Його кураторами є Віланд Гібель та Енно Ленце, керівники Берлінського бункера історій, які, за словами колишнього заступника міністра оборони України Ганни Маляр, «пройшли довгий і складний шлях для створення музею».

«Мета музею – не просто історичний опис хронології та наслідків війни, а спроба показати, як її переживають реальні люди. У центрі експозиції – особисті історії українців і записані інтерв’ю про перший день повномасштабного вторгнення. Окрема увага приділена болісному вибору, перед яким опинилися мільйони людей – виїхати чи залишитися. Поряд зі свідченнями людей представлені й предмети, привезені з фронту, – зазначає Deutsche Welle. – Значна частина експозиції присвячена військовій техніці. Відвідувачам демонструють деталі російського ударного безпілотника-невидимки С-70 і частини російського вертольота Ка-52, збитого над островом Зміїний.

Представлені й цивільні речі – наприклад, підірваний у квітні 2025 року автомобіль гуманітарної місії. Експозиція регулярно оновлюватиметься: команда проєкту повідомляє, що щомісяця виїжджає в Україну, щоб привозити нові предмети та інформацію. Тексти до артефактів представлені німецькою та англійською мовами, пропонується безкоштовний аудіогід, в тому числі українською та російською мовами…»

Ми раді повідомити вам, шановні читачі, що сьогодні в цьому музеї є чергове оновлення – поруч з іншими виданнями, важливими експонатами представлено нашу документально-публіцистичну книжку «27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному». Про це нам повідомив Віланд Гібель (на світлині нижче), за що ми йому щиро дякуємо.

Вдячні також за сприяння у цьому громадянці Німеччини,  патріотці України Олені Ганзельманн-Юкін. Пані Олена переклала нашу книжку німецькою.

Російські військові увійшли в Ягідне, що біля Чернігова, 3 березня 2022 року, зробили штаб у місцевій школі й оселилися в хатах місцевих мешканців. Вони зігнали майже всіх жителів села у шкільний підвал, де утримували, як живий щит, майже місяць, аж до своєї втечі з Ягідного. На вулицях селах рашисти багатьох розстріляли.

368 людей, 69 із яких – діти, сиділи в підвалі, без повітря, майже без їжі та води, у кожного із них було крихітне місце площею приблизно 60 квадратних сантиметрів. Це був скоріше підвал смерті. Слабші люди задихалися й божеволіли. Це були жахливі тортури. 27 днів невільники почувалися смертниками, очікували загибелі. Від задухи, браку медичної допомоги й нелюдських умов перебування в тому підвалі померли десятеро селян.

У передмові до видання кандидат мистецтвознавства, професор, письменник, голова правління Київської міської організації Товариства «Знання» України Василь Неволов зазначає:
«27 днів між життям і смертю» – це книжка про те, як українці змінюються через війну, як наша повсякденна мова стає мовою війни, колись звичні й важливі речі – болючими тригерами, а певні відчуття та емоції – такими, які хочеться забути, але водночас і запам’ятати назавжди. Автори зібрали й виклали думки та переживання багатьох жителів села Ягідного, які після повномасштабного вторгнення росіян в Україну на довгі 27 днів опинилися між життям і смертю…

Книжка Світлани і Леоніда Фросевичів не лише проникає у душу, а й продирає нутро. Вона залишає наскрізні отвори у свідомості, крізь які прозирає та реальність, від якої хочеться затулитися долонями. Війна завжди приходить несподівано. Просто одного разу пролунають постріли, спалахне вогонь у вікні – й звичний хід днів безповоротно порушиться. І настане час боротися за власне виживання та вирішувати, за якими барикадами опинитися.

Напевне, документальні твори про війну саме такими і мають бути: з голим, жахливим фактажем, як дроти без ізоляції, простими, без надмірних словесних кучерявостей, але із чіткими промовистими деталями. Звісно, про злочини ворога, навіть якщо про них боляче згадувати, необхідно писати: щоденні вбивства, допити заручників, яких ґвалтували, в яких стріляли… Як і про мешканців окупованих тодішніх сіл і містечок, яким не було куди тікати і яких ніхто не рятував від перманентної загрози їхньому життю. Такі тексти мають бути – як сама війна, в якій ми не завжди можемо встановити хід подій, але за наслідками (розкиданими тілами та розлитою кров’ю) ми знаємо, що тут сталося. «27 днів між життям і смертю» – глибока, захоплива розповідь про життя в окупації, його драму, проблеми вибору й самоідентичності, національної психології та патріотизму, радикальних поглядів і ліберальної байдужості. Це локальна історія одного звичайного села на Чернігівщині, прагнень, мотивації та цілей його жителів перед небезпекою, коли за лічені години можуть помінятися історія і твоє місце в ній…», – пише професор, письменник Василь Неволов.

Свідчення колишніх заручників – як відкрита рана: рашисти задля розваги стріляли бранцям під ноги, погрожуючи вбити. А одного разу вдарили з кулеметів по людях на цвинтарі під час похорону… Приниження були безкінечні, ягіднянців змушували вчити московитський гімн, замість туалетного паперу навмисно кидали до підвалу підручники з української мови та історії України…

Ягіднянці вистояли, попри всі катування. Тепер про них мають знати не тільки в Україні, а й у всьому світі. Аби воєнні злочини, скоєні російськими вбивцями, ґвалтівниками, мародерами, були розглянуті Спеціальним міжнародним трибуналом й обвинувачені одержали найсуворіші покарання. Щоб подібне більше ніколи не повторилося…
Ми дуже хочемо, щоб ця книжка лягла на робочий стіл слідчих міжнародного трибуналу, стала ще одним доказом воєнних злочинів проти українців. На своєму інформаційному фронті докладаємо максимум зусиль, щоб зібрати якомога більше документальних свідчень потерпілих, тих, хто був заручником рашистів у різних підвалах, катівнях, кого викрали, незаконно затримали, ув’язнили…

До речі, один із керівників Музею російсько-української війни Віланд Гібель (на світлині нижче) потужно працює на інформаційному фронті, підтримуючи боротьбу українського народу проти російських окупантів.

Віланд Гібель також розмовляв з мешканцями села Ягідне – бранцями рашистів, розмістив на ютуб-каналі відеорепортаж про сумнозвісний шкільний підвал, а точніше про цю російську катівню. Цей матеріал про Ягідне можна подивитися ТУТ.

Світлана Фросевич, Леонід Фросевич

Відео: презентація книжки «27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному»

Сообщение Нашу книгу “27 днів між життям і смертю” про злочини російських окупантів у Ягідному розмістили в Берлінському бункері історій появились сначала на Український репортер.

368 людей, 69 із яких – діти, сиділи в сирому підвалі майже без їжі та води, у кожного із них було по 60 квадратних сантиметрів площі. Це був скоріше підвал смерті. Слабші люди задихалися й божеволіли. 27 днів невільники почувалися смертниками, очікували загибелі. Від задухи, браку медичної допомоги й нелюдських умов перебування в тому підвалі померли десятеро селян.

Торік світ побачила документально-публіцистична книжка «27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному», авторами якої є журналісти Світлана та Леонід Фросевичі. У книзі також розміщено gr-коди на відеорепортажі та інтерв’ю про ягіднянський підвал смерті.

У передмові до видання кандидат мистецтвознавства, професор, письменник, голова правління Київської міської організації Товариства «Знання» України Василь Неволов зазначає:

«27 днів між життям і смертю» – це книжка про те, як українці змінюються через війну, як наша повсякденна мова стає мовою війни, колись звичні й важливі речі – болючими тригерами, а певні відчуття та емоції – такими, які хочеться забути, але водночас і запам’ятати назавжди. Автори зібрали й виклали думки та переживання багатьох жителів села Ягідного, які після повномасштабного вторгнення росіян в Україну на довгі 27 днів опинилися між життям і смертю…

Книжка Світлани і Леоніда Фросевичів не лише проникає у душу, а й продирає нутро. Вона залишає наскрізні отвори у свідомості, крізь які прозирає та реальність, від якої хочеться затулитися долонями. Війна завжди приходить несподівано. Просто одного разу пролунають постріли, спалахне вогонь у вікні – й звичний хід днів безповоротно порушиться. І настане час боротися за власне виживання та вирішувати, за якими барикадами опинитися.

Напевне, документальні твори про війну саме такими і мають бути: з голим, жахливим фактажем, як дроти без ізоляції, простими, без надмірних словесних кучерявостей, але із чіткими промовистими деталями. Звісно, про злочини ворога, навіть якщо про них боляче згадувати, необхідно писати: щоденні вбивства, допити заручників, яких ґвалтували, в яких стріляли… Як і про мешканців окупованих тодішніх сіл і містечок, яким не було куди тікати і яких ніхто не рятував від перманентної загрози їхньому життю. Такі тексти мають бути – як сама війна, в якій ми не завжди можемо встановити хід подій, але за наслідками (розкиданими тілами та розлитою кров’ю) ми знаємо, що тут сталося.

«27 днів між життям і смертю» – глибока, захоплива розповідь про життя в окупації, його драму, проблеми вибору й самоідентичності, національної психології та патріотизму, радикальних поглядів і ліберальної байдужості. Це локальна історія одного звичайного села на Чернігівщині, прагнень, мотивації та цілей його жителів перед небезпекою, коли за лічені години можуть помінятися історія і твоє місце в ній…»

Сьогодні публікуємо окремі фрагменти із книги. Клишні бранці розповідають, яким був для них день звільнення – 30 березня 2022 року.

Іван Петрович ПОЛЬГУЙ:

«30 березня ми почули, що почався обстріл, – згадує Іван Петрович. – Російські солдати підперли вхідні двері у підвал. Промайнула думка, що нас зараз можуть розстріляти, або ж газом отруїти. Заглянувши крізь прорізаний у дверях підвалу отвір, побачили, що ворожої техніки на подвір’ї вже нема, її гуркіт все віддалявся і віддалявся. Трохи стихло, обстріли припинилися. Відтиснувши двері, ми вийшли на подвір’я. Навкруги жодного російського солдата. Тільки дим довкола – горіли ворожі машини. Це вже була воля. Ми як на світ народилися. Справді – другий день народження. А 31 березня, коли в село зайшли наші солдати, у людей була така радість, що словами не передати. Надзвичайно сильні емоції. Ми плакали від щастя, від того, що нас визволили, що вийшли живими з підвалу.

– Мабуть, 30 березня не відразу повірили, що лихо позаду?

– Так, у селі все ще було страшно. Ми чули автоматні черги, вибухи. Чимало людей боялися йти додому, тому залишилися у підвалі. Зрештою, багатьом і нікуди було йти, бо хати спалені… Дуже важко отеє згадувати, хоча й часу спливло досить. Не можемо забути. Ніби якийсь страшний фільм. У людей загострилися хвороби, вже після звільнення в селі протягом року померли 16 людей. До нас приїжджали психологи, допомагали. Не знаю, чи це полегшить страждання».

Валентина Василівна ДАНІЛОВА:

«Тридцятого березня ми вийшли на вулицю, щоб розвести вогнище. Але нас одразу загнали до підвалу. Зачинили двері, й тут почався гуркіт. Спочатку було таке враження, що їздять довкола школи. А потім шум став віддалятися. Настала тиша. Наші чоловіки, незважаючи на ризик, піднялися сходами, відчинили двері. А на подвір’ї – ані душі. Деякі відважні пішли вулицями – і там нікого не було. І все ж вирішили ще ночувати у підвалі. Чоловіки чергували біля школи. Ніч минула спокійно. 31 березня вже багато людей вийшли з підвалу, дехто навіть додому пішов. Пригадую, як я побачила наших воїнів. Вони так відрізнялися від цих поганців, я вам передати не можу. Обличчя добрі. Усіх охопила неймовірна радість. Сльози, сміх. Ми їх обступили. Це було щось дивовижне. Одразу приїхала санітарна машина, нам почали надавати допомогу. І я записала в календарі: «31-е, наші прийшли!». І ще така була цікава деталь: коли до нас підійшли воїни, над нами пролетіла лелека. У всіх це викликало величезне почуття радості – будемо жити! Ми почали шукати телефони, щоб зв’язатися з нашими близькими, надіслати їм радісну звістку…

Ольга Володимирівна МЕНЯЙЛО:

«30 березня ми зрозуміли, що довгоочікувана воля нарешті узяла усіх нас під своє крило. Окупантів вигнали з Ягідного. Чи раділи ми? Звичайно. Ми настільки далеко загнали свої емоції, що спочатку їм наче щось заважало пробитися назовні через заціпеніння. Уявляєте, ми не знали, як радіти, забули, що це таке. Люди ходили довкола школи і ніби впускали волю у свої душі… Все більше, більше… Однак обличчя односельців ще залишалися сірими…

30 березня усі ще ночували у підвалі, боялися йти додому. Бо невідомо, чи не повернеться русня. Ми із сім’єю також залишилися у підвалі. Вночі очей не зімкнули. А ніч видалася такою щасливою! Нас переповнювали емоції, але й переживання. Сиділа на лаві й думала: як же нам з дитятком бути в холодній, розтрощеній хаті?
Наступного дня, коли усі побачили наших солдатів, то зрозуміли, що росіяни таки не повернуться. І тоді вже дали волю емоціям, стали цілуватися, обніматися, вигукувати: «Слава Україні!», «Героям Слава!».

Хоч нам ще був потрібен час, щоб відійти…

– Чим зустріла вас рідна домівка?

– У хаті все було перетолочено, змішано із землею, розграбовано. Коли ми прийшли, якраз мрячив дощ. Даху нема (снарядом розбило), вікон теж нема, газу нема, в кімнатах вітер свище. Хіба ж можна жити в таких умовах із чотиримісячним дитятком? Ще у підвалі, о п’ятій ранку 31 березня, я кажу невістці, щоб залишалася з дитиною тут, бо не можна йти додому. «Ти не уявляєш, що там робиться». Ледве її умовили залишитися. Отож прийшли ми з чоловіком та сином до понівеченої оселі. Треба ж облаштовувати її. А як? Русня вкрала всі електроінструменти: дриль, шуруповерт, болгарку. Забрали навіть молотки й цвяхи. Немає і плівки, щоб закрити вікна. У віконний металопрофіль цвяха не заб’єш, тож і плівку нічим припасувати до вікна. Добре, що сусід виручив зі скотчем, знайшли трохи плівки й так приклеїли її тимчасово.

Орки поцупили й побутову техніку: великий телевізор-плазму (син купив із першої зарплати). А ноутбук внучки не могли увімкнути, бо розбили. Інший комп’ютер зламали, забравши процесор. А пральна машина їм не сподобалася – була «не першої свіжості».

Ірина Валеріївна АНИКИЄНКО:

«30 березня окупанти нам наказали не виходити з підвалу. Через деякий час чуємо, що ворожа техніка від’їжджає. Ми сиділи у підвалі десь до 17-ї години. Один із чоловіків вийшов на подвір’я і каже: «Немає нікого». Майже всі кинулися на вулицю. Чоловіки охороняли територію, щоб гранату ніхто не кинув чи, не доведи Господи, якась інша біда не трапилася. Я кажу: «Мене теж в охоронці записуйте, буду на варті». Ніхто тієї ночі у підвалі не спав. А вранці над нами пролетів дрон. Ми помахали йому. Хвилин через десять у село зайшли наші воїни. Радість, сльози…»

Валерій Іванович ПОЛЬГУЙ:

«Коли прийшли наші, ми не одразу повірили, що уже вільні. Знайшли радіо, увімкнули, і – полинула українська пісня. Тоді й зрозуміли, що Україна є, бореться. Що ми будемо жити.

– Вашу оселю було пограбовано. Якою побачили її після повернення додому?

-Штовхнув двері – й на мене вискочив мій пес, якого окупанти зачинили в будинку. Рашисти повиносили з хати усе, що тільки можна було. Накидали до кімнат курей і зачинили там пса. А він їв їх із голоду, пір’я літало по хаті. До того ж, окупанти перевернули догори дриґом усі шафи, столи. Коли почав розпалювати твердопаливний котел, у ньому почали вибухати набої. Орки прикрили їх сміттям, папером, щоб не було видно. А на межі із сусідським подвір’ям поклали свій продуктовий пайок, прикріпивши до нього розтяжку з гранатою. Сподіваючись, що голодні люди візьмуть ці харчі. Ягіднянця розстріляли, закопали на городі, а зверху поставили розтяжку з вибухівкою… І подібних випадків було чимало – селяни знаходили в будинках розтяжки, гранати, снаряди».

Надія Миколаївна АНІКІНА:

«Після втечі окупантів я набрала номер доньки з чужого телефону, щоб сказати, що з нами все добре. А вона мені розказує: «Матусю, я знала, що ти жива». Їй наснилося, що я зайшла до її кімнати і, обійнявши, промовила: «Не переживайте, у нас все гаразд». Донька тоді відчула мої обійми, мою присутність. І я з того моменту почала молитися. А люди в підвалі, я бачила, молилися весь час, кожен про себе шепотів…

– Коли вас звільнили, ви одразу пішли додому?

– Ні. Ми ж нічого не знали. Думали, що окупанти будь-якої миті можуть повернутися. Коли тиша була вже довгою та гнітючою, чоловіки вибили двері й вийшли надвір. Нам наказали сидіти. Аж коли переконалися, що ніде нікого немає, ми вийшли на вулицю. Яке це було неймовірне відчуття! Я зрозуміла, що досі не знала справжньої свободи. А тут – ми можемо вільно вийти на вулицю. Не нас випустили, а ми самі можемо вийти. І ми стояли, просто вдихали цю свободу й не могли нею надихатися.

– А ваш чоловік як сприйняв звільнення?

– Сергій радів, каже: «Ти мені обіцяла звільнення на мій день народження, і ось воно. Такого подарунка мені ще ніхто не дарував». А було це так: коли ми сиділи у підвалі, чоловік промовив: «Так хочу, щоб на мій день народження ми були вільні». Вирішила його підтримати: «Сергійку, я тобі зроблю сюрприз, на твій день народження ми будемо вільні». Він тоді засміявся, а коли на його день народження, 30 березня, нас звільнили, то сказав: «А ти, виявляється, провидиця. Раніше не можна було, щоб нас звільнили?». «Ну ти ж хотів на свій день народження», – кажу. Наступного дня ми вже гуляли шкільним подвір’ям, і чоловік таки навідався до нашої оселі, але одразу повернувся. Розказав, що заглянув на кухню, а на столі лежить мобільний телефон – можливо, замінований. Був дуже схвильований, що окупанти так понівечили наше затишне житло. Я намагалася його заспокоїти – усе відремонтуємо.

І тут ми чуємо: хтось кричить, що йдуть військові. У нас знову почалася паніка, усі кинулися до підвалу. Раніше рашисти любили розважатися – стріляли у повітря, або нам під ноги, то ми спочатку дітей до підвалу заштовхували, а потім уже самі ховалися. Останніми до підвалу заходили чоловіки. Це була жахлива картина. Того дня ми, перелякані, знову забилися до підвалу. І раптом хтось кричить: «Це наші!». Ми всі почали плакати – і діти, і жінки, і чоловіки, ридали всі. Десь через пів години прийшли наші захисники і сказали, що нас було заміновано, довкола стояли розтяжки. Потім під’їхали автобуси, нас вивезли військові, які знали дороги. Нам пропонували безпечні місця. Хтось поїхав за кордон, а нас прихистила родина віруючих людей, абсолютно безкоштовно. Ми у них прожили два місяці. А потім ще жили у Бучі, там помер мій чоловік. Він збирався вже до Ягідного. Я кажу йому: «У нас там ні дверей, ні вікон немає». А Сергій наполягав: «Все одно їдьмо додому».

– Як вас зустріла оселя?

– Це був жах. Переступивши поріг, втратила дар мови. Меблі побиті, прострелені, порубані. Абсолютно нічого неушкодженого не залишилося. Довелося налагоджувати побут із чистого аркуша. Я зняла відео на телефон, на що ці варвари перетворили моє затишне помешкання. У вітальні – суцільний мотлох, серед якого – засохлий хліб, гумовий чобіт. У спальні – вирваний балкон, окупанти через нього виходили на вулицю. Кілька купок дровенят на килимі. Мабуть, збиралися розпалювати багаття. Здається, тут були подушки з усього села. У кухні все потрощено, колоди, каміння. Вбудовані шафи повністю порубані, натяжна стеля – прострелена. У ванній – крани повиривані, унітаз потрісканий.
Що могли – покрали, що не могли вивезти – потрощили. Навіть патрони з люстри позрізали. Розбили газовий котел. Іноді думаю: добре, що мій чоловік не побачив цього жахіття».

Тамара Борисівна КЛИМЧУК:

«Усе сталося раптово, несподівано. 30 березня – цілковита тиша, дивимося – ворожої техніки немає. Ми вийшли на подвір’я. Невже воля? Не вірилося. Здавалося, що навіть весняне повітря пахло свободою. Рашисти дременули. І все ж ми боялися йти додому, залишилися ночувати тут. Чоловіки чергували. Згодом ми дізналися, що в одній із хат було п’ятеро п’яних окупантів – спали, і в гуртожитку – кілька. Понапивалися тувинці, і їх забули. Наші бійці усіх затримали.
Хата мене не дочекалася. Лише обвуглені чорні стіни. І горе довкруж. Вже аж тоді, коли вийшли з підвалу, я дізналася, що мого зятя, Віктора Михайловича Шевченка, вбили 3 березня на порозі його ж хати. Йому було 50 років.

Перед окупацією він вивіз дружину, мою доньку Людмилу, двох діток у безпечне місце. А сам повернувся додому. Вони 25 лютого попрощалися, і вийшло, що бачили чоловіка й татуся востаннє. Віктор пропрацював у радгоспі 27 років. Мій чоловік (нині покійний) колись подарував йому рушницю. Обидва були мисливцями. Коли село зайняли російські солдати, зять сказав: «Буду стерегти хату». Що сталося з ним 3 березня – достеменно ніхто не знає. Застрелений ворогами він пролежав у дворі до 21 березня. А потім окупанти закопали тіло за хатою, у грядках… Така страшна біда у нашій сім’ї».

ВКЛОНІМОСЯ УСІМ ВИЗВОЛИТЕЛЯМ ЯГІДНОГО

Розмовляючи з мешканцями Ягідного, ми постійно чули від них слова подяки воїнам за звільнення від лиховісної рашистської орди. Жорстокі бої на цих теренах разом з іншими підрозділами вів і 15-й батальйон 58-ої Окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського, яким командував майор Богдан Гарнага. Він зі своїми побратимами наприкінці березня 2022-го увійшов у села Ягідне, Золотинка…

Це була жахлива картина: розстріляне ворогами Ягідне, вбиті люди на сільських вулицях, подвір’ях, обабіч автодороги на Київ. Біля школи стояв великий гурт людей, що тільки-но вийшли з підвалу: знесилені, змарнілі, згорьовані… Зате скільки радості було в очах кожного: нарешті закінчився цей концтабір, село тепер вільне. Вони тепло обіймали бійців, дякували. І крізь хвилі радості пробивалися уривчасті спогади про щойно пережите пекло – вголос, із гнівом до московитської погані.

Слова нещодавніх заручників дуже вразили воїнів, які на війні вже бачили все. Комбат Богдан Гарнага, комбриг Дмитро Кащенко, офіцери і солдати були шоковані від почутого й побаченого у шкільному підвалі. Навіть не могли знімати перші години визволення на відеокамеру – так було боляче.

Хто ж він, Богдан Гарнага з позивним «Бахмат»? Кадровий військовий. Офіцер новітньої доби, за плечима якого Національна академія Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. У Збройних Силах уже добрий десяток років. Полковник, нагороджений орденами Богдана Хмельницького II та III ступеня (на світлині нижче).

…Широкомасштабне російське вторгнення застало Богдана Гарнагу на Сумщині. Билися за Конотоп. Відходили з боями на інші ділянки фронту, максимально знищуючи рашистську орду, яка сунула, здавалося, незліченними колонами.

А потім були гарячі рубежі на Чернігівщині. Тодішній командир 58-ої бригади, Герой України, полковник Дмитро Кащенко розповідав у пресі, як неймовірно важко було воїнам стримувати російську озброєну нечисть, що кидала на наших хлопців танки, атакувала з повітря, шматувала гарматами. Точилися бої і біля сіл Ягідне, Скорінець, Красне, Золотинка, Ладинка. Назви цих сіл завжди пам’ятатимуть бійці з підрозділу Богдана Гарнаги. Тут шалено товклася війна. А крові ж української скільки пролито!

З великою шаною згадуємо тих, хто віддав своє життя заради вільної країни, заради порятунку інших.

Богдан Гарнага розповів нам, що 1 квітня 2022-го біля Золотинки на ворожій міні підірвався командир мінометної батареї 15-го батальйону 58-ої бригади капітан Ковальчук Євген Володимирович (позивний «Артист»). Він – із Сумщини, у вересні йому мало б виповнитися 30. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

«Трагедія сталася біля села Золотинка, – говорить наш співрозмовник. – Коли ми були у Ягідному, місцевий мешканець попросив капітана Ковальчука поїхати у Золотинку і забрати сім’ю з двома дітками. Раніше, коли підрозділ увійшов до Золотинки, Євген бачив цю родину і пообіцяв, що вивезе усіх у безпечне місце. Отож згодом разом із місцевим і помчав туди, через поле. Машина натрапила на міну. Обоє, на жаль, загинули. А перед цим, за кілька годин, на автошляху біля Ягідного підірвався мій водій на джипі – солдат Максименко Максим Леонідович».

13 квітня того ж року в селі Скорінець, розташованому за 15 кілометрів від Ягідного, на полі бою поліг командир розвідувальної роти, молодший сержант М’якушенко Андрій Миколайович. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Ніби ось поруч і капітан Юрочек Володимир Михайлович (позивний «Юрек»). Загинув 15 березня 2024-го. Упродовж десяти років захищав Україну. Його було поранено 11 разів! І після чергового шпиталю Юрочек вже був на передовій…

У березні 2022 року після прориву противника в напрямі Ягідне – Шестовиця Чернігівської області проводив контрдиверсійні дії в тилу противника.

Замінував основний шлях логістичного забезпечення Ягідне – Лукашівка та Шестовиця – Ягідне, відтак було знищено п’ять одиниць ворожої техніки.

У березні 2022 року після захоплення росіянами села Лукашівка Чернігівської області Юрочек отримав завдання вивести сімох поранених бійців із зони ризику. Наказ було успішно виконано. Окрім цього, знищено командно-спостережний пункт, захоплено документи, схеми, радіостанції та зброю…

Березень 2022 року: Володимир Юрочек разом із бійцями відбивав штурм села Скорінець. З гранатомета знищив ворожий бронетранспортер та врятував командира роти, який отримав тяжке поранення. Згодом спільно з воїнами 15-го та 16-го мотопіхотних батальйонів 58-ої бригади діяв у тилу противника в напрямі сіл Скорінець та Ягідне, а потім – в районі Ладинки та Золотинки, виявляючи артилерійські позиції окупантів.

15 березня 2024 року в районі Лукашівки на Сумщині, рятуючи побратимів, під час мінометного обстрілу капітан Юрочек Володимир Михайлович загинув.

Він був янголом на землі, еталоном справжньої людини. Побратими вважали «Юрека» лідером на цій війні. Низько вклоняємося усім полеглим героям. Честь і шана.

Ми часто чуємо і також кажемо: герої не вмирають! Але ж як хочеться, щоб вони були серед нас… Реальність – жорстока.

Приходьмо до Алей героїв. Божечку ти наш, скільки ж тут світлин мужніх синів і доньок великого і непереможного українського народу! Помолімося стиха, запалімо свічечку пам’яті.

Відео з презентації книжки «27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному»

Сообщение Чотири роки тому, 30 березня українські воїни звільнили село Ягідне. Колишні бранці рашистів згадують цей день (+відео) появились сначала на Український репортер.

Про це заявила заступник генсека ООН з політичних питань Розмарі Дікарло на засіданні Ради Безпеки, передає власний кореспондент Укрінформу у Нью-Йорку.

«Управління Верховного комісара ніООН з прав людини підтвердило, що в Україні було вбито 15 364 цивільні особи, включно з 775 дітьми. Ще 42 144 цивільні, серед яких 2588 дітей, зазнали поранень», – сказала Дікарло, наголосивши, що кількість жертв, імовірно, значно вища.

За її словами, лише в лютому цього року щонайменше 188 цивільних загинули і 757 були поранені, що на 45% більше, ніж за аналогічний період минулого року.

Дікарло також наголосила на необхідності притягнення винних до відповідальності за злочини, скоєні під час війни.

«Страждання і руйнування, спричинені війною в Україні, ніколи не можуть бути виправдані. Чим довше триває війна, тим смертельнішою вона стає», – заявила заступник генсека.

Від редакції “Українського репортера” зазначимо: Управління Верховного комісара ООН традиційно оперує статистикою. Зазвичай порівнюють цифри з попередніми періодами, фіксуючи, що “кількість жертв зростає”. Такі собі статисти.  А де дії? Їх немає. Бо ялова ООН давно вже перестала діяти, їхня робота – профанація. Товчуть воду в ступі. Механізми ООН заржавіли, їх пора викинути на звалище історії. Реформування ООН, яке назріло і про що часто говорить Україна, настане хтозна коли через відчайдушний і майже тотальний спротив. І це тупцювання на місці, схоже, триватиме доти, доки фашистську росію не викинуть з Ради безпеки ООН, з “крісла”, яке вона незаконно свого часу зайняла у цій інституції. На жаль, путін усе ще насаджує свої ординські правила в ООН.

Колишній суддя Міжнародного суду в Гаазі Вольфганг Шомбург вважає, що диктатор путін повторює багато речей, які колись робив Адольф Гітлер.

Як не дивно, деякі політики світового рівня вітаються з путіним, приїжджають до нього. Цією стежкою пішов навіть генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй Антоніу Гутерреш.  Пригадаймо, що 22 – 24 жовтня 2024 року в російській Казані пройшов саміт лідерів країн БРІКС. У фотооб’єктивах світових інформаційних агенцій – дружнє рукостискання Гуттереша з воєнним злочинцем путіним. Кого шанує слабкодухий Гутерреш? Сучасного Гітлера? Та він мав би привезти із собою до Казані кайданки для путіна. І не на гостину до кривавого тирана їхати, а у Ягідне, що біля Чернігова! Як пізніше заявив генсек ООН, у своєму виступі в Казані він говорив про необхідність дотримуватися Статуту ООН. Але ж Кремль давно розірвав стратегічні документи ООН: і Загальну декларацію прав людини, і міжнародні конвенції, і Статут ООН.

Російські окупанти окупували село Ягідне  Чернігівського району 3 березня 2022-го. У місцевій школі вони зробили свій штаб. А до тамтешньго підвалу зігнали майже всіх жителів, їх утримували тут, як живий щит, майже місяць.

Колишні заручники в інтерв’ю нам розповіли про це пекло, яке їм довелося пережити у березні 2022 року. Кожен із них по-своєму бачив і переповідав моторошні дні знущань. Їхні свідчення вражають, викликають глибоке душевне потрясіння.

Збоку здавалося, що в Ягідному знімають фільм жахів: ворожі танки, «тигри», важкі міномети, гармати, пошматована земля, розстріляні хати, згарища і перелякані люди, яких женуть під дулами автоматів. Ягіднянці ще не знають, який страшний терор влаштують російські душогуби. Тулячись одне до одного, міцно тримаючи за руки діточок, вони мовчки йдуть на свою «Голгофу». Не всі, правда, дійшли.

Леонід Грищенко встиг тоді «завалити» двох ординців. Якби не ворожа куля, стріляв би ще…

Віктор Шевченко відмовився виконувати команду оскаженілих зайд. На російське: «Бистро пошьол впєрьод!» – відповів: «Я на своїй землі»…

Гідно, з піднятою головою зустрів московитів й Анатолій Яцюк, встигнувши вигукнути: «Слава Україні!».

368 людей, 69 із яких – діти, московити зачинили в підвалі, без повітря, майже без їжі та води, надавши кожному по 60 квадратних сантиметрів. Це був скоріше підвал смерті. Слабші люди задихалися й божеволіли.

27 днів невільники почувалися смертниками, очікували загибелі. Від задухи, браку медичної допомоги й нелюдських умов перебування в тому страшному підвалі померли десятеро селян.

Жителі села проявили величезне, нелюдське терпіння і не втратили своєї гідності, людяності, віри.

Розповіді бранців лягли в основу документально-публіцистичної книжки «27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному», яка побачила світ наприкінці 2025 року. Власне, це звинувачення росії у геноциді українців, докази для міжнародного трибуналу.

Для російського фюрера пустими є слова із Загальної декларації прав людини: «кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканність»; «ніхто не повинен бути в рабстві або у підневільному стані»; «ніхто не повинен зазнавати тортур, або жорстокого, нелюдського, або такого, що принижує його гідність, поводження і покарання»…

У грудні 2024-го, Моніторингова місія ООН з прав людини написала у Фейсбуку: «Права, закріплені в цій декларації, порушуються в Україні щодня: цивільні особи гинуть і отримують поранення по всій країні; люди на окупованій території живуть в атмосфері страху; затримані та військовополонені піддаються стратам, катуванню і сексуальному насильству.
Права людини – це не просто ідеали. Їх необхідно дотримуватися».

Доки житиме монстр путін та правитиме його кліка, усі заклики будуть провисати у повітрі. Росія щодня чинить геноцид щодо громадян України. Візьмемо для прикладу лише один місяць – вересень 2024-го.

Президентка Словаччини Зузана Чапутова, відвідавши сумнозвісний підвал у Ягідному, написала у Twitter, що причетні до воєнних злочинів не мають залишитися безкарними.

«Ніякими словами не описати жахи російської окупації у Ягідному – 367 людей утримували у підвалі школи. 11 з них померли. Злочини проти людяності – це свідоме рішення, щоб сіяти страх і страждання. Ми зобов’язані допомогти забезпечити справедливість та відповідальність за усі воєнні злочини, скоєні в Україні», – сказала Зузана Чапутова.

Справедливі слова! Якби ж вони лунали щодня з усіх високих трибун у Європі, світі! Якби ж іноземні ЗМІ постійно нагадували про те, що російських воєнних злочинців треба покарати, що потрібен новий «Нюрнберг». Якби… Але ж світ живе своїм безтурботним, ситим життям.

Леонід Фросевич, Світлана Фросевич

Сообщение В ООН підтвердили, що в Україні вбито більше 15 тисяч цивільних. Головна інституція світу замість реальних дій оперує статистикою появились сначала на Український репортер.

Останні п’ять місяців ми часто бачилися , бо в листопаді 2023-го знову отримав надважке поранення в живіт з великою крововтратою
Дякую хірургам ГВКГ ( головного госпіталю) , бо врятували вчергове життя нашому Юреку, кілька операцій і згодом довга боротьба з інфекцією в інституті Шалімова .

Ніколи не думала , що він поїде на фронт відразу після повернення додому.

Юрочек Володимир як доброволець захищав Україну з лютого 2014 року . Десять років свого молодого життя він віддав за цілісність та суверенітет нашої держави.
За десять років він служив в полку «Азов», УДА , 1-ша ОШР ПС «Вовки Да Вінчі , ССО та ГУР МОУ .

В грудні 2021 року звільнився за станом здоров’я та після дев’яти поранень отримав статус інвалідність. Але після повномасштабного вторгнення російської федерації 24 лютого 2022 року знову став на захист Батьківщини, в тому числі брав участь у боях під Києвом.

Згодом у боях на Харківському, Чернігівському, Сумському, Луганському та Донецькому напрямку, також обороняв Бахмут. Проводив численні спецопераціі у зонах бойових дій та на території ворога.

З 24 лютого по 28 лютого 2022 року брав учать у боях за Ірпінь спільно з підрозділом ГУР МО.

У березні 2022 року після прориву противника в напрямку село Ягідне – Шестовиця Чернігівської області проводив контр диверсійні дії в тилу противника та отримав завдання замінувати основний шлях логістичного забезпечення Ягідне – Лукашівка та Шестовиця – Ягідне, внаслідок чого було знищено орієнтовно п’ять одиниць техніки.

У березні 2022 року після штурму противника село Лукашівка Чернігівської області отримав завдання вивести поранений особовий склад в зв’язку з повним оволодінням противника села Лукашівка, вивели сім поранених військовослужбовців, знищили командно – спостережний пункт в стрілецькім бою, захопили документи, картки, схеми, радіостанції та зброю.

У березні 2022 року знищив три танкових екіпажі в районі населеного пункту Беркіївка Чернігівській області.

У березні 2022 року відбивав штурм населеного пункту Скорінець. Противник в кількості п’яти одиниць техніки заїхав в село Скорінець. ЮРЕК з РПГ-7 підбив БТР противника та врятував командира роти, який отримав важке поранення.

Після чого спільно з 15-м та 16-м окремим мотопіхотним батальйоном 58-ї окремої мотопіхотної бригади, виконував диверсійні дії в тилу противника в напрямку села Скорінець до села Ягідного.

Далі діяв в районі населеного пункту Ладинка та Золотинка Чернігівської області з метою виявлення артилерії противника.

Юрек прибув на допомогу 28-ій бригаді в село Олександрівка Харківської області з метою евакуації особового складу який залишився в оточенні.

Брав участь у відбитті штурмових дій в районі міста Попасна Луганської області та знищив безпосередньо 5-10 окупантів.

Після втрати міста Попасна відновлював положення разом з механізованою ротою 15-го батальйону та ротою вогневої підтримки.
Тричі брав участь у штормових діях в 67-ій бригаді.

Також брав участь у боях в селах Гольмівське, Новолуганське, Покровськ, Травневе, Доломітне, міста Часів Яр, Покровськ, Бахмут, селах Дружба, Шуми, Північне, Майорськ,  Олефірівка, місті Костянтинівка.

У 2023 році перевівся до Міжнародного легіону при ГУР МО України.

На високому професійному рівні особисто брав участь у диверсійних діях у тилу ворога.

У листопаді 2023 року одержав важке уламкове проникаюче поранення черевної порожнини. Але незважаючи на тяжке лікування та проходження реабілітації не залишив службу та у березні 2024-го прийняв свій останній бій захищаючи нашу державу.

15 березня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Лукашівка в Сумській області Охтирського району, ціною власного життя, рятуючи побратимів, загинув Юрочек Володимир Михайлович унаслідок мінометного обстрілу та отримав поранення від вибухової травми несумісної з життям.

Він був Янголом на землі, найкращою людиною, сином, братом, чоловіком, командиром та товаришем. Він був і буде еталоном справжньої людини.

Юрек був Лідером на цій війні. Жодного разу він не розглядав кандидатуру щоб когось відправити першим. Завжди брав на себе всю відповідальність, і йшов першим на завдання, у бій. Жодне з поранень які він отримав його не зламало. Це був справжній професіонал своєї справи. Він ніколи не піддавався емоціям, завжди зберігав холодний розум. Ніколи і нікого він би не залишив у біді, і він завжди старався допомогти людям. Без жодної користі, просто брав і робив. Крім війни, він був людиною честі. Це чоловік, який завжди відповідав за свої слова та вчинки, завжди дотримував своє слово.

Юрек був надзвичайно справедливим, сміливим, благородним воїном та людиною. Про нього можна складати легенди…

Побратими зібрали 25 000 підписів на підтримку нагородження Володимира .

Справа за поданням Головного управління розвідки МО на Міністерство оборони України та Офіс Президента України.

Військовослужбовць Міжнародного легіону при ГУР МО України військової частини А3449 капітан Юрочек Володимир заслуговує найвищу нагороду держави.

Оксана Корчинська

Джерело: Фейсбук-сторінка Оксани Корчинської.

Фото ілюстративне, з відкритих джерел.

Від редакції “Українського репортера”.

Про звитягу, жертовність та героїзм капітана Володимира Юрочека йдеться у документальній книжці журналістів Світлани та Леоніда Фросевичів “27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному”. Книга побачила світ восени 2025 року.

Українським воїнам-захисникам присвячено розділ книжки “Вклонімося усім визволителям Ягідного”. Ось ця глава:

«Коли настане перемога, я приїду на залізничний вокзал у Києві й особисто буду з квітами зустрічати кожного воїна, який повертатиметься з фронту». Так каже щира українка, патріотка, яка щодня молиться за героїв, що боронять країну від російських супостатів.

Таких людей зі святковими букетами у День Перемоги буде дуже багато – весь вокзал, усі потяги у квітах. Бо наша шана – безмежна, вдячність – одвічна. Ми не тільки радітимемо, а й сумуватимемо, згадуючи тих, хто поліг на полі бою. Вони назавжди у пам’яті народу.

Розмовляючи з мешканцями Ягідного, ми постійно чули від них слова подяки воїнам за звільнення від лиховісної рашистської орди. Жорстокі бої на цих теренах разом з іншими підрозділами вів і 15-й батальйон 58-ої Окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського, яким командував майор Богдан Гарнага. Він зі своїми побратимами наприкінці березня 2022-го увійшов у села Ягідне, Золотинка…

Це була жахлива картина: розстріляне ворогами Ягідне, вбиті люди на сільських вулицях, подвір’ях, обабіч автодороги на Київ. Біля школи стояв великий гурт людей, що тільки-но вийшли з підвалу: знесилені, змарнілі, згорьовані… Зате скільки радості було в очах кожного: нарешті закінчився цей концтабір, село тепер вільне. Вони тепло обіймали бійців, дякували. І крізь хвилі радості пробивалися уривчасті спогади про щойно пережите пекло – вголос, із гнівом до московитської погані. Слова нещодавніх заручників дуже вразили воїнів, які на війні вже бачили все. Комбат Богдан Гарнага, комбриг Дмитро Кащенко, офіцери і солдати були шоковані від почутого й побаченого у шкільному підвалі. Навіть не могли знімати перші години визволення на відеокамеру – так було боляче.

Хто ж він, Богдан Гарнага з позивним «Бахмат»? Кадровий військовий. Офіцер новітньої доби, за плечима якого Національна академія Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. У Збройних Силах уже добрий десяток років. Підполковник, сьогодні командує 9-ою Окремою бригадою безпілотних систем, нагороджений орденами Богдана Хмельницького II та III ступеня.

Ще у червні 2014-го молодий лейтенант Гарнага, щойно завершивши навчання в академії, вирушив на схід, де московія розкручувала вихор війни.

А скільки після цього пройдено фронтових доріг?! Не полічити тих вогненних кілометрів. Такі воїни, як Гарнага, відчайдушно билися за кожне місто, за кожне село.

Читаючи біографію офіцера, ловиш себе на думці: якою ж багатою є наша земля на таких молодих і відважних… Згадалися слова бригадного генерала, Героя України Олександра Трепака (позивний «Редут»), який командував обороною Донецького аеропорту: «Україні надзвичайно важливо готувати саме воїнів. Мотивованих і надійних. Тобто тих, хто постійно і самовіддано опановує військове мистецтво перемагати ворога, хто прагне стати справді успішним і незламним, відчувати, що у твоїх жилах тече козацька кров. І це буде нація воїнів…».

Який глибинний зміст цієї фрази, і яку потужну патріотичну сутність закладено в ній. І ця сутність незламності, проходячи крізь століття, із сивої давнини, певно, якимсь незбагненним чином передалася нашим героїчним воїнам.

Широкомасштабне російське вторгнення застало Богдана Гарнагу на Сумщині. Билися за Конотоп. Відходили з боями на інші ділянки фронту, максимально знищуючи рашистську орду, яка сунула, здавалося, незліченними колонами.

А потім були гарячі рубежі на Чернігівщині. Тодішній командир 58-ої бригади, Герой України, полковник Дмитро Кащенко розповідав у пресі, як неймовірно важко було воїнам стримувати російську озброєну нечисть, що кидала на наших хлопців танки, атакувала з повітря, шматувала гарматами. Точилися бої і біля сіл Ягідне, Скорінець, Красне, Золотинка, Ладинка. Назви цих сіл завжди пам’ятатимуть бійці з підрозділу Богдана Гарнаги. Тут шалено товклася війна. А крові ж української скільки пролито!

З великою шаною згадуємо тих, хто віддав своє життя заради вільної країни, заради порятунку інших.

Богдан Гарнага розповів нам, що 1 квітня 2022-го біля Золотинки на ворожій міні підірвався командир мінометної батареї 15-го батальйону 58-ої бригади капітан Ковальчук Євген Володимирович (позивний «Артист»). Він – із Сумщини, у вересні йому мало б виповнитися 30. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

«Трагедія сталася біля села Золотинка, – говорить наш співрозмовник. – Коли ми були у Ягідному, місцевий мешканець попросив капітана Ковальчука поїхати у Золотинку і забрати сім’ю з двома дітками. Раніше, коли підрозділ увійшов до Золотинки, Євген бачив цю родину і пообіцяв, що вивезе усіх у безпечне місце. Отож згодом разом із місцевим і помчав туди, через поле. Машина натрапила на міну. Обоє, на жаль, загинули. А перед цим, за кілька годин, на автошляху біля Ягідного підірвався мій водій на джипі – солдат Максименко Максим Леонідович».

Втрати… Дуже болючі. Усі ці герої, відважні полеглі лицарі, і досі з ним, з офіцером Богданом Гарнагою. У пам’яті, у найглибших куточках серця…

13 квітня того ж року в селі Скорінець, розташованому за 15 кілометрів від Ягідного, на полі бою поліг командир розвідувальної роти, молодший сержант М’якушенко Андрій Миколайович. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Ніби ось поруч і капітан Юрочек Володимир Михайлович (позивний «Юрек»). Загинув 15 березня 2024-го. Упродовж десяти років захищав Україну. Його було поранено 11 разів! І після чергового шпиталю Юрочек вже був на передовій. Служив у полку «Азов», «Правому секторі», Силах спеціальних операцій, Українській добровольчій армії, Міжнародному легіоні при Головному управлінні розвідки Міністерства оборони України. В грудні 2021-го звільнився за станом здоров’я, після дев’ятого поранення. Однак після 24 лютого 2022 року знову був серед бойових побратимів, в обороні Києва.

Процитуємо петицію родини полеглого, зареєстровану на сайті глави держави, з проханням присвоїти капітану Юрочеку звання Героя України (посмертно):

«Юрочек Володимир Михайлович воював на Харківському, Чернігівському, Сумському, Луганському та Донецькому напрямах, обороняв Бахмут, брав участь у численних спецопераціях у зонах бойових дій, у ворожому тилу. З 24 по 28 лютого 2022 року спільно з підрозділом ГУР МО України захищав Ірпінь. У березні 2022 року після прориву противника в напрямі Ягідне – Шестовиця Чернігівської області проводив контрдиверсійні дії в тилу противника.

Замінував основний шлях логістичного забезпечення Ягідне – Лукашівка та Шестовиця – Ягідне, відтак було знищено п’ять одиниць ворожої техніки.

У березні 2022 року після захоплення росіянами села Лукашівка Чернігівської області Юрочек отримав завдання вивести сімох поранених бійців із зони ризику. Наказ було успішно виконано. Окрім цього, знищено командно-спостережний пункт, захоплено документи, схеми, радіостанції та зброю…

Березень 2022 року: Володимир Юрочек разом із бійцями відбивав штурм села Скорінець. З гранатомета знищив ворожий бронетранспортер та врятував командира роти, який отримав тяжке поранення. Згодом спільно з воїнами 15-го та 16-го мотопіхотних батальйонів 58-ої бригади діяв у тилу противника в напрямі сіл Скорінець та Ягідне, а потім – в районі Ладинки та Золотинки, виявляючи артилерійські позиції окупантів.

15 березня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі Лукашівки на Сумщині, рятуючи побратимів, під час мінометного обстрілу капітан Юрочек Володимир Михайлович загинув.

Він був янголом на землі, найкращою людиною, сином, братом, чоловіком, командиром та товаришем, еталоном справжньої людини.

Побратими вважали «Юрека» лідером на цій війні. Завжди брав на себе всю відповідальність і першим йшов на завдання, у бій. Жодне з поранень, які він отримав, його не зламало. Це був справжній професіонал своєї справи…».

За цю петицію зібрано 25 тисяч 496 голосів із 25 тисяч необхідних.

Низько вклоняємося усім полеглим героям. Честь і шана. Справді, війна забирає цвіт нації. Процитуємо поета, колишнього воїна-добровольця з Прикарпаття Романа Дронюка:

«… А хлопці падають, підкошені в бою.
Хто заплете тобі, Вкраїно, коси?
Хто витре зболену сльозу?»

Ми часто чуємо і також кажемо: герої не вмирають! Але ж як хочеться, щоб вони були серед нас… Реальність – жорстока.

Приходьмо до Алей героїв. Божечку ти наш, скільки ж тут світлин мужніх синів і доньок великого і непереможного українського народу! Помолімося стиха, запалімо свічечку пам’яті.

Сообщение Побратими зібрали 25 тисяч підписів на підтримку присвоєння звання Героя України легендарному капітану Юрочеку появились сначала на Український репортер.

Колишні заручники в інтерв’ю нам розповіли про це пекло, яке їм довелося пережити у березні 2022 року. Кожен із них по-своєму бачив і переповідав моторошні дні знущань. Їхні свідчення вражають, викликають глибоке душевне потрясіння.

368 людей, 69 із яких – діти, московити зачинили в підвалі, без повітря, майже без їжі та води, надавши кожному по 60 квадратних сантиметрів. Це був скоріше підвал смерті. Слабші люди задихалися й божеволіли.

27 днів невільники почувалися смертниками, очікували загибелі. Від задухи, браку медичної допомоги й нелюдських умов перебування в тому страшному підвалі померли десятеро селян.

Жителі села проявили величезне, нелюдське терпіння і не втратили своєї гідності, людяності, віри.

Читайте також: Початок вторгнення російських окупантів. Розповідь мешканців Ягідного (+фото, відео)

Розповіді бранців лягли в основу документально-публіцистичної книжки «27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному», яка побачила світ наприкінці 2025 року. Власне, це звинувачення росії у геноциді українців, докази для міжнародного трибуналу.

ЗГАДАЙМО…

Був початок весни 2022-го. Жителі Ягідного вже раділи першим променям сонця: ще трішки – й почнуться роботи у садах і на городах. Це невелике, ошатне село на Чернігівщині нагадувало квітучий сад, оазу серед величних сосен. А яка назва – Ягідне! Вмить уявляєш безкраї плантації полуниці, малини, смородини, квітучі вишні, яблуні, груші… Люди знову поринули б у свої звичні клопоти – обрізали б дерева, садили городи, сіяли квіти. Але…

Вже 3 березня на початку березня земля тут здригнулася від важкого гулу ворожої техніки. Танки, бетеери і ще бозна-які смертоносні броньовані потвори тлумили гусеницями городи, валили паркани й брами, руйнували усе на своєму шляху. Навіть сонце заховалося за хмари. А що люди мали робити, несподівано опинившись серед такої біди? Окупанти одразу почали бити по вікнах будинків – кулі роями літали, як оскаженілі металеві джмелі. Сипалося скло, і від цього дзенькоту здавалося, що розбивалися великі кришталеві кулі… У селі Ягідному почалася окупація.

Збоку здавалося, що знімають якийсь фільм жахів: ворожі танки, важкі міномети, гармати, пошматована земля, розстріляні хати, згарища і перелякані люди, яких женуть під дулами автоматів. Ягіднянці ще не знають, який страшний терор влаштують російські душогуби. Тулячись одне до одного, міцно тримаючи за руки діточок, вони мовчки йдуть на свою «Голгофу». Не всі, правда, дійшли.

Леонід Грищенко встиг тоді «завалити» двох ординців. Якби не ворожа куля, стріляв би ще…

Віктор Шевченко відмовився виконувати команду оскаженілих зайд. На російське: «Бистро пошьол впєрьод!» – відповів: «Я на своїй землі»…

Гідно, з піднятою головою зустрів московитів й Анатолій Яцюк, встигнувши вигукнути: «Слава Україні!».
(Під час окупації російські воєнні злочинці розстріляли одинадцятьох людей.)

Бабусі сполохано хрестилися. Це, на жаль, було не кіно.

«За що?» – стриміло у голові кожного, але всі йшли мовчки, понурені, заціпенілі, тихо шепочучи молитву. А чоловіки свій гнів ховали у міцно стиснутих кулаках. Сумною була картина. Людей гнали, як худобу. А хворих, стареньких родичі везли на садових тачках. Найменшій дитинці було… півтора місяця (!), а найстаршій жінці – 93 роки. Усіх їх ворог захопив зненацька, і в кожного роїлися думки: «Що з нами буде?».

Коли ми дізналися про жахіття, які пережили жителі Ягідного, то зрозуміли, що мусимо про це написати.

Перша поїздка до цього села була дуже гнітючою, хоча люди вже потроху оговтувалися від трагедії. Побачене та почуте не відпускало тижнями, і ми знову й знову навідувалися до Ягідного, писали цей болючий рукопис. Відеосюжети розміщували на ютуб-каналі інтернет-сайту «Український репортер».

Ковтаючи сльози, похапцем витираючи їх долонями, люди переповідали нам свою біду. Їхні історії дуже схожі, адже переживали ці жахіття разом. Але в кожного у глибині душі запікся свій біль.

Їхні спогади – як відкрита одвічна рана: у підвалі не було чим дихати, бракувало їжі, води, ліків…

Рашисти задля розваги стріляли бранцям під ноги, погрожуючи вбити. А одного разу вдарили з кулеметів по людях на цвинтарі під час похорону… Приниження були безкінечні, ягіднянців змушували вчити москальський гімн, замість туалетного паперу навмисно кидали до підвалу підручники з української мови та історії України…

Нас багато що вразило у тому моторошному підвалі. Пригадуються дитячі малюнки на стінах. Навіть під час смертельної небезпеки хлопчики та дівчатка малювали янголів, квіти, хатинки, птахів… А хтось із дорослих написав на стіні слова Державного Гімну України. Може, у цьому і проявлялася краса людської душі. Незламної.

Ягіднянці вистояли, попри всі катування. Тепер про них мають знати не тільки в Україні, а й у всьому світі. Аби воєнні злочини, скоєні російськими вбивцями, ґвалтівниками, мародерами, були розглянуті Спеціальним трибуналом й обвинувачені одержали найсуворіші покарання. Щоб подібне більше ніколи не повторилося…

Поки що трибунал не розпочав роботу. Російські душогуби на волі. Головний московитський упир вішає їм на криваві мундири брязкальця, так звані геройські зірки, за вбивства українців. Ставить їх біля себе на «параді побєдобєсія» у москві.

На усіх окупованих територіях московити катували цивільних, розстрілювали, ґвалтували, живцем закопували в землю. Світ ужахнувся, дізнавшись про геноцид у Бучі, тортури в Ірпені, Бородянці, Гостомелі, Горенці, Озерах, Мощуні… Своїми спогадами про пережите в окупації поділилася з нами жителька Гостомеля Ольга Ходацька.

Після закінчення війни ми дізнаємося ще більше подібних фактів про воєнні злочини. На жаль.

Але сьогодні ми хотіли б, щоб ця книжка лягла на робочий стіл слідчих Спеціального трибуналу, стала ще одним доказом воєнних злочинів проти українців.

На своєму інформаційному фронті докладаємо максимум зусиль, щоб зібрати якомога більше документальних свідчень потерпілих, тих, хто був заручником рашистів у різних підвалах, катівнях, кого викрали, незаконно затримали, ув’язнили…

В Ягідному ми фільмували найменші деталі, найдрібніші подробиці страждань у жахливому концтаборі. Але, мабуть, найважче було передати людські сльози, сердечний, душевний біль. І – море ненависти до московитських дияволів.

17 сходинок підвалу. Німих свідків страху, болю, тривоги, жалю, відчаю, пекельних мук, неймовірних страждань…

Світлана Фросевич, Леонід Фросевич, автори книги “27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному”

Сообщение Рівно чотири роки тому рашисти перетворили шкільний підвал у Ягідному на концтабір появились сначала на Український репортер.

Крихітне Ягідне зазнало стільки горя і страждань, що цілком зрозуміло, чому тут говорять про концтабір, але вже періоду російської окупації. Сюди приїжджають лідери країн, глави іноземних делегацій, топ-дипломати, щоб із перших вуст послухати розповіді потерпілих від воєнних злочинів російських окупантів, оглянути шкільний підвал, який мешканці Ягідного порівнюють із фашистським концтабором.

Сьогодні, у річницю широкомасштабного російського вторгнення в Україну, публікуємо один із розділів нашої документальної книжки «27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному», яка побачила світ восени 2025 року. У книзі є Gr-коди: розміщено 12 відеорепортажів та інтерв‘ю про рашистський концтабір у Ягідному.

***

Російські загарбники увірвалися у село Ягідне, що біля Чернігова, 3 березня 2022-го, коли вже день котився до вечора. Перед цим переправилися через Десну, щоб через села Шестовиця, Золотинка пробитися на Київське шосе, замкнувши кільце навколо Чернігова. На їхньому шляху якраз й опинилося невеличке Ягідне.

– Усіх загнали у підвал. Нас було до 380 – жінки та чоловіки різного віку, молоді люди, діти, серед яких п’ятеро немовлят (найменшенькій дитинці – півтора місяці), – каже нам Іван Петрович Польгуй, який також опинився у цій жахливій кам’яниці з родиною: дружиною, двома синами, невістками, внуками. (Уже після звільнення села прокуратура встановила, що заручників було 368. –Авт.) – Росіяни розташували свій штаб на першому і другому поверхах школи. Певно, думали, що наші не вдарять по будинку, якщо внизу, в підвалі, – цивільні.

Третього березня люди поховалися від лихих чужинців хто де, здебільшого у погребах. А ті кинулися шукати селян, вибивати двері, трощити все, палити автомобілі, стріляти по хатах, кидати гранати у підвали. Упродовж кількох днів окупанти виловлювали цивільних по всіх сільських закуттях, під дулами автоматів виводили наляканих мешканців з їхніх дворів, перед тим забравши і розбивши телефони, гнали до школи. Тих, хто не міг самостійно йти, їхні рідні везли на садових візках.

Школа – двоповерхова будівля, в якій також розміщувався і дитсадок. Є підвальне приміщення з кількома кімнатами і колишнім спортзалом.

***
«Господи, дай мені сили це все пережити. Дай мені віри, що це все закінчиться». Коли людина опиняється над прірвою, то має надію, що Всевишній захистить її. І линули молитви аж до небес, щоби бути почутими, щоби бранцям у шкільному підвалі відчинилися двері на волю, щоби нечисть згинула. Бог почув голоси згорьованих, змучених людей. Вони вийдуть на світло, але це буде через довгих 27 днів. А поки що – повна невідомість, розгубленість, розпач, страх…

– Ми всі думали, що нас протримають у підвалі день-два, – розповідає нам Валентина Василівна Данілова, яка працювала вихователькою дитсадка у Ягідному. – А потім, коли зрозуміли, що ми тут надовго, закралася сумна думка: а може, ми звідси ніколи і не вийдемо?

– Пані Валентино, ви одна з перших побачили, як у село вдирається броньована рашистська орда. І навіть крадькома, з вікна своєї домівки, встигли зробити світлину чужинської колони. А як це було?

– Ми знали, що почалася війна, що на нас суне ця вражина, чули звуки вибухів під Черніговом, але не очікували, що росіяни зайдуть з тилу. Спочатку я навіть не думала, що заповзає російська техніка. У цей час я з мамою була у хаті, а чоловік – на вулиці. Він подзвонив і сказав, що біжить попередити односельців про ворожу колону. Потім він уже не зміг повернутися – зупинився у наших сватів, а в них якраз був підвал. Ну а ми з мамою залишилися самі. Моя бідна матуся… Вона вже таке пережила у 2014-му, на Донеччині. Потім ми забрали її до себе, у Ягідне. Думали, що тут безпечно. Було якесь тривожне відчуття, я весь час виглядала у вікна, намагаючись зрозуміти, що будуть робити ці зайди. А вони одразу почали стріляти по вікнах. Усі люди сиділи по хатах і були дуже налякані. Я з вікна сфотографувала, через жалюзі, їхню техніку. Написала у чаті, що в Ягідне зайшли росіяни, зателефонувала доньці до Чернігова, надіслала їй фотографію. А тим часом російських машин ставало все більше, вони трощили паркани, під’їжджали упритул до будинків, ховаючись за ними. Мабуть, розуміли, що наші стрілятимуть із Чернігова. Тільки під нашою хатою отаборилися шість бронемашин. По всій вулиці розставили міномети і почали гатити. Коли вперше гахнуло, мама дуже злякалася, що зараз нас розстріляють, бо ці нелюди здатні на все, як під час захоплення Донбасу. Думки роїлися навколо одного – як її уберегти. Адже у погріб вона, через похилий вік, не спуститься. І я подумала, що краще було б це нашестя перечекати у школі, де є великий підвал. Так ми й опинилися там… Навіть гадки не було, що окупанти зроблять із підвалу концтабір. Вони почали зганяти до школи усіх ягіднянців, узявши в заручники. У XXI столітті слово «шкільний підвал» набуло страшного сенсу, як колись гітлерівські табори «Освенцим», «Бухенвальд»…

Потім я часто картала себе, що пішла першою до підвалу, наче показала рашистам дорогу. Було відчуття провини, що вони всіх людей сюди зігнали. Але потім я зрозуміла, що якби ми не були тут усі разом, то не вижили б поодинці. Бо у наших хатах, підвалах оселилися тувинці. І ніхто б не врятувався. А тут ми відволікали їх, підтримували одне одного, тож, мабуть, краще, що ми були усі разом. Дівчат ховали в глибині кімнат, щоб вороги їх не побачили і не забрали з собою.

Я вирішила, що у підвалі треба вести якісь записи, щоб не загубити дні, орієнтуватися у часі. Можливо, колись хтось побачить, скільки ми тут днів мучилися. Ще мені згадалися шкільні роки, коли нас возили у німецьку катівню на екскурсію, де я бачила записи на стінах. Думала про своїх дітей, яких у мене четверо, що колись, може, приїдуть і прочитають, як довго ми тут сиділи. Було ще велике бажання написати їм кілька слів. Але, мабуть, добре, що не написала.

Ми три дні просиділи у темряві, час спливав дуже повільно. Минуло пів години, а здавалося, що вічність. Люди постійно питали: «Котра година?». У мене з собою був олівець. Я почала ним шкрябати стіну, але на тих, хто сидів поруч, посипався пісок. Тоді спробувала на дверях, однак олівець там не писав. А коли російські солдати дозволили нам вийти на вулицю, взяла на згарищі кілька вугликів, спробувала – пишуть. Так і почала ними занотовувати. З 4-го по 31 березня 2022 року. В останній день місяця написала: «Наші прийшли!».

– Ми бачили, що в інших кімнатах підвалу також були календарі.

– Так, я вела свій на дверях, а у великій кімнаті, в коридорі також хтось записував дні. Я вже потім їх побачила. Сиділа біля дверей… Досі згадую шестирічного Михайлика, який все запитував: «Бабо Валю, ти написала там сьогоднішнє число? Якщо не написала, то пиши, не забувай!».

Ми намагалися якось оберігати дітей, розважати, щоб вони не боялися. Перші три дні було легше, бо нам дозволяли виходити на подвір’я. Там, звісно, було повно озброєної рашистської мурашви. Але ми хоч могли подихати свіжим повітрям, потішитися весняним сонечком. Але таке «щастя» тривало недовго – нас перестали випускати. Величезна проблема була з туалетом – люди з самого рання на сходах підвалу ставали у чергу. Окупанти не завжди вчасно відчиняли двері. Було таке, що і до обідньої пори не випускали, відра не давали винести. Нікому не побажаєш такого – ходити в туалет на відро у кімнаті, де сидять тридцять сім людей: дорослі, діти, жінки, чоловіки. Це було нестерпно. Прикривалися простирадлом, плащем. Я навіть перестала пити воду, щоб менше ходити до туалету.

А потім стало ще важче – задуха, нічим дихати. Адже людей було багато, вентиляції – ніякої, ставало спекотно, мабуть, вже на третій день ми почали усі роздягатися. Згадалися кадри з якогось фільму про затонулий підводний човен, де екіпаж задихається, весь мокрісінький. Отаке було і з нами. Десятого березня я зробила чорну відмітку – у підвалі помер перший заручник. Того дня усіх скувало дуже гнітюче відчуття. А потім – нові й нові чорні відмітки… Найбільше людей відійшло на той світ у великій кімнаті. Там було чимало ягіднянців похилого віку. У підвалі від човгання по цементній підлозі здіймався пил. Усі почали кашляти, спочатку – діти, мами просили вартових, щоб прийшов лікар. Їх ніби послухали, але медик сказав, що все гаразд. Потім хтось із діток захворів на вітрянку. Малеча трішки легше переносила високу температуру, а от старші – тяжче. У мене самої кілька разів був жар. Ліків ми не мали. А в людей були ще й проблеми зі щитоподібною залозою, онкологією, нирками тощо. Якось стався такий випадок: зайшов до нас окупант на прізвисько «Глухий» і питає, які нам ліки потрібні. Сказав написати список, буцімто нам усе привезуть. І тут почалося таке… Люди з надією складали перелік: і це треба, і це… А я сиджу і думаю: «А де вони ці ліки візьмуть?». Але написали, великий список вийшов. Ще пообіцяли привезти нам генератор. Однак через кілька днів сказали, що генератор загубили по дорозі, а ліків також не буде.

– Що відомо про «Глухого»?

– Це один із їхніх командирів. Ще були на прізвисько «Клен», «Павук». «Глухий» заходив до нашої кімнати у «балаклаві». Я сиділа під дверима, то навіть обличчя його не бачила, бо він завжди стояв до мене спиною. Окупант якось проговорився, що має прізвище Глущенко і взагалі у нього українське коріння – його дід із Житомирщини. Ми й запитали його: «А що б твій дід, якби був живий і побачив, що ви чините з мирним населенням, сказав?». Наше питання «Глухого» не зачепило. Ця мерзота була глухою до людського горя. Деякі окупанти хвалилися, що приїхали заробляти гроші. Здебільшого тувинці. Я запитала: «І скільки ж вам за це платять?». Почула: «500 доларів». Кажу: «Мій брат водієм заробляє більше тисячі. І нікого не вбиває». Тувинець не повірив, що можна заробити гроші, не вбиваючи людей.

Бувало, від витівок рашистів нам ставало лячно. Вони давали дітям заряджений автомат «погратися». Або гранату. Одного разу окупант причвалав у велику кімнату в пошуках дівчини для розваги. Люди почали його відволікати, а він був добряче п’яний, сів та й заснув. З кишені випала граната й покотилася людям під ноги. Наше життя висіло буквально на волосині. І подібних ситуацій було багато.

– Людей до шкільного підвалу зігнали з усіх вулиць?

– Так, але, як потім дізналися, дехто з односельців залишився у своїх домівках. Не знаю, від чого це залежало… Але були і сумні випадки: одна сім’я потрапила під обстріл – батька вбило, а решту, поранених, привели сюди, до підвалу.

– Про сон у підвалі, певно, не варто й говорити…

– Його практично не було. Якщо годину-дві поспиш за ніч, то добре. Але як можна на стільчику поспати?! Шок, виснаження.

– А ще й голодні.

– Ми вже на третій день зрозуміли, що, мабуть, тут надовго, і почали організовувати кухню. У приміщенні школи була їдальня, то там знайшли каструлі, трохи продуктів, крупи і ще щось. А відважна жіночка Ірина Аникиєнко візком привозила нам продукти. Не боялася. Якось вона сітку картоплі «позичила» в окупантів, закинула на візок і привезла до підвалу. Їй треба за це пам’ятник поставити. Навіть одного разу в росіян вкрала ящик вафель для дітей. На початку ув’язнення загарбники дали нам трішки сухих пайків. Але ми тоді не хотіли на них навіть дивитися. Та, як кажуть, голод не тітка, довелося їсти. А в кожного ж удома у холодильнику було м’ясо, бо люди тримали свиней, курей. Але наше м’ясо і сало з’їли зайди. Все спустошили.

– Після втечі окупанти залишили свої трилітрові слоїки зі «щами»…

– Не знаю, як вони їх їли, ті «щі». Ми заради цікавості спробували покуштувати – страва смерділа якимись добривами.

– Чи намагалися люди у підвалі підтримувати одне одного?

– Звичайно. Моя мама, коли чулися вибухи, дуже боялася, що нас повбивають, отруять газом. Я весь час її заспокоювала, що все буде добре, ми виберемося. Водночас сама розуміла – з нами може статися все що завгодно. Навіть закрадалася думка, що нас посадять на машини, щоб прикриватися, як живим щитом. Якось наших чоловіків, десь, мабуть, у двадцятих числах березня, змусили копати на шкільному подвір’ї велику яму, сказали, що під генератор. А ми злякано думали, що у цій ямі всі й поляжемо. Тому страх, тривога нас не полишали. Але все одно в душі жеврів невеличкий вогник надії. До повномасштабного вторгнення російської армії ми готували для наших військових: пекли, варили… У підвалі відчували, що наші воїни десь недалеко, тому й не згасала надія, що вони нас звільнять. Мій онук, інші хлопці пішли добровольцями захищати країну, і ми вірили, що нас звільнять.

– А віра – це ж велика сила! Ви й молилися, мабуть?

– Усією кімнатою читали «Отче наш». Молилися вголос. З нами у підвалі був священник, він також увесь час молився. Але знаєте, вже десь під кінець у людей страх зовсім пройшов, ми були згодні, щоб наші воїни навіть по школі стріляли, аби тільки окупантів вибити. Коли рашисти привозили своїх поранених, то нас у підвалі зачиняли, щоб ми не бачили. Але все одно якимось чином ми дізнавалися, що у них багато «трьохсотих», є і «двохсоті». І ми раділи. Ще на початку декого з наших людей відпускали додому, змушуючи одягати пов’язки на руки. І так співпадало, що після таких походів по техніці окупантів дуже прицільно прилітало. «Клен» дуже злився, кричав, що це наші наводять, що він за це буде розстрілювати. У нас вилучили усі телефони. Коли російські військові зайшли у наш дім, вони довго щось шукали в моєму старому телефоні, фотографії передивлялися. А там не було нічого провокативного, лише світлини з дітьми, та все одно телефон забрали. Але перед цим я якраз купила новий і заховала його. Так ось, після того, як наші почали сильно обстрілювати ворожі кубла, рашисти наказали негайно віддати телефони, бо почнуть розстрілювати кожного третього. Я свій новий телефон дуже не хотіла віддавати, але чоловік наполіг, сказав, що ця річ не варта ризику.

– Згадайте, будь ласка, останній день, коли ви зробили позначку в календарі. Як це було?

– Тридцятого березня ми вийшли на вулицю, щоб розвести вогнище. Але нас одразу загнали до підвалу. Зачинили двері, й тут почався гуркіт. Спочатку було таке враження, що їздять довкола школи. А потім шум став віддалятися. Настала тиша. Наші чоловіки, незважаючи на ризик, піднялися сходами, відчинили двері. А на подвір’ї – ані душі. Деякі відважні пішли вулицями – і там нікого не було. І все ж вирішили ще ночувати у підвалі. Чоловіки чергували біля школи. Ніч минула спокійно. 31 березня вже багато людей вийшли з підвалу, дехто навіть додому пішов.

Пригадую, як я побачила наших воїнів. Вони так відрізнялися від цих поганців, я вам передати не можу. Обличчя добрі. Усіх охопила неймовірна радість. Сльози, сміх. Ми їх обступили. Це було щось дивовижне. Одразу приїхала санітарна машина, нам почали надавати допомогу. І я записала в календарі: «31-е, наші прийшли!». І ще така була цікава деталь: коли до нас підійшли воїни, над нами пролетіла лелека. У всіх це викликало величезне почуття радості – будемо жити! Ми почали шукати телефони, щоб зв’язатися з нашими близькими, надіслати їм радісну звістку…

– Ваша сім’я залишилася в Ягідному?

– Ми не збиралися виїжджати, але сват нас умовив… Зрештою, маму треба було підлікувати. Ми знали, що молодша донька виїхала у Рівненську область, до неї ми і зібралися… А потім дізналися, що вона вже у Німеччині. І сват повіз до свого товариша на Черкащину. Нас там зустріли дуже добре, ми вдячні за тимчасовий прихисток. Але через місяць закортіло додому. Ми знали, що у нашій домівці в Ягідному немає ні даху, ні вікон, усе пограбовано, сплюндровано, розбито, потоптано окупантами. Коли ми виїжджали з Ягідного, я ще думала: як сюди можна повернутися? Але ж своє, рідне притягує… Купили найнеобхідніше – плівку, цвяхи, молоток. Нам допомогли вставити вікна, двері. Зробили дах (ми самі його не змогли б відновити). До нас приїжджали медики, психологи. Я сама зверталася до психолога, бо не могла спати, дуже зле почувалася. Мені порадили розповідати про все, що бачила і пережила, бо, кажуть, пігулки не допоможуть. І я намагаюся говорити, відчуваю, що потрохи затягуються душевні рани, заподіяні рашистами. Але спокою нема, бо війна шматує нашу країну, вогнем обпікає міста і села. Тому треба доносити до усіх країн правду, що тут відбувається, з якими лютими, скаженими істотами воює наша країна.

***
Унікальний випадок у світовій історії – прості двері з сільської школи показали на міжнародній виставці у Нью-Йорку «Україна. Розп’яття. Трибунал». Це було неподалік будівлі ООН, у приміщенні «866 United Nations Pl». Експозицію, яку відкрили 31 березня 2024 року напередодні розгляду в ООН питання про створення Міжнародного трибуналу, який має покарати російських агресорів, організували Національний музей історії України у Другій світовій війні та Фонд «Україна – ХХІ століття». Жителі Ягідного ніколи не були за океаном, а ось двері – побували. Як особливий свідок російських воєнних злочинів.

На цих дверях – особливий календар, який вела Валентина Данілова з 4-го по 31 березня 2022 року. Це ж на них – числа вугликом, десь тонше написано, як «9», «10», а десь – грубше, як «23», «24». А числа «12», «13», «19», «20» – підкреслені, ніби говорять про те, як у підвалі заручникам було нестерпно тяжко.

Якби уявити, що раптом ці вугликові дати «заговорили» голосами усіх заручників, то стіни будівлі ООН здригнулися б – такою великою була трагедія жителів Ягідного.

Шкода, що дати, виписані вугликом, не можуть передати стогонів, криків відчаю, неймовірного болю, дикого розпачу, душевних страждань кожного бранця. Нехай би почули це високі представники Генерального секретаря ООН, верховні комісари ООН, виконавчі директори, спеціальні радники та решта панства на солідних посадах у цій організації, які лише висловлюють «стурбованість» та «занепокоєння».

Розмову вели Світлана Фросевич, Леонід Фросевич

Дивіться також:

• Ягідне: 27 днів між життям і смертю
• Ягідне. Не було надії, що хтось вийде живим. Частина 2.

Сообщение Початок вторгнення російських окупантів. Розповідь мешканців Ягідного (+фото, відео) появились сначала на Український репортер.

«Дуже важливо, щоби відповідальність росії за злочини проти України не була забута. Агресор має понести справедливе покарання. Ми переконуємо наших партнерів наслідувати приклад Естонії та якомога швидше ухвалити аналогічні рішення», – підкреслив своєю чергою Спікер Рійгікогу Лаурі Хуссар.

Подібні угоди мають ратифікувати парламенти всіх країн, що виявили бажання приєднатися до Спецтрибуналу. Таким чином країни підтверджують свої юридичні, організаційні та фінансові зобов’язання участі в його роботі. У січні цього року Євросоюз також виділив перші 10 мільйонів євро на функціонування Спецтрибуналу.

Нагадаємо, що у 2023 році Рада Європи дала старт створенню спецтрибуналу для путіна і лукашенка

Парламентська асамблея Ради Європи 26 січня ухвалила резолюцію з вимогою створити спеціальний трибунал для переслідування керівництва росії і білорусі за злочин агресії.

Документ одностайно ухвалили у Страсбурзі під час зимової сесії ПАРЄ – 100 голосів за. Резолюція закликає створити спеціальний міжнародний трибунал і міжнародний механізм компенсації збитків, завданих Україні та її громадянам Росією.

Асамблея зазначає, що немає іншого міжнародного кримінального трибуналу, компетентного для судового переслідування і покарання за злочин агресії, вчинений проти України.

“Тому асамблея підтверджує свій одностайний заклик до держав-членів і держав-спостерігачів Ради Європи створити спеціальний міжнародний кримінальний трибунал у справі про злочин агресії проти України, який має схвалити і підтримати якомога більша кількість держав і міжнародних організацій, і, зокрема, Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй”, – ідеться в резолюції.

Асамблея також наголошує, що відповідальними за злочин агресії мають бути представники керівництва як Росії, так і Білорусі. Зазначають, що Білорусь брала участь в агресії Російської Федерації проти України, оскільки вона надала можливість Російській Федерації використовувати свою територію для здійснення актів агресії проти України.

Також нагадаємо: Президент України та генеральний секретар Ради Європи Ален Берсе 25 червня 2025 року підписали угоду про створення Спецтрибуналу для розслідування злочину агресії проти України. В Офісі Ради Європи в Україні зазначили, що Міжнародний кримінальний суд, який вже розглядає злочини рф в Україні, має юрисдикцію розслідувати як воєнні, так і злочини проти людяності та геноцид в Україні. Проте суд не має усіх повноважень для переслідування за злочин агресії. Цей злочин стосується рішення застосувати збройну силу проти іншої держави, що є порушенням Статуту ООН. Спецтрибунал має це виправити, адже наділений мандатом щодо переслідування високопосадовців за злочин агресії проти України. Він працюватиме у Гаазі.

Наголосимо. В Україні правоохоронці зафіксували понад 211 тисяч злочинів, пов’язаних з агресією РФ, з яких більше 180 тисяч є воєнними. Про це сказав начальник відділу взаємодії з міжурядовими, державними та неурядовими організаціями управління організаційно-методичного та аналітичного забезпечення Департаменту протидії злочинам, вчиненим в умовах збройного конфлікту Офісу Генпрокурора Олександр Зюзь під час брифінгу в Медіацентрі Україна.

“Український репортер” розповідав, що восени 2025 року  побачила світ документально-публіцистична книжка «27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному» (Чернігівська область). Авторами є журналісти Світлана та Леонід Фросевич.

Це свідчення бранців сучасного концтабору, влаштованого путінською ордою у шкільному підвалі. Колишні заручники в інтерв’ю розповідають про це пекло, яке їм довелося пережити у березні 2022 року. Свідчення насичені чіткими, промовистими деталями, подробицями, що розкривають страшну картину катування цивільних людей. Кожен із них по-своєму бачив і переповідав моторошні дні знущань. Їхні свідчення вражають, викликають глибоке душевне потрясіння. Жителі села проявили величезне, нелюдське терпіння і не втратили своєї гідності, людяності, віри.

Нагадаємо, що російські військові увійшли в Ягідне 3 березня 2022 року, зробили штаб у місцевій школі й оселилися в будинках. Після того вони зігнали майже всіх жителів села у шкільний підвал, де утримували, як живий щит, майже місяць, аж до свого відступу з Ягідного.

368 людей, 69 із яких – діти, закрили в підвалі, без повітря, майже без їжі та води, надавши кожному по 60 квадратних сантиметрів. Це був скоріше підвал смерті. Слабші люди задихалися й божеволіли. Багатьох розстріляли.  27 днів невільники почувалися смертниками, очікували загибелі. Від задухи, браку медичної допомоги й нелюдських умов перебування в тому підвалі померли десятеро селян.

Ця книга водночас є доказом для Спеціального міжнародного трибуналу, на якому будуть судити російських воєнних злочинців.

Читайте також:

• Генерал Омельченко: “Міжнародний кримінальний суд повинен визнати книгу «27 днів між життям і смертю…» доказом у справі про воєнні злочини російських окупантів в Україні”

Дивіться відео про воєнні злочини ращистів у селів Ягідне Чернігівської області.

Сообщение Естонський парламент першим ратифікував участь у запуску Спецтрибуналу щодо злочину агресії росії проти України (+відео) появились сначала на Український репортер.

Новину повідомила головна дипломатка ЄС Кая Каллас увечері 22 січня в соцмережі Х.

Трибунал створюють під егідою Ради Європи.

“Сьогодні ЄС виділив перші 10 мільйонів на новий спецтрибунал – для притягнення до відповідальності керівництва Росії за роль у війні Москви проти України. Російське керівництво відповідальне за цю війну – і має бути притягнене до відповідальності. Не може бути безкарності”, – наголосила Каллас.

Нагадаємо, угоду про створення спецтрибуналу підписали у червні 2025 року.

Також нагадаємо, що у 2025 році у світ вийшла книжка журнеалістів Світлани та Леоніда Фросевичів «27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному». Це – документальні свідчення колишніх бранців, потерпілих від дій російських воєнних злочинців.

На початку 2022 року 368 ягіднянців, серед яких 69 дітей, окупанти утримували, як заручників, у тісному, задушливому підвалі. Це були довгі та моторошні 27 днів і ночей – майже без їжі, світла, води, зв’язку, ліків, у жахливих антисанітарних умовах. Книжку вже направили в Гаагу до Міжнародного кримінального суду.

Читайте також:

• Генерал Омельченко: “Міжнародний кримінальний суд повинен визнати книгу «27 днів між життям і смертю…» доказом у справі про воєнні злочини російських окупантів в Україні”
• Через суд пам’яті – до Спеціального міжнародного трибуналу (+відео)

Сообщение Виділили 10 мільйонів євро на діяльність спеціального трибуналу появились сначала на Український репортер.

Про це у Телеграмі повідомила Донецька обласна прокуратура.

За даними слідства, 10 листопада 2025 року російські терористи вкотре цинічно порушили норми міжнародного гуманітарного права. Близько 14:30 командир одного з підрозділів ЗС РФ через радіозв’язок наказав підлеглим, які увійшли до Покровська, використовувати цивільне населення в якості «живого щита». Під час проведення так званої зачистки житлової забудови вони мали вести перед собою затриманих чоловіка, жінку та 13-річну дитину.

Сообщение Від Ягідного – до Покровська: рашисти використовують цивільних як «живий щит» появились сначала на Український репортер.

У Києві в Товаристві «Знання» України відбулася презентація книжки «27 днів між життям і смертю». То є документальні свідчення про воєнні злочини московитських окупантів у селі Ягідне на Чернігівщині, що їх зібрали українські журналісти Світлана та Леонід Фросевичі. Кошти за перші розкуплені примірники автори спрямували на фронт для Окремого полку безпілотних систем «Яструби». Водночас видання вже надіслане на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі.

У КАТІВНІ ПОБУВАЛИ ТРИ ПОКОЛІННЯ ОДНІЄЇ РОДИНИ

– Коли зродилася ідея зібрати ці надзвичайно болючі свідчення та як тривав процес?

– 3 березня 2022 року окупанти взяли у заручники більше 368 мирних жителів села Ягідного (від немовлят до людей похилого віку), – розповідає Світлана Фросевич. – Ми почали працювати над книгою наприкінці літа 2022 року після того, як почули по телебаченню про тортури в Ягідному. Доти їздили Київщиною та знімали сюжети про зруйновані села. А коли приїхали в Ягідне, побачили підвал, де тримали заручників, то зрозуміли, що одним репортажем не обійдеться. Хоча людям було важко розповідати про пережите, не хотіли розмовляти: багато в кого тремтів голос, трусилися руки. Через те збір свідчень розтягнувся. Психологи радили їм виговоритися, щоб полегшало. Дехто погодився.

Першим оповідачем був Іван Петрович Пільгуй. У катівні Ягідного побувала вся його родина (три покоління, 10 чи 11 осіб): він з дружиною, двоє синів з невістками і по двоє онуків. Іван Петрович до повномасштабної війни працював у школі завгоспом, а коли після всіх подій почали приїжджати делегації ледве не з усього світу, то став екскурсоводом. Господар, свідок, оповідач. Людина, яка доглядала цей понищений дитсадок і школу. Трохи згодом інші жіночки почали розповідати. Багато хто відмовляв.

Дивіться відео про ягіднянський підвал, де утримували заручників: Ягідне. Не було надії, що хтось вийде живим. Частина 2.

Ми збирали свідчення по крихті, на вулицях, на лавочках, де сиділи бабусі з дітьми. У книзі є 11 історій конкретних осіб (під кожною розповіддю – к’юаркод, тож можна одразу подивитись відео). У розділі «Недожите життя» розповідаємо про людей, які померли в підвалі або яких розстріляли на вулиці чи вдома. Дуже важко було збирати інформацію, адже люди перед камерою губилися, починали плакати…

– Майже півтора року працювали над книгою. Вийшла у Кам’янець-Подільському видавництві «Рута», – долучається до розмови Леонід Фросевич. – Мали справу з фаховою верстальницею Наталією Кальченко, яка стала авторкою дизайну та палітурки.

Маємо запрошення на презентації від гуманітарних установ та освітянських закладів України. Знає про книгу й українська діаспора. Зацікавилися закордонні вчені-дослідники теми рашизму-фашизму, які вивчають докази резонансних воєнних злочинів і подій у селі Ягідному.

Книгу «27 днів між життям і смертю», як тільки вийшла з друкарні, ми одразу спрямували до Міжнародного кримінального суду в Гаагу. Спецтрибунал ще у процесі створення, можливо, згодом надішлемо й туди. Тим часом Міжнародний кримінальний суд діє. Сподіваюся, наші докази воєнних злочинів рашистів в Україні також будуть розглянуті.

ЗРОБИЛИ ЛЮДЕЙ ЖИВИМ ЩИТОМ

– Чому окупанти зачинили людей саме у підвалі?

– То об’єднана двоповерхова школа-дитсадок. На 2 і 1 поверхах рашисти влаштували свій штаб. І щоб на них не впали ракети чи снаряди, то загнали жителів Ягідного в підвал. Зробили людей живим щитом. Всіх. Підвал був надзвичайно тісний: на людину навіть одного стільця не випадало. Спати не було де. Один чоловік спав стоячи і прив’язував себе шарфом за шию до спортивної дерев’яної драбини. Страшні тортури. Але люди проявили виняткову силу волі. Неймовірні українці. Це свідчить про те, хто ми є як нація. Адже код нації проявляється у вирішальні моменти. Можливо, й самі не знаємо, які ми спадково вільнолюбні.

Ті, хто все це пережили, називають той підвал концтабором та порівнюють з фашистськими Освенцимом і Бухенвальдом. Тому що рашисти постійно катували. Люди задихалися, страждали від голоду, без ліків. Десятеро померли у підвалі. На вулицях села розстріляно 11 жителів.

Ми запитували їх: чому не втекли, знаючи, що ворог підходить? Виявляється, були переконані, що рашисти прагнуть захопити великі міста, а маленьке село проїдуть транзитом. Тож навіть родини з Чернігова з маленькими діточками приїхали в село до батьків, аби знайти прихисток. Багато було маленьких дітей. Окупанти знущалися. Випускали в туалет дуже рідко: бранці на відра ходили, стояв страшний сморід. А коли дозволяли вийти надвір, то стріляли під ноги, жінки в паніці тікали, а рашисти реготали і знімали на відео. Люди майже місяць спали стоячи, заклякали. Коли читаєш книгу – по-новому переживаєш. Важко.

НАЙМЕНШІЙ ДІВЧИНЦІ ВИПОВНИЛОСЯ ПІВТОРА МІСЯЦЯ. НАЙСТАРШІЙ ЖІНЦІ – 93 РОКИ

– Чи плануєте довидання книги, адже 300 примірників – не так багато для настільки вагомого видання?

– Якщо буде зацікавленість меценатів – можна перевидати, – розмірковує Леонід Фросевич. – Плануємо перекласти англійською та німецькою мовами. Важливо, щоб світ якомога ширше дізнався про трагедію Ягідного.

Втім у Ягідному побували чимало лідерів та високопосадовців з різних країн: від ексдержсекретаря США Ентоні Блінкена до президентів Німеччини, Латвії, верховних комісарів Євросоюзу, представників ООН. Десяткам лідерів різних країн розповідали про жахіття, що коїлося у рашистському концтаборі села Ягідне. Світ має знати. Злочини мають бути зафіксовані.

Для нас, журналістів, було найважче чути, як там страждали діти. Найменшій дівчинці виповнилося півтора місяця. Найстаршій жінці – 93 роки. Коли люди в підвалі помирали від задухи, то вони божеволіли. І це все відбувалося на очах у дітей. Божевілля могло тривали добу-дві, доки людина помирала у нестерпних муках. Мертвих там і залишали. Тільки коли назбирається кілька покійних – дозволяли винести на подвір’я, де стояла кочегарка, і там складали. Дехто був ще живим, а їх наказували виносити «за компанію», тож помирали у кочегарці. Одна жінка там ще три дні помирала. Потім дозволяли відвезти на цвинтар і поховати. Родичі копали ями, а в цей час під’їжджали рашисти і стріляли з кулеметів по похоронній процесії. Люди стрибали в ями. Були поранені. Тому й називають це концтабором смерті.

Діти навіки запам’ятають ці події. Чимало дітей досі перебувають закордоном на лікуванні й реабілітації. Жорстокість окупантів зашкалювала. Та попри все була й дивовижна мужність, стійкість, незламність людей, які кажуть, що страху не було, бо «знали, що тут помремо».

Одна жінка розповіла, що найстрашніше для неї було почути в розмові дітей, які сиділи поряд: «Добре, що ми помремо всі разом, всіх разом поховають». Діти вже не боялися. Окупанти заходили в підвал з автоматами, лякали розстрілами. Змушували вчити гімн росії, за що обіцяли відпустити додому з речами. Але ніхто не вчив і не співав. Змушували читати московські газети. Не читали. Кажуть, що вже зараз не змогли б. А тоді було відчуття, ніби ходять по лезу ножа. Однак проявили таку стійкість, що мурахи по шкірі.

Світлина Ольги Меняйло з Ягідного, зроблена одразу після звільнення села, коли люди ще деякий час перебували у підвалі, облетіла світ завдяки журналу «Таймс». Окупанти відбирали телефони, але ця жінка дивом заховала і сфотографувала. Згодом, коли заручники вийшли з підвалу, ще один герой нашої книги дістав свій закопаний там телефон, який не розрядився, та встиг зазняти. У нашій книзі є його світлини.

Ми спілкувалися з прокуратурою Чернігівщини. Відомо, що ідентифікували 15 окупантів (переважно – тувинці), причетних до подій у Ягідному: їх заочно засуджено до 12 років позбавлення волі. Журналістам «Суспільного» вдалося впізнати одного з двох найжорстокіших, який воює зараз на сході: Семен Соловов на прізвисько Клен (заочно засудили до 12 років ув’язнення, а наразі його українські адвокати подали апеляційну скаргу. Сподіваємось, вирок буде підтверджено). Другий – командував групою окупантів у Ягідному: полковник Алєксєй Жуков з Єкатеринбурга (ідентифікували журналісти «Суспільного» місяць тому, коли наша книга вже була у друкарні). Прокуратура Чернігова зараз проводить слідство щодо нелюдів. Сподіваємось, будуть справедливі вироки…

Бесіду вела Ольга Дубовик, журналістка, газета “Сурма” (Чикаго, США)

Відео презентації книжи в Товаристві “Знання України”, будь ласка, дивіться за цим посиланням

Сообщение Видання “Сурма” з Чикаго опублікувало інтерв’ю з авторами книги «27 днів між життям і смертю” появились сначала на Український репортер.