Українські військові, добровольці, медики й волонтери 242 дні протистояли навалі російських окупаційних військ та проросійським бойовикам. Затято відстоювали клаптик української землі, на якому розташовувався Міжнародний аеропорт «Донецьк» імені Сергія Прокоф’єва.

«Люди вистояли, не витримав бетон», – цей легендарний вислів описує безстрашність і незламність захисників Донецького аеропорту, яких стали називати «кіборгами». Він коротко охарактеризував тривалий час протистояння на невеликому плацдармі.

Зоною бойових дій стало летовище, відкрите 1933 року. До Євро-2012 тут збудували нову злітно-посадкову смугу, яка могла приймати усі різновиди літаків. Під час церемонії відкриття на неї приземлявся вже теж легендарний літак «Мрія». Звідси можна було дістатися як Європи, так і Китаю, США, а також країн Близького Сходу.

Тоді ж відреконструювали весь аеропорт та збудували новий термінал. Саме його проросійські незаконні збройні формування підірвали 20 січня 2015 року, остаточно перетворивши летовище на руїни.

Уперше ж російські загарбники безуспішно спробували захопити аеропорт 17 квітня 2014 року, а 6 травня всі польоти через летовище припинилися. Друга спроба противника взяти під контроль ДАП відбулася 26 травня. Саме ця дата вважається початком відліку боїв за Донецький аеропорт. Тоді у новий термінал зайшли підрозділи російських військ і бойовиків. Завдяки скоординованим діям українська авіація та наземні сили витіснили ворога із займаних позицій, а летовище перейшло під контроль сил АТО.

Пізніше була повна дестабілізація міста Донецьк, початок окупації та нескінченні спроби ворога відібрати контроль над аеропортом, але наші воїни не здавали позицій і під шквальним вогнем тримали оборону.

Після бою 26 травня упродовж усього літа на летовищі не відбувалося значних вогневих сутичок, перестрілки мали короткочасний та епізодичний характер. А вже на початку вересня 2014 року в аеропорту розпочалися важкі бої – ворог активізував наступ усупереч Мінським домовленостям.

Українські військовослужбовці утримували старий і новий термінали. Опорним пунктом сил АТО було селище Піски – через нього захисникам аеропорту поставляли провізію й боєприпаси, відбувалася ротація. У цьому ж селищі розгорнули артилерію вогневої підтримки.

Проросійські сили систематично штурмували термінали, займали нові позиції, втрачали їх і знову готували штурми. Унаслідок боїв руйнувалася інфраструктура аеропорту – у грудні 2014 року значних пошкоджень зазнав старий термінал. А 13 січня 2015 року після майже восьми місяців щоденних обстрілів обвалилася диспетчерська вежа Донецького аеропорту, яку утримували українці бійці. Вона була «очима» захисників ДАПу і стала символом їхнього героїзму та оборони летовища загалом.

У новому терміналі бої точилися за різні його поверхи – на фінальних етапах битви українські воїни утримували перший поверх, а підвал та верхні поверхи контролював супротивник. Коли 20 січня проросійські сили підірвали новий термінал, бетонні перекриття і стеля у багатьох секціях обвалилася, ховаючи під собою українських захисників. 22 січня 2015 року вцілілі оборонці вийшли з термінала. Ця дата вважається днем, коли Донецький аеропорт було повністю зруйновано.

У різний час безпосередньо аеропорт і прилеглі до нього об’єкти захищали спецпризначенці 3-го окремого полку, бійці 93-ї та 72-ї окремих механізованих, 79-ї, 80-ї, 81-ї, 95-ї окремих аеромобільних бригад, 1-ї та 17-ї окремих танкових бригад та 57-ї окремої мотопіхотної бригад, 90-го окремого аеромобільного та 74-го окремого розвідувального батальйонів, бійці полку «Дніпро-1» та українські добровольці. Багатьох із них відзначено державними нагородами, деяких – посмертно.

За стійкість, безстрашність і нездоланність українських захисників Донецького аеропорту назвали «кіборгами». Пам’ять про їхню звитягу сьогодні українці втілюють у фотовиставках, книгах, фільмах, пам’ятних монетах.

Оборона Донецького аеропорту – одна з перших битв, яка показала, що українська сила спротиву сильніша за російську зброю. Потім були Азовсталь, важкі бої за Харків та Авдіївку, Сєвєродонецьк та Попасну, битва за Бахмут заради волі та перемоги в російсько-українській війні, що триває.

Укрінформ.

На цю тему:

• Батьки полеглого героя-кіборга посіяли пшеницю на меморіальному полі в 3-му полку спецпризначення
• Сергій Горбенко: “У 1945-му мій батько не міг уявити, що його внука уб’ють в 2014 році внуки його товаришів по зброї”
• У Києві вшанували пам’ять полеглого “кіборга” Скельда
• У шевченковому вузі вшанували пам’ять добровольця Святослава Горбенка (+фото)
• “Мамо, мене нікому замінити в Донецькому аеропорту”. Яким був Герой України Ігор Зінич

Сообщение Сьогодні -День вшанування захисників Донецького аеропорту. Низький уклін вам, Герої! (+відео) появились сначала на Український репортер.

20 січня 2015 -го, під час оборони летовища наша країна, на жаль, зазнала найбільших втрат серед захисників.

Загалом за весь період боїв за цей стратегічний об’єкт, з вересня 2014 року до січня 2015-го, до рідних домівок не повернулося 109 воїнів Збройних Сил. А ще ж були і добровольці…

«Величезна несправедливість полягає у тому, що Росія до нас відправляла непотріб, який не міг знайти себе ніде в житті, мiг тільки вбивати і грабувати, а з нашого боку, на жаль, воювали і гинули кращі. Розумні, освічені, справжні патріоти, які стояли до останнього», – гооврив генерал Олег Мікац, який командував 93-ю окремою механізованою бригадою ЗСУ, що разом з іншими підрозділами Збройних сил та добровольцями обороняли ДАП. Аеропорт тоді тримали дев’ять окремих бригад ЗСУ, а також 3-й Окремий полк спецпризначення, 74-й Окремий розвідбатальйон, 91 Окремий полк оперативного забезпечення, 8 Окрема автомобільна санітарна рота та ввоїни 169-го навчального центру “Десна”.

У період з 28 серпня по 4 жовтня 2014 року обороною Донецького аеропорту командував Олександр Трепак (позивний «Редут»). 

Це був період дуже запеклих боїв за українську твердиню. Уся країна почула про незламність наших «кіборгів», які вже на той час підбили вісім ворожих танків, а один танк захопили, також знищили більше 270 російських терористів. Під час цього осіннього двобою з московитською ордою «Редута» було поранено.

Ще раніше, у червні 2014-го “Редут” разом зі своїми воїнами не дав ворогові захопити Центральну артилерійську базу озброєння у Бахмуті, а також соляну шахту на околиці цього ж міста, у якій українська армія зберігає величезні запаси стрілецької зброї.

Олександр Трепак був командиром 3-го Окремого полку спеціального призначення імені князя Святослава Хороброго. Він – Герой України, кавалер двох орденів Богдана Хмельницького. Сьогодні  є начальником штабу – заступником командувача Сил спеціальних операцій ЗСУ.

На запитання журналістів “Українського репортера” що допомогло «кіборгам» вистояти у цій борні бригадний генерал Олександр Трепак відповів так:

– Вважаю, що у кожному із нас ніби озвалося щось предковічне, наче із сивої давнини: «Хлопці, вам треба тут стояти!» І оте напутнє ніби вчувалося: «Ми не можемо вам скрізь допомогти, але тут разом з вами тримаємо цю твердиню». Напевно, тоді кожен із воїнів відчував ці невидимі ниточки духовного зв’язку… Ми розуміли: нам треба тут СТОЯТИ! Пліч-о-пліч, один біля одного. Про інше навіть не думалося.

Нам упам’ятку і такі слова “Редута” про “кіборгів”:

-Хоч я на той час і був полковником, але тоді, у цих хлопців я навчився у першу чергу бути українцем. Можливо, мені потрібно було для цього 40 років прожити, дослужитися до звання “полковник”, щоб зустріти їх у терміналі Донецького аеропорту, щоб ми дали зрозуміти один одному хто ми такі, що це – наша земля і що ми маємо робити. А чи молодий ти, чи – старий, чи маєш досвід чи ні, у тих умовах не мало ніякого значення. Найголовніше, щоб ти був по духу біля цієї землі, щоб розумів, де – твої побратими, а де – ворог. Все просто. І наші хлопці стояли… Вони стояли на своєму місці, не відходили…

На віки вічнії в історії України закарбовано подвиг українських воїнів, які боронять свою землю від путінської орди. Одвічна слава і шана полеглим Героям! Низький уклін усім родинам, які втратили на цій війні своїх рідних.

На цю тему:

• Батьки полеглого героя-кіборга посіяли пшеницю на меморіальному полі в 3-му полку спецпризначення
• Сергій Горбенко: “У 1945-му мій батько не міг уявити, що його внука уб’ють в 2014 році внуки його товаришів по зброї”
• У Києві вшанували пам’ять полеглого “кіборга” Скельда
• У шевченковому вузі вшанували пам’ять добровольця Святослава Горбенка (+фото)
• “Мамо, мене нікому замінити в Донецькому аеропорту”. Яким був Герой України Ігор Зінич

Сообщение Сьогодні в Україні – День пам’яті захисників Донецького аеропорту появились сначала на Український репортер.

На цю щемку й особливу церемонію приїхали захисники Вітчизни, легендарний командир оборони Донецького аеропорту, Герой України, полковник Олександр Трепак (“Редут”), однодумці родини Горбенків. Завдяки сприянню й допомозі “Редута” на території цієї приватної садиби замайоріло синьо-жовте знамено.

Святослав Горбенко був одним із хоробрих “кіборгів”, які під командуванням “Редута” билися з лютим ворогом в Донецькому аеропорту.

Доброволець “Скельд”, боєць 1-ої штурмової роти 5-го батальйону ДУК “Правий сектор”, разом з побратимами показали усім нам, зрештою усьому світові, які вони, українські воїни, що означає для них рідна земля і чому наш народ ніколи не зможе перемогти будь-яка орда.

На запитання що допомогло «кіборгам» вистояти у цій борні полковник Олександр Трепак відповів так: «Вважаю, що у кожному із нас ніби озвалося щось предковічне, наче із сивої давнини:

«Хлопці, вам треба тут стояти!» І оте напутнє ніби вчувалося: «Ми не можемо вам скрізь допомогти, але тут разом з вами тримаємо цю твердиню». Напевно, тоді кожен із воїнів відчував ці невидимі ниточки невидимого духовного зв’язку… Ми розуміли: нам треба тут СТОЯТИ! Пліч-о-пліч, один біля одного. Про інше навіть не думалося».

І досі упам’ятку слова “Редута” про “кіборгів”:

“Хоч я на той час і був полковником, але тоді, у цих хлопців я навчився у першу чергу бути українцем. Можливо, мені потрібно було для цього 40 років прожити, дослужитися до звання “полковник”, щоб зустріти їх у терміналі Донецького аеропорту, щоб ми дали зрозуміти один одному хто ми такі, що це – наша земля і що ми маємо робити. А чи молодий ти, чи – старий, чи маєш досвід чи ні, у тих умовах не мало ніякого значення. Найголовніше, щоб ти був по духу біля цієї землі, щоб розумів, де – твої побратими, а де – ворог. Все просто. І наші хлопці стояли… Вони стояли на своєму місці, не відходили…”

“Скельд” є прикладом жертовного служіння своєму непероможному народові, своїй нації.  Сьогодні, 23 серпня, у День Державного прапора України гості подружжя Горбенків у дружньому колі розмірковували і про майбутню перемогу над російськими загарбниками, і про те, що необхідно зробити аби це сталося, і про те, що відчувають воїни у моменти смертельної небезпеки під час двобою з московитським ворогом.

Зринуло і питання гуманності щодо полонених ворогів, про те, як мають реагувати на це і воїни, і суспільство. Ніякого прощення катам і вбивцям! Говорили щиро, без зайвого пафосу, висловлювали те, що на серці.

Сергій Олександрович Горбенко, батько Святослава, сказав, висловивши тверде припущення: якби син сьогодні був серед нас, то, певно, він служив би у  3-му Окремому полку спеціального призначення імені князя Святослава Хороброго, яким донедавна командував полковник Олександр Трепак.

Святослав мріяв про армію, закінчив військову кафедру (йому присвоєно звання “молодший лейтенант”, посмертно). Батьки хлопця кажуть, що перед ним відкривалася блискуча кар’єра науковця, він знав кілька іноземних мов, навчався у трьох вузах. В Інституті філології Національного університету імені Тараса Шевченка Святослав опановував японську мову. Не судилося…

Дуже шкода, що від нас йдуть такі люди. Одвічна шана полеглим героям.

Про Святослава Горбенка також читайте:

• У Кропивницькому на символічному полі пам’яті героїв зібрали урожай (+відео)

Сообщение На подвір’ї оселі, де мешкають батьки воїна-добровольця “Скельда”, було піднято Державний прапор України появились сначала на Український репортер.

Про цю непересічну подію розповіла на сторіці у Фейсбуку волонтерка Тетяна Бородіна.

“В полку є багато традицій та знакових місць, – пише пані Тетяна. – Одне із них – символічне поле пам’яті. Перед гранітним каменем із щемним написом “Вони загинули, щоб ми стали українцями” насипане міні-поле. Сюди звозили землю рідні загиблих військових, із тих місць, де вони народилися. І так виходить, що тут земля із усієї України, із різних її куточків.
В минулому році сюди приїздили батьки Народного Героя України Святослава Горбенка, Скельда, юнака, який віддав за нас із вами життя в 19 років, в ДАПі…
Мама та тато засіяли зерно озимої пшениці, саме вона росла на Полі Пам’яті в цьому році.

Рідні загиблих воїнів жнивують і беруть із собою сніп нового врожаю, як символ того, що життя продовжується! Приїхати на жнива з об’єктивних причин батьки Святослава не змогли.
То ж, дорогі наші люди, я зібрала для вас сніп, а передасть вам його Герой України полковник Трепак Олександр Сергійович, Редут (до речі, автор ідеї з полем)”.

Варто нагадати, хто ж він, полковник “Редут”. Його ім’я відоме багатьом людям в Україні, особливо військовим, хоч фото публічно і не показують у ЗМІ, адже йдеться про Сили спеціальних операцій нашого війська. Полковник Олександр Трепак (позивний «Редут») з 28 серпня по 4 жовтня 2014 року командував обороною Донецького аеропорту.

Це був період дуже запеклих боїв за українську твердиню. Уся країна почула про незламність наших «кіборгів», які вже на той час підбили вісім ворожих танків, а один танк захопили, також знищили більше 270 російських терористів. Під час цього осіннього двобою з московитською ордою «Редута» було поранено.

Ще раніше, у червні 2014-го полковник Олександр Трепак разом зі своїми воїнами не дав ворогові захопити Центральну артилерійську базу озброєння у Бахмуті, а також соляну шахту на околиці цього ж міста, у якій українська армія зберігає величезні запаси стрілецької зброї.

23 березня 2016 року Олександра Трепака призначили командиром 3-го Окремого полку спеціального призначення імені князя Святослава Хороброго. Він є Героєм України, кавалером двох орденів Богдана Хмельницького.

2 листопада 2020 року полковник Трепак попрощався з бойовим прапором 3-го Окремого полку спеціального призначення імені князя Святослава Хороброго. Він продовжує військову службу поза межами полку, але в тій же родині «сіроманців», тобто Сил спеціального призначення.

На Фейсбук-сторінці полку також розміщено інформацію про особливий жнивний день.

“Український репортер” раніше розповідав, що 1 жовтня 2020-го батьки Святослава Горбенка– Сергій Олександрович і Леся Вікторівна – відвідали у місті Кропивницький цю військову частину – героїчний 3-й полк, оглянули музейний комплекс бойової слави, розпитували воїнів, які обороняли аеропорт разом із Святославом про бої з ворогом 3 жовтня 2014 року, про те, яким був їхній син (“Скельд”) у тій страшній борні за Україну. “Це був великий воїн великої України!”, – говорили побратими Святослава.

В полку свято зберігають пам’ять про оборонців рідної землі, шанують їхній подвиг, роблять усе для того, щоб імена героїв були навічно в пам’яті народній. Ось де гідний приклад для наслідування! Родини полеглих героїв для 3-го Окремого полку завжди є своїми, усі вони – як велика українська родина.

Відео про те, як 1 жовтня 2020-го сіяли пшеничку на символічному полі пам’яті:

Нам, журналістам “Українського репортера”, досі упам’ятку слова “Редута” про “кіборгів”:

-Хоч я на той час і був полковником, але тоді, у цих хлопців я навчився у першу чергу бути українцем. Можливо, мені потрібно було для цього 40 років прожити, дослужитися до звання “полковник”, щоб зустріти їх у терміналі Донецького аеропорту, щоб ми дали зрозуміти один одному хто ми такі, що це – наша земля і що ми маємо робити. А чи молодий ти, чи – старий, чи маєш досвід чи ні, у тих умовах не мало ніякого значення. Найголовніше, щоб ти був по духу біля цієї землі, щоб розумів, де – твої побратими, а де – ворог. Все просто. І наші хлопці стояли… Вони стояли на своєму місці, не відходили…

“Щоб ти був по духу біля цієї землі”. Які прекрасні слова! Їх не прочитаєш у книжці, не побачиш на білборді. Це є справжнім, що лежить біля серця. Тому твердо й непорушно стоять найкращі сини і доньки країни в обороні своєї землі (і вона не по зубах російській орді). Шкода тільки, що маємо так багато втрат у цій війні, що пішли у засвіти тисячі наших оборонців. Тепер ось – пшеничка на полі пам’яті. Мільйони хлібних зерен. Багатомільйонна нація Героїв.

Сообщение У Кропивницькому на символічному полі пам’яті героїв зібрали урожай (+відео) появились сначала на Український репортер.

Бетон не вистояв, а люди вистояли! Це – про неймовірну мужність наших захисників. Світлини ДАПу, які розмістило видання znaj, вражають. 

Перед Євро-2012 летовище зазнало масштабної реконструкції, на яку було витрачено 875 мільйонів доларів. Було побудовано новий семиповерховий термінал, неподалік планувалися виставковий центр і бізнес-місто. Та війна зруйнувала всі ці плани: з 26 травня 2014 року аеропорт призупинив роботу.

Через летовище проходила лінія фронту, йшли постійні бої за контроль над його частинами. Тривалий час термінали обороняли українські військовики, добровольці, яких за стійкість назвали «кіборгами». Однак 22 січня штаб АТО визнав повну втрату контролю над аеропортом. В ході боїв він був повністю зруйнований.

Сообщение Не вистояв ані метал, ані бетон. Що залишилося від Донецького летовища(+фото) появились сначала на Український репортер.

П’ять років тому не витримали ворожого вогню російських загарбників бетонно-залізні конструкції терміналів Донецького аеропорту, оборона якого тривала 242 дні. Ці несамовиті атаки рашистських зайд витримали наші “кіборги”, які тримали цю аеропортівську твердиню до останнього, а потім змушені були відійти. Ми шанобливо згадуємо наших воїнів-“кіборгів”. Низький уклін полеглим бійцям.

Сьогодні, 20 січня вранці на території Міжнародного аеропорту «Бориспіль» (термінал «D») відбулося тематичне мистецьке дійство за участі Національного президентського оркестру та хору Ансамблю пісні і танцю Збройних Сил України.

Особливе місце у заході було відведено композиції, яку виконали на унікальному музичному інструменті – «Дзвони війни», виготовленому у 2016 році з гільз 152-міліметрових артилерійських снарядів. Про це повідомляє Міністерство оборони України.

Цього дня також відбулася всеукраїнська акція вшанування “кіборгів” в інших аеропортах країни.

У Києві Президент України Володимир Зеленський взяв участь у вшануванні пам’яті “кіборгів” на території меморіалу Міноборони. Були присутні родини загиблих військовослужбовців, керівництво оборонного відомства, представники громадськості, військовослужбовці Київського гарнізону, курсанти та ліцеїсти військових навчальних закладів столиці.

Фото пресслужби Міністерства оборони України

Про героїв-кіборгів також читайте:

• Сергій Горбенко: “У 1945-му мій батько не міг уявити, що його внука уб’ють в 2014 році внуки його товаришів по зброї”
• Слово про “кіборгів”. Чому ні Муженко, ні Полторак не прийшли до родин полеглих воїнів? (+відео)
• У Києві вшанували пам’ять полеглого “кіборга” Скельда
• У шевченковому вузі вшанували пам’ять добровольця Святослава Горбенка (+фото)
• “Мамо, мене нікому замінити в Донецькому аеропорту”. Яким був Герой України Ігор Зінич

Сообщение Низький уклін “кіборгам”. Шанобливо згадуємо українських героїв появились сначала на Український репортер.

На високому п’єдесталі перед першим танком (між іншим, радянським Т-34) височить фігура польського солдата у формі початку 20-го століття в шоломі та френчі. Права рука високо здіймає шаблю, як у воїнів генерала Ярослава Домбровськєго, а ліва піднімає знамено Вітчизни, яке високо тримали добровольці всіх часів і епох.

Така красномовна деталь як пам’ятник саме Солдату Добровольцю в Державному музеї Польщі, музеї, присвяченому, перш за все, історії офіційної польської армії, говорить сама за себе. Говорить про те, що держава і народ високо цінують саме добровольців, які є фундаментом і силою всіх родів Війська Польского.

Згадуються добровольці і в державному гімні Польщі:
«Marsz, marsz, Dąbrowski,
Z ziemi włoskiej do Polski.
Za twoim przewodem
Złączym się z narodem. »

«Марш, марш, Домбровський,
З землі італійської до Польщі!
За твоїм проводом
Поєднаємось з народом.»

Коментарі зайві. Всі поляки: і держава, і суспільство пам’ятають, що основою відродження їх Вітчизни з небуття, визволення з окупації, звільнення від чужинців були саме добровольці. Поляки не раз відбивали смертельні навали, які не витримували інші європейці (монголо-татар, турків, шведів), пережили зраду своєї країни усією Європою, розділення і знищення своєї країни європейськими сусідами у змові з напівазійською Росією. Пережили бездержав’я і майже столітню окупацію своєї країни, але залишилися нацією, відбили лютих зайд, здобули свободу. І завжди основою відродження сили народу і його духу були саме воїни добровольці. Їхній подвиг, пам’ять про них – віднині святиня в Польщі. І цей культ честі Добровольців існував завжди, навіть після перших їхніх невдалих виступів і поразок.

Хтозна, можливо ця повага і пошана з часом і привела до того, що на місце вбитих героїв ставали все нові і нові, і лави добровольців завжди поповнювалися польським народом, хтозна, може саме тому полякам і вдалося нарешті скинути з себе ненависне московське іго, а також залежність від Австрії і Німеччини.

Взагалі, пам’ять про захисників Вітчизни і особливо полеглих воїнів в Польщі – святе. Пам’ятаю, як мене вразив зовсім не пафосний життєвий епізод на тих же Ієрусалимських алеях весною 2017 року. Ми їхали на Старувку в бусі і вийшли одразу ж на Алеях, щоб трохи пройтися центральною частиною по дорозі до Старого міста. З нами поруч їхав молодий чоловік десь 30-ти років з косичкою і молодіжним тату на передпліччі, очевидно, велосипедист, бо віз свій ровер. Вийшов з нами на одній зупинці. Вже збирався сісти і поїхати вздовж Алей, коли раптом пішов прямо вперед по тротуару, Прослідкувавши за ним поглядом, ми побачили, що він підійшов до простенького цегляного меморіалу з надписом: «Тут пролилася кров поляків, 1944 рік». ( Такі маленькі стелли є по всій Варшаві на згадку про героїзм і жертву польських воїнів-добровольців генерала Тадеуша Бур-Коморовського, які підняли відоме Варшавське повстання проти німців 1 серпня 1944 року.) Майже всі повстанці загинули ( біля 200 000 чоловік за весь час). Після придушення повстання карателі з СС розстрілювали полонених і поранених повстанців по всьому місту. Зазвичай на таких стелах, крім надпису, стоять лампадки і лежать живі квіти. Завжди чистота і порядок, ніколи не побачите розбитих лампадок чи розкиданих квітів. Думаєте, це держава робить? Ми побачили, як і хто це робить.

Молодий поляк підійшов до пам’ятної стели і підняв вазу з квітами і лампадку, що впали. Акуратно поставив… Потім сів на велосипед і поїхав по своєму маршруту. Просто зробив це як звичайну справу. Думаю, так і по всій Варшаві і на Урсусу і на Полі Мокотовському і на Вілянуві.

Ми тоді приїхали до родичів і друзів і були вражені цим контрастом, адже в Україні ми на той час не те що меморіали, а свіжі могили воїнів-захисників змушені були захищати, і не в прифронтовій зоні, а в тилу і навіть у столиці.

Доля сучасних українських воїнів-добровольців славна, але водночас гірка і трагічна. Ставлення до них в нашій державі дике і ненормальне, як і спосіб війни, яку веде проти нас ворожа Росія. Коротко оцінку цього ставлення висловив саме воїн-доброволець батальону «Донбасс», за збігом долі саме поляк – Конрад Камінський. Свого часу, звертаючись до Порошенка, він сказав: «Ви не маєте честі, не маєте гонору».

В такий спосіб доброволець висловив обурення «дивовижною» і несправедливою політикою і ставленням держави і суспільства саме до воїнів-добровольців, які першими стали на захист України у важких 2014-2015 роках. Суть цього ставлення проявилося в тому, що, на відміну до військовослужбовців ЗСУ, добровольці не тільки були позбавлені статусу захисників Вітчизни і офіційної реєстрації з наданням статусу учасника бойових дій – їх звинувачували в усіх можливих і неможливих злочинах, дискредитували, арештовували, і це робила та держава, яку вони захистили від загарбання і знищення. Скільки відкрито щодо них кримінальних проваджень?! А скільки добровольців у воюючій країні кинуто за грати: 2 тисячі, 8 тисяч чи більше?!

Родини загиблих добровольців з початку війни були позбавлені державою визнання і прав, які мали родини полеглих військовослужбовців. Замість допомоги Порошенко і тодішній Кабінет Міністрів придумали «Порядок», згідно з яким вимагали від батьків загиблих солдат свідчень за кожну смерть їх синів.

Вдумайтеся, не з командирів добробатів питала держава, які мали подавати ці дані, а з батьків і вдів, які не могли ще отямитися від горя. І жодні доводи не діяли, не бралися до уваги заклики до совісті. Чиновники собезів, посилаючись на згаданий «Порядок», тільки байдуже знизували плечима: закон, мовляв, такий. Але хто прийняв цей закон і коли він став чинним? Саме в той час, коли на захист своєї землі піднялися добровольці, саме тоді, коли вони рішучим наступом в 2014 році змусили відступити не тільки кримінальників-колаборантів, але й професійних російських спецпризначенців і десантників? Це зовні виглядало як свідоме придушення добровольчого руху в Україні саме в час, коли добровольці могли змінити хід війни.

«Ми могли перемогти ще в 2014 році, – гірко скаже потім один із них. – Тільки нам не дали». Але дивно так не дали: бо не тільки ворожа Росія і Путін намагалися фізично знищити і дискредитувати добровольців, але й сама українська влада руками чиновників і силовиків адміністративно усіляко їх нищила і гнала з фронту. Згадайте хоча б 2014 – 2015 роки: тоді добровольчі батальйони змушували тотально переходити в підпорядкування або МВС, або Нацгвардії, або МО, або СБУ… І горе тим, хто не підкорився і не захотів цього робити: вони залишилися в рідній державі поза законом, їх переслідували. Трагедія «Лісника», трагедія «Торнадо», переслідування добровольчих батальйонів «ДУК ПС», «ОУН», «Карпатська Січ» вже стали історією, і ось-ось забудуться, але вони були і ми, ще живі, про них пам’ятаємо.

Особливо вражаючою, дивною і незрозумілою була позиція двох відомих людей, які всі 5 минулих років були при владі і по суті офіційно закликали українців в 2014 році до створення добровольчих батальйонів. Я говорю про Олександра Турчинова, який був з 26 лютого по 7 червня 2014 року Верховним Головнокомандувачем України, а після передачі повноважень Петру Порошенку  – Секретарем Ради національної безпеки і оборони і депутата ВР України, Дмитра Яроша, який водночас був в 2014-2015 році Провідником національно-визвольного руху «Правий сектор», а згодом, після обрання до парламенту, став радником начальника Генерального штабу (генерала Муженка). Вони під час російської навали (захоплення Криму, дій російських ДРГ в Донбасі) виступили із закликом до народу України створювати добровольчі батальйони.

І навіть на перших порах сприяли їх створенню, утриманню, фінансуванню і озброєнню. Що, безумовно, дало колосальний рятівний ефект для країни в перші місяці війни, бо всі ми пам’ятаємо, який жах посіяли добровольці в лавах нападників, російських військ, які вдерлися в Україну, розраховуючи, що армії майже немає, а цивільне населення не зможе себе захистити. Добровольчі батальйони «Дніпро 1», «Дніпро 2», «Донбас», “Шахтарськ”, ОУН, ДУК ПС, “Київська Русь”, “Золоті Ворота”, “Карпатьска Січ”, по суті поховали мрію Путіна на парад «обласних республік» на кшталт ЛНР і ДНР.

Росіянам не вдалося захопити ні Дніпро, ні Запоріжжя, ні Одесу, ні Харків. План «Новоросія» був зірваний саме добровольцями в першу чергу, бо вони прийняли на себе перші удари  ворога, поки військомати тільки поповнювали лави Збройних Сил, роздерибанених при попередніх президентах.

Допомогли добровольці, зокрема ДУК ПС, втримати і Донецький аеропорт і Піски, де стікав кров’ю наш нечисельний тоді загін спецпризначенців і десантники. Не віддали, відстояли аеропорт до підходу нових сил – десантників 79-ї і 80-ї бригад, танкістів 1-ї бригади і 92-ї ОМБ.

І поруч із спецпризначенцями і десантниками платили кров’ю і віддавали життя добровольці. Серед них був і наш синок Святослав, який не став чекати своїх офіцерських погонів і пішов простим солдатом в ДУК ПС, сказавши: «Тату, вони все одно не дадуть нам ні жити, ні навчатися» (на той час він був студентом-випускником Київського університету).

Він був мудрішимза багатьох старших від нього людей, які зараз поспіль, упродовж майже шести років війни, серйозно вірять: якщо вибачити ворогу смерті 13 тисяч українських воїнів, каліцтво десятків тисяч інших захисників, зламані долі родин, то вони дістануть мир від вбивці й загарбника.

Відео із Фейсбук-сторінки 3-й окремого полку СпП імені князя Святослава Хороброго

Втім, не тільки наш син Святослав, але і всі добровольці думали так, і тому вони готові були йти до кінця, битися на смерть, до остаточної перемоги, «дійти до Москви і там стріляти до останнього патрону»,- як казав генерал Кульчицький.

Може й тому вони, роззброєні і неукомплектовані, часто голодні і погано навчені військовій справі, вигравали бої і мали всі шанси виграти війну. Може й тому із захопленими в полон добровольцями сепари і росіяни розправлялися з особливою люттю, піддаючи їх нечуваним катуванням, страчували. Добровольці – хоробрі, мотивовані і високопатріотичні солдати – стали справжньою грізною зброєю України, страшнішою для Путіна ніж атомна зброя, танки і літаки.

Особливо боялися московські зайди, що добробати перейдуть кордон і перенесуть війну на територію РФ, що між іншим вимагали і правила військової науки. Про це говорив і покійний генерал Кульчицький, і підступно вбитий розвідник «Лісник».

Може тому, підлим і підступним ворогом був і влаштований кривавий Іловайський коридор, в якому по суті організували нищівний розстріл добробатів, зібраних під Іловайськ разом зі ЗСУ. Ми пам’ятаємо перші вимоги Путіна як умови для «переговорів» (а цих перемовин направду він потребував сам, бо не встигав тоді з «гуманітарним» підвезенням набоїв своїм найманцям і хотів зупинити наступ добровольців): прибрати з фронту добровольчі загони.

На превеликий подив, новий Головнокомандувач Порошенко охоче на це пристав… І почалося: країна, яка потребувала захисту, руками своєї ж влади почала переслідувати своїх захисників – по суті на корню ліквідовуючи добровольчий рух.

Рятівний, як на мій погляд, рух. Бо історія і Польщі, і всіх інших країн, нині успішних, це є історія перетворення доброовольчих підрозділів в ефективну переможну армію… Бо саме добровольці є її оплотом, кістяком і Духом.

Не будемо забувати також, що і солдатів ЗСУ 2014-2015 років певною мірою можна назвати добровольцями, адже більшість з цих людей добровільно йшли у військкомати, в армію, не думаючи ані про контракти, ані про гроші. Вони йшли захищати Батьківщину.

Добровольцями можна вважати й іншу категорію солдатів тих років, які просто не «косили», не втікали від служби, коли їх викликали військкомати, і залишали родини, роботу і навіть бізнес в ім’я служіння Вітчизні.

Всі ці люди були одного духу, вони були братами по духу. Вони стали нашими героями і нашою cлавою і гордістю, а для своїх родин – невимовною біллю, яку не лікує час, особливо наш. Бо в цей період більшість людей, піддавшись на брехню і тиск підступного ворога, готові пробачити йому цю кров. Святу кров добровольців – воїнів-захисників.

Але ця політика забуття почалася ще в 2014 році, коли почався страшний і моральний і державний злочин: невизнання загиблих добровольців. Демонстративна НЕДОПОМОГА і НЕВШАНУВАННЯ їхніх  осиротілих родин.

І що також дивує: першими, хто зрадили добровольців, стали ці дві особи, які призвали їх на захист Вітчизни, бо ні Секретар РНБО Турчинов, ні рдник начальника Генштабу, депутат ВР, Провідник “Правого Сектора” Ярош ані словом, ані дією не виступили проти політики замовчування вбитих добровольців, політики їх дискредитації, арештів, політики їх невизнання державою.

Не стали жодного разу в оборону пам’яті полеглих воїнів, які відгукнулися на їхній заклик, ані за долю їхніх розтерзаних родин ні Ярош, ні Турчинов. Жодного разу не виступили вони проти злочинного, ворогом вигаданого, «Порядку визнання» загиблих, жодним словом не виступили проти цілеспрямованої, керованої Порошенком, дивовижної (з точки зору потреби оборони) політики згортання добровольчого руху України.

Усі ці 5 років я принципово стояв на боці добровольців, як людей і як соціального явища, як нашої зброї в боротьбі. Як міг я відстоював їх права і боровся за їх пам’ять. І це не тільки тому що мій син – один із них, це перш за все тому, що я розумію те, що розуміє польський народ, який вже переміг і вигнав окупанта: добровольці – це сіль нашої землі, її найкращі воїни, основа і оплот нашого війська і запорука нашої перемоги.

Поки живий добровольчий рух, ніхто ніколи не переможе Україну. Тож в чорний, але пам’ятний для мене і для нашої родини день – 3 жовтня, день загибелі сина під час захисту Вітчизни, я кажу: «Вічна слава добровольцям – найкращим громадянам країни! Вічна слава добровольцям України! Героям Слава!”

ГОРБЕНКО Сергій Олександрович

P.S. Світлій пам’яті сина Святослава і його Небесним Братам – воїнам-добровольцям присвячується ця стаття.

На фото: Горбенко С. О. : “Наш син Святослав, як і всі добровольці, готовий був йти до кінця, битися на смерть, до остаточної перемоги”.

Фото: “Український репортер”

Читайте також:

• “Для нас вони – живі!” Роздуми батька полеглого воїна біля Стіни Пам’яті
• “Син дивився вперед, як у вічність, збирався у свою дорогу”. Спомин батьків полеглого воїна розриває душу

Сообщение Сьогодні – п’яті роковини з дня загибелі захисників України в Донецькому аеропорту (+відео,фото) появились сначала на Український репортер.

У Києві, біля Михайлівської площі, де Стіна пам’яті полеглих воїнів, погляд зупиняється на світлині одного з таких звитяжців. Це – Ігор Зінич з Київщини, Герой України, молодший сержант медичної служби Збройних Сил. Загинув 20 січня 2015 року в терміналі Донецького аеропорту.

Він був особливим медиком. Фронтовим. Надзвичайно хоробрим. В терміналі летовища йому вдавалося робити під ворожим вогнем дуже складні операції. Ігорю було 26.

Пригадалася зворушлива розмова з мамою Ігоря Вірою Іванівною. Це було відразу після урочистої церемонії нагородження Ігоря Зінича (посмертно) Орденом Святого Пантелеймона (честь медичної професії). Відзнаку вручили його мамі.

Пані Віра – пенсіонерка. Трудилася робітницею на деревообробному заводі у Рокитному Київської області.

Троє синів в родині. Було… Нині — двоє, бо Ігор — за вічною межею. А Петро, молодший, ось поруч з нами, приїхав на урочисту церемонію, він — у вишуканій вишиванці, кремезний, а в очах — ото одвічне українське: “…І покажем, що ми, браття, козацького роду”.

Найстарший син – Андрій, у нього п’ятеро діток.

– Але живе далеко від нас — аж на півночі Росії, служить пастором у церкві, – стиха промовляє пані Віра. – Тішимося, що маємо п’ятьох онуків — чотирьох хлопчиків і дівчинку.

-Будуть лікарями?

-Як Бог дасть.

І все ж розмова все одно прибивається до берегів війни з путінською Росією.

–Кіборги відгукувалися про вашого сина з великою теплотою, казали, що він рятував навіть тих важкопоранених, які, здавалося, були безнадійними.

-Він і удома таким був. Працював на швидкій. Якось був випадок, коли машина провалилася під лід. Ігор, не роздумуючи, кинувся на допомогу, витягував людей з-під криги, відвіз до лікарні. Він дуже любив свою роботу і був їй відданий до останнього.

– Перед тим, як вороги підірвали термінал летовиша Ігор вам устиг зателефонувати. Про що ви говорили, пані Віро?

-Я тоді була в лікарні, вибігла з кабінету, щоб краще чути у слухавці. Але зв’язок обірвався. Ми з ним розмовляли напередодні, він вже тоді був поранений. Але мені не сказав. Я сильно плакала, розуміла, що він не каже усієї правди. Нам же командування не все казало, що там було насправді. Обіцяли, що хлопців вивезуть звідтіля. Ігор обіцяв, що приїде. Заспокоював: “Оженюся, як приїду. Все буде добре, не плач, мамо!”. Я не знаю, чи була у нього дівчина, може й була, але ми, на жаль, не знаємо. Було б непогано, якби була дівчина, якби Ігор залишив по собі продовження…

–Мабуть, материнське серце підказує, що потрібно знайти і покарати вбивць вашого сина?

-Я бажаю їм тільки Божого суду.

–Орден Святого Пантелеймона вам  вручив Леонід Кравчук. Що саме сказав вам перший Президент України?

-Слова, які, мабуть, каже усім у таких випадках. Щоб у разі потреби зверталися, що допоможуть… Нас, таких матерів, уже дуже багато по Україні. Як і чим можна втішити матір, яка втратила дитину? Мені казали всі, що час лікує, що стане легше, забудеться. А не забувається, Ігор кожного дня перед очима, і в снах приходить. Весь час з нами. Ми говоримо про нього кожен день, кожну годину. Нема такого дня, щоб ми його не згадали. Він був дуже добрим, лагідним. Ми з батьком на нього надіялися, що буде нам опорою. Батько – хворий, а він лікар, послушний. А скільки у нього було друзів! Він за друзів і пішов на війну. Йому сказали, що на фронті дуже не вистачає лікарів, що якби там були лікарі, то багато кого можна було врятувати.

-Ви не відмовляли його?

-А як можна було відмовити? Я дуже просила, але син сказав твердо: “Піду”. Згодом я просила його повертатися звідтіля. А він: “ Мамо, мене нікому замінити…”. Врятував близько ста хлопців. Вони приїжджають, дякують. Солдати розповідали, що Ігор для них був як янгол-охоронець. Він казав, що все буде добре, “бо мене янгол охороняє”. Але в Бога – свої путі.

Пані Віра згадує останній приїзд сина додому.

-Він приїхав з командиром (той із Пісок їхав до Києва і взяв Ігоря з собою). Він добу був удома. Ми, звичайно, наговорилися на все життя. Він нічого нам не розказував, що там було насправді. Але син вже був не таким. Він внутрішньо дуже змінився. Не було доброї й милої його посмішки; тепер мені здається, що він тоді наче прощався із нами.

Світлана КОВАЛЬОВА

Фото Леоніда ФРОСЕВИЧА

Сообщение “Мамо, мене нікому замінити в Донецькому аеропорту”. Яким був Герой України Ігор Зінич появились сначала на Український репортер.

Наших кіборгів добре знають у багатьох куточках світу, шанують їх за звитягу і хоробрі серця.  “Ці хлопці є і моїми героями!”, – сказав торік під час мітингу-пам’яті кіборга Скельда (Святослава Горбенка) в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка журналіст американського видання “The Daily Signal” Новен Петерсон.

Колись Петерсон воював спецпризначецем в Іраку; на його думку, українські воїни на Донбасі захищають в тому числі й весь світ від російської загрози.

Чому ж  в Україні лише зрідка чуєш цю фразу:   “Ці хлопці є і моїми героями”? З року в рік спостерігаю, на жаль, що керівники різних рівнів не вміють жити одним життям зі своїм народом (і не хочуть). Це — страшний вірус, який поселився в душах усіляких діячів при посадах.

Його так просто не витравити! Якийсь злам потрібен, щоб хтось нарешті показав: саме так треба робити — йти до людей, ставати на коліна, втішати удів, матерів полеглих героїв, визнавати помилки і прорахунки, говорити чистосердечно про реальні справи.

І люди зрозуміють, вони серцем чують, хто з ними на одній “радіочастоті”. Але хто ж покаже приклад? Де вони, тії сміливці? Профанація, окозамилювання, урочистості заради “галочки” у звіті – це майже скрізь. І – безпам’ятство.

Бо забувають про те, який сьогодні День. Скажімо, на офіційних сайтах Київської облдержадміністрації та Київської облради 16 січня (станом на 13.00) в новинах жодним словом не згадується про воїнів, які захищали Донецький аеропорт. На жодному сайті райдержадміністрацій Київщини також не знайдете інформації про те, чому сьогодні ми схиляємо голови перед пам’яттю Героїв.

Зате на цих веб-ресурсах – море офіціозу про різноманітні наради за участю керівних районних чиновників.  Вони радяться про все-все: навіть як ліквідувати спалах африканської чуми на свинофермі.

Самі ж вихваляють і прославляють себе, як вони вболівають та піклуються на народ.  А ось піти до осель, де проживають сім’ї полеглих солдатів, щоб сердечно поспілкуватися з ними, запитати про їхні потреби, зрештою поїхати до Києва, до Стіни пам’яті, запалити свічечку – це многотрудне, виявляється, завдання…  Чиновний люд живе своїм життям, а простий народ – своїм.

День пам’яті кіборгів – це ще й привід говорити правду про ті страшні події. Правду про те, які ми є. Але чи усім потрібна правда?

Леонід ФРОСЕВИЧ

Фото “Українського репортера”

Читайте також:

• У шевченковому вузі вшанували пам’ять добровольця Святослава Горбенка (+фото)
• Слово про “кіборгів”. Чому ні Муженко, ні Полторак не прийшли до родин полеглих воїнів? (+відео)
• Сюжет Військового телебачення нагадує про деякі деталі тих боїв, умови, спорядження та зброю українських «Кіборгів»…

Сообщение Безпам’ятство. На Київщині забули про День вшанування кіборгів появились сначала на Український репортер.

Втім, схиляю голову перед пам’яттю воїнів і громадян ВСЬОГО СВІТУ, особливо невідомих, які, без надії на пам’ять про себе, піднялися проти агресора і насильника в тій війні і поклали життя за те, щоб зупинити чуму нацизма. Шкода тільки, що чума комунізму і чума псевдодемократичного маніпуляторства-зомбування виявилися ще гіршими хворобами людства.

Сергій ГОРБЕНКО

Сторінка у Фейсбуку 

Про Святослава Горбенка читайте тут

• Батько написав листа полеглому синові-герою. Сьогодні — день народження Скельда

Сообщение Сергій Горбенко: “У 1945-му мій батько не міг уявити, що його внука уб’ють в 2014 році внуки його товаришів по зброї” появились сначала на Український репортер.