Шкода тільки, що ці роботи було розміщено у виставковій залі Київської організації Національної спілки художників України незадовго до запровадження надзвичайної ситуації (бо хто ж міг наперед знати про насування чорної хмари під назвою Covid-19?).

Тут – мистецькі роботи сімнадцятьох художників. Що не прізвище – то гордість України: Ада Рибачук, Володимир Мельниченко, Іван Литовченко, Федір Тетянич, Олександр Ворона, Володимир Прядка, Володимир Пасивенко, Олександр Мельник, Анатолій Гайдамака, Леся Піша…

Маємо можливість зазирнути безпосередньо до творчої «кухні» – побачити, яким був процес створення великих, суспільно-значущих робіт у різні періоди. Це вже згодом мозаїку, розписи, вітражі, гобелени мільйони людей споглядають у тих чи інших будівлях, храмах, у виставкових залах, милуючись і захоплюючись мистецьким почерком майстрів, їхніми образами, неймовірною фантазією, злетом творчої думки.

Але ж за кожною такою роботою – це ще й муки творчості, які відомі лише справжнім митцям, постійне бажання досягнути фантастичних висот у цій виснажливій мистецькій справі. Отож вперше на суд глядача і винесено саме процес «народження» знакових робіт.

Окремі екскізи ніби спонукають вирушити у віртуальну екскурсію. Наприклад, до безлюдного міста Прип’ять. Саме тут з 1974 до 1982 року творив Іван Семенович Литовченко, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка. Це ж він вклав душу і серце у художнє оформлення міста, зробивши мозаїчні панно на житлових та адміністративних будівлях у Прип’яті, на Чорнобильській АЕС.

Як писала «Українська правда», «особливими саме прип’ятські мозаїки робить епічний розмах композицій і технічне нововведення художника – використання металевих елементів у поєднанні зі смальтою, завдяки чому поверхня змінювала колір в залежності від освітлення».

Мисткиня Ольга Ворона-Адаменко, до речі, донька відомого художника Олександра Васильовича Ворони (цьогоріч йому виповнюється 95 років), представила ескізи власних мозаїк на фасадах різних будівель.

«Дозволила зазирнути» на «творчу кухню» й художниця Лариса Піша. Вона говорить, що основне у її творчості – вітраж: «Бо я дуже люблю скло, оте божественне світло, яке проходить крізь нього. Окрім цього, тут ще й криється величезний пласт можливостей. Сьогодні ж показую глядачам колаж із різних замовлень, це – ескізи, які не були втілені у життя з різних причин. Їх раніше ніхто не бачив».

Деякі ескізи художників, які відійшли у засвіти, принесли на виставку їхні рідні. Зокрема син Федора Тетянича Богдан-Любомир познайомив з чудернацько-красивою роботою батька, яскравого представника андеграунду, одного із піонерів перформансу.

Федора Тетянича – унікального художника і вельми яскраву, неординарну особистість – багато хто знає ще й за псевдонімом (кодовим ім’ям) «Фрипулья». Про нього читаємо, що «від станкового живопису та інших «класичних» земних видів мистецтва Тетянич з часом перейшов до космогонічних масштабів, де його інструментами: пензлем і фарбами стали космічні об’єкти: як-то земля, яку він за власним висловом «прикріпив до полотна», сонячна система або нескінченність».

Ось про космогонічні масштаби митця якраз і нагадує фрагмент ескізного проєкту, що демонструється на виставці. Федір Тетянич запропонував досить оригінальне бачення  Київського планетарію. Його ескізний проект художньо-архітектурного оформлення планетарію – це декілька труб-людопроводів. “А вони вже об’єднують незвичні кулі під назвою біотехносфера. В уяві митця це – специфічний, складний модуль як для проживання і перебування людини, так і для транспортних цілей. Ця конструкція складалася з 12 сегментів; передбачалося створити шість модулів. Це була яскрава ідея, яку батько весь час вдосконалював, а надихав його у цій справі брат, інженер за фахом”, – розповідає Богдан-Любомир Тетянич-Бублик.

Хтозна, чи буде колись в Україні постійно діюча виставка подібних робіт. А її варто створити! Утім, нам конче потрібен музей монументалістики, вважає лауреат Шевченківської премії Володимир Прядка. Монументальне мистецтво – це ж пам’ять епохи, часу.

На жаль, багато що із «свідчень» данини свідомо знищується, віддається на поталу, задля руйнації. Так було і в минулому столітті, подібне суспільне здичавіння щодо національного надбання спостерігаємо і нині.

«Таке враження, що сьогодні ніби навмисно під каток знищення кидають найкраще, – стурбовано, з болем говорить член Національної спілки художників України Олександр Мельник.

І як не підтримати керівника Київської організації Національної спілки художників України Віктора Коновала, який каже: «Сьогодні ми повинні боротися за збереження українського коріння, традицій. Ми повинні боротися за українське».

Але ж якою натужною є ця боротьба, ніби ми не на своїй землі, ніби ми приречені одвічно говорити до стіни. А стіна ж не чує! Народному художникові України Анатолію Гайдамаці дуже болить ця гостра тема.

Тому й скептично налаштований щодо ідеї створення музею монументального мистецтва. Державні чиновники, які зобов’язані у столиці опікуватися культурою, ніби перебувають на іншій планеті. Хіба ж їм зрозуміти, що коїться на душі у справжніх митців? Хіба ж вони живуть із запитанням – а що думають художники з приводу гіпсових підсніжників на Майдані? Їх це не цікавить. Бо високе начальство забажало «креативу». Отож підлеглі й «креативлять»… А таке нащадкам не передаси у спадок. «Підсніжники» – не мерседеси, не яхти, не приватні літаки, не маєтки. Зате купу державних коштів «зжерли».

А погляньмо на київські будинки. Заїжджі люди узялися їх прикрашати муралами. Володимир Прядка дивується, чому прибульці з Мексики, Гонконгу, Італії, з інших країн розписують наші споруди; їхня тематика не має жодного відношення до київської історії, не передає велич і красу древнього міста. А хіба це «поле» не можуть освоювати українські художники-монументалісти, але вже під кутом нашої історії, як давнішньої, так і сьогоднішньої? Звичайно, можуть! Тому усім нам треба, як говорить Віктор Коновал, «боротися за українське».

Леонід ФРОСЕВИЧ

На фото: Ескізний проєкт художньо-архітектурного оформлення планетарію Федора Тетянича, 1988 рік.

Фото «Українського репортера»

Сообщение Київські художники-монументалісти вперше показали творчу “кухню” (+відео) появились сначала на Український репортер.

Більше двохсот робіт вітчизняних митців розміщено у виставкових залах Центрального будинку художників. І присвячені вони утвердженню духовної незалежності України.

Це вже дев’ята за ліком бієнале про нашу минувшину од трипільських часів (славну, звитяжну, трагічну) і аж по сей сучасний вимір. Завдяки подвижництву, великій організаторській роботі відомого митця, члена Національної спілки художників України Олександра Мельника, який є куратором цих експозицій, маємо змогу долучитися до дивовижного художнього світу в образах, явищах і фактах, який талановито зобразили митці у різних стилях, техніці виконання.

І вкотре пересвідчуємося – наша держава має глибоке коріння. У цих художніх роботах висвітлюється уся історія українського народу, сказав під час відкриття експозиції архієпископ Агапіт, намісник Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря. І додає, що наш народ є Богом благословенний. Мусимо зберегти свою духовність, рідну мову…

І повсякчас боронити від чужинецьких зайд.

Чомусь так крутиться колесо вкраїнської долі, що ми весь час змушені стояти в обороні рідної землі, культури, традицій, християнства. На цьому тисячолітньому шляху борні ми вже втратили мільйони й мільйони лицарів. Несправедливо і неправильно.

ВІДЕО

З такими думками й переходимо від зали до зали. Ніби калейдоскоп подій, галерея постатей великих достойників нації, духовних поводирів, героїв різних часів. Художниця Наталія Павлусенко представила новий портрет Петра Калнишевського, останнього кошового отамана Запорозької Січі.

Є тут і робота волинської мисткині Олени Звягінцевої «Засновник Запорізької Січі Дмитро Байда Вишневецький».

Заслужений діяч мистецтв України Феодосій Гуменюк пропонує нашій увазі роботу «Самопожертва» (на світлині). Бачимо і гетьманів, і козаків, і простий люд. Яскраво, чудово виписано в деталях і образах.

Народний художник України Валерій Франчук показує нам портрет уманського сотника Івана Гонти, який є прикладом високої жертовності, відваги, людини, яка за будь-яких обставин не зраджує свій народ, не відмовляється од християнської віри.

Особливо приваблюють і розкішні скульптурні композиції, зокрема «Петро Могила», «Володимир Хреститель» народного художника України Анатолія Куща.

Перекинувши своєрідний місточок у сьогодення, долучаємося до сторінки воєнного протистояння з російськими окупантами. Перед нами – портрети великих українських воїнів, які поклали життя в борні за рідну землю. Зокрема Заслужений діяч мистецтв України, членкиня Національної спілки художників України Марина Соченко на полотні досить виразно зобразила героя-«кіборга», студента Київського національного університету імені Тараса Шевченка Святослава Горбенка, який у 19 літ загинув, захищаючи Донецький аеропорт.

До речі, у складі високомобільної групи центру морально-психологічного забезпечення Збройних Сил України Марина Соченко була й на фронті – написала більше ста портретів захисників України.

Полотно київського митця, народного художника України Володимира Пасивенка «Змієборець» немовби підкреслює непереможний дух українства, нашої християнської віри в боротьбі зі злом. Особливо підсилює цю ідею контрастна кольористика (на світлині).

Наша Україна – це неймовірні й красиві люди, духовно багаті, славні у праці, культурній діяльності. Такими бачить співвітчизників Марина Соченко, написавши велику і складну за технікою виконання картину «Хор Гомін».

Не можемо пройти повз і яскравої, глибокої картини «Звуки забутих предків» (художниця О. Буджак, Львів). Тут – і дзвін з Херсонесу, який ніби нагадує, що Крим – все одно був, є і буде українським, і трипільські обереги, і козацькі клейноди, і церковнослов’янські ноти. Десь перегукується з цією картиною і тривожна тема картини А. Буйгашевої «Побудка» – Великий Кобзар б’є у дзвін. Світ чує оцей дзвін? П’ятий рік маємо на сході пекло війни з путінським «драконом».

Отож і стримить в душі подив – невже наші люди не заслуговують на щасливе, заможне життя? Чому весь час в борні і якихось стражданнях?

Якось під час бесіди автор цих рядків запитав в куратора бієнале Олександра Мельника:

– У вас є вітраж «Час Ярослава Мудрого». Коли ж він настане – час сучасного Ярослава Мудрого? Чи дочекаємося такого достойника?

І почув відповідь:

– Напевне, сьогодні – час народу. А сучасний Ярослав Мудрий з’явиться тоді, коли наш народ зможе його поміж себе побачити і вознести. Сам він не зможе вийти на цей обшир. Бо хто нині рветься до влади? Ви самі бачите… Проблема ще й у тому, що моральним людям влада не потрібна. Україні ж потрібна жертовна людина, той, хто пожертвує собою, аби витягнути державу із прірви.

І як не погодитися з паном Олександром? До цих роздумів своєрідним собі вузликом в’яжеться велике і чудове полотно члена Національної спілки художників України, майданівця Василя Корчинського «Будівничий українського православ’я» (на світлині).

Усвідомлюємо, що наш волелюбний народ з прадавніх віків є будівничим, мирним, тому й християнські цінності для нього – це те міцне осердя, яке й дозволяє розвивати свою культуру, примножувати духовні надбання, будувати нові, сонцесяйні храми.

Олександр Мельник, як і його побратим по мистецькому цехові Василь Корчинський, інші художники, був у вирі подій Революції Гідності разом зі своєю картиною «Бачу справи твої, людино!».

Очі Всевишнього усе бачать… І нині ця тема також відображена у творчості Олександра Мельника. Його нова робота «По образу і подобію» (на світлині) акцентує нашу вагу на тому, як тісно переплетені у художньому світі митця, патріота своєї землі духовність, християнська віра.

Вже близько 16 років Олександр Мельник разом з однодумцями організовує ці бієнале. Як зазначив з цього приводу на його адресу голова Київської організації Національної спілки художників України Віктор Коновал, треба мати фантастичну силу, щоб йти цією дорогою, тягнути цей нелегкий віз. Каже, що ці виставки збирають під свої крила найкращих художників.

І ці експозиції – ще одне українське диво, упевнений ексміністр культури України Ігор Ліховий. «Тут присутня вся Україна – мисляча, свободолюбива, мистецька, яка ніколи не відмовиться від заповітів творців нашої нації».

Вразила така деталь: на відкриття виставки не завітав жоден представник влади. Не було народних депутатів, зокрема з парламентського комітету з питань гуманітарної, інформаційної політики. Пройшли повз і чиновники Офісу Президента України, Кабміну, Міністерства культури, молоді та спорту (міністр В. Бородянський), Українського інституту національної пам’яті, Українського фонду культури, Київської міськдержадміністрації й багатьох інших державних установ та організацій.

Чиновницьку публіку такі заходи не цікавлять. «Вони бояться таких свят нашої духовності», – каже письменник-сатирик Євген Дудар, який прочитав під час відкриття бієнале свій твір-звернення до депутатів, зокрема напутнє слово-пораду, як слугам народу краще розуміти (і виконувати) Державний Гімн.

Тому й кажемо: сьогодні – час народу.

ВІДЕО
Цей твір письменник Євген Дудар прочитав під час відкриття бієнале.

***

Виставка експонується з 17 січня до 2 лютого 2020 року щодня, крім вівторка, з 12 до 19 години. Вхід вільний.  Адреса: Київ, вул. Січових стрільців, 1-5.

Леонід ФРОСЕВИЧ
Фото «Українського репортера»

Сообщение У жодній країні таких виставок ви не побачите! Від Трипілля до сьогодення (+відео, фото) появились сначала на Український репортер.