Позивний Дмитра – “Да Вінчі”.

“Український репортер” нагадує, що у квітні 2020 року волонтерка Аліна Михайлова запросила до танцю Дмитра Коцюбайла з позивним Да Вінчі. Вони танцювали у Колонній залі Київради на чудовому вечорі «Запроси мене з війни». Цей соціальний проект був започаткований Міністерством інформаційної політики. 

Аліна – інструктор з польової медицини, вона також вже чотири роки опікується гуманітарною допомогою воїнам. Да Вінчі – командир штурмової роти ДУК “Правий сектор”. У 2014-му він був студентом Івано-Франківського художнього коледжу. Хотів стати митцем. Однак втрутилася війна… 

Фото із сайту zn.ua

Сообщение Воїну Дмитру Коцюбайлу (“Да Вінчі”) присвоєно звання Герой України появились сначала на Український репортер.

Про це “Українському репортерові” повідомила мама Інни Грищенко. За її словами, в поліції є дозвіл Печерського суду.

Інна воювала з російськими окупантами, пішла добровольцем на фронт (Правий Сектор), її було тяжко поранено. Вона є інвалідом III групи.

Затримали жінку торік, 5 листопада, вона перебувала в Київському ізоляторі тимчасового тримання. Два місяці і 18 днів. Саме стільки часу провела в одиночній камері. Київський апеляційний суд змінив їй міру запобіжного заходу, визначивши домашній арешт.

Інну разом з чоловіком Владиславом (позивний «Буча»), також ветераном АТО, підозрюють у замаху на вбивство підприємця Михайла Чекурака в місті Косів на Прикарпатті. Начебто цього чоловіка намагалися підірвати в автомобілі, однак «бомба» з якихось причин не вибухнула. «Пума» і «Буча» стверджують, що до цього злочину вони не причетні, а справу сфальшовано.

В Київському апеляційному суді «Пума» заявила, що її тримають за гратами як заручницю з тим, щоб здійснювати тиск на чоловіка, Владислава Грищенка. Якщо він обмовить людей, на кого вказує слідство і візьме на себе «вину», то Інну звільнять з-під варти.

«Це ж явно ненормально – тиснути на моє здоров’я, щоб отримати свідчення у справі, до якої не маю жодного відношення”, – промовила Інна тоді в суді.

Адвокат Альона Помазановська стверджувала, що в матеріалах слідства немає жодного доказу про перебування Інни Грищенко на місці злочину в Косові Івано-Франківської області, взагалі причетності до цієї події. Експертиза вивила, що на вибухівці є залишок жіночого волосся. Але водночас немає точного підтвердження, що це волосся з голови Інни Грищенко, зазначила адвокат.

Читайте матеріали:

• Пума, Буча і Дєд. Особлива історія київської родини – захисників України
• “Пума” і слідчі жорна. Несподіване рішення Апеляційного суду (+відео)
• “Пума на волі. Як це було (+відео, фото)”

Відео:

Сообщение Резонансна справа: у Києві до квартири “Пуми” прибули поліцейські появились сначала на Український репортер.

Ті, що в поліцейських мундирах, кажуть, що є матеріали розслідування – начебто Пума і Буча порушили закон. Але ж судового вироку немає. Водночас воїни-добровольці вже за гратами. Система шалено поспішає заперти туди, у сірі, жахливі камери… Навіть незважаючи на заслуги перед Вітчизною, на поранення, на те, що подружжя виховує неповнолітню доньку. Страшно.

Сьогодні ми розповімо про цю неймовірну родину воїнів Грищенко – Смолярів. Щоб люди знали, хто мешкає з ними в одному місті, ходить одними й тими ж вулицями… Хто серцем і душею уболіває за неньку Україну.  І прагне перемоги над путінським військом.

Батько Пуми – Петро Миколайович Смоляр. Мама – Євдокія Калениківна.

А ще такий штрих – уся родина (Петро Миколайович, син Микола, донька Інна Грищенко та зять Владислав Грищенко) нагороджена відзнакою Київського міського голови «Честь. Слава. Держава» (на скрін-фото).

Дєд – воєнний псевдонім Петра Смоляра. Йому – за 60. Одного дня зібрався на фронт…

– Чоловік дуже конспірувався – поклав свої речі до рюкзака внучки Дарини і заховав, щоб я не здогадалася… У нас – двоє дітей, усі – воювали, зять також – на фронті, і чоловік туди ж… Ви не уявляєте, які у мене були відчуття. Але я знайшла той рюкзачок.., – згадувала дружина Петра Миколайовича пані Євдокія.

– Я все одно поїхав би, знайшла б ти його чи ні, бо вже усі документи були готові, – глава сім’ї коментує репліку своєї половинки.

Познайомимося ближче з Петром Смоляром. Колись працював на будівництві, в міліції, водив тролейбуси,трудився у супермаркеті.

– Одного разу мені на роботу потелефонував син. І попросив прийти наступного ранку до військкомату, – пригадує Смоляр. – Я захвилювався: «Синку, тебе що, забирають в АТО?» Приїхав, щоб провести його… Від Миколи я дізнався, що донька Інна – на передовій. Нам вона казала, що хлопцям продукти на фронт возить, а насправді воювала у Правому секторі. Тоді я і вирішив: не можу сидіти удома, на дивані, коли мої діти воюють. На наших з дружиною плечах була внучка Даринка. І я почав Даринку «готувати»… Говорив, що, мовляв, вона вже велика дівчинка, і я можу їй доручити бабусю. І пішов до військкомату…

У лютому 2014-го Дєд вже був на армійському полігоні.

– Мені наказали зайти до кімнати, на співбесіду до командирів, – торує стежину Петро Миколайович. – У приміщенні побачив чотирьох командирів. Вони поцікавилися, як я сюди потрапив і чому взагалі пішов воювати. Відповів: хочу у 12-й батальйон, бо там воює син Микола. І донька також на фронті, а я прийшов допомагати дітям. Раптом усі офіцери, ніби по команді, стали струнко і віддали мені честь, подякували, сказали, що нікуди мене не відпустять. Так я і залишився у них… Ми були у навчальному центрі спеціальних операцій ВМС України.

Дєд служив у підрозділі, який займався глибинною розвідкою у ворожому тилу.

– Я проводжав хлопців, зустрічав, забезпечував усім необхідним. Ставився до них, як до своїх синів.
У 2016 році Петро Миколайович повернувся з війни. Його рік не було у Києві, а вже стільки навинулося на життєвому витку. Кинувся оформляти пенсію – проблема…

– Фірма, де я працював, – збанкрутіла, документи, зокрема мою трудову книжку, горе-підприємці десь загубили, – згадував Петро Миколайович. – Написав заяву до поліції Солом’янського району. Їздив, щоб дізнатися, якому слідчому передали справу. Його звати Денис Яхненко. Він був дуже зайнятий. Він узяв у мене пояснення і на цьому все закінчилося, потім я телефонував йому декілька разів. Марно. Через якийсь час поїхав до прокуратури №9 – може, допоможуть вплинути на слідчого? Пані прокурорша пообіцяла, що ледь не завтра вирішать моє питання. Коли я через декілька днів приїхав до неї, вона була дуже незадоволена – мовляв, заважаю працювати. А дружині згодом взагалі сказали у цій прокуратурі: «Ідіть геть звідси!».

На фронт би таких чинуш у мундирах!

Якось Смоляри забажали одержати бодай клаптик землі. Щоб вирощувати городину, а може, колись і хатинку збудують. У земельному відомстві порадили поїхати подивитися, де та земля… Це аж під Чернігівщиною. Подивилися, а там – яр… Вирощуйте помідорчики?

– На душі шкребе від такої несправедливості, – зізнавався Петро Миколайович.

Смоляри – люди з великий оптимізмом у серці. Але він з часом, можливо, десь розвіюється. Бо ж як гнуть-рвуть Україну різні лиховісні вітри.

Смоляри – це також і щедрість, і щирість.

– Квартира – двокімнатна, її називаємо «рукавичкою», усі поміщаються, – бере слово Євдокія Смоляр. – На Воскресенці, живемо, як усі. Приїжджають волонтери, хлопці з фронту, треба переночувати чи пожити, то куди їм дітися? Усі – до нашої хати. І не тісно! Радіємо, що вони живі-здорові. Це – службова квартира. Я у 1980-му пішла працювати двірником, щоб заробити помешкання.

Ще одна риса в характері Смолярів – безкорисливість. Продали автомобіль, щоб «одягнути і взути» сина, коли йшов на фронт. Купили бронежилет. Потім Смоляри іншим бійцям допомагали з одягом. Кажуть: «Нашій доньці люди також допомагали, коли її було поранено».

Євдокію Смоляр можна часто побачити у шпиталях… Волонтер! І донька Інна – на волонтерській стежині, часто збирала кошти для фронту, продуктові передачі для шпиталів.

– А вона ж – після поранення, з ногою – проблема, – промовляє Євдокія Смоляр. – Донька ставить поранену ногу на стілець біля плити і працює. Трішки відпочила і далі працює – готує їсти пораненим солдатам. Я бачу, як їй тяжко, але ж не зізнається.

А по хвилі:

– Ось на фотографії наша донька, її позивний Пума, була начальником оперативного відділу контррозвідки Правого сектору.

Із Владом, зятем, вони вінчалися на фронті. Зять був кіборгом, захищав Донецький аеропорт.

Чим ще живе ця родина? Петро Миколайович якось був влаштувався охоронцем, зарплата – мізерна. У собезі пообіцяли, що пенсію йому будуть все ж виплачувати. Дружина Петра Миколайовича каже, що вона «тимчасово не працює.

Петро Миколайович сумує дещо за справжньою роботою. Каже:

– У нас є військкомат, я ж міг би служити там… Чому б таким як я, які ще при доброму здоров’ї, не дозволити служити далі? Я, наприклад, допомагав би військкомату під час призову, з хлопцями розмовляв би, вчив би їх. Чи нам не потрібні професіонали?

Врізалося у пам’ять розмірковування Дєда:

– Хіба про таку Україну ми на Майдані боролися? Ви знаєте, я досі, коли приходжу на Алею Героїв Небесної Сотні, не можу спокійно там знаходитися. Після Революції Гідності, на жаль, інколи доводилося чути, що ми, мовляв, – ті «правосєки, яких не добили на Майдані». Але поки ми живемо, не списуємо себе у запас. В мене батько дві війни пройшов: фінську і Другу світову. Він був сином кулака, їх гнали на фінську війну, радянська влада нікого не жаліла.

Такі вони, Пума, Буча, Дєд…

Світлана КОВАЛЬОВА, Леонід ФРОСЕВИЧ

На фото: Інна і Владислав Грищенко (на передньому плані).
Фото із Фейсбук-сторінки Інни Грищенко, а також з відкритих джерел.

Сообщение Пума, Буча і Дєд. Особлива історія київської родини – захисників України появились сначала на Український репортер.

«Хайтарма» в перекладі з кримськотатарської – «Повернення». А господарює тут Аслан Місіратов, колишній командир “Кримської сотні” ДУК «Правий сектор», воїн-доброволець, який боронив Україну від російських окупантів.

Кожного, хто переступає поріг «Хайтарми», Аслан називає братом.

У 2018 році Аслан узяв участь у соціально-мистецькому проекті «Запроси мене з війни». У Колонній залі Київради він танцював разом зі співачкою, волонтеркою Юлією Зубровою (псевдо Бандерівна).

Сообщение «Хайтарма» стала найпатріотичнішою кухнею появились сначала на Український репортер.

Святослав поліг в бою 3 жовтня 2014 року під час оборони аеропорту. Хоч і закінчив військову кафедру, але воював бійцем 1-ої штурмової роти 5-го батальйону ДУК “Правий сектор”. Йому було лише 19. На фронт пішов добровольцем. Хлопця не зупинило навіть те, що перед ним відкривалася блискуча кар’єра науковця, він знав кілька іноземних мов, навчався у трьох вузах. В Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка Святослав опановував японську мову. Для таких як Святко (а саме так, лагідно, називали Святослава вдома, у родині) захист Вітчизни справді було святою справою.

Редакція “Українського репортера” вирішила ознайомити своїх читачів з дописом Сергія Олександровича Горбенка.

“Сьогодні відбулася ще одна значна подія в житті нашої родини і біографії Святка. Нам зателефонували з ДУК ПС і запросили на церемонію нагородження. Святка знайшла його стара нагорода: «Бойовий Хрест Українського Добровольчого Корпусу». Я пишу – «стара», тому що його нагородили ним ще в 2017 році, але тоді ми не змогли приїхати з поважної причини, але командир ДУК ПС не забув про це і ось нас викликали знову.

Оскільки у дружини Лесі нині – день народження, я думав що і цього разу ми не зможемо приїхати. Втім, родина наполягла і я подумав, що з поваги до пам’яті сина і його побратимів – добровольців дійсно варто поїхати. Шкода тільки що Леся не змогла. Бо саме вона мала б прийняти цю найвищу відзнаку з рук командира ДУК ПС. Але втішав себе думкою, що я передам їй цю нагороду в знаменний для неї день, коли її зігріває тепло дружніх сердець, і це не буде так болюче.

До зустрічі в церемоніальному залі я познайомився зі знаковою людиною – бардом, добровольцем Олексою Биком, автором справжнього гімну українських воїнів-добровольців «Добровольці Божої Чоти». Саме так називається сильний документальний фільм покійного Леоніда Кантера, присвячений бійцям-добровольцям ДУК ПС, які обороняли ДАП і Піски. Без перебільшення можна сказати, що музика і слова пісні зробили цей фільм шедевром. «Ви можете більше нічого не робити і не писати, – жартома зауважив я пану Олексі, своє добре діло на Землі ви вже зробили. – Втім, сподіваюсь, ви ще напишете». «Я теж сподіваюсь», – посміхнувся він.

Колись до революції і війни життя зводило мене більше з вченими, художниками, скульпторами. Я мав честь знати кілька дійсно видатних художників і вчених сучасної України і Європи. Але якось після 2014 року доля стала зводити з видатними музикантами. Пишаюся знайомствами з Фомою (Сергієм Фоменком), Святославом Бойком. І ось – Олекса Бик. Всі троє написали шедевральні речі, справжні гімни народного духу, які ведуть і виведуть його з рабських свідомості та життя. Бачив виступ ще одного чудового барда – Живосила Лютого, автора славетного твору «Меч Арея». Для нас є дорогою ця пісня, її любив син і мої друзі по Майдану з козацької 4-ї сотні. Думаю, доля посилає мене збирати ці шедеври до скарбнички духовного знання і самоусвідомлення нашої нації в нашій справедливій боротьбі.

Потім була церемонія вручення нагород. Перед нею командувач ДУК ПС  Андрій Стемпіцький розповів про проведену велику геральдичну роботу в ДУК ПС, створення чітких критеріїв нагородження із зазначенням окремих номерних орденів і медалів як для діючих воїнів-добровольців, так і для ветеранів і волонтерів ДУК ПС. Добре враження справив заклик повідомляти командирів ДУК ПС про бойових товаришів, ветеранів боїв, які були забуті і не названі, не нагороджені, хоча того заслужили. Складається враження, що саме зараз, в ДУК ПС, коли відійшли розкольники і “хаотизатори” підрозділу на кшталт відомого «провідника», в ньому поволі наводяться облік і порядок.

Святослав Горбенко – Друг Скельд  – посмертно нагороджений однією з найвищих відзнак Корпусу – «Бойовим Хрестом Корпусу». Цікаво, що номер цієї відзнаки 007. Наказ № 80/17 від 16 грудня 2017 року. №7 – це число Святослава. Приймаючи нагороду сина разом з почесним чорним беретом бійця ДУК ПС і прапором, я подякував за увагу до його пам’яті і закликав не забути про його бойових побратимів – бійців 1-ї штурмової роти 5-го батальйону, які разом з ним прийняли той важкий бій 3-го жовтня 2014 року в ДАПі.

Потім, після урочистої церемонії нагородження бійців, командирів і ветеранів ДУК ПС, ми переговорили з Андрієм Стемпіцьким. Я поставив усі, в тому числі незручні, питання. Це була чоловіча розмова. Багато важливого з’ясувалося. Із здивуванням вияснилося, що ми в багатьох пунктах співпадаємо в поглядах і світогляді. А головне – віримо в нашу перемогу і в принципи військового братерства. Маємо спільну позицію щодо справи захисту прав добровольців і захисників Вітчизни і поділяємо думку про необхідність прийняття закону, який би це враховував і врегульовував.

Зустріч справила на мене добре враження. Бачився з кількома побратимами сина, говорив з ними. Сила йде від цих людей, велика сила. Шкода було, що її не відчувають поки що ті, хто думає що добровольці знищені. І немає опору хаосу в тилу. Є друзі, і є кому захищати народ і Україну. І головне: поспілкувавшись в колі ДУКівців, я зрозумів – добровольчий України живий і нікому його не знищити. І тільки від суспільства залежить, наскільки швидко він, як прапор, замайорить над Україною”.

Фото на головній сторінці: Сергій Олександрович Горбенко із синовою нагородою.

Про Святослава Горбенка також читайте:

• У шевченковому вузі вшанували пам’ять добровольця Святослава Горбенка (+фото)

Відео: “Добровольці Божої Чоти” у виконанні Олекси Бика

Відео: “Меч Арея”, співає Сергій Василюк

Сообщение Батькам полеглого героя вручили найвищу відзнаку Українського Добровольчого Корпусу появились сначала на Український репортер.

У цьому образку, який написали батьки солдата, десь віддзеркалюються і взаємини багатьох батьків і дітей в годину неймовірного напруження усіх душевних клітин і нервових струн: іти на войну чи ні, заручитися батьківсько-материнським благословенням чи просто з думкою про  рідненьких – про маму й тата – вирушити на фронт… І ці хлопчаки приймали для себе головне рішення. Як же їх багато в неньці Україні! З кожним роком стає все більше й більше цих солдатиків-журавликів (наших Героїв!), які відлетіли назавше, які вирушли у свою останню дорогу. Чому, чому? І ми з невимовним сумом кажемо, защораз повторюючи, що жоден народ у світі не має стількох полеглих Героїв. Неправильно це, несправедливо.

Редакція “Українського репортера” розміщує спомин Сергія та Лариси Горбенко.

“2-го серпня наша родина згадує завжди. То був День Присяги Святослава 2 серпня 2014 року. Найвідоміше його фото –  саме з Присяги. Це ми з ним разом стоїмо. Я посміхався, а він дивився вперед… як у вічність. Я посміхався – щасливим був, а він – серйозним… Не передбачав я і не чекав цього, а син… збирався у свою дорогу…

День був сонячний, яскравий і всі курсанти – випускники військової кафедри на базі Харківського танкового училища і їх наставники – офіцери, і їхні чисельні родини, що приїхали привітати дітей, – всі були щасливі.

То був урочистий день – випуск молодих офіцерів запасу – молодших лейтенантів. Одним із них був і наш Святко.

Ці фотографії завжди болісно переглядати. І водночас дуже світло, як і цей День.

Бо ми були разом і він живий був з нами. І ніхто з нас не чекав, що через два місяці він виконає свою Присягу в бою в Донецькому аеропорту.

Так, тоді вже йшла війна, так, вже гинули солдати, але ми, як і нинішні сучасні батьки, в яких ще син не пішов до війська, в той День забули про війну.

Ми в страшному сні не могли передбачити, що нас чекає. Ми тоді просто раділи закінченню чергового важкого етапу нашого життя.

Ми раділи що син успішно закінчив військову кафедру і тепер зможе нарешті остаточно присвятити себе закінченню університету – стати фахівцем японістом.

Про те, що він відкладе це до кінця війни і через два тижні вирушить до навчального центру «Десна» ми не знали. Але він знав. Ще тоді він все вирішив.

Це зараз бачу в його очах на тих фото і в тій підкресленій серйозністю і старанністю, з якою він, карбуючи крок, підійшов з автоматом до прапора і полковника.

Багато хто з його однокурсників сприймав тоді все дійство просто як необхідну формальність і навіть святкову, тимчасову, яку треба пройти. Втім, для Святослава це була не формальність, а ще один крок на його шляху, крок до його Долі і до Вічності.

Треба знати, яким він був веселим і жартівливим в дружній компанії і як іронічно ставився до багатьох офіційних дійств. Але… не до Присяги.

З їхнього випуску на війну пішло тільки двоє: Святослав і його товариш по військовій кафедрі Сергій, який воював в «Азові». Вони свою Присягу виконали і свої погони підтвердили. Тому так болісно нам було, коли майже три роки поспіль після загибелі сина МО відмовлялося навіть посмертно надати ці погони Святославу, бо не зможе вже він подати і закінчений диплом бакалаврату.

Дякую шляхетному серцю «Редута» – командира Святка в ДАПі і тим нормальним офіцерам МО, які врешті-решт цю несправедливість виправили і офіцерські погони його йому вручили (посмертно).

Втім, це була просто данина пам’яті Святослава-Скельда. Для нас – не просто формальність, а важливий етап його і нашої Долі, так як колись була і Присяга для Святослава.

Останнім часом він все частіше і частіше заполоняє мої думки і, як завжди, із піснею. Він чомусь приходить завжди разом з піснею і з нею відгукується в душі. На цей раз чуються рядки старої солдатської афганської пісні, яка як про нього, та і, мабуть, про всіх його небесних братів – НАШИХ ДІТЕЙ – ЗАХИСНИКІВ ВІТЧИЗНИ:

«Так что ты, кукушка, погоди,
Мне сулить чужую долю чью-то.
У солдата – ВЕЧНОСТЬ ВПЕРЕДИ,
Ты ее со старостью не путай.»

Сергій ГОРБЕНКО (Sergio Alessandro Gorbenko з Lesya Gorbenkо)

Про Святослава Горбенка ( Скельда) “Український репортер” розповідав тут

• Батько написав листа полеглому синові-герою. Сьогодні — день народження Скельда
• У Києві вшанували пам’ять полеглого “кіборга” Скельда
• Харків: університет пам’ятає полеглих героїв (+відео

Сообщение “Син дивився вперед, як у вічність, збирався у свою дорогу”. Спомин батьків полеглого воїна розриває душу появились сначала на Український репортер.

До батальйону ввійшли: перша окрема штурмова рота (командир – друг Да Вінчі), друга окрема рота вогневої підтримки ім. капітана Воловика (друг Астма), третя окрема стрілецька рота (друг Гонта) і тактична група “Сапсан” (друг Сирота).

“Цей батальйон створюється для перемоги у війні. Буде важко. Але цікаво”, – зазначив командир Першого окремого батальйону ДУК ПС друг Тенгіз.

“Український народ має досвід боротьби з внутрішнім і зовнішнім окупантом. Ми не дозволимо нікому торгувати святою землею наших предків. І в українців є достатньо сил, аби блокувати та знищувати ворога самостійно. Українці довели, що вміють чудово самоорганізовуватися – навіть усупереч владі. Не можна здобути свободу не борючись за неї!”, – наголосив командир ДУК ПС Андрій Стемпіцький.

Фото facebook.com/partyrightsector

Відео: розмова в редакції “Українського репортера” з поетом, бардом, добровольцем Олексієм Биком про Правий сектор

Сообщение Сформовано Перший окремий батальйон ДУК “Правий сектор” появились сначала на Український репортер.

Стерненко отримав ножове поранення в руку, захищаючись, він ножем завдав тяжке поранення в живіт одному з нападників. Травма виявилась несумісною з життям і кіллер помер. Другий нападник утік.

Соратники громадського активіста одразу після нападу влаштували трансляцію в Інтернеті. Стерненку надали першу допомогу лікарі швидкої і забрали до лікарні, де прооперували.

Пізніше стало відомо, що загиблий – боєць 25-ї аеромобильної бригади ЗСУ з Чорноморська Іван Кузнєцов, йому було 25 років. Другий нападник – Олександр Ісайкл, 1988 року народження, він отримав ножове поранення в живіт.

Поліція наразі встановлює обставини події та осіб, які можуть бути до неї причетні.

Напад на Стерненка кваліфіковано за ч.1 ст.122 (умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження), ч.1 ст. 15, ч.1 ст. 115 (замах на вбивство) та ч.1 ст. 115 (умисне вбивство) Кримінального кодексу України. Триває слідство.

Варто сказати, що це вже третій напад на Стерненка, який прославився зривами концертів зірок екстради і декомунізацією Одеси з початку року. 1 травня невідомий вистрілив йому в шию ззаду з травматичної зброї. Тоді нападника вдалося затримати.

7 лютого на Стерненка напали біля його будинку. Саме колишній ватажок “Правого сектора” заявляв, що вважає організатором нападу на себе мера Одеси Геннадія Труханова.

Сообщение На екс-керівника одеського “Правого сектора” Стерненка вчинили третій замах з початку року. Нападника вбито появились сначала на Український репортер.

Згідно з розпорядженням Конотопської міської ради, у дні жалоби скасовуються концертно-розважальні та видовищні заходи на території міста. На головному флагштоці міста, будівлях органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ і організацій приспустять Державний Прапор України. Також вносяться відповідні зміни до програм теле- та радіопередач на телеканалах та радіостанціях, що транслюються у Конотопі.

Напередодні, 28 березня, у Кривому Розі на Дніпропетровщині оголошували жалобу через загибель у зоні проведення АТО 46-річного бійця ЗСУ Сергія Гранкіна з позивним “Балу” – старшини мінометної батареї 54-ї окремої механізованої бригади. Він загинув 24 березня внаслідок ворожого обстрілу в районі Троїцького на Світлодарській дузі.

За особисту мужність Гранкіна посмертно нагороджено знаком “За заслуги перед містом”. Його поховають на Алеї слави Центрального кладовища.

Станом на грудень 2017 року під час війни на Донбасі найбільше загинуло бійців з Дніпропетровщини – 432.

Тим часом у штабі АТО повідомляють про 54 ворожі обстріли за минулу добу, 28 березня. Ніхто з українських воїнів не постраждав.

Сообщение У Конотопі – жалоба за 19-річним бійцем “Правого сектору”, який загинув на фронті появились сначала на Український репортер.

“18 березня 2018 року  обиратимуть президента, точніше ‒ переобиратимуть на новий термін Владіміра Путіна. У цей день ‒ в четверту річницю анексії Криму ‒ в дипломатичних представництвах держави-агресора в Україні (у Києві, Харкові, Одесі та Львові) з 8:00 до 20:00 Москва планує провести голосування, а люди з паспортами РФ, які тимчасово перебувають в Україні, ‒ взяти участь у цьому фарсі.

Українські націоналісти вважають це неприпустимим з позицій здорового глузду і моралі, адже Кремль проводитиме так звані вибори свого президента також на території анексованого Криму та окупованого Донбасу. Саме тому українські націоналісти не допустять в Україні голосування за президента Московії.

В Україні агресор не повинен отримати жодного голосу на виборах президента Московії! Якщо цього не розуміє тимчасова влада України ‒ то саме ми, українські патріоти, прийдемо і проконтролюємо, щоби цього дня ніхто не потрапив до дипломатичних установ Московщини. Кремлівських виборців чекатимуть заблоковані будівлі та “коридор ганьби”.

Для всіх очевидно: кожен, хто голосує, підтримує загарбання українських земель.

Початок о 8:00. Тривалість – 12 годин. Біля усіх дипустанов Московії в Україні”,  – повідомляє ВО “Свобода”. Таку ж заяву поширив “Нацкорпус” і “Правий сектор“.

Нагадаємо, у березні минулого року лідери ВО “Свобода”, “Правого сектору” і “Нацкорпусу” підписали Національний маніфест. Цей документ декларує “спільність поглядів націоналістів на державотворення”, містить у собі перелік конкретних кроків і завдань. Більша частина Маніфесту присвячена заходам з відбиття російської агресії.

Фото “Українського репортера”

Сообщение Ні російським виборам в Україні! Націоналісти блокуватимуть голосування за президента Московії появились сначала на Український репортер.