16 травня 2022 року за наказом вищого командування він разом з іншими захисниками Маріуполя вийшов з території заводу.

Спочатку чоловік перебував в Оленівці, а у жовтні 2022 року потрапив до одного з найжорстокіших місць увʼязнення в рф – СІЗО №2 у Камишині Волгоградської області.

14 червня, після трьох років і місяця у неволі, Василь Федоренко повернувся додому в рамках обміну тяжкохворих полонених.

Про дуалізм життя священника і військового, “гулагівський” коридор смерті й виживання у Камишині, візити батюшки з РПЦ і молитви у камері, перше частування на Великдень і повернення, у яке не вірив, Василь розповів “УП. Життя”.

Василь народився 20 липня 1974 року в селі Терпіння Мелітопольського району Запорізької області.

Це північна Таврія, Дике Поле – край із козацьким минулим, який у ХХ столітті був зросійщений радянською владою, а нині – окупований росією.

Василь виріс у патріотичній родині, але вперше почув українську мову лише у другому класі.

Після школи він вступив до педагогічного училища в Покровську, де відбувся його “переворот свідомості” як у релігійному, так і в україноцентричному сенсах. Чоловік опанував українську мову, у 1990 році – охрестився.

Після навчання та строкової служби Василь працював учителем креслення, та коли годин стало менше, у 2001 році пішов на контрактну службу до Сімферопольського прикордонного загону.

“У 2013 році я отримав службову квартиру в Керчі. Від щастя моя теща привезла всіх внуків з Рівненщини на море. Літо, тепло, всі щасливі. Почалося людське життя. І тут 2014 рік”, – згадує він.

Російська окупація Криму стала для Василя потрясінням. Колись він не розумів, чому кримські татари не святкували 9 травня, і українці мітингували проти російських військових баз, але у 2014-му – усвідомлення прийшло.

Хоч росіяни обіцяли захмарні зарплати й підсилали учорашніх побратимів на “вмовляння”, Василь залишився вірним присязі.

Разом із групою прикордонників він вийшов у Херсон. Далі служив у Лисичанську, а з 2019 року став офіцером 23-го загону морської охорони в Маріуполі.

Коли у чоловіка знайшли пухлину в стегні, він шукав зцілення у вірі. Так у 47 років вирішив стати священником Православної Церкви України, поєднавши службу зі служінням.

Василь служив у храмі Петра Могили, який за два роки до великої війни повністю розписали Петриківкою. Будівництво верхнього храму Успіння Божої Матері мали закінчити у 2022 році. Не судилося…

Коли розпочалась велика війна, загін морської охорони Василя був на судноремонтному заводі в Маріуполі. 15 березня 2022 року чоловік ще встиг провести останню літургію.

Він бачив, як із найбільшого храму УПЦ МП в історичному центрі Маріуполя росіяни обстрілювали українських військових.

Потім новий командир загону попросив Василя – начальника охорони праці за “штаткою” – виконувати обов’язки польового капелана загону, оскільки чоловік мав сан диякона.

“Я благословляв військових хрестом і іконами, роздавав просфори, молився за них. Коли хлопці виїжджали на позиції, роздавав хрестики. Це надавало моральних сил”, – пригадує чоловік.

Якось у березні 2022-го Василь побував у розташуванні Донецького прикордонного загону та шпиталі “залізяка” на “Азовсталі”, де молився і з живими, і з мертвими. Тоді він ще не знав, що невдовзі “Азовсталь” стане і його прихистком.

У міських боях капелану довелося брати до рук зброю. Морські прикордонники разом з бійцем “Азову” брали участь в обороні позиції “Гора” в районі вулиці Флотської – там було звалище керамічного заводу, панівна висота між Бердянським шосе й маріупольським аеропортом.

“Священнику не можна проливати кров, але захист своєї держави не є гріхом. Ми мусимо захищати себе, бо вони заперечують наше право на існування.

Як я міг не взяти до рук зброю? Від мене теж залежав певний сектор оборони – я виконав цю роботу”, – каже капелан.

Там, під обстрілами на позиції, відбулось і “бойове хрещення” Василя, і реальне хрещення азовця, який попросив капелана провести обряд.

Зрештою, військові відбили наступ на “Гору”, а потім відійшли з позиції, перш ніж її повністю знищив противник.

“Є три місця, де я відчував над собою дихання Бога: вівтар під час літургії, операційна, коли лежиш на хірургічному столі, і передова, коли ти в бою. В цих трьох місцях я однаково почувався. І страху не мав. Страх потім приходить”, – згадує Василь.

14 квітня прикордонникам наказали відійти до району головного управління поліції на вулиці Нахімова. А в ніч на 15 квітня – прориватися на “Азовсталь”.

“Ми, як мурахи, обліпили ззаду БТР. Ті, хто були молодші, пішки добирались до “Азовсталі”, – каже Василь.

По дорозі колону техніки обстрілювала російська артилерія. Раптом їхній БТР упав з напіврозбитого мосту, і Василь опинився у воді, ледве встигнувши затримати дихання.

Занурившись, він побачив передсвітанкове місячне сяйво крізь прозору воду річки Кальміус – буквально кінематографічну сцену.

Коли ж зміг виплисти, на ньому вже не було ні тактичних рукавиць, ні автомата – зберігся тільки молитовник і документи, що були близько до тіла.

“Це був для мене знак, що далі буде полон. Господь усе забрав – і зброю, і требники, й облачення”, – міркує Василь.

Кілька бійців, які їхали у десантному відділенні БТР, потонули. Капелан отримав перелом руки й численні забої, але під обстрілами дістався до території меткомбінату.

Наступний місяць довелося провести у підземеллі, де підлога вкрита товстим шаром графітового пилу, який військові відкашлюватимуть усе літо.

На бункері “Джерело” поранений Василь допомагав чим міг: шукав дрова для приготування їжі, яку прикордонники роздобували на заводі, проводив ранкові й вечірні молитви, читаючи 26-й, 50-й і 90-й псалми та “Богородице Діво, радуйся”.

“На війні невіруючих я не зустрічав. За моїм молитовником ми зранку і ввечері молились. Люди просили мене, відчували в цьому потребу. Це укріпляло нас”, – каже Василь.

15 травня командир “Азову” Денис Прокопенко повідомив бійцям про наказ – виходити у “почесний полон”.

рф обіцяла захисникам “Азовсталі” обмін за 3-4 місяці, нормальні побутові умови, звʼязок із рідними та нагляд МКЧХ. Жодна з цих обіцянок не була виконана.

Ранок 17 травня не віщував нічого доброго. Василь сидів в автобусі й дивився на колючий дріт навколо колишньої 120-ї колонії в Оленівці.

У голові блукала думка: “Коли я звідси вийду?”, та після першого обшуку чоловік вирішив доручити це запитання Богу.

“В Оленівці почалося мародерство: росіяни шукали картки в телефонах, щоб зняти гроші.

Нас роздягли, змусили присідати. Усі засоби гігієни – навіть шматок мила – викинули. Забрали ремені, шнурки. Мій молитвослов залишили”, – розповідає Василь.

У бараку на першому поверсі, куди поселили прикордонників, було дуже тісно. Деякі військові лежали на підлозі, піддонах, карематах чи якихось ганчірках.

Василь ліг на другий ярус “нар” і перші три доби майже безперервно спав: після холодних підвалів “Азовсталі” він зміг принаймні зігрітися.

За кілька днів колонія поповнилася азовцями: всього в тісних бараках поселили понад 2500 захисників “Азовсталі”.

У наступні місяці Василь не раз чув крики інших полонених, яких катували. Сам чоловік відбувся легкими стусанами – на допитах він росіян не надто цікавив.

Після великого обміну 21 вересня розпочалися “етапи”. Військові сподівалися, що їх везуть на обмін, але попереду були інші тюрми.

2 жовтня 2022 року черга дійшла до барака Василя. Пункт призначення – СІЗО №2 Камишина.

“Теплі речі у нас забрали. Сказали, що у дорозі буде жарко. На очі натягли флісові шапки, міцно перемотали голову скотчем; руки зв’язали спереду. Куртки кинули на дно “КамАЗів”, а нас всадили “ялинкою”, – описує Василь ту “подорож”.

Військова поліція розмовляла з бранцями матом і могла вдарити палицею за будь-який рух.

Хлопцям, які мали тату української символіки, росіяни відбивали кінцівки, ламали об їхні коліна дерев’яні бруски. Та, як виявилося, попереду було ще жорстокіше поводження.

Автозаки з українцями прибули до Камишина ввечері. Попереду на військових чекала “прийомка” або “коридор смерті”.

Обабіч знесилених людей стояли спецназівці й тюремники з шокерами, кийками та іншим знаряддям для побоїв.

“Мене бʼють шокером. Я стрибаю в натовп, потім на мене хтось стрибає, бо його теж шокером палять. Мене збивають з ніг. Потім якась людина мене бере за шиворот і тягне кудись, очі замотані.

Я пам’ятаю, що отримав удари по животу, по ногах. І той, хто мене тягнув, раз так дав ногами по печінці й по селезінці, що я прозрів від болю”, – розповідає Василь.

Після цих знущань полонених цілу ніч протримали на вулиці в очікуванні ранкової “реєстрації”.

“Всю ніч ми мали стояти на колінах на дрібному гравії, під дощем. Хоча я був у канадському мультикамі, штани були товсті, як брезент – коліна були в крові. Один офіцер після цієї “прийомки” впав у кому на півтора тижня – його подальша доля мені невідома”, – згадує Василь.

У камері, куди поселили Василя, в різний час було по 5-6 людей. Бранцям можна було спілкуватися лише пошепки. Іноді їх били за повертання голови або за усмішки, та принаймні дозволяли сидіти, а не тільки стояти.

Харчування спочатку здалося Василеві трохи кращим, ніж в Оленівці, але їжі все одно було мало.

“Перший рік бували навіть маленькі а-ля котлети. Якщо не вистачало на всіх, ми ділилися порівну. Треба було швидко з’їсти, помити посуд і віддати баландьору (зеку, який розносить їжу – ред.). Їжу просто ковтаєш, як пелікан”, – розповідає військовий.

Кожен день у СІЗО розпочинався однаково: підйом, виконання гімну росії, сніданок, перезмінка о 8-й годині, доповідь у зігнутій позі, виконання російських пісень.

“Найтяжчим в СІЗО було пережити “день бані”, який регулярно супроводжувався побиттям гумовими киями, пластиковими трубами, дерев’яними палицями, важким взуттям та електрошокером.

Ти йдеш туди не митися, а пережити знущання. Дуже рідко, коли немає того банщика і якась інша людина проводить лазню, тоді цей день нормальний”, – ділиться Василь.

Кожного дня капелан подумки звертався до Бога. В якийсь момент сусіди по камері попросили його шепотіти молитву для всіх: спершу щонеділі, потім щоденно.

Молитві допомагав віддалений звук церковного дзвону, який іноді чули бранці, але частіше коридором лунали зовсім інші звуки – так звана “політінформація”.

“Росіяни дуже голосно включали пісні: “День Побєди”, “Я русский” Шамана, “Смуглянку”. “Катюшу”, “Три танкісти”, потім “Історію російського государства” голосом Юрія Шевчука. Навіть голос Брежнєва на якому зʼїзді я чув. Це таке дежавю, що просто жах.

Потім на поверсі був концерт для вертухаїв на якесь свято. Ми чули, як жіночий колектив виконував для них “Катюшу” і “Смуглянку”, і як вони плескали в долоні під ці пісні. Мізками вони залишились у радянському союзі”, – згадує капелан.

За словами Василя, до російських увʼязнених тюремники ставилися не краще, ніж до полонених українців.

“Серед вертухаїв були один-два нормальних, але їм доводилося це приховувати. Система примушує ставати такими, як усі. Інакше опинишся разом із нами, по той бік.

Це парадокс росії. Над нацистською Німеччиною був Нюрнберг, над комунізмом – ні. Всі знають, що було в Освенцимі, але що було в Магадані – цього ніхто не засуджував. Головами ветеранських організацій в росії були не ветерани війни, а ветерани-вертухаї ГУЛАГу.

І зараз у цих структурах сидять люди, які хочуть перевиховувати “хохлів” замість того, щоб їхати на фронт. Це їхня державна політика щодо українців”, – міркує Василь.

Восени 2023 року до Камишина вперше приїхала делегація з Міжнародного Комітету Червоного Хреста. Того дня полоненим дали більшу “пайку” їжі.

У камері Василя вперше зʼявилися книжки, зокрема світова класика: Джек Лондон, “Робінзон Крузо”, “Три мушкетери” російською мовою. Та на цьому позитивні ефекти візиту, за словами Василя, закінчились.

“Я не перетинався з Червоним Хрестом, на щастя. Хлопці не знали, як з ними спілкуватися. Якщо казали те, що не треба було, тюремники їх били.

Того ж дня, коли Червоний Хрест виїжджав за межі СІЗО, їм влаштовували “сладкую жизнь” з дубинками в коридорі – так, щоб всі чули.

В одній з камер хлопці запам’ятали жінку зі Швейцарії, яка плакала. Вона розуміла, що перед нею влаштували “театр”. В останній день [візиту] вона кожному з хлопців тиснула руку і бажала удачі”, – ділиться Василь.

За словами військового, адміністрація забороняла їм не те що висловлювати МКЧХ скарги, а бодай передавати листи чи картки для родичів.

“Якщо будуть пропонувати написати листа родичам, вам нічого не треба, у вас все добре – надсилаєте листи через адміністрацію”, – інструктували наглядачі полонених.

Насправді ж українські військові перебували в повній інформаційній ізоляції.

У грудні 2024 року адміністрація СІЗО скомандувала Василю написати дружині листа під диктовку. Чоловіка попередили: якщо напише по-іншому, лист нікуди не дійде.

Василь зробив усе, як йому наказали, але жінка так і не отримала від нього жодної звісточки.

Сам капелан отримав свій перший і останній лист 28 грудня 2024 року, з рук якогось російського “уповноваженого з прав людини” під відеозапис.

Чоловік відчув полегшення, дізнавшись, що дружина виїхала в Німеччину разом з донькою. Це єдина інформація, яку він зміг дізнатися за три роки неволі.

“Хлопці ставили [МКЧХ] запитання: “Чи триває війна?” Вони отримали відповідь, що Червоний Хрест не має права відповідати на такі запитання, бо вони не є учасниками конфлікту”, – каже капелан.​​​​​​​​​​​​​​​​

Навіть у пеклі полону капелан намагався духовно допомагати побратимам, як міг. Ще у полоні в Оленівці він охрестив морпіха й тероборонівця, які цього бажали.

А в грудні 2024 році несподівано для бранців на порозі камери камишинського СІЗО зʼявився священник РПЦ. Василь бачив його у різних камерах двічі – обидва рази той “благословив” полонених і окропив святою водою.

“Відчиняються двері, чуємо команду: “Вирівнятись, підняти голову, відкрити очі”. Ми були здивовані. Очікували, що це прийшов Червоний Хрест, а це батюшка з дерев’яним хрестом.

Питає: “Ви крещёные?” – по-російськи. І всі підходять, він усіх торкається хрестом по голові, благословляє. Ми, звичайно, здивовані – це був перший раз, коли до нас прийшов священник. Мабуть, це була частина їхньої інформаційної обробки, форма “денацифікації”, – каже Василь.

Після цього візиту кожній камері роздали примірники Євангелія російською мовою. І це був найбільший подарунок для Василя.

“Зір у мене впав, я не міг читати. Хлопці читали. Коли я почув слова з Євангелія – я заплакав”, – ділиться чоловік.
З 19 січня 2025 року російські тюремники дещо змінили ставлення до полонених: щоранку почали проводити “тілесні огляди” – формальну імітацію перевірки, а під час прийомів їжі стали вмикати новини російського “Першого каналу”.

Великдень 2025 року в тюрмі був особливим: вперше за три роки Василь зʼїв куряче яйце. Тоді ж полоненим роздали по маленькому шматочку паски, грамів 8-10.

Наприкінці травня полонених стали зважувати. У Василя був критичний дефіцит ваги, тому його перевели в окрему камеру з “напівмерців”. Полонених стали трохи краще годувати і перестали катувати.

Ще на “Азовсталі” командир 23-го загону проінструктував своїх бійців порадами про виживання у німецьких таборах часів Другої світової.

Не чекати обміну і водночас не зневірюватись у ньому – просто жити одним днем. Ці постулати не раз рятували Василя у неволі.

Чоловік не вірив, що колись повернеться додому, але у травні розпочалися обміни за турецькими домовленостями.

Форма військових розмокла і згнила після першої ночі “прийомки” – залишки того ганчір’я прали й віддавали полоненим зашивати.

“25 травня мені видали форму, але внутрішньо я не вірив, що мене обміняють. Так і сталося: офіцерів тоді виключили з обміну.

Десь через тиждень нас підняли вночі, привезли до аеропорту Волгограда, але повернули назад. Наступного разу, через кілька днів, відправили знову”, – згадує капелан.

14 червня Василя разом з іншими полоненими нарешті привезли на кордон з білоруссю. До останнього військові не могли повірити, що їх обміняли, поки не почули перші вітання українською мовою.

“Коли ми сіли в український автобус і заспівали гімн “Ще не вмерла України…” – це не забути”, – каже чоловік.

Вперше за три роки Василь зателефонував дружині. Пізніше, вже у лікарні, обійняв дітей.

“Неможливо передати словами ці відчуття, бо на обмін я вже не надіявся… Це як оголений нерв – радість і сльози, все в горлі, – ділиться капелан. – Ще в Маріуполі я просив доньку вислати мені її фото в Telegram. Я просто хотів побачити, як вона виглядає, бо не думав, що залишусь живим”.

Із подивом Василь дивився відео акцій на підтримку військовополонених, спілкувався з рідними побратимів, які ще досі у неволі.

На Facebook – випадково знайшов військового Павла, який супроводжував його на молитву за загиблих на “Азовсталі” в ту далеку весну 2022-го.

Із полегшенням капелан дізнався, що Павло теж пройшов через полон і вижив.

Зараз Василь проходить реабілітацію і намагається відновити підірване здоров’я. У полоні він втратив понад 20 кілограмів – і це з урахуванням “відгодовування” у камері для хворих.

“Ми всі побували в іншій реальності, як на тому світі. Найбільше сумували за людським життям, просто за шматком хліба. Була мрія – наїстись хліба. Там усі наші хлопці перебувають на межі життя і смерті”, – каже Василь.

26 червня Митрополит Епіфаній нагородив капелана Орденом Архістратига Михаїла. У липні чоловік нарешті відзначив свій 51-й день народження на волі.

Василь хоче повернутися до служіння, але зізнається – у лікарні чомусь молитися важче, ніж у полоні.

“Перебування у стресовій ситуації, в режимі виживання, десь спрощує духовне життя. Оголює його, як нерв. Віра – це єдине, що залишається, бо ти втрачаєш усе…

Побутовий комфорт накладає свої духовні випробування, але я думаю, що все йде по волі Господа. Зараз головне – відновитися фізично”, – ділиться чоловік.

Василь каже, що не ставить собі запитання: як Бог допускає зло, чому не карає росіян.

“Є така форма подяки Богу – дякувати за все. Я залишився живий після “Азовсталі”, після Маріуполя. Це моя плата”, – вважає він.

Після реабілітації чоловік планує повернутися на військову службу як капелан – це його покликання.

На фронті багато чого залежить від психологічного стану військових, і релігійні обряди підтримують їх у найважчі моменти.

“Важливо, щоб наші серця не зачерствіли і зло нас не наповнило. У нас може бути праведний гнів – це нормально. Головне, щоб ми змінилися духовно. І хай кожен починає зі спасіння своєї душі, якої б конфесії він не був – християнин, мусульманин чи буддист”, – додає отець Василь.

Сообщение Коридор смерті й молитви між тортурами. Василь Федоренко, єдиний капелан “Азовсталі” три роки був у полоні появились сначала на Український репортер.