Але все-таки є імена, мимо яких ми не можемо пройти – це Іван Кавалерідзе (світлина на головній сторінці сайту) та Василь Горленко.

«Добре», що Василь Петрович помер ще за десять років до жовтневого перевороту. А то б і його декомунізували любителі туй, чагарників і заїжджених платівок. За першої нагоди обливають нас помиями. Для декого ми як кістка в горлі. Через багатьох мешканців села Українське, його вихідців, так і хочеться сказати: не те село назвали Українським!..

Декомунізувати Івана Петровича Кавалерідзе, в якого протягом усього його життя були конфлікти, тертя з комуністами, – навіть не смішно. Людина зі світовим масштабом мислення, грузинсько-українським запалом і працездатністю, йому було надзвичайно тісно в ідеологічних рамках совєтського безладу. А його він не зміг сприйняти остаточно.

Кілька десятиліть з одного боку він один, з іншого – вся система з прилипками тривала війна навколо фільмів І. Кавалерідзе. В цій царині його порівнюють із О. Довженком. Але Довженка зламали і він знімав «правильні» фільми (правда, за повість «Україна в огні» таки постраждав, хоча не був викинутий з близького оточення Сталіна), а Кавалерідзе ламали, гнули, примушували переробляти практично всі його фільми і – не зламали. Він як був ще з часів своєї юності новатором, експериментатором, так ним і залишився до кінця життя.

Це він, коли б чи не перший в художній формі в кіноповісті «Марія Іванівна» обґрунтував концепцію, що революцію роблять одні, а її плодами користуються інші, що є фактично – формулою, законом. Незаперечними. Ми є їх свідками кількох революцій. І комуністи в даному випадку (тільки не рядові виконавці революції) якраз і є ті, які наповну, з розмахом розкоші користувалися результатами і плодами революцій. І. Кавалерідзе був на боці тих, хто їх робив.

Читайте також: На плечах великих особистостей завжди трималася духовність України. Чому про це забуваємо?

І тепер цілком зрозуміло, ба, навіть виправдано, чому він в роки німецької окупації залишився в Києві. Хіба могла бути якась віра, надія на те комуністичне марево після стількох років морально-психологічних знущань? Звичайно, що ні! А тепер оте марево, нащадки його і його прихвосні продовжують цькувати це ім’я і хочуть його викреслити взагалі з історичної пам’яті.

Викинути з історичної пам’яті, зі світової культури ім’я Івана Кавалерідзе – це не лише плюнути в обличчя українській культурі, а й плюнути в обличчя світової культури. І любителі туй, чагарників і заїжджених платівок плюють як в українську культуру, її поступ і важкі та складні потуги етапи відродження, так і в світову.

Нині ведуться розмови лише з приводу одного пам’ятника І. Кавалерідзе – це пам’ятник Артему біля міста Святогірськ. Що з ним робити: декомунізувати (тобто розібрати) чи ні?
З одного боку цей пам’ятник справді унікальний з кількох позицій: задуму, виконання, масштаби.

З іншого – він ніби й має відношення до комуністичного режиму.

Стосовно першого, то жодних сумнівів.

Стосовно другого сумніви таки є. І ось які. Чи справді скульптор відобразив революціонера Артема? Спеціалісти заперечують. Схожість умовна. Швидше – за назвою.

Інше питання. Чи справді скульптор створив образ саме революціонера-комуніста, а не іншого? Скажімо, революціонера, але не комуніста, а людину прогресивного характеру, яка стрімко рветься в майбутнє? Ніби й комуніст. Але ми то вже знаємо, що ніякого революціонерства в комуністів не було й не передбачалось. Лише декларувалось. І тут виникає інша аналогія. Хіба був горьківський Данко комуністом, просвітлюючи своїм серцем шлях у майбутнє? Звичайно, що ні.

Іван Кавалерідзе своїм (умовним) Артемом виходить за рамки комуністичної ідеології і стає в ряди світових мистецьких (літературних) образів провісників майбутнього, продовжує їх, починаючи від реальних чи міфічних титанів, скажімо, Прометея. «Артем» справді – монументальний, величний, титанічний…

Скульптор, на наше глибоке переконання, саме такий смисл і вклав в образ, лише назвавши його Артемом, обвівши таким чином навколо пальця всю комуністичну систему з її фальшивою ідеологією.

І тут треба сказати автору: браво! Ви геній! А всім нам гордитися цим, глибше вникати в його праці, намагатися правильно розуміти смисл образів, пропагувати, а не викидати це ім’я з анналів української та світової культури. Та врешті-решт, хто ви такі, щоб оцінювати такого масштабу і таку особистість?! Ви проти нього – ніхто й ніщо!

Щоб декомунізувати Івана Кавалерідзе, треба знищити пам’ятник на Михайлівській площі в  Києві княгині Ользі, святому апостолу Андрію Первозваному та просвітителям Кирилу і Мефодію; знищити пам’ятник Григорію Сковороді на Подолі в Києві та в Лохвиці; знищити пам’ятники Тарасові Шевченку в Ромнах та Лохвиці, Ярославу Мудрому біля Золотих воріт… Ви, нещасні, хоч на єдину мить задумалися, на що й на кого посягнулися?!

Особи, які закликають декомунізувати Івана Кавалерідзе, відмовляються від нього, насправді стараються ДЕНАЦІОНАЛІЗУВАТИ українську культуру, її зразки світового рівня і масштабу. Саме – ДЕНАЦІОНАЛІЗУВАТИ!

Те, що сьогодні роблять рашисти з Україною в цілому, любителі туй, чагарників і заїжджених платівок роблять з середини свідомо чи ні, але це немає ніякого значення, а таки роблять. Основне – внести в суспільство вірусну смуту. І дуже прикро, що цього не помічають відповідні органи: то поширення відео з агентами ФСБ, то напади на культурних діячів.

Прикро й те, що ця смута має немалу підтримку як у вигляді механічних лайків, так і необдуманих чи угодницьких коментарів.

Тому погруддя Іванові Петровичу Кавалерідзе, яке лежить в гаражі громади і готове до встановлення, за сприятливої ситуації в країні має бути установленим, не дивлячись на бездуховні заклики окремих осіб. Вони відпрацьовують своє. А ми відновлюємо і творимо своє.

Іван ЗАБІЯКА, науковець, журналіст, письменник.

Сообщение Вони ще й досі потребують нашого захисту. Роздуми письменника появились сначала на Український репортер.

Не задовольнившись цим питанням, він ще раз запитує, але вже прискіпливіше, настирливіше: «Ти знаєш про це чи ні?»

Поет цим самим ніби ставить у безвихідь уявного співбесідника – що ж від нього вимагається?

У джерелах сказано: «Людина – жива, наділена інтелектом істота, суб’єкт суспільно-історичної діяльності і культури». А ще, можливо, він хоче почути про «сутність людини, її походження і призначення, місце людини у природі», пов’язаними з «питаннями права, філософії, релігії, науки і мистецтва»? Ні.

У поета інше бачення людини – не соціальне, а досить видиме й приземлене. Він робить акцент на унікальності кожної людини, яка має свою усмішку, муку, очі. І це викликає глибинні думки й асоціації. До того ж все це плинне й скороминуще. Завтра будуть інші – «Добрі, ласкаві й злі». А ти є сьогодні і для тебе – усе: «Озера, гаї, степи». Тому, щоб не проспати, поет закликає поспішати жити, кохати, не топтатися на місці, ти повинен встигнути багато, «Бо ти на землі – людина…».

Так, ми всі абсолютно різні своєю добротою, ласкою, злістю; у кожного з нас різні очі, посмішки, муки, страждання… Але ми всі – люди! Чотири букви, а скільки зрозумілого й неосяжного в них!..

Не було жодних сподівань, що проект «Пам’ятники Василеві Горленку та Іванові Кавалерідзе» викличе стільки думок, емоцій і всього іншого. І це досвід. Важко сказати: він гіркий чи не гіркий. Просто – життєвий досвід. І безмежно вдячний абсолютно всім за реакції на повідомлення насамперед у соціальних мережах. Одних це спонукало до конкретних дій: робити благодійні внески, іншим це було байдуже (або протестували мовчки), ще інші відкрито реагували негативно.

У цьому матеріалі хочеться провести певні аналогії між двома поколіннями. Йтиметься про конкретних упізнаваних осіб, але означимо їх так: Він і Вона.

Хотілось би, щоб на основі цих та інших аналогій викликати дискусію. Щоб люди різних поколінь висловили свої думки, приклади, поділилися своїм досвідом. Адже це – одна з одвічних тем.

Спочатку про Нього. Народився у 50-их роках минулого століття в селі, де народився й Василь Горленко. Був піонером, комсомольцем, 17 років комуністом включно до 1991 року. Вийшов із партії і більше ні в які політичні сили не «вступає». Був комсоргом школи, двічі партгрупоргом, єдиним від студентів факультету – членом партбюро. Проводив, як казали, відповідну лінію в життя. На той час вірив у неї. Є аж смішні моменти. Батьки – рядові з рядових колгоспників. До того ж, виходячи з совєтських умов, батько був перешкодою в багатьох моментах життя його сина, які Він практично не міг перебороти. Достатки в сім’ї невеликі. Самотужки здобув вищу гуманітарну освіту з великим ідеологічним присмаком тодішньої партійної системи. Ідеологічний набуток – також, бо ще закінчував на відмінно й університет при комітеті партії міста Києва. Потяг до книжок – різноманітний. В тому числі й до зібрань відповідних класиків. Весь час працював у гуманітарно-ідеологічній сфері: школа, завод, видавництво, Спілка письменників України. Тотальна ідеологія, навіть із цензурою, партійним контролем аж до ЦК України. Майже сорок років життя в ідеологічних рамках і шорах. І все це було – ніби так і треба. Навіть співалися в тому числі й «патріотичні» пісні. Було відчуття гордості за перемоги різних спортивних збірних, захоплення червонокам’яною, «кузнею» революції, своєрідною красою Сибіру (там був у будівельному загоні), тайгою. Дискомфорту ніякого.

Змінилася епоха. Розпочалося переосмислення цінностей. Є різні суперечності «за» і «проти». Навіть – критика, скажімо, Закону про декомунізацію. Минуле не лише в тобі. Воно є невід’ємною часткою твого життя, яке викинути, вирвати неможливо. На його основі можна лише вибудувати нові пріоритети. І йти далі. Але проходять часи, а методи, прийоми, засоби чомусь не міняються.

Ходимо ніби по замкнутому колу, а не по спіралі. І чомусь вона не вгору, а вниз. Дивує й обурює, що зміна епохи виражається насамперед повним розвалом і розрухою? Знову «Весь мир насилья мы разрушим / До основанья, а затем / Мы наш, мы новый мир построим, / Кто был ничем, тот станет всем» (Партійний гімн «Інтернаціонал»). Зруйнували! А навіщо? Щоб чий новий світ побудувати? Того, хто був нічим і ніким? Дурниці.

Чи варто за ним (минулим) тужити? Справа кожного особиста. Але хіба можна зараз гратися двопудовою гирею, стрибати майже вище свого росту, у довжину – майже шість метрів, бігати десятикілометровку на лижах по другому розряду, годинами грати в м’яча, плавати, крутити сонце на перекладині і т.д. – як це було тоді, коли зараз Йому далеко за шістдесят? Звичайно, що ні. То що робити – рюмсати, тужити? Зрозуміло, що ні…

Чи можна щось самому зробити, змінити зараз? Можна! І не лише в своїй хаті, дворі, а й для своєї малої Батьківщини чи й Великої. Правда, не зовсім самому. Це надто складно і важко. Краще, коли знаходяться однодумці, помічники. І вони знаходяться! Цьому допомагає Його публічність, ентузіазм, мобільні, соціальні мережі. Тільки треба діяти. І Він – не один. Але хотілося, щоб було більше.

Проект «Пам’ятники Василеві Горленку та Іванові Кавалерідзе» – надто ризикований. Він потребує не одну сотню тисяч гривень. Це досить велика сума для благодійного фонду з неприбутковим бюджетом. Їх треба зібрати з добровільних пожертв. Власного бізнесу немає. Хто не знає, що це таке, спробуйте. Майже рік триває збір. Але зібрано досить оптимістичну суму. Але – це час і нерви, нерви і час і ніякої душевної рівноваги. Постійна своєрідна маркетингова і рекламна кампанія. Повністю прозора, публічно відкрита. Інакше – не можна. Той, хто став благодійником, кожен такий звіт для нього – це віра в те, що він не єдиний, що його кошти не викинуто в повітря, що вони стануть часткою пам’ятників двох Великих Українців.

А комусь ці звіти, ця реклама не лише набридли, проїлися, а й викликали відразу, роздратування, обурення чи й щось глибше. Але це для тих, хто нічого не вніс, і не збирається вносити. І от прорвало – Її. Вона ніби два пальці встромила в розетку.

«Це вже схоже на добровільно примусово…», – пише Вона. Добровільно-примусово робили з моїми батьками та дідами, коли обкладали непомірними податками на все, що було в господарстві; примушували підписуватися на всякі позики, придбавати лотереї, здачу зерна, різну поживність інакше прийдуть і відберуть, а їх – у «Сибір неісходиму». Історію треба знати, незалежно від того, якого ти покоління.

А звіти і надання реквізитів рахунків – це не примус. Але якщо хтось сприймає це за примус – його справа. Так йому вигідніше. Є причина не робити внеску. Та до Неї ніхто й не звертався з таким проханням. А зі своїм дописом з’явилася, як Омелько з конопель.

Далі – навіть ставить під сумнів, наскільки законний цей проект. І жодним словом на його підтримку хоча б у цілому чи для годиться…

Вона апелює, що «Хороші справи мають робити тихо». Тобто, щоб Він сам варився з цією проблемою. Сам придумав на свою голову, сам і робив, викручувався, як може, але їх не чіпав. Вони потім скажуть своє слово: молодець чи що воно нікому не потрібне. Знайома позиція байдужості. Виявляється, Вона не одна така. Ні! Це порочна думка.

Він погоджується, що треба тихо, непомітно поступатися місцем у транспорті вагітним жінкам, людям поважного віку; подавати руку, коли вони виходять чи заходять у громадський транспорт; жінкам допомагати нести сумки і т.д., і т.п.

Але справи громадського характеру, а в даному випадку пам’ятники Василеві Горленку та Іванові Кавалерідзе – це проекти державного, національного масштабу, не робляться «собі в ганчірочку». Навколо них мають гуртуватися державні організації, бізнесмени, однодумці, шанувальники, цінителі творчості цих особистостей і просто – свідомі громадяни, прихильники збереження й розвитку культури. Це на плечах таких особистостей завжди трималася духовність України, це вони творили її майбутнє, яке дійшло до нас. І наше завдання продовжити їхню місію. Тепер ця місія стала нашою…

А те, що навколо цього проекту надто мало гуртується свідомих людей, це й засвідчує кількість справді таких…

Хто – Вона. Народилася також у селі уже в середині 80-х років, в якому народився той же Василь Горленко.

Тобто різниця між Ним і Нею більше тридцяти років. Це понад одне покоління. Батьки Її вже не віжками керували транспортом, не ходили в поле із сапою.

У школу пішла фактично, коли Україна стала незалежною. Всякі дитячі та юнацькі політичні організації, партії вже не були керівними. Тобто – не одержала фальшиво-ворожого ідеологічного впливу, дурману. Має вищу освіту: бакалавр (прикладна математика), магістр (інформатика). Працювала в навчально-освітніх закладах… Здавалося б…

Звідки Йому це відомо? Із resume, яке Йому було надіслане в 2008 році з тим, щоб Він допоміг влаштувати Її на роботу в університеті Шевченка.

Це прохання було надіслано в кінці серпня, коли штати практично були вже укомплектовані.

Знайомі переконують, що це помста. Ні! Йому таке навіть і на думку не спадає. Для цього треба мати надто злопам’ятність. Хоча… Така озлобленість мотивується іншим – ступенем прагматичності, байдужості чи рівнем духовності. Що переважає, тим і керується.

Його також дещо вразила Її група підтримки. Вона, на щастя, невелика. Серед них дві дочки (одна педагог) вчительки, яка чужих дітей виховувала ніби й непогано, зять, дитина-онука, «духовні» родичі. Якщо взяти перші букви прізвищ, то виходить дивовижна абревіатура – МНС. Тільки це не оте рятівне МНС, а, виявляється, – руйнівне. Серед них когось Він вважав прогресивно-позитивною людиною. Тепер Він точно знає, хто так категорично виступає проти пам’ятника в селі.

Як же вони будуть дивитися Йому в очі? Рано чи пізно зустрінуться ж! Він так радів, що в одних з’явилася стрічкова пилорама. Випробував її минулого літа: близько, зручно, були плани на літо. Тепер дорога туди перерита…

В оцій колізії, як і в багатьох інших випадках, Його цікавить інше. За майже тридцять років незалежності України чи займався її багатомільйонний державний апарат, – обраний народом, який живе на податки народу, – створенням національної ідеї, концепції, ідеології, навколо яких би формувався, гуртувався український народ, бачив майбутнє, відчував кроки до нього? В основному – шароварщина. А швидше – навпаки, якщо не пробуджено національної свідомості і гідності в Його покоління, не виховано в такому ж дусі Його дітей.

У минулому столітті за цей період совєтами он стільки було наворочено всякого! Життя готові були віддати, а тут проблемно зібрати на два пам’ятники!

З моменту незалежності вже з’явилося майже два покоління. І не вирішено найважливіше питання – питання духовності, яке б мало ввібрати, всотувати в себе:

– знання і повагу до державної мови;

– знання своєї історії. А щоб була історія своя, її треба написати, очистивши попередню від фальші, брехні, наклепництва, повернути вкрадене сусідами;

– правдиві знання біографій тих осіб, які боролися, віддали своє життя за Україну, бо не може бути написана історія країни, не вивчивши біографії визначних її діячів;

– правдиву історію біографій тих, хто нищив, дискредитував Україну, її патріотів з найдавніших часів. Адже це  надзвичайно важливо в плані інформаційної війни, яку в тому числі веде проти нас московія.

Щонайперше хоча б це треба було зробити. Вже не кажучи про економічно-промисловий блок.

Мабуть, таки пора перестати жити в ілюзіях і фальші минулого!..

Ще цитата з Її допису: «Давайте залишатися людьми!» Давайте!

А що таке для Неї людина? З Її дописів – незрозуміло. Одне тільки гасло. Очевидно лише, щоб кожен лишився при своїх інтересах «як в морі кораблі». І встановлення пам’ятників, відродження історичної та культурної спадщини – це не людське, а щось таке надто приватне, тому й не варте.

Для Нього ЛЮДИНА – це та істота, яка має насамперед громадянську позицію, що проявляється в «суспільно-історичній діяльності і культурі», має «свої переконання, цінності, проблеми», які не лише не суперечать загальнонаціональним переконанням і цінностям, а й, насамперед, розвивають їх. Оце – по-людськи!

Два покоління. Фактично в одночасі почули прізвище Василя Горленка. Але одне, що виросло в епоху фальшивого ґрунту, знайшло в собі сили дотягтися своїм корінням до глибин справжніх цінностей. Інше виросло в період переосмислення епох і не змогло збагнути змін, вросло в щось інше. Можливо, в цьому й не його вина, а – спільна? Можливо, саме для цього й започатковуються такі проекти, як «Пам’ятники Василеві Горленку та Іванові Кавалерідзе», багато інших, щоб це переосмислення справді відбувалося, «Бо ти на землі – людина…»?

Іван ЗАБІЯКА, журналіст, письменник.

На цю тему:

• Українці надто довго чухають потилиці з думками: «камо ж грядемо?» Роздуми письменника

Сообщение На плечах великих особистостей завжди трималася духовність України. Чому про це забуваємо? появились сначала на Український репортер.

Та це вже така справа. На те й Фейсбук. Основне – що у цих словах велика ПРАВДА.

Я знав у своєму селі не одну людину, яка мала слабкості перед алкоголем. Але це були надзвичайно чесні й порядні люди з попереднього покоління: чужого не візьмуть, іншу людину не образять, завжди готові допомогти. Мораль – не пропили. Не кажучи вже про людей, які вели звичне життя. Безумовно, були, є й будуть всякі поодинокі люди…

Не хотів би також, щоб і на мене ображалися за процитоване. Адже це – тотальне явище.

Понад триста років московської покори після, так званої, Переяславської ради; совєтського кріпацтва; щонайменше трьох голодоморів; перманентних фізичних і психологічних репресій; вічних вербовок, якими повиманювали кращих людей, господарів, розкидавши їх по всій есересерівській території; депортацій народів… Вибиралося як із жмені соняхове насіння: спочатку більше, потім менше, а решту – птиці на дзьоба…

До початку подій 2014 року мені двічі вдалося відвідати Європу. Першого разу у напрямку Італії, другого – Франції. Аж до берегів Ла-Маншу. Спогадів і вражень дуже багато: як хороших, так і не зовсім. Є що і з чим порівняти. Але, що найголовніше відчувалося: там спокійніші, упевненіші в собі люди. Це навіть кидалося в очі. Зрозуміло, – стабільність!

А хто нам заважає бути стабільними? Чи хочемо її ми? Ніхто не заважає і водночас ми самі винні. Хочемо, але що робимо для цього? Переважно котимося за інерцією. Хто не котиться, той мотається на всі боки і всюди…

Але ближче до моралі.

Що європейські екскурсоводи найчастіше показували нам? Архітектуру!!! В комплексі з усіма її складовими – і скульптурою в тому числі. Досить часто це монолітні комплекси. І цього добра там багато. Як на відкритому повітрі, так і в приміщеннях.

Багато скульптур на приватних територіях. Під час одного фотографування мене «вловила» охорона, але фотоапарат не забрала, знімки не видалила, а попередила, що це – privato, privato. Я вибачився (sorry, sorry). Мені кивнули головою і я пішов.

Скульптур різних форм у Європі – очі розбігаються: державних та військових діячів, письменників і вчених, міфічних осіб і богів, тварин і птахів, химерно модерних композицій… Складається враження, що в них уже не лишилося жодної особи, яку варто б відобразити в скульптурі. Європа ніби бавиться, розважається як в архітектурі, так і в скульптурі. Їй ніби нічого робити. Аж ні.

Будівлі і скульптури мають різний вік. Сягають вікових глибин. І все це збереглося. Все це тримається в належному стані, щоб не лише самим подивитися, відчути себе самодостатніми, а й іншим показати. І Європа з цього має хороший зиск. Пора, ой, пора вже й нам щось робити і не на громадських, а на державних засадах…

А ті будівлі, які були знищені в роки Другої світової, скажімо, в Германії, відновлені по камінчику. Запитав в екскурсовода, чому будівля собору зроблена з різнокольорового каміння? Вона відповіла, що собор був повністю зруйнований і темне каміння, вкраплене то там, то там (ймовірно, де він був раніше [!!!]) – це те каміння, з якого він був побудований до зруйнування. А світле – нове.

Кажуть, все, що мало культурну цінність, у Германії відновлено. До слова, в Германії я не знаю, щоб самі німці щось нищили, коли на них наступали війська, на відміну від совєтської влади як в роки лихоліття, так і в мирний час, який також можна назвати перманентним (безперервним) лихоліттям у нищенні національних культур, яке тривало від 1917 року й до 80-х рр. минулого століття. Ось вам і мораль, і антимораль.

Кожне українське село із давньою історією існування мало свою церкву. Оригінальну чи унікальну за архітектурною і, очевидно, ще якоюсь ознакою. Кожне село хотіло саме таку: неповторну, яка б відповідала уподобанню, тобто красивою, і кількості її прихожан. Збиралася громада села, обговорювала проект, замовляла його, кожен прихожанин відповідно до свого прибутку робив грошовий внесок. Все було по чесному, по справедливості. Всі знали, в кого що й скільки є. Враховувалося кількість родини, вік дітей. Все по совісті, по моралі. В селі Ярошівці, що наЧернгівщині, наприклад, церква побудована поміщиками Горленками і козаками села у 1783 р. Ні біля церкви, ні біля школи, які були в центрі села, шинку не було. Примушували, якщо був, перенести його, як правило, на край села. За таким же принципом будувалася і школа. Анастасія Граббе пожертвувала 300 руб. на жіночу школу в Болотниці (Чернігівщина).

Зараз «поміщики» (нині вони по-іншому називаються) є, а церков на десятки сіл кілька, школи ліквідовуються. От вам і мораль – також!

Ми з великим інтересом роздивляємося фото цих церков, шкіл, якщо вони збереглися. У більшості ж їх немає: ні споруд, ні фото. Совєтська влада, як влада переважно ідеології та мілітаризму, смерчем пронеслася по наших територіях, насаджуючи, як правило, якщо не конкретних терористів, то окупантів, які на вістрі кривавого штика, несли нашим дідам, батькам і нам, так звану, свободу, демократію, рівність, братерство, дружбу. Зараз Україна «зі слізьми на очах» відкашлює цю дружбу і це братерство …

Ті потуги, які почалися робитися в роки незалежності України в будівництві церков, на сьогодні носять не лише морально духовний зміст, а й, на жаль, політичний. І цей морально духовний зміст досить часто набирає конкретно політичного, ідеологічного характеру, що аж ніяк не сприяє належній моральності в цілому. До того ж – самі будівлі церков не завжди є архітектурно вишуканими об’єктами, оскільки будувалися на обмежені кошти. Важливо було, щоб ця церква була. І вже від настоятеля, кількості прихожан, благодійників залежить її внутрішнє оздоблення, яке дійсно може виконувати морально духовну роль.

Поки що, на жаль, найпривабливішим об’єктом у цьому плані була й є Староталалаївська церква. Але тільки як архітектурний об’єкт.

Словом, якщо, не дай Боже, до нас заб’ється якийсь турист із Європи, то ми можемо його лише вивезти у напівдику (захаращену) природу, напоїти, нагодувати навіть домашніми котлетами, варениками, кулішем, заспівати українську пісню, зробити селфі і відправити його у напівпритомному стані туди, звідки приїхав.

Хоча на Чернігівщині – в казенному лісі між селами Українським і Новою, можливо, ще живий, росте, так званий, столітній дуб. Скільки й знаю, він завжди був столітнім. Йому не менше триста років. У діаметрі він більше одного метра. Окультурити його, підживити, зробити туристично привабливим. Є ж «Дуб Максима Залізнянка», навіть стаття у Вікіпедії про нього є. А чому не може бути – «Дуба Василя Горленка»? Тим більше, що він дійсно ріс на лісових угіддях, які належали Горленкам?

Туристична проблема не лише є проблемою в нашій громаді. Влітку, збираючи матеріали для болотницьких стендів, щоб знайти у Срібному будинок, в якому народилася Ганна Затиркевич-Карпинська, я перепитав не одну місцеву людину, поки не знайшлася таки, яка розказала, як доїхати до нього. Приїхавши, побачив далеко у не привабливому туристично вигляді це приміщення з дошками «Українська РСР. Пам’ятка історії. Історична будівля. Охороняється державою. Пошкодження карається законом» та «В цьому будинку народилася і жила видатна українська артистка Ганна Петрівна Затиркевич-Карпинська (1855–1921)». І це після виставлення фото цього приміщення в соціальних мережах, яке заросло деревами, та обурливе обговорення цього факту. Значить для срібнян не така вона вже й «видатна» – ця артистка. От вам знову мораль. От вам і культура. І йдеться коли б чи не про єдину такого плану культурну пам’ятку в Срібному і не про десятки видатних вихідців звідти.

Талалаївщині, як мені відомо, в цьому плані взагалі немає що показати, якщо не вважати Староталалаївську церкву, Березівський та Талалаївський краєзнавчі музеї. Але цього дуже мало. Був, правда, у Болотниці будинок знову ж таки Ганни Затиркевич-Карпинської, який мав і зовнішню привабливість, і багатющу історію, пов’язану з її власницею. Але, якщо не помиляюся, у 80-х роках його розібрали. Звичайно ж, це зробили не рядові колгоспники. На цьому можна ставити крапку. Тому що ніхто такого плану архітектури будувати не буде. А якщо й побудує, то не для загального споглядання. Та й масштаби поки що не ті.

Безперечно, немає такої безвиході, щоб у неї не знайшлося бодай шпаринки для просвітлення. Уважний читач з посмішкою догадується, до чого я веду. І справді – веду.

Є напрям, який може в значні мірі змінити картину, ситуацію, підняти і духовність, і моральність громади в цілому. Коли біля могили Василя Горленка було впорядковано лише пам’ятник і залита доріжка, – одне було ставлення (і до мене в тому числі). Коли з’явилися десять двоярусних зображально-інформаційних стендів – дещо інше. Дещо – інше. І не лише односельців. Від чужих навпаки лише позитивні відгуки чи й захоплення.

А для того, щоб було – значно інше, необхідно докласти зусиль, фінансових і фізично особистісних насамперед. Надто занедбана ця ділянка. І фінанси мають бути закладені в бюджеті громади. Цей бюджет не повинен бути бюджетом проїдання, латання дірок. Наші чиновники дуже добре навчилися піаритися на бюджетах проїдання і латання дірок, бо це і є ніби то їхня активна державна діяльність. Насправді ця діяльність має проявлятися хоча б у якій не якій динаміці розвитку. Інакше – це буде авто на льодовій дорозі з голим, лисим протектором шин: авто працюватиме, бензин витрачатиметься, а руху ніякого. Тільки людська спільнота для самих себе здатна створювати кредитну форму існування. Для всього іншого – створює розвитково-прибуткову.

Ми ж нічим не відрізняємося від Європи! У нас достатньо своїх героїв – реальних і міфічних, щоб їх прославляти, ними гордитися, показувати всьому світу різними засобами! Відчувати себе людьми, а не елементарними споживачами.

В Україні докерувалися до того, що за 30 років фактично жодного кроку не зроблено на розвиток держави, тільки на знищення як матеріального, так і духовного. Взяти лишень для прикладу мовну проблему в Україні, штучно створену політиками. Хоча за цей період з’явилося десятки мільярдерів як у доларовому, так і в гривневому еквіваленті; десятки й сотні тисяч мільйонерів у тих же еквівалентах не лише у великих центрах, а й в сільській місцевості. І це розвивається семимильними кроками. Тоді, як школи ліквідовуються, будинки культури тижнями й місяцями стоять закритими. Люди перестали зустрічатися, щоб просто поговорити, обмінятися думками, подіями. Якщо таке й трапляється, то поодиноко, дуже рідко. А так – тільки з певною вигодою.

За тридцять років ми перетворилися в суспільство закритих, загублених душ; в суспільство матеріально меркантильних душ. Ми повернулися до феодалізму, сучасного феодалізму і середньовіччя – не в кращих його традиціях, але середньовіччя з великими духовними втратами. Втратами в народній культурі. Ми її майже втратили всю, окрім, звичайно, релігії, яка набирає обертів, й політичних у тому числі. Народної культури лишилися тільки фрагменти, осколки. І, що найосновніше і найтрагічніше, не хочемо навіть їх збирати, а піддаємося впливу чужому, бо воно нове і тому ніби й цікавіше. А чи воно наше, поки що над цим не задумуємося. Може бути пізно…

Хочу посперечатися з Мігелем Сервантесом, середньовічним автором роману «Донкіхот», який писав: «Робити добро дурням – все одно, що лити воду в море». Я б ще додав – «лити відром чи й ложкою».

Наше суспільство різнопланове, багатовекторне. Воно не складається виключно з тих чи інших. І орієнтуватися лише на дурнів, значить підтримувати їх, потурати їм, бути на їхньому боці. Є всякі дурні: одні категоричні, виняткові, яких ніколи й ні в чому не переконаєш, бо вони – «все знають», а є випадкові, ситуативні. Тому мені більше імпонують слова матері Терези: «Добро, яке ви зробили сьогодні, люди забудуть завтра. Все одно робіть добро».

Тому першим етапом цієї програми чи проекту можуть бути встановлення меморіальних дощок, створення куточків у школах, бібліотеках, будинках культури про свої видатних земляків; встановлення пам’ятників (бюстів). Дощок вже трохи є, але їх дуже й дуже мало. Список може бути великим. І вони майже не роблять ніякої погоди, бо немає загального замкненого кола їх як пам’яток. Не всі вони поставлені на баланс. Щось є і в школах. Пригадую, який був чудовий клас-музей у Сильченківській школі! Де він зараз, де його матеріали?..

Що ж стосується пам’ятників (бюстів), то розпочата робота Благодійним фондом «Бібліотека альманаху «Вітряк» імені Василя Горленка» – це лише невелика частина роботи в цьому напрямку. Нам вдалося знайти виконавців, які за ту ж саму суму готові виготовити високої якості, оригінальними за задумом – не один пам’ятник, а два – Василеві Горленку – в Українському та Іванові Кавалерідзе – в Старій Талалаївці. Виробник перевірений, надійний. З ним ми вже співпрацювали. Робота над макетом бюста Горленку вже розпочата. Ні згортання проекту, ні повернення назад уже не буде.

На території громади потрібно встановити ще щонайменше чотири бюсти (пам’ятники) – це Ганні Затиркевич-Карпинській – Болотниця, Степану Носу – Понори, Петру Ротачу – можливо, знову Стара Талалаївка, Іванові Самойловичу – Красний Колядин. Останні чотири – це вже не справа Фонду. Це справа Громади. Але Фонд готовий допомагати в рамках його можливостей.

Ми повинні відійти від культури масовості, характерній совєтському періоду, де штампували пам’ятники леніну, сталіну, іншим вождям, майже однотипні пам’ятники воїнам-визволителям, навіть культурним діячам – у тому числі й Тарасові Шевченку…

За проектами бюсти Василю Горленку і Іванові Кавалерідзе мають поламати цю примітивну масовість, продемонструвати індивідуальність, оригінальність, творчий підхід, мислення до зображення персонажів. Ми над цим працюємо активно.

Я не хочу порівнювати українську громаду до перевороту 1917 року із нинішньою. Я хочу, щоб нинішня Громада відповідала тим критеріям, які були характерні Громаді у минулому з урахуванням сьогоднішніх вимог законодавства, способу життя, орієнтацією на культурні й духовні цінності, враховуючи не лише місцевий, а й закордонний досвід. Громади – це нова форма самоврядування суспільства, новий поріг. І який старт зробить вона, так і діятиме: чи старт інертності, чи старт активності, розвитку. Звичайно, перший легший, звичний. І справа зовсім не в коштах. Районна рада досить часто відзначала «перевиконання дохідної частини районного бюджету». Бухгалтери не будуть ініціювати оплату нових проектів. Вони навпаки – зацікавленні в економії коштів… Справа в політичній волі та бажанні старост, лідерів громади, депутатів. Ми повинні переступити цей поріг і почати творити красиве, гармонійне життя.

Збираючи кошти на бюст Василеві Горленку, не можу не процитувати нашого геніального просвітителя Григорія Сковороду (знову фейсбучний варіант): «Чи не дивно, що один у багатстві бідний, а інший у бідності багатий?»

Ще не до багатьох заможних осіб Талалаївщини звертався із закликом долучитися до цього проекту, але й ті не відгукнулися. Хоча багато хто з них знає про цей проект.

А от пенсіонери, які відносяться швидше до другої категорії, відгукуються без звертань. І це добре, але тільки з одного боку. Культура, освіта в цілому трималися не лише на бюджетні кошти, а й на меценатах, благодійниках, тобто багатих людей. Вони є. І не мало. На пенсіонерах, хай вони мені вибачать, далеко не доїдеш, особливо враховуючи сьогоднішню цінову політику, яка більше розрахована на багатих. То ж саме багатим і є на кого рівнятися.

Україна стоїть на роздоріжжі. Одні хочуть жити в цивілізованішому суспільстві, соціальному і правовому захисті. Інші – ніяк не викарабкаються з минулого, шукаючи і знаходячи щонайменші зачіпки. Таке розхитування гальмує процес розвитку. Гальмує на всіх рівнях. Пора! Пора вже визначитися за майже три десятиліття. Надто довго чухаємо потилиці з думками: «камо ж грядемо?»

* * *

Для тих, хто хоче зробити благодійний внесок на бюсти Василеві Горленку та Іванові Кавалерідзе, нагадаємо реквізити: рахунок № 5168742713886376 Приватбанк, МФО 305299. Одержувач Забіяка Іван Михайлович. Або передавати мені особисто.

А той, хто зробить внесок не менше десяти тисяч гривень, його прізвище буде викарбовано, а значить – увіковічено – на боковій частині постаментів.

Потерпіть, земляки, ще трохи. Поставимо бюсти, не буду набридати.

Іван ЗАБІЯКА, письменник, журналіст, науковець

Сообщение Українці надто довго чухають потилиці з думками: «камо ж грядемо?» Роздуми письменника появились сначала на Український репортер.

Скульптура Богдану Хмельницькому в однойменному сквері в Чернігові – робота відомих скульпторів Івана Кавалерідзе й Галини Петрашкевич. Автор цього пам’ятника – відомий чернігівський архітектор Андрій Карнабед. Його відкрили у квітні 1956 року задля увіковічення 300-річчя так званого “возз’єднання України і Росії”, яке відзначали в 1954 році.

Фото прес-служби Чернігівської міської ради

Сообщение Розворот від Москви пам’ятника Богдану Хмельницькому коштував Чернігову 14,5 тисячі гривень появились сначала на Український репортер.