Про фашизм написані тисячі, а то й десятки тисяч робіт. У цьому сенсі він є однією з найбільш опрацьованих тем у суспільних науках. Протягом другої половини XX століття публіцистичні, наукові, художні роботи, мемуари, біографії, інтерв’ю з учасниками подій, публікації документів та першоджерел, які виходять значними тиражами, здавалося б, не залишили жодної «білої плями» у темі фашизму.

Деякі вчені навіть наприкінці 1980-х років дійшли висновку, що фашизм вивчений повністю і нові роботи лише повторюватимуть і інтерпретуватимуть те, що було написано раніше. Однак формувалася і протилежна думка.

Незважаючи на «оголошену» всебічну вивченість, фашизм парадоксальним чином виявився «невразливим» з погляду повного осмислення. Вірніше, цей феномен зберіг свої найбільші таємниці і залишився почасти загадкою, почасти реальністю, частково ж міфом.

Таким чином, проблема фашизму займає вчених-суспільствознавців – істориків, філософів, культурологів, соціологів, політологів, психологів – останні сто років не тільки тому, що фашизм є соціокультурним феноменом вкрай складним та багатошаровим, але й з тієї причини, що досі не існує єдності в думках навіть тоді, коли ми говоримо, здавалося б, про річ очевидну, начебто відому всім, – про термін «фашизм».

Серед наукових праць, що фундаментально осмислюють фашизм і нацизм, можна назвати роботи істориків Ернста Нольте, Стенлі Пейна, Джорджа Моссе, Вольфганга Віппермана, Роджера Ітуелла, Ренцо де Феліче, Еміліо Джентіле, Роджера Гріффіна, Яна Кершоу, Джеймса Грегора, Олександра Галкіна та Юрія Галактіонова.

Абсолютне зло

Друга Світова війна та злочини німецького нацизму залишили в пам’яті народів Європи та США такий глибокий слід, що слово «фашизм» стало узаконеним та беззаперечним визначенням абсолютного зла.

Та, як показує аналіз газетних і телевізійних матеріалів, публіцистичних і літературних творів, діалогів, що виникають у рамках звичайних ситуацій, виступів сучасних політиків та громадських діячів переконуємося в тому, що термін «фашизм» живе в масовій свідомості не як тверда дефініція, а як кліше і символ. Сприйняття подібних психологічних установок не є завжди однорідним та однаковим. Свідомість кожного індивіда має здатність надавати їм особливих рис. Хтось може назвати фашистом людину, що дозволила собі жорстокість стосовно якоїсь домашньої тварини, хтось вважає фашистом холоднокровного і жорстокого карного злочинця, а хтось вважає, що фашист – це людина, яка висловлює свої думки настільки ж категорично, як і примітивно, дотримуючись агресивної, наступальної особистісної позиції. Прикладів застосування розглянутого нами терміну в побутовому полі безліч. Ключовими визначеннями фашизму цього рівня є такі поняття, як варварство, жорстокість, підступність, агресивна прямолінійність тощо.

Для багатьох людей, особливо повоєнного покоління, фашист – це людина у сірій уніформі та залізному шоломі, з коротким автоматом наперевіс, з гримасою холоднокровного самовдоволення і волі на обличчі. Це – символ сили та загрози, ворога-загарбника, а по суті, ідеальний образ ворога, який давним-давно набув рис і властивостей архетипу. У його рамках традиційним став наратив звинувачень у шовінізмі, створенні концтаборів, жорстоких вбивствах ворогів та конкурентів, переслідуванні євреїв, біснуватості фюрера тощо.

Але ці конкретні звинувачення не пояснюють чим Гітлер підкупив німців, такий розважливий, обережний і висококультурний народ, встановивши кривавий, терористичний нацистський режим. До яких струн у їхній душі він закликав? Адже у Німеччині сталося щось зовсім небувале. Німці демократичним шляхом обрали і привели до влади партію, яка, не приховуючи своїх планів, захопила їх у шалений безнадійний проект, який означав розрив з усіма звичними культурними та моральними підвалинами.

У СРСР поява у слова “фашист” таких негативних значень, як “іноземний окупант”, “агресор”, “вбивця”, “грабіжник”, “військовий злочинець”, “противник”, “смертельний ворог, що підлягає знищенню”, була обумовлена ходом Великої Вітчизняної війни. Ці негативні поняття «фашизм» і «фашист» були сформовані не лише пропагандою і системою освіти, а й безпосереднім соціальним досвідом всього населення Радянського Союзу — участю у війні, окупацією, полоном, примусовим виселенням на територію Німеччини, загибеллю та каліцтвами близьких родичів. Саме цей масовий соціальний досвід і сформував вкрай негативний зміст слова «фашизм», що надав йому вираженого образливого характеру.

Російські маніпулятори

Проте сьогодні слово «фашизм» та однокореневі слова перетворилися на ярлик, який навішується на опонентів з метою зганьбити та вивести з їх боротьби. Це цілком узгоджується з теорією соціальної стигматизації, коли за ярлики беруться слова, найбільш серйозно втиснуті в масову свідомість як жупели. Відбулася редукція смислів рівня «сам дурень». Цими ярликами масово іменують все погане, що виступає проти всього хорошого. Причому під «усім хорошим», природно, мають на увазі власний шкурний (і навіть корпоративний) інтерес. Звинувачення у «фашизмі» та «екстремізмі» перетворилося на ритуальне дійство, що остаточно відірвалося від смислової реальності.

Це дійство українці можуть спостерігати на прикладі запеклої лицемірної та наклепницької кремлівської пропаганди стосовно себе. На жаль, саме поняття фашизму зарезервоване кремлівськими ідеологами як потужний засіб впливу на суспільну свідомість власного населення та світової громадськості і спеціально виведене ними зі сфери раціонального аналізу.

Рашистські ідеологи усіх світоглядних «забарвлень» протягом останніх 30-ти років закладали поняття фашизму у свідомість своїх громадян, щоб у потрібний момент використати його як потужну зброю. Політичного супротивника, якого вдавалося хоч трохи пов’язати з фашизмом, відразу очорняли в очах суспільства настільки, що на нього уже можна було не зважати. Він уже не мав права ні на діалог, ні на увагу. Таким чином, роздуте та хибне поняття фашизму в сучасній Росії стало важливою зброєю не лише для розгрому комунізму, а й для виправдання геноцидної експансіоністської політики проти України та репресій проти незгодних з діями путінського режиму внутрішніх політичних та ідейних опонентів.

Щоб використовувати ярлик фашизму у своїх реваншистських цілях, кремлівським ідеологам необхідно було зберігати це поняття у максимально розпливчастому, невизначеному вигляді, як широкий набір негативних якостей. Коли цей ярлик описаний нечітко — якщо контролюєш пресу, його можна приліпити до будь-кого. Особливо легко цим кліше маніпулюють російські інтелектуали, що виросли на західноєвропейських ідеалах Просвітництва і Гуманізму.

Безумовно, за нинішніх умов жорстоких і трагічних реалій в Україні, для будь-якої розсудливої людини у світі очевидно, що рашистський режим у Росії використовує фашистські та нацистські практики стосовно української нації. Тому його вірно ототожнюють із політикою гітлерівської Німеччини та Італії часів Мусоліні. Московські ж правителі вустами високопосадовців, кремлівських ідеологів та офіційних пропагандистів путінської кліки оскаженіло, спекулятивно, демагогічно та загалом абсурдно намагаються звинувачувати у цьому і українську владу, і народ загалом. Мовляв у нас в Україні в результаті спочатку «Помаранчевої революції» 2004 р., а потім Євромайдану 2014 р. встановлений фашистсько-нацистський режим, а кремлівське керівництво лише з трагічного досвіду Другої світової війни намагається превентивно не допустити його розповзання у світі.

На жаль, в українській науковій думці пострадянського періоду осмисленню феномену фашизму приділялося дуже мало уваги. До початку широкомасштабної агресії Росії проти України 24 лютого 2022 р. були відсутні фундаментальні наукові праці з цієї теми. Єдиними книгами, які автор виявив у бібліотеках, на «вкритих пилом» полицях наших букіністичних магазинів та на просторах інтернету стала збірка статей комуніста Георгія Крючкова та «регіонала» Дмитра Табачника (нині державного зрадника) «Фашизм в Україні: загроза та реальність?», видана у 2008 р. п’ятитисячним тиражем, у якій ідеологічно тенденційно та спекулятивно дискредитуються українські націоналісти.

Серед дисертацій з цієї проблематики мною було виявлене лише захищене у 2015 р. у Житомирському державному університеті дослідження Євгена Райхмайлова на тему «Рефлексія передумов ідеології фашизму в соціальній філософії Німеччини. (Друга половина XIX ст. – перша половина XX ст.».
У той же час, за моїми неповними підрахунками, в Російській Федерації з початку 1990-х років до сьогодні з різних аспектів фашистської та нацистської проблематики захищені 9 докторських та 21 кандидатська дисертація з різних філософських та історичних спеціалізацій, видано близько 30 монографій та понад 50 науково-публіцистичних книг.

Така ситуація, безумовно, зробила фактично теоретично та ідеологічно «беззбройними» як вітчизняних інтелектуалів, так і наше суспільство загалом перед брехливими та лицемірними звинуваченнями російської пропаганди української влади та народу у фашизмі та нацизмі.

Нині Україна стікає кров’ю не лише наших бійців на полях битв Збройних Сил, а й розплачується в тилу за право бути незалежною сотнями життів дітей та тисячами дорослого цивільного населення внаслідок звірячих ракетних обстрілів житла, лікарень, пологових будинків, дитсадків, центрів реабілітації інвалідів, шкіл, університетів, установ культури, енергетичної та природо-захисної інфраструктури. Тому після звірств російських окупантів у Бучі, Ірпені, Бородянці, Маріуполі, Харкові, Одесі, Краматорську, Кременчуці, Херсоні, Львові, Сумах, Дніпрі громадянам України не треба пояснювати, хто є нацистом, а хто ні, і хто насправді здійснює новий геноцид, не менш варварський, ніж Голодомор у 1930-ті роки.

Однак зрозуміти, чому велика частина населення Росії, яка називає себе «братскім народом», зненавиділа українців і нашу державу, продовжує вести найжорстокішу війну вже понад 1000 днів, незважаючи на величезні втрати, та ще загрожує застосуванням ядерної зброї країні, яка відмовилася від її володіння з причини гуманістичних цінностей, потрібно дослідити цю ситуацію не тільки на емпіричному рівні аналізу наявних фактів, а й на глибинному теоретичному рівні.

Феномен рашизму

Для розкриття суті феномена рашизму, як сучасної версії націонал-фашизму, та розвінчання його нелюдських практик недостатньо просто назвати його «шизо-фашизмом», яке вперше у 2014 р. вжив як слоган російський репатріант Михайло Епштейн і широко розрекламував у своїй публіцистичній творчості після початку військової агресії Росії проти України в 2022 р. американський історик Тімоті Снайдер. Хоча влучність і справедливість такої назви не викликає сумніву у кожної розсудливої людини, необхідно науково обґрунтувати відповідність цього блискучого терміну поняттю рашизма. Це, безумовно, потрібно насамперед для залишків совісті, що ще збереглися, і адекватності світоглядної оцінки подій, що відбуваються, у росіян та їх закордонних симпатиків. В іншому випадку артикуляція терміну шизо-фашизм – малоефективний «струс повітря», який залишиться сухим пропагандистським кліше, що викликає лише безплідні теоретичні суперечки та важко сприймається.. Це можна сьогодні спостерігати не лише серед західних (наприклад, теоретичний епатаж Марлен Ларюель та Пола Гуда), а й російських опозиційних путінському режиму вчених (наприклад, репатріантів А. Шеховцева та В. Іноземцева).

Мало що в теоретичному плані вирішує й ухвалення Верховною Радою України
на початку травня 2023 р. постанови «Про використання політичним режимом Російської Федерації ідеології рашизму, засудження принципів та практик рашизму як тоталітарних та людиноненависницьких».

Як відомо, як виправдання вторгнення в Україну 24 лютого 2022 р. Путін використав подання України як неонацистської держави, що, звичайно ж, є хибним. До того ж показово, що до повномасштабного вторгнення в Україну російські ЗМІ лише зрідка звинувачували українців у нацизмі. Але 24 лютого 2022 р., у день вторгнення, після лицемірного мовлення кремлівського фюрера частота таких звинувачень багаторазово збільшилася, і з того часу залишається на високому рівні. Російські інтернет-преса та блоги розпочали безпрецедентну кампанію виправдання російського вторгнення за допомогою створення хибної картини України, яка захоплена ультраправими екстремістами. 10-20% російських статей про Україну згадували про нацизм. Виправдання російських злочинів у Бучі та Ірпені за допомогою звинувачень українців у нацизмі допомагає росіянам подолати внутрішні суперечності, що виникають, та й підтримка війни серед росіян, на жаль, залишається високою.

Триста істориків з різних країн у публічній заяві, опублікованій у світових ЗМІ на початку березня 2022 р., виступили проти спроби путінської кліки прирівняти українську державу до нацистського режиму. «Ми не ідеалізуємо українську державу та суспільство, – йдеться у заяві. – Як і в будь-якій іншій країні, тут присутні вкрай праві елементи та групи, які сповідують насильство та ксенофобію. Україна також потребує більш відкритого погляду на темні сторони її хворобливої та складної історії. Але ніщо з цього не виправдовує російську агресію та хибне тлумачення, чим є Україна».
«Пробіл» у дослідженнях українського суспільствознавства і покликана ліквідувати написана автором 1000-сторінкова науково-просвітницька праця «Рашизм, як сучасна версія націонал-фашизму», що готується до видання.

Крім власне теоретичного і контрпропагандистського значення, яке покликане в рамках українсько-російської когнітивної нинішньої війни, розвінчати брехливі вигадки офіційних московських наративів, вона має і значення суто утилітарне. Без глибокого наукового аналізу феномена рашизму не можна більш-менш об’єктивно спрогнозувати ні ступінь укоріненості путінської влади в російському суспільстві, ані меж застосування сили щодо України, до яких готовий дійти нинішній кремлівський режим, ні поріг стійкості політичної системи РФ при військових поразках її армії на полі бою та смерті Путіна, ні перспективи збереження московської державності в найближчому майбутньому, ані тривалості збройного протистояння на території України.

У нашому теоретичному дослідженні висловлюється думка, що суспільно-політична і соціально-економічна система, яка складалася в пострадянський час в РФ, значною мірою обумовлена об’єктивною логікою історичного процесу. Вона, подібно попереднім соціогенетичним формам – племінному вождизму, східному деспотизму, успадкованому Московським царством з часів татаро-монгольського ярма, тоталітаризму, націоналізму, квазірелігійному фундаменталізму і неорасизму першої половини XX – початку XXI століть є закономірним результатом вибору путінським режимом найбільш радикального способу модернізації людей, що відстають у своєму цивілізаційному розвитку або зазнають фазової кризи національних спільнот. Але модернізації не прогресивної, а «абортивної», тобто тієї, що повертає російське суспільство в минуле, до свого архаїчного, варварського коріння. У науковому дискурсі «абортивна» модернізація отримала ще за прикладом нацистської Німеччини назву «консервативної революції».
Констатація об’єктивного характеру виникнення нинішніх трагічних подій, звичайно ж, не виправдовує ні звірства, ні терор, ні прояви варварства, які за указом путінської кліки здійснює російська воєнщина в Україні, ні ті репресії кремлівського режиму, які він чинить стосовно незгодних з його політикою громадян Російської Федерації.

Відповідно до нашого теоретичного підходу фашизм, як соціокультурний феномен, є «дітищем» західного шляху розвитку людства та його батьківського «творення» – капіталістичного індустріалізму, що породив на світ масове суспільство та деіндивідуалізовану людину. Він, на відміну від східного шляху, який останні 200 років найбільш яскраво презентувався в радянському «соціалістичному» та різних варіаціях ісламо-монархічного і теократичного тоталітаризму мусульманських країн, виріс на концептах Модерну і Прогресивізму.

“Родовий” зв’язок рашизму з фашизмом

Щоб довести «родовий» зв’язок рашизму з фашизмом і з його найбільш радикальним проявом – нацизмом, автор спочатку проаналізував усі концепції та теорії, що існують на сьогоднішній день у світовій науковій думці і трактують цей соціокультурний феномен людства. Це дозволило визначити основні структурні компоненти фашистських режимів XX – перших десятиліть ХХІ сторіччя, як компоненти специфічної соціальної системи. Використання теоретичної традиції, закладеної відомим італійським мислителем Умберто Еко, допомогло мені виявити спільні та особливі їх риси. Згідно з нашим теоретичним підходом, налічується 224 «загальні» ознаки/риси фашизму, і серед них – 26 «ядерних», або ж «родових», як їх ще назвав британський історик Р. Гриффін.

Розглянувши з цих позицій 21 політичний режим минулого і нинішнього століть, автор виділив серед них, виходячи з підрахунку кількості характерних для кожного ознак і рис, 3 групи: «класичного» фашизму, пара-фашистських і профашистських режимів. Першому з них за загальною кількістю ознак/рис відповідають лише політичні режими гітлерівської Німеччини (224), муссолінівської Італії (217) та сучасної путінської Росії (211).
Під визначення «пара-фашистського» типу політичних режимів за загальною кількістю ознак/рис можна віднести іспанський франкізм (177), португальську «Нову державу» Салазара (146), польський режим санації Пілсудського (181), угорський режим Хорті (164) , румунський режим Антонеску (167), болгарський монархізм царя Бориса III (151), грецьку військову диктатуру «Чорних полковників» (136), політичний режим Ататюрка в Туреччині (179), японський військовий тоталітаризм імператора Хірохіто до 1945 р. (174), індонезійську військово-тоталітарну автократію генерала Сухарто (177), тайський пара-фашизм часів Другої Світової війни (134), бразильський режим Варгоса (134), режим ісламізму Хамаса в Палестинській автономії (178).

Відповідно профашистськими за підрахунком загальної кількості з 224 ознак і рис можна назвати чилійську військову диктатуру Піночета (121) та автократичний режим Лукашенка (120).

Виходячи з цифр підсумовування 26 «родових» ознак фашизму в іншій таблиці, його «класичному» рівню відповідають політичні режими гітлерівської Німеччини (26), муссолінівської Італії (26), Ататюрка в Туреччині (26), імператора Хірохіто в Японії. (26) та рашистської Росії (26).
Відповідно, за «родовими» параметрами до пара-фашистських політичних режимів належать: іспанський франкізм (25), португальська «Нова держава» Салазара (24), польський «режим санації» Пілсудського (25), угорський режим Хорті (25), румунський режим Антонеску (25), грецька військова диктатура «Чорних полковників» (19), індонезійська військово-тоталітарна автократія генерала Сухарто (25), тайський пара-фашизм часів Другої Світової війни (26), бразильський режим Варгоса (24), чилійська військова диктатура Піночета (18), ісламістський режим Хамаса в Палестинській автономії (24), Білоруський автократичний режим з елементами тоталітаризму Лукашенка (21).

До профашистського режиму за підрахунками «родових» ознак можна віднести лише болгарський монархічний режим царя Бориса III (16). Когнітивна невідповідність між великою кількістю ознак/рис, що характеризують політичний режим Бориса III як парафашистський за «загальною» кількістю, і як профашистський, – за «родовими» ознаками та рисами, – лише свідчить, з одного боку, про складність та суперечливість феномену фашизму, а з іншого про те, що у кожному правилі є винятки, які лише підтверджують загальне правило.

«Український націоналізм», як один із проаналізованих нами політичних режимів, у вигляді сучасної української держави за кількістю властивих їй ознак і рис не підпадає ні під загальні (76), ні під «родові» (6) характеристики фашистських режимів. Можна, звичайно, заперечувати наявність в української держави, рашистської Росії чи будь-якого іншого об’єкта аналізу тієї чи іншої ознаки/риси фашизму як такого, але автор їх вигадав не сам, а взяв із фундаментальних праць «класиків» дослідження цього феномену та численних дисертацій та статей переважно російських суспільствознавців.

Головними доказами для звинувачень вітчизняних націоналістів, нинішньої влади та нашого народу загалом у фашизмі та нацизмі з боку московських політиків, ідеологів та пропагандистів є, по-перше, праці класиків українського націоналізму – Миколи Міхновського, Дмитра Донцова, Миколи Сциборського, Дмитра Андрієвського Вассіяна, Степана Ленкавського та ін. По-друге, участь низки українських націоналістів у дивізії СС Галичина. І по-третє – короткочасне співробітництво з гітлерівською адміністрацією та озброєна боротьба «Організації українських націоналістів» та «Української повстанської армії» з радянськими військами та партизанськими загонами у роки Другої Світової війни та у 1940-1950-ті рр.
Але тоді виникає питання: як бути з фашистськими поглядами того ж Федора Достоєвського, або улюбленого філософа Путіна – Івана Ільїна? Або з діяльністю «Бойового союзу російських націоналістів» Володимира Гіля, «Політичного центру боротьби з більшовизмом» колишнього комбрига РСЧА Івана Бессонова, дивізії «Руссланд» під командуванням генерала Хольмстон-Смисловського, 1-ї російської національної бригади СС «Дружина», «Русским корпусом» на чолі з генералом Борисом Штейфоном, дивізією Паннвіца, 15-м козацьким кавалерійським корпусом СС під командуванням Івана Кононова, Головним управлінням козацьких військ Імперського міністерства окупованих східних територій на чолі з отаманом В.П. Красновим, нарешті, із «Російською визвольною армією» генерала Власова під час Другої Світової війни?

Як відомо, 1994 р. Гельмуту фон Паннвіцу, Андрію Шкуро, Петру Краснову, Султану Клич-Гірею, Тимофію Доманову та іншим російським колабораціоністам у Москві було встановлено пам’ятник під назвою «Воинам русского общевоинского союза, русского корпуса, казачьего стана, казакам 15 кавалерийского корпуса, павшим за веру и отечество» біля храму Усіх Святих, який, незважаючи на руйнування пам’ятника у 2007 р., досі є місцем зборів російських неонацистських угруповань.

На відміну від вищезгаданих військових формувань російських колабораціоністів, які проголошували своєю програмною метою лише зміну політичного режиму у СРСР на профашистський та збереження імперської конструкції у пострадянській Росії, ОУН та УПА боролися за звільнення України від більшовицького терористичного гніту. Причому в роки Другої Світової війни її загони билися і з гітлерівськими військами. Або як бути з жупелом «українського фашизму» Степаном Бандерою, який досі наводить жах на мешканців сучасної Росії у вигляді міфу, сфабрикованого у радянський період і тупо експлуатованого нинішньою московською пропагандою, за відсутністю чогось кращого.

Як відомо, він практично з липня 1941 р. до осені 1944 р. просидів у німецькому концтаборі Заксенхаузен, і з цієї причини просто фізично не міг брати участь у боротьбі у роки Другої Світової війни. Адже були реальні лідери українського національно-визвольного руху – Іван Шухевич, Микола Лебідь, Василь Сидор, Юліан Ковальський, Олександр Луцький. А Степан Бандера був «канонізований» радянською владою як символ українського радикального націоналізму і фашистського поплічника лише з тієї причини, що співробітник КДБ Богдан Сташинський, який вбив його в Мюнхені, добровільно здався поліції ФРН через особисті сімейні обставини, зізнався у двох вбивствах (друга жертва – український націоналіст Лев Ребет) та докладно розповів про операції радянських спецслужб із ліквідації своїх ідейних супротивників. Процес над ним, що пройшов 1962 р., привернув широку увагу до операцій КДБ за кордоном та українського націоналістичного руху. Тому радянська пропаганда, аби контрпропагандистськи «замилити» свої терористичні гріхи і обрала особистість С. Бандери як негативний символ співпраці з нацистами.

На основі аналізу історичної фактології та існуючих теоретичних концептів можна стверджувати, що націоналізм у своїй ультрарадикальній формі завжди є складовим компонентом фашизму. Але крім нього, фашизм включає вождизм, східний деспотизм влади, тоталітарний тип організації суспільства, расизм, капіталістичний індустріалізм, псевдорелігійний фундаменталізм, всепереважний етатизм і імперіалістичний експансіонізм. А саме цього в українських націоналістів не було й немає.

Що означає термін “фашизм”

Наука не має єдиного консенсусного визначення дефініції «фашизму»; і як зазначалося, від частого вживання у різних контекстах воно «розмивається», позбавляється конкретно-історичного змісту.

Виходячи з даного дослідження різних видів націоналізму і фашизму автор науково-просвітницької праці визначає його як історично обумовлений специфічним поєднанням об’єктивних і суб’єктивних факторів етап розвитку етнонаціональних держав, що виникає в результаті деформації соціокультурних і політекономічних основ пануючих в їх громадських організмах капіталістичних відносин, встановленням силами найбільш реакційних кіл спецслужб, високопосадовців та монополістичної буржуазії тоталітарного режиму правління з метою здійснення історичного реваншу за допомогою мілітаристської мобілізації населення, регресії за допомогою державних ЗМІ його моральних цінностей, абортивної модернізації свого соціуму та геополітичної експансії.

До цього визначення необхідно додати, що швидкий перехід російського соціуму від комуністичного тоталітаризму радянського зразка до фашистського став можливим завдяки спорідненості їх соціально-економічних засад: і перший і другий, згідно з концепцією відомого історика Юрія Семенова, є двома різновидами сучасної політаристської держави, що базується на загальнокласовій власності управлінської бюрократії, яка є правлячою кастою і здійснює розподіл виробленого всім населенням додаткового продукту відповідно до місця, яке займає та чи інша людина, тією чи іншою групою індивідів у соціальній ієрархії суспільства.

Путінський режим та його природа

Наприкінці не можна не торкнутися дуже болісного та незрозумілого для більшості українських громадян питання: як так вийшло, що за дуже короткий історичний проміжок часу сусідній народ, який до 2014 р. пов’язували з нами численні сімейні, дружні чи ділові стосунки, буквально за «клацанням пальця» перетворився на затятих україноненависників, які виправдовують звірства і нічим не прикритий геноцид проти нас, а також репресії та терор проти нечисленних внутрішніх опозиціонерів?

Насамперед слід зазначити, що в останні десятиліття в суспільствознавчій думці відбулася зміна парадигми оцінок на перебіг еволюції Homo Sapiens. Він почав розглядатися не як лінійний процес прогресивного історичного розвитку «уверх», а як зигзагоподібний, зі своїми соціокультурними підйомами та відкатами назад, як періодичне чергування епох еволюції та інволюції.

З точки зору теорії дисипативних (самоорганізованих) систем можна говорити про наміри і практичні кроки путінської кліки шляхом спрощення російського суспільства аби посилити автократичний режим в РФ з метою утримання при владі та убезпечення своїх кримінально придбаних у 1990-2000 роки багатств і переведення соціально-економічних та політичних відносин в державі у формат повноцінного тоталітаризму. Реалізація цього завдання передбачає не тільки спрощення соціальної структури російського суспільства та значне зниження культурного рівня громадян, як примітизацію масової свідомості і приматизацію поведінки всіх верств населення, а й заохочувану деструкцію особистісних моральних засад кожної людини і деградацію моральних норм російського народу загалом.

У соціально-демографічному плані путінським режимом взято курс на перетворення численних російських етносів і народів, що формувалися, в єдину расу, згуртовану в цілісний соціо-історичний організм «спільною територією та спільною історією» (нагадаю, що в гітлерівській Німеччині таким організмом були «кров і ґрунт»). Її головна відмінність від нації, яка за сучасною науковою думкою асоціюється з парламентською демократією, реальними, а не імітаційним виборчим процесом та дотриманням прав людини, що забезпечують широку участь громадян у житті країни, раса є віртуальним об’єднанням людей, пасивних у соціально-політичній сфері та які керуються у своїх особистих та громадських інтересах примітивним задоволенням біологічних потреб.

Причому особливо підкреслю, що путінський режим свідомо перетворює свій народ навіть не на єдиний етнос чи суперетнос, оскільки вони припускають хоч якийсь мінімальний рівень цивілізаційного розвитку суспільства, а саме на расу, абсолютно позбавлену, з погляду досягнутого людством за кілька останніх тисячоліть прогресу, його соціально-культурних здобутків.

Матеріальною основою цього процесу є, за словами опозиційного російського вченого-репатріанта Сергія Гурієва, формування так званої «смертономіки» для «глибинного народу», що побудована на виплатах державою великих грошових компенсацій контрактникам та сім’ям загиблих військовослужбовців з провінції та національних околиць РФ за участь у так званому СВО.

У духовній сфері у суспільстві за допомогою проповідей Російської православної церкви всіляко насаджується культ війни за Батьківщину та смерті в ім’я її інтересів, як найпрестижніший спосіб виконання свого земного обов’язку перед Богом. Цим самим РПЦ на чолі з патріархом Гундяєвим фактично змикається з екстремістським джихадизмом ваххабітської гілки ісламізму, згідно з цінностями якого стати мучеником-шахідом в ім’я Аллаха є для віруючого, який свідомо прирікає себе на смерть, найпрестижнішим варіантом попадання на небеса в Рай.

Якщо докладніше говорити про цілеспрямоване заохочення путінським режимом деструкції особистісних моральних підвалин російських громадян і деградації моральних норм російського народу загалом, треба звернутися до теорії морального розвитку американського психолога Лоренца Кольберга, учня знаного швейцарського психолога і філософа Жана Піаже. Головна ідея когнітивного підходу Кольберга полягає в тому, що людина змінюється протягом усього свого життя. У тому числі й морально. Розвиваючи її, американський психолог виділив шість послідовних стадій формування моральності та етичних принципів, через які людина проходить протягом життя. Кольберг розподілив їх за трьома рівнями: доконвенційним, конвенційним і постконвенційним.

Згідно з теорією американського психолога, зміст і послідовність стадій універсальні та незмінні для усіх культур. При цьому індивід може зупинитися на будь-якій стадії, далі не просуваючись шляхом морального розвитку.

На думку Кольберга, на першій стадії свого морального розвитку дитина вважає правильним те, що визнає правильним авторитетна для нього особа. На другій стадії дитина орієнтується на різні варіанти поведінки, за які вона може отримати схвалення від широкого кола осіб. На третій і четвертій стадіях підліток, юнак чи дорослий орієнтуються загальноприйняті, конвенційні норми, а також встановлені закони. На п’ятій та шостій стадіях, які відповідають постконвенційному рівню морального розвитку, дорослі люди прагнуть реалізації блага та принципу справедливості для кожної окремої людини та людства в цілому.

На постконвенційному рівні людина перестає дотримуватися соціальних норм, якщо вони йдуть урозріз з її особистими переконаннями. Відбувається формування власних критеріїв моральності, власного судження про хороше і погане, своєї моралі. Деякі дослідники вважають, що багато людей ніколи не досягають постконвенційного рівня моральних суджень.

Поєднавши теорію Кольберга зі своєю концепцією соціокультурної генетики людства та особистості, основні положення якої автор цього розділу розробив у вигляді кандидатської (1991) та докторської дисертацій (2003), захищених відповідно у Київському державному університеті у 1991 р. та Інституті філософії НАНУ в 2003 р., я дійшов висновку, що рівні морального розвитку не тільки окремої людини, а й цілих народів, які є єдиним соціальним організмом, можуть не тільки підвищуватися, а й знижуватися, деградуючи під впливом зовнішніх обставин і цілеспрямованих організаційно-політичних і пропагандистських зусиль злочинних режимів влади. Саме це й сталося в пострадянській Росії після підняття на вершину влади шахрайським шляхом сім’єю Єльцина Путіна, як охоронця її інтересів та накрадених у народу у кримінальні 1990-ті роки грошей.

Зомбування росії

В даний час завдяки багаторічним зомбуючим суспільство зусиллям кремлівських ЗМІ і фактично повного знищення опозиційних медіа, рівень морального розвитку більшої частини російського населення скотився якщо не до першої стадії по Кольбергу, на якій індивід визнає для себе нормою моральної поведінки оцінювальну думку авторитетної для нього особи (читай – вождя, фюрера, дуче, каудильо), то на другий точно, коли людина орієнтується на різні варіанти поведінки, за які вона може отримати схвалення від вузького кола персон, що є при владі, годівниці Держбюджету і пропагандистських «рупорах».

Основними ідеологічними засобами, за допомогою яких нинішній кремлівський режим «опустив» рівень морального розвитку своїх громадян до «плінтуса», стали концепт «русофобії» та міф про росіян як єдиного народу-визволителя Європи та всього людства від «коричневої чуми». Путінська кліка спочатку інтроєцювала їх у масову підсвідомість більшості своїх громадян, потім дифамацірувала ці поняття з терміном «фашизм», і в результаті, використовуючи психологічний механізм ресентименту та енантіодромії, зуміла підмінити одне одним, перетворивши концепт «русофобії» і міф про «народ-визволитель» на основні кліше рашизму та ментальні інструменти пропагандистського зомбування своїх громадян.

Енантіодромія – це онтологічний принцип, запропонований Гераклітом і що означає, що рано чи пізно все перетворюється на свою протилежність. Розвиваючи ідеї давньогрецького філософа, К. Юнг застосував його позначення закономірності переходу під впливом низки об’єктивних і суб’єктивних чинників одного психічного стану на свою протилежність. На його думку, якщо свідоме життя індивіда визначає якась вкрай одностороння тенденція, то через деякий час у його психіці виникає рівна за силою контрпозиція. Спочатку вона не має доступу до свідомого прояву, але потім прориває заборони ЕГО і свідомий контроль. Ефект енантіодромії на думку Юнга, визначає не тільки психологію поведінки окремих індивідів, а й великих соціальних груп людей. І світ мимоволі сьогодні це споглядає на прикладі духовних, ментальних та моральних деструктивних трансформацій (перекидання) ціннісних установок, свідомості та поведінки більшої частини населення нинішньої РФ.

У спрощеному історико-культурному вигляді ефект енантіодромії осмислений у концепті так званих «Сходів Соловйова», які теоретично зафіксували свого роду етапи деградації феномену націоналізму та виродження почуття патріотизму.

Радянський історик-емігрант Олександр Янов, який народився в Одесі, намагаючись у максимально стислому вигляді викласти основні ідеї відомого релігійного філософа царської Росії другої половини XIX століття, вивів таку формулу деградації національної свідомості, закладену в працях Володимира Соловйова: «національна самосвідомість – національне самообожнювання – національне самознищення».

58 років тому у вступі до своєї першої великої монографії “Німецький фашизм” (1967) радянсько-російський історик, учасник Другої Світової війни Олександр Галкін писав про загрозу відродження фашизму, коріння якого збереглося в Європі та після її закінчення. Коли виявилося, що від цієї загрози не застрахована і пострадянська Російська Федерація, він одним із перших поставив питання про причини та можливі наслідки втрати нею імунітету до правого радикалізму. У середині 1990-х років серед чинників, здатних призвести до фашизації російського суспільства, А. Галкін назвав злам сформованих соціальних структур і маргіналізацію масових груп населення, економічну і соціальну кризу, що поглиблюється, ослаблення державної влади та дискредитацію її інститутів, розпад колишньої системи цінностей і наростання почуття ущемленої національної гідності.

Не менш прозорливою була думка Галкіна про відмінність тих версій фашизму, які набули розвитку в Росії. Вчений виділив дві основні ідеологічні течії в російському профашистському таборі: – західницьке, що підкреслює свою приналежність до міжнародного фашизму; і ґрунтовницьке, що уникає ідентифікації з фашизмом і акцентує ідею самобутнього розвитку Росії. Саме другу течію Галкін вважав найбільш небезпечною, оскільки вона не наслідує минуле, але намагається знаходити нові форми втілення фашистських ідей, з урахуванням сучасної політичної проблематики.

Розглядаючи варіанти майбутнього розвитку РФ, історик заперечував популярність, що набирала, з початку 2000-х років ідею про можливість порятунку від праворадикальної небезпеки через поворот до авторитаризму і попереджав, що якщо правляча еліта спробує вийти з кризи за допомогою демонтажу демократичних інституцій, на цьому шляху буде важко зупинитися. Такий шлях, писав він, «веде до відвертого авторитаризму та відкриває можливість тоталітарного переродження режиму». На жаль, застереження А. Галкіна виявилися обґрунтованими.

Рашизм уже «переплюнув» політичний режим Гітлера

Рашизм сьогодні вже досяг рівня італійського фашизму часів правління Муссоліні і швидко дрейфує до рівня нацистської Німеччини. Хоча вже можна стверджувати, що в деяких своїх проявах рашизм уже «переплюнув» політичний режим Гітлера. Той, як відомо, знищував неповноцінні з погляду фюрера, і чужі по крові спадкоємцям арійської раси, народи – спочатку євреїв, циган, та планував винищити для звільнення «життєвого простору» і слов’ян. Путін же взяв курс на геноцид «братського», за його словами, народу – українців.

Не було ні в муссолінівській Італії, ні в гітлерівській Німеччині такого цілеспрямованого та масштабного, як у нинішній Росії після вторгнення в Україну в лютому 2024 р., інфікування масової свідомості громадян РФ кримінальними цінностями та інституалізації кримінальних відносин у суспільстві.

Новацією путінського режиму є і цілеспрямоване змикання квазіправославного фундаменталізму РПЦ на чолі з патріархом Гундяєвим з екстремістським ваххабітським крилом ісламістів, представленим кадировським керівництвом Чечні та рядом інших кавказьких автономій РФ, у питанні пропаганди «джихаду» проти «невірних» (українців) і шахидизму в ім’я Бога та Батьківщини на так званій СВО.

Обнадіює, що думки А. Галкіна не померли, а знайшли своє продовження у працях молодого покоління російських вчених-суспільствознавців. Як доказ цього можна навести захищену у 2011 р. кандидатську дисертацію з політології Марії Добриніної на тему «Фашизм та загроза його появи в сучасній Росії» та опубліковану у 2022 р. статтю російського опозиційного історика Іллі Будрайтскіса «Путінізм як фашизм. Чому і для чого потрібно сказати це сьогодні».

Головний методологічний висновок нашої праці «Рашизм як сучасна версія націонал-фашизму» полягає у твердженні, що і в історичному минулому, і в теперішньому, і в найближчому майбутньому гомеостазис Homo Sapiens, як біосоціальної системи, відбувався і відбувається шляхом чергування епох еволюції та інволюції, етапів прогресу та регресу. Важливе місце тут посідають війни, революції та жорстокі реакційно-репресивні режими, що періодично виникають, які призводять до варваризації людських спільнот, повертаючи їх на локальному чи глобальному рівнях до тваринного стану первісного стада.

Перші з них, як правило, пов’язані з нерівномірністю економічного, технологічного та культурного розвитку тих чи інших народів та держав, зовнішніх обставин їх існування, і призводять до захоплень територій та природних ресурсів, соціально-політичного та економічного закабалення більш потужними у військовому відношенні соціальними спільнотами людей слабших з метою захоплення їх території, природних та людських ресурсів та подальшої економічну експлуатацію. Революції – з проходженням локальних суспільних організмів біфуркаційних точок свого еволюційного розвитку.

Реакційно-репресивні режими у ті чи інші історичні епохи, у тих чи інших державах займають особливе місце у підтримці регіонального, континентального та загальнопланетарного гомеостазису людства як біосоціальної системи. Хоча у соціогенетично завершеному вигляді вони оформилися тільки в XX столітті в результаті розпаду традиційних суспільств у процесі їх індустріалізації та появи таких засобів масової комунікації як телеграф, радіо, кіноіндустрія і телебачення, до родового коріння таких можна віднести родоплемінні вождества, стародавні деспотії, давньогрецькі і середньовічні італійські тиранії, східні сатрапії і російське самодержавство, що стали материнськими зиготами ультранаціоналістичних політичних режимів XIX століття, та соціальних систем фашизму, нацизму та комунізму 20 століття, які виконують завдання прискореного способу модернізації етносів і народів, що відстають у своєму цивілізаційному розвитку. Вони є не девіаціями (нетипове відхилення від норми) загального еволюційного процесу, що повертають прогресивний розвиток Homo Sapiens назад і інволюційно відкидають його назад у варварство, а компенсують розрив, що об’єктивно і закономірно виникає в процесі поступального розвитку людства, розрив між твариною і соціокультурною «природами» Homo Sapiens на індивідуальному та суспільному рівнях.

Усі аналізовані автором у «Рашизмі як сучасній версії націонал-фашизму» феномени, які формують соціогенетичну «аллель» (матрицю) рашизму – вождество, тоталітаризм, націоналізм, расизм, комунізм, радянський «соціалізм», фашизм, нацизм, квазірелігійний православрий та ісламський не тільки різноманітні за своїми проявами у конкретний історичний період, але й мутаційно-мінливі в еволюційному вимірі.

Якщо провідний фахівець у світі із проблематики фашизму Р. Гриффін розглядає цей феномен як наслідок неприродного занепаду західної культури та історичну спробу подолати його шляхом відродження-переродження тієї чи іншої нації (її полінгенезису), то автор даної праці доводить за допомогою методології соціокультурної генетики людства, що поява фашизму в формі рашизму – не результат помилок і неправильних дій російських реформаторів у 1990-і роки, і недалекоглядності політики західного істеблішменту, що економічно і політично заохочувала дії путінської кліки більше двох десятиліть (хоча всі вони, безумовно, зробили свій деструктивний внесок в об’єктивну тенденцію), а насамперед закономірність історичного процесу, яка в тому чи іншому вигляді, з тими чи іншими локальними та тимчасовими варіаціями виникала у минулому і буде відтворюватись у майбутньому видового розвитку Homo Sapiens.

Більш того, людству доведеться пройти ще чимало епох/стадій/етапів/фаз локальної та глобальної варваризації різних соціумів, подібних до фашизму, нацизму, радикального ісламізму і рашизму, а може і ще більш нелюдських. Але щоб вони були більш короткочасними та менш руйнівними, цивілізаційним відкатам треба протистояти «усім світом» і боротися з його соціокультурним «корінням» та деструктивними проявами єдиним фронтом усіх прогресивних сил на Планеті. І Україна сьогодні на передньому краї цієї боротьби.

Володимир Ларцев, доктор філософських наук

Малюнок Володимира Петренка

Сообщение Поява фашизму в формі рашизму як закономірність історичного процесу появились сначала на Український репортер.

Публіцист висловив таку думку в етері Еспресо.TV.

“МЗС Росії розіслало ноти всім країнам, які допомагають Україні протистояти російській агресії, які постачають нашій країні зброю, щоб оборонятися, наступати й виганяти оскаженілого окупанта з нашої землі. Ці ноти підкреслюють, що постачання зброї Україні може мати непередбачувані наслідки. Тобто це прямі погрози Росії країнам-членкиням НАТО”, – зазначив Портников.

Журналіст додав, що коли росіяни говорять про Третю світову війну, мовляв, війна проти України зупинила її, це не означає, що вони так думають насправді. Адже цілком можливо, що Росія шукає приводу для початку III світової, оскільки удари по західних військах, по території країн-учасниць НАТО можуть призвести до ударів і по території РФ.

“Президент США Байден та керівники інших західних країн відкрито кажуть, що вони не хочуть безпосереднього зіткнення з Російською Федерацією. Але я гадаю, якщо це зіткнення буде з боку самої Росії, Захід відповість. Очевидно, якщо Москва дозволить собі зухвало нападати на армії країн, обʼєднаних в оборонному союзі, будь-яка спроба не відповісти буде фіналом цивілізованого світу. А також фіналом російської державності в її нинішньому агресивно не людському вигляді”, – зауважив Віталій Портников.

Журналіст також наголосив: “Росіяни у принципі хочуть війни. Вони ці документи (ноти – ред) склали рівно для того, щоб ніхто не міг задовольнити їхньої дурості й щоб потім мати для себе, для свого знавіснілого населення, яке перестало розуміти, що відбувається навколо, адже всі мізки в російському телевізорі, – чому вони вбивають, ґвалтують, знищують. Росіяни надсилають ноти у країни, які на початку війни казали, що не можуть постачати зброю Україні – це була позиція офіційного Берліна – “ми не можемо постачати зброю, у нас є досвід II світової, моральні зобовʼязання перед росіянами”. Але зараз уже ясно, що немає ніяких моральних зобовʼязань перед тим, хто є справжніми спадкоємцями Адольфа Гітлера. Не німці, а росіяни – справжні спадкоємці Гітлера”.

Портников зазначив, що Німеччина збільшує свій військовий бюджет для того, щоб постачати Україні важку зброю.

“Як у Берліні відреагують на ноту МЗС Росії? – плюнуть. Як у Вашингтоні відреагують на ноту МЗС Росії? – плюнуть. Як у Парижі відреагують на ноту МЗС Росії? – плюнуть. Хіба росіяни не знають, що всі будуть плювати у їхні хижі очі? Вони все прекрасно знають. Однак вони це роблять. Значить, вони готуються до якихось агресивних дій”, – зауважив Віталій Портников.

Інф. Еспресо.TV.

Читайте також:

• Ворога треба знати в обличчя. Хто він, Путін (+відео)
• Григорій Омельченко: “Путін може закінчити життя, як Чаушеску, Хусейн або Каддафі”

Сообщение “росіяни є справжніми спадкоємцями Адольфа Гітлера, а не німці”, – журналіст Портников появились сначала на Український репортер.

На борту лайнера були президент Польщі Лех Качинський, його дружина пані Марія Качинська, а також військова, політична і духовна еліти Польщі. Всі вони (96 осіб разом з екіпажом) загинули. Ту-154 виконував рейс Варшава – Смоленськ, який Путіним був приречений на смерть…

«Український репортер» свого часу публікував окремі результати розслідування обставин авіакатастрофи польського літака Ту-154 під Смоленськом 10 квітня 2010 року, яке проводив генерал СБУ Григорій Омельченко:

“Подробиці знищення під Смоленськом літака президента Польщі Леха Качинського”

Відеоінтерв’ю на цю тему дивіться ТУТ.

Сьогодні ми починаємо публікацію повного звіту розслідування обставин авіакатастрофи під Смоленськом, яка нерозривно пов’язана з подіями 80-річної давнини у цьому ж районі.

«КАТИНЬ-1»– ЗЛОЧИН СРСР

Розстріл польських полонених весною 1940 року органами НКВС СРСР на чолі з Лаврентієм Берією, за колективним дорученням Політбюро ЦК ВКП (б) і секретаря ЦК Йосипа Сталіна, увійшов в історію під назвами «Катинська трагедія», «Катинська справа», «Катинський розстріл», «Катинський злочин», «Проблема Катині». Цей термін є збірним, ним позначаються всі місця вбивств 21 857 поляків, які утримувались у таборах і в’язницях НКВС.

5 березня 1940 року народний комісар внутрішніх справ СРСР Берія звернувся до Сталіна з доповідною запискою (на 4-х аркушах, №794/б під грифом цілком таємно), у якій було зазначено, що в таборах для військовополонених знаходиться 14 736 польських військових і 10 685 поляків утримуються у в’язницях (див. фото):

«Виходячи з того, що всі поляки є закоренілими, невиправними ворогами радянської влади» (саме так зазначено в доповідній), Берія подав пропозицію Сталіну ЗАПРОПОНУВАТИ НКВС СРСР справи польських військовополонених і арештованих поляків «розглянути в особливому порядку, без пред’явлення звинувачення, без виклику і допиту, без складання обвинувального висновку і постанови про закінчення слідства, з застосуванням до них вищої міри покарання – РОЗСТРІЛУ».

Того ж дня Політбюро ЦК ВКП (б) у складі Ворошилова, Молотова, Мікояна, Калініна і Кагановича на чолі з секретарем ЦК Сталіним своїм рішенням (протокол №13, питання НКВС СРСР №144) повністю задовольнило ПРОПОЗИЦІЇ Берії і ЗАПРОПОНУВАЛО НКВС СРСР (лист тов. Берії за №1118/144 від 5 березня 1940 року) РОЗСТРІЛЯТИ польських військовополонених, які утримувалися у таборах і поляків, які знаходилися у в’язницях (див. фото):

Символом і сакральним місцем страшної трагедії для польської нації стало маленьке село Катинь на Смоленщині, де вперше у квітні 1943 року німці разом із представниками Міжнародного Комітету Червоного Хреста виявили масове поховання польських офіцерів, розстріляних кривавими катами НКВС СРСР (див.фото).

Впродовж наступних 47 років село Катинь залишалося єдиним достовірно відомим місцем поховання жертв сталінського режиму.

Керівники СРСР до кінця 1990 року категорично заперечували причетність НКВС та керівництва тодішнього Політбюро ЦК ВКП(б) на чолі зі Сталіним до розстрілів польських військовополонених і звинувачували у цих вбивствах нацистську Німеччину. Лише під тиском політичних змін президент СРСР Михайло Горбачов, а згодом і президент РФ Борис Єльцин визнали цей факт і розсекретили частину документів.

Заперечення СРСР таємного протоколу

Зауважу, що політичне керівництво СРСР і його пропаганда понад 40 років після Нюрнберзького процесу продовжували категорично ЗАПЕРЕЧУВАТИ також факт підписання ТАЄМНОГО ДОДАТКОВОГО ПРОТОКОЛУ (див. фото) до Договору про ненапад між Радянським Союзом і Німеччиною, відомого як пакт Молотова – Ріббентропа, підписаного ними в присутності Сталіна, посла Німеччини Вернера фон дер Шуленбурга та інших офіційних осіб о другій годині ночі 24 серпня 1939 року в Москві (офіційною датою підписання Договору про ненапад вважається 23 серпня).

Зверніть увагу на курйозність ситуації з пактом Молотова – Ріббентропа, яка полягала в факті підписання стандартного договору про «ненапад»терміном на 10 років між двома державами, які на момент підписання не мали спільного кордону.

Наступного дня після ратифікації Верховною Радою СРСР договору про ненапад, Німеччина 1 вересня 1939 року розпочала війну проти Польщі.

17 вересня Сталін, порушивши Договір про ненапад між Польщею та Радянським Союзом (підписаний 25 липня 1932 року в Москві), розпочав збройну агресію проти Польщі, окупувавши значну частину її території.

18 вересня німецький і радянський уряди затвердили спільне комюніке щодо дій і мети застосування військ Вермахту і Червоної Армії у Польщі. Сталін виконував угоди, підписані з Гітлером про поділ Польщі і знищення її як незалежної держави.

Окрім того, з боку Сталіна це було також помстою полякам за розгром Червоної Армії у битві під Варшавою у серпні 1920 році, яка увійшла в історію під назвою «Диво на Віслі». У цій битві радянська сторона втратила 25 тис. червоноармійців, 60 тис. потрапило до польського полону, 45 тис. було інтерновано німецькою владою у Східній Пруссії, ще декілька тисяч бійців пропали безвісти.

Надійними і вірними союзниками польських військ у цій битві виступили українські військові з’єднання УНР в кількості 20 тисяч вояків, які продемонстрували безліч прикладів героїзму та жертовності у боротьбі з більшовицькою Росією.

У квітні 2010 року Путін під час відвідування з прем’єр-міністром Польщі Дональдом Туском меморіалу в Катині висловив думку, що «Сталін розстріляв польських військовополонених з почуття помсти», оскільки «відчував свою особисту провину за трагедію, пов’язану з радянсько-польським конфліктом 20-х років».

Парламентська асамблея ОБСЄ 3 липня 2009 року прийняла резолюцію, в якій 23 серпня названо «Загальноєвропейським Днем пам’яті жертв сталінізму та нацизму в ім’я збереження пам’яті жертв масових страт і депортацій».

Про існування таємного протоколу свідчив на Нюрнберзькому трибуналі сам його автор і підписант – Ріббентроп (засуджений до страти через повішення) і його захисник Гесс Зайдль, який пред’явив суду фотокопію цього протоколу.

Лише під тиском Заходу і, в першу чергу Польщі, 24 грудня 1989 року другий З’їзд народних депутатів СРСР прийняв резолюцію, якою визнав факт підписання таємного протоколу, засудив його, але не розглядав наслідків пакту Молотова-Ріббентропа і таємного протоколу до нього.

Таємний додатковий протокол визначав сфери взаємних інтересів обох держав у Східній і Північній Європі, поділ Польщі між ними при очікуваному в ті дні нападі Німеччини на Польщу та надав можливість захоплення Радянським Союзом колишніх територій Російської імперії, а також територій, що ніколи їй не належали.

Поділ Польщі з уточненими кордонами між Німеччиною і Радянським Союзом після її окупації військами цих країни був встановлений Договором про дружбу та кордон між СРСР та Німеччиною, підписаного Молотовим і Ріббентропом 28 вересня 1939 року в Москві з декількома таємними додатками до нього (так званий «Другий пакт Молотова-Ріббентропа).

Після підписання Договору про дружбу Сталін і Ріббентроп були в гарному настрої, вели теплі розмови, проголошували тости, а потім, на пропозицію Сталіна, поставили на мапі Польщі свої підписи і дату 28.09.1939 р., символічно закріпивши ліквідацію Польщі як незалежної держави (див. фото):

Відкриття меморіалу «Катинь»

28 липня 2000 року у присутності тодішніх прем’єр-міністра Польщі Єжи Бузика і віце-прем’єр-міністра Росії Віктора Христенка в лісі біля села Катинь відкрили Меморіальний комплекс «Катинь» як Міжнародний меморіал жертв політичних репресій.

Того ж року були відкриті польсько-український (17 червня в Харкові) та ще один польсько-російський (2 вересня в Мєднєво) меморіальні комплекси. На території Катинського меморіалу є військовий цвинтар, де поховано 4421 польських офіцерів (із них 2730 ідентифіковано) — ув’язнених Козельського табору, розстріляних катами НКВС весною 1940 року.

Перший візит Леха Качинського як президента Польщі до Росії відбувся саме на військовий цвинтар у Катині 18 вересня 2007 року на 68-му річницю нападу Радянського Союзу на Польщу 17 вересня 1939 року. Тоді Качинського не зустрічав ні президент Росії Путін, ні інші політичні лідери країни. У своїй промові на військовому цвинтарі Лех Качинський наголосив, що «люди, які живуть у Росії сьогодні, не несуть відповідальності за злочини Сталіна, але Москва має визнати цей злочин геноцидом та покарати ще живих працівників НКВС, які розстрілювали військовополонених, і виплатити рідним загиблих компенсації».

Після катастрофи літака Ту-154, у якій загинули 96 осіб польської делегації на чолі з президентом Польщі Лехом Качинським, що летіла в Смоленськ для вшанування 70-ї річниці розстрілу польських офіцерів, з’явилися терміни «Катинь-1» і «Катинь-2».

Сьогодні «Катинь-1» — це воєнний злочин колишнього СРСР, а «Катинь-2» — злочин РФ, правонаступниці Радянського Союзу. Обидва злочини досі залишаються без покарання.

Спокута не для Кремля

Президент Польщі Лех Качинський, виступаючи 1 вересня 2009 року у Гданську на церемонії до 70-річчя початку Другої світової війни, у присутності Путіна, заявив: «Тоді, 17 вересня 1939 року Польща отримала удар ножем у спину, удар від більшовицької Росії, яка виконувала свої союзницькі зобов’язання згідно з пактом Молотова—Ріббентропа. Польські солдати гідно чинили опір нацистським агресорам. Але того дня Польща, у якої ще були сили захищатись, була знищена більшовицькими військами, які почали наступ зі Сходу. Це не Польща повинна відпрацьовувати урок спокути. Для цього у нас немає жодних причин. Причини є у інших, які сприяли початку Другої світової війни».

Через десять років – 21 вересня 2019 року Європейський парламент визнав правоту президента Польщі Качинського (якого уже 9 років як не було в живих) і прийняв резолюцію, в якій наголосив:

«Друга світова війна, сама руйнівна в історії Європи, стала безпосереднім наслідком трагічно відомого нацистського і радянського Договору про ненапад від 23 серпня 1939 року, також відомого як пакт Молотова – Ріббентропа, і його таємних протоколів, згідно з якими два тоталітарні режими, маючи на меті завоювати світ, ділили Європу на дві зони впливу».

Через три місяці після спільного параду в Бресті Гітлер і Сталін обмінялися дружніми поздоровленнями, які були надруковані в центральній газеті Радянського Союзу «Правда» за 23 і 25 грудня 1939 року (див. фото):

Я був присутній у Гданську на заходах, приурочених до 70-річниці початку Другої світової війни, у складі делегації ПАРЄ. Слухаючи, затамувавши подих, виступ Качинського, я бачив перекошене люттю і ненавистю обличчя Путіна від гірких, але правдивих слів польського президента. Один із членів ПАРЄ, з Литви, який був поруч, сказав: «Путін йому цього ніколи не пробачить…». Його слова виявилися пророчими.

Соцопитування, проведені напередодні GfK Polonia і польською газетою «Rzeczpospolita», показали, що 76% поляків хотіли б почути вибачення від Путіна за напад СРСР на Польщу. Однак він цього не зробив.

Провідні історики Російської академії наук (Борис Топорнін, Олександр Яковлєв, Інесса Яжборовська та інші) визнали, на відміну від Путіна, що СРСР, який напав на Польщу, є «співучасником агресії» у Другій світовій війні. На думку істориків, саме тоді Сталін переконав Гітлера «стерти Польщу з карти Європи».

«Вибачтесь за напад на Польщу, за геноцид в Катині, за вбивство наших героїв, за виселення поляків до Сибіру», — закликали Путіна польські ЗМІ.

Член Палати общин англійського парламенту, ексміністр у справах Європи Деніс Макшейн у своїй статті «В політиці, як і в житті, просити прощення часто буває всього найважче» запитав: чи вибачиться Путін на заходах в Гданську за розстріл поляків у Катині — «перше масове вбивство за період Другої світової війни»?

«Швидше за все, Путін не принесе вибачення за цей злочин Росії проти людяності»,- написав Деніс Макшейн (“The independent”, 1 вересня 2009 року).

Канцлер ФРН Ангела Меркель, виступаючи на церемонії 1 вересня 2009 року, визнала відповідальність Німеччини і її союзників (СРСР напав на Польщу без оголошення війни 17 вересня 1939 року. — Авт.) за розв’язання Другої світової війни: «70 років тому німецьким нападом на Польщу почалась трагічна глава в історії Європи. Усвідомлюючи свою особливу відповідальність, Німеччина надала допомогу Польщі, іншим країнам Центральної і Східної Європи на їх шляху в Європейський Союз і НАТО. Між Польщею і ФРН розширюється тісна довірлива співпраця».

Того ж дня Лех Качинський порівняв із Голокостом масові розстріли поляків у Катині: «Євреї гинули тому, що вони були євреями, польські офіцери — тому що вони були польськими офіцерами. Катинський злочин не можна називати інакше, ніж геноцид».

Зауважу, що, відповідно до тодішніх соцопитувань, 61% поляків висловився за визнання масового вбивства польських офіцерів геноцидом, 34% вважали, що це воєнний злочин і лише 5% опитаних не мали власної точки зору щодо цієї трагедії.

Путін, очі якого були налиті злістю, у своєму виступі закликав «не ділити історію на чорне і біле, а причини початку Другої світової війни залишити з’ясовувати фахівцям» і промовчав, що в результаті пакту Молотова — Ріббентропа була знищена польська республіка і відновлена частина Російської імперії. Тему розстрілу польських полонених каральними органами НКВС СРСР (колишніх своїх колег) Путін навіть не згадав.

Єльцин не бажав справедливості

13 липня 1994 року керівник слідчої групи Головної військової прокуратури СРСР А. Яблоков виніс постанову про закриття кримінальної справи на підставі пункту 8 ст.5 КПК РРФСР (за смертю винних). У постанові були вказані прізвища вищого партійного політичного керівництва СРСР: секретар ЦК ВКП (б) Сталін, члени політбюро ЦК ВКП(б) — Молотов, Мікоян, Ворошилов, Калінін, Каганович, керівники НКВС СРСР — Берія, Меркулов, Кобулов, Баштанов та велика група посадових осіб НКВС нижчого рівня, а також безпосередні виконавці розстрілів польських полонених, які слідством були встановлені винними у скоєнні злочинів, передбачених пунктами «а», «b», «с» ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі, а саме — злочини проти людства, воєнні злочини, злочини проти людяності.

Зазначу, що саме така кваліфікація «Катинської справи» була дана в 1945-1946 роках Радянським Союзом, коли Сталін хотів покласти вину за розстріл поляків на нацистів, при внесенні цієї справи на розгляд Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі. Проте трибунал відхилив вимоги Сталіна, добре знаючи, що поляки були розстріляні за його наказом катами НКВС.

У постанові про закриття кримінальної справи, окрім політичного керівництва Радянського Союзу і керівників НКВС СРСР, винних у розстрілах польських полонених, зазначено понад сто прізвищ працівників НКВС, які безпосередньо виконували рішення політбюро ЦК ВКП(б) і наказ Берії про розстріл поляків.

За твердженням полковника юстиції Анатолія Яблокова, контингент розстрільної команди (так звана «спецгрупа») складався зі 125 працівників НКВС, разом із водіями і машиністками-секретаршами, які нерідко брали участь у розстрілах.

Після розстрілу поляків всі виконавці злочинного наказу – від рядового ката до вищого політичного керівництва країни і НКВСза виконання «особливо важливого завдання» були нагороджені орденами і медалями або заохочені грошовими преміями наказом під грифом «цілком таємно», №001385 від 26 жовтня 1940 року.

Назву прізвища деяких із них, які були начальниками органів НКВС різного рівня: Магго, Надарая, Ємельянов, Мільштейн, Сінєгуб, Кривенко, Сухарєв, Павлов, Рубанов, Карцев…

НКВС і ГЕСТАПО – «БРАТИ ПО КРОВІ»

Працівники НКВС розстрілювали польських полонених за нацистською технологією — «один постріл у потилицю». Поляків, як правило, розстрілювали німецькими пістолетами «Вальтер», оскільки радянські «ТТ» не витримували занадто підвищеного навантаження, перегрівались і виходили з ладу. Пістолети були доставлені в Москву з Німеччини в 1939-1940 роках, на підставі Генеральної угоди про співробітництво, взаємодопомогу, спільну діяльність між НКВС СРСР і ГЕСТАПО нацистської Німеччини, підписаної в Москві 11 листопада 1938 року Л. Берією і Г. Мюллером (див. фото):

Угода була затверджена Політбюро ЦК ВКП (б) і підписана секретарем ЦК Сталіним 20 грудня того ж року.

Цією Угодою сталінське НКВС і гітлерівське ГЕСТАПО, скріпивши своє «співробітництво, взаємодопомогу і спільну діяльність» людською кров’ю, стали «БРАТАМИ ПО КРОВІ».

Ті, хто читає ці рядки, наберіться терпіння і мужності додивитися до кінця 30-ти хвилинний документальний фільм «НКВД-ГЕСТАПО – братья по крови»:

«Я бачив перед собою ката!»

Одним із керівників масових розстрілів польських офіцерів в Осташковському таборі був комендант НКВС СРСР Блохін Василь Михайлович (вийшов на пенсію у званні генерал-майора і згодом застрелився), який особисто розстріляв майже 700 польських офіцерів. За це він був нагороджений орденом Червоного прапору.

За даними істориків і колишніх працівників НКВС, Блохін за свою криваву кар’єру розстріляв не менш 20 тисяч людей і був «рекордсменом серед катів».

Допитаний неодноразово у 1991-1992 рр. Головною військовою прокуратурою СРСР колишній начальник УНКВС СРСР у Калінінській області Токарєв Д. С. показав, що поляків розстрілювали німецькими пістолетами «Вальтер», валізи з якими особисто привіз із Москви генерал Василь Блохін. Він кожного дня видавав «вальтери» тим, хто виконував вироки «трійки», керував розстрілами і особисто, як «стахановець», розстрілював польських офіцерів. Після розстрілів «вальтери» повертали Блохіну.

Токарєв свідчив, що перед кожним розстрілом Блохін одягав пошитий на замовлення шкіряний коричневий одяг: картуз, довгий до самого полу широкий фартух, рукавиці з крагами вище ліктів, щоб не забризкати одяг кров’ю. «На мене це справило величезне враження. Я побачив перед собою ката! За першу ніч за особистої участі Блохіна було розстріляно 343 польських офіцерів. Уранці Блохін наказав більше 250 поляків на розстріл за один раз не привозити»,- зазначив Токарєв.

Були випадки, коли поранених польських офіцерів бійці НКВС добивали багнетами своїх гвинтівок, що підтверджено медичними експертами. Після розстрілу поляків у Москву було відправлено телеграми такого змісту: «Операція з розвантаження таборів завершена»,- засвідчив Токарєв.

Аналогічні свідчення дали слідчим прокуратури й інші колишні енкаведисти, які брали участь у розстрілах, і на час досудового слідства були ще живі.

Доля багатьох катів була невтішною: хтось, не витримавши психологічних навантажень, захворів на різні психічні хвороби і навіть збожеволiв, багато спилися й стали хронічними алкоголіками або покінчили своє життя самогубством, або загинули при загадкових обставинах. Десятки були репресовані й розстріляні своїми ж «товаришами» з розстрільної команди. Кати вищого рангу — Берія, Кобулов, Меркулов, Мільштейн та інші організатори і керівники «Катинського розстрілу» після смерті Сталіна самі були розстріляні з тих самих німецьких пістолетів «Вальтер». Лише одиниці з них померли своєю смертю…

Під грифом «цілком таємно»

За період (листопад 1939 — червень 1941 рр.) більшовицькою владою Радянського Союзу здійснено чотири етапи депортацій поляків. Згідно з даними польських дослідників, у віддалені регіони СРСР загалом було вислано понад 1 млн. поляків. Серед полонених поляків були такі відомі в майбутньому політичні діячі, як президент Польщі Войцех Ярузельський, прем’єр-міністр Ізраїлю Менахем Бегін, генерал Владислав Андерс та інші.

У цілком таємній доповідній №Н-632-ІІІ від 3 березня 1959 року за підписом голови КДБ СРСР Олександра Шелепіна (написаної ним власноручно на 3-х аркушах – див. фото) на ім’я першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова вказані дані кількості розстріляних у квітні-травні 1940 року польських військовополонених: 21 857 поляків, із них у Катині — 4 421 (офіцерів), у Старобільському таборі (біля Харкова) — 3 820, Осташковському (Калінінська — нині Тверська область) — 6 311, в інших таборах і в’язницях Західної України і Західної Білорусії — 7 305 осіб.

Ці цифри були підтверджені і ексгумацією тіл загиблих, проведеною у 1943 році та на початку 1990 років у деяких місцях масових розстрілів поляків. Встановлено імена 17 987 жертв «катинського злочину», а 3 870 жертв (ув’язнені тюрем Білоруської РСР) залишаються безіменними. Місця поховання достовірно відомо тільки для 14 552 розстріляних польських військовополонених.

Польський історик Юрій Гжибовський стверджує, що «у березні та серпні 1939 року, коли в Польщі провели мобілізацію, в Польське військо мобілізували 100 тисяч, а деякі дослідники говорять навіть 150 тисяч солдатів української національності. Другу світову війну вони зустріли на полях битв із німецькими та радянськими окупантами. Українські солдати були другою за чисельністю національною групою у польській армії, яка захищала Польщу від нападу з двох боків – з боку гітлерівської Німеччини та сталінського СРСР».

Історик стверджує: «У лютому 1940 року в трьох спецтаборахНКВС в Осташкові, Козельському та Старобільську перебувало кілька десятків офіцерів війська Польського, які в карточці полоненого вказали свою національність – українець. Всі вони розстріляні. Можливо, їх було більше, та ця тема поки що не до кінця вивчена». Наприклад, вкатинському списку є офіцери українського походження, варто згадати хоча б священника, капелана, майора Польського війська Миколу Ількова, який був душпастирем солдатів греко-католиків. Таких прикладів було багато»,- зазначив Гжибовський.

«За нашу і вашу Свободу!»

Дорогі українці і поляки, подивіться відеозвернення польської і української молоді «Полум’я Братерства»! Молодь нагадує нам урок історії сторічної давнини (битва під Варшавою у серні 1920 року з Червоною Армією більшовицької Росії): запорукою ПЕРЕМОГИ у боротьбі з споконвічним ворогом – Російською імперією за нашу і вашуСВОБОДУ була ЄДНІСТЬ і ДРУЖБА українського і польського народів!

Сьогодні на східному фронті сотні українців – громадян України польського походження захищають Україну від російської агресії, десятки з них загинули, отримали поранення, стали інвалідами. На зустрічах я не раз чув від них: «Ми воюємо за нашу рідну неньку Україну і за нашу Польщу!» І звучало польське гасло:«Zawolnośćwaszą i nasza!»– «За вашу і нашу Свободу!».

За різними даними ЗМІ, на війні проти російських збройних формувань та їх найманців-бойовиків на Донбасі воюють (воювали) добровольці з Білорусії, Польщі, Грузії, Хорватії, Словенії, Чехії, Канади,США, Франції, Швеції, Норвегії, Фінляндії, Італії, Іспанії, країн Балтії і навіть самої Росії. Переважна більшість з них усвідомлюють – якщо не зупинити імперський тероризм Путіна в Україні, то «мотолори», «гіркіни», «гіві» прийдуть до них додому з «русскім міром».

Наприклад, у батальйоні «Азов» наприкінці 2014 року, за даними ЗМІ, була майже дюжина іноземних добровольців, які присягнули Україні. Зокрема, французький ветеран війни в Хорватії Гастон Бессон закликав інших слідувати їхньому прикладу. «Ті, хто хоче до нас приєднатись, повинні купити квиток за свої гроші. Перед тим, як відправитись на передову, вони мають пройти у Києві курс підготовки. Нам не потрібні фанатики, які люблять убивати, не потрібні наркомани та алкоголіки. Нам потрібні ІДЕАЛІСТИ, а не найманці, що працюють за гроші»,- наголосив доброволець Гастон.

Польський волонтер на ім’я Томаш після повернення із зони АТО записав відеозвернення до автомийника з Ростова на прізвисько «Моторола», який став уособленням «ватного тероризму». Поляк наголошує: Донбас – це Україна та нагадує російським найманцям-бойовикам, що у Варшавській битві 1920 року поляки разом з українцями вже перемогли росіян та зможуть зробити це ще раз. Зауважу, що відео звернення Томаша сьогодні недоступно (заблоковано).

Відома українська поетеса Ганна Чубач (світла їй пам’ять) присвятила добровольцям ці рядки двома мовами – українською і польською:

На думку Росії, кати лише «перевищили владу»

16 липня 1994 року керівництво Головної військової прокуратури і Генеральної прокуратури РФ скасувало постанову А. Яблокова, якою вищезазначені посадові особи були встановлені винними у вчиненні злочинів проти людства, людяності та воєнних злочинах. Причина? В іншому випадку, Російська Федерація, відповідно до норм Міжнародного права, зобов’язана була б виплачувати рідним і родичам розстріляних поляків матеріальну компенсацію, а жертв — реабілітувати. А осіб, які брали участь у розстрілах поляків і були ще живі — потрібно було судити, незалежно від їхнього віку, оскільки вчинені ними злочини не мають строку давності притягнення до кримінальної відповідальності.

Але піти на цей історичний і юридично справедливий крок, політичне керівництво Росії, і в першу чергу президент Єльцин, не захотіли. Подальше розслідування було доручено іншому військовому прокурору.

21 вересня 2004 року Головна військова прокуратура РФ закрила кримінальну справу № 159 на підставі п. 4 ч. 1 ст. 24 КПК РФ (за смертю винних). Громадськість дізналась про це лише через півроку. 11 березня 2005 року тодішній головний військовий прокурор Савєнков А. Н. оголосив секретними не тільки більшість матеріалів розслідування, а й саму постанову про закриття «Катинської справи». Тим самим від суспільства був засекречений і персональний склад осіб, винних у розстрілі польських полонених, вказаних у постанові.

Та найголовніше — була змінена кваліфікація злочинів щодо осіб, винних у розстрілах польських полонених. Якщо в постанові Яблокова дії партійно-політичного керівництва СРСР на чолі зі Сталіним та посадових осіб НКВС СРСР були визнані злочинами проти людства, воєнними злочинами і злочинами проти людяності, то в постанові про закриття кримінально справи № 159 від 21.09. 2004 р., злочини, вчинені зазначеними особами, були кваліфіковані лише як перевищення влади посадовою особою, що мало тяжкі наслідки, передбачені Кримінальним кодексом РРФСР, який діяв у 1926—1958 роках.

Засекречення матеріалів кримінальної справи і перекваліфікація злочинів проти людства і людяності лише на злочин — перевищення влади, були здійснені за прямою вказівкою президента Росії Путіна.

Зміна кваліфікації злочину стала юридичною підставою для колишніх колег Путіна з НКВС—КДБ—ФСБ, які були ще живі, уникнути засудження до позбавлення волі з конфіскацією майна та позбавленням їх пенсій і кривавих нагород.

Упродовж 2005—2007 років Головна військова прокуратура і суди різних інстанцій Росії відмовили в розгляді поданих родичами розстріляних поляків заяв про реабілітацію як жертв політичних репресій переліку конкретних розстріляних польських військовополонених.

Захід знав, але мовчав

Спеціальна комісія Палати представників Конгресу США з питань Катині під головуванням Р. Дж. Меддена (1951—1952 рр.) на основі розсекречених матеріалів Держдепартаменту США зробила однозначний висновок: «СРСР винний у Катинському вбивстві польських військовополонених». Комісія прийняла рішення винести результати розслідування на публічне обговорення в ООН із метою створення Міжнародного трибуналу. Проте Білий дім не підтримав цю ініціативу, керуючись політичною доцільністю.

У 2012 році в США були оприлюднені більше тисячі секретних документів Катинського розстрілу, які засвідчили, що ще до завершення Другої світової війни керівництво США знало про причетність СРСР до розстрілу поляків у 1940 році, але «з міркувань стратегічного характеру» утаємничило цю інформацію.

22 жовтня 2011 року глава МЗС Росії Сергій Лавров заявив, що Росія готова розглянути можливість реабілітації жертв Катині. Тему вбивств сталінським режимом польських офіцерів Лавров назвав «трагічною».

Відомий російський телевізійний ведучий Володимир Познер так прокоментував заяву Лаврова: «Польські офіцери були взяті у полон не в результаті воєнної операції — їх просто захопили і за рекомендацією Берії, зі згоди Сталіна, вони були розстріляні. Тобто радянське керівництво вчинило абсолютно найтяжчий злочин». А тепер говоримо, що «ми готові розглянути питання про їх реабілітацію». Це звучить дуже дивно. «Можливо, не чекаючи рішення Страсбурзького суду, треба було давно реабілітувати польських офіцерів, як ні в чому не винних людей. А заодно визнати тих (на чолі із Сталіним), хто наказав їх розстріляти, злочинцями. Взагалі немає меж лицемірству, немає совісті».

Європейський Суд з прав людини 16 квітня 2012 року і 21 жовтня 2013 року своїми рішеннями визнав, що «масове вбивство польських військових полонених, вчинене радянською таємною поліцією НКВС, є ВОЄННИМ ЗЛОЧИНОМ відповідно до Гаазької конвенції 1907 року і Женевської конвенції 1929 року та за змістом ст. 6 (б) Нюрнберзького статуту від 8 серпня 1945 року».

Конвенція ООН «Про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людяності» від 26 листопада 1968 року встановила, що ніякі строки даності не застосовуються за вчинення воєнних злочинів, незалежно від часу їх скоєння. Європейський Суд також констатував факт намагання СРСР на Нюрнберзькому процесі безпідставно звинуватити у вчиненні цього злочину провідних нацистів Німеччини.

Висновок: Російська Федерація як правонаступник і правопродовжувач колишнього СРСР, відповідно до міжнародного права, несе цивільно-правову (матеріальну) і політичну відповідальність за вчинення воєнного злочину — масові вбивства польських військовополонених і польської інтелігенції у 1940 році та за насильницьку депортацію поляків у 1939—1940 роках, що має всі ознаки геноциду.

Цинічна Держдума РФ

26 листопада 2010 року (через сім місяців після катастрофи польського літака Ту-154) Державна Дума і Федеральні Збори Російської Федерації, при протидії з боку фракції КПРФ, прийняли заяву «Про Катинську трагедію і її жертви». У заяві, зокрема, відзначається: «Сімдесят років тому були розстріляні тисячі польських громадян, які утримувались у таборах для військовополонених НКВС СРСР і у в’язницях західних областей України і Білорусії. Масові знищення польських громадян на території СРСР під час Другої світової війни стали актом вседозволеності тоталітарної держави. Опубліковані матеріали, які багато років зберігались у секретних архівах, не лише розкривають масштаби цієї страшної трагедії, а й засвідчують, що Катинський злочин був вчинений за прямою вказівкою Сталіна та інших радянських керівників…».

У заяві немає ні слова вибачення перед польським народом з боку Росії як правонаступниці «тоталітарної держави», яка «масово знищувала польських громадян». «Масові знищення поляків» вищий законодавчий орган Росії не визнав ні актом геоциду, ні воєнним злочином, ні злочином проти людства і людяності, а лише визначив їх «актом вседозволеності» та «страшною трагедією». Безвинно розстріляні польські полонені (військові і цивільні) до цього часу Росією ні юридично, ні політично не реабілітовані. 21 857 розстріляних польських полонених у заяві віднесені всього лиш до «тисяч розстріляних».

В заяві особливо наголошено на тому, що «Катинь є трагічним місцем і для Росії», бо там «покояться тисячі радянських громадян, знищених сталінським режимом у 1936 — 1938 роках», а поруч «розташовані могили радянських військовополонених, розстріляних гітлерівськими катами». Складається враження, що нібито Польща в чомусь завинила перед Росією у розстрілах радянських громадян.

Така заява російських парламентаріїв є проявом вищого ступеню цинізму та аморальності Росії щодо пам’яті безвинно убієнних польських військовополонених і польської інтелігенції, їх рідних та всього польського народу.

Путінська Росія нездатна на покаяння

Під час візиту до Польщі в 2002 році стався дипломатичний інцидент. Президент РФ Володимир Путін відмовився від спільного з представниками Сейму покладання вінка до пам’ятника борцям польського опору. І тільки після скандалу в пресі, під кінець візиту, було вироблено персональне покладання «оберемка» квітів. І то без офіційної церемонії.

7 квітня 2010 року свій виступ на Катинському меморіалі Путін звів лише до того, що засудив тоталітаризм, від якого загинули поляки, але насамперед радянські люди. Путін не визнав цей злочин воєнним і не назвав конкретних імен, зокрема Сталіна і Берії. У його виступі звучав неприхований докір на адресу Леха Качинського за виступ у Гданську 1 вересня 2009 року: «…історія, яка написана ненавистю, не повинна інтерпретуватися в ім’я інтересів конкретних осіб і конкретних політичних груп».

Іноземні журналісти, які були присутні на катинських заходах, наголосили, що Путін не став схиляти голову на цвинтарі польських офіцерів і просити прощення перед польською делегацією на чолі з Туском, як це зробив свого часу у Варшаві канцлер Віллі Брандт.

Західні політичні експерти зауважують, що якби колишній офіцер КДБ СРСР Путін попросив прощення, то поляки б це оцінили високо і повірили б у щирість намірів російської Держдуми «відновити чесні імена поляків, які загинули в Катині та інших місцях, вияснити всі обставини трагедії», яка «від імені російського народу протягує руку дружби польському народу».

Голова правління Міжнародного історично-просвітницького і правозахисного товариства «Меморіал» Арсеній Рогінський, присутній на церемонії в Катині, зазначив тоді: «Мені б дуже хотілося почути від Путіна наступне: «Ми поновимо розслідування Катинського злочину, ми дамо правильну юридичну кваліфікацію, а не ту цинічну, яка дана, ми назвемо винних у цьому злочині — Сталіна і всіх інших, і, нарешті, ми реабілітуємо всіх цих невинно розстріляних людей згідно з російським законодавством».

Лише увечері, на спільній пресконференції з Туском, Путін на запитання, чому він не говорить про злочин Сталіна, відповів, що «пошуком винних повинна займатися прокуратура» і вказав на «відповідальність НКВС і Берії».

18 квітня 2010 року президент РФ Дмитро Медведєв під час церемонії поховання Леха Качинського і його дружини Марії у Кракові заявив: «Катинська трагедія — це наслідок злочину Сталіна і його приспішників. Утім позиція Російської держави з цього питання давно сформульована і залишається незмінною».

Як і Путін, Медведєв не назвав розстріл польських полонених воєнним злочином і злочином проти людяності і не попросив прощення у поляків. Відтак обіцяна Лавровим «реабілітація жертв Катині» і обіцяне Путіним «ретельне розслідування» завершилося втаємниченням матеріалів слідства, дії винних посадових осіб НКВС СРСР і Політбюро ЦК ВКП(б) на чолі зі Сталіним у розстрілі польських полонених були кваліфіковані лише як «перевищення влади і службових повноважень», а не як воєнний злочин і злочин проти людяності, навіть постанова про закриття кримінальної справи у 2004 році була утаємничена і не надана Європейському Суду з прав людини на його запит.

Оце і є сутність «ретельного розслідування» Путіна, «незмінної позиції Росії», про яку говорив Медведєв, а також готовність «розглянути можливість реабілітації жертв Катині», яку обіцяв Лавров.

На мою думку, визнання Росією (Путіним) «Катинського розстрілу» воєнним злочином, злочином проти людяності, повна реабілітація всіх розстріляних і відмежування від тоталітарного режиму Сталіна в СРСР, який європейські інституції прирівняли до нацистського злочинного режиму Гітлера в Німеччині, а злочини цих режимів визнали злочинами проти людства і людяності, буде НЕ САМОПРИНИЖЕННЯМ Росії перед світом і Європою, а визнанням здорового глузду, шляхетністю і почуттям власної гідності, спокутою за гріхи радянського тоталітарного режиму, шляхом ПРАВДИ до створення демократичного громадянського суспільства. Але це – не для фашистської путінської Росії.

Чи здатна зробити крок покаяння сьогоднішня Росія при нинішньому режимі Путіна? Однозначно — ні!

За всю свою багатовікову історію існування сутність російської імперії зла не змінювалась, як би вона не називалася, починаючи з ординського Московського царства і закінчуючи як Російська Федерація. Зовнішня політика Росії — це тероризм, експансії, анексії, агресії, загарбання чужих територій, поневолення народів і їх масове знищення.

Чи здатні народи Російської Федерації звільнитись від Путіна і його режиму «Сталіна—Гітлера ХХІ століття»? Відповідь за народами Росії, якщо хочуть бути вільними, а не рабами. Але самознищення останньої імперії зла на планеті Земля — неминуче!

Григорій ОМЕЛЬЧЕНКО, Герой України, генерал-лейтенант СБУ, почесний голова Спілки офіцерів України

(Далі буде)

Фото на головній сторінці: у 2017 році вулицями польського міста Білостока пройшла ІІІ Катинська хода тіней. Таким чином потомки вбитих у Катині поляків вшанували їхню пам’ять.

Фото: Joanna Żemojda / Polskie Radio Białystok

Частина 1 (ця публікація)

• “Злочини без покарання: від Катинської трагедії до Смоленської авіакатастрофи. Розслідування Григорія Омельченка”

Частина 2.

• Путінський план знищення польського президента Качинського. Розслідування Григорія Омельченка

Частина 3.

• Подробиці ліквідації президента Польщі Качинського під кодовою назвою “ІС”. Розслідування Григорія Омельченка

Частина 4.

• Літак з президентом Польщі Качинським був підірваний термобаричним зарядом. Тих, хто вижив — пристрелили. Розслідування Григорія Омельченка (+відео)

Частина 5.

• “М’які варіанти” терориста Путіна, що вели до загибелі літака з президентом Польщі Качинським. Розслідування Григорія Омельченка (+відео)

Частина 6.

• Григорій Омельченко: “Я звинувачую Путіна в організації теракту проти президента Польщі Качинського” (+відео)

Сообщение Злочини без покарання: від Катинської трагедії до Смоленської авіакатастрофи. Розслідування Григорія Омельченка появились сначала на Український репортер.