Інтерв`ю “Українському репортеру”. Фото Олексія ІВАНОВА

– Костянтине Івановичу, чи була необхідною, на вашу думку, евакуація Києва? Може, це помилка – відмова від евакуації?

– У Києві на той час мешкало близько чотирьох мільйонів, вивезти людей було практично неможливо. Нерозвиненими були автошляхи, не вистачало можливостей залізниці. Ну і, скажемо відверто, смертельної загрози не було. На щастя, Київ має річку Дніпро. Це – своєрідна аеродинамічна труба, що “витягнула” з Києва увесь бруд. У Києві утворилися “важкі” місця: біля Московського мосту і Видубицького озера. Словом, у Києві була напружена ситуація, але не смертельна.

– Це правда, що радянський генсек Горбачов лякав першого секретаря української Компартії Щербицького виключенням із партії, якщо той відмовиться провести в Києві першотравневий парад?

– Справді, Володимир Щербицький розповідав про це на засіданні Ради міністрів республіки, казав, що доповів у Москву про екологічну ситуацію в Києві. Мовляв, проводити парад небезпечно для людей, адже радіаційне забруднення перевищувало норми. На що Горбачов відповів: ви сієте паніку, так жити не можна, ви не перебудувалися, ви – панікери. Особисто Щербицький не підтримував Горбачова – такого собі колгоспного діяча, якому сидіти в чиновницькому кабінеті десь у Ставрополі. Але він раптом став керувати державою…

– Як ви думаєте, чи розсекретили всі документи, пов’язані з Чорнобильською аварією?

– Безумовно, що ні. Дуже багато спекуляцій на цьому ґрунті, я дивився неодноразово по українському телебаченню такі програми, соромно слухати. Ну не можна політикам робити свій піар на горі. Це – зрада людей, розумієте?

Леонід ФРОСЕВИЧ

Фото автора, а також архівні фото з відкритих джерел

Інтерв’ю колишнього першого віце-прем’єр-міністра України, екс-голови Державної комісії з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС Костянтина Масика можна подивитися тут:

Відео Ігоря КОЗІЯНЧУКА

Сообщение Після аварії на ЧАЕС вивезти усіх мешканців Києва було практично неможливо – Костянтин Масик (+відео) появились сначала на Український репортер.

Із відкритих джерел відомо, що серед унікальних розробок компанії – високоточна зброя, наприклад, кореговані авіабомби з блоком аеродинамічного управління і датчиком лазерного наведення.

Спеціалізовані видання повідомляли про розробки вертолітних систем захисту НПФ “Адрон”, зокрема серед досягнень – станція оптико-електронного придушення, яка здійснює зрив захоплення цілі і відводить у бік всі типи ракет з інфрачервоними головками наведення, включаючи ракети ПЗРК. На  виставці “Зброя та безпека-2018” фірма представила також і розробки термобаричних гранат.

Що хвилює сьогодні фахівців оборонного комплексу країни?

– Наша проблема – нам не виплачують роялті із державного замовлення, – розповідає Микола Архипов.

-Працюєте вхолосту? Тоді звідкіля берете гроші на зарплати персоналу?

-А це вже інше питання. Крутимося, виживаємо. Але так триватиме недовго.

-Замок на двері фірми? 

-Ні! Нас просто викуплять… І ми поїдемо звідсіля, тобто з України.

-Куди саме?

-А куди завгодно. Сьогодні є приклади, коли за кордон виїжджають цілі виробничі компанії. Якось чув розмову, що начебто до Литви поїхала фірма, яка спеціалізувалася на розробках для вертольотів.

-Як довго ваша компанія працює на ринку оборонки?

-25 років.

-Похваліться, будь ласка, розробками, які вже знайшли застосування у нашому війську.

-Їх багато. Але за жоден із спецвиробів нам не заплачено роялті. Тому чи цікаво нам працювати надалі?

-Певно, ні. Але чому не діє процедура виплати роялті?

-Нашим чиновникам не цікаве дане питання.

-Чому, чому?

-Я звертався до президента України, прем’єр-міністра. В тому числі особисто. Написав листи-звернення.

-У них розповіли про суть проблеми?

-Так. І запропонували, як вирішити.

-Як саме?

-Дуже просто. Кабінет міністрів (або президент) видає розпорядження, що військова прийомка запроваджує роялті і підтверджує це. Потрібна методика розрахунку.

Сьогодні прийомка цей рядок викреслює з документів. Бо немає дозволу, щоб ця позиція була зафіксована в документах. Але керівництво держави не хоче цим займатися.

-Про які суми роялті йдеться?

-Роялті складає для внутрішнього ринку від 5 до 10 відсотків продажної ціни виробу. Якщо, наприклад, виріб коштує півмільйона гривень, то не складно полічити, якою може бути сума… Ми ж не просимо кредитів, подачок, а лише зароблене… У цивільних галузях, скажімо, на відміну від військової, працюють механізми захисту інтелектуальної власності. Оборонка ж – держава в державі. Несправедливо.

-Очевидно, на законодавчому рівні також потрібно прийняти відповідний закон. У вас є лобісти в парламенті?

-Лобісти надто дорого коштують, ми «не потягнемо».

-А за кордоном існує практика виплати роялті?

-Звичайно. Наприклад, у сусідній Польщі.

-Хто працює у вашій компанії?

-Здебільшого, колишні військові, серед яких багато кандидатів наук. Ми – перша приватна компанія в Україні, яка одержала Державну премію в галузі науки і техніки.

-За кордон продають спецвироби на підставі ваших розробок?

-Так. Але сьогодні у зв’язку з війною в Україні кількість таких продаж зменшено. Усі хочуть придбати технології, а не самі вироби.

-А ви за те, щоб продавати технології?

-Не хотілося б. Але на безриб’ї, як кажуть в народі, і рак риба.

-Які розробки вашої фірми прислужилися Українській армії?

-Їх чимало. Наприклад, системи захисту для літаків Су-27, Міг-29.

Розмову вів Леонід ФРОСЕВИЧ
На фото: розробки компанії “Адрон”
Фото “Українського репортера”

Від редакції. Акцентуємо увагу на одній із важливих тез, яку ми почули від генерального директора: “За кордон виїжджають цілі виробничі компанії… До Литви поїхала фірма, яка спеціалізувалася на розробках для вертольотів”. Оце – найстрашніше. В умовах війни… Панове з РНБО, уряду, парламенту задумайтеся…

Сообщение Фахівці оборонки: “Нас просто викуплять. І ми поїдемо з України”. появились сначала на Український репортер.

– Андрію Олексійовичу, нещодавно в інтернеті з’явилася інформація, ніби ви прийняли на роботу нового помічника – 30-річну фотомодель Олександру Чуркіну, зі щомісячною зарплатою 93 тисячі гривень. Це правда?

– Цілковита маячня. Про мене взагалі багато чого пишуть, почуваюся просто як експонат в музеї. Але якщо там табличка «руками не чіпати», то тут навпаки.

Ось поїхали на Новий рік із дружиною до Ізраїлю. В інтернеті написали, що я мало не помираю, і мене ледь не на носилках повезли на лікування, за державний рахунок. А ми в Віфлеємі, Єрусалимі побували.

– Любите подорожувати?

– Бракує часу. Взагалі моє хобі – футбол. Часто грав, поки міг бігати…

Від автора: я з розумінням подивився на міністра, чию статуру складно назвати занадто спортивною, але він мене випередив:

– Зараз нога болить.

– А що ви скажете про скандальну фразу, вимовлену в серпні минулого року на одному з телеканалів –мовляв, українці забагато їдять і витрачають на їжу більше, ніж німці? Це вже точно не фейк.

– Цю фразу вирвано з контексту. Не говорив я так, подивіться уважно ролик. Я просто сказав, що німці менше витрачають грошей на їжу. Якщо не помиляюся, 15-20 відсотків зарплати. За даними нашого Держстату, українці витрачають на їжу майже 50 відсотків доходів.

– Але ж зарплати непорівнянні!

– Я з цим не сперечаюся, але річ у тому, що в нас різна культура, структура харчування. Порівняймо, наприклад, пакистанців і українців по споживанню свинини. Хто буде на першому місці? Але це ж не тому, що вони бідніші від нас, або ми багатші. У нас ставлення до їжі зовсім інакше, до хліба ставлення інакше. Ніхто його в світі стільки не їсть, з пельменями та макаронами, правда?

Але хіба німці пережили те, що пережили ми? Голодомор, масовий голод 1947 року… Коли батькові було 10 років, його мама померла від голоду. І тато вважав, що «в житті можна забути все, але я повинен поїсти». Я його розумів.

– До речі, у вашій сім’ї який відсоток доходів іде на їжу?

– Якщо чесно, не рахував. Але в мене зарплата трохи вища, ніж у пересічного громадянина. Тож відсоток, звичайно, виходить менший.

– Щодо зарплати. Я подивився вашу декларацію за минулий рік. Є й 47 тисяч за місяць, а є майже під 100 тисяч. Чому такий розкид?

– Ось я пішов у відпустку – виплачується надбавка, допомога на оздоровлення. Виходжу з відпустки – сума менша.

– Структура зарплати взагалі якась загадкова. Оклад – 16 тисяч, а потім безліч надбавок. За вислугу років, за інтенсивність праці, за роботу з секретними документами… І що означає – «за інтенсивність праці»? Зазвичай, якщо людина працює не інтенсивно, її просто звільняють.

– Відповідно до закону про Кабінет Міністрів, на нас не поширюється трудове законодавство. У мене немає визначеного робочого дня, я перебуваю на роботі 24 години на добу. Мене призначають і звільняють політичним рішенням. Ось завтра прийде депутат, не з тієї п’ятки встав, вніс постанову, зібрав 226 колег, проголосували – все, мене немає. І я оскаржити нічого не можу.

– Гаразд, із інтенсивністю праці зрозуміло. Але вислуга років, секретні матеріали… Закон якийсь просто радянський, явно застарів. Може, варто його скасувати?

– Я чиновник, працюю у виконавчій владі. І я зобов’язаний працювати в рамках того правового поля, яке створюється Верховною Радою. Мені як міністрові було б неетично давати оцінку якості наших законів.

– Свого часу Андрій Пивоварський пішов із посади міністра інфраструктури, мотивуючи це тим, що зарплата його і його підлеглих маленька і тому принизлива. Скільки взагалі, на вашу думку, мають отримувати міністри та їхні заступники?

Андрій Олексійович бере в руки течку:

– Ось дивіться, це зарплати топ-менеджерів державного підприємства «Укрпошта» за вересень. Перша позиція – 805 тисяч гривень. Міністр отримує в 20 разів менше. Це нормально?

– Стосовно «Укрпошти». Нещодавно гендиректор підприємства Ігор Смілянський заявив, що треба підвищувати тарифи на доставку пенсій. Як ви прокоментуєте цю заяву?

– Та що тут коментувати?! «Укрпошта» говорить – ми збиткові, носити пенсію пенсіонерам невигідно. А от середня зарплата 60 тисяч в центральному апараті – це нормально. І за це свято життя повинні заплатити пенсіонери – Смілянський хоче, щоб собівартість доставки оплачував Пенсійний фонд. А це 1,5 мільярда гривень.

Навіщо нам потрібен такий креативний менеджер, який за два роки накреативив тільки одну ідею – забрати гроші у пенсіонерів. І при цьому набратися нахабства і шантажувати всю країну, мовляв, припиню доставку пенсій.

– Як ви вважаєте, чи не логічніше підпорядкувати «Укрпошту» Мінсоцполітики, якщо вона зараз фактично тільки розносить пенсії? Адже доставкою пошти, посилок успішно займаються комерційні служби.

– Проблема не в тому, кому буде підпорядковано це держпідприємство, а у відсутності ефективного менеджменту. Будь-який західний менеджер, приходячи в компанію, яка валиться, з чого починає? Скорочує управлінський апарат і бонуси. А тут підняли собі зарплати і кажуть – грошей немає.

– У вас якісь бонуси є?

– Хіба що службова машина. Квартиру я наймаю– законом про Кабінет Міністрів службового житла нам не передбачено.

– Велика квартира?

– Двокімнатна, 60 квадратних метрів. Наймав за 10 тисяч гривень, з 1 жовтня – 14 чи 16, треба у дружини уточнити, вона договір підписувала. А своя квартира у мене у Вінниці. Там мама мешкає. Їй 79 років, 49 років стажу роботи в школі.

– Яка в неї пенсія?

– Нещодавно була 1600 гривень, але тепер уже 2800.

– Розмір мінімальної пенсії відомий – з 1 січня вона становитиме 1489 гривень. А відомо, хто в нас отримує максимальну пенсію? Ну, наприклад – Петро Петрович Петренко, чемпіон України з пенсій, отримує щомісяця стільки-то.

-Власне, конкретні імена називати не можна. Однак можна говорити загалом. У нас максимальний рівень пенсій – 10 прожиткових мінімумів, тобто 14 тисяч 890 гривень. Але з 11,7 мільйона пенсіонерів близько 20 тисяч осіб отримують пенсію без обмежень, на підставі рішення судів. Це, як правило, судді.

Андрій Олексійович знову бере в руки течку:

– Ось, перша позиція – 97 тисяч.

Від автора. Я пробігаю очима кілька перших аркушів з грубого стосу. 80 тисяч, 70 тисяч. Судді, судді, судді. Іноді трапляються прокурори.– Одним словом, самі собі і призначають…

– Я цього не говорив, ви так самі сказали. Суд у нас завжди приймає правильні, законні рішення.

Андрій КУЗЬМІН
Другу частину інтерв’ю з міністром читайте найближчим часом.

Сообщение На які кошти живе міністр соцполітики Рева. Інтерв’ю “Українському репортерові” появились сначала на Український репортер.

Спікер визнав, що йому непросто реагувати на жарти в свій бік. Особливо ж його образила сценка, яку “Квартал” представив минулого року. Пригадує, що після неї йому подзвонили безліч його знайомих, які сприйняли її як образу.

“Я знаю, що у мене змалку є певні проблеми. Не настільки великі, як показує “Квартал “. Намагаюся говорити повільніше і виразніше, особливо, коли веду сесію “, – заявив Парубій в інтерв’ю “ТСН”.

Він також розповів про своє захоплення бойовими мистецтвами і заявив, що його “інколи всередині просто аж розриває”.

“У старі часи робив просто – викликав на поєдинок, 3 раунди по 3 хвилини. Я багато років займався єдиноборствами… Бокс, чи з  ногами – кікбокс. Займався бойовим гопаком, карате шотокан. Так я звик реагувати на образи”, – пригадав Парубій і навіть показав кілька прийомів з карате і боксу.

Спікер упевнений, що  боксерські удари ефективніші на вулиці, а в Раді б’ються лише нечемні депутати.

Сообщение Спікер Парубій розповів про образи на “95 квартал” і показав, що небезпечний (+відео) появились сначала на Український репортер.

Дубровіна народилася в Одесі й у 9 років чітко знала, що буде кінорежисером. Після школи пішла працювати на телебачення помічником режисера, між іншим, 8 років так працювала… Вступила до театрального інституту імені Карпенка-Карого, закохалася, вийшла заміж… і помчала до Москви за чоловіком, не довчившись і трьох курсів.

Але бути лише чоловіковою дружиною Марина не могла й не хотіла. Мала при собі курсову роботу, котру понесла до Всесоюзного державного інституту кінематографії показувати не будь-кому, а класику – кінорежисеру Марлену Хуциєву. І було це як раз перед розпадом Союзу.

Я показала досить дивний матеріал. Це була спроба екранізації «Ідіота» Достоєвського, – пригадує ті часи Дубровіна. – Хуциєву сподобалося. Ігрову роботу знімав Андрій Кущ-Шевельов – досить відомий оператор. Увесь закадровий текст там читала я. Марлен Мартинович мене запитав: «А хто це зробив?».

І коли дізнався, що я, то вирішив мене взяти до себе. Однак його курс був переповненим, і він показав мою роботу Саві Кулішу, а той, у свою чергу, своєму другому майстрові – Геннадію Полоці. І от як раз йому моя робота не сподобалася… Та Хуциєв виявився людиною честі й гідності – він дуже відповідально ставився до тих, «кого приручив», майже щодня ходив до ректора і набридав, нагадував йому про моє переведення…

І врешті-решт я перевелася до ВДІКу, але із втратою курсу, й навчалася у режисера Булата Мансурова. Закінчувати інститут довелося трохи екстерном, бо вже чекала дитину…

Як це часто буває в житті, все зійшлося до купи. У Марини народився син, паралельно вона закінчувала інститут і знімала дипломний спектакль на російському телебаченні.

– Знову ж таки, створила прецедент, – усміхається Марина. – Захищала диплом відеороботою за «Неточкою Незвановою» Достоєвського. Як раз розпався Радянський Союз, плівки не було, а мені треба захищати диплом.

У той час познайомилася з тодішнім керівництвом російського телебачення (воно тільки-но створилося на хвилі розвалу Союзу й сильних демократичних течій), і телеспектакль запустили, в якому одну з головних ролей зіграв Інокентій Смоктуновський. До речі, він ніколи в дипломах не знімався, але тут зробив виняток. Врешті-решт я захистилася, і нашу виставу «Мрійниця» показали на центральному телебаченні завдяки Смоктуновському. Для студентки, випускниці ВДІКу, це був дуже гарний старт.

Ну, а робота зі Смоктуновським – це, знаєте… Мені просто пощастило. Так само, як і з Хуциєвим. Безперечно, спілкування з такими людьми піднімає на трохи вищий щабель. Смоктуновський був дивовижною особистістю. Він настільки чуйно поставився до нашої ситуації (була досить непроста історія з дуже скромним бюджетом), що навіть погодився один знімальний день відпрацювати безкоштовно.

Для мене це було неймовірним. Коли прийшов на першу репетицію, то попросив мене як режисера розказати йому своє бачення матеріалу. Я була надзвичайно збентеженою, почала щось розповідати, і, звичайно, він усе зробив абсолютно не так, як я говорила (сміється). З одного боку, мене це трохи засмутило, а з другого – те, що він створив, було шедевром!

Разом із Інокентієм Михайловичем знімалися Поліна Медведєва – учениця Олега Єфремова, котра зараз, до речі, прекрасно ставить вистави в Києві (вона родом з України), Єгор Висоцький, а ще Оля Високолян, яка до цього разом зі Смоктуновським зіграла головну роль в картині «Дамський кравець» – про події вересня 1941 року в Києві.

За кілька десятків років ця тема наздожене Марину.

А ще в офіційній фільмографії Марини Дубровіної є також ігрова картина із містичною назвою «Віра, надія, кров» – про перебування Леніна в Фінляндії. Однак цей фільм не було знято.

– Це дуже цікава історія, – говорить Марина. – Здається, 1993 року я наводила лад у своїй бібліотеці й знайшла маленьку книжечку Бонч-Бруєвича «Ленін на ялинці». Почала читати й була вражена рівнем ідіотизму сприйняття «вождя світового пролетаріату». Читаю й міркую: як же так можна? «Володимир Ілліч став рачки й голосно загавкав». Ми з чоловіком добре з цього посміялися, а потім я почала вголос розмірковувати: цікаво, а як він чистив зуби? Якою він був людиною? От із цього все і почалося.

В той час ми кілька разів їздили до Фінляндії, і, пам’ятаючи, що Ленін там досить тривалий час переховувався, я суто по-людськи замислилася над такими питаннями: як він там насправді жив? Чи були в нього діти? Які мав стосунки з Надією Костянтинівною?

Для мене тоді це була така трагічно-жахлива фігура (в той час я ще не розуміла, що й демонічна). І мій тодішній чоловік написав сценарій «Віра, надія, кров», який став його дипломною роботою, причому дуже несподіваною для всіх, бо ми «народили» історію перебування Леніна у Фінляндії, де в нього, за нашою версією, трапився роман.

А коли Ленін очолив державу, то до нього на сепаратні перемовини приїхав Маннергейм. І ми все закрутили так, що в Маннергейма була дочка, котра народила Леніну онука. І що цікаво, вже після того, як сценарій було надруковано й він здійняв сильний галас, я від Сави Яковича Куліша почула, що в Леніна таки справді був син. І не від Інесси Арманд… А дізнався він про це від якоїсь своєї тітки, котра колись кимось працювала в Кремлі…

Тож ми хотіли реалізувати нашу хвацьку історію. Як режисер я почала думати про виконавця головної ролі. І, сповнена нахабства, запросила на роль Леніна голлівудську зірку Харві Кейтеля. Але він був нажаханий колишнім СРСР, Росією, вважав, що там вільно ходять білі ведмеді… Я не стала впадати у відчай, і ми переклали синопсис і сценарій німецькою мовою й відправили листа до ще однієї зірки, цього разу європейської, австрійському акторові та режисеру Клаусу Марії Брандауеру.

І на наш подив, він відповів, що йому вся ця історія сподобалася, й він готовий зніматися в ролі Леніна. Ми подали заявку до Держкіно. Тоді ж познайомилися з неймовірним майстром, геніальним оператором Георгієм Рербергом, якому сценарій також сподобався, й він погодився знімати наше кіно.

Справа закрутилася, ми поїхали до Фінляндії, на студію Акі Каурісмякі – відомого у світі режисера і продюсера. І коли вже до нас збирався приїхати Брандауер, трапилася трагедія, раптово помер Георгій Рерберг, у віці 61 рік… Це було влітку, в Москві проходив черговий кінофестиваль…Ми розгублені, згорьовані, Брандауер мав приїхати з нами усіма знайомитися, натомість потрапив на похорон… І як режисер я вирішила знімати фільм-триб’ют, присвячений Рербергу.

Тим часом до Держкіно свою заявку також подали Олександр Сокуров та сценарист Юрій Арабов із картиною «Телець» (теж про Леніна), і, звичайно, фінансування дали їм, а не нам, початківцям. Крім того, був ще один, досить інтимний момент. Нікіта Михалков хотів, аби Брандауер на закритті Московського кінофестивалю, за його традицією, вдарив у кіношну хлопавку.

Але Клаус його не зрозумів і відмовився закривати кінофестиваль, бо, по-перше, був засмучений смертю Рерберга, а по-друге – хворобою своєї матері. Михалков на нього за це дуже образився. І хоча в нас тоді був потужний інформаційний спонсор, до кінця фестивалю про нас уже ніхто й не згадував… Однак якусь частину матеріалу ми вже відзняли.

Далі вона стала основою великого документального фільму про Рерберга, який уже закінчили без мене (це особиста історія). Фільм називався «Рерберг і Тарковський. Зворотний бік «Сталкера». У 2009-му ця картина отримала в Росії кіноприз «Ніка», а потім «Золотий орел».

– А як ви повернулися в Україну? Чому?

– Мої київські друзі вже давно кликали мене повернутися. Я не можу сказати, що в мене було якесь важке чи неуспішне життя в Москві – там зростав син, мала доволі багато роботи і почувалася прекрасно.

Мої рідні жили в Одесі та Києві. В мене дуже рано пішла з життя молодша сестра, і я більше почала доглядати за мамою, а в неї стався інсульт. Я приїхала в Київ до батьків, і тут вибухнув Майдан. Відчула, що не хочу від’їжджати. Можливо, ще й тому, що відчула: адже я зовсім не знаю те місце, де народилася, – рідну Одесу, яку дуже люблю, так само як і Україну. А може, вік зіграв роль. Незважаючи на те, що я знаю в Києві кожен куточок, а такі імена, як Булгаков або Старицький, мали і мають для мене велике значення, я усвідомила, що багато чого ще не знаю.

І я почала замислюватися: хто я, чому я тут опинилася, чому саме в цей період, такий важкий? До того ж, багато років попрацювавши на телебаченні, я знала, яку згубну роль воно може відігравати, а тут подивилася перший репортаж з Майдану по російському ТБ і побачила, що об’єктивності немає, що ситуація тут зовсім інша.

І подумала, що не хочу це дивитися щодня, мені у Москві буде дуже складно. Крім того, батьки в Україні, я ж не можу їх так залишити… І як це не банально звучить, пригадала: де народився, там і згодився. Мені здавалося, що я можу саме тут зробити щось більше, бути корисною, хоча тоді це виглядало як альтруїзм чи романтизм.

– Виходить, що так. Бо проект, який ви почали, «Праведники світу»…

– Так. Він теж був абсолютно несподіваним для мене.На жаль, сьогодні мало хто знає, що Україна посідає 4-те місце у світі після Польщі, Нідерландів та Франції за кількістю людей, які під час Другої світової війни рятували від фашистського знищення євреїв. Таких «Праведників світу» в Україні – понад дві тисячі.

Чому це було важливо для мене? Я не жила в Україні 25 років. Звичайно, приїздила, але без «включення» голови. А тут я звернула увагу, як багато над дорогами розтяжок із написом: «Любіть Україну!». Була здивована, це було несподівано. А трохи поживши, усвідомила, що тут виросло ціле покоління молодих людей, які абсолютно по-іншому мислять, вони зовсім інакші.

В Україні – незбагненна кількість талановитих людей, від яких я була і залишаюся у захваті. Серед моїх знайомих різного віку багато нереалізованих талантів, і це не їхня провина, хоча ми можемо говорити, що самі обираємо собі владу. Але після розпаду Союзу, за великим рахунком, не відбулося жодного позитивного економічного потрясіння, навпаки – тривають випробування на міцність людей, які тут ледве виживають. Однак український дух, попри все, виявився дуже сильним.

І коли я почала робити «Праведників світу», то зрозуміла, що це не про Голокост, а про звичайних українців, котрі зуміли знайти в собі сили, сміливість і дивовижну зухвалість рятувати інших людей. Це настільки мене пробило! Коли моя мама вийшла з лікарні, я подумала, що не можу звідси поїхати, але і нічого не робити не можу. Можете сміятися, але я помолилася десь ополудні, а за кілька годин мені зателефонували й запросили на перемовини. Це була п’ятниця, а в понеділок я вже їхала до Вінниці у відрядження.

Я дуже вдячна, що пізнала цих людей. Це приклад абсолютної жертовності. Вважаю, що про їхні вчинки має знати кожен, особливо в Україні.

Для мене ця робота – великий шматок життя. Зокрема, сьома серія присвячена родині Іри Мельник – актриси Театру на Лівому березі, заслуженої артистки України (свого часу закінчила школу-студію МХАТ). Іра розповіла мені, що її прадід був «праведником». І це було приводом поговорити про Іринину унікальну родину.

Найтісніші взаємини двох родів – єврейського та українського, початок яких ховається десь у ХУШ столітті, настільки збагачує! Я приїхала до них у село, а вони мені кажуть: нас тут 96 чоловік із роду, і тепер, якщо будуть якісь проблеми, приїздіть, бо ви – наша родичка! Я була вражена.

Коли я починала знімати історії про «праведників», системно про це ніхто не говорив. А вже потім до цієї теми почали звертатися частіше. Можливо, тому один із фільмів про Одесу був висунутий на Національну премію «Телетріумф» і став одним із трьох номінантів. Вважаю, що це – висока оцінка моєї роботи.

Зараз усе більше й послідовніше вивчають історичну спадщину та взаємовідносини українського і єврейського народів – це дуже цікаво і важливо. Так, у нас болючі стосунки, особливо між поляками, українцями та євреями, це безкінечний клубок, але колись його треба розплутати, просити одне в одного пробачення і пробачати. У мене і в серіалі про це говорять євреї, українці, бо якщо ми не будемо шукати шляхів взаєморозуміння і взаємопрощення, то це дуже погано відіб’ється на нашому майбутньому.

Розмову вела Олена ШАРПАНСЬКА

Сообщение Кінодокументаліст Марина Дубровіна: «В Україні триває випробування людей на міцність» появились сначала на Український репортер.

– Останнім часом українці спостерігають стрімкий розвиток вітчизняного кіно. Скільки кінострічок нині у виробництві?

– Трошки менше 90 кінопроектів, з них 50 – повнометражні ігрові та анімаційні фільми, решта – короткометражки та документальні кінострічки.

– Це фільми, які знімаються за підтримки Держкіно?

– Так. Знімаються й інші фільми, але їх одиниці.

– Скільки кінопрем’єр очікуємо найближчим часом?

– Починаючи з 24 серпня, відбудеться з десяток кінопрем’єр. Майже щотижня відбуватимуться прем’єрні покази українських фільмів. Першим вийде фільм «Червоний» Зази Буадзе, потім українсько-італійська комедійна кінострічка «Ізі», у жовтні – «Сторожова застава» і «Мир вашому дому», в листопаді – «Межа», в грудні – «Кіборги». Останнім часом наші кінострічки беруть участь у престижних кінофестивалях, але для нас, я думаю, важливіше виводити наші фільми в український прокат.

– Чи є серед них фільми для дітей?

– Скоріше вони для сімейного перегляду. Адже саме батьки вирішують, піти чи не піти дитині в кіно і що дивитися по телевізору. Але сьогодні для батьків проблематично знайти україномовний контент – цікаві художні та мультиплікаційні фільми.

– Скільки грошей дає держава на кіно цього року?

– Якщо порівнювати з минулим роком, то сума збільшилась удвічі. Це і дозволяє більше знімати вітчизняних фільмів, щоб заповнити той кінопростір, який раніше був зайнятий російськими фільмами і серіалами. Зміни законодавства дозволять із наступного року збільшити кількість й українських серіалів.

Однак фінансують кіно дуже непропорційно. Головні кошти спрямовуються на кіновиробництво, і тільки один відсоток іде на підтримку промоції. А для виходу фільму у прокат також потрібні серйозні вкладення.

Кінематографічний ринок в Україні дуже малий і без державної підтримки не може розвиватися. Вартість квитка в кіно низька, а вартість виробництва дорога. Приміром, у Польщі квиток до звичайного кінотеатру коштує близько 9 доларів. Ми ж не можемо підняти ціни на квитки, адже люди зовсім перестануть ходити в кіно. У нас дуже низька відвідуваність кінотеатрів. Українець ходить в кіно в середньому один раз на два роки, а в Європі – двічі на рік. Але українське кіно може в перспективі вийти на самоокупність, особливо якщо буде покінчено з піратством.

– А які перспективи має кіностудія Довженка? Що знімають?

– Кіностудія знімає як власний продакшн фільм «Щоденник Симона Петлюри» режисера Олеся Янчука, який за сумісництвом є ще і директором кіностудії. Нещодавно завершили дитячий фільм «Казка про гроші», який теж з’явиться в прокаті найближчим часом. Кіностудія потребує реформування і приватних інвестицій. Для того, щоб вона надалі розвивалась, як сучасний кіновиробничий комплекс. Адже на кіностудії Довженка, де я виріс, нічого не змінилося з часів мого дитинства. Тому сьогодні їй, на жаль, важко конкурувати з приватними компаніями. Павільйони кіностудії окуповані телебаченням, і кіно тут не так часто знімають, як хотілося б.

Марина ХОВРАХ

Інтерв`ю з Дмитром Лінартовичем читати тут

Сообщение Пилип Іллєнко: «Українське кіно може вийти на самоокупність, особливо якщо буде покінчено з піратством” появились сначала на Український репортер.

Журналістка ESPN Алексіс Нуньєс опинилася в басейні під час інтерв’ю з новачком «червоних дияволів» Ромелу Лукаку.

Поруч із Ромелу перебував його партнер по команді Поль Погба. У якийсь момент француз запропонував представниці ЗМІ зіграти у популярну гру «камінь-ножиці-папір», після чого зіштовхнув Алексіс у воду.

Ярослав ТИМОШИК

Сообщение Бешкетник Погба зіштовхнув журналістку в басейн появились сначала на Український репортер.

Відповідаючи на питання про приналежність Криму, Янукович заявив, що хотів би бачити півострів у складі України, однак це питання залежить від самих кримчан. Екс-президент підкреслив, що рішення кримчан на “референдумі” було абсолютно передбачуваним, і що в його результатах ніхто не сумнівався: “Ми знали, що в Криму завжди були проросійські настрої, і потрібен був лише привід. І цей привід для них створили радикали”.

Янукович висловив упевненість, що майбутнє України – в її територіальній цілісності, але для гармонійного розвитку держави необхідно провести реформи в напрямку федералізації: “Регіони України мають отримати набагато більше повноважень, влада повинна бути децентралізованою. Тоді буде менше корупції”.

Екс-президент України засудив дії нинішньої влади щодо жителів самопроголошених ДНР і ЛНР, а своє основне завдання Янукович бачить у встановленні істини подій листопада 2013 – лютого 2014 років. Янукович заявив, що перспектив у цієї влади немає, однак не став прогнозувати, скільки протримається Порошенко.

Несподівано Янукович заявив, що нікуди не йшов з політики. Свою роль він вбачає у тому, щоб створити умови для повернення людей на рідну землю і нормалізації відносин з Росією. При цьому він заперечив, що проводив проросійську політику. За його словами, він і члени його уряду в діалозі з Москвою завжди відстоювали інтереси Києва.

Ключовою позицією для забезпечення благополуччя держави, на його думку, має стати збереження позаблокового статусу: “Тому що це – безпека всього європейського континенту. Україна не повинна виконувати роль штрейкбрехера”.

Відповідальність за розв’язання війни на Донбасі Янукович покладає на США під керівництвом Барака Обами. Саме тому нинішній президент США Дональд Трамп зобов’язаний у найближчому майбутньому підключитися до вирішення української кризи.

Сообщение Януковича знову дістали з нафталіну. Найцікавіше зі свіжого інтерв’ю екс-президента-втікача (+відео) появились сначала на Український репортер.

Сьогодні він очолює виконком Міжнародної громадської організації «Союз Чорнобиль» й опікується багатомільйонною армією ліквідаторів аварії на ЧАЕС і постраждалих від неї.

– Валерію Івановичу, звідки і як ви отримали інформацію про Чорнобильську катастрофу, адже це була таємниця за сімома замками?

– Я щойно повернувся із відрядження і був удома 27 квітня вранці. На той час уже плітки гуляли Києвом повним ходом про те, що на ЧАЕС щось сталося. Я нагримав на свою дружину, мовляв, такого взагалі не може бути.

Я ж багато разів їздив на цю електростанцію до аварії і був певен, що нічого лихого не може з нею статися. А працював я тоді у Головній редакції інформаційного телебачення. Програма наша називалась «Актуальна камера», якщо хтось пам’ятає.

– І що «Актуальна камера» розповіла телеглядачам про події у Чорнобилі?

– Спочатку ми спробували самостійно добути інформацію про ситуацію в Чорнобилі із власних джерел. Головне відчуття того часу: непевність і абсолютне нерозуміння, що і як робити, що ж буде далі.

Протягом двох-трьох днів паніка вже перевищувала Лаврську дзвіницю. Але на наших Печерських пагорбах керівники не дуже поспішали роздавати інформацію. Перше повідомлення, яке ми зробили на телебаченні про Чорнобиль, уклалося у п’ять рядків, які закінчувалися словами: «Вживаються відповідні заходи». А поряд із цим ми бачили цілі колони, які «перли» з Києва у напрямку Чорнобиля.

– Але ж про це не можна було розповідати з телеекранів?

– Так, звичайно. Цензуру було введено з перших же днів. Керівники країни вважали, що ми можемо розповідати тільки про те, як люди готуються відзначати 1 Травня, ходять на маївки і відпочивають на київських пляжах.

На той час я уже чотирнадцять років працював на телебаченні. І так само, як і мої колеги, рвався в бій, розуміючи відповідальність і своє професійне призначення – бути репортером. Хоча вдома була непроста ситуація – у мене щойно народилася дитина, і дружина весь час запитувала: «Коли ти мене відправиш з Києва?». Крім цього, кожного дня був шквал дзвінків від рідних і знайомих, які тривожним голосом запитували: «Ну що, як ви там?».

– Ви рвалися в бій. Але чи можливо було репортеру телебачення взагалі потрапити до Чорнобиля, це ж був ризик витоку правди?

– Я чотири рази намагався акредитуватися в Чорнобиль різними офіційними шляхами, але мене не пускали. Я пам’ятаю, як у перших числах травня знімали в Іванківському будинку культури евакуйованих людей з Чорнобильської зони, які вперше отримували грошову допомогу. Мені закарбувалася у пам’яті одна жінка, вдягнена у чоловічий плащ і чоловічі сандалі.

Вона вибачалася за те, що так повільно розписується у відомостях, бо руки зайняті – потрібно притримувати плащ, бо під ним була лише сорочка. А коли вона побачила, що її знімають, звернулась до нас: «О, ви з телебачення? Як там у Чорнобилі? Як там наші чоловіки на тій станції?».

Але нам нічого було відповісти. «І ви мовчите», – з докором констатувала вона. Її слова так різонули. Я служив на Новій Землі, де проходили ядерні випробування, тому мав досвід, як поводитися у забрудненій зоні. Я відразу записався у добровольці. Але річ у тому, що не можна було подолати тих кордонів, виставлених там із числа міліції і військових. Якось вночі у мене з’явилася думка: «Якщо по землі не можна потрапити у Чорнобиль, то що мені заважає туди полетіти?».

– І ви змогли втілити цю фантастичну ідею?

– Чому фантастичну? Я служив у авіації і мав зв’язки з льотчиками. Таким чином я опинився 14 травня у Борисполі на льотному майданчику. Коли пролітали над зоною відселення – це було жахливе враження. У розпал польових робіт навколо не було жодної живої душі. Ми сіли в Чорнобилі, на околиці міста. Там був такий імпровізований аеродром.

Відразу ж почали знімати з оператором Валентином Юрченком. Але я зрозумів: якщо я не запишу інтерв’ю з головою урядової комісії СРСР з ліквідації наслідків на Чорнобильській АЕС, яка працювала у той час в Чорнобилі, то наш матеріал може не вийти в ефір. А голова цієї комісії мав надзвичайні повноваження, йому рота заткнути ніхто не міг. Тому я набрався нахабства і «пошурував» до нього за коментарями.

– Це зробити було, мабуть, не так просто?

– Розумієте, в Чорнобилі тоді була зовсім інша атмосфера, ніж у Києві, всі займалися своєю справою. Тому, коли я з’явився перед ясними очима голови комісії, він не здивувався, а зрозумів, що ми приїхали теж працювати. Тоді він вперше розповів все, як є: що сталося, на якому етапі ми зараз і що будемо робити.

Я подякував і попросив вертоліт, щоб злітати на реактор, бо його до того часу ніхто не бачив. Ми познімали реактор, Прип’ять – Помпеї XX століття, і ввечері я прилетів у Київ. А вранці наступного дня всі знали, що у мене знято п’ять касет, і матеріал почали готувати до ефіру.

Причому він пішов у повному обсязі. Після цього тримати інформаційну блокаду вже не було сенсу. Після нас в Чорнобиль уже приїхали і газетярі, і телевізійники, і працівники радіо. І слава Богу! Адже почалося різнобічне висвітлення того, що сталося.

– І потім ви висвітлювали всі подальші події, які відбувалися у Чорнобилі?

– Так, аж до 30 листопада 1986 року. Я постійно перебував на території Чорнобильської АЕС на промисловому майданчику – там, де вирішувалася доля боротьби з наслідками Чорнобильської аварії. Як кажуть, у кожного покоління була своя війна. А це була війна наша.

– А після цієї війни як склалася доля колег, які з вами працювали?

– Мій оператор Валентин Юрченко помер восени того ж 1986 року. А взагалі я вже поховав чотирьох операторів, які зі мною працювали. Ми знімали разом аж до завершення будівництва саркофага. До речі, назва «саркофаг» – це журналістський винахід. І з тих пір почався дуже жорсткий контроль за рівнем радіації. А до того часу треба було виконувати завдання, які вперше стояли перед людством. І люди, які там працювали, чудово знали, на який ризик вони йдуть.

Марина ХОВРАХ

Сообщение Він одним із перших знімав чорнобильське пекло появились сначала на Український репортер.

Тому є привід відкрити журналістський блокнот і згадати інтерв’ю з блискучим майстром слова.

– Вважаю себе, насамперед, журналістом, а потім уже поетом. Хоч реалізуватися мені вдалося більше як поету, потім – як поету-пісняру. Найбільшої слави мені принесла саме пісня, з усіх мистецтв, мабуть, тільки вона залишилася «конвертаційною валютою», – розповідає Вадим Дмитрович й прокладає місточок у далекі 1950 роки, коли навчався на факультеті журналістики Київського університету.

– У нас був героїчний курс, революційний, бо генерація «шістдесятників» (внутрішня моральна опозиція до режиму. – Авт.) якраз бере витоки з тих часів, з факультету журналістики, який очолював Матвій Шестопал. А учнями Шестопала були і Борис Олійник, і Василь Симоненко, і Микола Сом, і Степан Колесник… Василь Симоненко був на курс старшим, але він був старостою літературної студії, яку вів Андрій Малишко і яку я також відвідував.

– Ви народилися 1 квітня…

– Так, на день сміху, але гумористом не став.

– Зате написали понад тисячу пісень.

– Воно-то так, але колись мені один розумний чоловік сказав, що питання не в кількості написаних пісень. Якщо тебе три чи чотири пісні «перелетять», то вважай, що ти відбувся як пісняр. Думаю, що одна «перелетіла» точно, це – «Наливаймо, браття, кришталеві чаші». Єжи Гофман у фільмі «Вогнем і мечем» використав цю, нашу з композитором Віктором Лісоволом, пісню, не запитавши дозволу.

Не гоже так чинити. Хотіли судитися, але ж у Польщі – потужна юридична індустрія, а у нас тоді ще було слабким міжнародне авторське право. Їхати до Польщі? Шукати справедливості? Хто туди поїде? Отак і затихло все.

Можуть «перелетіти» ще пісні «Родина», «До маминих очей». Вже понад 29 років тримається пісня «Хай щастить вам, люди добрі…». Але є нові пісні, наприклад, несподівано популярною стала пісня «Вишенька-черешенька», яку виконує квартет «Гетьман».

– У вас є такі слова: «Я під київське небо, як на сповідь, іду». Можливо, багатьом чиновникам, які при великих посадах, треба прийти під це київське небо на своєрідну сповідь. Як вважаєте?

– Вони не прийдуть. Попри все, Київ – це як місце для очищення. Київ має сили на оновлення. Якби не підтримка киян, Майдану гідності не було б. Киянам треба низько вклонитися. Шкода, що деякі верховоди не зрозуміли, що ці люди вийшли на Майдан, щоб жити краще, щоб просвітлення настало. Я от згадую повоєнні роки: панувала страшенна розруха, але була й віра, що завтра настане кращий день. А тут – перший Майдан, другий… І потім приходить зневіра…

– Люди бачать, як дехто «осідлав» грошові потоки, звідси й зневіра.

– Я не розумію багатства. Не маю машини, дачі, у мене – маленька двокімнатна квартира, невеликий офіс, і мені більше не треба. А от душі моїй треба багато. І цього не розуміють деякі чиновники.

– Володимирська гірка – «стеля київських веж» усе ще є вашим улюбленим місцем?

– Аякже. Пригадую, як у молоді роки ми весь час ходили туди, як казали, «на лови дівчат». Тоді ще там, де нині Український дім, був кінотеатр. Я дуже довго холостякував, до 32-х років, і як вільний чоловік, дуже любив прогулянки Києвом. Пам’ятаю Деміївку, на той час зовсім неосвоєну. Навпроти ВДНГ були городи, і нам якось наділили кілька соток. І навіщо мені той город, стриміло в голові.

– Ви колись писали, що «у киян привітні лиця». Сьогодні можете про це сказати?

– Київ, звичайно, – обличчя європейської столиці; ми набуваємо якоїсь величі, але, на жаль, багато і втрачаємо. Раніше всі казали: «Найзеленіше місто у світі». Тепер ми це втратили. Пам’ятаю, ідеш Хрещатиком, цвітуть каштани, і це така краса, яку передати неможливо. Ідеш у місті-саду. Ми втрачаємо сквери, парки. Можливо, це урбаністичний хід усього світу, адже треба будувати, утім для людини, для мене особисто, ми щось втрачаємо. Тулимо ці великі будинки один біля одного, і вони дивляться один одному в вікна. Раніше у киян були привітніші обличчя, зараз вони більше заклопотані. А в нинішній час, особливо. Кияни заклопотані високими комунальними тарифами, думають як заощадити. Хай не зобижається місцева влада, але я не бачу, щоб хтось щось робив для поліпшення життя киян. Треба розумітися на серцях людей. Мені б хотілося малювати світлими, голубими барвами нашу розповідь, але, на жаль, багато темних кольорів. І про привітні лиця зараз не міг би написати. Я колись звертався віршами до Києва, але зараз я не зміг би сказати так оптимістично, як колись: «День Києва, день рідної столиці, хай веселіш лунають голоси, ясніють вікна і ясніють лиця, від величі людської і краси…”

– А були випадки, коли вас особливо вразило наше місто?

– Якось на початку 1990-х років Назарій Яремчук запропонував зробити концерт – зібрати на одній сцені усіх виконавців моїх пісень. І ось, пригадую, іду Хрещатиком, а від одного до іншого краю вулиці – великі полотна з анонсом про концерт поета-пісняра Вадима Крищенка. Боже, по всьому Хрещатику! Це були особливі почуття. І концерт проходив два дні, і усі два дні був повен зал Палацу «Україна». Тоді йшли на українську пісню. Таких концертів у цьому Палаці «Україна» я провів вісім (цього разу — дев’ятий. – Авт.), і завжди був аншлаг. Отже, українська пісня й далі близька до душі киянам. Моя аудиторія – вчителі, лікарі, журналісти…

– Бувало, що ви й критикували… Ось хоча б у вірші «До киян» пишете: «Чого ви нагло продались? За жменю цукру, жменю гречки…» Це болюча для вас тема часів Черновецького?

– Болюча, адже не вдалось розпізнати, хто є хто. Купили бідних, нещасних. Ну, взяв ту гречку, але ж проголосувати міг за іншого.

– Ви не написали жодної пісні російською?

– Не написав. Заставляли, заманювали більшими гонорарами. Серед моїх виконавців є співаки, що ніколи не співали російською – Оксана Білозір, Павло Дворський.

– У вас є вірш «Бандерівець». Ви – не заядлий націоналіст, але ж вірш такий написали.

– Бандерівці – це борці за Україну, вони йшли на загибель за Україну, і це було для них святе. І якщо ми будемо такими, як бандерівці, то врятуємо Україну.

– У шлягері «Наливаймо, браття, кришталеві чаші…» мало би бути продовження ще одного куплету. Бо так у первісному варіанті пісні. Чому?

– Продовження таке: «…Козаку не треба срібла, ані злата, лиш би Україна не була катами на хресті розіп’ята». Цей рядок не увійшов у пісню, бо в ті часи, коли вона була написана, це було неможливо. Я потім хотів його «притулити», але він уже не прижився. Вже не сприймається.

– Київ, на вашу думку, тяжіє до україномовності чи двомовності?

– Є мова – є нація, нема мови – нема нації. Ні прапор, ні герб не визначають нації. Не знаєш української мови, не знатимеш потреб України. Я в цьому глибоко переконаний.

– Як долучати киян до українства?

– Велику справу тут робить пісня. От зустріну запеклого російськомовного киянина, а тоді кажу йому: «Я дам вам послухати свою пісню.». І одразу чую захоплення: «Ах, какая песня!

Украинский язык действительно прекрасный!» Отакі ситуації трапляються.

– Коли бачите рекламні вивіски «на языке», коли звучить російська мова, що відчуваєте?

– Мене дратує це все. Я був одним із тих, хто утверджував українство також і на вулиці. У нас родина була абсолютно україномовна. Ми єдині на вулиці розмовляли українською, в родині казали «тато», а не «папа». І це українство я передав синам, їх у мене два – Дмитро і Вадим. Дмитро навчався за кордоном, працює у Світовому банку. Коли у нього народилася донька Поліна, вирішили розмовляти в сім’ї винятково українською мовою. І коли хтось приходив у гості і розмовляв російською, дитина просто йшла в іншу кімнату. І вона так чисто розмовляє українською, що це викликає у всіх подив. Треба починати українство із себе. Залучіть – у «свою віру» десять чоловік і вам воздасться.

ЩЕ ОДКРОВЕННЯ
«Київ, звичайно, моє місто, тут я одружився, тут народилися мої діти, тут, на жаль, похована моя дружина, все життя пов’язане з Києвом. Хоч родом я із Житомира. У тамтешній школі, де я вчився, відкрито поетичну світлицю Вадима Крищенка».

З НОВОГО ВІРША «УКРАЇНСЬКЕ БРАТСТВО»
Хай хтось хитрістю підбитий загріба багатства,
А нам треба відновити українське братство.
Хай хтось просить на підмогу мастака чужого,
А нам треба кошового вибрати зі свого…

Світлана КОВАЛЬОВА, Леонід ФРОСЕВИЧ
Фото Миколи ПАЛІТРИ

Сообщение Вадим КРИЩЕНКО: «Наливаймо, браття, кришталеві чаші, щоб шаблі не брали…» появились сначала на Український репортер.