Соломія Крушельницька (1872 - 1952 рр.) — ім’я, яке звучить в унісон із найвищими досягненнями світової опери. Її життя і творчість — частина культурного коду України та важлива сторінка європейської музичної історії. Цифрова платформа, яку цими днями створюють у львівському музеї оперної діви, стане віртуальним простором, де оживатимуть голоси епохи, а унікальні документи та артефакти стануть доступними широкій аудиторії.

“Ми прагнемо, аби кожен, хто любить культуру і цікавиться історією музики, міг доторкнутися до унікальних артефактів і відкрити нові сторінки життя Соломії Крушельницької та інших славетних митців, чиї імена зберігає наш музей”, — зазначає керівник Музею Тарас Демко.

Сьогодні у фондах музею — понад 26 тисяч одиниць збереження: від особистих матеріалів Соломії Крушельницької — до архівів, пов’язаних з іменами Олександра Мишуги, Модеста Менцинського, Любки Колесси, Марії Крушельницької, а також композиторів Станіслава Людкевича, Василя Барвінського, Остапа й Нестора Нижанківських.

Серед унікальних речей у Музично-меморіальному музеї Соломії Крушельницької у Львові – архівні родинні фото співачки; блузка, яку носила Крушельницька (це єдиний зразок одягу, що є у фондах збірки); платівка фірми «Columbia» із записом українських пісень у виконанні української оперної діви (1928 р.); бронзовий медальйон роботи італійського скульптора Фарнезі із профілем співачки у ролі Саломеї, створений у грудні 1906-го після участі Крушельницької в італійській прем’єрі опери Ріхарда Штрауса; а також інші ексклюзивні артефакти.

“Наші фонди є готовою джерелознавчою базою для дослідження історії українського музичного мистецтва і світової культури”, — наголошує головна зберігачка фондів Музею Ірина Криворучка. — Це вперше особисті архіви видатних українських співаків, композиторів, виконавців-інструменталістів стануть широкодоступними. Ще однією особливістю нашої цифрової платформи буде те, що у ній представлені різні види музейних джерел: фото-, фоно-, речові джерела, образотворчі матеріали, рукописи та інші. В час повномасштабної війни і підвищених ризиків, головне завдання музею – зберегти цінні пам’ятки музичної культури, які зберігаються в музеї”.

“До нашого музею часто звертаються науковці-музикознавці, культурологи, письменники, митці, які цікавляться творчістю Соломії Крушельницької й історією музичної культури України з проханням дозволити їм працювати з фондовими матеріалами, – ділиться керівниця наукового відділу Музею Данута Білавич. – Діджиталізація фондових матеріалів відкриває нові можливості для їхнього наукового дослідження. Широка доступність цих матеріалів сприятиме популяризації постаті Соломії Крушельницької й інших видатних музичних діячів”.

Майбутня цифрова платформа дозволить не лише переглядати архівні документи, а й працювати з ними поглиблено, відкриваючи нові перспективи для дослідників і шанувальників оперного мистецтва. “Це стане важливим кроком до збереження та поширення культурної спадщини, що належить не лише Україні, а й усьому світові, і на найвищому рівні культурної дипломатії інтегрує український контекст у світовий”, — додає Тарас Демко.

Галина ГУЗЬО

Читайте також:

• Їй аплодував весь світ. 153 роки тому народилася оперна співачка Соломія Крушельницька

Сообщение Львівський Музей Соломії Крушельницької оцифровує свою унікальну спадщину появились сначала на Український репортер.

Квітка Цісик (1953 – 1998) народилася у Нью-Йорку в родині українських емігрантів, які виїхали зі Львова у 1944 році. Батько Квітки був відомим музикантом, тож обидві його доньки (у Квітки була старша сестра Марія) успадкували любов до музики. З дитинства Квітка навчалася грі на скрипці, гарно співала. В 1974 році закінчила консерваторію в Нью-Йорку.

Під час навчання взяла собі псевдонім Кейсі від ініціалів К.С.
Кейсі виконувала джинґли, була бек-вокалісткою у Боба Джеймса, Роберта Флека, Майкла Джексона та інших американських виконавців.

У 1977 р. вона зіграла епізодичну роль у комедійній мелодрамі «Ти світло мого життя» та виконала всі пісні головної героїні в ньому. Фільм отримав премії «Оскар» і «Золотий глобус» у категорії «Найкраща пісня до фільму», а також був номінований на нагороду «Греммі» у категорії «Пісня року» за головну пісню, виконану українкою. Проте про участь Квітки Цісик у записі пісень для фільму було “забуто” через її конфлікт з режисером.

10 років Квітка Цісик була “голосом” автомобільної компанії Ford. Крім того, озвучувала рекламу інших великих корпорацій Америки.

Однак ми її знаємо та цінуємо насамперед за її записи українських пісень, які у її виконанні отримали нове життя. Мелодика української пісні, чудова американська якість оранжування і майстерність виконавиці, щирість і любов, з якими Квітка співала кожну з них, а також її акцент зробили ці пісні неповторними і незабутніми. З допомогою своєї родини вона записала два україномовних альбоми: «Пісні України» (1980) та «Два кольори» (1989). Після поїздки на батьківщину у 1983 р. в її репертуарі з’явилися пісні Володимира Івасюка.

Протягом семи років Квітка боролася із раком, який забрав також життя її матері та сестри. 29 березня 1998 року вона відішла у засвіти, не доживши п’яти днів до свого 45-річчя.

Читайте також:

• Незабутня “Квітка Цісик” в Національній опері (+фото)
  День народження Квітки Цісик відзначили світовим флешмобом (+відео)
  Співачка Оксана Муха присвятила свій тур легендарній Квітці Цісик

Сообщение Квітка Цісик: 25 років без легендарної американської співачки українського походження появились сначала на Український репортер.

Учасники заходу узагальненили практичний досвід та започаткували створення дорожньої карти для формування методичних рекомендацій щодо захисту, збереження та реставрації культурної спадщини України, які зазнали великої шкоди від російських агресорів. Також було вирішено створити експертну робочу групу, до якої увійдуть фахівці у сфері охорони культурної спадщини, правозахисники, архітектори, реставратори, археологи та представники громадськості.

Організаторами конференції виступили Департамент охорони культурної спадщини КМДА, КНМЦ та громадська організація «Альянс реставраторів історичних будівель України».

За даними Катерини Чуєвої, заступника міністра культури та інформаційної політики України, яка стала одним зі спікерів конференції, загалом в областях пошкоджено близько тисячі об’єктів культурної спадщини та культурних інституцій, частина з яких розташована у звичайних сучасних будинках. Останні верифіковані цифри на сьогодні: понад 550 епізодів воєнних злочинів російських військ проти культурної спадщини України. Серед ушкоджених, зокрема, 171 об’єкт зі статусом пам’ятки, 146 об’єктів цінної історичної забудови, 58 пам’яток і творів мистецтва, які не перебувають на обліку як пам’ятки культурної спадщини (пам’ятники героям АТО, мозаїки, вітражі тощо), 44 музеї. На жаль, не вдається отримати достовірну інформацію про стан об’єктів культурної спадщини, розташованих на тимчасово окупованих територіях.

Від міжнародної спільноти на конференції поділились досвідом спікери від ЮНЕСКО, штаб-квартири Ради Європи, ALIPH Foundation (Міжнародний альянс захисту культурної спадщини в зоні конфліктів) та представники Польщі, Грузії, Німеччини та Іспанії.

Захід пройшов під патронатом Національної комісії України у справах ЮНЕСКО за сприяння Ради Європи та української інвестиційної компанії DOVGIY Family Office.

“Наша родина розуміє усю цінність і складність роботи у цьому сегменті, адже маємо чималий досвід із збереження та реновації культурно-історичних пам’яток, – говорить Оксана Гуляєва, CEO DOVGIY Family Office. – Серед них перлина Подолу «Будинок Новікова»; унікальна дерев‘яна козацька церква, яку ми відновили за архівними даними й подарували музею Пирогів; захист Пам‘ятників засновникам Києва на Дніпровській набережній та Майдані Незалежності та низка інших проєктів. Ми радіємо, що Київ сьогодні став платформою для обміну міжнародним досвідом у процесах захисту та відновлення культурних об‘єктів в умовах війни”.

Спікерами конференції також стали й українські експерти: Неля Куковальська, генеральна директорка Національного заповідника «Софія Київська», архітектори Слава Балбек, Микола Віхарев та Олександр Кумейко, директор Департаменту охорони культурної спадщини КМДА Олександр Никоряк, Володимир Прокопів, заступник голови КМДА та Олександр Рудник, в.о. генерального директора Національного заповідника “Києво-Печерська лавра” та інші.

Сообщение В Україні створюють експертну групу із захисту, збереження та реставрації культурної спадщини появились сначала на Український репортер.

Про це йдеться у заяві суду, опублікованій після винесення рішення, повідомляє “Європейська правда“.

“Рішення передбачає, що музейні експонати будуть передані до Державного історичного музею України в Києві до стабілізації ситуації в Криму. Це тимчасовий захід”, – йдеться у заяві.

Суд зазначив, що в цих обставинах – з метою захисту своєї культурної спадщини і незважаючи на право оперативного управління, яке належить музеям, державі Україна було дозволено вжити такого тимчасового заходу.

Також наголошується, що культурні інтереси держави переважають інтереси кримських музеїв.

“Хоч музейні експонати походять із Криму і в цьому сенсі також можуть розглядатися як спадщина Криму, вони є частиною культурної спадщини України, оскільки остання існує як незалежна держава з 1991 року. Музейні експонати належать Музейному фонду держави Україна”, – йдеться у рішенні.

Розгляд апеляції завершився, але сторони мають змогу подати касаційну скаргу до Верховного суду Нідерландів.

Нагадаємо, Апеляційний суд Амстердама вирішив, що колекція так званого “скіфського золота” належить Україні та повинна повернутися українській державі. Справа стосувалася колекції “скіфського золота”, яке під час захоплення Росією Криму у 2104 році перебувало на експозиції в нідерландському музеї.

Українська сторона заявила, що золото скіфів з чотирьох кримських музеїв має повернутися в Україну. Росія наполягала на його поверненні до Криму, який вона анексувала.

Виставка складається з колекцій п’яти музеїв, один з яких знаходиться в Києві, а чотири – в Криму. Серед 500 експонатів виставки – артефакти зі скіфського золота, церемоніальний шолом, коштовне каміння і мечі стародавніх греків і скіфів.

Сообщение “Скіфське золото” передадуть музею в Києві до стабілізації ситуації в Криму появились сначала на Український репортер.

Квітка Цісик (1953 – 1998) народилася у Нью-Йорку в родині українських емігрантів, які виїхали зі Львова у 1944 році. Батько Квітки був відомим музикантом, тож обидві його доньки (у Квітки була старша сестра Марія) успадкували любов до музики. З дитинства Квітка навчалася грі на скрипці, гарно співала. В 1974 році закінчила консерваторію в Нью-Йорку, – повідомляє Diaspora.ua.

Під час навчання взяла собі псевдонім Кейсі від ініціалів К.С.
Кейсі виконувала джинґли, була бек-вокалісткою у Боба Джеймса, Роберта Флека, Майкла Джексона та інших американських виконавців.

У 1977 р. вона зіграла епізодичну роль у комедійній мелодрамі «Ти світло мого життя» та виконала всі пісні головної героїні в ньому. Фільм отримав премії «Оскар» і «Золотий глобус» у категорії «Найкраща пісня до фільму», а також був номінований на нагороду «Греммі» у категорії «Пісня року» за головну пісню, виконану українкою. Проте про участь Квітки Цісик у записі пісень для фільму було “забуто” через її конфлікт з режисером.

10 років Квітка Цісик була “голосом” автомобільної компанії Ford. Крім того, озвучувала рекламу інших великих корпорацій Америки.

Однак ми її знаємо та цінуємо насамперед за її записи українських пісень, які у її виконанні отримали нове життя. Мелодика української пісні, чудова американська якість оранжування і майстерність виконавиці, щирість і любов, з якими Квітка співала кожну з них, а також її акцент зробили ці пісні неповторними і незабутніми. З допомогою своєї родини вона записала два україномовних альбоми: «Пісні України» (1980) та «Два кольори» (1989). Після поїздки на батьківщину у 1983 р. в її репертуарі з’явилися пісні Володимира Івасюка.

Протягом семи років Квітка боролася із раком, який забрав також життя її матері та сестри. 29 березня 1998 року вона відішла у засвіти, не доживши п’яти днів до свого 45-річчя.

Читайте також:

• Незабутня “Квітка Цісик” в Національній опері (+фото)
• День народження Квітки Цісик відзначили світовим флешмобом (+відео)
• Співачка Оксана Муха присвятила свій тур легендарній Квітці Цісик

Сообщение Сьогодні минає 23 роки з дня смерті Квітки Цісик появились сначала на Український репортер.

Про це на апаратній нараді у голови Івано-Франківської ОДА повідомив начальник управління культури, національностей та релігій Володимир Федорак, інформує Фіртка.

За його словами, в ОДА у 2020 році планують подавати коляду і плєс на внесення до списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО.

Нагадаємо, у грудні 2019 року до цього списку внесено традиційну косівську мальовану кераміку.

Сообщение Гуцульську коляду внесуть до списку культурної спадщини ЮНЕСКО появились сначала на Український репортер.

Того фатального ранку 24 квітня 1979 року 30-річний композитор, автор “Червоної рути” та інших популярних на естраді пісень, приїхав з конкурсу в Хмельницькому, де був членом журі, поклав до сумки ноти й пішов до консерваторії.
Матері Софії Іванівні й сестрі Галині пообіцяв бути о 15-тій, – пише Еspreso.tv.

І не прийшов. Не зателефонувавши й не попередивши, що у їхній родині було неприпустимо.

На заняттях він був. Тодішній декан історико-теоретичного факультету Львівської консерваторії Володимир Заранський розповідає, що бачив його. І що вони разом палили цигарки на перерві. А ще на вході було припарковано загадкового “Москвича-1600” й коридорами вештався молодик 32-35 років, котрий розпитував, у якій аудиторії можна знайти Володимира. В автівці сиділо ще двоє.

Незнайомих бачила й лаборантка Олександра Шепилова:

“Останнього разу я бачила Івасюка 24 квітня 1979 року о 12:05. Я разом з Зоєю Вакуленко спускалася з другого на перший поверх Львівської консерваторії і виходила на вулицю на обід. Перед сходинками цієї миті стояв Івасюк Володимир із ще двома незнайомими хлопцями. Один хлопець був вищим за Івасюка, зодягнений у темний плащ. Другий типу Івасюка і худорлявий, темне волосся, без головних уборів. Видно, що Івасюк когось чекав у той момент. Хлопців, яких я бачила з Івасюком, у Львівській держконсерваторії бачила я вперше”.

Своєю чергою Михайло Косів говорить про двох львів’ян, котрі буцімто стали свідками того, як Івасюка заштовхували до машини.

“Їх потім теж знайшли мертвими, – зазначає дисидент. – Люди пошепки про то говорили. Ніхто вголос про це розповідати не міг, тому що боялися”.

За три тижні солдат-строковик з Киргизстану Жанісулбек Чоробаєв (інший варіант – Жамсунбек Чорнобаєв) з військової частини №42190 ніби як випадково знайшов тіло митця, повішене на поясі власного плаща поблизу піонертабору “Юність” на околицях курортного селища Брюховичі. Володимир любив прогулюватися у тих місцях.

Версія із самогубством шляхом повішання була оголошена владою як єдина й така, що не підлягає сумніву. На її підтвердження друковані офіціози (“Львівська правда” (№109 (9392) за середу, 6 червня того ж 1979 року) російською, а “Вільна Україна” – українською), дали однаковий редакційний матеріал “В прокуратурі області”, де наводилися наступні рядки:

“Оглядом місця випадку криміналістами та судовим медиком ніяких видимих ушкоджень, як і слідів боротьби, на трупі та на одязі не було виявлено”.

Також повідомлялося про те, що покійний “…з 18 квітня по 6 червня 1977 року стаціонарно лікувався у 3-му відділенні Львівської обласної психіатричної лікарні” через те, що у нього, серед інших тривожних симптомів, “часом з’являлись думки про самогубство”.

Тож висновок прокурорами робився більш ніж однозначний:

“Встановлено, що причиною смерті Івасюка В. М. стало самоповішання.

Поширювані чутки про інші обставини смерті Івасюка В. М. є вигадкою”.

Нестиковки, затягування часу й знову нестиковки.

Найголовніше питання: де Івасюк (чи, перепрошуємо, його тіло) перебував(-ло) з 24 квітня по 18 травня, коли його, власне, виявив Чоробаєв?

Спираючись на доступні йому документи з кримінальної справи №270, журналіст Іван Лепша у книзі “Життя і смерть Володимира Івасюка” (1994) наводив варті уваги свідчення двох різних, не пов’язаних між собою людей стосовно начебто перебування композитора на початку травня у Рівному.

3-го числа його там бачила студентка IV курсу Львівського медичного інституту Світлана Примачек:

“Було близько 13-ої години. Так як не було білетів на Львів на 18-ту годину, то я вийшла з автостанції. Я побачила, що в моєму напрямку іде композитор Івасюк Володимир. Я його бачила неодноразово по телебаченню в місті Львові. Про нього показували навіть телевізійний фільм. Я пройшла мимо нього. Він ішов у напрямку автостанції і перебував від нас на відстані 8 метрів від вхідних дверей автостанції. Крім того, що я сама побачила Івасюка, група пасажирів, які стояли на таксі, також почали говорити, що пішов Івасюк. Ця обставина підтверджувала, що я не могла помилитися”.

Однак, в ході слідства правоохоронці не знайдуть тих, хто тоді ж бачив те ж саме, що й Примачек, а суто її свідчення визнають недостатніми, попри наведені нею принципові подробиці – чорний портфель з однією застібкою, сорочка без краватки, джинсовий костюм та ін.

Наступного дня, себто 4-го, людину схожу на Івасюка вже на залізничному вокзалі Рівного особисто зустріне його давній приятель, кандидат філософських наук Аурелян Тушинський. При цьому, зауважте, Івасюк, з його слів, сказаних Лепші, знову ж таки, нібито впізнає його. Вони навіть обговорюватимуть створювану ним пісню “Аве Марія”.

Помітив філософ й пригнічений настрій пісняра:

“Остання зустріч з Івасюком була 4 травня 1979 року у Рівному. Я проводжав брата на поїзд і, проходячи через зал, відчув на собі погляд. Повертаючись з перону, побачив у найпохмурішому закутку Володимира.

– Володю, це ти? – засумнівався я.

Івасюк мовчки подав мені руку. На його обличчі я бачив відчуженість і втому. А ще точніше – якусь внутрішню скутість. На запитання він відповідав формально. Мені не вдалося навіть з’ясувати: приїхав він чи збирається від’їжджати”.

Цей же дослідник наводить дані з приводу відсутності трупа Івасюка на місці його заявленої знахідки у період до 18 травня. Каже, що місцеві його там не зустрічали.

“Я тут бував кілька разів, коли оголосили розшуки Івасюка,- говорить один із моїх поводирів. – Але повішеного не бачив. Потім оголосили зі Львова припинення пошуків. А за тиждень раптом знову – “Шукати!”.

Так, 11 травня пошуки спершу припинили. А 18-го – продовжили. Й відразу “знайшли”.

Тут починається найцікавіше та найганебніше. Батькам як слід не показували сина, погодилися лише “з боями”. Слідство ж “встановило” відсутність складу злочину, до відповідальності ніхто не притягувався.

Варто наголосити, що розшукувати зниклого компетентні органи теж бралися неохоче. Рідні звернулися по допомогу до міліції 26 квітня, проте там ніхто не поспішав діяти рішуче, й батьки Івасюка вирішили заручитися підтримкою прокурора області Антоненка. Однак, він не збирався їх приймати, як і його заступник Кравець. Зрештою Кравець лише раз вислухав їх та наказав більше не турбувати.

Не допоміг їм й секретар Львівського обкому КПУ з питань ідеології Яремчук.

Анатомічний розтин тіла здійснювався без попереднього розпізнання сина обома батьками.

Софії Івасюк показали лише обличчя сина, руку зі знаком опіку цигаркою і рубець після операції на апендицит. Все тіло Володимира було покрито ковдрою. Матері сказали, що їй заборонено оглядати синове тіло, бо “воно ще не зашите після розтину”.

Після того, як тато композитора налякав прокурорських наміром скаржитися напряму Щербицькому та Брежнєву, обох батьків запросили до моргу. Івасюків чекав слідчий Гнатів та “дебелий чолов’яга років під сорок, що назвав себе радником юстиції”. Разом з тим, перш ніж показати тіло, їх ще зо дві годити катували різними розпитуваннями про Володю.

Нарешті їм дозволили зайти всередину.

“Ми довго оглядали мертвого Володю. Впадав у очі його деформований ніс, що був приплюснутий, як інколи буває у боксерів. Шия була чиста, на ній не було странгуляційної борозни (сліду від повішання – Авт.). Я звернув увагу на те матері”, – пише Івасюк-старший у мемуарах “Монолог перед обличчям сина”.

Йому дали розписатися у якомусь великому зошиті й “радник юстиції” попередив російською мовою:

“Теперь ты мне смотри. Чтобы не было разговоров, понял? А то будешь иметь дело с нами”.

Прізвище цієї людини у спогадах батьків не наводиться. Мабуть, з міркувань власної безпеки.

Одягу загиблого в морзі не виявилося. Михайло Григорович наполягав, аби синові речі обов’язково показали йому і Софії Іванівні. Довелося їхати до Гнатіва у прокуратуру Шевченківського району.

Побачене ще більше зміцнило впевненість у тому, що йдеться не про самогубство.

“Ми оглянули там одяг Володі. Білизна була нормальна. Сорочка і труси чисті, тільки на плащі були сліди мазуту, а це означало, що сина везли в якійсь брудній вантажній машині. Пояса від плаща (повішеним на якому й знашли Володимира Михайловича Івасюка – Авт.) не було. Ми його не знайшли серед речей. Де ж він подівся?” – перераховує пред’явлене їм прокуратурою Михайло Івасюк.

Заради справедливості додамо: 2009 року 97-річний Борис Антоненко у спілкуванні з репортерами нарешті озвучив свої сумніви й, вочевидь, виплеснув давно наболіле.

“Я добре пам’ятаю… Коли б він висів 24 дні, він відірвався б, голова б, він би розклався, а він ще був гарний для розтину”, – поділився пережитим колишній головний прокурор Львівської області.

Певно, потрібно розрізняти поширені  версії добровільного розставання Івасюка з життям і версії не добровільного. Хоча, могло бути  доведення до самогубства сторонніми особами.

Робота на кафедрі патофізіології Львівського медінституту, аспірантура у ньому ж, студії у консерваторії і, звичайно ж, підкорення все нових і нових висот у музиці (музичне оформлення “Прапороносців” у театрі ім. Заньковецької, записи у Москві, міжнародні конкурси, початок творення першої своєї симфонії та першої опери “Дарина” тощо). Хто ще міг би одночасно витримати бодай приблизне щоденне навантаження?

Посмертно судмедексперти згадали “липову” психічну хворобу покійного (необхідну йому для поновлення у консерваторії, звідки його не без втручання Анатолія Кос-Анатольського “попросили” через часті гастролі), ще щось десь “розкопали” і, як наслідок, діагностували у покійного циклотимію, якою й пояснили вчинене ним діяння:

“Аналіз архівної історії хвороби Львівської обласної психіатричної лікарні на Івасюка В. М. за 1977 рік і катамнестична оцінка його поведінки й діяльності за останні два роки до смерті, дають підстави вважати, що Івасюк В. М. страждав психіатричним захворюванням у формі циклотимії.

… Івасюк В. М. здійснив самогубство, перебуваючи в хворобливому стані психічної діяльності, в депресивній фазі циклотимії”.

Циклотимія – так психіатри називають перепади настрою, що у постійній та у важкій формі оцінюється медиками як психічний розлад. Настільки сильний щоб з власної волі піти з життя?

Івасюку двічі відмовляли у присудженні премії ім. Миколи Островського.

Саме 24 квітня молодіжні газети Української РСР оприлюднили списки претендентів на премію імені Островського, Володимира серед них не було. Відповідальним за постійне блокування подачі Івасюка-молодшого на премію називають згаданого вище головного комуністичного ідеолога Львівщини Яремчука.

Після смерті Володимира цей тип не дозволив друкувати некролог у пресі. Мовляв, покійний не перебував у складі Спілки композиторів та не був членом КПРС, вступити до якої його постійно змушували.

Яремчук і його безпосередній керівник, перший секретар обкому Добрик не дозволяли також студентам йти замість пар на похорон-маніфестацію, “настійно рекомендували” не ставити на Івасюковій могилі неординарного пам’ятника і, зрештою, довели мати композитора до інфаркту. Голова ж Львівської обласної композиторської профспілки Ростислав Братунь за виступ на похованні удостоївся від них цілком передбачуваної “анафеми”.

Станом на початок 1979-го Володимир Івасюк не один рік поспіль мав зв’язок з солісткою Львівської опери і манекенницею, росіянкою Тетяною Жуковою.

“Я зрозумів з показів Тетяни, вони любили одне одного. Вона бувала у нього в квартирі, де він проживав, неодноразово. Коли її запитували “Чому Ви не зареєстрували шлюб?”, то вона від цього питання якось відходила. Вона відповіла, що вона була навіть і вагітна, але перервала свою вагітність”, – розповів слідчий Ярослав Гнатів у документальній стрічці Віталія Манського.

На думку Гнатіва, Володимир був проти одруження, оскільки не хотів йти “наперекір батькам”, де Тетяну приймали як людину іншої культури та іншого виховання. У родині Івасюків про цю жінку неохоче говорять і досі.

Натомість батькові, Михайлу Григоровичу, подобалася подруга дитинства сина – Людмила Шкуркіна. Вона теж з Кіцмані, на той час працювала в Дніпропетровському російському театрі драми.

Версія із Жуковою-Шкуркіною має підверсію. Буцім-то Івасюка “замовив” Тетянин симпатик з номенклатурного середовища.

Серед кримінальних версій виділяється і антикварна, і валютна, і контрабандна і навіть… наркотична.

Ті, хто сприймає Івасюка передусім як земну людину, до того ж неймовірно творчу, та при чималеньких, як на кінець 70-х років, статках, схильні шукати пояснень у викраденні Володимира представниками злочинного світу.

Вони могли його банально викрасти й вимагати того, чого у нього не могло бути при собі: кошти з рахунку, ювелірні прикраси та інший “товар”. Він міг відмовитися, звідси й поламані пальці та понівечене обличчя, інформацію про які можна знайти у низці джерел.

Або ж Івасюк сам був замішаний у певних незаконних ділових операціях, через що міг знати потенційних вбивць, спілкуватися з ними і не заявляв до силовиків. За пару тижнів до зникнення він вертався з Жуковою із прогулянки, зробив зауваження кавказцям (з його слів), які розбили пляшку від шампанського у громадському місці. Зчинилася бійка, додому прийшов з відірваними ґудзиками. Скептики тут кажуть про те, що то було своєрідне попередження, пізніше подане самим Володимиром як прикрий випадок з випадковими нечемами.

Пригадаймо, що то взагалі був за час.

1979 рік – починається вторгнення до Афганістану, буйним цвітом розквітає андроповщина. Роком раніше Україною прокотилася чергова хвиля арештів, “чекісти” громлять Гельсинські групи. Назріває чергове повстання у сусідній Польщі, з якою Львів традиційно мав достатньо близькі зв’язки. Тому будь-яке вільнодумство, а тамтешній Клуб творчої молоді – до президії якої входив самобутній, чудово вихований, фінансово незалежний (з 50 тисячами карбованців на ощадній книжці), вже добре знаний у світі, талановитий та впливовий Івасюк, чию фігуру можна безпомилково вважати центральною у цьому об’єднані – й був осердям вільнодумства, безперечно, мав бути під пильним контролем 5-го (ідеологічного) управління КДБ.

Власне, Клуб творчої молоді для того й задумувався, аби під наглядом Ленінського комсомолу дозволяти окремі вияви галицької богемності. Щоб усе перебувало на видноті. Щоб можна було легко виявляти та знешкоджувати “небезпечні елементи”.

Між тим є й спроби відбілити КДБ у цій історії, шляхом поширення резонансних контрверсій і “прив’язок” до Комітету держбезпеки, як до дружньої Івасюкові установи. Упродовж останнього часу зафіксовано щонайменше три такі спроби.

2009 року телеканал “Інтер” (тоді половина у структурі власності компанії належала російському “Первому каналу”) випустив фільм “Володимир Івасюк. Ідеальне вбивство”, де глядачів різні експерти схиляють все ж таки до версії із суїцидом. В кадрі неодноразово з’являється Жукова, котра у т.ч. запевняє:

“Давайте мислити логічно: кому потрібна була смерть Володі? Якщо тодішній владі – навіщо? Навіщо? Кому заважав тоді Володя, який був популярним і який був певним еталоном молодих композиторів в той час, якими пишалася Україна? Тодішній владі він абсолютно не заважав, навпаки, він був потрібен, тому що він був зірка, він був мегазірка тоді. Який сенс був у його смерті? Він був не дисидентом, як тоді було прийнято говорити, він був не тією людиною, яку важливо було зіштовхнути з політичної арени для того, щоб він не пропагував якісь там інші погляди”.

Того ж 2009 року Михайло Крижанівський, представлений як “екс-співробітник розвідки КДБ та СБУ, експерт ЦРУ та ФБР”, на сторінках видання “Бульвар Гордона” посмертно звинуватив Володимира Михайловича Івасюка у роботі на Комітет державної безпеки. “Дізнався” він про те ще під час роботи у Івано-Франківському обласному управлінні КДБ. І відразу – висновок.

” …Хто заборонить мені висунути версію, що його вбили націоналісти?”

Сучасний письменник Олексій Ракітін (не можна виключати, що це творче псевдо чи група авторів) із Санкт-Петербургу на ресурсі Murders.ru також послідовно “спростовує” причетність КДБ до вбивства Івасюка, маючи у своєму розпорядженні всю необхідну документацію з українських архівів (або те, що він за неї видає). Автор прямо говорить, що присвятив своє життя контррозвідці, тобто КДБ СРСР – ФСБ РФ, й пишучи книжки про цікаві читачам загадкові вбивства у різних країнах світу, відштовхується від отриманого протягом десятків років досвіду.

Важливий момент: Крижанівський та “Інтер” на тему загибелі Івасюка виступили до 30-их роковин трагедії, а Ракітін – до 40-их. Отже, це можуть не спонтанні акції, а добре продумані інформаційно-пропагандистські дії. Й не виключено, що координуються вони з одного й того ж керівного центру.

Івасюк-старший, хоч і мав вчене звання професора, але головні життєві університети проходив під час 7-річного заслання у таборах ГУЛАГу на території Комі АРСР. Як повернувся, популяризовував рідну мову, фольклор, звичаї та історію. Відбувся як поет і письменник. Захистив дисертацію з літератури Франції, вільно володів кількома європейськими мовами.

Таких як він в СРСР ніколи не лишали без нагляду. І їхні родини. Бо там виховувалися особистості.

Сестра Волоимира, Галина Михайлівна Івасюк розповідала, що коли хтось із них кудись їхав, “уповноважений” телефонував до їхньої оселі й намагався отримати підтвердження. “Той самий голос”, як вона каже, зателефонував за 3-4 місяці після смерті брата. Цього разу як співробітник КДБ.

“І запропонував зустрітися. Коли я зустрілася з тим працівником – я це давала слідчим в прокуратурі – він запитав: які у мене проблеми, чим мені допомогти, можливо, у мене якісь потреби є у впливі на роботу. “Ми все можемо”. Я кажу: “Ні, дякую. Я сама собі раду дам”.

Він каже: “Я куратор Медінституту від КДБ. І я часто бачився з Вашим братом”.

Я кажу: “Чого? Про що Ви з ним говорили? Про теорію музики чи про гармонію?”.

Далі він запропонував мені таку річ – щоби я виступила на цвинтарі і закликала людей не ходити на могилу брата, і не робити зайвого шуму”.

Ця ж людина викликала до себе й маму,  Софію Іванівну Івасюк, після того як вона їздила скаржитися до Москви.

У незалежній Україні влада спромоглася лише на словах визнати участь держбезпеки у викраденні, вбивстві та інсценуванні самогубства композитора. Й заявити, що виконавцями було кілька осіб. Й поки що все. Далі справа не йде.

Про Володимира Івасюка читайте також: 

• Сьогодні Володимиру Івасюку виповнилося б сімдесят
• У Києві з’явиться проспект Володимира Івасюка
• Композитор Івасюк — це назавжди!
• «Піккардійська Терція» презентує одну із найромантичніших пісень Володимира Івасюка
• У Львові американська співачка презентує альбом IVASYUK

Сообщение Сорок років тому загинув Володимир Івасюк появились сначала на Український репортер.

Квітка Цісик народилася в Нью-Йорку в родині українських емігрантів. Цісики виїхала зі Львова у 1944 році. З дитинства Квітка навчалася грі на скрипці, гарно співала. В 1974 році закінчила консерваторію в Нью-Йорку. Під час навчання взяла собі псевдонім Кейсі від ініціалів К.С.

Виконувала джинґли, була бек-вокалісткою у Боба Джеймса, Роберта Флека, Майкла Джексона та інших американських виконавців. 1977 року зіграла епізодичну роль у комедійній мелодрамі «Ти світло мого життя». За виконання однойменної пісні до цього фільму отримала «Оскар».

10 років Квітка Цісик була голосом автомобільної компанії Ford. Крім того, озвучувала реклами інших великих корпорацій Америки.

1983 року співачка разом із матір’ю відвідала Україну. Була у Львові, інших містах Західної України. Саме після тієї поїздки в її репертуарі з’явилися пісні Володимира Івасюка.

Сім років жінка боролася з раком. 29 березня 1998 року вона померла, не доживши п’яти днів до свого 45-річчя.

Квітка записала власним коштом два україномовні альбоми – “Квітка” ( 1980 р.) та “Два кольори” ( 1989 р.). Це коштувало близько 200 тисяч доларів. Для їхнього запису вона наймала найкращих музикантів Нью-Йорка, акомпанувала Квітці її рідна сестра Марія, а правильну українську вимову ставила мама.

Обидві платівки у 1990-му році були номіновані на премію “Греммі” в категорії “сучасний фольк”. До України вони потрапляли здебільшого контрабандою, люди перезаписували пісні і передавали один одному. Адже в радянський час роботи Цісик потрапляли під заборону.

Більше про Квітку Цісик читайте тут:

• Незабутня “Квітка Цісик” в Національній опері (+фото)

Сообщение 29 березня – День пам’яті Квітки Цісик появились сначала на Український репортер.

У чому особливість Володимира Івасюка, який досі вражає і захоплює? Про дивовижного композитора, співака, просто людину розповіли його друзі –фотомитець Любомир Криса і поет-пісняр Богдан Стельмах, – інформує Радіо Свобода.

«Як і цей диван, так і у Володі стояла канапа в куті. А ось у цьому місці фортепіано, біля якого він міг годинами працювати. Тут були меблі, які він сам спроектував, на них стояли під стелею дві колонки. Це була техніка вищого класу, яку він вмикав на повну потужність, бо казав, що музику треба слухати голосно», – каже фотомитець Любомир Криса, який одружений із рідною сестрою Володимира Івасюка, пригадуючи кімнату, в якій працював брат дружини і його друг у Львові.

Володимирові Івасюку пощастило, що зверху мешкала сусідка – пані Марія. Жінка працювала прибиральницею, повернулась із Сибіру. Чи була палкою шанувальницею Володимира Івасюка, чи усвідомлювала, що поверхом нижче народжуються шедеври – невідомо, але за гучну музику навіть вночі не робила зауважень знаменитому сусідові.

Він був знаменитий, але не гордий, давався любити

Любомир Криса

«Приходжу до Володі сюди у квартиру, а він «бам-бам» по клавішах. Співав і бив по клавішах. А я питаю, чи так цілий день може «бееее», «ввеееее» і чи вночі теж. А він відповів, що так, що в сусідів претензій нема, бо він ходив запитати. А сусідка відповіла: «Ой, дитино, та я так нароблюся цілий день, а ти ще заграєш, як мені приємно..» Може, лукавила, але він отримав гарну відповідь і далі грав, привозив із Києва записи, де лише музика звучала. Володя був дуже працьовитий, міг цілу ніч переписувати. Приходжу, а в нього по цілій кімнаті партитури. За ніч все написав. Слава його звучала, люди добивались його дружби, дзвінки за дзвінком, сюди листи пачками приносили. Він був знаменитий, але не гордий, давався любити. Не афішував, що тут живе», – розповідає Любомир Криса, який вперше познайомився зі своїм майбутнім швагером у Львові в 1972 році.

Любомира і своїх друзів Володимир Івасюк по приятельськи називав «старий». Це була популярна форма звертання не лише у Львові, куди він переїхав із рідних Чернівців, перевівшись на навчання в медінститут. Його сюди запросили. Тоді, у 1972 році, він був відомий композитор і виконавець, якому було лише 23 роки.«Червона рута» вже два роки зачаровувала не лише українців, як і «Водограй» із захопленням переспівували люди різного віку.

Наша перша пісня була «Лиш раз цвіте любов»

Богдан Стельмах

«Червона рута» – це була перша пісня, на яку я звернув увагу. Тоді львівські композитори ревниво ставились до популярності молодого хлопця з Буковини Івасюка. Він з’явився у Львові і я знав, що ми перетнемося. Бо мене пісенний текст цікавив. Нас познайомив прозаїк Дмитро Герасимчук, бо обидва вони – буковинці. Наша перша пісня була «Лиш раз цвіте любов». Це був кінець 1974 року, а наступного вона прозвучала у виконанні Софії Ротару. Я йому приніс готовий текст, але інший. Був такий пісенний текст «Щороку і весна, і осінь». Володя написав мелодію на заспів, а приспів там був інший. Він його відкинув і написав приспів, мелодію свою. Я тоді сказав, що забираю текст і напишу інший. Таким чином пісня була скомпонована. Потім була «Нестримна течія», «Запроси мене у сни свої». Коли почув його пісні, це мені сподобалось», – пригадує поет-пісняр Богдан Стельмах.

Володимир Івасюк і Богдан Стельмах разом написали шість пісень, які й сьогодні відомі. Досить часто у митців буває, що написавши шедевр, який не сходить із вершин популярності, перевершити його митцеві не вдається. Однак у ситуації з талановитим, працьовитим Володимиром Івасюком так не сталося.

Володя – це був такий свіжий струмінь, такий насичений кількісно і якісно

Богдан Стельмах

«Але це теж феномен, бо «Червона рута» була і нічого іншого могло не бути опісля кращого. Я йому якось казав, що він цю пісню не перевершить. Він скептично подивися на мене і відповів: «Побачимо». Вважав, що «Червона рута» – не вершина, що зробить ще кращі речі і зробив багато рівного і високого. Володя – це був такий свіжий струмінь, такий насичений кількісно і якісно», – каже Богдан Стельмах.

Володимир Івасюк у віці 30 років написав понад 100 пісень, а ще була класична музика, інші музичні твори та експерименти. У 1974 році його пісня «Водограй» на фестивалі «Сопот» у Польщі визнана найкращою, а через три роки Софія Ротару вдруге на цьому конкурсі перемогла з піснею Івасюка «У долині своя весна».

Друзі і рідні пригадують, що творча енергія Івасюка – це був потік, бистрина мелодій, які гармонійно переплітались зі словом, витворюючи гірські образи. Все, що Володимир Івасюк писав, одразу записувалося на студії, звучало в ефірі. Його пісні не лежали і не чекали на якийсь там кращий час.

Володя казав, щоб бути популярними, мають бути пісні радісними, веселими

Богдан Стельмах

«Це дуже важливо, коли ти пишеш і це одразу реалізується. Тоді ще і ще хочеться. Володя казав, щоб бути популярними, мають бути пісні радісними, веселими, жодного суму. Хоча є у нього «Балада про мальви», але переважно всі світлі у нього речі. Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, оркестр у Києві – з ними працював Івасюк», – говорить поет-пісняр Богдан Стельмах.

Івасюк – це був вибух нової енергії

Чому Володимирові Івасюку вдавались пісні і кожна наступна звучала і була популярною? І це попри те критиканство, яке тоді лунало на адресу молодого композитора з уст іменитих радянських музикантів. До Івасюка були написані популярні українські пісні, але по одному шлягеру від того чи іншого композитора. Івасюк був першим, який створив не одну, а десятки і десятки неймовірних українських пісень.

Ніхто до Володі такого не робив

Любомир Криса

«Що тоді звучало – Марічки, чічки. Гарні пісні. Але не тої висоти, ніби народні, плинні, а тут реформована музика, під молодь, де ритм, звучання, поезія. Тоді слухач дуже високо цінив поезію у музиці. То тепер пишуть бозна-що. Критиканство було страшне, його намагались зім’яти, але не було за що. Поезія – відшліфована, музика також. Всі імениті потискали плечима і пробували принизити його значимість на той час і не могли осягнути, що це вибух нової енергії, нового радикалізму, зовсім інакша музика, інший стиль, новий підхід. А молодь – завжди новатор. Ніхто до Володі такого не робив. Я просто відчував, у нього все переходило одне в друге: звучання, ритми, енергія просто перла, а головне образ – рідні Карпати», – розповідає Любомир Криса.

Володимирові Івасюку пропонували переїхати зі Львова у Москву, але він категорично відмовився, а ось про Київ серйозно заговорив перед зникненням і вбивством.

Очевидно, що КДБ вже стежило за ним давно

Любомир Криса

«Володя був далекий від політики, але одного разу сказав татові: «Я вже дозрів, щоб мене розіп’яти. Я вже маю 30 років і дійшов до того стану, що мене можна розіп’яти, як Ісуса Христа». Мені тоді волосся дибки стало від цих слів, мороз по шкірі. Ми не знаємо, що стало причиною цього висловлювання. Очевидно, що КДБ вже стежило за ним давно і він мав підстави для таких слів татові. Це був дуже веселий, життєрадісний хлопець. Він був народжений для писання. Це було його призначення у цьому світі. Він виконав його, тому і заявив, що дозрів. Татові про це сказав, а нам із Галиною, що їде у Київ, що замовив три костюми у кравця для одруження», – говорить швагер композитора.

«Івасюк був не з тих, хто б спокусився на ультрастоличні штуки, він би ніколи, ніколи цього не зробив. Він би не поїхав у Москву. Івасюк – це було явище таке, над яким влада міркувала, полювала, і так сталось. Незалежність у ті часи розцінювалась як злочин, треба було так той вектор загнути, щоб він не випирав», – каже Богдан Стельмах.

24 квітня 1979 року композиторові зателефонували і він пішов з дому, більше не повернувся. 18 травня митця знайшли мертвим у лісі під Львовом, на території військової частини. Люди проводжали його українською піснею, якою він жив, яку творив, яку зумів зробити популярною, і разом із тим показав світові милозвучність і чарівність українського слова, показав, зрештою, і Україну.

Сообщение Сьогодні Володимиру Івасюку виповнилося б сімдесят появились сначала на Український репортер.

Мінкульт опрацьовує питання включення нових об’єктів до Попереднього списку від України, які мають перспективи в подальшому потрапити до Списку всесвітньої спадщини.  А саме – культурний комплекс “Перекукутень-Аріушд-Кукутень-Трипілля” та Антична Тіра – “Білгород-Дністровська (Акерманська) фортеця, від Елади до України”.

Твори першого культурного комплексу унікальні для всього світу, а багато об’єктів є справжніми шедеврами. Його вирізняє керамічний посуд та статуетки, системи внутрішньої організації поселень, архітектура та системи побудови й упорядкування святилищ, елементи вибору місць розміщення, висока щільність житла та мегаміста зі східного кордону.

Антична Тіра – “Білгород-Дністровська (Акерманська) фортеця, від Елади до України” – це ще один комплекс, що поєднує залишки античного міста з видатною середньовічною фортифікаційною спорудою. Стратегічно розташований в гирлі Дністра на півдні України на шляху з Балтійського через Чорне до Середземного моря об’єкт протягом тисячоліть відігравав значну роль в політичному та культурному житті декількох цивілізацій та був пов’язаний з найважливішими історичними подіями Південно-Східної Європи.

Визначна універсальна цінність об’єкту полягає в унікальному поєднанні частини античного міста з шедевром європейського фортифікаційного мистецтва, у неповторному ландшафті, існуючому безперервно більше ніж 2,5 тисяч років.

Також у засобах масової інформації повідомлялося, що  Національна комісія України у справах ЮНЕСКО вивчає заявку на включення Аккерманської фортеці до попереднього списку всесвітньої спадщини.

Сообщение До Списку ЮНЕСКО хочуть внести два українські культурні комплекси появились сначала на Український репортер.