Так вважає колишній заступник голови СБУ, народний депутат ВР 2-го скликання, генерал-лейтенант Олександр Скіпальський (він на світлині, з мікрофоном).

Нещодавно в Музеї Майдану під час презентації книги відомої журналістки Галини Плачинди “#Зрадаvs#Перемога” генерал Скіпальський розмірковував про те, чому так не таланить Україні упродовж  багатьох віків. Зокрема торкнувся і теми вождів.

Олександр Олександрович вважає, що українці «за це тисячоліття були травмовані у своєму генетичному розвиткові, адже нам не передавався ген, як зміцнювати своїх вождів, впливати на них…».

Отож маємо те, що маємо: «Своїх не бачимо, а бачимо тих, хто приходить до нас з нагайкою. І це залишається й донині».

Відео на цю тему:

Сообщение Україні потрібен Інститут державотворення – генерал Скіпальський (+відео) появились сначала на Український репортер.

У Києві, на будинку №52 по вулиці Олеся Гончара, де мешкав Сергій Плачинда, відкрили на його честь меморіальну дошку.

-Дуже добре, що родина Сергія Петровича Плачинди зробила цей барельєф, він виглядає якісно, по європейському, до того ж підкреслено українськість письменника, – сказав у своєму виступі на урочистостях знаний діяч Конгресу українських націоналістів Сергій Жижко. – Відійшовши від нас в інші світи, письменник, можливо, перебуває десь у своїй Лебедії («Лебедія. Як і коли виникла Україна», книга Сергія Плачинди побачила світ у 2005 році. – Ред.), літає над Роксоланією і Антією, і в тих краях він, думаю, також працює, щоб ми не забували своє минуле, а також гідно витримали історичний період, у якому живемо. Щоб постала нарешті та Україна, про яку мріяв письменник Сергій Плачинда.

З теплими спогадами про Сергія Петровича Плачинду виступив колишній головний редактор газети «Вечірній Київ», письменник Віталій Карпенко:

– Я пишаюся тим, що ми із Сергієм Петровичем були однодумцями, і вже тоді, за радянщини, розуміли один одного з півслова, адже ми – українці, з українською ідеєю в серці. То були дуже непрості часи для мене, та й для Сергія Петровича, вони були визначальними, хоч і діставалося на горіхи за критичні статті у «Вечірньому Києві». Однак ніщо не затьмарювало наші стосунки. Сьогодні я прийшов сюди, до будинку, де мешкав Сергій Петрович, щоб вшанувати його світлу пам’ять. Зображення на барельєфі відповідає якраз його характерові, і вираз обличчя – плачиндівський.

Щире слово про письменника сказала і професор Ганна Онкович (на світлині):

– Із зіркою журналістики письменником Сергієм Плачиндою ми познайомилися на дні народження нашого університетського викладача Романа Григоровича Іванченка – вони однокурсники. Тоді їх пильнувало “око”. І потім зустрічалися не раз. Для Дмитра Онковича (Дмитро Юліанович Онкович – поет, перекладач, журналіст, член НСПУ. Його не стало у 2011 році. – Ред.) .

Сергій Петрович був певним чином іконою… А коли стали сусідами – жили через дорогу і сквер Чкалова – щоранку, майже на світанні, Дмитро і Сергій Петрович зустрічалися у скверику і ходили його затишними стежинками, спостерігаючи за своїми улюбленцями – красенями-псами. У Плачинди – коллі, у Онковича – чорний гордон, який мав би бути “червоним”… Мешканці довкілля шанували це товариство…

Такі люди як Сергій Петрович Плачинда були до найменшої клітини свого організму проукраїнськими. Його книга історичних повістей «Неопалима купина» (побачила світ у 1968 році. –Ред.), хоч офіційно і була вилучена з бібліотек і продажу за «націоналістичний ухил», але все одно була в книгозбірнях, тайниках душі багатьох людей, котрі сповідували українську ідею.

І цю ідею несли в народ такі велети духу, совісті як Сергій Плачинда, Дмитро Онкович, та інші. Це люди честі, і аж ніяк не заробітчани. Сьогодні донька Сергія Петровича Галина Плачинда, журналістка, пише про таких людей – про совість нашої нації. Нещодавно вона видала книгу своїх інтерв’ю з відомими українцями #Зрадаvs#Перемога. Добре, що ця книга прийшла до читача.

Її батько також писав про відомі постаті, скажімо про Галшку Гулевичівну (руська шляхтянка Речі Посполитої, меценатка, одна із засновниць Київського братства, монастиря і школи при ньому. – Ред.).

Галина продовжує цю творчу лінію батька, хоч і в іншому жанрі, публікуючи інтерв’ю із сучасниками. І вони також – моральні авторитети. А згадаймо Словник давньоукраїнської міфології. Яка українська міфологія? Офіційно ж її не було. Це ми зараз знаємо, що радяншина все перекреслювала. А хто не побоявся ще у ті часи сказати про «крамолу»?

Плачинда. Він був першим на цій стежці. А його нариси про охорону довкілля в «Літературній Україні»! Звичайно, його матеріали мали б бути в навчальних посібниках університетів та інститутів. На цих мовних, патріотичних зразках, з державницьких позицій час виховувати молодь.

Дещо з біографії Сергія Петровича Плачинди (Вікіпедія):

“У 1953 році закінчив філологічний факультет Київського державного університету, а потім аспірантуру при Інституті літератури імені Т. Г. шевченка АН УРСР, де й надалі працював науковим співробітником. Його перу належать літературознавчі монографії «Композиція і характери в новелах Ю. Яновського» (1957), «Майстерність Ю. Яновського» (1969) та перша в постсталінській Україні книга про О. Довженка (1964). С. Плачинда був також першопублікатором доти невідомих «Щоденників» О. Довженка. 1960 р. за ініціативою М. Шамоти був звільнений «за український націоналізм».

З 1948 року співпрацював із республіканськими газетами та журналами, друкуючи нариси й оповідання. У 1959 році вийшли в світ його книжка оповідань та нарисів «Кам’яна веселка» і повість «Таня Соломаха». Плачинді також належать книжка-нарис «Брати Місяця» (1959) про творчий чин геніального українського конструктора космічних кораблів Ю. Кондратюка-Шаргея.

У 1968 році побачила світ книга історичних повістей «Неопалима купина», яка згодом була вилучена з бібліотек і продажу за «націоналістичний ухил».

Брав активну участь у діяльності Народного Руху України. Засновник і перший голова Української селянської демократичної партії.

Працював у редакції «Літературної України», у видавництві «Молодь». В останні роки життя працював старшим науковим співробітником Національного науково-дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії. Досліджував праісторію та найдавнішу міфологію України.

Автор повістей «Синьоока сестра» (1962), «Де лани широкополі» (1963), «Дума про людину» (1974), «Взяти на себе» (1981), книжок нарисів «Кам’яна веселка» «Степові невгомони» (1962), «Там, де тихая Вись» (1977), «Хліб і совість»; публіцистичних роздумів «Куди йдемо?» (1989); книжки казок для дітей «Мандрівець із Піщаної Галявки» (1967), книги історичних повістей «Київські фрески» (1982), «Козаки в Дюнкерку» (2003), «Козак — душа правдивая» (2004); книжок повістей та документальних оповідань «Ніч перед стартом» (1971); романів «Степова сага» (1977), «Шуга» (1986) і біографічних романів «Олександр Довженко» (1980), «Юрій Яновський» (1986), «Ревучий» (1986), «Балада про степовика» (1987). Упорядник книги «Довженко і світ. Творчість Довженка в контексті світової культури» (1984).

Лауреат літературної премії імені Івана Кошелівця за 2001 рік.

Також Сергій Плачинда є автором «Словника давньоукраїнської міфології» (1993), книжок «Міфи і легенди Давньої України» (2006), «Лебедія. Як і коли виникла Україна» (2005), «Як українські міфи по світу розійшлися» (2009)”.

Леонід ФРОСЕВИЧ

Фото «Українського репортера»

Сообщение Вираз обличчя – плачиндівський! У Києві відкрили меморіальну дошку відомому письменникові появились сначала на Український репортер.

Про що у книзі? «Це діалоги з видатними політичними та релігійними діячами країни, знаковими митцями, відомими письменниками й журналістами… Розмови з людьми, яких беззаперечно можна охарактеризувати як совість нації – правдивий зріз постмайданної України, глибинний аналіз того, що відбулося з країною за ці п’ять років, і водночас, дороговказ для думаючих та небайдужих», – читаємо в анотації.

Серед героїв книги – Любомир Гузар, Семен Глузман, Богдан Гаврилишин, Мирослав Попович, Іван Дзюба, Юрій Михальчишин, інші відомі особистості. Свої інтерв’ю авторка записувала упродовж трьох років – над журналістським проектом під умовною назвою «Совість нації» вона працювала з 2015-го до 2018-го.

Це – робота високого гатунку, вельми принципова, що важливо. Пані Галина каже, що «всі розмови пропускала крізь себе…» А до бесід вона запрошувала тих людей, «які мають розкіш говорити правду». «Це були важкі розмови, після яких я почувалася виснаженою…».

Цю творчу (ювелірну) роботу варто, мабуть, порівняти з таким собі «гарячим цехом»… у журналістиці.
Очевидно, це – авторська журналістика, яку й сповідує пані Галина. Правдива, незалежна, особлива, яка вимагає від співрозмовників абсолютної відвертості та об’єктивності…

Бо класична журналістика в Україні… померла, потонула в болоті примітивізму. Лакейське, підлабузницьке, замовне, поверхове слово аж ніяк не може служити певним інформаційним орієнтиром. Зрештою, деградація суспільства не могла не зачепити й журналістику.

Своїми враженнями про книгу #Зрадаvs#Перемога поділилися знані суспільно-політичні діячі: колишній заступник голови СБУ, генерал-лейтенант Олександр Скіпальський, екс-депутат Юрій Михальчишин.

Приємно, що після завершення творчого спілкування з читачами Галина Плачинда подарувала кожному свою нову книгу.

Леонід ФРОСЕВИЧ, Світлана ФРОСЕВИЧ

Фото: “Українсьий репортер”

Сообщение #Зрадаvs#Перемога. Журналістка Галина Плачинда презентувала нову книгу появились сначала на Український репортер.