Ця втрата боляче відізвалася у серцях багатьох людей. Відомий рок-музикант, композитор, бандурист Живосил Василь Лютий  відгукнувся на цю чорну звістку щемким дописом про побратима у Фейсбуку:

“Мені завжди важко писати про близьких друзів, що відлітають. Щораз ставиш себе на щабель, що ти наступний, а друзі тебе випереджають. Тарасе Силенко, ти віддав себе всього Україні. І нікому не буде пощади, хто заперечить це. Я пишаюся, мій старший брате, що ти залишився в серцях багатьох. Пишаюся тим, що грали разом, несли ідею разом. Ніхто не знає наскільки важка ця ноша – нести ідею.

За таке носіння навіть дріб’язком не платять. Та хіба ми мислили про гроші? Ми думали про Бога і Україну. І ось ти втомився нести… І я Тебе брате розумію. Твоя школа передана учням. Вони понесуть. А ти свою честь не сплямив.

Заслужив на спокій і Світло Вираю. Шаную і вклоняюсь тобі. Стрінемося на Луках Сварожих! Займи там місце десь у небесній капелі. Бо ми ж тут не доспівали дещо, тож надолужимо як прийде час. Я не прощаюсь, я кажу до зустрічі!”

Народний артист України Тарас Компаніченко:

“Товариство кревне та сердешне! Сьогодні вранці відійшов у засвіти наш брат, товариш та друг Тарас Силенко Тарас Силенко – бандурист, кобзар, свідомий громадянин, щирий та вірний син України!

Багато чеснот мав Тарас, багато прислужився Відродженню Рідного Краю! Його Велике і Щире серце жило й билося в унісон з усіма поразками й перемогами рідного народу, а його віщий кобзарський спів будив оспалі душі наших співвітчизників, став гойним бальзамом на віковічні рани та був для багатьох земляків наших тим євшан-зіллям, що направляв на певний шлях “у Рідний Край до повороту”.

Вічна Слава і Вічна Дяка, братику, за Велике Служіння! Хай Всевишній Пан Біг прийме тебе в Вирію- Раю, в світлих оселях Своїх, де немає ні смутку, ні журби, ні страждання, а лише Життя Безкінечне! Прости нас! Вічная пам’ять!”

Політик і громадський діяч Олесь Доній:

“Тарас Силенко належав до “нетипових митців”. Він не чекав запрошення на мистецькі чи громадські акції, він сам телефонував і казав: “А я хотів би у Вас заграти”. Тарас брав участь у кількох наших мистецьких акціях “Останньої Барикади”, і бозна у скількох спільних громадських. Кобзарював.

Тобто, не просто виступав з кобзою, а намагався відповідати званню “кобзар” по житттю: виглядом, поведінкою, пересуванням, світосприйняттям. І, звісно, співав… Співав натхненно, і по-довгу… Пішов з життя український кобзар, Тарас Силенко… Спочивай з миром, Тарасе.”

Народний артист України, скрипаль Kyrylo Stetsenko:

“Неймовірно сумна новина. В це неможливо повірити. Від нас пішов наш дорогий Тарас Силенко. Він завжди ніс в собі святу місію українського кобзарства. Світла і щира людина. Царство Небесне. Вічна пам’ять.”

Володимир Гонський:

“Він був з когорти СПРАВЖНІХ! Як жаль… Не вберегли, не врятували… Великий Син України, її мистецький Воїн, Лицар Духу, видатний кобзар, співак, композитор, щирий і незрадливий Тарас Силенко відлетів у Ирій на Луки Сварожі. Царюй там, Брате, і пильнуй звідти рідну Україну. Дякую всім, хто відгукнувся і допомагав у останні дні Його життя.”

Марія Середа:

“Велика втрата для України і усіх нас”.

Про Тараса Вікторовича Силенка Вікіпедія зазначає: у 1989—1992 роках навчався в студії на підготовці акторських кадрів при Державній (тепер Національній) капелі бандуристів. У 1996 році закінчив Київський інститут культури. Паралельно з навчанням працював у Стрітівській кобзарській школі, Київському театрі «Берегиня», кобзарював.

Лауреат першої вокальної та спеціальної премії на Міжнародному конкурсі культур Придунайського регіону у м. Джурджу (Румунія, 1993 р.). Дійсний член Всеукраїнської спілки кобзарів, де працював референтом. Член Історичного клубу «Холодний Яр».

Концертував майже у всіх областях України, а також у Росії, Польщі, Чехії, Словаччині, Австрії, Німеччині, Франції, Румунії, Литві, Латвії. Добре освоїв техніку гри не тільки на академічній (хроматичній), але й на старосвітській (діатонічній) бандурах. Виступав і на сценах, і на вулицях. Підтримував зв’язок з кобзарським цехом.

Репертуар надзвичайно багатий та різноманітний: «Та ходить Швачка по Хвастові» (про Коліївщину), «Гей знизу, із лиману» (про зруйнування Січі), «Богатирі на заставі» (билина), «Слово о погибелі Землі Руської» (переспів аноніму XIV ст.), дума «Вітчим», «Нема у світі правди», псалма «Бідна моя голівонька» (слова і музика Івана Мазепи), «Дума про голод 33-го року» (слова Єгора Мовчана, музика Ігоря Рачка), «На Крути» (слова О. Кобець, музика Миколи Литвина) та багато інших.

Тарас Силенко брав участь у фільмах в ролях кобзаря: “Богдан-Зиновій Хмельницький”, “Гіркі жнива”, “Медвинське повстання”.

Від “Українського репортера” скажемо, що у 2018 році мали честь бути присутніми на творчому вечорі, де народний артист України Тарас Компаніченко презентував  оригінальні пісні до кінострічки за твором Дмитра Корчинського “Посттравматична рапсодія”.

У якийсь момент на сцену вийшов і Тарас Силенко, він разом з побратимами, в тому числі з Живосилом Лютим заспівав патріотичну композицію “Сідлайте коней, браття-козаки!”. Було дуже зворушливо. Ми завжди це пам’ятатимо. Спочивайте з миром, пане Тарасе.

Щиро співчуваємо родині покійного. Царство небесне.

Сообщение Він був з когорти справжніх. Пам’яті кобзаря Тараса Силенка (+відео) появились сначала на Український репортер.

Тарас Шевченко помер у 47-річному віці, наступного дня після свого дня народження – 9 березня. За спогадами його близьких, майже всю ніч із 9 на 10 березня Шевченко просидів у ліжку, не маючи змоги лягти через сильний біль у грудях.

Напередодні, у суботу, 9 березня 1861 року, хворого Шевченка відвідав товариш Михайло Лазаревський і ще кілька друзів. Поет сказав Лазаревському, що навесні поїде в Україну, де йому точно стане краще.

Після безсонної ночі, 10 березня Шевченко хотів спуститися до майстерні, щоби домалювати незакінчену гравюру, але впав і помер. Викликаний Лазаревським лікар констатував смерть через хронічну хворобу – органічний розлад печінки та серця і водяну хворобу.

У той же день товариші домовилися перевезти тіло Шевченка в Україну, як просив він у «Заповіті» (1845 рік). У квітні 1861 року почалося перевезення тіла на батьківщину поета, і 22 травня 1861 року о 19:00 його поховали на Чернечій горі біля Канева.

Із нагоди 207-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка, 9 березня, по всій Україні і в світу відбулися урочисті заходи та церемонії покладання квітів до пам’ятника Шевченку. Володимир та Олена Зеленські поклали квіти до пам’ятника Кобзареві в Києві.

Священики з Прикарпаття записали відео, де акапельно заспівали та прочитали вірші поета. У Криму українські музиканти записали реп на вірш Шевченка.

У Краматорську, на Донеччині, погруддя Шевченка вдягли у вишиванку.

Фото Українського репортера

Сообщение Сьогодні 160-ті роковини смерті Тараса Шевченка. В останні дні життя він мріяв про Україну появились сначала на Український репортер.

Цікавий факт: рідний прадід поета Андрій ще малою дитиною потрапив у Запорізьку Січ. Тут він навчався в кошовій школі й залишився козакувати під прізвиськом Андрій Товстик. Згодом його обрано кошовим писарем Запорізької Січі — отже, це була непересічна високоосвічена людина.

Про це пише на сторінці у Фейсбуку відомий мовознавець, професор Іван Ющук, посилаючись на книгу Миколи Лисенка “Коріння Шевченкового роду”.

“У козаках прадід поета пробув, ймовірно, до 1772 року. Після цього, щоб уникнути трагічної долі Петра Калнишевського (а він не раз вступав у сутички з російськими колоніальними чинами, обстоюючи козацькі права, москалі навіть арештовували його — про це писав Адріан Кащенко), Андрій потаємно перебирається до своєї сім’ї в Керелівку, прийнявши прізвище дружини-кріпачки Шевченко.

І козацьке бачення світу, козацьку любов до волі й козацьке мовне багатство прадід Андрій передав через діда Івана правнукові Тарасові. Таким чином, ота бунтарська, волелюбна іскра ніколи не згасала в родині Шевченків і живим полум’ям спалахнула в Шевченковій поезії”.

На фото: робота відомого художника Олександра Мельника. У цій картині прочитується протестний дух, бунтівна натура Кобзаря. Відгомін того дзвону вчувається й нині. Він будить, спонукає до боротьби за правду, за українську мову, проти різної нечисті, яка шкодить нашій країні.

Відео на цю тему:

Сообщение Бунтарська, волелюбна іскра ніколи не згасала в родині Шевченків появились сначала на Український репортер.

«Український репортер» пропонує послухати виступ письменника Євгена Дударя «До Батька. І сповідь, і молитва».

Це – публічне звернення сучасного митця до Великого Кобзаря, до Батька: надзвичайно загострене, проникливе, зачіпає кожну клітинку душі і серця свідомих українців, фокусує на одвічних больових очках нашого народу. Сповідь не тільки бринить болем і тривогою за долю рідної землі, вона ще і як набат, калатає в рейку, спонукає до безкомпромісних дій.

Бо що з нами сьогодні відбувається? Хіба не бачимо, як розперезалися «раби, що звикли скнидіти у прокиснявілому імперському хліві, облизуватися, коли їм плюють у вічі і цілувати руку, яка їм сучить дулю? Їх душить чисте повітря свободи, вони знову прагнуть тухлятини московського кремля».

І що підмічено у Сповіді? «Воювати найстрашнішого ворога не страшно. Страшно визволяти раба. Отого ницого холуя, який не хоче волі. Бо завтра він стане твоїм ворогом. Найзапеклішим. І, як проклятий каїн, вдарить у спину…»

Кожного дня, на жаль, спостерігаємо щось подібне. “П’ята колона” увійшла в раж. Вона «готова вивчити навіть мавп’ячу мову, аби не говорити своєю»…

Отож і є у Сповіді прохання: «Дайте моєму народові кебети, щоб у своїй господі відчути себе господарем!».

“Знишпошліть якогось убивчого фунгіциду на погань усяку, що обсіла нашу землю! Знишпошліть… На шашелів чиновних і пречиновних, які сидять в адміністративних норах і трощать усе, що потрапляє на їхні ненажерливі зуби. На саранчу чужинецьку…»!

Цю Сповідь Євген Дудар написав, як каже, «за тепла», себто у травні, у 1991-му. Ще напередодні проголошення Незалежності України. А вона ж і через три десятки літ є дуже актуальною.

І ми разом є Євгеном Михайловичем Дударем запитуємо: “То коли ж ти, народе, стонадцять разів навчений отими каїнами, перестанеш бути таким довірливим і таким байдужим до своєї долі”?

Леонід ФРОСЕВИЧ, Світлана КОВАЛЬОВА

На фото: цю картину написав відомий український художник, майданівець Олександр Мельник.

Сообщение «Дайте моєму народові кебети, щоб у своїй господі відчути себе господарем!». Зі Словом до Великого Шевченка (+відео) появились сначала на Український репортер.

«Найкращим проявом того, що українці за кордоном здобувають свою гідність, показують її, є відкриття погруддя Шевченка, який відтепер буде місцем, де збиратиметься не лише українська громада у Лісабоні, а й усі українці, які відвідуватимуть Португалію», – сказав Павло Садоха в коментарі телеканалу “Прямий”.

Дуже символічним він назвав те, що у Лісабоні місцева влада виділила місце для встановлення погруддя Шевченку, яке дуже нагадує Канів: це гора над річкою Таг, яка впадає в океан.

Як повідомляв Укрінформ, у лютому 2019 року муніципалітет Лісабона надав офіційний дозвіл на встановлення погруддя Тараса Шевченка на площі міста. У березні був підписаний договір про виготовлення пам’ятника українському поету Тарасу Шевченку. У квітні українці у Португалії розпочали збір коштів на погруддя Тарасу Шевченку. Для цього було створено громадську організацію «Montarás» (Associação “Montaras – monumento a Taras Shevchenko”), президентом якої стала Олеся Зарума. Автором погруддя Шевченка є португальский скульптор Е. Де Карвалью, який став переможцем відкритого конкурсу.

Фото: Ruslan Telipskyi, сторінка Embaixada da Ucrânia na República Portuguesa у Facebook

Відео:

https://www.facebook.com/kozakxp/videos/2416575445094629/

Сообщение Відтепер у столиці Португалії є пам’ятник нашому пророку і генію – Тарасу Шевченку (+відео) появились сначала на Український репортер.

Трагедія сталася у рідному для Василя Кременці, що в Тернопільській області. Як розповідається на сторінці у Фейсбуку Типовий Кременець, “останніми роками співак облюбував їзду на скутері, його часто можна було побачити в місті чи дорогою на дачу, якою так пишався, адже природа там була нерукотворної краси.

2 вересня 2019 року, о 19.05 годині вечора, він виїжджав із бічної на головну дорогу, де машина збила його на смерть. Василеві в травні сповнився 61 рік, був у розквіті творчих і життєвих сил, перебував на мистецькому пікові… Здавалося, що його життєвий стержень і його висока духовність та кремезна статура матимуть запас принаймні на понад 100 земних років… На все воля Божа…

У підручниках з історії України Василь Жданкін завжди фігуруватиме, як перший виконавець майбутньої головної пісні країни на великому концерті. Надзвичайно на той час забороненої – нашого гімну «Ще не вмерла Україна!» В дуже драматичний момент вона ним була на фестивалі ”Червона рута” у вересні 1989 року заспівана. У серці кожного, хто бодай раз зазнав розкоші від зустрічі з його неповторним тембром, хто, хоча б на мить, оцінив щире золото його інтонацій і хто, хоч подумки, зміг пережити з Василем Жданкіним незагоєний душевний біль незліченних поколінь князів та гречкосіїв, козаків і священиків, воїнів і поетів за несправдженою українською мрією, співак посідає особливе місце. У його житті було багато випадкових, але надзвичайно цікавих, колоритних і доленосних історій, про які можна писати книжки.

Народився Василь Жданкін на Кубані. Разом з батьками дворічним переїхав у село Білокриниця (неподалік Кременця), що на Тернопільщині. Змалечку полюбив народний спів. Згодом дитячий, а пізніше й юнацький слух звабили всесвітньо відомі Робертіно Лоретті і Маріо Ланца. У пошуках самого себе вчився на єгеря, потім на хорового диригента. Але доля розпорядилася так, що став кобзарем. Свій багатогранний талант сповна розкрив у львівському театрі “Не журись!”.

Його зірковий час припав на першу “Червону руту” 1989 року, де отримав гран–прі фестивалю. Щоправда, до останнього свого дня Василь був переконаний, що ця нагорода належить Віктору Морозову, не лишень його землякові, а й троюрідному братові, який відіграв величезну роль у житті співака.

Після Чернівців Василь став ледь не національним героєм. Згодом упродовж довгих семи років займався ”івановщиною”, доки йому старець–чернець у далекому німецькому Мюнхені не відкрив очі, що це один із проявів сатанізму. Щоб пережити ”зіркову хворобу” і знову стати на ноги, якийсь час столярував при жіночому монастирі й співав у церковному хорі. Протягом шести років узагалі не співав через певні внутрішні протиріччя, апатію та депресію. Не ладилося й сімейне життя. Але, на щастя, у вірі в Бога знайшов себе і своє місце в житті. До остатку шалено тішився своїми дітьми – Христинкою і Настею, дружиною Іриною, внуками. І хотів, хотів співати…”

“Тридцять років тому заспівати публічно «Ще не вмерла Україна…» – було громадянським подвигом, а «Слава Україні!» точно не звучало так звично, як це є зараз.

Але сила мрії та сила любові до України зробили неможливе – можливим. Бо вони долають навіть смерть.

Загиблому Кобзареві Василю – вічна пам‘ять і вічний спокій”, – написав на сторінці у Фейсбуку архієпископ Євстратій Зоря.

Світлини з допису Михайла Маслія

Відео із сторінки Вагон-ресторан “Свідки П’ятого Універсалу”:

https://www.facebook.com/vagonchyk5/videos/418122962141713/

Сообщение Пам’яті митця: кобзар Жданкін одним з перших наважився публічно виконати гімн України (+відео) появились сначала на Український репортер.

Шевченко зазвучав по-шведськи, по-литовськи і навіть по-перськи, передає UATV.

«До 205-ї річниці з Дня народження найвідомішого українського поета, світовий геній Кобзаря вшанували посли Канади, Естонії, Іспанії, Бельгії, Великої Британії, Румунії, Данії, Швеції, Молдови, Ірану, Литви, Франції та Словаччини», – йдеться у повідомленні.

Іноземці декламували уривки із «Заповіту» та іншої ліричної поезії українського поета.

Сообщение Вірші Кобзаря прозвучали на тринадцяти мовах світу (+відео) появились сначала на Український репортер.