Відповідне рішення, яке дозволяє демонтувати пам’ятники, уряд ухвалив на засіданні 10 листопада, передає пресслужба Мінкульту.

“Триває звільнення українських міст та української культури від комуністичної, радянської та російсько-імперської нечисті. Місцева влада має остаточно очистити простір від маркерів антиукраїнської політики – демонтувати та перемістити пам’ятники”, – сказав т. в. о. міністра культури та інформаційної політики Ростислав Карандєєв.

Читайте також: Чи поставлять на місці Щорса бронзову постать Петлюри?

Так, із реєстру вилучили пам’ятник Пушкіну на проспекті Берестейському, пам’ятник Щорсу на бульварі Тараса Шевченка, могилу генерала армії Ватутіна в Маріїнському парку, монітор “Железняков” по вулиці Електриків, пам’ятник екіпажу бронепоїзда “Таращанець” у сквері між вулицями Заслонова та Ялтинською в Києві.

Читайте також: За що ненавидимо генерала Ватутіна

Сообщение Пам’ятники Пушкіну та Щорсу дозволено знести появились сначала на Український репортер.

По це йдеться на офіційному сайті відомства.

Нагадаємо, пам’ятник Ватутіну споруджений над його могилою у Маріїнському парку в Києві. Це твір відомого скульптора Євгена Вучетича. Його монументальні скульптури встановлені, зокрема, перед будівлею ООН в Нью-Йорку, у Берліні – у колишньому секторі радянської окупації, а також у москві та інших містах на колишній території СРСР.

Пам’ятник мав охоронний статус і раніше. Монумент був взятий на облік наказом Головного управління охорони культурної спадщини КМДА 2010 році (історія, монументальне мистецтво) та набув таким чином статусу щойно виявленого об‘єкта культурної спадщини.

Отже, демонтувати монумент можна й до прийняття рішення МКІП з урахуванням його чинного статусу щойно виявленого об‘єкта культурної спадщини. У такому разі демонтаж і перенесення потребують виготовлення проєктної документації. Однак чинним законодавством погодження такої документації МКІП не передбачено. Відтак справа повністю за КМДА.

Читайте також: За що ненавидимо генерала Ватутіна

Крім того, демонтувати монумент можна після його вилучення з Переліку щойно виявлених об‘єктів, яке відбувається розпорядчим актом місцевого органу охорони культурної спадщини. Це можна зробити без проєктної документації, на підставі рішення КМДА про його переміщення.

За законною процедурою після розгляду Експертної комісії МКІП міністерство має розглянути рекомендації комісії та може проводити додаткові консультації, повторне винесення на розгляд комісії з метою уточнення рекомендацій або прийме остаточне рішення стосовно внесення або невнесення об‘єкта до Державного реєстру нерухомих пам‘яток України.

З огляду на рекомендацію комісії щодо демонтування об‘єкта, розглядається можливість рішення про невнесення пам‘ятника до Реєстру нерухомих пам’яток, про що МКІП інформуватиме КМДА. В такому випадку об‘єкт вилучатиметься з Переліку щойно виявлених об’єктів культурної спадщини згідно з процедурою.

Водночас, спираючись на визнання Експертною комісією мистецької цінності скульптури, МКІП рекомендуватиме КМДА взяття її на облік як музейного предмета та переміщення до музейних фондів. Таким місцем зберігання може стати, до прикладу, музей-заповідник «Битва за Київ у 1943 році» (с. Лютіж Київської обл.), оскільки на Лютізькому плацдармі розташовувався командний пункт Ватутіна. КМДА, своєю чергою, матиме прийняти рішення про демонтаж, визначити його спосіб та забезпечити демонтаж і переміщення монумента з урахуванням подальшого зберігання.

Нагадаємо: 1 червня 2017 року на засіданні Київради було ухвалено рішення про перейменування проспекту Генерала Ватутіна на проспект Романа Шухевича.

Сообщение Геть Ватутіна з Києва! Пам’ятник радянському генералу можна демонтувати – висновок експертної комісії появились сначала на Український репортер.

Акцію влаштували представники “С14”. Напередодні річниці смерті генерала Ватутіна покласти гвоздики до його пам’ятника прийшли люди похилого віку. Праворадикали називають це “сепарським шабашем”, який влаштував голова “Опозиційного блоку” Юрій Бойко.

Націоналістична молодь не дозволила “ветеранам” покласти квіти і тримає периметр. Час від часу вступають в суперечку з людьми похилого віку, які приходять до монумента воєначальнику, який звільнив Київ від фашистів.

Зрештою монумент облили червоною фарбою, яка має символізувати кров.

Торік акцію проти пам’ятника Ватутіну проводили активісти “Національного Корпусу”. Вони  повісили на нього табличку з написом: “Кат, знищений українськими націоналістами”.

Нагадаємо, Микола Ватутін – генерал армії Радянського Союзу, під керівництвом якого війська 1-го Українського фронту брали участь у битві за Дніпро і звільненні Києва 6 листопада 1943 року. Помер 15 квітня 1944 року в Києві від сепсису внаслідок поранення в ногу, яке отримав на Рівненщині під час нападу воїнів УПА. 17 квітня Ватутіна поховали в Маріїнському парку.

Хоча Український інститут національної пам’яті включив Ватутіна до списку осіб, причетних до боротьби проти незалежності України, організації Голодоморів і політічніх репресій, він не потрапив до списку осіб, які підпадають під декомунізацію.

Незважаючи на це, 1 червня 2017 року Київрада перейменувала проспект Генерала Ватутіна у столиці на проспект Романа Шухевича.

Більше про цю суперечливу історичну постать можна почитати тут:

За що ненавидимо генерала Ватутіна

Сообщение У Києві націоналісти зірвали покладання квітів до пам’ятника Ватутіну появились сначала на Український репортер.

Мені на мить здалося, що я потрапив не на засідання комісії міськради, а на «килим» до працівників особливого відділу Червоної Армії. Мене обізвали ледве не хворим на голову, провокатором, який свідомо хоче «знищити нашу історію»…

Війна, що триває між Росією та Україною, ведеться не лише на полі бою. Сила-силенна різноманітних ток-шоу, інформаційних програм на російському телебаченні, що транслюються і на Україну, нахабна й відверто провокативна діяльність московської церкви – все це є прямим свідченням масштабної інформаційної війни. І, на відміну від військового протистояння, тут, в інформаційному полі, наша держава, на мою думку, зазнає поразки.

Немала кількість так званих співвітчизників, які буквально цитують кремлівських брехливих агітаторів, – це лише один бік медалі. Другий її бік взагалі має загрозливі й невтішні форми та прояви.

Певна частина педагогів, а саме – увага! – вчителів історії мають антиукраїнські погляди. У це важко було повірити мені до певного часу.

Поки мене як учасника війни й активіста не запросили на засідання топонімічної комісії Малинської міської ради, яка розглядала питання перейменування вулиць у райцентрі…

Одягнувши військовий однострій та взявши копію листа на ім’я заступника міського голови із власними пропозиціями стосовно втілення в життя закону України про декомунізацію, я прибув на засідання, яке виявилося… фарсом.

«Народ не поймет»

Відразу кинувся у вічі склад цієї «комісії». Це, образно кажучи, був такий собі клуб-зібрання друзів-комсомольців, які у вільний від роботи чи справ час обговорювали свої проблеми з таким собі певним політичним кутом зору, суть якого полягала в простих речах:

– за можливості нічого не перейменовувати;

– якщо такої можливості немає, то перейменовувати на максимально лояльно-нейтральні або кількаразово інтерпретовані назви.

Серед членів топонімічної комісії був одіозний колишній комуністичний агітатор-політпрацівник, заступник першого секретаря райкому з ідеологічної роботи Василь Тимошенко, який «прославився» також і тим, що під час виборів Президента України в 2004 році, обіймаючи посаду заступника голови райдержадміністрації з гуманітарних питань, неофіційно очолював передвиборний штаб Януковича.

Немає сенсу переповідати, що тоді робила місцева команда на чолі з Тимошенком, щоб кандидат від влади переміг, це тема окремої розгорнутої бесіди.

Мова абсолютно за інше, ось така особа, комуніст аж до кісток, став ледве чи не головою цієї комісії. За старим своїм звичаєм пан, чи то товариш, Тимошенко і набрав собі команду до комісії – вчителів історії з поглядами, які нічого спільного не мають ні з Україною, ні з її державністю…

Озвучивши «пропозиції» міфічних жителів міста, які вкрай були незадоволені перейменуваннями, зокрема вулиці Танкістів-Кантемирівців на вулицю Симона Петлюри, комісія майже одноголосно вирішила частину вулиць взагалі не перейменовувати, оскільки «народ не поймет», а решті дати нейтральні назви на кшталт Затишна, Яблучна, Лісова чи Братська, тим самим грубо проігнорувавши пропозиції активістів міста.

На мої гострі слова, що вулицю Кантемирівців все-таки варто перейменувати якщо не на Симона Петлюри, то хоча б на Танкістів АТО, отримав відповідь: «…Жителі вулиці не зрозуміють такого перейменування, тому пропонуємо назвати її Братською, або Дружби, або Солідарності, або Єднання…».

– Солідарності чи Дружби кого з ким? – не витримав я. – Дружби з кантемирівцями чи відразу з Путіним?

– Кантемирівці – це наша історія, – ледве не хором заволали «поважні» історики та фахівці. – І при чому тут ті кантемирівці й сучасні?

– При тому, що саме вони розстрілювали нас на Донбасі, мене, моїх побратимів, можливо, й ваших синів, чи невже вам незрозуміло?

– Пропонуємо перейменувати на вулицю Солідарності, – почув у відповідь.

За – одноголосно…

І це на четвертий рік війни… Вулиця Солідарності…Справді, з ким солідарності?

Терористи-кантемирівці

Однак найбільшого нахабства комісія досягла пізніше, коли я вголос зачитав свої пропозиції щодо перейменування вулиць.

«….В боях на сході України в листопаді 2014 року підрозділ, в якому я за честь мав бути, знищив три одиниці ворожої важкої техніки: Т72, БМП2 та БРДМ. За документами, які ми згодом виявили у знищеній броні, ми на подив для себе дізналися, що проти нас діяв один із підрозділів 4-ї Кантемирівської танкової дивізії РФ. Це та сама дивізія, яка взимку 1943 – 1944 років вела бої на території Малинщини проти іншого агресора – нацистської Німеччини.

Коли я дізнався про цю новину, моєму обуренню не було меж. Однак мене найбільше зачепило інше: чому й досі ім’ям цієї дивізії названо вулиці у нашому місті та багатьох селах району?

Чому й досі є вулиці, названі на честь видуманих радянською брехливою пропагандою «героїв» на кшталт Матросова, політпрацівника, енкеведиста Тараскіна, червоного командира Ватутіна, який брав активну участь у знищенні Української Народної Республіки, червоного бандита Ковпака, який організував карпатський рейд проти Української Повстанської Армії, та багатьох інших, правду про яких не можна говорити вголос, оскільки це вважається ледве чи не зрадою Батьківщини. Цікаво тільки якої – СРСР?!

Враховуючи вищезазначене та на виконання Закону України від 09.04.2015 № 314-VIII «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті», Закону України від 09.04.2015 № 317-VIII «Про засудження комуністичного і націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки» та керуючись Указом Президента України від 12 листопада 2009 року № 923/2009 «Про деякі заходи щодо відзначення видатних подій національної воєнної історії», прошу Вас дієво ініціювати та вжити організаційних заходів щодо перейменування вулиць, що носять ім’я катів та вбивць українців, на честь героїв, що віддали й нині віддають своє життя за всіх нас, в ім’я тих, хто помирав зі словами на вустах:
«За Україну!».

Отже, пропоную:

Вулицю Ватутіна перейменувати на вулицю імені Болбочана Петра Федоровича (український військовий діяч, полковник Армії УНР). Як підкреслювали сучасники, полковник Болбочан був найвизначнішим отаманом української армії того часу, успішним командиром, якого поважали і прості солдати, і старшини, він викликав заздрість у бездарних воєначальників-кар’єристів та ненависть у ворогів. За Петра Болбочана (живого чи мертвого) через його тверду позицію та військові успіхи у боротьбі з Червоною Армією більшовики обіцяли 50 тисяч карбованців).

Вулицю Матросова – на вулицю імені Воробця Федора (окружний провідник ОУН Житомирщини (з поч. 1943 р.), командир ВО «Тютюнник» (з осені 1943 р.), заступник крайового провідника ОУН Східного краю «Одеса»).

Вулицю Тараскіна – на вулицю імені Ремболовича Івана Семеновича (підполковник Армії УНР, полковник Української Повстанської Армії, учасник Другого Зимового походу. Брав участь у боях за м. Коростень).

Вулицю Ковпака – на вулицю імені Героїв УПА.

Вулицю Єгорова – на вулицю імені Стефанишина Володимира Васильовича («кіборг», захисник Донецького аеропорту, один із перших підняв над ним прапор України. Під час оборони аеропорту йому доводилося виконувати обов’язки і стрільця, і механіка-водія танка, і просто водія пасажирського, не прикритого бронею автобуса. Ризикуючи життям, він на своїй бойовій машині “Долина” виїжджав на злітну смугу, прикриваючи ротації бійців, постачання боєприпасів, збирав поранених і вивозив 200-х).

Також пропоную одну з центральних вулиць міста Малина назвати на честь Героїв Добробатів…»

І тут розпочалося таке, яке навіть важко уявити в сучасній Україні, що веде війну за свою незалежність…

Ось тобі й «русскій мір»

Мені на мить здалося, що я потрапив на такий собі «килим» до працівників особливого відділу Червоної Армії. Мене обізвали ледве не хворим на голову, провокатором, який свідомо хоче «знищити нашу історію»…

– Не чіпай Тараскіна! – заволав екс-комуністичний агітпрацівник Тимошенко. – Він справжній герой, радій з того, що одну з вулиць перейменували на Героїв Добробатів, та й Кантемирівців перейменували, яких ти так чомусь не любиш.

– А що тобі зробив Матросов? – відгукнувся інший «історик» на пенсії. – Він голову свою поклав за нас…

– Можливо, ти ще й вулицю Сосніної хочеш перейменувати? – приєднався черговий «історик». – А чим кращі твої упівці, приміром, за тих же есесівців?

– А Ковпак – у чому його злочин? – відгукнувся наступний «фахівець» з історичної науки…

– А Ватутін?! Ватутін – визволитель Києва, навіщо його чіпати? – знову заспівав свою пісню про головне Тимошенко.

– А хто знає того Стефанишина, того «кіборга»? – знову взяв слово «історик»-пенсіонер. – А от Матросова та Сосніну всі знають…

Важко передати всю глибину мого обурення, всю злість, що відчув я тієї миті, коли слухав ті кремлівські пропагандистські холодні слова. Коли кращі з кращих гинуть там, на війні, щоб у всіх було мирне небо над головою, тут агітують проти України…

– Ви совість маєте?! – розпочав я. – Ви відверто й відкрито зневажаєте не лише нашу історію. Ви плюнули на могили тих загиблих воїнів, що полягли за вас, ви плюнули у спустошені душі вдів, матерів, ви розтерли ногою гіркі сльози дітей, що втратили батьків.

Та що ти там панімаєш, – відгукнулося тіло, що сиділо ліворуч від мене. – Ти справжню війну не бачив, твоя УПА – як СС, як фашистські батальйони «Нахтіґаль», у них одні гасла, вони не можуть бути героями у нормальних…

– Це ви себе називаєте «нормальними»? У чому ж та ваша «нормальність» – у ненависті до українців? На відміну від вас, я на дивані не сидів, не ховався за спинами, я добровольцем пішов. А чи пішли туди ваші рідні, син чи чоловік?

На тому засідання «комісії» для мене закінчилося.
Непокоїть інше – я ж мав розмову із вчителями міста обласного значення, не останніми людьми, навіть у чомусь авторитетними. Ось тобі й «русскій мір», він вже тут, поряд, серед нас…

«Дєдиваєвалі»

Пам’ятаю, як за тиждень до засідання вищевказаної комісії випадково зустрівся у стінах місцевої райдержадміністрації з Чоповицьким селищним головою Михайлом Філоненком.

На моє запитання: «Михайле, коли нарешті перейменуємо у вас в селищі вулицю Кантемирівців?» – почув такий потік «ватної» пропаганди про «дєдиваєвалі», «це історія села, її не можна чіпати» і купу такого різного, що нормальна людина, мабуть, збожеволіла б. Тоді я подумав: ну добре, то, напевне, виняток, одна людина – не показник, та й рівень знань з історії у селищного голови – в кращому випадку це п’ятий клас. Але ось тут… на комісії… де всі дипломовані історики, й один із них ще й кандидат наук…

Ось таким чином, непомітно для всіх нас, готується широкий майданчик для чергових московських «визволителів»…

Шевченкове «Раби, подножки, грязь Москви, варшавське сміття – ваші пани, ясновельможнії гетьмани» народилося не на пустому місці. Історична недолугість та геополітична темрява у певної частини нашої так званої «наукової еліти» набула бридких й неосяжних форм. Доки одні ледве чи не до рота заглядають Кремлю, сподіваючись на повернення московського господаря, другі тим часом неоглядно біжать до Європи.

Причому біжать так швидко, що втрачають саму суть європейства – чітке усвідомлення себе самобутньою нацією, спільнотою, незалежною і повноцінною… Зрештою, не можна стати повноцінним європейцем, не ставши при цьому повноцінним українцем… І перейменування вулиць – це лише мала частка тієї роботи, яку варто всім нам здійснити на шляху до України, зрештою і до такої омріяної Європи…

Однак наша боротьба триває. Ми лише на початку свого шляху! Є і перша маленька перемога – у Малині Житомирської області з’явиться вулиця Героїв Добробатів.

Той, хто пройшов горнило Донбасу, той зуміє пройти і горнило місцевої «вати», байдужих, цинічних чиновників і так званої «науково-педагогічної еліти»…

Слава Україні!

Роман ФЕДЬКО, історик, учасник АТО
Фото “Українського репортера”

Про Ватутіна “Український репортер” писав тут:

• За що ненавидимо генерала Ватутіна

Сообщение Зазомбовані “подвигами” Ватутіна і Матросова. Розмова з “ватою” появились сначала на Український репортер.

Жахлива бійня, влаштована Сталіним, щоб під чергову дату жовтневого перевороту “визволити” Київ у 1943 році, призвела до масштабної катастрофи та втрат, наслідки яких ми відчуваємо й понині… Визволяв Київ генерал Ватутін.

1 червня цього року на засіданні Київради було ухвалено рішення про перейменування проспекту Генерала Ватутіна на проспект Романа Шухевича.

За відповідне рішення проголосували 69 депутатів. На засіданні Київради був присутній син Шухевича нардеп Юрій Шухевич. Він подякував депутатам за ухвалене рішення, утім підкреслив, що у Києві ще багато “родимих плям більшовизму”.

Здавалося, нарешті столиця нашої держави, місто Київ, поступово, крок за кроком позбувається тоталітарного минулого, яке і досі важким тягарем, наче глибока рана, сидить у наших душах і серцях. Перейменування проспекту Генерала Ватутіна на проспект Романа Шухевича носить доволі глибоке й символічне значення з огляду на війну, яку веде наш народ проти російського агресора.

Агресора, який у свої кумири записав чи не найкривавішого диктатора людства Сталіна, його не менш кривавих маршалів та генералів, які сотнями, тисячами й мільйонами нищили своє цивільне населення, своїх солдатів. Нищили свідомо, на догоду своєму жорстокому, кривавому людожеру Йосипу Сталіну.

Одним із таких угодників, який не цурався солдатської крові, був і генерал Микола Ватутін. Немає сенсу детально переповідати біографію, однак все ж таки варто зупинитися на кількох ключових аспектах його життя. Військова кар’єра Ватутіна розпочалася задовго до Другої світової війни.

Добровільно вступивши до лав Червоної армії в 1920 році, він брав активну участь у знищенні армії Нестора Махна – народного героя центру та півдня України, який зумів створити сильну селянську армію, що боролася за свободу українського селянства. Його шанобливо називали Батьком, що свідчить про неабиякий авторитет Нестора Івановича. Натомість Микола Ватутін був по інший бік.

Після знищення повстанців Махна, він брав активну участь у війні проти залишків армії УНР, повстанців Холодного Яру, доля яких також склалася трагічно. Однак найбільше Ватутін “прославився” під час Другої світової війни. Його невміле, а інколи просто вбивче керівництво військами, а він командував у тому числі й фронтами, призводило до величезних втрат серед особового складу.

Лише під час Курської битви літа 1943 року Воронезький фронт, яким командував Ватутін, за тиждень активних боїв фактично втратив свою боєздатність.

П’ята гвардійська танкова армія під командуванням генерала Ротмістрова, що входила до складу Воронезького фронту, лише на Прохорівському полі 12 липня за один день боїв проти 3-го танкового корпусу Ваффен СС втратила понад 200 танків!Натомість есесівці втратили лише 4 танки. Як таке може бути, запитає пересічний читач.

Що потрібно робити, як командувати своїми військами, щоб понести такі жахливі втрати? Мені, колишньому воїну АТО, важко дати відповідь на таке питання, оскільки подібні втрати свідчать або про свідоме знищення своїх військ, або про абсолютну безалаберність та невміння хоч якось оцінювати бойову обстановку, особливо під час активних боїв. Природна тупість та бажання вислужитися перед верховним призводила до постійних катастроф. Втрати, яких зазнала Червона армія, були такими високими, що по суті унеможливлювали подальші активні наступальні дії.

Зрештою, після боїв під Курськом німецькі частини, ті самі, що ніби були знищені, активно брали участь в обороні Києва. Власне, саме такими великими втратами пояснюється й масова мобілізація українського населення до лав Червоної армії.

Однак насправді їх не навчали воювати, їх навіть не обмундировували, оскільки не бачили у тому потреби. В боях за столицю України, місто Київ, Микола Ватутін знову проявив свої полководські «здібності». Лише в районі Букринського плацдарму було втрачено понад 200 тисяч воїнів… Сотні тисяч вбитих солдатів й досі лежать непохованими довкола Києва.

Втрати виявилися такими жахливими, що кілька днів води Дніпра були червоними від крові людської… Сотні трупів виносило течією аж до Чорного моря. Є навіть турецькі згадки, що окремі тіла прибивало течією навіть до узбережжя Туреччини…

Ось така ціна перемоги… Жахлива бійня, влаштована Сталіним, щоб під чергову дату жовтневого перевороту “визволити” Київ, призвела до масштабної катастрофи та втрат, наслідки яких ми відчуваємо й понині… Звісно, Київ було “визволено”, однак чи дійсно то було визволенням, і, зрештою, чому й понині ті визволителі сотнями лежать навколо Києва на поверхні?

І ось саме такому генералу, воєначальнику було поставлено пам’ятник у столиці України, на його честь було названо проспекти і вулиці, й не лише у Києві… Особа, яка нищила українців ще з 1920-х років, яка продовжила їх нищити й під час Другої світової війни, чи заслуговує на пам’ять?

Зрештою, чи мають право українці – нащадки тих закатованих та вбитих позбутися того мотлоху, тієї кривавої пам’яті про живодера та червоного людожера Ватутіна? Цілком логічне й просте запитання. Однак, як виявилося, ні. Рабські червоні кайдани ще доволі міцні… Частина співвітчизників обурилася такому перейменуванню, оскільки щиро вважає Ватутіна своїм героєм, а Романа Шухевича – ворогом та прислужником нацистів… Зрештою, важко чогось вимагати у населення, яке свідомо себе дурить радянськими міфами…

Особливо стає прикро від усвідомлення того, що нині, у час новітніх технологій та доступу до мережі Інтернет, більшість людей мають можливість скористатися альтернативними джерелами, у тому числі й архівними, які давно вже відкриті, але цього не хочуть. Не хочуть свідомо. Міфічне радянське минуле їм ближче ментально, морально…

Однак найбільш прикро від усвідомлення того, що і частина української еліти мислить тими ж категоріями. Дехто свідомо ображає всіх нас, прирівнюючи командира УПА до Геббельса, Гіммлера тощо.

Невже освічена людина не знає, що цих діячів третього рейху було визнано на Нюрнберзькому трибуналі військовими злочинцями, натомість про Бандеру, Шухевича, а тим паче про УПА не було жодного поганого слова? Звісно, знає, та не бажає позбутися рабської свідомості… Хочеш знищити націю, знищи її історію – нав’яжи своїх героїв. Так і було зроблено за часів СРСР…

Однак і понині, після десятків років після зникнення з політичної мапи світу імперії зла, колишні її раби й надалі продовжують сумувати за своїми кайданами…

Тягар свободи, волі дійсно важкий, лише сильні особистості, народи спроможні його винести. Чи спроможні його винести ми, народ України? Це залежить від нас. Повторюся, наразі у нас одне головне завдання – скласти тест на українськість. І якщо ми його успішно складемо, лише тоді буде у нас шанс відродити дійсно незалежну Українську державу.

Рабом бути легко, однак ми не раби, зрештою, ми не маємо морального права ні перед нашими предками, ні перед нашими нащадками бути рабами. Занадто високу ціну платить наш народ із часів прадавніх і понині, щоб залишатися собою, тож будьмо готові бути дійсно справжніми українцями – ментально, морально, культурно!

Роман ФЕДЬКО, історик, учасник АТО

Сообщение За що ненавидимо генерала Ватутіна появились сначала на Український репортер.

“Незважаючи на усе лихо, що було заподіяне героєм Радянського Союзу українському народові, в Києві і досі стоїть його пам’ятник, що є недопустимим, особливо тепер, коли триває війна, де агресором є РФ.

Національний Корпус нагадує суспільству, що це за людина, аби привернути увагу небайдужих киян до реальної проблеми”, – йдеться у повідомленні “Національного Корпусу”.

Представники поліції молодикам не заважали, однак намагалися провести з ними просвітницьку бесіду, пояснюючи, що це за особистість і в чому її заслуга.

“І що б не стверджувала поліція, йде процес декомунізації”, – наголосив речник “Національного Корпусу” Назар Кравченко.

Сообщение Київ: націоналісти повісили на пам’ятник Ватутіну табличку “Кат” (+фото) появились сначала на Український репортер.