Про його смерть повідомила його дружина Марина Раєвська.

“З великим сумом хочу повідомити, що я отримала звістку від побратимів мого чоловіка Ігора Воронки про його загибель на полі бою ввечері 6 липня. Наразі ми не можемо влаштувати похорон і отримати офіційні документи про його загибель, оскільки ця територія захоплена. Тому він офіційно значиться як зниклий безвісти”, – написала вона.

“Я пишу це, але досі не можу в це повірити… Ми втратили чудового чоловіка, батька і друга. Він назавжди залишиться в наших серцях. Дякую всім за вашу підтримку та добрі слова в цей важкий для нас час”, – додала жінка.

Директор Національної капели “Думка” Микола Трофімов відреагував на новини про загибель Воронки: “От і в наш дім прийшла біда… З глибоким сумом повідомляємо про героїчну загибель за Незалежність України провідного артиста капели “Думка”, надзвичайно талановитої людини Заслуженого артиста України Ігора Воронки”.

Мистецька платформа Open Opera Ukraine, в проектах якої брав участь музикант, також повідомила про його загибель.

“Ми втратили надзвичайно талановитого музиканта й актора. З 2017 року, від першої оперної постановки, Ігор був частиною команди в наших пошуках та експериментах, завжди готовий до нового досвіду та взаємодії. Невимовний біль. Щирі співчуття родині та близьким. Світла пам’ять”, – зазначили там.

Ексзаступниця міністра культури Галина Григоренко також поділилася спогадами про загиблого.

“Писала цей пост, перебирала фотографії та спогади – скільки ще могло бути попереду… Ігор Воронка був настільки легким в спілкуванні, завжди готовим до витівок на сцені – чи то в ролі Чаклунки, чи грізного і ніжного Поліфема, чи веселого англійського пияки. Емма Кіркбі спеціально для Ігоря підібрала англійські кетчі, що так пасували його басу. Неможливо усвідомити втрату”, – написала вона.

Сообщение Сум і біль: на війні загинув Заслужений артист, актор Національної академічної капели “Думка” Ігор Воронка появились сначала на Український репортер.

Дії нашої держави у сфері українізації радше нагадують недолугого, непідготовленого учня, який у стані сильного алкогольного сп’яніння намагається скласти іспити на отримання посвідчення водія.

Подібними «мудрими» кроками держава лише дає чудовий маніпулятивний та спекулятивний ґрунт для різного роду політичних пройдисвітів чи відвертих ворогів української державності.

Не люблю брати участь у суперечках із так званого мовного питання, оскільки вважаю, що особи, які ледве не з піною на вустах намагаються довести свою точку зору, вважаючи, що саме їхня думка є абсолютно вірною та безапеляційною, зазвичай або абсолютно не знають теми суперечки, або свідомі провокатори.

Мовне питання, ніби дамоклів меч, висить над усіма нами, і хто б чого не казав, але мова є одним із тих механізмів, що творять націю. Вона несе у собі генетичний код, пам’ять, традиції, які, зрештою, і формують нашу ідентичність. Втративши свою мову, ми втратимо Україну – це доведений факт, це не підлягає жодним сумнівам. У світлі нинішніх загроз, у тому числі й війни на Донбасі, на державу, її інституції покладено надзвичайно важливе завдання – збереження, розвиток української мови як базисної підвалини української державності. Це в теорії, а на практиці, як ми всі можемо спостерігати, у цьому напрямку в нас абсолютно нічого не робиться.

Протягом 25 років незалежності не було вжито жодних дієвих, ефективних, а головне – розумних кроків стосовно, як це не буде дивно звучати, українізації України. Ще за часів царської Росії українську мову завжди пригноблювали, забороняли тощо. Емські, Валуєвські циркуляри – це лише верхівка айсберга мовного геноциду українського народу.

Однак, пройшовши через більшовицький геноцид, війни, Голодомори, масові репресії, українська мова вистояла. І, здавалося б, після проголошення незалежності вона мала б розквітнути новими барвами. Та виявилося, що так звана українська влада нічим не краща за попередні окупаційні режими. Таке поняття, як мовна політика, фактично було відсутнє як явище. У великих містах – і не лише сходу чи півдня України – мовою спілкування переважно залишалася російська. Небажання переходити на українську було зумовлено в тому числі й тим, що багато хто просто не розумів, навіщо це.

Мені, україномовному українцю, здавалося, що саме ці люди, які розмовляють російською мовою, апріорі не можуть бути патріотами України. Однак, як виявилося, не все так однозначно. Воєнні дії на Донбасі проти проросійських сепаратистів-терористів та російських військ відкрили для мене таке дивне і на перший погляд неможливе явище, як російськомовні українці-патріоти. Навіть скажу більше: російськомовні українські націоналісти! Чи можливо таке? До подій літа 2014 року я б не повірив у це ні за яких обставин.

Варто визнати, що це найкреативніша і найбільш самовіддана частина нашого народу, нашої нації. Розмовляючи іншою, не українською, ці бійці-добровольці зробили користі для України в рази більше, ніж ті, що лише на словах закликають до патріотизму. Чи не українці вони, якщо розмовляють не українською?

Сьогодні, пройшовши пекло Донбаса, на власні очі побачивши всі «принади» «руського міра», я можу авторитетно заявити, що саме вони, мої побратими, і є тими Українцями, Козаками та Повстанцями, на яких має рівнятися вся Україна! Любов до рідної землі, до своєї Батьківщини має підтверджуватися конкретними діями та вчинками, самопожертвою та звитягою.

Гріш ціна тому україномовному українцю, який, лише сидячи на дивані, на словах вболіває за Україну і вчить нас тримати зброю та воювати. Слова – ніщо, якщо за ними порожнеча. Бути патріотом десь у тилу, за сотні кілометрів від фронту, надзвичайно легко і безпечно. А ось бути патріотом тут, на війні – це смертельно небезпечна, а інколи й не зовсім вдячна справа…

Пригадую розмову з одним із таких диванних україномовних «патріотів». Він все повчав мене жити, розповідав, що навколо вороги, особливо ті, хто не розмовляє українською. Що лише українці є справжніми захисниками України, а решта прийшли воювати за свої інтереси. Що саме ті «чужі» грають на користь ворога, зраджують нас, україномовних добровольців.

На моє цілком логічне запитання, а в якому підрозділі він воює чи воював, я почув відповідь, що на війні він не був, бо у нього бізнес, та й здоров’я вже не те, що раніше… «А чи маєш ти право судити так про людей, які захищають тебе, твою родину, твій бізнес? – спитав я. – Невже ти не розумієш, що любов до України, про яку ти так гарно говориш, це реальні справи? Невже ти вважаєш, що той воїн, доброволець, який поклав свою голову в степах Донбасу, менше любив Україну, ніж ти тут, сидячи біля телевізору?». На тому наша розмова і завершилася…

Більша частина бійців моєї розвідгрупи були російськомовними. До того ж не всі вони і громадяни України. Більшість, з їхніх слів, не знали української, ніколи нею не спілкувалися. Та всі вони чудово розуміють, що без української мови не може бути України, що державною мовою має бути лише українська. Це однозначно. Однак спілкування у побуті – справа особиста, в яку ніхто не має права втручатися. Таку думку поділяю і я.

Ми всі чудово усвідомлюємо, що не можна провести українізацію за рік, два, якщо її не було проведено протягом попередніх 25 років незалежності. Цей процес тривалий і трудомісткий. Більше того, ця робота потребує ювелірного виконання. І цим ювеліром має бути в першу чергу держава, а потім уже громадянське суспільство. На жаль, дії Української держави радше нагадують недолугого, непідготовленого учня, який у стані сильного алкогольного сп’яніння намагається скласти іспити на отримання посвідчення водія у МРЕО…
Мовна політика у нас виглядає криво, недолуго, примітивно. Подібними «мудрими» кроками держава лише дає чудовий маніпулятивний та спекулятивний ґрунт для різного роду політичних пройдисвітів чи відвертих ворогів української державності.

А скільки чатує цієї мовної теми в Інтернеті тролів та ботів? Знову і знову вони здійснюють інформаційні вкиди, в яких закликають до проведення всеукраїнського референдуму з питання запровадження у державі двомовності. І знову україномовні та російськомовні українці- патріоти на теренах Інтернету розпочинають словесні баталії, суперечки та сварки на тему, що ж робити з українською мовою.

У своїх словесних битвах інколи доходить до того, що один одного називають ворогами, ватниками та вишиватниками. Чи виграє наше суспільство від таких суперечок, а по суті – мовної конфронтації? Звісно, що ні. Виграють лише ті сили, які підпалили Донбас і мріють знищити Україну, нас із вами.

Однак ми вже не такі, як були до часів Майдану та війни. Бойове братерство українців ніхто й ніщо не зможе розірвати, зруйнувати. Бо воно скріплене найціннішим – нашою українською вільною кров’ю…

Роман ФЕДЬКО, історик, учасник АТО

Сообщение Мовна політика в Україні виглядає криво, недолуго, примітивно. появились сначала на Український репортер.

Звідкіля критичний вітер? Здебільшого із Семиполок.

Що написано “на знаменах” бунтарів?

У Семиполках децентралізаційні нововведення викликали хвилю обурення: активісти збирали підписи за вихід села зі складу громади, писали до обласної влади, парламенту, президента, запевняючи, що в процесі об’єднання не дотримано жодного принципу адміністративно-територіальної реформи: ні добровільності, ні економічної доцільності.

Тобто село Семиполки хоче вийти зі складу нової територіальної одиниці й існувати самостійно. Однак у законі механізмів для такого від’єднання не передбачено. Люди в Семиполках страшенно обурені, погрожували перекрити дороги і досі бояться, що будуть змушені «годувати» своїми доходами всю громаду.

«Голова Київської облдержадміністрації підписав розпорядження від 13 серпня 2015 року незаконно. Наше село на той момент ще не ухвалило рішення про приєднання до Калитянської громади. Сільрада проголосувала лише через місяць – 18 вересня. Мало того, ЦВК призначила вибори в Калитянскій громаді без рішення Семиполківської сільради.

Ми планували пікетувати будівлю КОДА, перекривати Чернігівську трасу, тому що нас ніхто так і не почув. Сьогодні плануємо зваженіші дії, будемо працювати з адвокатами, оскільки відповідь потрібно шукати саме в законодавстві», – запевнив громадський активіст Семиполок Павло Мінчук.

Що скаже Калита бунтарям?

Керівництво новоствореної громади до обурення семиполчан ставиться скептично і запевняє, що Калитянська громада створювалася згідно з усіма вимогами методики, а від’єднання Семиполок на нинішньому етапі неможливе, тому що в законі таких випадків не передбачено. Як каже голова ради Калитянської громади Олексій Христинченко, перед прийняттям відповідних рішень у Семиполках відбулися громадські слухання.

«У цих слуханнях узяли участь 328 чоловік (загальне число населення Семиполок – понад 3 тисячі. – Ред.). На них пускали за паспортами, голосувати могли лише люди, прописані у Семиполках. У підсумку 312 учасників проголосували за приєднання до Калитянської громади, – розповів Олексій Христинченко. – Для нас кожне село має значення. Це як пальці на руках – усі рідні й усі болять. Я особисто не дозволю, щоб село Семиполки занепадало. Ось як приклад: у них зроду-віку в сільраді й у будинку культури не було туалетів, а зараз ми їх зробили…».

Сам Христинченко родом із Калити, а потім 19 років жив і працював у Семиполках, тож громада символічно віддавала голоси за людину, для якої не буде байдужою доля обох населених пунктів.

За його словами, головним аргументом цих активістів стало бюджетне питання. Бюджет Семиполок за останні кілька років перевиконується за рахунок військового містечка, бо військовим збільшили зарплату і вони, відповідно, стали більшими платниками податків.

Однак сьогодні, коли від Семиполківського військового містечка надходить більше коштів у вигляді податків з доходів фізичних осіб, ці кошти залишаються на рахунках територіальної громади і можуть розподілятися на потреби всередині самої громади.

А якби об’єднаної територіальної громади не було, то ці кошти йшли б у районний бюджет, який розподіляв би видатки бюджету не на шість сіл, а на всі села району.

Староста Семиполок про бухгалтерію села

«Село Семиполки в останні кілька років має дуже хороші бюджетні показники. Якщо підсумувати доходи всіх інших сіл, які увійшли до Калитянської громади, то сума вийде все одно меншою, ніж в одних Семиполках. Наприклад, надходження до бюджету селища Калита за 2015 рік склали 1 млн 548 тис. 567,44 грн, село Заворичі отримало 378 тис. 696,69 грн, село Мокрець – 529 тис. 337,76 грн, а Семиполки – 2 млн 739 тис. 543,24 грн.

Виходить, наше село «годує» всю громаду. Але законодавство про адміністративно-територіальну реформу не передбачає шляху назад за жодних обставин, – поскаржився екс-голова сільради і нині староста Семиполок Микола Василенко. – На мене тиснули керівництво області, правоохоронці, люди з мого оточення. Сьогодні ми розуміємо, що вийти з громади й існувати самостійно ми вже не зможемо, оскільки спочатку ухвалили рішення про надання згоди на створення громади, що включає наше село».

Аргумент Калити — 13 мільйонів

– Усе змінюється, – переконує Олексій Христинченко. – Після обєднання загальний бюджет громади становить близько 13 мільйонів гривень. Сьогодні міцевий бюджет складає 18 мільйонів. Ще 32 мільйони ми отримали субвенцій. Ремонтуються дороги в Калиті й Заворичах, утеплюються дитсадки, повністю відремонтовано шкільну спортзалу в Семиполках, клуб, сільраду…

Адже гуртом набагато легше. В Калиті одна вулиця була незаасфальтованою – на Половицю. Власних коштів для її ремонту калитянцям не вистачало. Близько мільйона гривень нам позичили з бюджету Заворичів. Мешканці вулиці Франка після цього вітали нас хлібом-сіллю…

«Гальмівний механізм» спрацьовує не лише через небажання деяких голів сільських чи селищних рад поступатися «місцем під сонцем» у разі виборів голови об’єднаної громади. Як показує практика, законодавці не врахували різних бюджетних можливостей населених пунктів, сам принцип виборів депутатів залежно від кількості мешканців.

Дещо про роль старости

Є і зворотний бік медалі. Сподівання на дієву допомогу старости, який почне працювати в кожному населеному пункті, також далекі від реалій. Адже староста, за законом, не має права підпису, він не є юридичною особою. Як член виконкому староста репрезентує та відстоює інтереси села й допомагає готувати необхідні документи.

Це такий собі секретар-помічник, який, на відміну від нинішнього секретаря сільради, не зможе особисто надати довідку або розпорядження. Тобто з формуванням інституції старост механізм надання дієвої адмінпослуги, як вважають фахівці, не запрацює, і її якість не поліпшиться. А одним із завдань створеної об’єднаної територіальної громади був саме цей аспект – наблизити адмінпослуги до пересічного мешканця.

Голос народу

В медамбулаторії кілька людей чекають на прийом лікаря. Двері до стоматологічного кабінету відчинені навстіж, а в цей час там лікар лікує хворого.
– Можна мені звернутися? – заходжу до кабінету терапевта. – Тільки я не маю місцевої прописки, приїхала в гості, а тут піднявся тиск чи, може, температура.
– Заходьте, роздягайтеся, розповідайте, що сталося. А ви (фотокору. – Ред.). зачекайте в коридорі.

Довелося виміряти тиск, дозволити себе послухати, отримати рекомендації з лікування. А вже потім почати розмову «про життя».

“Ви питаєте про наші проблеми? – з півоберту «заводиться» лікарка Катерина Олексіївна. – У нас 45 років була підстанція швидкої допомоги. Однак два роки тому її забрали. А скільки життів можна було б врятувати?! Тепер я – лише один лікар. Ну і наш завідувач – Євген Удод. Зранку він – стоматолог, а після обіду – їде на виклики, вирішує питання життєдіяльності амбулаторії.

І вдень, і серед ночі я не маю спокою, телефонують, стукають у двері: тому погано, той травмувався, ще в когось – тиск… І відмовити не можна. А те, що діти й дорослі стоять в одній черзі до лікаря, – хіба правильно?! Так де ж узяти терапевта?! Головна проблема – житло. Ніхто ж сюди з міста не їздитиме за таку зарплату. А в гуртожитку, кажуть, є вільні місця.

Правда, цей гуртожиток належить свинокомплексу. Але ж можна якось вирішити цю проблему?..

Колись у нас було своє відділення міліції. А тепер – один дільничний на чотири села. Та й той – на власному авто, з власним бензином. Воно йому треба?

Ліків немає, одноразових шпателів – теж. Аптека – монополіст із завищеними цінами. Але я чула, що вже начебто уклали угоду з броварською мережею аптек. Може, будуть зміни. Голова громади намагається допомагати. Але ж його постійно пресують…”

Тендітна жіночка, майже дівчинка, погоджується на розмову. Але просить, щоб не дуже довго, бо вдома маленькі діти самі, а ще є багато невирішених питань.

– Ми з Тетяною Колісніченко спочатку агітували народ за Христинченка, – розповідає Руслана Балакір, – допомагали йому створювати апарат. Але Христинченко постійно не встигав нічого, бо, як він казав, не мав помічника. Проекти рішень не розглядалися і на сайті не висвітлювалися, їх роздавали депутатам прямо в руки перед засіданнями.

Не одне рішення, потрібне голові, було «протягнуто» підкупами, обіцянками. Депутати не отримували відповідей на депутатські запити та звернення. Люди звертаються, а їх просто не чують. Було виділено 6 мільйонів гривень субвенції держави на благоустрій сіл. Голова, ні з ким не радячись, асфальтує й ремонтує дороги там, де живуть його «підгодовані» депутати (мова йде про вулицю Франка).

Краще б зробили освітлення на вулицях. У Христинченка – перевірені методи роботи: бабусі з прокльонами на наші голови, балаган. Нещодавно голова заявив, що хоче купити трактора для Калити. А тут Заворичі почали вимагати повернути половину боргу. За два дні Заворицька сільрада підготувала необхідні документи на освітлення чотирьох вулиць.

Ще такий факт: у липні минулого року до Христинченка звернулися батьки дитини-аутиста з військового містечка, щоб їм виділили фінансову допомогу на навчання і реабілітацію у спеціальному центрі. Ніхто цієї заяви навіть не розглядав. Наприкінці серпня батьки звернулися до депутатів. Лише наприкінці вересня голова погодився виділити кошти. Почалася бюрократична тяганина. І ось 23 грудня казначейство повертає назад наші документи з позначкою: «Не відкривається дискета». Яка дискета у XXI столітті? Лише 28 грудня ці кошти надійшли.

Далі: було виділено два мільйони гривень субвенції на освіту. Депутати вирішили поділити ці кошти за кількістю учнів у школах. На Калиту припадало б 900 тисяч гривень. Але інші школи збунтувалися, й гроші поділили порівну між усіма учбовими закладами. Тоді перший заступник Христинченка, Анатолій Шпак, чоловік директора Калитянської школи, підбурив, на мою думку, місцевих учителів, і вони зірвали засідання комісії.

Щодо нашого конфлікту зі стоматологом Євгеном Удодом… Він повинен працювати до 17.30: спочатку як стоматолог, потім – як завідувач амбулаторії. А він близько другої години вже їде з Калити. Йому на ФАП виділили 15 тисяч гривень, але він абсолютно нічого не зробив. Його викликали на сесію, однак він проігнорував. Каже: «Я за три тисячі не збираюся тут вбиватися».

Ми щодня складаємо акти, фіксуючи, о котрій годині він іде з роботи. І вимагаємо, щоб він потурбувався про житло для педіатра і машину невідкладної допомоги, яка через відсутність нормального гаража стоїть зараз у Семиполках.

З аптекою голова сам таке накрутив… Сьогодні там ціни значно знижено. Колісниченко сама постійно моніторить, робить контрольні закупки. От кажуть, що у Калиті немає жодної вільної комунальної квартири. А ми маємо дані (поки що не підтверджені), що можна знайти 68 таких квартир.

Депутатам не вистачило всього 14 голосів за звільнення голови громади Олексія Христинченка. Але ще не вечір. Скоро до суду підуть документи з екологічного питання, – резюмує Руслана Балакір.

Що про реформу думають мешканці Калити?

Станіслав, 55 років, педагог, військовослужбовець, учасник АТО:

– Слово «староста» асоціюється зі словом «поліцай». Але є й другий бік: старостів засилали як організаторів на весілля. А взагалі, у давнину старости були дуже поважними людьми. Яким має бути місцевий голова чи староста? Я скажу буквально: він повинен їздити дворами, питати, яка потрібна допомога. Збирати людей і вирішувати проблеми по змозі. Я не бачу конкретних змін від цієї реформи.

Вікторія, 24 роки, педагог:

– Ця реформа могла б бути успішною, але в руках інших людей. Для мене слово «староста» асоціюється з «хазяїном двору». Тільки його двір – це велике село. Староста має наглядати за порядком у селі. А голова повинен вислуховувати проблеми людей і аргументовано відповідати.

Анатолій, 46 років, підприємець:

– Що змінилося? Дороги ремонтували все життя і зараз ремонтують, двірники прибирали – і зараз прибирають. За рік дуже важко зробити висновок. Але людям потрібно звикати до нового.

Віра Григорівна, завідувачка дитсадка:

– Ми дружимо з головою. (І сама засміялася від такого каламбуру.) В садочку нарешті стало тепло. Перед ворітьми дитячого закладу залатали величезну яму, в якій постійно стояла вода. А то батьки наших вихованців уже хотіли наймати човна, щоб ним після кожного дощу доправляти дітей до садочка.

Для дитсадка чи не вперше передплатили професійні журнали. А чого лише варта дорога на Франка?! Люди десятиліттями ходили по багнюці. Хоча деякі депутати голосували проти цієї дороги.

Ну, звісно ж, їхні діти калюжами і болотом до школи й садочка не дістаються… Знаєте, є в нас окремі молоді люди, яким не до вподоби діяльність голови. Вони постійно намагаються вставляти палиці в колеса.

Але хай їм грець! Не хочу за них говорити! Зате наші вихователі й няні цьогоріч уперше за багато років отримали премію – тисячу гривень до Дня працівників освіти. (Про те, що всі педагоги столиці й столичного регіону щороку отримують премію до Нового року, керівник Калитянського садочка навіть не здогадувалася. Або так сказала. – Ред.)

Тетяна, педагог:

– Ну чого тут ходити колами? Зміни в селищі відчуваються. Ми – за Христинченка. Але кілька депутатів колотять усе й хочуть його зняти, а натомість поставити свою людину. І я не боюся назвати цих заколотників. Це – Руслана Балакір, голова бюджетної комісії селищної ради, Тетяна Колісніченко, депутат райради, та їхня компанія.

Вони не дали проголосувати, щоб Калитянська школа стала опорною. І 400 тисяч гривень, які виділяються на цей напрямок, пішли повз Калиту. До чого вже додумалися – щоб педагоги й медики вивішували свою мізерну зарплату на плакаті. Мовляв, ті заробляють більше, ніж належить…

Такої ганьби ще не було! Краще б вони всі разом подумали, як зробити, щоб у селище повернути «швидку допомогу», встановити касові апарати в магазинах, відремонтувати Будинок культури, який завалюється (при тому, що там працюють творчі колекиви й відбуваються різноманітні заходи), скасувати монополію єдиної на все селище аптеки з «космічними» цінами на ліки… А ще – запросити на роботу педіатра і створити умови, щоб лікар залишився у Калиті, а то в амбулаторії працюють лише терапевт і стоматолог.

ВІЗИТІВКА 

Два роки тому з ініціативи Київської обласної ради було створено першу «реформаторську ластівку» в області – пілотну Калитянську об’єднану громаду, до складу якої увійшли села Бервиця, Мокрець, Заворичі, Семиполки й Опанасів. Центром громади стало селище Калита. У грудні 2015-го тут відбулися перші офіційні вибори керівника громади. Голова об’єднаної громади – Олексій Христинченко.

ДУМКА

Керівник Офісу реформ Київської області Володимир Удовиченко:

– На мій погляд, Олексій Христинченко, голова Калитянської громади, – це камікадзе. Фінансово Калитянська громада дуже бідна. Але перспективна. Необхідно ще створити соціальну структуру, робочі місця. На розвиток соціальної інфраструктури Калита отримала 6 мільйонів гривень. Але є проблеми з фінансуванням освіти. Торік із держбюдету було виділено 16,6 мільйона, а цьогоріч – лише 12,6 мільйона.

Наталя ПЛОХОТНЮК
Фото Ігоря ІВАРОВСЬКОГО

Сообщение Чому бунтує республіка Калита? появились сначала на Український репортер.