В основі сюжету – діяльність ветерана і лікаря швидкої Макса Коваленка, який прагне впровадити нову, ефективнішу систему реагування на виклики. Але це зовсім не входить у плани чиновників-бюрократів.

Щоб довести свою правоту, Макс йде на ризикований експеримент: він змагається з найкращою київською бригадою, яку очолює досвідчений лікар Анатолій Савчук (Віктор Жданов). Чи вдасться йому переграти досвідченого лікаря та пробити стіну байдужості?

Режисерами-постановниками є Олег Туранський та Денис Тарасов. Стрічку покажуть на телеканалах наступного року, повідомляє Держкіно.

Проєкт створено за підтримки Державного агентства України з питань кіно та за сприяння МОЗ України.

Фото: Держкіно

Сообщение У Києві тривають зйомки серіалу «Екстрена допомога» появились сначала на Український репортер.

Про це йдеться на Фейсбук-сторінці «Довженко-Центр».

Це справді рідкісне надходження до колекції. Воно складається з вихідних матеріалів фільму «Лебедине озеро. Зона» (1990 рік) Юрія Іллєнка, включно з оригінальним негативом фільму. Тривалий час плівки зберігалися в кіноархіві постпродакшн-студії в Торонто, що була залучена до створення фільму. Повернути їх вдалося за сприяння продюсера Марка Стеха й активного залучення самого Пилипа Іллєнка. Тепер матеріали – у фільмофонді «Довженко-Центру», робота з ними дозволить створити найкращу можливу цифрову копію.

Дещо поповнить і кіноархівну частину колекції – з-поміж іншого, збірка афоризмів Юрія Іллєнка «Криниця для спраглих» (упорядниця – Ірина Фаріон) та оригінальні теоретичні роздуми митця «Парадигма кіно».

Видатний кінорежисер, киянин Юрій Іллєнко (на світлині) на початку відродження української незалежності став одним із апологетів створення в Україні власного фонду фільмів та інституції, що працюватиме задля його збереження і розвитку, стане серцем усього українського кіно.

Сообщение Національний центр Олександра Довженка поповнився унікальними матеріалами появились сначала на Український репортер.

Том Круз отримає почесного Оскара за визначний внесок у світове кіно. Про це оголосила Американська кіноакадемія, повідомляє Variety.

Нагородження відбудеться 16 листопада на церемонії Governors Awards, яка пройде вже вшістнадцяте.

62-річного актора вшанують не за конкретну роль, а за вплив на розвиток індустрії, зокрема – його відданість кіно, підтримку каскадерського мистецтва та збереження традиційного театрального прокату у світі цифрових стрімінгів.

“Неймовірна відданість Тома Круза нашому кіно, театру та спільноті каскадерів надихає нас усіх”, – йдеться в офіційній заяві Кіноакадемії.

Разом із Крузом почесні статуетки отримають ще три видатні постаті:

Деббі Аллен – легендарна хореографка та акторка,
Доллі Партон – культова кантрі-співачка і продюсерка,
Вінн Томас – художник-постановник, який працював над десятками знакових стрічок.

Хоча Том Круз досі не має Оскара, він був номінований чотири рази:

1989 – Born on the Fourth of July (найкраща чоловіча роль),
1996 – Jerry Maguire (найкраща чоловіча роль),
1999 – Magnolia (найкраща роль другого плану),
2022 – Top Gun: Maverick (найкращий фільм, як продюсер).

Цьогорічна нагорода стане першим Оскаром у кар’єрі Круза.

Раніше повідомлялося, що фільми, створені або вдосконалені за допомогою ШІ, тепер можуть отримати премію Оскар.

Сообщение Том Круз отримає почесного Оскара за внесок у кіно появились сначала на Український репортер.

До третьої річниці вторгнення в Україні відбудеться прем’єра документального фільму “Справжні” режисера, військового документаліста Дениса Воробйова (“Загартовані пеклом” та “Війна очима дітей”) та продюсера Дмитра Ципердюка. Стрічка розповідає про жителів Карпат, які стали волонтерами під час війни.

Які справжні риси українського народу, та що насправді обʼєднує нашу націю у часи важких іспитів?

На початку 2022 року під час повномасштабного вторгнення російської імперії на територію незалежної України, майже кожен українець відчув в душі справжній поклик стати на допомогу своєї нації, та пліч-о-пліч стримувати ворога. Велика кількість українських сімей зі східних та центральних регіонів України залишили свої будинки, в надії вижити та сховатися від потужних обстрілів, та бойових дій. Більшість з цих людей змогли знайти прихисток на заході України, у карпатських горах, де невелика кількість місцевого населення зробили неможливе, щоб прийняти та забезпечити необхідним безмежний потік переселенців, які потребували допомоги

Посилання на трейлер

В основі півторагодинної документальної стрічки “Справжні” лягають історії місцевих мешканців, волонтерів та бізнесменів, які знайшли можливість за власні кошти прихистити в цьому маленькому регіоні велику кількість українських сімей. Спільними силами за допомогою місцевого бізнесу був створений “Карпатський волонтерський центр”, до якого увійшли сотні небайдужих людей, які палали справжнім бажанням надати допомогу кожному, хто її потребував. В найкоротші терміни були прийняті вкрай важливі рішення, щодо розселення, харчування і забезпечення спальними місцями всіх людей які втратили майже все. Чоловіки Прикарпаття, що вступали до лав ЗСУ, ТРО мали можливість безплатно отримати від волонтерського центру все необхідне: від амуніції, одягу та спорядження до підготовлених на передову автівок та квадроциклів.

Протягом року кожен день, майже двадцять годин на добу звичайні люди, маленькі підприємства та бізнесмени працювали пліч-о-пліч, щоб кожен переселенець мав захист, їжу та тепло, а захисник все необхідне, щоб боронити свою країну.

Зйомки фільму відбувались протягом 2024 року в Івано-Франківській області. Виробництвом фільму займається кінокомпанія 1905|Documentary, Генеральний продюсер та автор ідеї – Андрій Мартищук, автори сценарію – Віталій Бардецький та Дмитро Ципердюк, композитор – Дмитро Ципердюк.

“Справжні” – це приклад української єдності, це приклад який має розповісти світові, про справжні риси українського народу – щирість та повагу, чесність, доброту та турботу за рідну країну. Згуртованість, бажання бути корисним та робити неможливе заради перемоги – це неймовірні почуття, які відчував кожен українець на початку цієї жахливої війни. “Справжні” – це феномен української нації, коли люди, – дійсно справжні!”, – розповідає продюсер та креативний директор картини Дмитро Ципердюк.

Наразі творча група фільму проводить перемовини з кінопрокатними компаніями, стрімінговими сервісами, а також має наміри бути представленими на світових кінофестивалях.

На фото: кадр із фільму.

Сообщение Вийшов документальний фільм “Справжні” про карпатський волонтерський рух на початку вторгнення появились сначала на Український репортер.

У кінострічці також зіграли актори Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка Олександр Рудинський та Сергій Калантай, а аткож українські актори Юрій Радіонов і Олександр Яценко.

Про це повідомили Британська академія кіно і телебачення, Театр імені Івана Франка.

78-ма церемонія вручення премій BAFTA відбулася у неділю ввечері у Королівському фестивальному залі в лондонському Саутбенк-центрі.
Кінострічка «Камінь, папір, ножиці» розповідає історію 18-річного хлопця Івана (актор Олександр Рудинський), чий батько працює хірургом. Батько і син керують імпровізованим шпиталем під час початку повномасштабної війни, рятуючи поранених військових і цивільних. Проте інформація про їхнє сховище доходить до російських окупантів, і Іван бере до рук зброю, що захистити своїх пацієнтів і себе.

Окрім фільму «Камінь, папір, ножиці», на нагороду в цій номінації також претендували стрічки «Маріон», «Молоко», «Квіти стоять мовчки, спостерігаючи» і «Бурчання в животі».

Нагадаємо: документальну стрічку про трьох українських митців із Харкова «Порцелянова війна» обрано номінантом на кінопремію «Оскар».

З відомих джерел. Олександр Рудинський народився у 1996 році в Миколаєві. Після закінчення університету у 2018-му його запросили до Національного драматичного театру імені Івана Франка. Знімається також у кіно та серіалах. Однією з перших робіт на великих екранах для актора стала роль у фільмі «11 дітей з Моршина» режисера Аркадія Непиталюка.

У 2019 році зіграв головну роль (Нік Маслов) у телесеріалі «Перші ластівки» на «Новому каналі», а у 2020-му – головну роль (Льоша Сметанін) у телесеріалі «Перші ластівки: Залежні». У 2024 році знявся у серіалі Джорджа Клуні Агенція.

На світлині: Олександр Рудинський. Фото з інстаграму актора

Сообщение Стрічка про війну в Україні стала найкращою в Британії, у ній зіграли актори-франківці появились сначала на Український репортер.

Премʼєра фільму відбулась 8 травня в Національному центрі “Український дім”. На захід завітав весь акторський склад фільму та знімальна група, а гостями стали тво міністра культури та інформаційної політики Ростислав Карандєєв, Посол Великої Британії в Україні Мартін Гарріс, Євген Нищук, Мурат Сулейманов – муфтій мусульман України, Ольга Сумська, Ірина Данилевська та Володимир Нечипорук, Дмитро Разумков, Кароліна Ашіон, Віктор Андрієнко, Даша Малахова, Олександр Хоменко, Олег Фагот Михайлюта, Акім Галімов, Олексій Гладушевський, Вʼячеслав Соломка, Павло Розенко, гурт NAZVA, відомі українські кінокритики, кіноблогери та журналісти. В рамках прем’єри відбулась благодійна акція, спрямована на збір книг за підтримки фондів “Книга на фронт” та “Хочу читати”. Гості премʼєри принесли понад 200 книг українських авторів.

“Будинок “Слово”. Нескінчений роман” – це драматична історія українських письменників доби “розстріляного відродження”, яких зібрали під дахом одного будинку, аби змусити їх працювати на благо радянської системи. Фільм розповідає про те, як комуністичний рай перетворюється на комуністичне пекло. Історія заснована на реальних подіях.

1927 рік. Радянська Україна. За наказом Сталіна у Харкові збудовано кооперативний будинок “Слово”. Найвидатніших українських письменників заселяють у комфортні квартири. Усі вони стали учасниками експерименту, спрямованого на виведення нового типу радянського письменника та тотальний контроль над процесом творчості з метою створення єдиного художнього методу соціалістичного реалізму. Та не кожен з письменників погоджується оспівувати культ Сталіна. Неочікувано для мешканців будинку “Слово” до них підселяють нікому не відомого молодого письменника Володимира Акімова. Хто він? Ніхто не знає. З його появою в будинку “Слово” починають розгортатися дивні події, про що й досі мовчать його стіни.

Продюсери та режисер зібрали у стрічці справді зірковий акторський склад. Головні ролі у фільмі зіграли Дмитро Олійник (Володимир Акімов), В’ячеслав Довженко (Микола Хвильовий), Ніна Набока (тьотя Варя), Марина Кошкіна (Галя), а також Станіслав Сукненко (Лесь Курбас), Юрій Одинокий (Мерер), Валерія Ходос (Рая Троянкер), Андрій Май (Володимир Сосюра), Юлія Чепурко (Марія Сосюра), Костянтин Темляк (Павло Тичина), Геннадій Попенко (Михайль Семенко).

Художня драма “Будинок “Слово”. Нескінчений роман” була знята у 2021 році. Виробництво фільму здійснила компанія Fresh Production Group за підтримки Державного агентства України з питань кіно, Міжнародного благодійного фонду «Солідарність» та родини Петровських. Кінотеатральним дистриб’ютором фільму стала компанія B&H.

Сценаристи стрічки – Тарас Томенко та Любов Якимчук, режисер – Тарас Томенко, оператор-постановник Михайло Любарський, художник-постановник Шевкет Сейдаметов, композитор – Алла Загайкевич, продюсери – Юлія Чернявська, Олег Щербина, Пилип Іллєнко та Ростислав Мартинюк.

Режисер та співавтор сценарію фільму Тарас Томенко: “Над цим проєктом я зі своєю командою працював понад 10 років. І це було не даремно. Це довга і непроста дорога повернення письменників Розстріляного Відродження із небуття. Спочатку я зробив документальний фільм “Будинок “Слово”.
Пам’ятаю, як тоді 8 років тому, коли він вийшов у прокат, глядачі відкривали для себе цілий Всесвіт української культури, як спрагло долучалися до імен забутого українського письменства 20-30-х років. То було справжнє повернення. Ефект цунамі. Після виходу картини з’явилася велика кількість культурних ініціатив, започатковувались сайти, ставилися вистави, робились опери, літературні читання, записувались рок альбоми, перевидавалися книжки, відкривались мистецькі резиденції в самому будинку “Слово”. Дійсно, неймовірну силу має кінематограф!”

Але настав той час, коли український глядач має побачити ігровий фільм “Будинок “Слово”. Нескінченний роман” .

Це найважча наша артилерія, котра не залишить ворогу шансів.

Захоплюючий сценарій, котрий вивірений документальним фільмом, неймовірний акторський склад, вишукана операторська робота, божевільна атмосфера 20-30-х років часу розквіту авангардного мистецтва – все віддзеркалює нам той час 100 років тому, щоб ми могли побачити нас теперішніх – в кривавій м’ясорубці російської орди. Для мене важливо, що мій фільм виходить саме зараз у доленосний для України час.

Без перебільшень, такого кіно не було в українському кінематографі. Пам’ятаймо ціну українського Слова”.

Любов Якимчук, співавтор сценарію фільму: “Наш ігровий фільм виходить неймовірно вчасно, бо є величезний запит суспільства на культурний продукт, присвячений Розстріляному відродженню. Уже не так, як було у 2017-му, коли вийшов наш документальний фільм про будинок “Слово”, та коли про цей період знали лише інтелектуали та школярі. Зараз вірші поетів 20-30-х років стають частиною не просто культури, а вже й попкультури. З’явилася пісня “Барабан” Пивоварова на вірш Ґео Шкурупія, Клавдія Петрівна взяла свій псевдонім за ім’ям героїні твору Миколи Хвильового. Окрім того, стендап-комік Сергій Чирков жартує про цей період, а бренд By Me випустив лінійку одягу, присвячену театру Леся Курбаса “Березіль”. Раніше ми могли про таке тільки мріяти, зараз це частина нашого життя. Українська публіка засвоює літературу 20-30-х років на всіх рівнях. Тож я певна, що наша стрічка “Будинок Слово. Нескінчений роман” буде сприйнята українцями неймовірно добре. Та вона залишить у всіх дуже світлий посмак, у чомусь навіть переможний”.

Світова прем’єра художнього фільму “Будинок “Слово”. Нескінчений роман” відбулась на 37-му Варшавському кінофестивалі 2021 в рамках міжнародної конкурсної програми. Фільм був також представлений на міжнародних фестивалях: FilmFestival Cottbus (Німеччина), Galway Film Fleadh (Ireland), The I Will Tell International Film Festival (USA), Prishtina International Film Festival (PriFest), Миколайчук OPEN та Kyiv International Film Festival Molodist.

Інформація пресслужби фільму.

Сообщение В прокат вийшов фільм “Будинок “Слово”. Нескінчений роман” появились сначала на Український репортер.

Наприкінці лютого завершилось двомісячне турне Америкою творчої команди художньої стрічки “Буча”, робочі матеріали якої були представлені в рамках проєкту по боротьбі з російською пропагандою Art Against Propaganda та на заходах до другої річниці повномасштабного вторгнення Ukraine unbroken: 2 years of strength.

Закриті покази відбулись у восьми містах Америки: у Вашингтоні в Українському домі, у Нью-Йорку в Колумбійському університеті, Українському інституті Америки та Harvard Club, у Лос-Анджелесі в Українському культурному центрі, в Солт-Лейк-Сіті під час Sundance Film Festival, у Нью-Джерсі в Cambridge Club House, у Філадельфії, Сан-Дієго та Бостоні.

Почесними гостями заходів стали постійний представник України при ООН Сергій Кислиця, Повноважний посол України в США Оксана Маркарова, Вільям Тейлор – американський дипломат, правозахисниця та письменниця Мітці Пердью, президент Українського інституту Америки Кеті Наливайко, представники Інституту Миру, кінорежисер Роб Нільссон (“Північне сяйво”), Вільям Голдштейн – американський композитор, володар трьох номінацій Еммі та номінації Ґреммі, Семен Дукач — керівний директор Techstars, також відомий як провідний бізнес-ангел, американські конгресмени, представники бізнесу, місцевих відомств та широкої громадськості, які протягом двох років підтримували Україну у боротьбі з агресором і продовжують висловлювати свою підтримку.

Також на заходах були присутні поранені українські воїни, які перебувають у США, отримуючи медичну допомогу з протезування кінцівок та на реабілітації.

Покази проходили за організаційної підтримки МЗС України, ГУР МО України, Українського інституту Америки у партнерстві з Постійним представництвом України при ООН, Українського конгресового комітету Америки, Blue and Yellow Foundation, Leonid Foundation та маркетингової агенції Deneeze.

У вступному слові на заході у Нью-Йорку Сергій Кислиця розмірковував про важливість української єдності в цей час війни:

“Цей фільм є болісним зображенням звірств і страждань, заподіяних під час російського вторгнення. Він слугує яскравим нагадуванням про те, чому наша єдність і рішучість є критично важливими, як ніколи”.

В рамках заходів відбулись зустрічі з Олександром Щуром – продюсером та автором сценарію кінострічки, Станіславом Тіуновим – режисером фільму, Цезарієм Лукашевичем – польським актором, виконавцем головної ролі та Гайде Різаєвою – представницею ГУР – куратора Костянтина – прототипа головного героя фільму. Гості брали участь у панельній дискусії щодо протидії російській пропаганді. Крім того, були проведені благодійні аукціони, на яких були представлені ексклюзивні предмети, подаровані ГУР МО України та волонтером “Зампотех”, лотів від командування ЗСУ та інших артефактів війни зі збором коштів для українських військових.

Фільм “Буча” – художня драма, сюжет якої заснований на реальних подіях. Головний герой – іноземець, що вирішив боротися зі злом у країні, яка стала для нього домом.

Сюжет кінострічки заснований на подіях, що відбулися у містах Буча, Ворзель та Гостомель під час російської окупації у лютому-березні 2022 року. Фільм розповість про порятунок місцевих жителів Костянтином Гудаускасом – громадянином Казахстану, який отримав притулок в Україні та проживав в Бучі. З початком російського вторгнення, завдяки своєму казахстанському паспорту, він має можливість проїжджати на окуповану російськими військами територію та вивозити мирних жителів. Костянтин не тільки рятує людей, а й на власні очі бачить весь жах війни та окупації.

Головні ролі у фільмі “БУЧА” зіграли відомий польський актор театру і кіно Цезарій Лукашевич (Cezary Lukaszewicz) та зірка українського кіно В’ячеслав Довженко.

Фільм “Буча” був знятий на гроші приватних інвесторів без залучення державних коштів. Премʼєра стрічки в Україні відбудеться у вересні цього року.

Нагадаємо: над фільмом працювала група з 80 фахівців та знялось понад 120 акторів, серед яких такі відомі імена як Нікон Федотов, Олександр Печериця, Сергій Стрельніков, Анастасія Нестеренко, Артемій Єгоров, Сергій Смеян, Володимир Захаренков та інші, а також 700 акторів масових сцен.

Фото за знімального майданчика кінострічки.

Сообщение Покази робочої версії фільму “Буча” пройшли у восьми містах Америки появились сначала на Український репортер.

Комітет залишив у номінантах фільм “Памфір”, а кіношедевр, що справді претендував на Шевченківську премію – “Тарас. Повернення”, – вилучив.
Не я один багаторазово зауважував, що в Україні така галузь, як вітчизняне кіномистецтво, досить часто викликає масу запитань, обурення і незгоди з тим, які наративи приховано чи відверто стирчать в сучасних українських картинах.

Іноді, переглядаючи той чи інший фільм, хочеться вигукнути до творців і продюсерів тих “шедеврів”: що ви нам тулите!? На чий млин ви ллєте воду?!

Чому мені під час перегляду такої стрічки стає пекуче соромно за Україну й українців? Чому я маю “їсти” це все, яким ви мене намагаєтесь нагодувати через свої так звані кіна? Ще більший цинізм цієї ситуації – що знімають такі фільми за державні кошти, тобто за гроші платників податків, тож і за мої гроші.

Отже, давайте хоча б оглядово подивимось на головного, на жаль, на даний момент кіномистецького претендента на Шевченківську премію – на художній фільм “Памфір” режисера Сухолиткого-Собчука.

Я, як громадянин України, як приватний підприємець з 20-річним стажем, який живе в Україні, сплачує всі податки, волонтерить і донатить на ЗСУ, – проти, щоб “Памфіру” вручати найвищу державну нагороду й відзнаку. І я далеко не єдиний такий.

Моя позиція проста й аргументована: не можна на державному рівні вилучати мега достойний фільм про Тараса Шевченка і просувати до призового фіналу кінострічку про перемогу в Україні мафії та контрабандистів. Заперечте, якщо зможете.

Заробітчанин із багаторічним стажем Леонід на прізвисько Памфір, повернувшись тимчасово в рідне село десь приблизно у 2017-му (бо вже не перший рік на сході йде АТО), потрапляє в халепу з грошима через свого неповнолітнього сина, і, щоб відшкодувати збитки від пожежі в розмірі аж 600 євро, вдається знову до свого давно забутого контрабандного промислу ще кінця 90-х, коли він тягав на плечах цигарки через кордон у Румунію. Цим він порушує всі свої обіцянки дружині й батькам: не повертатися до старого. Далі все покотилося до біди.

Тут, у фільмі, все погане і нічого хорошого від слова “зовсім”. І нема жодного позитивного героя. Жодного! А що є? Є неодноразове залучення до злочинної діяльності неповнолітніх, ковтання стероїдів і мастурбація в кадрі, лайка, кохана дівчина, це, виявляється, – “поїбуха” (то дослівно, даруйте!), неестетичні сексуальні сцени, “лайфхаки” з переривання вагітності, крадіжки, свавілля й дика жорстокість охоронних органів, злочинна недолугість українських прикордонників, ворожі відносини Памфіра з батьком. Як писала Оксана Забужко про це кіно “люта злиденність та вбожество” житла, села, місцевості, людей, жахливе болото скрізь і безвихідь, примусове годування лайном дітей загиблого в АТО захисника України, групові бійки, де двадцять на одного, всесильність місцевого мафіозного авторитета “морди”, його безсумнівна перемога над Памфіром, який самовільно наважився порушити місцеві кримінальні правила, шантажування й залякування, чіткі наративи і Леоніда, і фільму в цілому, що кращої долі дітям варто шукати в Західній Європі, а не в Україні. І в кінці цього кіна молода, перспективна, світла душею Україна в особі неповнолітнього хлопця, який, дослухаючись до порад свого нещасного батька, втрачаючи все і всіх, проповзає підземною вузькою норою через кордон у Румунію і там, чуючи тільки жовчні матюки у свій бік від місцевих, здається з піднятими руками іноземним прикордонникам. Це останній кадр: Україна здається в полон. Далі темрява і титри. Це були мої (далеко не всі) акценти, враження і сенси, які я побачив у “Памфірі”.

Весь фільм переслідує загальну мету: чим гірше – тим краще! Але навіщо це потрібно режисеру і сценаристу?

І ще цікавий момент. Проукраїнської кінострічки “Тарас. Повернення” нема ніде на російських кіносайтах. І не буде, будьте певні. Вони таке не пропустять. Але мені подзвонили і сказали, що фільм Сухолиткого-Собчука є у вільному доступі на московитських відеоресурсах. В Україні “Памфіра” безкоштовно ще нема, а на росії – є. Перевірив – точно. Бери, дивись собі вільно, з повноцінним перекладом на їхній язик. А що? Хай бачать через призму такого кіно, яка ця Україна дика, корумпована і відстала, і що вона, звісно ж, самостійно не дасть собі ради. Недокраїна, недодержава, недонарод… Саме такі МИ в “Памфірі”.

Хтось казатиме про екзотичні костюми, про світлотіні в кінооператорській роботі, про автентичну музику, про артхауз, про ліхтар надії з-за плечей румунських військових… Все то, друзі, – лірика. А головне інше – те, що дуже легко заходить у підсвідомість і найпевніше впливає на світогляд людей. Ніхто, жоден із нас (із вас) не виходить, на мою думку, після перегляду фільму натхненним і з вірою в добре майбутнє України. Всі без винятку пригноблені, знесилені та хворі. Після “Памфіра” вам потрібна буде тривала реабілітація. Він заражає вірусом депресії та зневіри. Він переконує вас у лихому майбутньому нашої країни й нашого народу. Він зовсім не допомагає нам перемагати у війні. Фільм умонтовує в підсвідомість стереотипи мислення і поведінки: проти мафії не ставай, із України тікай, не вір нікому, заробити гроші можна лише важкою працею за кордоном.

“Памфір” – це поразка всього піднесеного й світлого, у що ви вірили. Звісно, що це моє суб’єктивне бачення і я можу помилятися. Але це моє бачення перекликається із таким же сприйманням у тисяч і тисяч українців, які переглянули стрічку. Дуже багато хто не додивився. Встав і вийшов із зали. Від огиди.

Я просив подивитися цю кінострічку свого батька, 81-річного Заслуженого вчителя Немирівського району з 53-річним педагогічним стажем, поета, глибокого знавця і шанувальника української мови та літератури, щоб почути його враження. Тато дивилися десь хвилин 15 і перервали перегляд, пояснивши потім: “Мені стало бридко і важко таке споглядати!”.

Знаючи про татове вже суттєво спрацьоване серце, я не наполягав, переймаючись його здоров’ям і навіть життям.

Давайте разом звернемося до визначення, яке є на офіційному сайті Комітету з Державної премії імені Шевченка, за що ж винагороджують визначні українські твори цією премією.

Пункт 1.2. на сторінці Комітету: “Національна премія присуджується за найвидатніші твори літератури і мистецтва, публіцистики і журналістики, які є вершинним духовним надбанням українського народу, утверджують високі гуманістичні ідеали, збагачують історичну пам’ять народу, його національну свідомість і самобутність, спрямовані на державотворення і демократизацію українського суспільства”.

У мене запитання: якими хоч поодинокими ідеями, епізодами чи особливостями фільм “Памфір” відповідає цьому визначенню? Чи хоч одне словосполучення пункту 1.2. може мати стосунок до цього “кіномистецького” твору?!

То чи правомірно вручати йому Національну премію? Згідно яких таких правил?

Щоб відзняти “Памфіра”, потратили 40 мільйонів гривень (із яких близько 22 млн – з держбюджету України), потім розрекламований скрізь прокат витягнув із кишень українців ще майже 12 мільйонів. А тепер ще Шевченківський комітет хоче віддати цій шкідливій у багатьох сенсах для України кінострічці ще 429 тисяч державних гривень в якості премії? Але ж немає ніяких державних грошей, – казала Маргарет Тетчер, – є лише гроші платників податків. “За вкраїнське жито ще Україну й бито!?”

Проте не одні гроші беруться до уваги, а й МОРАЛЬНО-ІДЕЙНЕ ВИЗНАННЯ фільму! І це найважливіше і найстрашніше – поселити в головах мільйонів українців сум’яття та викривлену збочену думку, що “Памфір” – це найкращий і найдостойніший кіношедевр, що чорне це тепер – біле, що контрабандисти – герої, що промисли їхні – це нормальна тема, що в Україні в молодих людей немає майбутнього і треба “валити звідсіля за кордон”… тощо.

Чи мають право на існування такі фільми як “Памфір”? Можливо. Але не під час тяжезної для України війни. Хіба десь через 20 років після нашої остаточної Перемоги над росією. Тоді хоч таке кіно не буде так шкодити Україні і українцям, викликаючи великі сумніви у держав-партнерів, а чи варто такій безнадійній корумпованій країні допомагати. Бо ж саме такі думки породжує “Памфір” у європейців та американців.

Тоді, через 30-50 років, хай знімають собі таке любителі депресивного кіно. Але не за гроші українських платників податків. Жодна країна за бюджетні кошти не створювала подібні саморуйнівні речі саме в роки свого запеклого військового протистояння з ворогом. Ні Штати, ні Європа. Пізніше – так, знімали й такі кінокартини. Але не під час війни.

І ще такі фільми не мають винагороджуватися найвищими державними преміями. Бо це неправильно. Це руйнує всіх і все. Невже не Тарас Шевченко, а “морда” і “поїбуха” отримають найвищу Національну нагороду України?!

“Тарас. Повернення” – тріумф українства і світла

Мене вже більше місяця пригнічує когнітивний дисонанс. Це як дурне нічне жахіття. Поясню.

Більше 50 років у радянській, а потім і в незалежній Україні не знімали повнометражної художньої стрічки про генія українського народу Тараса Шевченка. Останнім таким фільмом був “Сон” 1964 року режисера Володимира Денисенка. Одне вже це дивує. Здавалося б, про нашого Кобзаря в Україні мало бути вже з десяток якісних кінокартин. Про різні періоди життя відомого на весь світ поета і художника.

І ось, нарешті, в 2019 році, попри поневіряння і вставляння палиць у процеси зйомок, попри вибивання дозволів і бойкотування завершальних робіт, режисер Олександр Денисенко, син видатного творця фільму “Сон”, народжує прекрасну яскраву геніальну кінокартину про Шевченка із промовистою назвою “Тарас. Повернення”. Це історія про тримісячний період із життя в степах Казахстану українського Мойсея Тараса Шевченка перед його звільненням із солдатської неволі.

Воістину, фільм, який зачаровує з перших хвилин і не відпускає попри двогодинну тривалість до самого кінця. Вже від початкових кадрів по хребту біжить холодок, бо бачиш перед собою ЖИВОГО Тараса Шевченка: молодого і жвавого, бунтівного і непокірного, сумного і веселого. Так, ніби режисер та оператор сіли в машину часу і відзняли реального Тараса в 1857 році.

Я багато можу писати про цей кіношедевр. І, до речі, забігаючи наперед, кожен кадр, кожен короткий епізод фільму відповідає вище вказаному визначенню в Пункті 1.2 Положення про Національну премію України імені Шевченка.

Тарас – безправний солдат царської армії, яка укорінилася в пустелі Мангистау, але він найвідоміший військовий у тому гарнізоні, бо його на той момент уже знає вся імперія та й увесь світ. Майже всі офіцери ненавидять його, але бояться і поважають. Вони мріють, щоб із Тарасом сталося щось погане, але не їхніми руками. Вони вже змушені сяк-так розуміти українську мову, якою спілкується рядовий Шевченко. “Горич” (скорочено від Григорович) – називають його друзі й діти. Навіть націлений в лоба пістоль не змушує Тараса принизити себе й тягнути руками капітанів чобіт. Горич прямо дивиться в очі п’яному знавіснілому солдафонові, в очі смерти, але не підкоряється. Він на рівних розмовляє і з польським шляхтичем Мацеєм Мостовським, і з начальником гарнізону Іраклієм Усковим. Він вільно може спілкуватися й польською, і казахською, і російською, але віддає перевагу рідній українській мові, яку навколо нього починають вивчати і дорослі, й діти, промовляючи за ним рядки його віршів, які своєю геніальністю вражають навіть присланого офіцера царської охранки Фон Ферта. Особливо хвилююче Денисенко передає відносини Тараса з Агатою Усковою, дружиною коменданта Новопетровського форту, і з казахською дівчиною Кизтумас (українською – Катя), які закохані в геніальну й чисту душу українця.

Це так трепетно і це так лірично, практично на вістрі високого кохання, і з абсолютною відсутністю еротичних сцен. Проте в кадрі реально іскрить від кожного погляду, від кожного доторку рук чи подихів.

– Нема в мене гріха перед тобою, – звертається в приватній розмові Тарас до Іраклія, який родом також з України.

– Та знаю я! – емоційно відповідає Усков, абсолютно розуміючи, як кохає його дружина Шевченка. Кохає, не зраджуючи при цьому йому, її чоловікові.

На це можна дивитися два, три, …надцять разів, і це не набридає. Навпаки, кожен раз смакуєш і бачиш щось нове. Кожен раз хвилюєшся і вслухаєшся в стукіт свого серця, що б’ється в унісон із серцем Бориса Орлова, який геніально втілив у життя головну роль фільму, в унісон з серцями Ганни Топчій (Агати) та Юрія Шульгана (Іраклія), Акнієт Оринтай (Каті). Навіть негативна роль Богдана Бенюка, який зіграв “Дядька”, українську особистість якого зруйновано в неволі, залишає в пам’яті чітке враження… А чого тільки вартує сцена публічної молитви “За прєгрєшенія русскаго народа” коменданта Ускова і його гарнізону, молитви, яка була тоді вживаною, але згодом забороненою московським синодом.

Зачеплю тут мовне питання, бо не раз зустрічав претензії, що в оригінальному кадрі фільму забагато чутно російської. Але… В цій кінострічці герої розмовляють чотирма мовами: українською, казахською, польською і російською. Задам зустрічне запитання: а якою мовою розмовляли в армії російської імперії? Автор фільму так і відтворив це чесно на екрані устами героїв.

Ось що сам режисер відповідає на цю тему: “Скажіть, як можна показати оцю драматургічну колізію оцієї жахливої антилюдської армії, коли раптом російські офіцери заговорять всі українською? Мені важливо було показати, що ідея свободи звучить устами Шевченка українською мовою в середовищі абсолютної російської пітьми. І це надзвичайно важливо, що Він перемагає!”.

Підсумую, що для бажаючих існує мінімум два варіанти “Тарас.Повернення” з овервойсом повністю українською і ще два – з титрами.

У фільмі ми з вами бачимо багато в чому нове і незвичне для нас кіномистецтво. Порушуючи всі традиції поразкового та гнітючого українського кіно, режисер Денисенко не показує нам ні оголені тіла, ні гидке самоприниження українців, немає меншовартості, нема примітивності, нема суржику, немає зради. Тарас не зраджує ні поляка Мостовського, ні своїх друзів, ні казахів, ні жінок, які його кохали. Він чесний і гідний з усіма.
Фільм надихає всіх, хто його дивиться, підіймає, наповнює трепетним почуттям.

Режисер наслідує свого батька, своїх вчителів і слухає своє серце, а не типову тенденцію трагі-депресивного сучасного вкраїнського кінематографу, де головний герой має набідуватися, а в кінці померти або загинути. Ні! Тарас перемагає, й у цивільному шляхетному плащі з валізою на поштовій шхуні перетинає Каспій. А російськомовна дівчинка Наталочка, 5-річна донька Агати та Іраклія Ускових, гукає наостанок йому з пристані спеціально завченою чистою українською: “Я буду чекати на тебе все життя!”. А потім тихіше до Агати: “Мама, я правільна сказала?” “Правильно!” – відповідає Ускова, заворожено й печально дивлячись на кораблик, який назавжди від неї віддаляє її високу любов…

А тепер порівняйте: у “Памфірі” – знедолена Україна з піднятими руками, а у фільмі “Тарас. Повернення” – тріумф українства як в останніх кадрах, так і у всій картині.

Олександр Денисенко створив концептуально інше незвичне для нас кіно: життєствердне, естетично прекрасне, з високими сенсами, просякнуте любов’ю до України, де добро і честь перемагають. Кіношедевр із вишуканим приємним дорогим післясмаком, до якого хочеться повертатися знову і знову.

І це – проблема. Бо комусь такий фільм дуже не подобається. Бо в ньому нема брутального сексу, зради, вульгарності, примітивності та лайна.
Ця стрічка робить Україну сильнішою, і це також не входить в чиїсь стратегічні плани.

Може тому “Тарас. Повернення” неможливо й до сьогодні переглянути вільно в ютюбі, хоча там з’явилися вже й набагато “молодші” вітчизняні фільми. Може тому “Тарас. Повернення” так ще жодного разу й не демонструвався на жодному каналі вкраїнського телебачення. Розкажіть про цю ситуацію комусь за кордоном. Там точно цього не зрозуміють: як таке може бути в Україні з фільмом про основоположника української нації?!
І от це все продовжує руйнувати в моїй голові основи логіки й здорового глузду.

Комітет України з Національної премії імені Шевченка менш ніж за пів року до Шевченківського ювілею – 210 років з Дня народження нашого генія і пророка – отримує в руки готовий логічний переможний варіант: перший за 50+ років красивезний геніальний потужний психологічно-історичний фільм про Тараса Шевченка з відсутністю будь-якої достойної конкуренції йому і, (о, Боже, ні!), цей же Комітет вилучає “Тарас. Повернення” одразу ж у першому турі відбору, не пояснюючи нічого при цьому, залишаючи в реальних претендентах на перемогу “Памфіра”.
Ущипніть мене! Може я таки сплю?

Комусь дуже не вигідне україноствердне якісне кіно, яке робить кожного з нас сильнішим. Інших висновків у мене просто нема.

То що робити? Ми вже робимо. Нам усім варто якомога швидше цей процес зробити публічним. Заходити на офіційну сторінку Комітету, писати їм листи на taras_kom@ukr.net, розлого і чесно коментувати їхні публікації у Фейсбуку, організовувати публічні обговорення, висновки культурних інституцій, митців, експертів тощо…

Яка мета? Наша мета – щоб “Тарас. Повернення” відновили в конкурсі, і щоб він переміг. Це – найвища мета.

Кажуть, що такого ще не було, аби вилучений із конкурсу фільм поновили. Проте все колись траплялося вперше. Якщо не відстоїмо “Тараса”, то хоча б “Памфір” не мав би перемогти! Нагородження “Памфіра” – це програш України й українців. І це плювок у нашу пам’ять і шану Шевченкові у день його 210-річного ювілею.

Кожен небайдужий українець 9 березня має подумки звернутися до Його безсмертної Душі: “Батьку Тарасе, я не все зробив, що міг, але я зробив багато і я намагався. Пам’ятаю Тебе і всім серцем дякую за Україну, яку Ти вчив боротися і бути незламною!”

Бо нам – НЕ ОДНАКОВО!

…Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.
(Тарас Шевченко)

Володимир Голота, громадянин України, приватний підприємець.

На фото: кадр із кінострічки “Тарас.Повернення”.

Дивіться також ВІДЕО:

1. Володимир Голота, підтримувач українського кіно національного значення, в етері Громадського інтерактивного телебачення 26.12.2023р. розповів про проблеми та скандали українського кіно та чому комітет премії Шевченка відсіяв стрічку “Тарас.Повернення”, номінувавши на нагороду “Памфір”? “Чим завинив фільм про Шевченка?”.

2. Інтерв’ю: Громадське Інтерактивне Телебачення з автором сценарію та режисером Тарас. Повернення Олександром Денисенком 4.01.2024р.
Про скандал з Шевченківською премією, громадську підтримку фільму Шевченкіани та небезпечні наративи сучасного українського кіно.

Читайте також: Про Шевченківську премію та банальне “перевзування” під час війни і мімікрію

Сообщение Роздуми з приводу Шевченківської премії: які кінострічки потрапляють до фіналу конкурсу появились сначала на Український репортер.

А у жовтні фільм стане частиною проєкту Art against propaganda з протидії російської пропаганди у Нью-Йорку.

13 вересня минулого року в День міста Буча сценарист та кінопродюсер Олександр Щур та режисер Станіслав Тіунов презентували тизер-трейлер до свого фільму “БУЧА”. Для старту знімального процесу команді знадобилось пів року, щоб фіналізувати домовленості про приватні іноземні інвестиції та завершити сценарій, робота над яким тривала майже рік. Деякий час також зайняв процес отримання дозволів у родичів жертв трагедії та учасників тих подій.

Фільм «БУЧА» – художня драма, сюжет якої заснований на реальних подіях. Головний герой – іноземець, що вирішив боротися зі злом у країні, яка стала для нього домом.

Зйомки стрічки проходили в Київській області в березні та квітні 2023 року та зайняли 28 знімальних днів, а останні кадри були зафільмовані у серпні цього року на горі Говерла. Наразі триває період постпродакшену, а фільм буде готовий до весни 2024 року. Виробництвом фільму займається кінокомпанія LEVEL.

Головні ролі у фільмі “БУЧА” зіграли відомий польський актор театру і кіно Цезарій Лукашевич (Cezary Lukaszewicz) та зірка українського кіно В’ячеслав Довженко.

У зйомках команді допомагали Міністерство оборони України, Генеральний штаб ЗСУ, ГУР МО України, Державна прикордонна служба України, Національна поліція України, Київська міська рада, Київська обласна військова адміністрація та найбільша українська кіностудія Film.UA Group, яка також виступає в ролі копродюсера та дистриб’ютора стрічки.

Сюжет кінострічки заснований на подіях, що відбулися у містах Буча, Ворзель та Гостомель під час російської окупації у лютому-березні 2022 року. Фільм розповість про порятунок місцевих жителів Костянтином Гудаускас – громадянином Казахстану, який отримав притулок в Україні та проживав в Бучі. З початком російського вторгнення, завдяки своєму казахстанському паспорту, він має можливість проїжджати на окуповану російськими військами територію та вивозити мирних жителів. Костянтин не тільки рятує людей, а й на власні очі бачить весь жах війни та окупації.

Над фільмом працювала група з 80 фахівців та знялось понад 120 акторів, серед яких такі відомі імена як Нікон Федотов, Олександр Печериця, Сергій Стрельніков, Анастасія Нестеренко, Артемій Єгоров, Сергій Смеян, Володимир Захаренков та інші, а також 700 акторів масових сцен.

“У нас є дві головні мети. Перша – це протистояти російській пропаганді у всьому світі, – розповідає Олександр Щур, автор сценарію та продюсер фільму “БУЧА”.

– Кіно – це один з потужних інструментів донесення меседжів світу. Якщо хтось думає, що всі у Європі, США знають достеменно, що у нас відбувалось, і вірять тільки нам, то на жаль, він глибоко помиляється. Росіяни вже зняли і показують пропагандистські стрічки “Азовсталь. Освобождение” та “Свидетель” зі своєю версією подій у Маріуполі та Бучі. Є ймовірність, що світ надивиться російських фільмів та прийме їх наративи. Ми маємо доносити істину!

Наша друга мета – вшанувати пам’ять загиблих. Під час роботи над сценарієм ми зустрічалися з усіма героями або родичами загиблих. І перше, що ми питали – чи не проти вони розповісти свою історію для фільму і чи потрібен такий фільм. І всі вони відповідали: “Так, ми хочемо, щоб про це дізнались у всьому світі”.

Під час роботи над сценарієм команду фільму консультував Олексій Кругляченко – лікар-психіатр і клінічний психолог з 20-річним клінічним досвідом, який пройшов стажування в Мічиганському університеті за темою ПТСР:

“Зараз у нас існує ПТСР у розмірах держави. Одна з ознак – уникнення травмувальних спогадів. Це лікується за допомогою ліків і психотерапії. У психотерапії один із доведених ефективних методів – когнітивно-поведінкова терапія. Наприклад, експозиційна терапія – коли пацієнта поступово зближують із джерелом стресу і травми. Ігрове кіно дає змогу згладити кути і поступово зближувати навіть жертв із самою причиною травми. Тому художній фільм може бути психотерапевтичним для тих, хто все це пережив”.

Паралельно зі зйомками протягом останнього року фільм був представлений на найвпливовіших світових кіномайданчиках – на спеціальному івенті, присвяченому фільму, European Film Market Берлінського міжнародного кінофестивалю (Берлінале) в лютому цього року, а також у Нью-Йорку та Бостоні в рамках окремих показів. На початку вересня робочі матеріали фільму були представлені на 80-му Ювілейному Міжнародному Кінофестивалі у Венеції La Biennale di Venezia та Toronto International Film Festival. Продюсера фільму запросили надати інтерв’ю для радіо канадської медіакорпорації CBC News у 8 різних містах.

8 жовтня робочі матеріали фільму «БУЧА» будуть показані на спеціальній події «Art against propaganda», що пройде в Університетському клубі в Нью-Йорку. Спеціальним гостем заходу стане Семен Дукач — керівний директор Techstars, також відомий як провідний бізнес-ангел. А співорганізатором вечора та його ведучою стане відома американська письменниця Мітці Пердю. Крім того, робочі матеріали фільму будуть представлені для професорського складу у Колумбійському університеті в Нью-Йорку.

За матеріалами пресрелізу.

На світлині: у кінострічці знявся популярний актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, захисник України Олександр Печериця.

Сообщение Завершилися зйомки художнього фільму “Буча” появились сначала на Український репортер.

Про це у Фейсбуці повідомив кінофестиваль «Бруківка».

Знімали стрічку на території Кам’янець-Подільської, Китайгородської, Староушицької та Хотинської ОТГ. Головну роль виконав відомий актор театру, кіно та дубляжу Дмитро Лінартович , автори сценарію – Славко Полятинчук та Костянтин Лінартович, оператор-постановник – Іван Трач.

“Ми думаємо, що реабілітацію мусять пройти не тільки наші воїни, а й усе суспільство. Адже ми перестали бачити і чути одне одного… І тут може допомогти увага, повага і любов! Це важливо. Саме ці думки дали нашій творчій команді поштовх до написання сценарію і реалізації фільму «Фосфор». І головне: всі мусять знати, що Україна, не дивлячись на варварську війну, яку розпочала росія, не буде в депресії! Люди працюють, народжують, допомагають одне одному… Бо нас рятують традиції і любов!” – зазначають творці фільму”.

Стрічка “Фосфор” розповідає історію про те, як ветеран адаптується до звичайного життя.

На VI Кам’янець-Подільський міжнародний кінофестиваль «Бруківка», який цьогоріч проходитиме в Україні, Німеччині та Польщі, подали понад 200 фільмів.

«Бруківка» – незалежний фестиваль, який у 2017 році заснував режисер Андрій Заєць у місті Кам’янець-Подільський. Під час фестивалю проходять покази фільмів конкурсної програми, зустрічі з відомими режисерами, різноманітні воркшопи, виступи музичних гуртів та вечірки.

Зазначимо, що Дмитра Лінартовича у 2022 році було важко поранено у боях за Соледар, що на Донеччині.

Він був розвідником у 46 окремому десантно-штурмовому батальйоні. Актор виконував головну роль у фільмі «Той, хто пройшов крізь вогонь», а також грав у кінострічках «Толока», «Обмін».

• Читайте також:
• Дмитро Лінартович: “Переймаюся болями й тривогами рідної землі”

• Пісенні оповідки з фронту Дмитра Лінартовича (+відео)
• Відомий актор Дмитро Лінартович завітав до “Українського репортера”

Сообщение Фільм «Фосфор» Костянтина Лінартовича покажуть на кінофестивалі «Бруківка». В головній ролі – Дмитро Лінартович появились сначала на Український репортер.