Поезія Великого Кобзаря для України є пророчою, адже вона вчить кожного з нас, що лише ми господарі своєї долі, і що вже нині треба думати про те, як жити в майбутньому. Це й було лейтмотивом мистецького заходу під назвою «Поетично-музична академія «Тарас Шевченко: пророцтва і заповіти», який провела київська “Просвіта” в Національному музеї Тараса Шевченка.

Народний артист України, професор Кирило Стеценко просвітлив поціновувачів творчості великого Кобзаря “Ким є Тарас Шевченко?” і зачарував присутніх грою на скрипці.

На велелюдному заході звучали твори Шевченка, музично-поетичні присвяти та міркування про небесне призначення Пророка.

Актор Кирило Булкін, журналіст, поет, бард, натхненно прочитав поему “Кавказ” про викриття загарбницької політики російського самодержавства.

Український музикант, кобзар, композитор, актор, засновник і лідер гурту «SVIATOSLAV» Святослав Силенко щемко виконав кілька творів на слова Тараса Шевченка. По-особливому звучала пісня “До Основʼяненка”.

Професор, бандурист світової сцени, активіст української культурної дипломатії Тарас Яницький зачарував шевченколюбів майстерною грою та неперевершеним виконанням пісень “Бандуристе, орле сизий” та “Гомін степів”.

Поетеса Ольга Ходацька презентувала власний вірш-інтерпретацію “Слово про Слово Кобзаря”, який прочитала із солістом Національної заслуженої капели бандуристів України ім. Г. І. Майбороди Андрієм Міцаєм. Він також виконав пісню “Тарасова дума” на слова Ольни Ходацької (муз. І. Якубовський, обробка О. Магаліс) про розстріляний російськими ворогами пам’ятник Шевченкові у Бородянці під час окупації та пісню на слова Шевченка “Чи ми ще зійдемося знову”.

Власний вірш “Кобзареві мрії” та романс “Зоре моя вечірняя” представила поетеса і журналістка Галина Ільєва.

Студентка Національної музичної академії України Наталя Клюєва неперевершено виконала твір А. Маціяки “Розповідь” та пісню “Ой, тумане, тумане”.

На світлині: модерували концерт скрипаль Кирило Стеценко та Ольга Ходацька.

Сообщение У столиці провели мистецький захід: «Тарас Шевченко: пророцтва і заповіти» появились сначала на Український репортер.

Дмитро ПОЖОДЖУК, Заслужений майстер народної творчості України, член Національної спілки журналістів України:

Що означає для мене Незалежність України?

За Незалежність України було знищено 46 членів моєї родини. Одного мого діда – Юрія Топузяка – в 1916 році вбили росіяни на війні, іншого – Миколу Пожоджука – в 1918 році закатували в концтаборі в Омську. Обидва були свідомими українцями, обидва були заможними господарями в Космачі. Дід Микола був одним із засновників читальні «Просвіта» у Космачі.

Мого дядька Івана вже після другої світової війни закатували чекісти в Яблунові, а дядька Танасія, який повернувся з війни, як солдат червоної армії, застрілив московський солдат у Космачі і кров залила його військовий квиток.

Москва знищувала українців на українській, Богом даній, землі. Після війни більше половини населення Космача було депортовано в кримінали Росії і Казахстану, про що стверджує історик Валентин Мороз у своїй праці «Хроніка опору». Серед них велика кількість моїх родичів: Дмитро Палійчук, Петро Палійчук з родиною, Гафія Палійчук, Анна Гаврищук, Василь Ребеджук, Параска Ребеджук…

Я, коли був ще школярем, ходив з мамою по афини в Космацькі гори. Там було безліч дерев’яних хрестів як свідчення, що московити знищували українців. Люди знали, де і кого було вбито.

Хрести погнили, попадали, загубилась історія та не стерлась пам’ять. Пам’ять, як у Космачі, на очах у вагітної дружини Марії російські солдати палили живого її чоловіка Михайла Варцаб’юка, підвішеного на смереці, як у родині Николєшиних застрілили на поді дівчину, яка спала в сіні, прив’язали її до коня і волочили дівоче тіло селом…

У Космач вів свою каральну дивізію чекістів Ніколай Дергачов аби знищити це село, яке не хотіло коритися Москві. А пізніше в Космачі проводились арешти і я вже бачив як арештували в нас історика Валентина Мороза, отця Василя Романюка, останнього було після концтаборів у Росії висвячено в Космачі на владику Ужгородського і Хустського і обрано патріархом Київським і всієї Руси-України. І коли всі держави на Дунаї стали на коліна перед Гітлером і Сталіном у Космачі майоріли ще жовто-сині знамена.

Українці боролись за свою Незалежність, українці і зараз борються за свою Незалежність, бо Москва не спить – вона і далі знищує Україну і вбиває українців на теренах Донецької і Луганської областей.

Коли чую російську мову то мені здається, що кати йдуть вбивати мене, бо саме цією мовою підписувались накази на катування мого діда Миколи та інших українців, на депортацію моїх родичів і численних українських патріотів з України в російську сибірську мерзлоту. Вся Росія, починаючи від Санкт-Петербурга до Магадану, стоїть на українських кістках, полита українськими сльозами і смутою.

І дивно стає, коли ще жителі теперішньої України банують за Москвою, хочуть руского язика, хоча зрозуміло, що значна частина із них – це нащадки чекістів, сескретарів райкомів, обкомів, центрального комітету комуністичної партії, а також тих сексотів, які вірно служили тій комуністичній каральній владі. Їм було добре, вони жили заможно, вони мали роботу і тепер намагаються служити Москві.

Безбатченки, бо не знають і не хочуть знати з якого вони роду і з якого народу. Як закінчилась війна та й після страшного 1933-го в Україну було привезено з Московщини безліч людей, яких і призначили на керівні посади. Виглядало, що на Україну посипалась московська злива.

Масу посад у вищих навчальних закладах України посіли «рускіє фронтовікі», яких я мав змогу пізнати навіть у Львівському національному університеті Імені Івана Франка. Мій однокурсник Олександр Коцький на одній з лекцій відмовився відповідати російською мовою і був відрахований з університету. І таких було багато.

Я також попав у немилість КГБ і оте КГБ переслідувало мене все життя. Зараз мені продовжують снитися страшні сни про оте КГБ. Мене виключали кілька разів з університету, я не мав можливості друкуватись в українській пресі, мене не брали на роботу. То ж стає зрозумілим, що таке для мене Незалежність України.

Сьогодні минає тридцять років з часу проголошення Незалежності. І мені видається, що ота незалежність є тільки на папері. Українці скитаються по чужих краях в пошуках праці, руйнуються сім’ї, деградує нове покоління , яке підростає.

Колись я радив Леонідові Кравчуку прийняти закон про повернення в Україну українців з Аргентини, Бразилії, Венесуели та інших країн, надати їм для проживання відповідну компенсацію і поселити в українських селах, які вимирають. Ті українці привезли б в Україну певну культуру землеробства, набуту в тих країнах і певний капітал. На жаль, Леонід Макарович цього не почув.

Ціни в Україні на продукти харчування зростають не те що кожного місяця, а, мабуть, кожного дня. Українці не живуть, а виживають. Корупція процвітає, мова українська на задвірках держави. У яку державу мають іти українці аби знайти Україну? До поляків, але там Польща, до французів, але там Франція, до японців, але там Японія… І кожна з цих держав шанує і поважає корінну націю, дбає про неї. Тільки не Україна.

Знищується українська історія, українська культура, руйнуються українські звичаї і традиції. У тому знищенні провідну ролю відіграє телевізія, московська церква, і, звичайно, влада. Влада, яка не думає про Україну, а тільки про своє заможне життя. Якщо ми глузуємо з України, називаємо її повією, іменуємо Томас “термосом”, зневажаємо українців, зморених Голодомором, не цінимо наших героїв від козацьких часів до сьогодні, то нідочого показові паради аби зробити собі ще одне відео і зажити слави.

Україна має бути в кожного в серці, Україну треба любити і для України жити. Україну має любити і шанувати, працювати на її славу президент та його оточення, депутат, письменник, спортсмен, артист і простий селянин чи робітник.

Наш український поет з Гуцульщини Юрій Федькович свого часу висловився: «Я наш народ цілим серцем люблю і душа моя віщує, що його велика доля жде!» Але чи жде?

Олесь ШЕВЧЕНКО, борець за незалежність України у XX столітті, український політичний діяч, учасник національно-визвольного руху, журналіст:

-Незалежність України для мене – це право на життя. Для мене, для моїх дітей і онуків, для мого народу. У період московської окупації ми такого права не мали.

“Український репортер”: яких найголовніших помилок можна було не допустити?

-По-перше, слід було нам не допустити, щоб секретар ідеологічного відділу ЦК КПУ, в недалекому минулому, призначив керівниками областей і районів учорашніх перших секретарів райкомів і обкомів комуністичної партії.
По-друге, слід було нам не допустити, щоб президент Кравчук віддав Росії тактичну ядерну зброю.
По-третє, слід було нам наполягти на забороні працівникам і агентам КГБ працювати в СБУ.

“УР”: які ключові виклики сьогодні, на Вашу думку, стоять перед Україною?

-Найголовніші:
а) зміцнення обороноздатності за стандартами НАТО;
б) невідкладне проведення всіх реформ, необхідних для просування до вступу в НАТО;
в) очищення державних, бізнесових та медійних структур від агентів російських спецслужб.

“УР”: чи можливе об’єднання проукраїнських патріотичних сил?

-22 грудня 2013 року о 14-й годині зі сцени революційного Майдану було проголошено про створення громадської організації «Народне об’єднання «Майдан». Одразу після почутого група активістів вирушила на Андріївський узвіз, де у майстерні народного художника України Миколи Стратілата провела установчі збори першого первинного осередку «Народного об’єднання «Майдан». Проголосували за назву осередку: «Андріївський узвіз». Обрали голову первинного осередку, ним став Олесь Шевченко.
Протокол цих зборів з 11-ма учасників зберігається в Музеї Революції Гідності.

Вважаю, що громадська організація «Народне об’єднання «Майдан» повинна запрацювати. Запрацювати так потужно, як запрацював Народний рух України в 1989 – 1991 роках, коли він був всенародним об’єднанням, а не окремою партією.
Ідейна основа для постання «Народного об’єднання «Майдан» є!
Історична потреба в постанні «Народного об’єднання «Майдан» є!
Лідери демократичних партій, громадські активісти, вертайтеся на сцену – на сцену «Народного об’єднання «Майдан». На вас дивляться очі Небесної Сотні і очі тисяч героїв російсько-української війни.

“УР”: якою, на Ваш погляд, має бути успішна Україна?

-Україна буде українською!

Петро ПЕРЕБИЙНІС, поет, журналіст, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслужений діяч мистецтв України:

-До вас я мовлю серцем, горді люди!
Моє покоління більшу частину свого земного віку прожило у підневільній Україні. Саме тому незалежність нам особливо дорога. А втім, час держави і час окремої людини сьогодні зливаються воєдино. Тому на святі Тридцятиліття Незалежності я почуваю себе молодим, тридцятилітнім. І мені хочеться звернутися до всіх ровесників Незалежності, до всіх поколінь українства.
Дорогі мої співвітчизники, українці по крові і по вірності! Не нарікайте на своє минуле. Бо істина одна. У всі часи Україна була Україною. І Незалежність їй дісталась неоплатною ціною. Тож будьмо вірні національним ідеалам українства! Бережімо як найвище надбання священний дар великої Вітчизни!

ДАР ВІТЧИЗНИ

Можна втратити все, але мати Вітчизну.
Полечу я у сни, у родинне тепло.
На світанку роси двері мати відчинить –
і запахне бузок… Бо не все одцвіло.

Блудній долі моїй небагато вже треба.
Дрібку м’яти-зела і мачинку тепла.
Буду Бога молить і волати до неба.
Тільки б мати жила, та Вітчизна була.

Бачу поле і сад, чую слово правдиве,
з тополиних доріг повертаю сюди.
Я спішу до землі, до зеленого дива,
до живого струмка, до святої води.

Тут навіки бузком охрестилася хата,
тут не раз я горів у вогні каяття.
Можна мати усе, а Вітчизни не мати.
Україно моя, ти одна як життя!

Кирило СТЕЦЕНКО, український скрипаль, народний артист України:

-З0 років тому… це був найщасливіший день у моєму житті! А нині це свято просто підтримує в мені та сприяє вкоріненню в багатьох українцях природнє відчуття власної національної нормальності. А ще це свято дарує мені надію, що швидкий і потужний розвиток безмежного потенціалу України таки почнеться! Хоч і не скоро…

Сообщение Відомі українці розповіли, що означає для них Незалежність країни появились сначала на Український репортер.

В  Національній спілці письменників України відбулася презентація цього видання.

«Берег Віри, Надії, Любові» – це історії людей, де чарівна атмосфера добра і кохання переплетена з життєвими випробуваннями і розчаруваннями, де віра і надія стають чи не єдиним шляхом до спасіння, де високі моральні цінності вступають у двобій із втратою орієнтирів і сенсу життя.

«Всі ми бажаємо радості й тепла, хочемо любити і бути потрібними, – розповідає авторка, – та іноді чомусь забуваємо плекати у своїх душах добро, красу, істину».

Родзинкою цього теплого творчого вечора була присутність прототипів героїнь життєвих історій, що увійшли до збірки оповідань. Вони ділилися враженнями, як красиво і легко пані Ольга зобразила людські долі.

Насправді, ці невигадані історії з прагненням оберігати рідних і близьких людей, бажанням творити добро трапляються щодня з кожним із нас, – ділилися героїні письменниці.  Оповідання читаються дуже легко.

Передмову «У пошуках щастя» написав професор, відомий науковець Іван Пилипович Ющук. Він назвав сорок оповідань, що увійшли до збірки,  «низкою коралів у намисті».

«Оповідання Ольги Ходацької випромінюють лагідність і щирість, – зазначає Іван Пилипович. -Всі вони пройняті оптимізмом, вірою в людське щастя. Життєві історії, про які йдеться у них, допоможуть тим, хто переймається ними, обрати, а то й вирівняти свій шлях у житті до щастя.

Героїні оповідань Ольги Ходацької ніколи не впадають у розпач. Одна залюблена в сад, який має багато таємниць, як зрештою, й саме життя, тільки не кожен це бачить. Інша захоплюється квітами, а це і втеча від негараздів, і розрада для душі…Варто тільки почати думати про життя позитивно і воно почне змінюватися на краще…»

І враження справді саме таке. В цьому переконалися всі, хто читав і слухав оповідання Ольги Ходацької.

На свято письменниці зібралося шляхетне і знане творче сузір’я – як от народна артистка України Галина Гілярівна Яблонська, народний артист України, скрипаль, композитор  Кирило Вадимович Стеценко, професор Іван Пилипович Ющук, науковець,  автор проекту «100 років культурної дипломатії України» Тіна Пересунько, знаний поет і журналіст Василь Федорович Василашко, а також друзі та педагоги школи, де вже багато років викладає Ольга Миколаївна. А деякі друзі завітали з інших міст. Усі тепло вітали письменницю, бажали нових книжок-перлинок у щедрому життєвому намисті творчості.

Народний артист України, відомий скрипаль, композитор і педагог Кирило Стеценко зачарував учасників цієї творчої зустрічі виконанням низки популярних творів. Особливо припали усім до душі «Шалені коломийки».

На прохання присутніх маестро виконав і знаменитий  «Щедрик» Миколи Леонтовича. Браво!

Зворушливо звучали у  виконанні пані Ольги Ходацької оповідання з нової збірки. Їх оригінально доповнили й музичні композиції у виконанні Ольги Янушкевич і Тамари Котелі з Будинку дитячої творчості «Нивки» Шевченківського району Києва. Весь вечір був насичений неймовірною позитивною енергетикою.

До речі, це вже друга книжка письменниці. Перша – «Душі моєї прекрасні миті» –  побачила світ у 2016 році.

Нам, медійникам, приємно, що письменниця ще й у лавах Національної спілки  журналістів України, вона – методист гімназії-інтернату № 13 м. Києва та вчитель української мови і літератури, відмінник освіти України.  За її плечима – понад сорок років педагогічного стажу.

Дуже добре, що сьогодні до читача прийшла така книга. З розкішним Словом, вишуканим стилем, майстерно продуманими сюжетами. Ще один зріз життя. Але ж який!

Світлана  ФРОСЕВИЧ

Фото: “Український репортер”

Сообщение Намисто української літератури збагатилося перлинами оповідань Ольги Ходацької (+відео) появились сначала на Український репортер.