Не одне покоління наших земляків виросло на байках про титанічний героїзм і масштабні подвиги комуністичного підпілля та членів партизанських загонів у наших лісах під час Другої світової.

Сотні статей, книг, художніх творів на прикладі їхнього героїзму впродовж мало не піввіку виховували радянських людей, та й у незалежній Україні на деяких меморіальних таблицях і досі згадується про діяльність підпільного обкому…

І хоча цю «діяльність» вичерпно характеризує вже сама назва книги, щоб розвінчати багатолітній міф одного слова занадто мало. Більше того, уже зараз можна сказати, що ця книга потребуватиме не одного перевидання, щоб вигадана правда, глибоко вбита у свідомість і підсвідомість не одного покоління людей та їхніх нащадків розвіялась і її місце зайняла правда реальна. Для цього автор, відомий дослідник минулого, проробив величезну роботу: на півтисячі сторінках книги цитуються сотні документів, спогадів, архівних справ репресованих, прослідковуються долі десятків людей. Більше того, Іван Данилович не просто цитує знайдені у архіві документи, він уточнює їх, доповнює іншими джерелами, аналізує, порівнює, аби читач разом з ним міг виокремити те зерно правди, яке довгі роки приховувалось та маскувалось фальшивками.

Ця книга наскільки насичена фактами й документами, що без перебільшення можна сказати – це найінформативніше краєзнавче видання останніх десятиліть.

Колишній працівник КДБ, а нині колега Івана Петренка по краєзнавчій роботі Василь Даценко, виступаючи під час презентації, щиро зізнався, що в радянські часи завжди існувало дві правди про ці події – за визначенням Олександра Довженка, солодка і гірка. Коли готували звіти про партизанський рух на Кіровоградщині, за його словами, наповнювались дві папки – про те, як було насправді і про те, як треба було прозвітувати.

Не раз членам комісії ЦК КПУ, які приїздили в область, старші люди, що претендували на статус учасника партизанського руху, на прохання розповісти про свою участь у боротьбі, ставили безпосереднє запитання: «Розповісти як було, чи як треба?» Розмах діяльності підпільного обкому та героїзм партизан на Кіровоградщині був настільки штучно роздутий, що якось академік Петро Тронько у відповідь на захоплені розповіді про подвиги наших партизан, іронічно зауважив: «Схоже, що партизани Кіровоградщини могли перемогти фашистів і без Червоної армії…»

А як було насправді? У червні-липні 1941-го року партійні органи та НКВС створили десятки підпільних організацій та партизанських загонів. До них входили майже дві тисячі перевірених і відібраних органами комуністів. По Україні ця цифра сягала більше 40 тисяч людей. На папері. Дві третини з них жодним чином не проявили своєї діяльності. Інші – активізувалися в основному у другій половині 43-го року.

Деякі загони у нашому краї реально проіснували від двох-трьох днів до двох-трьох місяців. І це зрозуміло: на одній партійній риториці, без серйозного тилового забезпечення, зброї, підтримки населення вони не могли діяти. А дієвої підтримки народу не було – після років колективізації, Голодомору, репресій значна частина населення зустрічали німців, як визволителів.

Перед їхнім приходом більшість партійних керівників втекли у далекий тил, а ті, хто залишився пішли у глибоке підпілля, поховавшись по віддалених селах. Про жоден спротив фашистам на окупованих територіях аж до весни-літа 1943-го року, поки у наших краях не з’явився Михайло Наумов зі «Степовим рейдом», навіть мови нема. Більше того, сотні учасників рейду Наумова поплатилися життям, бо намагалися у наших лісах знайти ті міфічні партизанські загони, про які рапортував нібито секретар нібито підпільного обкому Михайло Скирда в Український штаб партизанського руху.

Про загадку його «діяльності», комфортного виживання під час окупації та безмірної слави у післявоєнний час багато сказано в книзі. У довідці ЦК КП(б)У «Про організацію підпільно-партизанських організацій та партизанських загонів по УРСР» ще у жовтні 1941 року про Кіровоградський обком партії констатується коротко й ясно: «…підпільний комітет партії в найрішучіший період утік з області.»

Михайло Скирда – секретар Кіровоградського обкому партії по кадрах очолив підпільний обком партії. Настільки підпільний, що його не могли знайти навіть ті поодинокі патріоти, які намагалися вести боротьбу з нацистами – секретар свідомо не виходив на зв’язок. Увесь час окупації Скирда проживав у селах Знам’янського, звідки був родом, сусідніх Олександрівського та Єлизаветградківського районів.

Достеменно відомо, що нацисти знали і про місце його перебування, і про статус, але якимось дивним чином не чапали ні самого секретаря обкому, ні членів його родини. У лісі він з’явився тільки восени 43-го року, та й то перебував там епізодично. Пізніше, уже після визволення краю від нацистів претендував на звання командира партизанського з’єднання, хоча такого у наших лісах не існувало взагалі.

Михайло Скирда також наполягав, що саме партизани зіграли ключову роль у визволенні містечка-крупного залізничного вузла Знам’янка, за який точилися жорстокі бої. Насправді це було не так.

Один із танкістів, які визволяли Знам’янку, Герой Радянського Союзу Григорій Пенежко аж до 70-их років слав листи у редакцію «Кіровоградської правди» та в партійні органи, намагаючись розвінчати брехливі розповіді про партизанську славу Скирди, але жодної реакції не було. Намагалися правдиво розповісти про діяльність партизан і учасники тих подій Станіслав Жигадло, Леонід Гончаренко, але міф, створений секретарем обкому, їм розвінчати у той час не вдалося.

Більше того, якимось дивним чином керівник справжнього підпілля, організованого у Кіровограді у 42-му році, Костянтин Гончаров після визволення міста був арештований КДБ, звинувачений у зраді і отримав двадцять років таборів (після смерті Сталіна звільнений і реабілітований). Опинився на маргінесах післявоєнної слави і командир найбільшого і найдієвішого партизанського загону Петро Дубовий. Як це вдавалося Михайлові Скирді – залишається загадкою, яку навряд чи кому вже під силу розгадати.

Отож, ніякої всенародної боротьби у тилу ворога, констатує автор, не було. Так само, неправильно називати партизанів народними месниками, бо жодного факту захисту мирного населення від сваволі нацистів, не зафіксовано.

З літа, а особливо восени 43-го року партизани почали проявляти себе активніше. Але на ділі вони шкодили не стільки окупантам, скільки мирним мешканцям. Один з таки «месників», організувавши однодумців, украв у німців сотню овець, влаштував грандіозну пиятику, а коли дійшло до розправи, втік, натомість фашисти спалили Вдовичий хутір (Долинський район), загинуло понад півтисячі людей. Інший «герой» під час відступу німців, вирішив проявити радянський патріотизм і вбив одного із ворожих солдатів, сподіваючись, що вони вже не повернуться, а йому буде чим похизуватися перед червоними. Але вийшло так, що німці на деякий час повернулись і розстріляли півтори сотні ні в чому не винних людей…

Але крім такого огидного «героїзму» був і героїзм справжній. Про нього теж йдеться у книзі.

– Прикро тільки, – говорить Іван Петренко, – що цей героїзм став п’єдесталом для дутих авторитетів. Ми повинні бачити власну історію своїми, українськими очима, а не у чужій інтерпретації, і будувати майбутнє на правді, а не на фальшивих міфах.

Світлана ОРЕЛ, Кропивницький

Сообщение Обком утік… Як комуністи «воювали» в підпіллі – нове дослідження появились сначала на Український репортер.

«Коли я починав боротися з німецькими окупантами, не було й живого духу тих, хто зараз приписує собі геройство. Здавалося, вимерли комуністи й комсомольці. Заховалися так глибоко в нори, як переполохані сичі при денному світлі, що не показувалися і не подавали голосу до приходу наших військ».

Деякий час тому мені випала нагода познайомитися з киянином, науковцем Володимиром Васильовичем Білоусом. Розповів мені, що якось натрапив на батькові щоденникові записи. Це були вірші “для шухляди” – Білоус-старший знав, що за радянських часів їх нізащо не надрукують, натомість його чекатиме в’язниця.

Хто ж він, цей невизнаний поет Василь Білоус? Сільський вчитель фізики й математики, під час Другої світової війни керував групою підпільників на Кіровоградщині. Був бунтівником за характером, правдошукачем. Останні роки життя мешкав у Києві. Не стало його у 1990 році.

І ось тепер, за новітньої доби, син вирішив, що вірші “для шухляди” мають побачити світ. Так і сталося — читач познайомився з поетичною збіркою Василя Білоуса «Ритми зраненого серця». З Володимиром Васильовичем розмовляємо про час та звичаї тієї доби, про долю людини, яка не гнулася…

– У батьківських щоденникових записах мене особливо вразила історія щодо фальсифікації подій часів війни, – розповідав мені Володимир Васильович. – Вже після 1945-го батько відмовився на прохання партійних керманичів дописувати до списків підпільників «потрібних» райкому людей. Він виступив проти того, щоб в документах зазначалося, нібито його партизанська група діяла під керівництвом підпільного райкому партії.

Окрім цього батькові, безпартійному у воєнні часи, пропонувати заднім числом «стати» секретарем підпільного райкому.

Ось що він писав: «Коли я починав боротися з німецькими окупантами, не було й живого духу тих, хто зараз приписує собі геройство. Здавалося, вимерли комуністи й комсомольці. Заховалися так глибоко в нори, як переполохані сичі при денному світлі, що не показувалися і не подавали голосу до приходу наших військ».

– Але після визволення України від гітлерівців герой-підпільник мав би бути в пошані.

– Спочатку батько був на видноті в Олександрійському районі, очолюючи то один колгосп, то – інший – виводив господарства із занепаду. Відчуваючи наближення голоду 1947 року, став активно захищати колгоспників.

І не реагував на вимоги партійних бонз, хоч і змушений був вступити до лав Компартії. Наприклад, в батьковому колгоспі було 12 чи 14 поросят. Раптом, як нині модно говорити, корупційна вказівка згори: віддати порося першому секретарю райкому. Батько не погодився.

Через деякий час стали вимагати вже двоє поросят. І знову Біловус показав непоступливий характер. Згодом його звільнили з роботи, ще й не дозволили працювати вчителем. Тоді він влаштувався сторожем у колгоспі, однак райком звинуватив його у тому, що цією посадою навмисне дискредитує районну владу. На учительську роботу він зміг повернутися в 1949 році.

– Якби у ті час повстав Майдан, то Василь Білоус, думається, неодмінно був би серед його учасників.

– Батько не був дисидентом, «не підспівував закордонним голосам», бо із семи років його, сироту, виховували в комуністичному дурмані, тож на ранньому етапі в нього були і вірші про Леніна. Однак після війни його погляди кардинально помінялися, він прозрів. Читаю його рядки, датовані 1964 роком:

«Куди утікать від партійної ласки?
Куди утікать від партійних щедрот?
Банда кривава сховалася за маску…
Чи ж зірве її український народ?».

А про колгоспи у нього є такий запис: «Коли б я знав, що в колгоспах настане такий «рай», я б не лише не організовував їх, а в зародкові їх би нищив. Клянусь своїм життям! Я би став атомною бомбою і разом із зародком перетворив би їх у дим. Я не вірив, що так можна обманювати людей, що підлість набуде таких витончених форм».

– Бунтарський дух вашого батька часом не зачепив рикошетом вас, адже ви, як читаємо, все своє трудове життя пропрацювали в Києві, в закритому науково-дослідному інституті, майже секретному?

– У своєму щоденнику батько писав: «…Я не зроблю нічого такого, що нашкодило б тобі, сину». Але в дискусіях, під час нарад він не витримував і часом казав крамолу. «Доброзичливці» доносили це «куди треба».

Після закінчення електроакустичного факультету Київського політехнічного інституту 3 1961 року я постійно працював в державному науково-дослідному інституті гідроприладів, захистив кандидатську. У 2002-му пішов на пенсію, а в 2011-му мене попросили повернутися… Складні радіогідроакустичні вироби і системи – сфера моїх професійних інтересів. Маю понад 70 наукових праць та 17 винаходів.

– Ви з колегами виконували оборонні замовлення. Але ж, мабуть, і вам пекло, що армію навмисне розвалювали, особливо за часів Януковича, науковцям платили копійки.

– Звичайно, було відчуття, що нас, науковців, в державі ніхто не чує. Самі шукали шляхи виживання, якийсь період трохи співпрацювали з індійськими партнерами, але росіяни ставили нам палиці в колеса. Сьогодні дружимо з китайцями.

Не щастило українській «оборонці» і в рідній державі. У Києві, на Жуковому острові у нас була спеціальна випробувальна база, там стояли два наших судна для досліджень, були лабораторії. Як мовиться, все пішло за димом. Колишній наш дослідницький дебаркадер пришвартовано біля Московського мосту, там – якийсь японський ресторан. Розшматування нашої наукової бази почалося ще за пізнього Кучми. А за раннього Януковича довершили…

– Нині, коли триває українсько-російська війна, ваші розробки потрібні нашим Збройним Силам?

Безумовно. Треба захищати себе, пам’ятаючи і про Крим, і про одеські порти. Адже біля наших берегів можуть діяти і ворожі підводні човни, і бойові плавці – ми їх можемо виявляти. Утім, ситуація у сфері оборонних замовлень іноді зводиться до банальних розмов: ви, мовляв, зробіть той чи інший прилад, а ми, замовники, може, й купимо.

Розповім таку історію. Одного разу колишній начальник Генерального штабу Володимир Замана в інтерв’ю одній із газет згадував, як в 2013 році спалахнув скандал з російським розвідувальним буєм – він записував шум двигунів кораблів, які входили в Севастопольську бухту.

Звичайно, цей апарат шпигував за українським флотом. І росіяни встановили цю техніку без погодження з Україною. А виявили шпигуна за допомогою українського розвідувального буя «Олімп-2» – його виготовили саме на нашому підприємстві. Під час загарбання Криму нам вдалося вивезти із Севастополя всю свою апаратуру – допомогли патріоти-військові.

Світлана КОВАЛЬОВА

Сообщение “Здавалося, вимерли комуністи й комсомольці. Заховалися так глибоко в нори, як переполохані сичі…” появились сначала на Український репортер.