“Український репортер” вирішив нагадати читачам розмову з Дмитром Пожоджуком, заслуженим майстром народної творчості України. Він — один з небагатьох, хто зламав стереотипи, що, мовляв, мережити хрестики — справа тільки жіночих рук. Його уява намалювала неймовірну кількість орнаментів, а руки відтворили їх на тканині.

“Здається, сьогодні і моє свято…  В доробку – 62 персональні виставки в Сумах, Черкасах, Чернівцях, Кам’янці-Подільському, Києві, Львові, Каневі, Івано-Франківську, Коломиї… І – у Франції, Польщі, Великобританії… Час минає і вік минає…”, – написав пан Дмитро у Фейсбуку. Нехай ще довгим-довгим буде Ваш творчий вік, майстре! І виставок ще попереду буде багато, переможних!

Дмитро Пожоджук відновив багато старовинних, призабутих і майже втрачених узорів карпатського краю та інших регіонів України, навіть Молдови, Болгарії, Білорусі, Литви і Балкан. Його авторські узори викликають неймовірне захоплення. Дивишся на його вишиванки і на мить забуваєш про все.

Здається, що в такі моменти люди стають добрішими.

– Пане Дмитре, якщо припасувати до вас вислів “народився у сорочці”, то ви, мабуть, народилися у вишитій?

– Мабуть (посміхається. – авт.). Вишиваю понад півстоліття, з першого класу. У нашій школі був гурток вишивання, який вела вчителька Мирослава Бойчук. Вона так захопила нас, малих, цим диво-дійством, що воно стало справою всього мого життя.

– Ви рахували, скільки створили вишивок?

– Якщо чесно, ні. Вишитих сорочок десь понад 150, рушників, ясиків, серветок, картин і портретів – багато. Моя перша вишита робота – “Два півники горох молотили”. Мав шість десятків персональних виставок – у Києві, в Національній спілці журналістів України, у Канівському національному музеї Тараса Шевченка, Львівському музеї Михайла Грушевського, Кам’янець-Подільському музеї-заповіднику, Сумському художньому музеї, Черкаському художньому музеї, Івано-Франківському краєзнавчому музеї, Чернівецькому літературно-меморіальному музеї Юрія Федьковича, в Шевченківському Комітеті в Києві, в Музеї гетьманства в Києві…

– Ваші персональні виставки завжди збирають велике коло шанувальників і за межами України.

– Так, з українською красою через мої роботи мали змогу познайомитися європейці під час виставок у Франції, Великобританії, Польщі…

– Сьогодні українська вишиванка стала неймовірно модною у світі, її одягають зарубіжні та вітчизняні зірки шоу-бізнесу. А хто з відомих українців ходить у ваших вишитих сорочках?

– Навіть колишній Президент України Віктор Ющенко, народний артист України Михайло Кривень, письменниця Галина Турелик, піаністка Мирослава Ластовецька, усіх і не згадаєш. Прості українці носять вишиванки моєї роботи. З особливим трепетом вишивав сорочку кіборгу Петру Шкільнику, адже вишиванка є оберегом українців.

– Але, як кажуть, не хрестиком єдиним. Ви автор багатьох оповідань, новел, віршів… Звідки це у вас?

– Якось у першому класі я написав оповідання “Гриб живий” і надіслав у дитячу газету “Зірка”. І ви знаєте, його там опублікували. Мені сподобалася “письменницька слава”, і я почав писати. Після закінчення школи вступив на факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, там відвідував літературну студію «Франкова кузня», був членом редколегії факультетської газети.

Ці роки подарували багато приємних зустрічей з майстрами слова, зокрема, із львівськими письменниками Дмитром Бандрівським, Ростиславом Братунем та іншими. Написав два історичні романи, які, на жаль, не побачили світ, а ось книгу новел “За ким плачуть флояри” можуть прочитати усі бажаючі.

Журналістську кар’єру починав на Буковині, в районних часописах Новоселиці, Путили, Кіцманя. Також закінчив аспірантуру філологічного факультету, дисертацію присвятив специфіці фольклору гуцульського етноетикету. Хочеться, щоб прислужилася українцям і моя наукова праця “Українська ввічливість”.

– А ще ми дізналися, що плануєте видати книжку народних пісень і опису танців, велику кількість яких зібрали і записали, мандруючи селами.

– Так, бо це треба зберегти для майбутніх поколінь, так само як і унікальні архітектурні споруди Гуцульщини, які досліджую, виступаючи з інформацією про них на наукових конференціях, симпозіумах.

– Ви також гарно співаєте, граєте на оригінальних музичних інструментах.

– На трембіті і дримбі. Не можна жити в Карпатах і не вміти грати на цих інструментах.

– Пане Дмитре, у вашій біографії є і рядок про те, що ви були і “при керівництві”… Розкажіть, будь ласка, докладніше про цю діяльність.

– Я двічі обирався депутатом Косівської районної ради (був головою комісії з питань культури), також двічі був Космацьким сільським головою. А якщо ти впрягаєшся у цей віз, то треба тягнути.

Тим паче, що всі мої ініціативи завжди знаходили підтримку в земляків, ми провели багато фестивалів. А хіба не так має бути на землі, яка просто дихає цим? Міжнародні фестивалі «Великдень у Космачі», з’їзди писанкарів завжди збирали велику кількість відвідувачів і майстрів.

Також, за підтримки громадськості, встановили у Космачі меморіальні дошки на честь Омеляна Ковча, Михайла Мороза, Григорія Смольського, Тараса Чупринки, Олекси Новаківського, Бориса Антоненка-Давидовича, Олександра Довженка, Володимира Шухевича…

Вважаю, що всеукраїнські вишколи української молоді «Повстанська стежка», молодіжні фестивалі «Керамічні канікули», які також “родом” з Космача, необхідно проводити для молоді у кожному куточку України. Це ж наша історія.

Від автора. Отакий він, Дмитро Пожоджук, життєлюб, митець, що пропагує своїми роботами красу України. Справжній маестро української вишивки.

Світлана КОВАЛЬОВА
Фото надане Дмитром Пожоджуком та з Фейсбук-сторінки майстра

Сообщение Дмитро Пожоджук. Який він, маестро української вишивки? появились сначала на Український репортер.

Обидва були свідомими українцями, обидва були заможними господарями в Космачі. Дід Микола був одним із засновників читальні «Просвіта» у Космачі.

Мого дядька Івана вже після другої світової війни закатували чекісти в Яблунові, а дядька Танасія, який повернувся з війни, як солдат червоної армії, застрілив московський солдат у Космачі і кров залила його військовий квиток.

Москва знищувала українців на українській, Богом даній, землі. Після війни більше половини населення Космача було депортовано в кримінали Росії і Казахстану, про що стверджує історик Валентин Мороз у своїй праці «Хроніка опору».

Серед них велика кількість моїх родичів: Дмитро Палійчук, Петро Палійчук з родиною, Гафія Палійчук, Анна Гаврищук, Василь Ребеджук, Параска Ребеджук…

Я, коли був ще школярем, ходив з мамою по афини в Космацькі гори. Там було безліч дерев’яних хрестів як свідчення, що московити знищували українців. Люди знали, де і кого було вбито.

Хрести погнили, попадали, загубилась історія та не стерлась пам’ять. Пам’ять, як у Космачі, на очах у вагітної дружини Марії російські солдати палили живого її чоловіка Михайла Варцаб’юка, підвішеного на смереці, як у родині Николєшиних застрілили на поді дівчину, яка спала в сіні, прив’язали її до коня і волочили дівоче тіло селом…

У Космач вів свою каральну дивізію чекістів Ніколай Дергачов аби знищити це село, яке не хотіло коритися Москві. А пізніше в Космачі проводились арешти і я вже бачив як арештували в нас історика Валентина Мороза, отця Василя Романюка, останнього було після концтаборів у Росії висвячено в Космачі на владику Ужгородського і Хустського і обрано патріархом Київським і всієї Руси-України. І коли всі держави на Дунаї стали на коліна перед Гітлером і Сталіном у Космачі майоріли ще жовто-сині знамена.

Українці боролись за свою Незалежність, українці і зараз борються за свою Незалежність, бо Москва не спить – вона і далі знищує Україну і вбиває українців на теренах Донецької і Луганської областей.

Коли чую російську мову то мені здається, що кати йдуть вбивати мене, бо саме цією мовою підписувались накази на катування мого діда Миколи та інших українців, на депортацію моїх родичів і численних українських патріотів з України в російську сибірську мерзлоту. Вся Росія, починаючи від Санкт-Петербурга до Магадану, стоїть на українських кістках, полита українськими сльозами і смутою.

І дивно стає, коли ще жителі теперішньої України банують за Москвою, хочуть руского язика, хоча зрозуміло, що значна частина із них – це нащадки чекістів, сескретарів райкомів, обкомів, центрального комітету комуністичної партії, а також тих сексотів, які вірно служили тій комуністичній каральній владі.

Їм було добре, вони жили заможно, вони мали роботу і тепер намагаються служити Москві. Безбатченки, бо не знають і не хочуть знати з якого вони роду і з якого народу. Як закінчилась війна та й після страшного 1933-го в Україну було привезено з Московщини безліч людей, яких і призначили на керівні посади. Виглядало, що на Україну посипалась московська злива.

Масу посад у вищих навчальних закладах України посіли «рускіє фронтовікі», яких я мав змогу пізнати навіть у Львівському національному університеті Імені Івана Франка. Мій однокурсник Олександр Коцький на одній з лекцій відмовився відповідати російською мовою і був відрахований з університету. І таких було багато.

Я також попав у немилість КГБ і оте КГБ переслідувало мене все життя. Зараз мені продовжують снитися страшні сни про оте КГБ. Мене виключали кілька разів з університету, я не мав можливості друкуватись в українській пресі, мене не брали на роботу. То ж стає зрозумілим, що таке для мене Незалежність України.

Сьогодні минає тридцять років з часу проголошення Незалежності. І мені видається, що ота незалежність є тільки на папері. Українці скитаються по чужих краях в пошуках праці, руйнуються сім’ї, деградує нове покоління , яке підростає.

Колись я радив Леонідові Кравчуку прийняти закон про повернення в Україну українців з Аргентини, Бразилії, Венесуели та інших країн, надати їм для проживання відповідну компенсацію і поселити в українських селах, які вимирають. Ті українці привезли б в Україну певну культуру землеробства, набуту в тих країнах і певний капітал. На жаль, Леонід Макарович цього не почув.

Ціни в Україні на продукти харчування зростають не те що кожного місяця, а, мабуть, кожного дня. Українці не живуть, а виживають. Корупція процвітає, мова українська на задвірках держави. У яку державу мають іти українці аби знайти Україну? До поляків, але там Польща, до французів, але там Франція, до японців, але там Японія… І кожна з цих держав шанує і поважає корінну націю, дбає про неї. Тільки не Україна.

Знищується українська історія, українська культура, руйнуються українські звичаї і традиції. У тому знищенні провідну ролю відіграє телевізія, московська церква, і, звичайно, влада.

Влада, яка не думає про Україну, а тільки про своє заможне життя. Якщо ми глузуємо з України, називаємо її повією, іменуємо Томас “термосом”, зневажаємо українців, зморених Голодомором, не цінимо наших героїв від козацьких часів до сьогодні, то нідочого показові паради аби зробити собі ще одне відео і зажити слави.

Україна має бути в кожного в серці, Україну треба любити і для України жити. Україну має любити і шанувати, працювати на її славу президент та його оточення, депутат, письменник, спортсмен, артист і простий селянин чи робітник.

Наш український поет з Гуцульщини Юрій Федькович свого часу висловився: «Я наш народ цілим серцем люблю і душа моя віщує, що його велика доля жде!» Але чи жде?

Дмитро ПОЖОДЖУК, Заслужений майстер народної творчості України, член Національної спілки журналістів України

Сообщение Дмитро Пожоджук: “Україна має бути в кожного в серці, Україну треба любити і для України жити” появились сначала на Український репортер.

Дмитро ПОЖОДЖУК, Заслужений майстер народної творчості України, член Національної спілки журналістів України:

Що означає для мене Незалежність України?

За Незалежність України було знищено 46 членів моєї родини. Одного мого діда – Юрія Топузяка – в 1916 році вбили росіяни на війні, іншого – Миколу Пожоджука – в 1918 році закатували в концтаборі в Омську. Обидва були свідомими українцями, обидва були заможними господарями в Космачі. Дід Микола був одним із засновників читальні «Просвіта» у Космачі.

Мого дядька Івана вже після другої світової війни закатували чекісти в Яблунові, а дядька Танасія, який повернувся з війни, як солдат червоної армії, застрілив московський солдат у Космачі і кров залила його військовий квиток.

Москва знищувала українців на українській, Богом даній, землі. Після війни більше половини населення Космача було депортовано в кримінали Росії і Казахстану, про що стверджує історик Валентин Мороз у своїй праці «Хроніка опору». Серед них велика кількість моїх родичів: Дмитро Палійчук, Петро Палійчук з родиною, Гафія Палійчук, Анна Гаврищук, Василь Ребеджук, Параска Ребеджук…

Я, коли був ще школярем, ходив з мамою по афини в Космацькі гори. Там було безліч дерев’яних хрестів як свідчення, що московити знищували українців. Люди знали, де і кого було вбито.

Хрести погнили, попадали, загубилась історія та не стерлась пам’ять. Пам’ять, як у Космачі, на очах у вагітної дружини Марії російські солдати палили живого її чоловіка Михайла Варцаб’юка, підвішеного на смереці, як у родині Николєшиних застрілили на поді дівчину, яка спала в сіні, прив’язали її до коня і волочили дівоче тіло селом…

У Космач вів свою каральну дивізію чекістів Ніколай Дергачов аби знищити це село, яке не хотіло коритися Москві. А пізніше в Космачі проводились арешти і я вже бачив як арештували в нас історика Валентина Мороза, отця Василя Романюка, останнього було після концтаборів у Росії висвячено в Космачі на владику Ужгородського і Хустського і обрано патріархом Київським і всієї Руси-України. І коли всі держави на Дунаї стали на коліна перед Гітлером і Сталіном у Космачі майоріли ще жовто-сині знамена.

Українці боролись за свою Незалежність, українці і зараз борються за свою Незалежність, бо Москва не спить – вона і далі знищує Україну і вбиває українців на теренах Донецької і Луганської областей.

Коли чую російську мову то мені здається, що кати йдуть вбивати мене, бо саме цією мовою підписувались накази на катування мого діда Миколи та інших українців, на депортацію моїх родичів і численних українських патріотів з України в російську сибірську мерзлоту. Вся Росія, починаючи від Санкт-Петербурга до Магадану, стоїть на українських кістках, полита українськими сльозами і смутою.

І дивно стає, коли ще жителі теперішньої України банують за Москвою, хочуть руского язика, хоча зрозуміло, що значна частина із них – це нащадки чекістів, сескретарів райкомів, обкомів, центрального комітету комуністичної партії, а також тих сексотів, які вірно служили тій комуністичній каральній владі. Їм було добре, вони жили заможно, вони мали роботу і тепер намагаються служити Москві.

Безбатченки, бо не знають і не хочуть знати з якого вони роду і з якого народу. Як закінчилась війна та й після страшного 1933-го в Україну було привезено з Московщини безліч людей, яких і призначили на керівні посади. Виглядало, що на Україну посипалась московська злива.

Масу посад у вищих навчальних закладах України посіли «рускіє фронтовікі», яких я мав змогу пізнати навіть у Львівському національному університеті Імені Івана Франка. Мій однокурсник Олександр Коцький на одній з лекцій відмовився відповідати російською мовою і був відрахований з університету. І таких було багато.

Я також попав у немилість КГБ і оте КГБ переслідувало мене все життя. Зараз мені продовжують снитися страшні сни про оте КГБ. Мене виключали кілька разів з університету, я не мав можливості друкуватись в українській пресі, мене не брали на роботу. То ж стає зрозумілим, що таке для мене Незалежність України.

Сьогодні минає тридцять років з часу проголошення Незалежності. І мені видається, що ота незалежність є тільки на папері. Українці скитаються по чужих краях в пошуках праці, руйнуються сім’ї, деградує нове покоління , яке підростає.

Колись я радив Леонідові Кравчуку прийняти закон про повернення в Україну українців з Аргентини, Бразилії, Венесуели та інших країн, надати їм для проживання відповідну компенсацію і поселити в українських селах, які вимирають. Ті українці привезли б в Україну певну культуру землеробства, набуту в тих країнах і певний капітал. На жаль, Леонід Макарович цього не почув.

Ціни в Україні на продукти харчування зростають не те що кожного місяця, а, мабуть, кожного дня. Українці не живуть, а виживають. Корупція процвітає, мова українська на задвірках держави. У яку державу мають іти українці аби знайти Україну? До поляків, але там Польща, до французів, але там Франція, до японців, але там Японія… І кожна з цих держав шанує і поважає корінну націю, дбає про неї. Тільки не Україна.

Знищується українська історія, українська культура, руйнуються українські звичаї і традиції. У тому знищенні провідну ролю відіграє телевізія, московська церква, і, звичайно, влада. Влада, яка не думає про Україну, а тільки про своє заможне життя. Якщо ми глузуємо з України, називаємо її повією, іменуємо Томас “термосом”, зневажаємо українців, зморених Голодомором, не цінимо наших героїв від козацьких часів до сьогодні, то нідочого показові паради аби зробити собі ще одне відео і зажити слави.

Україна має бути в кожного в серці, Україну треба любити і для України жити. Україну має любити і шанувати, працювати на її славу президент та його оточення, депутат, письменник, спортсмен, артист і простий селянин чи робітник.

Наш український поет з Гуцульщини Юрій Федькович свого часу висловився: «Я наш народ цілим серцем люблю і душа моя віщує, що його велика доля жде!» Але чи жде?

Олесь ШЕВЧЕНКО, борець за незалежність України у XX столітті, український політичний діяч, учасник національно-визвольного руху, журналіст:

-Незалежність України для мене – це право на життя. Для мене, для моїх дітей і онуків, для мого народу. У період московської окупації ми такого права не мали.

“Український репортер”: яких найголовніших помилок можна було не допустити?

-По-перше, слід було нам не допустити, щоб секретар ідеологічного відділу ЦК КПУ, в недалекому минулому, призначив керівниками областей і районів учорашніх перших секретарів райкомів і обкомів комуністичної партії.
По-друге, слід було нам не допустити, щоб президент Кравчук віддав Росії тактичну ядерну зброю.
По-третє, слід було нам наполягти на забороні працівникам і агентам КГБ працювати в СБУ.

“УР”: які ключові виклики сьогодні, на Вашу думку, стоять перед Україною?

-Найголовніші:
а) зміцнення обороноздатності за стандартами НАТО;
б) невідкладне проведення всіх реформ, необхідних для просування до вступу в НАТО;
в) очищення державних, бізнесових та медійних структур від агентів російських спецслужб.

“УР”: чи можливе об’єднання проукраїнських патріотичних сил?

-22 грудня 2013 року о 14-й годині зі сцени революційного Майдану було проголошено про створення громадської організації «Народне об’єднання «Майдан». Одразу після почутого група активістів вирушила на Андріївський узвіз, де у майстерні народного художника України Миколи Стратілата провела установчі збори першого первинного осередку «Народного об’єднання «Майдан». Проголосували за назву осередку: «Андріївський узвіз». Обрали голову первинного осередку, ним став Олесь Шевченко.
Протокол цих зборів з 11-ма учасників зберігається в Музеї Революції Гідності.

Вважаю, що громадська організація «Народне об’єднання «Майдан» повинна запрацювати. Запрацювати так потужно, як запрацював Народний рух України в 1989 – 1991 роках, коли він був всенародним об’єднанням, а не окремою партією.
Ідейна основа для постання «Народного об’єднання «Майдан» є!
Історична потреба в постанні «Народного об’єднання «Майдан» є!
Лідери демократичних партій, громадські активісти, вертайтеся на сцену – на сцену «Народного об’єднання «Майдан». На вас дивляться очі Небесної Сотні і очі тисяч героїв російсько-української війни.

“УР”: якою, на Ваш погляд, має бути успішна Україна?

-Україна буде українською!

Петро ПЕРЕБИЙНІС, поет, журналіст, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслужений діяч мистецтв України:

-До вас я мовлю серцем, горді люди!
Моє покоління більшу частину свого земного віку прожило у підневільній Україні. Саме тому незалежність нам особливо дорога. А втім, час держави і час окремої людини сьогодні зливаються воєдино. Тому на святі Тридцятиліття Незалежності я почуваю себе молодим, тридцятилітнім. І мені хочеться звернутися до всіх ровесників Незалежності, до всіх поколінь українства.
Дорогі мої співвітчизники, українці по крові і по вірності! Не нарікайте на своє минуле. Бо істина одна. У всі часи Україна була Україною. І Незалежність їй дісталась неоплатною ціною. Тож будьмо вірні національним ідеалам українства! Бережімо як найвище надбання священний дар великої Вітчизни!

ДАР ВІТЧИЗНИ

Можна втратити все, але мати Вітчизну.
Полечу я у сни, у родинне тепло.
На світанку роси двері мати відчинить –
і запахне бузок… Бо не все одцвіло.

Блудній долі моїй небагато вже треба.
Дрібку м’яти-зела і мачинку тепла.
Буду Бога молить і волати до неба.
Тільки б мати жила, та Вітчизна була.

Бачу поле і сад, чую слово правдиве,
з тополиних доріг повертаю сюди.
Я спішу до землі, до зеленого дива,
до живого струмка, до святої води.

Тут навіки бузком охрестилася хата,
тут не раз я горів у вогні каяття.
Можна мати усе, а Вітчизни не мати.
Україно моя, ти одна як життя!

Кирило СТЕЦЕНКО, український скрипаль, народний артист України:

-З0 років тому… це був найщасливіший день у моєму житті! А нині це свято просто підтримує в мені та сприяє вкоріненню в багатьох українцях природнє відчуття власної національної нормальності. А ще це свято дарує мені надію, що швидкий і потужний розвиток безмежного потенціалу України таки почнеться! Хоч і не скоро…

Сообщение Відомі українці розповіли, що означає для них Незалежність країни появились сначала на Український репортер.