Наша бесіда відбулася відразу після того, як представники журі Міжнародного проєкту-конкурсу «Тарас Шевченко єднає народи» нагородили переможців цього особливого творчого змагання.

Приємно, що було поціновано і творчу діяльність Івана Пилиповича Ющука.  Нагороду одержав його внук Михайло Кублій (на фото – перший праворуч).

Упродовж десятиліть професор власним прикладом показував, як варто пропагувати рідну мову, утверджувати її по всіх усюдах, розвивати і збагачувати, давати по зубах різним манкуртам. Він ніколи не зазнавався. В одному з інтерв’ю він сказав нам, журналістам:

– Вважаю, що суть не у званнях чи титулах. Головне – чи зробив ти по максимуму в тому, що вмієш і можеш. Коли в умовах утиску і переслідувань мене звільнили з Інституту літератури імені Тараса Шевченка, заборонивши публікувати будь-що, я перекладав – із сербської, хорватської, македонської, словенської, чеської мов. Це майже півтора десятка прозових книжок, хоча не завжди вдавалося їх друкувати під власним прізвищем. Такі були часи.

Коли Іван Пилипович працював в Інституті літератури, то спілкувалися з Василем Стусом, товаришував з ним, а також провідними діячами руху опору Іваном Світличним, Юрієм Бадзьом. Як згадував професор Ющук, “у Василя Стуса було супервідчуття національної несправедливості – чому за нас вирішують…”

Сьогодні можемо сказати, що ця риса була притаманна й Іванові Пилиповичу. Внук професора Михайло Кублій говорить, що за радянських часів науковець Ющук особливо відчував, що таке тиск тоталітраної комуністичної системи. У його квартирі були обшуки, він перебував під пресингом, дивом уникнув арешту. Тим не менш, не втомлювався наполегливо пропагувати українську ідею, він був “художником Слова у царині філології, митцем свої галузі”, зазначає Михайло.

Сьогодні у родині вивчають щоденникові записи Івана Пилиповича, які він вів упродовж десятиліть. А на сторінках – і згадки про Українську повстанську армію на Волині, і роздуми про те, що відбувалося у нашій країні. Можливо, щоденникові записи професора побачать світ, будуть видані окремою книжкою.

Світлана КОВАЛЬОВА

Читайте матеріал про Івана Пилиповича Ющука:

• “Суть не у званнях чи титулах. Головне – чи зробив ти по максимуму в тому, що вмієш і можеш”. Пам’яті професора Івана Ющука”

Сообщение Внук професора Ющука розповів, про що писав дідусь у щоденнику упродовж десятиліть (+відео) появились сначала на Український репортер.

Ця сумна звістка обпекла як вогнем. Ще недавно ми, журналісти «Українського репортера», розмовляли з Іваном Пилиповичем в Національній спілці письменників України під час презентації книги Ольги Ходацької «Берег віри, надії, любові» (див. світлину).

Іван Пилипович написав передмову до цієї збірки цікавих  і зворушливих оповідань про драматичні історії людей; того вечора він також виступав перед присутніми, розповідаючи про враження від прочитаного.

Тоді ж професор подарував нам (з автографом) свою нову книжечку «Наша мова – наша історія».

У нас була нагода  поцікавитися думкою Івана Пилиповича про відверто ворожі рішення Окружного адміністративного суду Києва щодо заборони святкувань річниць деяких відомих українців, про скасування нового правопису.

Звичайно, професор був дуже обурений цими лихими вердиктами, сказав, що «такі дії вчиняють з тим, щоб скомпрометувати Україну, підірвати її із середини. Мовляв, дивіться, у них навіть немає власного правопису! А якщо завтра якась школярка звернеться до суду з вимогою скасувати Акт проголошення Незалежності України, такий позов також задовольнить суд? Треба усім нам потужно боротися проти таких антиукраїнських рішень, наступаючи широким фронтом».

Упродовж десятиліть професор власним прикладом показував, як варто пропагувати рідну мову, утверджувати її по всіх усюдах, розвивати і збагачувати, давати по зубах різним манкуртам.

Цілком справедливо, що його називали Майстром українського слова, одним із найдостойніших Лицарів українського духу.

Сьогодні у скорботі шанувальники професора пишуть: «Іван Пилипович стільки всього зробив, стільки знав, а завжди спілкувався просто, з повагою до кожного».

Справді так. Це ті чесноти, які не купиш. Іван Пилипович говорив: “Суть не у званнях чи титулах. Головне – чи зробив ти по максимуму в тому, що вмієш і можеш”. Золоті слова! От би їх постійно пам’ятали в кожному урядовому кабінеті, у парламенті, у головній будівлі країни на Банковій! А ще якби діяли так.

У нашій домашній бібліотеці зберігається і давнішній посібник Івана Пилиповича «Українська мова», яку було видано ще 1980 року. Колись підручник став нам у добрій нагоді під час навчання у Шевченковому університеті, а згодом його використовували у середній школі й наші діти. Добра і світла пам’ять про Великого українця. От тільки шкодуємо, що на цьому підручникові немає автографа Івана Пилиповича. Бо все думалося – якось при нагоді… Тепер вже нагоди, на жаль, не буде.

Сьогодні ми згадуємо і свою бесіду з Іваном Пилиповичем у 2015 році. Тоді ж записали і розлоге інтерв’ю з ним. Пропонуємо нині цю розмову.

– У деяких столичних школах на уроках вчителі та учні розмовляють українською, а на перерві – поганою російською. Багато хто з чиновників лише під час нарад говорить рідною мовою. Коли ж змінимося? 

– Повинні бути створені всі умови, які б сприяли утвердженню української мови як державної, – розповідав Іван Пилипович. – Чиновник, якщо він хоче бути державним чиновником, має володіти й користуватися державною мовою, інакше йому не місце в державній установі. Не повинно також бути шкіл, в яких усе навчання ведеться тільки іноземною, тобто російською. На моє переконання, треба, щоб запрацював єдиний мовний режим у школах. Навіть за радянських часів так було: якщо школа є україномовною – всі мають говорити українською. Я вже тривалий час б’юся над цим питанням – писав навіть міністру освіти. Не може ж панувати оця вседозволеність – «что хочу, то и делаю». На жаль, міністерство не реагує… У багатьох вишах, скажімо, у Київському політехнічному університеті, низку предметів викладають російською. Бо викладачам так зручно, бо у них є конспекти тридцятирічної давнини. І вони по них читають про… найновіші досягнення науки. А інші кажуть, що, мовляв, «очень тяжело переходить на украинский язык».

Основна роль у мовному вихованні має належати пресі. До речі, коли Павло Скоропадський став гетьманом України, наступного дня були закриті всі російськомовні газети. У нас нині – засилля російськомовної преси, деякі газети роздають безкоштовно. Звісно, люди беруть, бо дармове, але забувають, що безкоштовна їжа тільки в пастках. Чужа мова отуплює мозок.

– Ми знаємо, що ви закінчуєте укладати словник української мови VI століття. Розкажіть, будь ласка, про цю працю.

– До V–VI століття предки слов’ян жили між Дніпром і Карпатами, ця територія вважається прабатьківщиною слов’ян. До того часу тут була більш-менш однакова мова. Я вивчав словники верхньословенської мови, чеської, словенської, сербської і хорватської. Колись у цих народів було дуже багато спільних слів. Зібрав 12 тисяч слів, уже впорядкував 310 сторінок, до кінця року планую закінчити цю кропітку роботу, їй віддав три роки.

– Деякі вчені ставлять під сумнів об’єднання мов української, російської, білоруської в одну східно-слов’янську підгрупу. Ви з ними погоджуєтеся? 

– Звісно, ці мови не можна об’єднувати в одну підгрупу. Українська мова не може належати до східного слов’янства. За своєю фонетикою вона більше наближається до південно-слов’янської – зокрема, сербської, чеської. Іван Огієнко, до речі, колись писав: «Українець, який ніколи не чув російської мови, швидше зрозуміє серба, аніж росіянина». За фонетикою російська більш споріднена з польською, аніж з українською.

– Після тих чи інших знакових подій в історії народу виникають нові слова. Наприклад, під час Майдану ми дізналися, хто такі «тітушки». Як ви думаєте, ці слова приживуться? 

– Ні. Вони стануть історизмами.

– Багато хто не сприймає такі слова, як «етер», «катедра», деякі інші. Мовляв, це діаспора так говорить. Як бути? 

– Використовувати різні аналоги, вживати паралельно. Основне, щоб слово було зрозумілим. Негативним є захаращення нашої мови англійськими словами. Наприклад, модне «онлайн». Навіщо засмічувати мову такими суржиками, коли є свої слова – навпростець, прямо. Приміром, французи не дозволяють такого. У них навіть комп’ютерним термінам придумали французькі аналоги. І ми б знайшли. Не хочемо, бо лінуємося.

– Але ж мовознавці повинні підказувати, як треба вживати іноземні слова, як оберігати мову від засмічування. 

– Це має бути завданням Інституту української мови. Не достатньо писати лише дисертації, має бути ще й практична користь. Вони повинні встановлювати оті норми, про які ви згадали. Такі інституції в інших країнах є. До них звертаються, вони надають консультації. До речі, до виконання згаданої «Концепції розвитку української мови…», на мою думку, варто залучити Інститут української мови.

– Відчувається негативний вплив мови Інтернету. Вона засмічує… 

– Тому має бути мовна цензура. Скажімо, стан повітря, води контролює санітарна служба. А хто відповідає за мову, щоб вона не була забрудненою?

– Ніхто. Запитаємо про таке: ви – автор 30 підручників з української мови для середньої та вищої школи, але досі є кандидатом філологічних наук. Чи не парадокс? Хоча мали б уже бути академіком. Що завадило стати доктором наук? Націоналістичні погляди? 

– Вважаю, що суть не у званнях чи титулах. Головне – чи зробив ти по максимуму в тому, що вмієш і можеш. Коли в умовах утиску і переслідувань мене звільнили з Інституту літератури імені Тараса Шевченка, заборонивши публікувати будь-що, я перекладав – із сербської, хорватської, македонської, словенської, чеської мов. Це майже півтора десятка прозових книжок, хоча не завжди вдавалося їх друкувати під власним прізвищем. Такі були часи.

– Коли працювали в Інституті літератури, чи спілкувалися з Василем Стусом? Яким він вам запам’ятався? 

– Аякже, ми з ним були добрими друзями. Жили недалеко один від одного. Із «шістдесятниками» Юрієм Бадзьом, Іваном Світличним товаришував. У Василя Стуса було супервідчуття національної несправедливості – чому за нас вирішують…

– Як ви оцінюєте художню мову молодих літераторів, письменників? 

– На жаль, багато творів сучасних письменників не можна назвати художньою літературою. Під впливом Заходу пересипають мову нецензурними словами.

– Чим живе нині мовознавець Іван Ющук? З чого складається ваш день? 

– Маю таких «співрозмовників» – газету «Освіта» і журнали «Слово Просвіти», «Дивослово». Тільки щось станеться чи щось схвилює – сідаю і пишу на цю тему. Я, до речі, щочетверга ще й веду передачу «Як ми говоримо» на радіоканалі «Культура».

– Що вам допомагає в роботі? Розкажіть, будь ласка, про родину. 

– Син Олег сьогодні живе і працює в Німеччині, він – головний інженер з електроніки у відомій світовій компанії, складає комп’ютерні програми. Свого часу ще старшокласником зайняв перше місце на олімпіаді з фізики по Радянському Союзу, перше місце – на міжнародній олімпіаді. Маю внуків – старший, Олег, навчався в Німеччині та Франції, нині в аспірантурі, Олександр також навчається в університеті, а молодший закінчує школу. Хлопці знають українську мову. А донька – доцент Політехнічного університету в Києві, закінчила факультет кібернетики, кандидат технічних наук. Її старший син закінчив Києво-Могилянську академію, зараз навчається в аспірантурі (археологія), там вчиться і внучка, вона обрала хімію. Мовознавців, на жаль, в родині немає.

– А що вас захоплює, окрім науки? 

– Маю дачу на Осокорках, люблю працювати на землі.

– Які ваші улюблені місця в Києві? 

– Володимирська гірка. Кращого місця немає у світі.

– Ви оптиміст за натурою? 

– Мабуть.

Світлана ФРОСЕВИЧ, Леонід ФРОСЕВИЧ

***

Редакція “Українського репортера” висловлює щирі співчуття родині Івана Пилиповича Ющука. Сумуємо. Нехай земля буде пухом. Вічна пам’ять і царство небесне.  

Сообщение “Суть не у званнях чи титулах. Головне – чи зробив ти по максимуму в тому, що вмієш і можеш”. Пам’яті професора Івана Ющука появились сначала на Український репортер.

В  Національній спілці письменників України відбулася презентація цього видання.

«Берег Віри, Надії, Любові» – це історії людей, де чарівна атмосфера добра і кохання переплетена з життєвими випробуваннями і розчаруваннями, де віра і надія стають чи не єдиним шляхом до спасіння, де високі моральні цінності вступають у двобій із втратою орієнтирів і сенсу життя.

«Всі ми бажаємо радості й тепла, хочемо любити і бути потрібними, – розповідає авторка, – та іноді чомусь забуваємо плекати у своїх душах добро, красу, істину».

Родзинкою цього теплого творчого вечора була присутність прототипів героїнь життєвих історій, що увійшли до збірки оповідань. Вони ділилися враженнями, як красиво і легко пані Ольга зобразила людські долі.

Насправді, ці невигадані історії з прагненням оберігати рідних і близьких людей, бажанням творити добро трапляються щодня з кожним із нас, – ділилися героїні письменниці.  Оповідання читаються дуже легко.

Передмову «У пошуках щастя» написав професор, відомий науковець Іван Пилипович Ющук. Він назвав сорок оповідань, що увійшли до збірки,  «низкою коралів у намисті».

«Оповідання Ольги Ходацької випромінюють лагідність і щирість, – зазначає Іван Пилипович. -Всі вони пройняті оптимізмом, вірою в людське щастя. Життєві історії, про які йдеться у них, допоможуть тим, хто переймається ними, обрати, а то й вирівняти свій шлях у житті до щастя.

Героїні оповідань Ольги Ходацької ніколи не впадають у розпач. Одна залюблена в сад, який має багато таємниць, як зрештою, й саме життя, тільки не кожен це бачить. Інша захоплюється квітами, а це і втеча від негараздів, і розрада для душі…Варто тільки почати думати про життя позитивно і воно почне змінюватися на краще…»

І враження справді саме таке. В цьому переконалися всі, хто читав і слухав оповідання Ольги Ходацької.

На свято письменниці зібралося шляхетне і знане творче сузір’я – як от народна артистка України Галина Гілярівна Яблонська, народний артист України, скрипаль, композитор  Кирило Вадимович Стеценко, професор Іван Пилипович Ющук, науковець,  автор проекту «100 років культурної дипломатії України» Тіна Пересунько, знаний поет і журналіст Василь Федорович Василашко, а також друзі та педагоги школи, де вже багато років викладає Ольга Миколаївна. А деякі друзі завітали з інших міст. Усі тепло вітали письменницю, бажали нових книжок-перлинок у щедрому життєвому намисті творчості.

Народний артист України, відомий скрипаль, композитор і педагог Кирило Стеценко зачарував учасників цієї творчої зустрічі виконанням низки популярних творів. Особливо припали усім до душі «Шалені коломийки».

На прохання присутніх маестро виконав і знаменитий  «Щедрик» Миколи Леонтовича. Браво!

Зворушливо звучали у  виконанні пані Ольги Ходацької оповідання з нової збірки. Їх оригінально доповнили й музичні композиції у виконанні Ольги Янушкевич і Тамари Котелі з Будинку дитячої творчості «Нивки» Шевченківського району Києва. Весь вечір був насичений неймовірною позитивною енергетикою.

До речі, це вже друга книжка письменниці. Перша – «Душі моєї прекрасні миті» –  побачила світ у 2016 році.

Нам, медійникам, приємно, що письменниця ще й у лавах Національної спілки  журналістів України, вона – методист гімназії-інтернату № 13 м. Києва та вчитель української мови і літератури, відмінник освіти України.  За її плечима – понад сорок років педагогічного стажу.

Дуже добре, що сьогодні до читача прийшла така книга. З розкішним Словом, вишуканим стилем, майстерно продуманими сюжетами. Ще один зріз життя. Але ж який!

Світлана  ФРОСЕВИЧ

Фото: “Український репортер”

Сообщение Намисто української літератури збагатилося перлинами оповідань Ольги Ходацької (+відео) появились сначала на Український репортер.

Цього року премія вручатиметься вже 17-й раз, і нині вона актуальна, як ніколи. Невипадково її отримають професори та публіцисти Іван Ющук із Київського міжнародного університету та Лариса Масенко з Києво-Могилянської академії – справжні патріоти, які віддають багато сил захисту українського друкованого слова і популяризації рідної мови.

Ця відзнака присуджується до дня народження письменника (21 лютого) за пропаганду українського слова. Засновники премії – Ліга українських меценатів та родина Дмитра Нитченка (Австралія).

Понині серед її лауреатів ті, хто справді активно пропагують українську книгу та захищають друковане слово: рецензенти, журналісти, видавці, бібліотекарі, працівники книготоргівлі, артисти й меценати з усієї України.

Серед лауреатів премії попередніх років – поет-шістдесятник Микола Сом, Ірина Фаріон, Павло Гриценко, Володимир Панченко, Любов Голота, Григорій Гусейнов, Теодозія Зарівна та інші.

Нагадаємо, що Дмитро Нитченко (літературний псевдонім Дмитра Ніценка) – відомий подвижник українського слова: письменник, журналіст, критик, літературознавець, педагог, меценат.

Упродовж десятиліть він, мешкаючи в Австралії, писав книжки і рецензував твори письменників з української діаспори, популяризував, видавав і розповсюджував їх, щоб на виручені гроші друкувати нові.

Приємно, що серед лауреатів є відомий мовознавець Іван Ющук.

Деякий час тому автору цих рядків випала нагода узяти інтерв’ю у професора Ющука. Ось що сказав тоді Іван Пилипович про мову:

– Не досить назвати мову державною, треба, щоб вона і справді була такою, як це в країнах Європи. В перші роки Незалежності, в державних адміністраціях були представники Просвіти, які стежили за дотриманням україномовства.

Чому б цю традицію не відновити?- Повинні бути створені всі умови, які б сприяли утвердженню української мови як державної.

Чиновник, якщо він хоче бути державним чиновником, має володіти й користуватися державною мовою, інакше йому не місце в державній установі. Не повинно також бути шкіл, у яких усе навчання ведеться тільки іноземною, тобто російською.

На моє переконання, треба щоб запрацював єдиний мовний режим у школах. Навіть за радянських часів так було: якщо школа є україномовною – усі мають говорити українською. Я вже тривалий час б’юся над цим питанням – писав навіть міністру освіти.

Не може ж панувати оця вседозволеність – «что хочу, то и делаю». На жаль, міністерство не реагує… У багатьох вузах, скажімо, у Київському політехнічному університеті низку предметів викладають російською.

Бо викладачам так зручно, бо у них є конспекти тридцятирічної давнини. І вони по них читають про… найновіші досягнення науки. А інші кажуть, що, мовляв, «очень тяжело переходить на украинский язык.

Світлана КОВАЛЬОВА
Фото Олексія ІВАНОВА

Сообщение Премія за оборону українського слова появились сначала на Український репортер.