ЯК МИ З БРАТОМ КОЛЯДУВАЛИ
-Свято Різдва з дитинства закарбувалося у моїй пам’яті як таїнство, – згадує Василь Григорович. – Не тому, що обростало легендами чи дивними картинками. Ми з дитинства віншували Різдво. Попри те, що росли в атеїстичній країні, а вчителі казали, буцімто Бога, Різдва та Великодня немає, хоча й самі тихенько також хрестили дітей. Бо традицію нікуди не подінеш, як і глибинність. І були піонери, які ходили й дивилися, хто колядує чи щедрує, потім складали списки – такі собіпавликиморозови, на жаль.
Але ми завжди відзначали Різдво як справжнє родинне свято. Можливо, стіл не був такий багатий, як можемо собі дозволити в наші часи, але все було справжнім і щирим.
Ми з братом дуже гарно колядували. Люди перед святами просили нашу маму Марію Юхимівну: «Будь ласка, хай ваші хлопці прийдуть до нас раненько найпершими. Хочемо, щоб саме вони заколядували». Таке було повір’я, що першим має зайти в оселю хлопчик.
Тож у нас з братом була велика місія: обійти усіх сусідів, родичів. А село – величезне : три тисячі населення. Ми вставали опів на п’яту ранку і вже о 5 годині починали оцей тур – колядування.
Розумієте, мова ж ішла не про те, хто скільки дасть. Люди дарували, хто що міг. Хто – міг яблучко, хто – печиво , а хтось міг дати 20-30 чи 50 копійок. І ми з братом наколядовували по 8 -10 рублів. То були величезні гроші.
У чому була ще привабливість цих грошей? На них ніхто, крім нас, не претендував. У коробочки від монпансьє ми складали ті копійки, і можна було «подзвеніти» – дитяча магія. А на той час і 10 копійок – це були гроші неабиякі: можна було купити дві цукерки.

ЯК Я КУПИВ ГІТАРУ
– А в мене завжди була мрія – придбати гітару, – пригадує ще одну карколомну історію з дитинства Василь Григорович. – Розумів, що не зможу втілити задум за наколядовані гроші. Але якось ми разом з братом підсумували зароблене, а батько з матір’ю щось додали,тож і поїхали з мамою у Молдову ( жили через міст у Могилів-Подільському районі). У сусідньому з Могилевом районі – Дондюшейн – працювали жінки з нашого села, які для нас приберегли гітару, бо ж гітара була великим дефіцитом. Все було дефіцитом. Таки купили гітару.
Вона , на жаль, не збереглася. Але це був мій перший інструмент. Як я її беріг ! Засинав з гітарою поруч. Молився на гітару і милувався нею. Боявся, щоб не охолола на морозі й не луснула на сонці, щоб не була деформована. Звичайна, проста гітара. Але завдяки цій гітарі для мене відкрився той величезний, таємничий світ,в якому живу все своє життя , – світ музики й мистецтва.
ЦЕРКВА В ХАТІ ТА БОЖІ ЗАПОВІДІ
-Ми, діти, прекрасно розуміли, що свято Різдва Христового таїть в собі щось більше, ніж просто розговіння і страви. Різдвяні пісні, колядки, щедрівки створювали неймовірний настрій. І колядувати ходили ще з дзвіночками.
Йдемо , зустрічаємо групу колядників:
– А де були? А що там дають? Там хлопець чи дівчина?
Побутували спеціальні колядки на випадок , коли в хаті росте юнак чи дівчина. І не приведи Господи переплутати. Ми мали знати, яку кому колядку подарувати. І що «дають» у тому дворі. Але ніколи не виказували невдоволення.Розуміли: ця людина дала, можливо, більше, ніж могла.
А ще ми обов’язково ходили до церкви. Храм сільський був знищений. Однак впливи громади були настільки сильними, що влада дозволила зробити церкву в хаті , навіть баню невеличку люди поставили, з автомобільних дисків обладнали дзвони. І люди молилися. Ніхто не міг тому завадити.

Віра в Бога була величезною частиною світогляду. І вислів «Побійся Бога» звучав тоді, коли ніякі інші аргументи не діяли. Казали: побійся Бога, що ж ти робиш? Не тому, що Бог страшний, а тому, що порушити Божі заповіді – найбільший гріх. І спрацьовувало.
Влада розуміла, що існує певна межа«затиснутої пружини», після чого ця пружина може луснути. Тому у нас, приміром, не запроваджували «звіздин» замість хрестин, як це траплялося в інших регіонах України. Пробували змінити слова у колядці « Ой, радуйся земле», але це не приживалося. Співали «Син Божий народився», а не «світ новий народився». Усі колядки і щедрівки звучали у первинному вигляді.Ще мої діди-прадіди так співали, хоча й пережили два страшенні голодомори. Я бачив жінку, яка з’їла свою дитину: доживала віку божевільною (казали, що зі старшою донькою з’їли меншу)…
БАТЬКО ВІДДАВ ХЛІБИНУ ГОЛОДНІЙ ЖІНЦІ
-Мій батько, Григір Іванович, чудово грав на всіх інструментах, які тільки могли бути.
Тато не був партійним. Працював на різних посадах до останнього свого дня, бо був розумним і дуже освіченим. На свята ходив до церкви, віддавав шану традиціям та глибинним процесам вірувань християнських, попри те, що релігію називали опіумом для народу.

Розповім історію з життя свого батька, якого безмежно люблю. Коли йому виповнилося 15 років, він приписав собі два роки і поїхав у Молдову вчитися на залізничника. Тому що 1947 року (а він 1932 року народження) голод був страшенний. Люди пухли, вмирали, у нього померли брати і сестри, тобто мої дядьки й тітки, які ще були дітьми. Четверо дітей залишилися і голодували . А він поїхав у далекі світи, щоб врятуватися,бо у Молдові годували і навчали, там такого голоду не було. На Новий рік мав канікули. Дали їм додому по дві невеличкі чорні хлібини. Віз ці хліби в сумочці ( до речі, могли вбити, якби знали, що має хліб). До нього підійшла жінка з дитям, яке просто помирало, та й сама нагадувала кістяк, обтягнутий шкірою, невідомо якого віку й національності, бо чорна-темна, згорьована. Впала на коліна перед ним і каже: «Пане, врятуйте! Дайте щось, що у вас є». А вдома у нього – батьки та троє братів- сестер, які пухнуть з голоду. Та мій батько дістав одну хлібину і віддав голодній жінці. Іншу привіз додому.
Я думаю, якби мій батько нічого в житті не зробив, крім цього вчинку, він повинен вже бути в раю, тому що він – свята людина. Ось така історія. Теж Різдвяна. Тому що це – Новий рік і Різдвяні свята.
Не знаю, чи врятувалася ця жінка з дитиною, але він не дав їм померти. Вчинок гідний найкращих характеристик. Такі вчинки наших батьків формували нас, і зробили такими, які ми є сьогодні.
ТВОРЧІСТЬ, МИСТЕЦТВО І ДУХОВНІСТЬ – НЕВІДДІЛЬНІ
– Сьогодні ніхто не забороняє ходити в будь-яку церкву. Сумно, що чимало з’явилося нетрадиційних вірувань, не властивих українському народові. Не кажу, добре це чи погано. Це факт. Хоча й не є чинником, який служить об’єднанню наших людей.У будь-якому випадку, людина, яка вірить , програмується на позитив, на те, щоб служити людям, на певні цінності. І це вже добра людина.
Є й серед атеїстів порядні люди. Але, як мовиться, всі ми атеїсти до першої турбулентності в літаку. До моменту, коли від тебе вже нічого не залежить. Не у всьому допомагає випадок, а справді допомагає молитва. І також зараз – у час війни й біди, думаю, теж атеїстів поменшало.
Моляться люди за дітей своїх, за країну свою, за народ. За дітей і батьків, які воюють на фронті. Ми щодня бачимо цих людей. У нашому колективі стільки людей воюють… Діти наших працівників воюють. Хтось – у полоні. На жаль, є загиблі. Без молитви ми не зможемо пройти цей шлях.
РІЗДВО, ПЕРЕМОГА І ЄДНІСТЬ
– Студенти Академії мистецтв імені Павла Чубинського зростають під впливом українських традицій – і церковних, і світських.
Той факт , що Академія розташована в такому святому місці, біля однієї з найстаріших церков Європи 12 століття – церкви Спаса на Берестові, – багато важить. Ці стіни, дзвони, хрести, повз які щодня проходять наші студенти десятки разів, теж впливають (хочемо чи не хочемо, усвідомлюємо чи не усвідомлюємо) на моральне становлення наших дітей – студентів.
Ми хочемо,щоб вони зростали громадянами України. Щоб формували не лише творчий образ нашої країни, а й духовність. Тому що творчість, мистецтво і духовність – невіддільні одне від одного. Нам у цьому дуже допомагає Києво-Печерська лавра, яка поступово стає українською.
Тож усіх вітаю зі святами.
Є дві складові свят: перша – вітання, друга, – побажання. Перша – констатує, що ми дожили до свят, і вітаємо з тим, що зустріли свята в доброму здоров’ї, в гарному настрої, зі світлими думками. Друга ж – творча: я бажаю всім українцям – Перемоги.
Якою вона буде ? Звісно, не буде такою, яку хочемо бачити. Причин тому – дуже багато. Як зовнішніх, так і внутрішніх. На жаль.
На мою думку, Перемога полягатиме вже в тому, що Україна збережеться як незалежна держава. А цьому альтернативи немає. У тому, що ми збережемося як народ. Збережеться українська мова, культура. Це вже велика перемога.
А далі – буде видно, яким чином будемо відвойовувати наші території і в якій перспективі.
Але перемога полягатиме і в тому, що закінчиться бійня, а наші матері перестануть оплакувати своїх синів.
Ми ж думали, коли народилися і зростали, що війни вже не буде ніколи. Але помилялися. Тому що як тільки якийсь народ усвідомив себе народом і повернувся до своїх першоджерел, на думку наших варварських сусідів, такий народ не має права жити. Ми сусідам потрібні тільки доти, поки не кажемо, що ми – інші. А ми – не такі як вони. Це звучить також у наших колядках і щедрівках. У тих відповідях, які дають наші воїни варварам на фронті.
Тому я впевнений , що Перемога – буде.
Ми бажаємо нашому народу та суспільству Єдності. Наші студенти, які виховуються в стінах Академії, покликані бути носіями української національної єдності. Їхня місія – об’єднувати націю навколо українського слова, української пісні, національної творчості, яка споконвіків дивувала світ і продовжує дивувати.

Ольга ДУБОВИК,

світлини з відкритих джерел

Сообщение Василь Романчишин: “Мій батько віддав хлібину голодній жінці” появились сначала на Український репортер.

Ініціатором створення виступила Леся Воронюк, яка на той час була студенткою історичного факультету Чернівецького національного університету. Дівчина запропонувала своїм одногрупникам обрати день та прийти на лекції в національному вбранні. Цю ідею підтримали не лише студенти, але й викладачі. З роками традиція стала популярною по всій території України.

У 2014 році свято вийшло не тільки за межі гуртка свідомого українського студентства, а й за межі самої України.

Третій четвер травня обраний не випадково. Засновники акції наполягають на тому, щоби День вишиванки припадав саме на будень, а не на вихідний, наголошуючи, що вишиванка – це органічна складова життя та культури українців, а не вкритий нафталіном артефакт.

Посол Європейського Союзу в Україні Катеріна Матернова привітала українців з Днем вишиванки і побажала, щоб цей оберіг додав внутрішньої наснаги, аби вистояти в часи загарбницької війни.

Відеопривітання дипломат оприлюднила у соцмережі Х, передає Укрінформ.

Сообщение В Україні вже 18 років відзначають День вишиванки появились сначала на Український репортер.

З 13 на 14 січня українці зустрічають Старий Новий рік, або Щедрий вечір. Зранку хазяйки починають готувати щедру кутю.

На відміну від багатої, її заправляють маком і медом, ставлять на покуті.

Крім того, печуть млинці, готують пироги та вареники з сиром, щоб обдаровувати щедрувальників та посівальників.

Звечора і до півночі щедрувальники обходять оселі. За давньою традицією, новорічні обходи маланкарів, як і різдвяних колядників, відбуваються після заходу Сонця.

Дівчата-підлітки поодинці чи гуртом оббігають сусідів, щоб защедрувати.

На Маланки ходять також і хлопці. Вони «водять Маланку». Хлопці висловлюють добрі побажання, веселять піснями, танцями, жартівливими сценками.

А наступного дня, коли починає світати, йдуть посівати зерном. Зерно беруть у рукавицю або в торбину. Спочатку йдуть до хрещених батьків та інших родичів і близьких.

Перший посівальник на Новий рік приносить до хати щастя. За народним віруванням, дівчата щастя не приносять — тільки хлопці, а тому посівати дівчатам не годиться.

Житом, житом із долоні, по долівці, по ослоні, засіваю в вашій хаті – будьте дужі та багаті! Щоб збулося все нівроку – з новим щастям, з Новим роком!

Фото zak-insider

Сообщение Сьогодні – Щедрий вечір і Старий Новий рік появились сначала на Український репортер.

“У цьому році в фестивалі беруть участь колективи з різних районів Чернівецької, Івано-Франківської, Тернопільської та Хмельницької областей. Також є гості з Румунії, вперше в Чернівці приїхав колектив зі Словенії”, – повідомила засновник фестивалю Оксана Лелюк.

Колективи учасників пройдуть фестивальним ходою центральними вулицями і площами Чернівців.

Цьогоріч колективи будуть оцінювати в двох категоріях – традиційної Маланки і переберії (коли учасники перевтілюються в сучасні образи). Тому і призових місць буде 6 – по три в кожній номінації. Призовий фонд фестивалю становить 270 тисяч гривень.

Пряму трансляцію з місця заходів веде телеканал “Чернівці”.

Фото ЗІК

Сообщение У Чернівцях проходить фольклорний фестиваль “Маланка-Фест” (+відео) появились сначала на Український репортер.

Всі члени родини теж повинні бути вдома. Кажуть, якщо цієї ночі десь заночувати, то рік будеш блукати  світом. Не можна і сваритися цього дня.

Коли вечоріє, починається готування домашнього вівтаря. Господар вносить сніп жита — «дідуха». Переступаючи поріг, він знімає шапку і вітається з господинею, ніби вперше входить до хати:
— Дай, Боже, здоров’я!
— Помагай Біг, — відповідає господиня, — а що несеш?
— Злато, щоб увесь рік ми жили багато! — говорить господар, зупиняючись посеред хати. Тут він хреститься і, звертаючись до родини, віншує:

— Віншую вас із щастям, здоров’ям, з цим Святим Вечором, щоб ви в щасті і здоров’ї ці свята провели та других дочекались — від ста літ до ста літ, поки нам Пан Біг назначить вік!

Повіншувавши, господар підносить «дідуха» високо над столом і ставить на покутті під образами.

На святковому столі має бути 12 страв.

Спочатку їдять кутю, а потім — голубці, вареники, смажену рибу, капусту — все, що готувалось, а запивають узваром. Страви обов’язково мають бути пісними, оскільки Святвечір припадає на останній день пилипівського посту.

Народні прикмети 6 січня.

• Небо безхмарне та рясно всіяне зорями, чекайте багатого врожаю.
• У Святвечір запалюють свічки або розпалюють камін, щоб залучити в оселю удачу та добробут.
• На стіл господиня повинна поставити парну кількість тарілок, незалежно від кількості гостей.
• Якщо на Святвечір побачите як падає зірка, загадайте бажання і воно здійсниться.

Сообщение Сьогодні Святвечір. Христос народився! Славімо його! появились сначала на Український репортер.