Ця книга «сприймається як інтелектуальний підсумок і водночас як відкритий діалог — своєрідний екстракт 25-річної роботи газети «День» та самої Лариси Івшиної». Так влучно сказав про новинку у своєму виступі відомий громадський діяч, політик Михайло Поживанов (світлина – на головній сторінці матеріалу).

Власне, видання не тільки про те, з яким мудрим Словом усі ці роки йшов «День» до читача, а глибокі роздуми про минуле, сьогодення та майбутнє, це розмірковування про сенси, про те, хто ми, українці, і чому весь час наступаємо на граблі, які завдання та виклики стоять перед нами.

«Книга змушує читачів думати, співставляти, порівнювати, замислюватися – а що треба зробити, аби не допускати помилок, які були в минулому», – говорив під час презентації колишній заступник міністра оборони України, адмірал ВМС ЗСУ Ігор Кабаненко.

Розмірковування у книзі тісно переплітаються з величезною інтелектуальною спадщиною газети «День». Присутні на презентації побачили на відеоекрані розлоге, гіллясте «дерево» з багатьма «плодами» – це досягнення високопрофесійного творчого колективу «Дня» більш ніж за чверть століття. І вони досить вагомі, солідні. А серед цих «плодів» і «Бібліотека «Дня», і серія книжок «Бронебійна публіцистика», і авторські арт-листівки, і фотовиставки, і Літня школа журналістики та інше, інше. Між іншим, лише за роки війни було перевидано чотири книги! Як висловився журналіст, знаний поет, прозаїк, громадський діяч Микола Гриценко, щороку до цієї інтелектуальної спадщини додавася якийсь новий проєкт. Тому й «дерево» таке розлоге, плоди якого є дуже корисними.

На цьому також акцентував увагу директор Інституту літератури НАН України, академік Микола Жулинський (на світлині ниже), зазначивши зокрема, що книжки «Бібліотеки «Дня» – «це своєрідний комплекс знань, які повинен засвоїти кожен українець. У них дуже послідовно й чітко проводиться лінія про місце України в історії, про помилки, які було допущено в різні періоди, про роль лідерів. Це можливість критично подивитися на минуле та сьогодення». За його словами, «Лариса Івшина об’єднала навколо себе команду інтелектуалів, які творили духовний базис нації».

І ось сьогодні увазі читачів пропонується унікальна книжка культурологічної, інтелектуальної публіцистики «Про неочевидне. Думки щасливого Сизифа». Ці роздуми – як джерело, що оздоровлює весь суспільний, національний організм.

Загалом широке коло проблематики охоплює нове видання. Але особливо наголошується на двох чинниках – на ідентичності нації та її модернізації. І як не погодитися зі словами Ігоря Романенка, генерал-лейтенанта у відставці, що люди воліють бачити націю оновленою, хочуть бути упевнені, що у майбутньому еліти більше ніколи не допустять, щоб у країну прийшла війна. Нація мусить убезпечити себе від помилок, які були допущені в минулому, замислитися до яких поганих (а то й шкідливих!) наслідків це призводить і як дорого обходяться нам не вивчені уроки минулого. Зрештою, ми не повинні рухатися ніби по якійсь зачаровані спіралі. Ці аспекти прозвучали у виступах акдеміка Миколи Жулинського, відомої журналістки Галини Бабій, Світлани Божко та інших; своїми роздумами щодо цього поділилася з присутніми і Лариса Івшина.

У книзі висвітлюються й аспекти світової політики крізь призму українських інтересів, про що говорила у виступі громадська діячка, політикиня Ганна Гопко.

До речі, книгу «Неочевидне» тепер можна не лише читати, а й слухати — аудіоверсію, реалізовану спільно з Українським радіо, озвучила журналістка Галина Бабій.

Леонід Фросевич, Світлана Фросевич

Фото Євгена Сосновського

Сообщение У світ вийшла унікальна книга «Про неочевидне. Думки щасливого Сизифа» появились сначала на Український репортер.

Сьогодні в Укрінформі журналіст Леонід Фросевич одержав високу нагороду від Громадської ради Конкурсу імені Джеймса Мейса.

Ще на початку Незалежності багато хто з політиків, громадських діячів переконував, що росія на нас не нападе, що нам потрібен нейтралітет, що треба орієнтуватися на багатовекторність в міжнародних відносинах. Однак професор Джеймс Мейс вже тоді говорив, що «росія зараз не піде на Україну. Вона ще слабка, але тільки-но стане потужно на ноги, то за найменшої ж нагоди виставить Україні претензії — і територіальні, і матеріальні, і людські. Уся політична історія росії свідчить, що буде саме так”.

Видатний дослідник Голодоморів професор, науковець Джеймс Мейс упродовж багатьох років тримав свій фронт – він наповнював українську історичну матрицю фактами, архівними даними, науковими розвідками – це була правда про велике лихо, заподіяне більшовицькою совдепією українському народові.

У 1982 році Мейс перший серед західних дослідників охарактеризував Голод 1932—1933 років в Україні як акт геноциду. Сталіну потрібно було знищити Україну як таку, бо нема країни – нема проблеми.

Сьогодні таким душогубом є путін. Бомбардуючи все – від хлібозаводів до зернових елеваторів та селянських господарств – він також хоче позбавити нас хліба.

Як же міцно вкарбувалося в гени московитсько-путінських нелюдів оте сталінське бажання – відібрати в людини хліб, забрати навіть окраєць. Сьогодні вони морять страшним голодом полонених, цивільних заручників, катують. Лінію геноциду не розірвано.

Нещодавно Світлана та Леонід Фросевич написали й видали книжку «27 днів між життям і смертю Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному». Вона – про страшний ягіднянський підвал біля Чернігова, де рашисти майже місяць утримували в заручниках у жахливих антисанітарних умовах 368 цивільних.

Бранці страшенно голодували, це була катівня, як фашистський концтабір. Коли людей зрідка випускали з підвалу на подвіря, то діти бігли до смітника, куди окупанти скидали свої харчові відходи, і діставали звідтіля шматочки цвілого хліба, жадібно їли його. Московити усе це знімали для своєї пропаганди на відеотелефони, реготали. Ось вона, сучасна Лінія Геноциду.

Коли українські воїни звільнили це село, ми, готуючи матеріали для книжки, запитали в одного із школярів, колишнього заручника, що йому найбільше хотілося у цьому концтаборі. Думалося, що скаже про якісь смаколики. Бо чого зазвичай хочеться дітям?! Знаєте, що відповів хлопець? Хліба! Понад усе хотілося хліба!

Тому світ має знати, що геноцид українців продовжується і сьогодні. Світ має результативно діяти, а не постійно повторювати про свою «стурбованість». А ми маємо ще більш потужніше показувати й розповідати про московитське жахіття, про сталінсько-путінську Лінію Голодмору. І це є одним із стратегічних завдань журналітської спільноти.

Сьогодні чимало журналістів в інформаційному війську, низький уклін медійникам, які воюють на передовій.  Не можу не згадати колегу, світлої пам’яті Святослава Варення, командира штурмового взводу, старшого лейтенанта. Святко загинув торік, на фронті. Перед війною ми з ним працювали над створенням відеофільму-розслідування «Повернення барона зброї». Це була робота на основі  книжки журналістського розслідування «Туринська шахівниця».

Святослав Варення був відеооператором. В основі цього розслідування – викриття махінацій та афер у сфері торгівлі армійською зброєю групи агентів російських спецслужб під орудою зрадника Андрія Деркача. Одну з ключових ролей у цій мафіозній бригаді відігравав колишній киянин Дмитро Стрешинський, міжнародний аферист, злочинець. Саме він, Стрешинський, разом зі своїм братом Іваном були одними із тих, хто в сприяв в оснащенні путінської армії новою стрілецькою зброєю.

Сьогодні агент ФСБ Стрешинський на підставних осіб відкрив завод з виготовлення зброї в Європі і мабуть продає її по нелегальних каналах диктаторським режимам по усьому світу. Ото ж є Лінія боротьби за Волю, за Незалежність, за Правду, яку уособлював хоробрий український воїн Святослав Варення, і є Лінія зла, на якій досі стоять такі манкурти як Деркач та Стрешинський.

Надзвичайно важливо в інформаційному полі в умовах війни не сплутати ці Лінії, мати сміливість виступати проти зла, не боятися давати відсіч маніпуляціям, брехні, замаскованій ворожій пропаганді. Щоб журналістське Слово гриміло повномасштабно і широкоформатно, не було вицвілим та кволим. Щоб це був твердий та сміливий поступ до Правди заради Перемоги України, як це робив упродовж своєї діяльності Джеймс Мейс. Щоб журналісти мали громадянську мужність та принциповість виступати на боці Правди.

На жаль, сьогодні, як і раніше, є такі, що йдуть манівцями, торують криві стежки замовних інформаційних кампаній, підігрують чужим спецопераціям. І це зовсім не журналістика. Схоже, нам цього бруду не скоро вдасться позбутися. Як не вдається позбутися в середині країни поділу на «своїх» та «не своїх» медіа.

Чверть століття тому, у 2000 році резидент російської спецслужби, зрадник Андрій Деркач через свою придворну газетку “Телеграф”, телерадіокомпанію “Ера” розгорнув безпрецедентну інформаційну атаку на українську державу, вустами російського агента Стрешинського розповсюджуючи брехню, маніпулюючи фактами. Ця ж деркачівська група разом з хабарниками та корупціонерами з тодішнього Міноборони, з деякими високопосадовцями долучилися до послаблення нашої обороноздатності. Це була багатовекторна, комбінована, гібридна спецоперація Кремля із залученням деяких проплачених іноземних медіа. А українська державна інформаційна машина у відповідь мовчала, як і тодішній президент Кучма. Побоялися сказати слово правди більшість наших ЗМІ, які називали себе… провідними. Нині російський сенатор Деркач продовжує підривну діяльність проти України, використовуючи своїх посіпак, які служили йому і у 2000 роках.

І нині, на жаль, бачимо, як в медійному полі також не цураються подібних маніпуляцій,  це стосується навіть відомих медіа. Як же в таких умовах  можемо вибудувати та зміцнювати фундамент для національної стійкості і єдності? А робити це треба!

Десятиліттями триває війна за правду історичної пам’яті про геноцид українців; ми виграємо, без сумніву, цю війну. Обов’язок медіа – писати й розповідати про це. Й ніколи не забувати про «Свічу у вікні» щороку у День сумної дати, як заповідав Джеймс Мейс.

Слава Україні! Героям Слава!

Редакція сайту “Український репортер”

Сообщение Лауреатом премії імені Джеймса Мейса став журналіст Леонід Фросевич появились сначала на Український репортер.

Чверть віку і самій газеті, яку люблять і шанують читачі за її фахові, яскраві матеріали, аналітику, новизну і глибину думок та суджень, уміння розмірковувати про історичні події правдиво, цікаво, за наполегливість та принциповість у відстоюванні демократичних цінностей та свобод, за справжню незалежність від кланів та політичних пристосуванців. Очевидно, цим також пояснюється велика увага до фотовиставок “Дня”, які справедливо називають «фотомоніторингом життя країни».

А яким воно було, життя багатомільйонної країни: у будні та свята, у радощах та смутку, в успішних реформах та провалах в економічній, соціальній сферах, у клопотах, труднощах, виживанні, у протистоянні еліт і виборчих маніпуляціях, в науково-технологічних проривах і здобутках у сфері культури?

Які фотомиттєвості закарбовані під час страшних викликів для країни: пандемії, війни з російськими агресорами? Зрештою, якими є українці в переломні роки, у період надзвичайно жорстоких викликів для нації?

Дивимося світлини, фокусуємо увагу на важливих, цікавих деталях, особливих поглядах героїв фото, на кольоровій гаммі, намагаємося зрозуміти, який підтекст теми пропонує автор, що саме і чому привабило його, як це співставляється з іншими реаліями нашого життя-буття.

Як не погодитися з думкою безпосередньо редакції: “Усі світлини об’єднує важлива риса – на цих фото є щось більше, ніж фото”. В експозиції – майже 300 найкращих знімків як професіоналів, так і аматорів.

Один із розділів (70 фото) – ретроспективний погляд на життя країни з 1998 по 2022 рік. А це – більше, аніж фотомить. Йдеться про події, які ми прожили, які були з нами, які увійшли в життя країни, а відтак в історію.

Один із блоків фотовиставки присвячено Євгену Кириловичу Марчуку, великому політику й високопорядному державнику, який так багато зробив для утвердження та поступу вперед нашої країни як на внутрішній, так і на міжнародній аренах, особливо в оборонно-безпековій сферах.

Євген Кирилович також любив фотографувати, умів побачити якусь особливу деталь, під незвичним кутом зору, подати той чи інший кадр зі смаком, у вишуканому стилі. Сьогодні згадуємо про це…  Нині, 28 січня, Євгену Кириловичу виповнилося б 81. Сумуємо, що його нема з нами.

Газета “День” пише, що головний редактор Лариса Івшина заснувала особливу нагороду – спеціальний приз імені Євгена Марчука.

Під час фотовиставки один із фотоапаратів Євгена Кириловича пані Лариса вручила Миколі Тимченку, талановитому фотокору газети «День» (на світлині).

«Я вирішила заснувати відзнаку пам’яті Євгена Кириловича Марчука для фотокорів, — пояснила Лариса Олексіївна свою ініціативу. — Скільки я зможу, буду підтримувати цей приз. І цього разу я думала відзначити ту роботу, дивлячись очима Євгена Кириловича, яку б він відзначив. Ми часто з ним ходили й розглядали фотовиставку, я приблизно могла б уявити собі й назвати кілька, а може, і десяток робіт, які він, безумовно, відзначив би. Але потім я повернула свою думку в інший бік і вирішила, що першу відзнаку я хотіла б надати роботі (я, до речі, спочатку не знала, хто її зняв), яка показала його — такого, якого його, може, не побачила країна, що й досі не зрозуміла, кого втратила: розумного, мудрого, світлого, елегантного, націленого у майбутнє й того, хто пам’ятав усе — своє коріння, своїх батьків, ніс через ХХ століття, через службу в такій складній структурі своє українство й доніс його. І в 1990-ті роки поставив свій колосальний капітал, багаж знань, розуму, досвіду, на службу відтворюваній державі. І коли його не обрали президентом, про нього сказали: «Він на Україну не образився». У нього був той колосальний потенціал доброти, такий рідкісний у наш жорсткий час. Недавно одна жінка написала мені у фейсбуці: «Як шкода, що він не став президентом». Знаєте, можливо, ви зі мною погодитеся, я сказала: «Він став президентом. Більшість українців не стали його виборцями». І це показує той проєкт на майбутнє, що потрібно робити суспільству і з суспільством, щоб того, хто підніме планку, яку задав колись Євген Кирилович, суспільство могло обрати. Поки що це складно. Але я вірю, що всі зусилля газети «День» примножують той капітал суспільства, яке буде сильним і зможе обрати сильного чи сильну».

Біля кожної світлини на цій виставці хочеться стояти довго, бо вона ніби не відпускає тебе. Ось, приміром, промовисте, глибоке фото, зроблене журналістом Валентином Торбою. Луганська тематика, хижий подих агресора вже за спиною, він вже вчепився пазурами у наші поля, ріки, вулиці й площі. Невдовзі будуть і соняхи, багато соняхів, в тому числі на іловайських полях, почорнілих від смутку. Чи могли ми зупинити цю ординську навалу? Думаймо. Аналізуймо.

Замислитися, поглянути на дійсність, на знакові історичні події з недавнього минулого. Це також нам потрібно, і тут нам у допомозі світлини.

А погляньмо, як багато “закладено” ось у цій світлині з вулиці Банкової! Можливо, нам потрібно “генеральне прибирання”, аби стати ще ближче до Європи?

Дуже вміло в експозиції зроблено акцент на контрастах як життєвих, так і політичних. Вражає. Усі ми знаємо, кому сьогодні справді “смачно живеться”.

Виставка буде відкрита з 22 січня до 6 лютого 2022 року в Українському домі (вул. Хрещатик, 2). Вхід вільний за умови наявності  «зеленого» COVID-сертифіката або ж негативного результату ПЛР— чи експрес-тесту, зробленого не пізніше ніж за 72 години.

Виставка працюватиме з 11 ранку до 6  вечора, крім понеділка.

Сообщение Газета “День” запрошує подивитися світлини з життя країни. На цих фото є щось більше, ніж фото появились сначала на Український репортер.

Як зазначає редакція,  сьогоднішній фестиваль фототворчості – “це, звичайно, і спосіб знайти та «запалити» нові «зірочки» (схоже, саме цього року це буде особливо помітно) та водночас представити найяскравіші роботи за рік визнаних майстрів фотосправи. Але також це і найбільший соціальний проєкт «Дня» як холдингу інтелектуальних ініціатив — щоразу давати «моніторинг» стану суспільства через світлини. Показувати «маяки», на які варто орієнтуватися, «больові точки», які необхідно «пропрацювати» і ліквідувати, та джерела сили, які заряджатимуть оптимізмом і надією. Цьогоріч редакція запропонувала учасникам (а їх, нагадаємо, майже півтори сотні) тему конкурсу — велич простоти, і нам дуже приємно, що фотомайстри і фотоаматори відчули її глибину”.

Що ж показує цей, вельми специфічний, моніторинг суспільства? А воно – у тривозі (йде війна з російськими окупантами, гинуть наші воїни), в очікуванні реальних змін, які обіцяла перед виборами нинішня влада, у великому бажанні мати добробут у власних домівках й нарешті радіти мирному та щасливому життю. Ось такі миттєвості й зловили фотооб’єктиви. Коли дивишися фронтову фотосерію Олександра Клименка, то виокремлюєш його бажання зробити акцент на характерові воїна, на психологічній “рисочці”, яка засвідчує і велич солдатського подвигу і, водночас, показує нам страшні грані війни.

Особлива тема – незламність, дивовижна сила духу і волі українських героїв, які навіть після тяжких поранень знайшли себе як в армії, так і в цивільному житті. Біля таких світлин хочеться побути якомога довше, бо вони притягують, ніби магнітом. Притягують, щоб краще, глибше зрозуміти, чому таким волелюбним є наш народ упродовж віків, найкращі його представники.

Нерв політичного сьогодення також відчуваємо на багатьох світлинах. Низка світлин розповідають про зміну політичних еліт, про певні гучні події та факти з життя країни, церкви, скажімо, одержання Томосу, інавгурацію президента.

І тут велику роль відіграють деталі, які ніби “домальовують” психологічний портрет того чи іншого політика, “підказують” нам щось важливе, викликають певні асоціації, паралелі… А вже кожен відвідувач виставки сам робить висновки. Промовистою, на злобу дня є світлина Миколи Тимченка “Кандидат”, на якій зображено Володимира Зеленського і нардепа Олександра Ткаченка, одного із претендентів на пост очільника столиці.

Багато фотомиттєвостей – про нашу чудову Україну, світлини не відпускають тебе, спонукаючи тішитися, що у нас такі красиві, вільні і творчі люди, втім змушують і замислюватися, чому держава за три десятки літ так і не навчилася як слід опікуватися, берегти свій людський потенціал. Але ж треба вчитися, підштовхуючи до цього державу, зрештою і суспільство! І перед у цій справі вже чимало років веде “День” – потужне інтелектуальне видання європейського рівня.

Як каже народна артистка України Галина Яблонська, фотовиставка “Дня” – колосальна просвітницька робота, це той надзвичайно важливий гуманітарний, культурний пласт, який має вийти на перші позиції, ставши основою нашого розвитку.

Фотовиставку «Дня» відкрито у Києві, в Будинку кіно (вул. Саксаганського, 6), вона триватиме до 17 листопада. Час роботи — з 10.00 до 19.00. Вхід — вільний!

Леонід ФРОСЕВИЧ, Світлана КОВАЛЬОВА
Фото “Українського репортера”

Сообщение Фотовиставка “Дня”: моніторинг стану суспільства через світлини появились сначала на Український репортер.

Отже, знову «День». Бо тільки ця газета упродовж великого часового відрізку постійно показувала нам у світлинах, що є знакового, характерного в біографії країни, що в очах співвітчизників – чи радість, чи смуток, чи тривога (і з якої нагоди), скільки різних випробувань випало на долю українців, чим і ким пишаємося у світі… Тисячі світлин крізь призму найрізноманіштніших подій, фактів, явищ! З підтекстом і без, з яскравими деталями і несподіваним ракурсом, тонким, глибоким поглядом фотомитців. Зі «спійманою» миттю, яка говорить про головне, спонукає зупинитися, замислитися. Ось про що свідчать попередні фотовернісажі «Дня».

«Ми написали» Фотоісторію країни», – йшлося одного разу на першій шпальті «Дня». Приємно, що цю фотоісторію продовжують майстерно писати і сьогодні.

Нинішня виставка має назву – «Фото першої шпальти». На відкриття експозиції прийшли також відомі люди, митці, науковці, журналісти, політики, державні діячі.

Виставка є різноплановою, охоплює чимало тем: гострих, цікавих, злободенних, пекучих. Як говорить головний редактор «Дня» Лариса Івшина, фотовиставка «найперше транслює солідарність. Я хочу, щоб у кожному домі, де не воюють і де немає втрат, все одно були «підключені» до цих знімків і відчували енергію солідарності. Щоб відчували також і енергію тепла, добра, які теж випромінюють багато світлин».

А цю солідарність якраз і передають фотороботи про те, що у нас, після закінчення Другої світової, знову йде війна, цього разу з «братнім» сусідом.

Важко нам, є болючі втрати. Бере за душу, навіює смуток світлина Артема Сліпачука «Стіна сліз і пам’яті». Вже доводилося чути, що, мабуть, жоден народ у світі не має стільки полеглих захисників, як український. І це ж не перебільшення. Чому так має бути? Що треба зробити, аби ця «Стіна» не продовжувалася, щоб закінчилася війна?

Водночас подивіться на наших воїнів, як світяться від щастя їхні обличчя, коли звільняють від окупантів чергове село! Такими хоробрими, красивими і волелюбними якраз і є українські бійці.

Зрозуміло, що фронтова тематика є своєрідним переднім краєм цієї фотовиставки. Бо людям це болить, не кажучи вже про воїнів, про тих, хто був поранений і вижив. І сьогодні показує усім нам, який же він, український характер. Ось тому надовго й зупиняється погляд біля серії світлин про «Ігри Героїв» (особливо вражають фотографії Миколи Тимченка).

Який же різноплановий і глибокий цей «День»! Кожен фоторозділ має свої смислові навантаження, певні акценти. Ось хоча б сторінка з політжиття наших головних борців з корупцією – директора НАБУ Артема Ситника і керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Назара Холодницького (фото Руслана Канюки). Ніби прості жести героїв світлин. Але ж які! Який глибокий підтекст побачив автор! Це також смисли, про які говорить головний редактор «Дня».

Виставка вчить бачити й аналізувати сьогодення під різними кутами зору, на що саме і на кого має орієнтуватися суспільство, що для нього є неприйнятним, а що – в радість, чому «ми живемо в нездоровій системі координат».

Це і є високою публіцистикою, зрештою і газета «День» – журналістика найвищої проби. Для фото на першу шпальту потрібен ще й текст – першокласний, такий, щоб зачіпав за живе, щоб читач прикипів до правдивого слова, щоб це було органічно поєднано із світлиною. У нашій країні з друкованих видань лише «День» є газетою, яка  може похвалитися такою високою планкою у творчості, в подачі інформації, яка спонукає читача до роздумів, до осмислення як минулого, так і прогнозів на майбутнє.

«День» ще й випромінює оптимізм, тішиться світлим, добрим, радісним (світлини «Сонячний дощ» Наталії Шаромової, Олесія Іванова – «Феміни», Сергія Лесіва – «Секрет», В’ячеслава Гусакова – «З Великоднем!»).

«День» показує, які ж ми, укранці, талановиті, духовно багаті. Тому й зачаровує фото «Музика небес» Марії Семенченко. Біля цієї світлини розмовляємо з відомим художником Олександром Мельником.

-Ця світлина  – із відкриття музею народного художника України Миколи Андрійовича Стороженка у його рідному селі В’язове, Конотопського району Сумської області, – пояснює Олександр Іванович. – На скрипці грає внук його рідного брата Тарас. Музей – дивовижний! Усі стіни – закриті склом і на них наклеєно розписи Миколи Андрійовича, які він зробив у церкві Миколи Притиска, на Подолі, в Києві. Це – як вітраж, з підсвіткою, від підлоги до стелі…

Високе мистецтво пропагує високий «День». Бо – справжнє.

ДО ТЕМИ. На ХХ Міжнародний фотоконкурс газети «День» надійшло понад 3000 робіт від близько 185 учасників з усіх областей України, у підсумкову фотовиставку «День-2018» увійшло 280 робіт.

Леонід ФРОСЕВИЧ, Світлана КОВАЛЬОВА

Фото «Українського репортера» і Григорія КУБЛАНОВА

Відео з виступу головного редактора газети “День” Лариси Івшиної під час відкриття фотовиставки:

ВІТАЄМО!

 ГРАН-ПРІ

від голови Політради Партії «Сила людей» Олександра Солонтая

Олександр ХОМЕНКО, м. Бровари – за роботу «СИЛА СПРАВЖНІХ»

ПРИЗ ПРИЗІВ «ЗОЛОТИЙ ДЕНЬ»

від Павла Каленича, директора СТОВ «Ольгопіль»

від Ювелірної компанії «Kohut»

Євген СОСНОВСЬКИЙ, м. Маріуполь – за роботу «ДОЦЯ»

від Першого Президента України Леоніда Кравчука

Анна ЧАПАЛА, м. Полтава – за роботу «ПОВЕРНЕННЯ 72-Ї БРИГАДИ»

від Всеукраїнського громадського об’єднання «Сила і Честь» (СІЧ)

Руслан КАНЮКА, «День» – за роботу «КРУТИ-2»

від екс-заступника міністра оборони України Ігоря Кабаненка

Микола ТИМЧЕНКО, «День» – за роботу «БАСТІОН ЗНАНЬ»

від Центру інформації та документації НАТО

Олександр КОРНЯКОВ, м. Херсон – за роботу «У МЕРЕЖІ»

від Посольства Швейцарії в Україні

Микола ТИМЧЕНКО, «День» – за роботу «ОЛЕКСАНДР ЗОЗУЛЯК, ЯКОГО НА ВІЙНІ ДВІЧІ ПЕРЕЇХАВ ТАНК, ГОТУЄТЬСЯ ДО «ІГОР НЕСКОРЕНИХ»

Сергій ВАГАНОВ, м. Маріуполь – за роботу «ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЕЦЬ ВСУ ОЛЕКСАНДР НАЗАРІЙЧУК ВИКОНУЄ ВПРАВИ З 35-КІЛОГРАМОВОЮ ШТАНГОЮ, ЗРОБЛЕНОЮ З ДВОХ 120-МІЛІМЕТРОВИХ МІН В РОЗТАШУВАННІ ПІДРОЗДІЛУ НЕДАЛЕКО ВІД СЕЛИЩА ВОДЯНЕ ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ»

від Посольства Грузії в Україні

Валерій ПАНАСЮК, м. Луцьк – за роботу «ПРИНЦЕСКА»

від Благодійного Фонду сприяння ініціативам газети «День»

Борис КОРПУСЕНКО, м. Київ – за роботу «У МУЗЕЇ»

Сергій КОВАЛЬЧУК, м. Київ – за роботу «ШУХЕВИЧ ТА ІНШІ»

від Чорноморської телерадіокомпанії

Анатолій СТЕПАНОВ, м. Київ – за серію робіт «УКРАЇНСЬКІ ВІЙСЬКОВІ НА ПЕРЕДОВІЙ»

від ПРАТ «Оболонь»

Марія СЕМЕНЧЕНКО, м. Київ – за роботу «МУЗИКА НЕБЕС»

від Компанії «ФАВОР»

Денис ГРИЩУК, 11 років, м. Київ – за роботу «ДОБРИЙ НІС».

Борис КОРПУСЕНКО, м. Київ – за роботу «У МУЗЕЇ»

від Школи мерів

Павло ПАЛАМАРЧУК, м. Львів – за роботу «НЕ ВИЛКОВЕ. ЛЬВІВ»

від Страхової компанії «UBI-страхування»

Наталія ШАРОМОВА, м. Київ – за роботу «СОНЯЧНИЙ ДОЩ»

від Фармацевтичної компанії ПрАТ «Натурфарм» (ТМ «NATURA HOUSE», «HAIRGENIC», «SWEET SECRET», «INSIGHT», «PIEROTT»)

Тетяна ЗОЛОТАРЬОВА, м. Харків – за роботу «ДЕСЬ ЗОЗУЛІ ГОЛОС ЧУТИ В ЛІСІ»

Людмила ГОШКО, м. Рівне – за роботу «МІЛОТА»

від Польського виробника натуральної косметики Farmona (Фармона)

Наталія ШАРОМОВА, м. Київ – за роботу «ЗОЛОТІ»

Олександр ЗУБКО, м. Київ – за роботу «ШАНУВАЛЬНИЦЯ»

Тетяна БАРВИНСЬКА, м. Київ – за роботу «ВОГОНЬ»

Микола ТИМЧЕНКО, м. Київ «День» – за роботу «ІГРИ ГЕРОЇВ»

від Італійської лабораторії «NATURA HOUSE» (Натура Хаус) – виробництво фітоліній косметики з 1970 року

Артем СЛІПАЧУК, «День» – за роботу «ЖИВА ПРИП’ЯТЬ»

В’ячеслав МАДІЄВСЬКИЙ, м. Харків – за роботу «ЮНА ГРАЦІЯ»

Тетяна ЗОЛОТАРЬОВА, м. Харків – за роботу «ДЕСЬ ЗОЗУЛІ ГОЛОС ЧУТИ В ЛІСІ»

Микола ТИМЧЕНКО, «День» – за роботу «КИЇВСЬКА АМАЗОНКА»

від Компанії UAКраса

Наталія ШАРОМОВА, м. Київ – за роботу «І ЯК ТЕПЕР ЖИТИ»

від Фундації спадщини родини Терещенків

Борис КОРПУСЕНКО, м. Київ – за роботу «У МУЗЕЇ»

Сергій КОВАЛЬЧУК, м. Київ – за роботу «ШУХЕВИЧ ТА ІНШІ»

від народного депутата України Ірини Констанкевич особиста відзнака

Олександр ДУРМАНЕНКО. м. Луцьк – за роботу «40 ДНІВ»

від Компанії Vitis Group

Людмила ГОШКО, м. Рівне – за роботу «МИЛОТА»

від Юридичної фірми «АНТІКА»

Євген СОСНОВСЬКИЙ, м. Маріуполь – за роботу «ДОЦЯ»

від Торгівельної мережі «ФОКСТРОТ»

Артем ГАЛКІН, м. Київ – за роботу «ЖИТТЯ ОН-ЛАЙН»

від Компанія LAMPE BERGER

Людмила ГОШКО, м. Рівне – за роботу «РІДНА ХАТА»

від «Салону Наталії Балабанової»

Людмила ГОШКО, м. РІВНЕ – за роботу «СОНЯЧНИЙ ДОЩ»

від Компанїї DETECTOR MEDIA

Михайло МАРКІВ, м. Київ – за роботу «ТАКИ ТАК»

від Парку «Київська Русь»

Роман ВІЛЕНСЬКИЙ, м. Київ – за роботу «МОЛИТВА»

Михайло МАРКІВ, м. Київ – за роботу «ДЕ В МІСТІ НАПИТИСЯ»

Оксана ПІДОПРИГОРА, м. Київ – за роботу «СПРАВЖНІЙ ПОЛКОВНИК»

від Дитячого табору «Козацька Фортеця»

Денис ГРИЩУК, 11 років, м. Київ – за роботу «ДОБРИЙ ЛИС»

Софія ГЕВКО, 13 років, м. Тернопіль – за роботу «РАЗОМ»

від Української асоціації видавців періодичної преси України

від Дизайн-Студії Лілії Пустовіт

Людмила ГОШКО, м. Рівне – за роботу «РІДНА ХАТА»

від Туристичної компанії «Орнамент України»

Людмила ГОШКО, м. Рівне – за роботу «СОНЯЧНИЙ ДОЩ»

від Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному

Іван АНТИПЕНКО, м. Київ – за роботу «ПІСНЯ ДЛЯ СЕНЦОВА»

Олександр СИНЕЛЬНИКОВ, м. Одеса – за роботу «ПОРТРЕТИ. ТРОЄ»

від Комунального підприємтва «Володимирський ринок»

Олександр КОРНЯКОВ, м. Херсон – за роботу «У МЕРЕЖІ»

від Центру громадських свобод

Інна ОСКОЛЬСЬКА, м. Київ – за роботу «БАСКЕТБОЛ НА ВІЗКАХ»

від Медіа-холдингу «ZIK»

Сергій НУЖНЕНКО, м. Київ – за роботу «КАПЕЛАН»

від Телеканалу NewsOne

Максим КОЗМЕНКО, м. Чернівці – за роботу «ТРУДЯЖКИ»

Аліна КОМАРОВА, м. Маріуполь – за роботу «ШКОЛА У ШИРОКИНОМУ»

Людмила ГОШКО, м. Рівне – за роботу «РІДНА ХАТА»

від Телеканалу UA:Крим

Микола ТИМЧЕНКО, «День» – за роботу «ПАТРІОТКА»

від ТОВ”ТПД “Світ Хоум”

Олександр КЛИМЕНКО, м. Київ – за роботу «ПІСКИ»

від Миколаївського коледжу преси та телебачення і каналу ТАК-TV

Лада ЯНЧУК, м. Київ – за роботу «ПАСТОРАЛЬ»

від «Кримськотатарського ресурсного центру»

Аліна КОМАРОВА, м. Маріуполь – за роботу «ШКОЛА У ШИРОКИНОМУ»

від Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки

Аліна КОМАРОВА, м. Маріуполь – за роботу «НАШ ОТЧЕ»

Артем СЛІПАЧУК, «День» – за роботу «НАШ «ДІД ЛЕВКО»

від Національного університету «Острозька академія»

Сергій НУЖНЕНКО, м. Київ – за роботу «КАПЕЛАН»

від Національного університету «Львівська політехніка»

Микола ТИМЧЕНКО, «День» – за роботу «ТАКІ ЩЕ Є»

від Львівського національного університету ім. Івана Франка

Олександр КЛИМЕНКО, м. Київ – за роботу «ЗВІЛЬНЕННЯ ПОЛОНЕНИХ»

від Академії педагогічних наук

В’ячеслав МАДІЄВСЬКИЙ, м. Харків – за роботу «ЩО ПІСЛЯ ТОМОСУ»

від Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова

Тетяна БАРВІНСЬКА – за роботу «ЖИТТЯ ПРОДОВЖУЄТЬСЯ». ІЗ СЕРІЇ ПРО ТИХ, ХТО ВИЖИВ І ХТО НЕ ПОВЕРНУВСЯ

від Національної Спілки журналістів України

Євген СОСНОВСЬКИЙ, м. Маріуполь – за роботу «СПОКІЙНА СИЛА»

від Національної Спілки Фотохудожників України

Костянтин ЧЕРКАЙ, м. Ужгород – за роботу «РОТАЦІЯ».

Сообщение Фотовиставка: газета «День» – на першій шпальті суспільства (+відео) появились сначала на Український репортер.