«Несподіваний Бунін» – так називається книга, електронна версія якої вийшла восени минулого року у видавництві Стрельбицького в Києві. Скоро вона з’явиться і на папері у видавництві «Культура і життя».

Присвячена 150-річчю нобелівського лауреата і показує його з тієї вельми цікавої і важливої сторони, якої майже не приділялося уваги ні в царській Росії, ні в Радянській імперії, ні в Росії нинішній.

Причини цього замовчування зрозумілі, їх ми торкнемося далі, а поки віддамо данину подяки автору, Ользі Пугач, яка зуміла залучити чимало людей для роботи над книгою, в тому числі  вашого покірного слугу, що відзначено у вступній частині.

Річ в тому, що справ було багато, оскільки чи то пані Ольгу, чи то містера Макса осінила ідея, навіяна Розеттським каменем: опублікувати книгу трьома мовами: українською, англійською та російською.

Книга вийшла непоганою, багато в чому завдяки шановному Максиміліану Каммереру, який, наскільки я знаю, надихнув пані Пугач на цю працю, він же взяв на себе переклад англійською. А вивіряв переклад мій старий знайомий Гарі Голдберг, досвідчений професіонал, автор кількох книг, редактор спеціального американського журналу, відомий криптолог, який чимало потрудився за часів холодної війни на ниві протистояння СРСР і США… Тема його зацікавила з двох причин: по-перше, він великий цінитель російської літератури і мову вивчив для того, щоб вільно її читати. А тут Бунін, останній класик! По-друге, його дід родом з Кременчука.

Ось і виходить, що крім автора та її розумної і талановитої онуки Аліси Пугач над книгою грунтовно попрацювали три американці (Макс, Гарі і я), чим і пояснюється епіграф статті – “З Америки з любов’ю”. Що стосується того боку життя і творчості І. Буніна, якому довгий час не приділялося уваги в російськомовних джерелах, то деякі особливості, пов’язані до того ж з генезисом російської літератури як такої, добре описані М. Каммерером в його епілозі.

Літературознавчий епілог

Reversus domum

Що можна додати на завершення, прощаючись з нашим героєм і нашою темою? Дещо можна i навіть треба, бо після ознайомлення з книгою випливає нагальна необхідність поставити одне важливе літературознавче запитання. Воно стосується не манери письма Буніна, не характерних особливостей його творчості, ні, воно набагато серйозніше i ґрунтовніше, це принципове питання генезису російського мистецтва красного письменства, тобто літератури як культурного феномена – i як інструменту самоствердження та експансії держави. Якої? Російської імперії!

Як з’ясувалося завдяки цій книзі, вплив України на Буніна був безсумнівним і значним, та все ж не настільки великим і очевидним, як у випадку Гоголя. Однак і того ніяк не можна назвати суто українським письменником, як би комусь цього не хотілося, незважаючи на походження генія і тематику багатьох (і, мабуть, кращих) його творів. З відомих обставин віднедавна йде запекла полеміка з цього приводу, але в неї ми вступати не будемо, вважаючи за краще звернути увагу на характер даних обставин.

А полягають вони в тому, що велика російська література зросла з імперської шинелі, що і підкреслював Достоєвський. Так, так! Зверніть увагу, коли, власне кажучи, ця література з’являється? У другій половині XVIII століття, коли Російська імперія починає вести одну з головних партій у концерті найсильніших держав світу. Неважко помітити, що французька та англійська літератури пройшли той же шлях і теж розцвітали під час становлення імперій, що дозволяє зробити наступне узагальнення: індикатором величі держави були велика армія, флот і… література! Можна навіть вважати це триєдине поєднання аксіомою теорії будівництва імперій. Їх створювали флоти й армії, а література виправдовувала й обґрунтовувала експансію, підбиваючи ідеологічну базу. Тобто вона – це одна з опор імперій, вид зброї. Це зброя інтелектуальної привабливості і цивілізаційної вищості, що вельми важливо.

Однак російська література досить довго залишалася провінційною, не мала своїх тем, корінного ґрунту, не мала головного – розвиненої мови. Зусиль Кантемира, Тредiаковського, Сумарокова і навіть Ломоносова з Державіним виявилося мало як для надбання величі і блиску літератури, так і для здобуття великодержавного шарму. І так було, допоки не з’явилися Пушкін, який створив сучасну російську мову, і Гоголь, що дав цій мові колір і смак, рельєфність та яскравість, барви, їхні тони і відтінки!

За що треба подякувати Україні – в цьому сенсі Гоголь таки український письменник. А оскільки Достоєвський недарма казав про його шинель, з якої вийшла вся російська література, то логічний висновок ви можете зробити й самі. І про Буніна можна говорити в зв’язку з цим: він захоплювався ненькою, її землею і народом, поезією Шевченка – і непогано знав українську мову, якщо перекладав з неї.

Але продовжимо узагальнення. Великі літератури не тільки народжуються синхронно з імперіями, але і згасають разом з ними, і Бунін – це світло згаслої зірки. Радянське красне письменство вже не віднесеш до великих, а пострадянське російське й поготів, незважаючи ні на яких Пелевіних. І ось що цікаво в нашому контексті: завдамося ще одним запитанням, а чи великий внесок колоній в англійську або французьку літератури? Відповісти на нього неважко: внесок практично нульовий, що зрозуміло – метрополії в культурному розвитку стояли набагато вище. А як з цим у російської літератури? Адже на порожньому місці подібний культурний феномен з’явитися не може, тому копнемо до коріння, поглянемо на базис.

Ні, часи билинні, «Слово о полку Ігоревім» і «Моління Данила Заточника» ворушити не будемо, їхній вплив не треба перебільшувати. Хоча б тому, що література починається не тільки з письменників, а й з читачів, а головним ковалем їхніх кадрів завжди і всюди було студентство. На жаль, у цьому схід Європи відставав: перша православна слов’яно-греко-латинська школа відкрилася в 1576 році – й аж ніяк не в Москві. Її заснував князь Острозький. У 1615 році православна школа з’явилася в Києві, в 1632-му вона стала колегією (на чотири роки раніше заснування Нового коледжу в Кембриджі, штат Масачусетс, майбутнього Гарварда!), а в 1658-му – Києво-Могилянською академією. І тільки в 1687 році в Москві відкрилася Слов’яно-греко-латинська академія. Між іншим, в проекті її статуту ректору і викладачам доручався вищий контроль над справами віри й освіти, боротьба з єресями, і за багато злочинів перед православ’ям передбачалось вогнище…

Хто ж викладав у цих школах і академіях? У XVI-XVII століттях усі лектори, всі православні вчені, теологи, філософи та релігійні діячі навчалися в католицьких (часто єзуїтських) школах і в європейських університетах. Так, Арсеній Грек, споборник патріарха Никона, навчався у Венеції і Римі, потім у Падуанському університеті. Ректор Київської академії Петро Могила, який фактично повернув православ’я в Україну (відновив богослужіння в Софійському соборі, домігся визнання прав православної церкви в Речі Посполитій), навчався в католицьких університетах. І сама його академія, як і Слов’яно-греко-латинська в Москві, була точною копією шкіл єзуїтів, починаючи з організації і закінчуючи назвами класів, предметів і мовою навчання – воно відбувалось виключно на латині та грецькою. Навіть церковнослов’янська, робоча мова православ’я на Русі, там практично не вивчалася!

Мелетій Смотрицький, який створив першу граматику церковнослов’янської мови (1619 р.), закінчив Віленську єзуїтську гімназію, навчався в європейських університетах. Касіян Сакович, соратник Могили, навчався у Краківській католицькій і Замойській єзуїтській академіях. Саме київські випускники потім склали основу викладачів Московської слов’яно-греко-латинської академії. Вчення йшло з Києва!

З цими двома академіями і вступила Росія в імперське XVIII століття – щоби за весь цей час зуміти відкрити ще лише один вищий навчальний заклад – Московський університет. У результаті за часів Пушкіна в ній були такі університети: Московський, Петербурзький, Казанський, Харківський, Варшавський, Віленський, Дерптський і Гельсінський. Разом вісім, причому безпосередньо до самої Росії належало всього чотири, та й то якщо вважати Казань російським містом. Для довідки: в бездуховних і ще недавно колоніальних США їх було вже 13, тоді як Києво-Могилянську академію імперська влада в 1817 році дбайливо закрила.

Який же висновок випливає з нашого невеликого аналізу? Він очевидний: dieu est toujours pour les gros bataillons, тобто літературний бог завжди на боці великих батальйонів. Мало університетів – тонкий шар культурних, освічених людей, мало читачів і письменників. Ergo: на відміну від Англії і Франції, метрополія Російської імперії не могла похвалитися інтелектуальним блиском і тому базис майбутньої російської літератури формували більш розвинені й освічені колонії, у тому числі Україна.

Повторюю: саме кияни склали базис викладачів Слов’яно-греко-латинської академії в Москві. Симеон Полоцький, випускник Києво-Могилянської колегії, письменник, богослов, поет, мистецтвознавець, драматург і перекладач, був наставником дітей царя Олексія Михайловича, а першодрукар Іван Федоров утік з Москви в Руське воєводство Речі Посполитої.

Ось і шляхтич Семен Бунікевський, який у XV столітті виїхав з литовської Волині на Полтавщину, мав, мабуть, якусь освіту і знав латину, як багато хто з шляхти і козацької старшини, недарма Буніни дали країні стільки славних імен саме в сфері культури і науки. Ні, не випадково Буніна тягнуло на південь, його подорожі Україною були певним чином поверненням до витоків, до коріння, додому і, підбиваючи підсумки, можна навіть сказати, не дуже схибивши проти істини, що Україна дала йому крила, поставила на крило!

М.Г. Каммерер

Книги вийшли окремо кожною мовою, хоча корисніше, мабуть, було б дати їх разом. Наводимо посилання на них, а також на статтю М. Каммерера, присвячену літературі.

• https://www.yakaboo.ua/nespodivanij-bunin.html
• https://www.amazon.com/Unexpected-Bunin-Olga-Pugach-ebook/dp/B08HMTMRJ8
• Неожиданный Бунин – Ольга Пугач – Google Books
• Макс Каммерер. Прощальный сонет – ОРЛИТА

Ілюстрація на головній сторінці: із сайту svoboda.org

Сообщение Бунін і американці. Погляд із США появились сначала на Український репортер.

Побувати на знаменитому Сорочинському ярмарку, мабуть, хоче кожен, хто читав «Вечори на хуторі біля Диканьки». А цьогоріч році відвідати це дійство тим більше варто, адже ярмарок ювілейний і проходить під гаслом “20 років з України!”.

Отож чим здивує відвідувачів цьогорічне дійство?

Як зазначається на офіційному сайті “Сорочинського ярмарку”, до ярмаркувальників звернулися з добрим словом і жартами сам Микола Гоголь та герої його творів. Своїм мистецтвом порадували народний ансамбль танцю “Барвінок”, український народний хор “Калина”. Злетіли у небо синьо-жовті повітряні кульки, як символ України. З цікавість милувалися ярмарком делегації з Грузії, В’єтнаму та Словаччини.

Розпочали свою роботу Фестиваль народної творчості «Ярмаринка» та Фестиваль дитячої творчості «Ярмариночка», які цього року вперше отримали статус Всеукраїнських.

“У Сорочинці на ярмарок цього року приїхали торгувати близько 400 підприємств, понад 1000 приватних підприємців, 860 народних майстрів, більше 5000 учасників художньої самодіяльності, 36 підприємств харчування.

Вхід на ярмарок – безкоштовний”, – зазначила керівник проекту Світлана Свищева. Вона запевняє, що в цьому році організатори спробували зібрати для дійства всі свої кращі напрацювання, які змогли реалізувати за 20 років, а також приготували нові сюрпризи і подарунки, – повідомляє  УНІАН.

«Ми вперше придумали алею виноробів, де представлені найкращі українські виробники вина і меду, вперше на ярмарку пройде пленер художників зі всієї України, які малюватимуть картини на гоголівську тематику. Також на панській садибі стартував фестиваль-конкурс українського весілля, під час якого відбудуться презентації весіль, традицій і обрядів з різних куточків країни, звичайно ж в місцевому одязі, і кожен бажаючий зможе взяти участь в найдавніших весільних народних традиціях. Також відвідувачі ярмарку зможуть взяти участь у виготовленні короваю в формі карти України”, – розповіла Світлана Свищева. Дійсно, вже в перший день ярмарку бажаючих поповнити композицію карти-короваю своєї “ліпниною” з тіста було хоч відбавляй.

“Це хлібна карта України. Її виготовили пекарі з Одеси. На карті – всі 25 регіонів України. Кожна область виділена окремим кольором. Ця карта цілком їстівна, але ми її плануємо після ярмарки передати в музей”, – розповів директор з виробництва Одеського хлібокомбінату Віталій Добровольський.

За його словами, на виготовлення карти пішло 120 кг борошна, близько кілограма кокосової стружки, яку пофарбували і відсипали нею на короваї кожну область. “Виріб важить близько 160 кг, але в перебігу роботи ярмарку він ще буде видозмінюватися”, – зазначив він.

Що стосується сувенірів, то на продаж в Сорочинцях виставлено багато оберегів, магнітів на холодильник, кухлів з зображенням і місцевості, і відомих гоголівських персонажів, а ще – глиняний посуд, ляльки-мотанки, вироби з лози, вишивка і багато іншого.

Ціни на товари різні. Наприклад, чоловічу вишиванку ручної роботи можна придбати від 900 грн. Віночок на голову можна купити за 75 грн, а магніти на холодильник – від 10 грн.

Є на ярмарку і товари серйозніші. Зокрема, експозиція від вітчизняних машинобудівників Кременчуцького автозаводу КрАЗ. У Сорочинцях завод представляє свої автомобілі – від самоскидів до військової «Фіони». Крім того, тут можна посидіти в кабінах білоруських тракторів і українських комбайнів.

Для тих, хто нагуляв апетит, на території дійства відриті кафе і ресторани на будь-який смак і гаманець. В середньому, порція справжніх полтавських галушок зі сметаною буде коштувати 55 грн., вареників – 45 грн.

Цьогоріч на Сорочинському ярмарку буде представлена велика концертна програма (ціна квитка від150 до 200 гривень).

Виступатимуть групи “Клей похмурого”, “Barahta”, Mountain Breeze та Вєрка Сердючка. А 24 серпня, в День Незалежності України, свої хіти глядачам даруватиме група “KAZKA”.

Завершить ярмарок вечір Студії “Квартал 95”,а також виступи Олександра Порядінского та групи “Воплі Відоплясова”.

Сообщение Стартував 20-й Сорочинський ярмарок. Чим здивує ювілейне дійство(+фото) появились сначала на Український репортер.