліди крові в його автомобілі, закривавлений одяг вдома, однак свою провину зловмисник не визнає. Зараз він перебуває в СІЗО, його судитимуть за “замах на вбивство” (стаття 115 ККУ).

Сообщение Кривава зустріч однокласників. Посиденьки старих друзів зіпсував вибух гранати (+відео) появились сначала на Український репортер.

“Пасажирський автобус сполученням Димер – Київ зіткнувся зі службовим автобусом Національної гвардії України, що рухався у колоні.

У результаті ДТП загинув військовослужбовець, ще 7 військових та один пасажир громадського транспорту з різними тілесними ушкодженнями доставлені до лікарні”, – повідомляє поліція. Хто винен у трагедії – наразі не повідомляється.

Сообщение На Київщині маршрутка врізалася в автобус Нацгвардії: загинув військовослужбовець (+відео) появились сначала на Український репортер.

“Київський апеляційний господарський суд за поданням прокуратури Києва 1/08 прийняв рішення про визнання недійсними договори, за якими урядова резиденція “Межигір’я” вибула у 2007 році з державної власності.

Наступний крок – судове рішення про відповідальність Януковича, Ставицького та інших за незаконну оборудку диктатора”, – написав Луценко в Фейсбуку.

Урядова резиденція “Межигір’я” площею 136 га колись була частиною державного комплексу відпочинку “Пуща-Водиця”. На сайті ГПУ пояснюється, що в 2007 році “Межигір’я” було відчужено з державної власності на підставі договору міни, укладеного між державною компанією ПАТ “НАК “Надра України” та приватним товариством. Відчуження урядової резиденції відбулося з перевищенням повноважень державної компанії, поза процедурою приватизації та, взагалі, попри законодавчо встановлену заборону на укладання такої угоди.

У подальшому резиденцію незаконно перепродали іншій юридичній особі – ТОВ “Танталіт” (спочатку власником був екс-нардеп від Партії регіонів Ігор Гуменюк, а потім Сергій Клюєв), яка була його власником до теперішнього часу. На сьогодні суд визнав недійсними договір міни урядової резиденції “Межигір’я” та договори купівлі-продажу вказаного майна.

Після Революції Гідності, у вересні 2014 року, землі резиденції “Межигір’я” були повернуті державі Державною виконавчою службою. Того ж року суд наклав арешт на нерухомість у Межигір’ї до вироку суду про конфіскацію.

У березні 2014 року ГПУ відкрила кримінальне провадження за фактом заволодіння держмайном у особливо великих розмірах – комплексом будівель будинку відпочинку “Межигір’я” у селі Нові Петрівці Вишгородського району Київської області.

Сообщение Луценко: Суд повернув державі Межигір’я появились сначала на Український репортер.

Спостереження за особняком посадовця ГПУ проводили активіст Автомайдану, учасник проекту Prosud Олексій Гриценко та спеціаліст безпілотного фотографування місцевості Олег Пушак. Як повідомив кореспондентці “Українського репортера” автомайданівець, тільки-но Генерального прокурора Юрія Луценка було затверджено на посаді, він під час зустрічі з громадськими активістами Автомайдану попросив інформувати про недоброчесних прокурорів.

– Ми діяли не самовільно і не для власного задоволення, – розповідає Олексій Гриценко, – адже ще до розмови з Генпрокурором авомайданівці започаткували проект Prosud, який порушував проблему корумпованих служителів Феміди. Звичайно, що можновладцям це не подобається, про що свідчать і вчорашні події поблизу Нових Петрівців. У наш дрон кілька разів вистрелили з вогнепальної зброї з території прокурора. Безпілотник упав у двір його сусідки, яка і принесла його нам. Ми бачили також чоловіка, схожого на Бедриківського, який тікав у бік озера.

За словами активіста Автомайдану, за викликом на місце пригоди приїхали представники поліції аж із двох районів, було складено протокол. Безпілотник, який коштує близько двох тисяч доларів, узяли на експертизу. Поки що невідомо, чи підлягає він ремонту. А дрон автомайданівцям дуже потрібен, адже днями збираються в межах проекту Prosud знімати ще один об`єкт.

Крім того, Олексій Гриценко висловив сумнів, що рішення правоохоронних органів буде на користь автомайданівців.

– Хоч Юрій Луценко і заявляв, що боротиметься з корупціонерами в лавах прокуратури, проте він зовсім не зрадів, коли в корупції почали підозрювати його найближчого соратника і друга Володимира Бедриківського. Про це написано в коментарях на моїй сторінці у Фейсбуку, – говорить автомайданівець.

Нагадаємо, з публікацій у ЗМІ відомо, що маєток під Києвом придбаний у 2009 році, коли Володимир Бедриківський ще працював у Міністерстві внутрішніх справ України. Проте оформлений він на 80-річну матір прокурора Маїну Михайлівну Бедриківську, яка мешкає в Чернівцях. Де літня жінка взяла кошти на величезний особняк під Києвом? Маїна Бедриківська уникає спілкування з журналістами.

Алла ТОПЧІЙ

Фото зі сторінки Олексія Гриценко у Фейсбуку

Сообщение Під Києвом збили безпілотник, який фотографував будинок прокурора ГПУ появились сначала на Український репортер.

Цей заклад майже чотири десятиліття очолює заслужений працівник культури України Іван Петрович Вікован. У серпні минулого року він став повним кавалером ордену “За заслуги”.

Таку нагороду отримує далеко не кожна пересічна людина. Лише той, хто є не просто висококваліфікованим фахівцем у тій чи іншій галузі, а хто по-справжньому вболіває за свою роботу, зробив її справою усього свого життя, у кого особисте невід`ємно поєднується із загальним, державним, національним, тобто українським.

Саме до таких самовідданих особистостей і належить Іван Вікован. Про це дізнаємося хоча б зі статті, яку написав про свого колегу редактор журналу “Музеї України”, директор Музею плакату України Віктор Тригуб, “Іван Вікован — повний кавалер ордену “За заслуги”.

Директор музею у Нових Петрівцях не просто дбає про збереження і поповнення експонатів, екскурсії, зарплату для співробітників тощо, а є ініціатором багатьох цікавих і потрібних проектів: Музей слідопитів, Музей плакату України, увічнення подвигу захисників України — Героїв АТО, учасників Революції Гідності, Героїв Небесної Сотні.

Віктор Тригуб пише: те, як переймається долею музею-заповідника ”Битва за Київ у 1943 році” Іван Вікован, “можна одразу помітити без зайвих слів, думок і роздумів, якщо просто пройтися заповідною територією. Все там доглянуто, пофарбовано, як у доброго господаря на подвір`ї. Фронтова техніка – ніби щойно з конвеєра”.

А ще в цьому матеріалі розповідається про справжній бойовий характер Івана Вікована. Виявляється, ще в 2006 році товстосуми хотіли незаконно забрати близько чотирьох гектарів заповідної території Музею і збудувати там розважальний центр. Директор зумів відстояти цю землю.

З ініціативи Івана Вікована були знайдені і перепоховані залишки невідомих солдатів, пошуки не припинялися й донині. Про цю людину можна говорити й говорити, адже не рік, не два, а десятиліття очолює Іван Петрович відомий на всю країну музей у Нових Петрівцях під Києвом.

І ось… повідомлення про те, що оголошено конкурс на заміщення посади директора Національного музею-заповідника “Битва за Київ у 1943 році”. Цілком природно виникає питання: а що ж трапилося з Іваном Петровичем? Можливо, він виховав собі гідну молоду зміну і тепер може спокійно піти на заслужений відпочинок?

Кореспондентка “Українського репортера” зателефонувала заслуженому музейнику. І з перших слів розмови все стало зрозуміло — не стомився, як його назвав Віктор Тригуб, аксакал музейної справи від роботи, не втратив бойового духу, не збайдужів ні до людей, ні до справи.

– Треба ще попрацювати, щоб зберегти територію, треба змінювати експозицію, щоб люди зрозуміли, що це не просто частинка історії, а це історія України, історія українців, які загинули не за “Родіну”, а за свою рідну землю, – розповідає Іван Петрович.

Ветеран музейної справи щиро, схвильовано розповідає про низку проблем, які потрібно вирішувати і на місцевому, і на державному рівні. Ось водії автобусного маршруту №729 не хочуть під`їжджати до музею, кажуть, що їм це невигідно, а як же людям сюди дістатися? Тож потрібно йти до представників місцевої влади — переконувати, добиватися…

Івану Петровичу, як колишньому директору школи, болить питання патріотичного виховання. Він з болем помічає, що все менше і менше школярів приходять до музею, де нині розповідається не лише про далекий 1943-й рік, а й про подвиг їхніх майже ровесників — вояків АТО чи Героїв Небесної Сотні.

Та коли музейник звертається до директорів шкіл з проханням організовувати екскурсії до Національного музею-заповідника “Битва за Київ у 1943 році”, ті йому байдуже відповідають, що наказом Міносвіти заборонено відволікати учнів від навчального плану, проводити екскурсії вони можуть лише за власним бажанням у вільний від занять час.

Хто ж вирішить ці питання? Хто наступного року висадить біля музею-заповідника 17 тисяч цибулин тюльпанів, які навесні зацвітають і вкривають землю яскравим килимом? Важко усвідомити Івану Петровичу, що не він.

Бо ж багатолітньому успішному очільнику легендарного музею обласне керівництво чітко дало зрозуміти — його контракт закінчується 27 червня 2017 року. Ось так, одним розчерком пера обриваються плани, надії, сподівання…

Алла ТОПЧІЙ

Сообщение Директору музею “Битва за Київ у 1943 році” Віковану влада Київщини показує на двері появились сначала на Український репортер.