Під час розмови гостей із заступником міністра оборони Ганною Маляр  йшлося, зокрема, і про український досвід боротьби з агресором в інформаційному полі. Наші фахівці навчилися працювати не тільки на своїй території, а й на територіях ворога, зазначалося.

Представники британської делегації вважають, що вплив росії на масову свідомість різних суспільств – одне з основних завдань російської пропаганди. Наші іноземні друзі висловили готовність посилювати співпрацю з Україною в питаннях інформаційної боротьби з ворогом, підтримувати ініціативи та переймати досвід України.

– Мусимо спільно протистояти рф. Ми тут, щоб підтримати Україну. Ви можете поділитися з нами своїми знаннями і набутим досвідом. Прагнемо разом протидіяти загрозам. Сподіваємося, що такий підхід принесе нам успіхи на роки вперед, – наголосили представники Великої Британії.

Від “Українського репортера” додамо:  у 1994 році вперше в історії української і британської контррозвідки було проведено  унікальну спецоперацію з викриття афериста і міжнародного контрабандиста зброєю. Про це читайте ТУТ.

Дивіться ВІДЕО про спецоперацію:

Розслідування Леоніда Фросевича “Повернення барона зброї”:

Книга документального розслідування про махінації у торгівлі зброєю та викриття контрабандистів і агентів Кремля:

На фото: суховантаж “Jadran express”, на якому контрабандист Дмитро Стрешинський перевозив зброю. Судно було затримано в прототоці Отранто під час українсько-британської спецоперації.

Сообщение В Міноборони України обговорили з представниками Британії досвід боротьби з агресором. 28 років тому було проведено першу спільну спецоперацію (+відео) появились сначала на Український репортер.

Таке рішення ухвалив Державний комітет телебачення і радіомовлення України.

“Держкомтелерадіо призупиняє видачу та зупиняє дію дозволів на ввезення видавничої продукції з території держави-агресора”, – повідомили у відомстві.

Отже, дозволи на ввезення книг, журналів, газет, буклетів, календарів із Росії більше не дійсні, а нові – не видаватимуть.

Метою ініціативи є запобігання культурному та інформаційному впливу держави-агресора на суспільні настрої українців.

Малюнок Андрія Петренка.

Сообщение Геть російську друковану продукцію появились сначала на Український репортер.

Колись він приїхав до нас з благополучної Франції, залишивши тамтешню престижну сцену, і вже шість років мешкає в Україні, успішно виступаючи з концертами в багатьох містах країни, посильно допомагаючи фронту, потужно пропагуючи українську культуру. Поль Манандіз захищає нашу країну від російських окупантів як артист України!

Що ж змусило хвилюватися шанувальників Поля Манандіза, бити на сполох?

4 жовтня 2021 року він несподівано перестав виходити на зв’язок зі своїми друзями, волонтерами, воїнами, прихильними його творчості, що зовсім нехарактерно для улюбленця народу.

Його “від’їзд” з Києва був дуже раптовим, схоже, всупереч важливим творчим планам і сподіванням музиканта. Адже перед цим він публічно заявив, що 1 жовтня 2021-го,  у Міжнародний день музики представить широкій аудиторії новий патріотичний альбом “Місія на небі”, який  присвятив усім захисникам України,  волонтерам, побратимам, в тому числі й Герою України Василеві Сліпаку.

“Я знаю, що Василь зі мною! Ми сумуємо за тобою, мій брате, – написав з цього приводу Поль Манандіз у Фейсбуку. – В альбомі 11 пісень, всі – на фортепіано, адже альбом призначений для відтворення з оркестром. Цей альбом – більше, ніж альбом. Це два роки роботи і життя. Це також ідея, спосіб життя. Альбом через музику, історії, пісні, легенди познайомить українську музику з усім світом чотрима мовами – українською, французькою, італійською та англійською. Це – моя любов до України та до українців…”

Однак повністю цей альбом не побачили шанувальники – співак розмістив у Фейсбуку лише декілька композицій. А потім… 12 жовтня, у Фейсбуку з’явилося коротке повідомлення, що артист відпочиває і згодом “потішить новими музичними сюрпризами”. Згодом стало відомо, що цю Фейсбук-сторінку він особисто не веде, пишуть від його імені.

Минав місяць за місяцем і тривога у шанувальників митця все наростала. Цивільна дружина Поля Манандіза написала у Фейсбуку, що з ним все гаразд, мовляв, не варто переживати за співака.

Однак українські патріоти не вдовольнилися куцому поясненню, вони постійно в соцмережах запитували, чому в Поля немає ані телефона, ані комп’ютера, чому в його розпорядженні немає навіть елементарних засобів зв’язку. Зрештою, де, у якому куточку України він перебуває? Дуже прості запитання, але таких же простих відповідей на них нема й досі, що суттєво підвищило градус тривоги за долю митця й захисника України. Оскільки ситуація набула потужного розголосу в соцмережах, то й журналісти “Українського репортера” не можуть стояти осторонь важливої злободенної теми.

Творча партнерка Поля Манандіза Олена Павловська також постійно б’є на сполох, вже й зверталася до поліції (одержала відписку), вона оприлюднила  у Фейсбуку тривожне: “За хвилини до зникнення для всіх – до того, як у Поля Манандіза забрали назавжди його телефон, він писав мені, що в біді, і просив порятунку…”

Після того як патріотично налаштована спільнота все наполегливіше й частіше стала калатити у дзвони, у Фейсбуку в різні періоди було розміщено декілька коротеньких відеозвернень Поля Манандіза до своїх шанувальників – він просив їх не хвилюватися і що з ним буцімто все добре.

Однак ці відео не заспокоїли шанувальників музиканта. Навпаки! Наведемо лише деякі коментарі із Фейсбуку:

Відгукнувся у соцмережі на цю ситуацію й колишній політв’язень кремлівського режиму, мужній оборонець української землі Володимир Балух:

А ось цей коментар Людмили Пустельник – небайдужої і принципової журналістки – не можна читати без хвилювання:

У соцмережі розміщено відеозвернення-привітання Поля Манандіза з Новим роком, записане звідтіля, де “високопарканне міця відпочинку”…

Пекло? На відео – один і той же високий паркан (якась дача?)… Змінюються пори року, і ми вже бачимо начебто якогось іншого Поля Манандіза. Що це за “високопарканне місце відпочинку”? Жодна правозахисна організація не навідалася сюди упродовж трьох місяців? Жоден бойовий побратим шалено популярного на фронті співака не знайшов час знайти цю таємничу дачу й поспілкуватися з Полем, запитати, що його болить, що йому пече-допікає, чому він без телефонного зв’язку, як з ним обходиться “персонал дачі”, чому тут якась особлива й обмежена зона для відвідувань? Це називається – “разом і до кінця”? Хто утримує цю спецдачу? Десятки “чому”?

А відповідей все нема й нема. Мовчати й далі?

Нам, журналістам “Українського репортера”, все ще упам’ятку велике  ексклюзивне інтерв’ю з Полем Манандізом. Це було у серпні 2021-го, за два місяці до зникнення співака за тим лиховісним дачним парканом.

“У мене дуже позитивні емоції, – тішився тоді під час бесіди співак. – В Україні – вільнолюбивий і сильний народ. Вже восьмий рік він хоробро боронить свою землю від агресора – російської армії, однієї із найпотужніших армій світу. Я дякую всім українцям, всім воїнам, які тримають цей фронт…. Я забув про життя, яке у мене було до України і навіть не думаю про це. Я – українець! «Два кольори» – сильна пісня, з перших її слів я думаю про Василя Сліпака. «Червоне – то любов, а чорне – то журба…». Перед очима також і червоно-чорний прапор Української повстанської армії, я переймаюся героїкою її воїнів…”

А ще Поль Манандіз тоді говорив: “Україна показує приклад світові. Вона восьмий рік років тримає фронт проти Росії. А це було б неможливо, якби народ не був єдиним. Разом – і до кінця!”

Братове українці! Допоможемо Полю Манандізу! Рано чи пізно падають будь-які, навіть найміцніші, паркани.

Леонід Фросевич, Світлана Ковальова

Відеоінтерв’ю з Полем Манандізом:

Сообщение Що відбувається зі співаком Полем Манандізом і де він? Патріотична спільнота б’є на сполох (+відео) появились сначала на Український репортер.

Зокрема, спецпредставник президента РФ з питань міжнародного співробітництва у галузі інформаційної безпеки, директор департаменту МЗС РФ Андрій Крутських у четвер, 16 грудня, заявив:

“Військові дії в кіберпросторі йдуть у повному масштабі, це вже третя світова війна… Війна йде, і вона йде дуже інтенсивно, і хоч би як ми намагалися говорити, що все це замасковано… Насправді військові дії в кіберпросторі йдуть у повному масштабі. І загалом у ЗМІ правильно кажуть, що це вже третя світова війна, тільки питання зараз стоїть у підрахунку збитків…»

Малюнок Андрія Петренка.

Сообщение Кремль заявив про початок третьої світової війни у кіберпросторі появились сначала на Український репортер.

Телеекскурсоводи ніби й молоді, а женуть таку ж пропаганду, як і за радянських часів – позавчорашню й фальшиву. Ось конкретний приклад прихованого одурманення не обізнаних: на всі заставки вихваляється мовби унікальний скульптурний витвір на Подолі в Києві – біблійний Самсон роздирає пащу лева. Ніби то мало не мистецький шедевр.

А що ж насправді? На тому місці спрадавна било цілюще джерело. Багато поколінь найдавніших предків киян вважали його священним. Поклонялися йому. Учиняли біля нього такі ж відправи, як і скрізь в Україні біля криниць. Велелюдно сходилися до нього в засушливі літа, зверталися з покликами до всемогутніх сил небесних, просили дощу.

Після хрещення киян у воді річки Почайни та Дніпра правічне сакральне аж ніяк не могло залишитися поза увагою церкви. З часом було споруджено примітне накриття. Під ним постала дерев’яна скульптура ангела. Він тримав у руках чашу, з якої витікала вода.

Щоб напитися та взяти чим більше у якусь посудину, приходили тепер уже прочани, віруючі з усіх кінців міста. Їх благословляло ще одне святе зображення – на даху височіла двометрова дерев’яна статуя апостола Андрія. В його руці виблискував, коли сяяло сонце, хрест із позолоченої міді.

За радянський часів та скульптура була вилучена з ротонди, спорудження якої звеличене ім’ям незабутнього зодчого І. Григоровича-Барського. Артефакт зберігається – після всілякого перебутого, пережитого – в Національному художньому музеї України.

Отже, появі Самсона передували різні трансформації. Було, що об’являлося священне джерело-фонтан з назвою чужоземної закваски «Феліціан». У Санкт-Петербурзі панівна влада чіплялася за будь-що західноєвропейське, аби «окультуритися». «Скажений сват» Петро І, якщо перекласти висловлене ним українською мовою, заявляв погордливо ось що: «З іншими європейськими народами можна досягати мети людинолюбними способами, а з російським – не так. Я маю справу не з людьми, а з тваринами, яких хочу переробити в людей».

А яке ж нутро у того культуртрегера? Його правдива характеристика від Льва Толстого захована в недоступному для мільйонних мас виданні спадщини геніального письменника: «Полное собрание сочинений. – Москва, 1936. – Т. 26. – С. 568». Подаю у власному перекладі:
«З Петра І починаються особливо разючі та особливо близькі й зрозумілі нам жахи російської історії. Скажений, п’яний, що згнив од сифілісу, звір чверть століття губить людей, страчує, палить, закопує живцем у землю, ув’язнює жону, блудить, мужолозтвує. Сам, забавляючись, відрубує голови, блюзнірствує, їздить із подобою хреста і з чубуком у вигляді дітородних органів та подобами євангелій – ящиків з горілкою. Коронує блядь свою і свого невільника, розоряє Росію і страчує сина. І не тільки не споминають його злодіянь, а й до сих пір не припиняються вихваляння доблесті цього чудовиська і немає кінця всілякого виду пам’ятників йому».

Яка ж нечиста сила насилає саме таких правителів у Східну Європу? І хто визначить, що з того варварського увійшло в плоть і кров наступних самодержців. Принаймні, явним є те, що теперішнє загарбницьке безумство на Сході України є не чим іншим, як ординсько-імперським синдромом. Показує зуби колись тваринний, а тепер умовний чи навіть уже безумовний рефлекс.

Нехай би очманілий цар виривав з м’ясом бороди у «тварин» угро-фінсько-татаро-монгольської породи. Доводив би до ума підданих там, де на берегах Неви муляв око О. Пушкіну «приют убогого чухонца». Тільки ж ні. Накинувся, як хижий звір, на волелюбну Україну з її духовними набутками за неміряні тисячоліття. І про те предковічне навіть уявлення якесь мав: «сей народ зело умен и зело лукав». Певно, таку характеристику нашептало придворне кодло чужоземних порадників.

За несамовитими наказами біснуватого в поверженому Батурині знищено без розбору кожну живу душу – від немовлят до найстаріших. Після битви під Полтавою 1709 р. за сатанинською вигадкою оскаженілих переможців бенкет учинявся на дерев’яному настилі, під яким стогнали, стікали кров’ю, задихалися укладені рядами поранені, закривавлені, недобиті козаки. А до п’яного розгулу долучено й шведських воєначальників – як почесних гостей. Оспівав тріумф божевільного царя Пушкін у поемі «Полтава». За його рифмами, очманілий од «вікторії» «скажений сват» «Вождей своих, вождей чужих /шведів – В. П./ И славных пленников /шведських воєначальників – В. П./ласкает, И за учителей своих /вправних у військовій справі шведів – В. П./ Заздравный кубок подымает».

Натомість до волелюбної України відтоді культивується тваринна ненависть. І це триває ось уже четверте століття. Злобний вишкір на зорі двадцять першого віку нової ери такий же дикий і загрозливий, як і від «скаженого свата», як і від «голодної вовчиці», «вражої баби, клятої суки» Катерини ІІ, як і від Леніна, Сталіна, як і від різномастих фрунзе-кагановичів-постишевих-хатаєвичів-мехлісів і т. д. і т. п. – аж до теперішніх верховодів.

Усьому світу відомо, якого серця й сумління геніальний Пушкін, нащадок «арапа Петра Великого». Але в даному разі поет абсолютно байдужий до нечуваних страждань корінної української людності. Не когось же іншого, як наших предків царські кати колесували, четвертували, мордували, спалювали живцем. Стинали голови малим і старим на пострах уцілілим – щоб навіки-вічні залякати подоланих, уярмлених. Такий ось зачин «русского мира». Він як точив зуби на сусіда, так і тепер гострить.

Століття минають, а зло не перероджується, а вироджується. Так зване «дворянское сословие» із шкури лізло, щоб офранцузитися, відцуратися від мови простолюду. З часом та ж «русская барышня Татьяна», змальована Пушкіним у віршованому романі «Євгеній Онєгін», «И русский Н как N французский Произносить умела в нос». У російській же мові достатньо було зводити кінці з кінцями. Тільки ж їй, як і всій «животной» / так з губ Петра І – В. П./ імперії, вибитися в француженки не вийшло. І Пушкіну судилося стати великим російським поетом, хоч у ліцеї, де навчався під опікою «дядьки» – кріпака, панувала французька мова.

Яку любов до одвічних рільників на Північному Причорномор’ї, Подніпров’ї, Придністров’ї, Побужжі, Подунав’ї прищеплювала майбутньому сатрапу його мати – дочка Нариша, перехрещена Наришкіною, можна здогадатися, коли відати, що вона за одна. Але звідки знати, як будь-що неугодне імперським супостатам трималося за сімома замками. Лише тепер змигують проблиски правди.

Отже, за поговором придворних після шлюбу /другого/ царя Олексія Михайловича з дев’ятнадцятилітньою Наталією, ощасливлену необхідно було нахиляти до православ’я. Вона – бусурманка «з чорними очима витрішкуватими». Офіційна її лінія – «російський дворянський рід із маломаєтних татарських поміщиків». А за твердженнями деяких пізніших дослідників – не просто кримчачка, а караїмка. Походження останніх таке. То гілка ізраїльтян, які зазнали вавілонського полону, а по всьому знайшли пристановище в Криму, стали мусульманами.

Наришкіни були злісними ворогами Івана Мазепи при його зносинах з Петром І. Український гетьман не терпів їх на дух. Було за що, коли поміркувати. Підказку дають свідчення князя Б. Куракіна в так званих «набросках» «Історії про царя Петра Олексійовича та ближніх до нього людей 1682-1694 рр.»:

«Правління отої Наталії Кирилівни було вельми непорядне і нераде народу, і кривдне. І того часу почалося неправе провадження від суддів і здирництво велике, і крадежі державні, які дотепер продовжуються з примножуванням, і вивести оцю заразу трудно».

Якби ж лише в своїх кордонах царат безумствував. Ні, накривало осоружне, як градові хмари, довколишні землі. Якась нечиста сила напоумила зажерливих занапастити Україну – край веселий – і до цього часу точити кров, як воду, з багатостраждального народу. Назнущалися з віковічної Полтави. Втулили в осереддя міста копію Сенатської площі – щоб так, як у Санкт-Петербурзі. Чужорідне блекотою сіло на українську національну свідомість.

Насаджуване супостатами глушить мудрість від класиків української літератури – Івана Петровича Котляревського, Панаса Мирного та ще багатьох славних полтавців, незрадливих синів свого народу. І чи ж не ще більша наруга – імперське уславлення поля кривавої битви.

А нащадки завойованих мусять терпіти, замкнувши вуста. Бийте, пригноблені, поклони перед двоголовим орлом на вершині пам’ятника «Полтавській битві», скнійте в неволі. Викиньте з голови, що кров’ю ваших пращурів до самої магми просякнута ваша рідна горьована земля.

І в Києві уславлення «вікторії» під Полтавою причаїлося, як змія в не зотлілому черепі того коня, від якого, за віщуванням волхвів, прийняв смерть князь Олег, варязьке ім’я котрого – Хельге. Біля «Самсона на Подолі» гуртуються студенти Києво-Могилянської Академії.

Приходять фотографуватися молодята. А тим, хто відає, що й до чого, себто хитромудрим колонізаторам, чому б і не насміятися з легковірних. Чи ж багато таких, що відкриють на сторінці 55-й книгу 1 четвертого тому «Історії українського мистецтва». Видання 1969 р. Чорним по білому про згадану вище скульптуру написано так:

«Встановлена 1809 р. в Києві на Контрактовій площі: на зразок фонтана Самсон у Петергофі вона мала символізувати перемогу над шведами в Полтавській битві… Автор композиції невідомий». Якийсь ремісник – по всьому видно.

Впадає в око неспівмірність піднесеної ввись ротонди – досконалої, вишуканої, як повітряний замок, – з вовтузінням під її куполом дрібного чоловічка із зовсім не царем звірів, а з чимось собако чи кошачоподібним. Причина неспівзвучності зрозуміла. Ротонда від зодчого І. Григоровича-Барського призначалася для зовсім іншого, ніж те, що було підкинуте, як яйце зозулі в чуже гніздо.

У столиці горьованої України вистачає екскурсоводів, що хизуються своєю обізнаністю в злій для українців історії. Не проминуть нагадати непросвіщенним, що перемогу над Карлом ХІІ у Полтаві увічнено пишним комплексом з хижим двоголовим орлом на верхів’ї: поклоняйтеся, нащадки убієнних, колесованих, четвертованих, замордованих, замучених, закутих у кайдани, нидійте в неволі. А в Києві для увічнення «вікторії», безмежно дошкульної для закабаленої України, виставлено напоказ лева з роздертою пащею. Бо ж лев – гордий символ подоланих шведів. Саме «цар звірів» красувався на гербі Карла ХІІ.

Як чужоземної закваски сатрапи Російської імперії, так і троцькістсько-ленінські ідеологи так званої диктатури пролетаріату собаку з’їли на тому, як давити й душити. Осквернили українську землю безліччю огидних перейменувань міст і менших населених пунктів та вулиць, засмітили відворотними назвами усе загарбане «от Москвы до самых до окраин», понаставляли незліченно закам’янілих фігур катів, гнобителів, супостатів.

Спасибі Долі, за роки незалежності повалено чимало тих відворотних ідолів. А скільки ще як стовбичили, так і стовбичать, отруюють повітря, оскверняють не тільки землю, а й овид.

Понад те. Ледве дихнув український народ озоном волі, як хоча б і в тій же Одесі сповідники чорносотенного українофобства підсаджують на п’єдестал мертву потвору Катерини ІІ. А в окупованому Криму за маячні якоїсь там Нюші, що полюбляє демонструвати в Інтернеті свою оголену плоть, проектується пам’ятник святому царю Миколі ІІ.

А що ж у Києві? Тут усе ще надто тонкий, за визначенням Ліни Костенко, національний інтелектуальний прошарок. Та невже украй мало національно свідомих науковців, діячів культури, літератури, мистецтва? Невже байдужість усім поспіль затуманює зір? Чому змиряємося з незчисленними проявами антиукраїнського, антинародного, антидержавного? Самсон з роздертою пащею лева в столиці України – це ж лише крапля в морі. Чому б звідси не подати приклад, як очищатися від скверни?

За наказом спадкоємців «скаженого свата» Самсон з подоланим левом закрив проблиск предковічної давнини. Де ж прозірливість сучасних київських інтелектуалів? Хіба ж гріх – замінити імперський символ? Більшовики не церемонилися, підриваючи сотнями кілограмів вибухівки Золотоверхий Михайлівський собор та скільки ще інших не менш знаменитих храмів.

Звичайно, не такі вже й давні печерні звірства, як і теперішні на Сході України, – не приклад для наслідування. Та щодо фігури на київському Подолі, то чому б її без наруги не перенести в якийсь заповідник артефактів – символів спотвореного минулого.

А в альтанку від І. Григоровича-Барського повернути б первинні скульптури. Або увести легендарну Либідь. То образ із вірувань астрального культу тих тубільців, аборигенів, які розвинулися до народу з назвою – український. У правічного відлуння календарно-обрядовій поезії Либідь оспівана як уособлення Ранкової Зорі. Вона – символ дівочої цноти і вроди.

Ой красна, рясна в лузі калина,
А ще красніша дівка Уляночка…
По двору ходить, як сонце сходить,
У сінечки ввійшла, як зоря зійшла,
У світлоньку ввійшла – світлонька сяє…

Записано в 1840-х роках та подано в збірнику О. Бодянського. Так само й запис із кінця ХІХ ст. спонукує підняти очі в небо – вдосвіта, на світанку:

Ой за горою, за кам’яною,
А за другою, за золотою
Дівка Ланпушка вимивалася,
Вимивалася, наряжалася.
На себе брала все золотеє,
А з себе скидала все голубеє.

Саме до цього символу приходити б з душевним трепетом студентам Києво-Могилянської академії, а тим паче – зарученим і парам, що побралися.

Ще раз повернімося до згаданого документального фільму. В ньому – потоки похвальби Андріївському узвозу як вотчині Михайла Булгакова. Авторові «Білої гвардії» будь-що українське національне застрявало кісткою в горлі. На те виходить, що саме за це й уславлюється. А про незабутнього Григора Тютюнника, котрий, було, мешкав на тій же вулиці, навпроти будинку Булгакова, через дорогу, – ні пари з вуст. Та хіба тільки ім’я Григора замовчується. Подається інформація так, що нібито ніхто з українських архітекторів нічого не будував у Києві. Не їхніми іменами звеличується Київ, а прізвищами багатіїв, котрі не поскупилися на кошти, добре відомо, з кого здерті.

Не так гучно, як слід було б, зазвучали останнього часу голоси про належне увічнення пам’яті Івана Нечуя-Левицького в столиці України. Є пропозиції поставити пам’ятник там, де донедавна муляв очі так званий «вождь світового пролетаріату». Щоб утілювати путнє, необхідно, очевидно, в новій Київраді виявляти національну свідомість тим, хто покликаний дбати про історичний, а не спотворений образ предковічного міста, такого ж вічного, за словами Оноре де Бальзака, як і Рим.

А щодо телепропаганди, яка накриває Україну, то вона досі настільки антиукраїнська, що проукраїнське лише прокльовується.
По всьому само собою напрошується заповідане Тарасом Шевченком: «Чи буде правда меж людьми? Повинна буть, бо сонце стане І оскверненну землю спалить».

Вадим Пепа, письменник

Малюнок Андрія Петренка

Сообщение На телебаченні процвітає позавчорашня і фальшива пропаганда. Роздуми письменника появились сначала на Український репортер.

Йдеться про те, що “довірені особи, пов’язані з російською розвідкою”, використовувалися для поширення брехні проти Джо Байдена, щоб ввести виборців в оману. У звіті говориться про те, що президент Росії Путін “знав і, ймовірно, керував” операцією, щоб зашкодити Байдену.

Окрім цього, американські спецслужби з’ясували, що Путін “контролював діяльність Андрія Деркача “, українського депутата, який зустрічався з адвокатом Трампа Руді Джуліані і неодноразово пропагував антибайденівську дезінформацію. Розвідка США пов’язує дії Путіна безпосередньо з діями Деркача.

Звіт був повним спростуванням багатьох неправдивих тез, що просуваються агенціям правого штибу. У документі також йдеться, що Росія намагалася “приховати інформацію про вплив на американців через тамтешні ЗМІ”, але не називає конкретні медіа, які були задіяні.

Як відомо, 19 травня 2021-го народний депутат Андрій Деркач оприлюднив аудіоматеріали, які, за його словами, можуть свідчити про вплив ексвіцепрезидента США Джозефа Байдена на п’ятого президента України Петра Порошенка. За словами Деркача, записи він отримав від журналістів-розслідувачів, а сам запис розмов нібито робив особисто Порошенко.

У Порошенка “плівки” назвали спробою вплинути на ставлення США до України.

У штабі Байдена плівки, де він нібито розмовляє з Порошенком, назвали відредагованою “діркою від бублика”.

Багато незалежних українських аналітиків, іноземні авторитетні видання й політологи вважають, що так звані плівки Деркача – російська спецоперація.

“Український репортер” нагадує, що 20 років тому видання Андрія Деркача “підірвали” в Україні потужну інформаційну бомбу про туринський (Італія) судовий процес щодо контрабанди тисячі тонн армійської зброї і боєприпасів з Білорусі на Балкани (вантаж пройшов через Україну транзитом). Йшлося про брехливі звинувачення на адресу нашої країни.

З “допомогою” Деркача цю “інформбомбу”, яка виявилася фальшивкою, підклав Україні агент ФСБ, міжнародний аферист, колишній киянин Дмитро Стрешинський, громадянин Росії, Казахстану, Парагваю, Греції, Ізраїлю. За контрабанду зброї він опинився на лаві підсудних в Італії, а після вироку благополучно прибув до Москви, під опіку Кремля і узявся за розробку нової зброї для російської армії, ФСБ.

(Читайте також: “Чому в Лондоні не вчать історії? Подробиці операції української і британської спецслужб під егідою тризуба”.)

Сообщение США запроваджують нові санкції проти Росії через втручання у вибори появились сначала на Український репортер.

Як йдеться на сайті РНБОУ, “у разі успішної експлуатації вразливостей атакуючі мають можливість виконати довільний код у вразливих системах та отримати повний доступ до скомпрометованого серверу, включно із доступом до файлів, електронної пошти, облікових записів тощо. Крім того, успішна експлуатація вразливостей дозволяє отримати несанкціонований доступ до ресурсів внутрішньої мережі організації.

Вразливими є локальні версії Microsoft Exchange Server 2010, Microsoft Exchange Server 2013, Microsoft Exchange Server 2016, Microsoft Exchange Server 2019. Інформація щодо вразливостей у хмарних версіях Microsoft 365, Exchange Online, Azure Cloud відсутня.

Нині активно експлуатуються вразливості CVE-2021-26855, CVE-2021-26857, CVE-2021-26858, CVE-2021-27065 (спільна назва – ProxyLogon), для вразливостей CVE-2021-26412, CVE-2021-26854, CVE-2021-27078 відсутні публічно доступні експлойти.

Найбільшу активність у експлуатації вразливих систем виявило китайське кібершпигунське угруповання Hafnium, проте нині вже підтверджено активність інших хакерських груп, з-поміж яких Tick (Bronze Butler), LuckyMouse (APT27), Calypso, Websiic, Winnti Group (BARIUM, APT41), Tonto Team (CactusPete), ShadowPad, Mikroceen, DLTMiner.

Вразливість експлуатується не лише групами, за якими стоять спецслужби, а й кіберзлочинцями. Підтверджено факти інфікування вразливих систем програмами-вимагачами, зокрема, нових сімейств DearCry, DoejoCrypt. Сума викупу, яку вимагали злочинці в одному з підтверджених випадків, становила понад 16 тисяч доларів.

Скомпрометовані сервери також використовуються для розсилок шкідливого програмного забезпечення для подальшого інфікування максимальної кількості організацій. В Україні вже зафіксовано кілька таких інцидентів.

Зазвичай після компрометації наступними фазами є розвідка (збір даних про інформаційні системи), а згодом – викрадення інформації. Це потребує певного часу, потім у багатьох випадках цінні дані шифруються або видаляються, і за них вимагають викуп. Такий механізм розвитку кібератак створює суттєві загрози втрати даних у скомпрометованих організаціях найближчим часом – від тижнів до місяців.

Компанія Microsoft випустила пакети оновлень для вразливих версій та програмні інструменти, призначені для самостійної перевірки наявності вразливості (https://github.com/microsoft/CSS-Exchange/tree/main/Security). За результатами аналізу установок оновлень та повідомленнями партнерів, процедура оновлення не завжди автоматично дозволяє забезпечити захист від вразливостей для усіх мінорних версій Microsoft Exchange Server. Так, за повідомленням парламенту Норвегії, їх інформаційні системи було зламано та викрадено дані, хоча оновлення були встановлені.

Тому під час установки пакетів оновлень необхідно врахувати таке. Оновлення необхідно застосувати з командного рядка від імені користувача з правами адміністратора, після установки необхідно перезавантажити сервер. Після завершення процесу оновлень необхідно здійснити повторну перевірку можливості експлуатації вразливості (інструменти – утиліта MSERT https://docs.microsoft.com/en-us/windows/security/threat-protection/intelligence/safety-scanner-download або скрипт nmap https://github.com/GossiTheDog/scanning/blob/main/http-vuln-exchange.nse).

Раніше компанія Microsoft повідомляла про несанкціонований доступ до фрагментів вихідного коду її продуктів під час масштабної кібератаки на державні установи та приватні організації США, яка отримала назву Solorigate. Є дані, що деякі з виявлених вразливостей експлуатувалися (як вразливості нульового дня) щонайменше за 2 місяці до випуску пакетів оновлень до Microsoft Exchange Server.

Тому НКЦК рекомендує розглядати системи вразливих версій Microsoft Exchange Server та мережі, в яких вони використовуються, як скомпрометовані, та задіяти процедури реагування на інцидент. У разі якщо під час реагування факт компрометації не підтверджується, рекомендується посилити заходи моніторингу подій безпеки і слідкувати за розвитком ситуації, оскільки надходять нові дані про тактику, техніки та процедури дій атакуючих, та оновлюються індикатори компрометації.
Станом на 12 березня 2021 року в Україні виявлено понад 1000 вразливих серверів Microsoft Exchange Server, з них 98,7% використовуються у приватному секторі.

НКЦК закликає одразу повідомляти про факти компрометації або спроби експлуатації вразливостей за адресою report@ncscc.gov.ua для скоординованого реагування. Фахівці НКЦК готові надати технічну та консультативну допомогу при реагуванні, зокрема, організаціям приватного сектора”.

Малюнок Андрія Петренка.

Сообщение Рада національної безпеки і оборони України повідомила про ворожу кібератаку появились сначала на Український репортер.

Його прикордонниками є кожний свідомий її громадянин. Прибери цей кордон – і держави немає. Може лишитися тільки назва, яку потім замінити ще легше.

Видавши збірник «Ми в світ прийшли, щоб рідну мову возвеличить» – своїх публікацій і виступів на конференціях, присвячених мовному питанню в Україні, був упевнений, що більше не доведеться звертатися до цієї теми.

Помилився! Ця збірка є в кожній бібліотеці громади. Рекомендував би спочатку уважно ознайомитися з нею, а потім виступати з критикою, пропозиціями стосовно мовного питання в Україні.

З 16 січня 2021 року, «відповідно до статті 30 Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», всі надавачі послуг, незалежно від форми власності, зобов’язані обслуговувати споживачів і надавати інформацію про товари і послуги державною мовою».

Нарешті!!! На тридцятому році незалежності захотіли когось зобов’язати. Звичайно, краще пізніше, ніж ніколи. І це питання одразу стало чи не «найосновнішим», чи не «найактуальнішим» серед багатьох користувачів Інтернету, в тому числі й мешканців Талалаївщини (Прилуцький район Чернігівської області). Хоча там обслуговують якщо не українською, то суржиком. Але не московською. Тим і дивніше, що скаламутили бурю в стакані, чим і спонукали до цих роздумів.

Та найпарадоксальніше те, що саме мешканці України виступають проти того, щоб в Україні надавалися послуги саме українською мовою. Хочуть московською.

Хоча ж більшість цих протестантів-провокаторів чудово не лише розуміють, а й володіють українською. А чому московською? Вони, очевидно, не знають, що московія нахабно загарбала частину території України, що вбиває наших громадян.

Якщо вже на те пішло, то будь-якою іншою: англійською, польською, німецькою, італійською, навіть китайською й японською, тільки не московською. Московія, починаючи з 1654 року, тільки те й робила, що гнітила, обкрадала Україну. На своїй території цинічно витравила все, що найменше нагадує про Україну. А в Україні відстоюють московську мову… Чи не манкуртство це?

Ще одне. Ви думаєте, що ви її знаєте, що ви нею володієте?! Та коли, так званий, українець говорить, так званою, російською, вас за кілометр чути, що ви – хахол, хахлушка. І таким ви залишитеся назавжди. Навіть тоді, коли переїдете туди жити. Моя троюрідна сестра живе там більше тридцяти років, все одно відкрито її називають «хахлушкою».

Дехто думає, що не вивчивши свою рідну мову, можна послугуватися чужою. Не знаючи своєї, не знатимеш і чужої. Можна промовляти слова чужим алфавітом, але не вимовляти. Кожна мова має свою музику звучання, свій мелодійний ряд. Він дається від природи, від території, де народився. А щоб оволодіти такими навичками, треба дуже й дуже багато працювати, тренуватися. Власне, як грати на будь-якому музичному інструменті: щоденні кількагодинні тренування зі спеціалістами. Інакше – фальш і – посміховисько.

Це ж стосується і природно іншомовних мовців. Їх одразу чути, коли вони починають говорити українською. Ви можете сказати, що ваша рідна, скажімо, московська.

Поїдьте в московію і вас одразу розкусять – ви хахлушка. Треба народитися там, прожити хоча б перші десять років. І ви одержите природні навики вимови цієї мови. Так що не треба дурити себе і туманити інших.

В 2014 році, коли московія окупувала Кримський півострів, перше, що вона зробила окрім усього іншого, – це вимкнула ВСІ українські телеканали, незважаючи на те, що на них і так був досить високий відсоток контенту (будь-якої інформації) московською. Одразу вирішили, щоб жодне слово українською там не звучало, щоб, як кажуть, і духу там його не було. Те ж саме і в лугандонії.

А що в нас? Тобто на материковій Україні. В нас також поребрик тут як тут. Ви прогорніть фейсбучні чати мешканців України: всякі стішкі, цитати, музика – московською. І все подається не так тупо, цинічно й вульгарно, а вишуканіше, багатогранніше, не нав’язливо. Закидають, а наші хавають і хавають. Для московії практично все, що робиться на перспективу в Україні – катастрофа. І тому й застосовуються всі найпримітивніші, найдешевші засоби компрометації та маніпуляції лиш би скаламутити, розбурхати ситуацію.

Коли прикрили на певний час три підступно ворожі канали в Україні, московська журналістка заволала: «Ну, йо-майо!! Што же ето такоє?! Как же ето так?!» Значить зроблено правильно. Тільки чому так довго запрягали?

Взагалі у москалів треба вчитися. Там багато чому можна навчитися. І насамперед, як захищати, відстоювати свої інтереси й пріоритети…

Взагалі – це дивовижний регіон – надзвичайно вірусний. Народжені там заражаються вірусом «московського міра». І цей вірус часто мутує і постійні мешканці материкової України чи ті, що якийсь час були в чужомовному середовищі, також багато хто підсідає на нього і стають хронічно хворими цим вірусом. Колишні мешканці України, що з різних причин переїхали чи переїжджають у цей регіон, також досить часто заражаються і багато хто стає агресивним до своїх земляків. Розгадати би цей секрет…

Серед розбурхувачів та й інших є і громадяни України з паспортом цієї Держави. Тобто ці законні громадяни не лише не визнають, а й виступають проти законів саме своєї ж Країни, які в цивілізованому світі є стратегічно важливими.

Та ми переконані, що всього цього не було б, якби не було зовнішнього впливу, не було поширення різного роду гасел, створених як за кордоном, так і «нашими» прислужниками (якими чомусь Україна не займається) та щоб Держава миттєво реагувала, захищаючи свій інформаційний простір.

Так, питання мови в усіх країнах світу є стратегічно важливими і захищаються законами. Десь дужче, десь лояльніше (залежить від ситуації), але ці норми під діючими, а не декларативними, Законами, Актами, Указами. Бо – яка мова, така й держава. Це аксіома. І вона не підлягає навіть обговоренню, не кажучи вже про дискусії, протести. Але, як з’ясовується, – не в Україні…

Ще на початку 90-х років минулого століття прерогативу вирішення мовного питання перехопили не науковці, не творча спільнота (хотів написати – еліта, але, але…), а – політики найвищого ешелону, які під час виборів мовне питання ставили вище від економічного. І тоді це було нормально, ніхто не докоряв, що «мову на хліб не намажеш». Мазали!!! Ще й як!!! – на політично-адміністративні рейтинги, посади. Неоднозначні положення стосовно мови зафіксовано і в статті 10 Конституції України.

Мовне питання взагалі не повинно фігурувати, чи бути розмінною монетою ні під час виборів, ні взагалі. Мова – це повітря нації. Мова – це кров нації. Мова – це закон. І в тому числі й фізичний. (Знову адресую до своєї книжки, щоб тут не розписувати). Мовне питання ставили, а фактично – доїли на повну котушку виключно для того, щоб маніпулювати російськомовним населенням, місцевими манкуртами в Україні, загравати з сусідом. І це спрацьовувало до моменту результатів виборів. Потім знову затухало, виринаючи інколи то в одному регіоні, то в іншому. Але державного масштабу, слава Богу, не набирало.

Насправді мовне питання мало б бути вирішеним раз і назавжди на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року, «на якому український народ підтвердив Акт незалежності України». Все! Закріпити відповідними законодавчими актами. І більше до нього не повертатися. На випадок якихось інсинуацій установити кримінальну відповідальність аж до статей розпалювання міжнаціональної ворожнечі, до державної зради…

Державники, на жаль, ще на зорі незалежності не проявили державного підходу, не вирішили одне з найважливіших державних питань, яке дає реальне право державу Україна називати українською Державою. І цим самим підклали міну затяжної дії під саму державність, її монолітність.

Тому я з великою пересторогою ставлюся до тих як критичних, так і відчайдушних відгуків-протестів, бо майже три десятиліття імітації державної діяльності наших очільників провалили практично всю економічну, соціальну та світоглядну сферу держави. І нарешті знайшли крайнього – громади, – перед цим опустивши досить значну частину суспільства нижче плінтуса, нижче самого дна: до лише фізіологічного виживання.

Цим якраз і користуються наймані чи самонаймані маніпулятори і провокатори, маючи від цього, звичайно, особисті певні матеріальні вигоди. Адже насьогодні ніхто безплатно нічого робити не буде.

А тим більше на такому ідеологічно провокативному поприщі, в принципі-то – ризикованому поприщі. Адже в нормальній державі такими людьми уже б давно зайнялися відповідні органи, першочерговим завданням яких є збереження як фізичної, так і духовної єдності і цілісності України.

І цих провокаторів дуже легко виявити. Їх не треба й шукати. Вони самі про себе заявляють, демонструють ніби то свою позицію. Інколи – аж один поперед одного, перепощуючи матеріали. А насправді – провокують і маніпулюють. Намагаються внести сум’яття, викликати невдоволення, озлобленість. А в дійсності – вони є звичайними засобами та інструментами, армією «бійців» невидимих вожаків технологів-маніпуляторів. І що найстрашніше – серед цих, так званих, бійців досить багато достатньо заможних особин, в яких немає заявлених проблем із покупною спроможністю, ні зі спілкування українською.

Риба, як правило, шукає, де глибше, бо там знаходить найбільше поживи, а людина – де краще. Тобто – для людини, особливо зараз, практично горизонтів немає. То якщо в тебе, людино, є проблеми тут, шукай, де їх у тебе не буде. Перед тобою вся Планета, всі її закутки…

Чи не найбільша проблема полягає в тому, що технологи обрали шлях виокремлення мовного питання з абсолютно духовної сфери і переведення його, втиснення, нав’язування – в матеріальне. Це ніяк не сумісні речі. Це, як кажуть, Небо і Земля чи – на городі бузина, а в Києві дядько. Але, виявляється, працює.

Працює ж нав’язане «Моя хата скраю, я нічого не знаю». Хоча справжнє: «Моя хата скраю, першим ворога стрічаю». Працює серед маргіналів, яких таки доста. І це технологи добре знають. Адже серед них дуже багато розумних, підготовлених людей, інколи й з закордонною освітою. От тільки – з цінностями в них проблеми.

Чому це вони так роблять? Тому що мова – це єдино справжній, найнадійніший кордон держави. Кордон, який є в кожному її куточку, в кожній установі, квартирі, кожному серці її громадянина. Він має оберігатися не лише державою. Його прикордонниками є кожний свідомий її громадянин. Прибери цей кордон – і держави немає. Може лишитися тільки назва, яку потім замінити ще легше.

Я міг би прокоментувати кожне гасло, кожний вереск; розкрити, розвінчати їхні явні й скритні маніпулятивні прийоми, задумки, закладки, але робити цього не буду лише з тих міркувань, щоб їх зайвий раз не озвучувати, не нагадувати, не ставати опосередкованим пропагандистом, не бути й близько біля тих ворожих покручів.

Хочу запитати в цих провокаторів. Коли говорити чужою мовою, то чи з’являться в усіх нас гроші, щоб не було проблем із відвідуванням аптек, супермаркетів, лікуванням, навчанням і всякого роду шопінгуванням; чи знизяться тарифи на комунальні послуги; чи з’явиться навіть в усіх українських пенсіонерів можливість подорожувати не лише по Європі, як це роблять пенсіонери цивілізованих країн і т.д. і т.п.?!

І взагалі – чи може мова, лише як засіб спілкування, впливати на формування економічної складової держави. Звичайно, що ні. Мова до цього не має ніякого відношення, тому що мова – це духовне, а не ковбаса чи цитрамон. Ви ж не одягаєте штани через голову. А чому це робите з мовою?

Серед багатьох тих, хто чудово володіє українською мовою, насправді є багато корупціонерів, економічних і політичних аферистів, спекулянтів, діяльність яких більше розрахована на особисте збагачення (міри якому немає), аніж на економічний, політичний і соціальний розвиток України.

В Україні українська мова, на жаль, навіть не є маркером духовності серед майже всіх сфер життя, яким насправді вона мала б бути. В тому числі й серед тих, що, здавалося б, займаються освітою, наукою, мистецтвом, які є фундаментом духовності. В кращому випадку вона є ситуативним засобом.

І не лише тому, що вона скомпрометована і скомпрометовується, а й тому, що по ній багато хто топчеться ще ликовими лаптями чи кирзовими чобітьми в кізяках; у вишиванках, під якими примасковані косоворотки; хто живе за принципами какойразніци; тому що всякий дозволяє собі встромляти свого носа у святая святих, що взагалі було першим від усього – СЛОВО.

До Слова треба торкатися зі щирою душею, зі світлими помислами, нести його як тонкі кришталеві бокали, як запалену свічку серед темряви.

Ті потуги, які робить хоч і значна частина освічених і патріотичних громадян України, на жаль, не завжди почуті; не є провідниками, за якими були б колони таких, як вони, а тим більше – сприйняті суспільством. Інакше б такої вакханії не було б ні в економіці, ні в духовності.

Українське суспільство – це, як виявляється, не те суспільство, яке вважається. Українське «суспільство» десь там, – в горі. Та й чи все воно – українське? Ми його ніби то й знаємо, що воно є; ніби то й бачимо його айсбергову частину, але більше відчуваємо власною шкірю, бачимо на цінниках. Суспільство означає – діяти спільно. А в нас стільки розбрату, агресивності. Хіба може так діяти суспільство?

У згадуваній книжці є одна із заповідей мови, сформованих нами: «Не говори мовою чужого народу. Говори мовою своєї землі. Тебе всі розуміють. А хто не розуміє – це його проблеми. Ти хочеш вирішувати чужі проблеми? Мова – це молитва, вібрація, за допомогою якої відбувається зв’язок із Всесвітнім інформаційним простором, з Богом, який відстежує, ідентифікує кожен народ через його мову. Немає зв’язку, немає народу. Він приречений на поступове й обов’язкове вимирання».

То ж, можливо, вже пора нарешті всім вирішувати свої проблеми? Пора об’єднуватися, а не вишукувати приводи розбрату, вишкрябувати з-під нігтів смітинки, займатися деморалізацією, різного роду маніпуляціями. Розбудова держави здійснюється всіма разом і водночас кожним окремо. На кожному з нас в однаковій мірі лежить відповідальність, що ми робимо, що ми кажемо. Перший крок зроблено. Чекаємо наступних. Тільки – не назад.

І на останок: якщо вам какаяразніца – язиком чи мовою, – то переходьте на мову і спілкуйтеся нею в аптеці, магазині, в банку, в транспорті, в селі, в місті. Повірте, аж ніяк не соромно знати мову українську, володіти нею, спілкуватися. І навіть – дивувати багатозначністю слів, її красою, мелодійністю, вишуканістю…

Іван ЗАБІЯКА, письменник, журналіст, науковець

Фото на головній сторінці Укрінфом.

Читайте також ще статті автора:

• Байдужістю в цілому хворе все українське суспільство! Це діагноз чи й навіть вирок
• Українці надто довго чухають потилиці з думками: «камо ж грядемо?» Роздуми письменника
• Мовнокультурний світ кладовищ. Роздуми напередодні поминальних днів

Сообщение Не говори мовою чужого народу. Говори мовою своєї землі. Тебе всі розуміють. А хто не розуміє – його проблеми появились сначала на Український репортер.

“Ставлю просте питання: як ми маємо говорити з ворогом?

З ворогом, який щодо нас застосовує всі калібри не лише вогнепальної, але й гібридної зброї. Як ми маємо говорити з ворогом в умовах його збройної аґресії + повномасштабної підривної роботи зсередини? ЯК МИ МАЄМО ГОВОРИТИ з ворогом і про ворога? Чи можна з ворогом, який убиває людей і забирає території, говорити мовою ворожнечі – чи ні-ні-ні, ми терпляча нація котів леопольдів, які з убивцями та їхніми місцевими прихвостнями хочуть жити дружно?

Настав час ревізії такого терміну, як «мова ворожнечі». Прошу зауважити, ВСІ атаки на укртабір ЗАВЖДИ базуються на звинуваченнях у використанні мови ворожнечі. Цей термін вони взяли на озброєння й перетворили в пастку. Цим терміном вони унеможливлюють будь-яку тверду, міцну українську риторику. Це не про расу, не про ґендер, не про нацменшини, не про міґрантів, не про іншовірів, не про орієнтацію, не про антисемітизм і не про всі базові права людини, які захищаються у всьому світі. В нашому випадку йдеться про інше.

Вороги свідомо підтягують мову ворожнечі під будь-які висловлювання, які гіпотетично можуть образити одноклітинних тилових щурів, які уневажують українську державність, своєю духовною і культурною столицею вважають Москву, працюють на поширення ідей руского міра, називають українських солдатів убійцамі, підтримують гуманітарну окупацію, марять про триколор у Києві, заперечують факт нападу РФ, топчуться по базових для українців цінностях і тд. Не розхитуйте човна, бо, відітє лі, щурів нудить. Ну то ідіть і поригайте за борт.

Так же до абсурду дійдем. Гасло «слава нації – смерть ворогам» може трактуватися як заклик до вбивства. Називання терористів терористами є формально незаконним, позаяк нема обвинувачувальних рішень суду по них (до речі, на цій підставі уже переглянуті шкільні підручники). П’ята колона уже відкрито заперечує трактування Росії як ворога, оскільки це «другий за величиною торговельний партнер». Опираючись на «мову ворожнечі», вживання слова «мскль» тягне на міжнаціональну ворожнечу. Я серйозно: якщо держава не перегляне дуже хитку і слизьку норму про мову ворожнечі, то вся антиросійська риторика (ВСЯ!) буде незаконною. Вся. Вони про Україну можуть говорити всякі гадості, а в нас, відітє лі, мова ворожнечі, тому треба всім прикусити язички, аби п’ята колона українофобів не обідилась.

З цим треба покінчити. Оця шизофренія (війна з росією на передку – і уті-путі в тилу) повинна припинитися.

В умовах збройної аґресії РФ треба терміново підкоригувати термінологію «мова ворожнечі» (в Європі вона теж постійно плаває залежно від викликів). Тому що це – кляп самим собі. Самим собі затикаємо рота – тоді як ворог по всіх фронтах фігачить по нас безлімітно і з усім спектром лексики. В умовах війни журналістика не лише може, але й повинна бути агресивною і громадянською.

А як інакше? Тилових щурів, які мріють про расєю-матушку на території України, які ідеологічно підтримують ворога і живуть російським порядком денним, треба завжди і всюди називати тиловими щурами і не переживати, чи це їм, одноклітинним, подобається. Це – питання суто етики, а не закону. Моя етика дозволяє цих істот називати істотами. Готовий особисто прийти на засідання Комісії з питань журналістської етики і в очі медіа-проституткам повторити свій діагноз.

Зараз, коли місцева вата товче з усіх гармат в унісон із установками «Град» на передовій, – нашій професії (її залишкам) пора вмикати державницьку логіку, вносити суттєві корективи в зумисно пригнічену риторику медій. Пора не боятися сказати, що з ворогом і його місцевими поплічниками треба говорити так, як цього вимагає діалектика протистояння.

Взагалі-то не завадив би круглий стіл за участю ключових українських ЗМІ на тему: якою має бути риторика медій в умовах війни і чому не потрібно боятися української пропаганди. Але, знаючи, що олігархічні ЗМІ працюють проти України, далі будуть на всі етери запрошувати представників російських партій, далі будуть «дружити з усіма», далі сюськати-муськати з внутрішнім посібником ворога, отже, залишається робити своє діло на своєму маленькому місці”.

Остап ДРОЗДОВ, журналіст

Малюнок Андрія Петренка.

Від редакції «Українського репортера». Дуже слушні думки. На війні Слово не повинно бути кволим і млявим, боязким і принишклим, закованим в евфемізми і “дипломатичні ланцюги”. Наші воїни дають відсіч окупантам на фронті, а журналістика має бити з усіх калібрів тут, в тилу, де нахабніє п’ята колона, де розперезалася усіляка шушваль з олігархічних корит, де “шубравці з вогнем граються”, знаючи нашу безмежну гуманність. Давно назріло проведення круглого столу щодо риторики медіа в умовах війни. Слово має випростатися, стати на повен зріст, воно повинно стати ще й атакуючим! Це – наша земля, маємо воювати за неї в тому числі й бронебійним, гострим Словом.

Сообщение В умовах війни журналістика не лише може, але й повинна бути агресивною і громадянською – Остап Дроздов появились сначала на Український репортер.

Про це розповідав “Український репортер”.

Відомий журналіст, письменник Олександр Горобець пише у Фейсбуці:

“Це, напевне ж, неправильна позиція, коли в українській державі певні ЗМІ закриваються чиєюсь там високою волею, а не судом. Адже суд і лише суд, відповідно до чинного законодавства і Конституції України, зібравши всі арґументи і докази, зваживши всі «за» і «проти» повинні виносити вердикт щодо засобу комунікації, який перейшов на бік ворога.

Але, по-перше. Україна знаходиться нині у стані гібридної війни з країною, яка уже чотири століття гнобить нашу волю, нашу честь і намагається задушити Україну і на фронтах, і морально в середині країни. За допомоги «п’ятої» колони насамперед.

Ось її відверті, неприкриті лазутчики, які пробралися до нашого парламенту, звели там справжнє колаборантське гніздо і з трьох потужних телеканалів, котрі один з поперед іншого брешуть на українську дійсність, її миролюбиву політику, закликають щогодини здаватись, іти під крило Росії.

Водночас безсоромно і нагло паплюжать наших друзів і партнерів на міжнародній арені, котрі підставили своє плече Україні, яка стікає кров’ю. За цих обставин розпочинати в Україні судовий процес проти сепаратистів, не позбавивши їх каналів впливу на маси, схоже на вкидання кумулятивного заряду до порохової бочки. І це другий важливий арґумент проти судової розкачки.

Тим паче, що сама судова гілка влади, відомо, частково опинилася в руках борзих поплічників Кремля. Тут варто хоча б нагадати дивне, якщо не геть таки дике рішення Конституційного суду України з виправданням усіх тих, хто приховує статки від держави. А відміну українського правопису? Та сотні дивних вердиктів останнього часу.

Є, нарешті, і третій величезний арґумент: нинішня міжнародна правова практика надійно опирається на використання санкцій проти держав, кампаній, юридичних і фізичних осіб, коли справа стосується оперативних і точкових заходів проти ворогів, які перешкоджають державотворенню і підривають суверенітет держави чи регіону.

Рішення РНБОУ, указ глави держави проти одного з членів парламентської фракції ОПЗЖ, що призвело до закриття трьох мовників телебачення, які в своїй редакційній політиці відверто стоять на ворожих Україні пропутінських позиціях, є не що інше, як саме санкційне викорінення зла з ефірів, наведення порядку в функціонуванні національних мовників…”

Політолог Олександр Кочетков: “Санкції проти розповсюджувачів російської пропаганди правильні. Але як таким чином сприймати, що Україна поновила імпорт електроенергії з Росії?”

Політолог Андрій Смолій: “Медведчукіці з трибуни Верховної Ради вже заспівали «вставай страна агромная» і традиційно заявили про фашизм. Далі логічним кроком було б відкриття кримінальних справ проти ОПЗЖистів та інших агентів Кремля. Співати гімн кривавого союзу, кричати «ви всє пагібнітє» та обзиватись фашистами можуть люди які самі сповідують російські фашистські ідеї. Ідеї знищення України на догоду московському агресору…”

Сообщение Як соцмережі вігукнулися на закриття медведчуківських телеканалів “112 Україна”, “NewsOne” і “ZIK” появились сначала на Український репортер.