До початку широкомасштабного російського вторгнення тут діяли різноманітні дитячі освітянські гуртки, серед яких особливо популярним був авіамодельний. Школярі залюбки приходять сюди, адже майструють різні літачки, відчуваючи себе справжніми авіаконструкторами. А потім – і випробовуваня авіамоделей, конкурентні змагання і, звичайно, нагороди, що особливо тішать підлітків.

Таланти ж бо! Учні авіамодельного гуртка ставали багаторазовими чемпіонами міських, національних змагань, Кубка України, етапів Кубка Світу. Вони піднімались на п’єдестали пошани під час чемпіонатів Європи, світу.

Вихованці “Перспективи” завоювали більше ста золотих медалей, а також багато срібних і бронзових медалей. П’ять майстрів спорту, більше ста розрядників розпочинали свій шлях в авіамоделізмі саме в дарницькому клубі.

Що мала б зробити держава для такого особливого центру дитячої технічної творчості? Відповідь проста й очевидна – усіляко підтримувати, заохочувати, допомагати у подальшому розвиткові, закликати інших брати приклад.

Але у нас, на жаль, здебільшого так не буває. Державний позашкільний навчальний заклад “Перспектива” потрапив у неймовірно шалений і потужний шторм, який дико терзає його, намагаючись втопити.

У той час, коли до України вдерлися з великою війною московитські ординці, «Перспектива» вирішила не сидіти, склавши руки, а підставити плече фронту. Узялися за нагальне – за профільну справу. Безпілотники, дрони – ось на чому сконцентрували увагу.

Навіть в умовах війни підприємство знайшло можливість допомагати Збройним силам України виготовляти, обслуговувати, ремонтувати безпілотники. Узялися й за початкове навчання азам керування БПЛА. І ось це маленьке позашкільне підприємство вже виготовило два бойових безпілотники, а також вісім навчальних БПЛА! За цей час підготовлено трьох операторів цих літальних апаратів.

Гуртківці з особливою гордістю показали нам листи-подяки від військового командування за свою діяльність у справі оборони країни.

Виконувач обов’язки директора підприємства “Перспектива” Андрій Люшин розповідає, що на базі авіамодельного гуртка можна було б і суттєво розгорнути справу з безпілотниками для воїнів. Адже є приміщення для виробництва, персонал необхідної кваліфікації та необхідне обладнання. Однак всі ці ресурси розраховані на штучне виробництво. А щоб налагодити  виробничий конвейєр, для цього потрібні додаткові фінансові та технічні ресурси.

Натомість ось що відбувається: на підприємство раз-по-раз накочуються хвилі рейдерського захоплення. До цього додається ще й байдужість чиновників, і все це разом ставить під загрозу не те що розвиток, а сам факт існування “Перспективи”.

Водночас в Україні постійно лунають заклики створювати “Армію дронів”. Влада заявляє, що купуватиме в українських компаній усі безпілотники, які вони можуть виробити. Щодня чуємо новини з передової про бойові успіхи української безпілотної авіації.

І на цьому фоні спостерігаємо таке дикунство (інкаше й не назвеш) щодо Центру дитячої технічної творчості, де діти знаходять себе в авіамоделізмі, хочуть бути корисними державі. Мимохіть починаєш замислюватися: а може ось ці палиці в колеса є замаскованим шкідництвом?

Пора назвати основну причину, чому державний позашкільний навчальний заклад «Перспектива» час од часу зазнає підступних атак. Він має приміщення, у яких розташовуються гуртки.

На цю нерухомість давно накинули хижим оком. Хто? Різні  впливові “дядечки”, які мають гарні зв’язки у горішніх  ешелонах влади, деякі товтосуми, які відчувають, що гроші і блат все вирішують.

Що впадає у вічі: на різних етапах утисків гуртківців та створення перешкод  у їхній діяльності до боротьби за ласий шматок навчальних приміщень приєднувалися нові “зазіхальники” на цю нерухомість. Відтак на позашкільний центр накочувалася чергова хвиля під умовною назвою “забрати все!”.

Запитаймо цих лихих та зажерливих “дядечок”: а ви, нешановані, створювали ці навчальні класи для авіамоделювання, для роботи тематичних гуртків? Та ж ні, звичайно! Зате хапнути чуже – ой, які спритні! Які тільки комбінації не “малюють” ці хитроокі мудрагелі! Які тільки схеми не виписують у чиновницьких канцеляріях!

Покажемо анатомію спроб дикунського захоплення нерухомості позашкільного навчального закладу.

Але спершу ознайомимо вас із родовідом цього осередку технічної творчості.

Його біографія бере початок з далекого 1960 року. Саме тоді на Київському радіозаводі було створено клуб «Юний технік». У 1987 році на конкурсних засадах і його директором було призначено заводського інженера Андрія Люшина.

У 1991-му «Юний технік» став навчальним науково-виробничим об’єднанням «Борисфен» – це був перший госпрозрахунковий позашкільний навчальний заклад. Тоді ж було й розроблено товарний знак «Борисфен», який є і понині. У 1996 році підприємство стало називатися ДП «Перспектива», хоч його і досі багато хто знає як Клуб «Юний технік», «Борисфен».

Важлива деталь: радіозавод безоплатно передав гуртківцям приміщення на 20 років.  І це було справедливо, адже тут навчаються діти. Йдеться про два приміщення: одне з них на вулиці Сормовській, 9 (давнішня невеличка споруда, у якій декілька учбових класів, саме тут розпочиналася біографія клубу «Юний технік») і друге, що на Харківському шосе, 55 – це багатоповерховий житловий будинок, на першому поверсі якого вбудовані класи для Клубу юних техніків, їх було  споруджено за кошти радіозаводу в 1991 році.

На початку Незалежності Україна почала входити у ринкові відносини, а клуб «Юний технік» розпочав тривалу і титанічну боротьбу за виживання.

Про це журналісти “Українського репортера” розповідали в матеріалі “Юні крила України. Історія виживання і боротьби”.

А як вижити, не задихнутися, не опустити руки, якщо упродовж трьох десятиліть держбюджет абсолютно не фінансував діяльність “юних техніків” Люшина? Нуль коштів! Хто із сміливців наважиться господарювати в таких дикунських умовах, ще й поставивши головним завданням навчання діток?

Хіба що цю гору здолає людина з винятково твердим характером, із залізною впертістю. Якийсь одчайдух, що б’ється до останнього. Що присвятив себе створенню умов для розвитку талантів, щоб діти виростали всезнайками.

Свого часу автор цих рядків познайомився з такою людиною. Це – Андрій Генріхович Люшин, Відмінник освіти. Колись трудився інженером на радіозаводі, як  і його родина: батько, мама, брат, дружина.

Ось він і упрігся у цей важкий віз і досі тягне його, незважаючи на те, що держава не виконує своїх обов’язків щодо фінансування навчального закладу, як вимагають закони«Про позашкільну освіту» та «Про освіту».

Часто не було коштів ні на зарплати, ні на оплату комунальних послуг, словом, як хочеш так і виживай. Люшин з командою виготовляли різні вироби – і нейтралізатори, і ехолоти, і паяльники, сподіваючись згодом вийти на серійні зразки, відтак, думалось йому, з’являться кошти на зарплату колективу. Що тільки не розробляли!

– А позиція була незмінною – якщо є можливість заробляти, то я це і роблю, щоб безкоштовно утримувати гуртки, – каже Андрій Генріхович, бо таке його життєве кредо. – Тобто з господарської діяльності сплачував зарплату черговим, викладачам, і грошей з батьків учнів не брав.

Він розумів: лишень підприємство стане боржником – очікуй судів, можуть забрати приміщення, продати за схемою. А цього допустити не можна!

Після того, як у 1996 році на базі клубу “Юний технік” було створено державний позашкільний навчальний заклад«Перспектива», у гуртківців з’яилися нові смуги перешкод.

-Нас почали смикати, щоб «викинути» на приватизацію. І постійно це робили, намагаючись дотиснути. Але я щільно працював з Міністерством освіти, яке підтримувало мене, бо це був єдиний державний позашкільний заклад на повному госпрозрахунку, – каже Люшин.

І все ж замість розвитку гуртків, «юні техніки» мусили зводити оборонні мури, замість залучення все нових дітей до технічної творчості відбивалися від «прихватизаторів». Думалося, що хмари над гуртківцями розійдуться з прийняттям Закону «Про позашкільну освіту». У цьому документі є важливий пункт: державні позашкільні заклади можуть приватизуватися лише за умови збереження освітянського призначення, наявності коштів і згоди колективу.

Ця законодавча вимога і дозволила клубові триматися два десятиліття. Коли в державі закрутилася чергова веремія з реорганізацією міністерств і відомств, згадали й про «Перспективу». Клуб підпорядкували Агентству, яке було утворено замість Мінпромполітики. Люшина викликали в Агентство й бабахнули пропозицією: «Ми ваше підприємство хочемо подати на приватизацію. Але за певних умов… не будемо чіпати…»

Люшину знову треба ставати в оборону святої справи. Він пообіцяв зчинити галас, розказати публічно про цих двоногих хижаків. Добре, що Агентство наказало довго жити… І ті хижаки щезли.

А Люшин тішив себе, що вдалося, перебуваючи під крилом Мінпромполітики, затвердити статут підприємства – державного позашкільного навчального закладу. І що колись гуртківці зможуть одержати бюджетне фінансування.

-Але на бюджет ми не могли претендувати, бо не відносимося до Міністерства освіти напряму, – промовляє Андрій Генріхович. – Міністерство і могло б узяти нас під крило, але для цього необхідно передати приміщення. А їх не хоче віддавати Мінпромполітики. Каже – забирайте дітей, а приміщення залишайте, ми знайдемо як їх використати. Таким чином, ми знову залишалися без державної фінансової підтримки і знову мусили якимсь незбагненним чином десь заробляти, аби вижити, фінансувати гуртки.

Був і перший досвід роздрібної торгівлі з відомим київським модельєром одягу Михаїлом Вороніним, який погодився давати на реалізацію речі. Співпрацювали з ним на умовах франчайзингу, і це тривало 18 років.

У 2008 році підприємство вже зміцніло й мало змогу направляти дітей на змагання за кордон. Тут пишалися, що виховали уже і чемпіонів світу з авіамодельного спорту. Медалі, кубки – це все результати ефективної та наполегливої роботи педагогів, усіх гуртківців. І все це на безкоштовній основі.

Були й інші торговельні напрямки з деякими іншими вітчизняними виробниками . Це стосувалося і продажу комп’ютерів, меблів. На жаль, Вороніна не стало, і цей комерційний напрям зайшов у тупик, все закінчилося. В адміністрації “Перспективи” знову задумалися, як виживати, де брати кошти на утримання гуртків, на зарплати, на сплату податків, на комуналку.

Спробували робити морозиво, пекли хліб, випікали печиво. На жаль, усе це не давало прибутків, а вимагало все нових витрат на устаткування і логістику.

Згодом ніби з’явився промінчик світла в цьому тунелі виживання – у 2014 році держпідприємство «Перспектива» було передано у відання Міністерства економіки України із затвердженим Статутом відповідно до Закону «Про позашкільну освіту».

Але що бачить команда Люшина? Через рік Міністерство економіки затверджує новий Статут підприємства, який йде всупереч законам «Про освіту» та «Про позашкільну освіту». І цим самим закладає ризики рейдерського захоплення та незаконній приватизації.

І вовки в овечих шкурах не забарилися. У вересні 2017-го до “Перспективи” знайшли дорогу два бізнесмени, назвавши себе керівниками одного з українських банків і запропонували приватизувати підприємство. Одержавши відкоша, пригрозили, що “своє” (читай – чуже!) “все одно візьмуть”, бо для них, мовляв, не існує перешкод.

А далі вже було щось схоже на цунамі. У вересні того ж 2017 року “Перспектива” одержала офіційного листа від СБУ з вимогою надати величезний перелік документів.

Служба безпеки України пішла “війною” проти дитячих гуртків! Виходить, це було важливіше, аніж виводити на чисту воду зрадників Медведчука, Рабіновича, Андрія Деркача та інших лютих ворогів.

У жовтні 2017-го СБУ направила черговий офіційний лист з тим самим проханням – надіслати на Володимирську повну інформацію про підприємство. А підставами для надання документів назвали статті 6 Закону України «Про контррозвідувальну діяльність», пункт 5 статті 7 цього ж закону. Ось і скажіть, як усе це сприймати на здоровий глузд? Кому служила така “контррозвідка”?

У “Перспективі” відчули: хтось дуже впливовий поклав око на приміщення гуртківців на Харківському шосе. Підприємство почали “тероризувати” комісії. Випробувана тактика!

2019 рік розпочався з перевірки пожежних інспекторів. Потім прийшли перевіряючі з Мінпраці. Не встигли вони піти, як на порозі – перевірка з Мінекономіки, у складі якої було п’ятеро (!) юристів.

Колектив підприємства, батьки, діти, а також дарницька громада сподівалися, що ця представницька комісія міністерства надасть юридичну підтримку «юним технікам» і це унеможливить незаконе відчуження приміщень клубу, допоможе відбитися від рейдерського захоплення різними «інвесторами», метою яких, мабуть, було перепрофілювання підприємства у ще один торгівельний чи банківский центр.

Відповідно до акту комісії стали готувати новий Статут позашкільного закладу, пропозиції щодо виділення бюджетного фінансування.

На жаль, надії на краще виявилися даремними.

-Бо знову завітала комісія, цього разу з Головного управління Держпраці у Київській області, але вже на підставі начебто скарги  “наших” працівників щодо порушення правил техніки безпеки. Вивчивши ці скарги, представник Мінпраці разом з адміністрацією нашого підприємства встановили, що заяви фальшиві й написані сторонніми особами. Цей факт зафіксувала поліція, – пояснює Люшин.

Всупереч усім руйнівним штормам, “Перспектива” усе ж трималася на плаву, абсолютно без бюджетного фінансування. Але насувалися нові грозові хмари. Прихованою метою всіх перевірок був пошук підстав для звільнення директора Люшина. Комісія Міністерства економічного розвитку і торгівлі за підсумками перевірки стану правової роботи таких підстав не знайшла. В документі з цього приводу зазначили вимогу – скорегувати Статут підприємства відповідно до чинного законодавства і нових Законів «Про освіту» та «Про позашкільну освіту».

Влітку 2019-го адміністрація Люшина направляє до міністерства  скорегований Статут державного закладу позашкільної освіти з відповідними змінами відповідно до методичних рекомендацій Міністерства освіти.

У цьому документі передбачалися запобіжники проти “прихватизації”, усувалися перешкоди на шляху державного фінансування гуртків. І який же результат?  Проект Статуту поклали під сукно! Відповіді у “Перпективі” не отримали й до сьогодні.

Того ж року в Мінекономіки Люшина “потішили” новиною – одне із приміщень гуртківців мають намір передати Міністерству оборони України. Це вже гралася якась нова “пластинка”. Ось тільки хто замовляв “музику”?

Коли в нашому суспільстві настала “ковідна” ера, “Перспективі” стало дуже сутужно. У 2020-му через СOVID-19 тут змушені були закрити гуртки, звільнити та відправити викладачів у відпустки за власний рахунок, перевести на дистанційну роботу адміністративно-господарський персонал.

Не обіцяв смачних пирогів і наступний, 2021-й рік. Чиновники в Мінекономіки узялися крутити веремію по новому. У розмовах з ними Люшин дізнався, що витає ідея приватизації підприємства. Знову довелося вкотре пояснювати, що в такому разі це буде дерибан. На щастя, лихо тоді обійшло стороною гуртківців. Чиновники погодилися затвердити новий Статут “Перспективи”, але далі слів справа не пішла.

Минав місяць за місяцем, тасувалися кадри в міністерських кабінетах, а тим часом тишком-нишком продовжувався пошук компромату на Люшина. І все заради одного – знайти бодай найменшу можливість зняти його з посади та перепрофілювати навчальний заклад.

Цього разу на нього хтось нацькував Національне агентство із запобігання корупції – мовляв, не подає декларацію про доходи. Це вже потім з’ясували, що Люшин і не зобов’язаний був направляти до НАЗК такий папір. Вже й НАБУ цікавилося “Перспективою”. В народі кажуть з приводу подібної ситуації: таке не налазить на голову!

У вересні 2021-го знову почала заварюватися стара каша – у період чергової відпустки Люшина на підприємство примчала перевірка з Мінекономіки, причому без відповідного наказу, направлення та погодження з керівництвом “Перспективи”.

Це так опікувалися гуртківцями? Замість того, щоб допомогти вивести підприємство на чисте і безпечне плесо господарювання постійно чинили спротив затвердженню нового Статуту з бюджетним фінансуванням.

Очевидно, чиновники розуміли: якщо «Перспектива» увійде до Єдиного реєстру державних позашкільних закладів і буде захищена Законом «Про освіту», то буде заслін спробам незаконної приватизації і відчуження приміщень, які будувала з цільовим призначенням для Клубу юних техніків громада Дарницького району, себто працівники Київського радіозаводу.

У 2022 році, коли українці відчайдушно билися на усіх фронтах з хижою рашистською ордою, на порозі “Перспективи” з’явилися непрохані гості. Чотири здоровані! І чого ж хотіла від гуртківців ця бригада?

Один із них показав посвідчення, що працює в Мінекономіки, а троє інших промовчали. Згодом просочилася інформація, що ці троє були з Бюро економічної безпеки (до речі, у квітні 2023-го Кабмін звільнив Вадима Мельника з посади директора Бюро економічної безпеки України).

Непрохані гості, судячи з усього, мали план – з’ясувати, чи підходить приміщення, яке займають гуртки, для розміщення структур Бюро економічної бепеки. Подивилися та й пішли… Ніби стихли штормові хвилі довкола “Перспективи”.

Але що далі? Основну діяльність, себто навчати дітей, підприємство під час війни не може вести, оскільки приміщення не має бомбосховища. Важливо, що воно без боргів. Що робить Мінекономіки? Знову, схоже, крутиться якась чергова таємнича веремія. І мета, мабуть, одна, – зняти цю ношу з плеч, тобто передати “Перпективу” у чиєсь відання.

І не комусь там, з далеких і незвіданих доріг, а козирним дядечкам! Чи не такі персонажі намалювалися з Бюро економічної безпеки? Але ж хоч для ока потрібна якась легалізація цієї комбінації. І вона намалювалася… у вигляді постанови Кабінету міністрів України! Уявляєте рівень “творчості” – дитячі гуртки і раптом урядова постанова!

Чиновники не вважали за потрібне навіть проінформувати адміністрацію “Перспективи”, що підприємство внесено до постанови Кабміну! А постанова зобов’язує передати державний позашкільний навчальний заклад «Перспектива», головним завданням якого є надання освітніх послуг, у відання Фонду державного майна України.

Причому, передають без документів, зокрема земельних, без необхідного акту прийому-передачі.

Ось і вимурувалася схема: з часом тихенько приватизувати підприємство, а частину приміщень передати тим, хто накинув оком на цю нерухомість.

До цього часу Статут “Перспективи” не погоджено та не затверджено. Контракт з Люшиним також не підписано. Колектив підприємства, діти, батьки та громада Дарницького району мають обґрунтоване занепокоєння щодо можливого незаконного переходу навчальних приміщень через його рейдерське захоплення різного роду інвесторами, метою яких є перепрофілювання освітнього закладу.

Ми ж нагадаємо: Закон «Про позашкільну освіту» не допускає перепрофілювання підприємства, а Закон «Про освіту» забороняє приватизацію позашкільних закладів. Але хто у нашій країні зважає на закони?

За три десятки літ тисячі підприємств доведено до розору, у жахливій безодні “прихватизації” потонуло безліч центрів дитячої технічної творчості, різномантіних гуртків, їхні приміщення було вкрадено, підступно забрано, перепродано. Таке злодійство, на превеликий жаль, зачепило і святе – дитячі інтереси.

Леонід Фросевич

Фото на головній сторінці: Авіамодельним гуртком керує колишній військовий льотчик, полковник у відставці Анатолій Калачов (у центрі).

Відеорепортаж про життя авіамодельного гуртка:

Сообщение Байдужість і рейдерство, або Як у Києві чиновники хочуть позбавитися дитячого авіамодельного гуртка, що допомагає виготовляти дрони для фронту (+відео) появились сначала на Український репортер.

«Український репортер» вже розповідав про державне позашкільне підприємство «Перспектива».

Читайте про це статтю: Юні крила України. Історія виживання і боротьби (+фото, відео)

Мало того, що цей заклад не одержує жодного фінансування з бюджету, так ще й опинився під загрозою закриття. Між тим, вже сім місяців в Україні йде війна. Ледь не з першого дня протистояння з російською агресією українські діти з різних міст і сіл допомагають фронту: випікають для воїнів смаколики, плетуть браслетики, влаштовують концерти з благодійною метою…

Вихованці «Перспективи» разом з наставниками також готові долучитися до оборони країни, адже безпілотники – це як «очі з неба» для воїнів. Тільки ось державі треба зробити крок назустріч, протягнувши руку цим творчим, талановитим дітям. Адже маленька допомога юних авіаторів також наближає нашу спільну перемогу над ворогом.

Сообщение Безпілотники від юних авіаторів можуть допомагати фронту. Чи зацікавиться держава? (+відео) появились сначала на Український репортер.

Родовід Клубу “Юний технік”

Саме тоді на Київському радіозаводі було створено клуб «Юний технік». У 1987 році на конкурсній основі його директором було призначено заводського інженера Андрія Люшина.
У 1991 році «Юний технік» став навчальним науково-виробничим об’єднанням «Борисфен» – це був перший госпрозрахунковий позашкільний навчальний заклад. Тоді ж було й розроблено товарний знак «Борисфен», який є і понині. У 1996 році підприємство стало називатися ДП «Перспектива», хоч його і досі багато хто знає як Клуб «Юний технік», «Борисфен».

Завод передав «борисфенівцям» приміщення на 20 років – безоплатно. І це було справедливо, адже в гуртках навчаються діти. Йдеться про два приміщення: одне з них на вулиці Сормовській, 9 (а це давнішня невеличка споруда, у якій декілька учбових класів, саме тут розпочиналася біографія клубу «Юний технік») і друге, що на Харківському шосе, 55 – це житловий будинок, на першому поверсі якого вбудоване приміщення для Клубу юних техніків і яке було зведено за кошти радіозаводу в 1991 році.

-Отож з 91-го ми повноцінно увійшли в ринкові відносини, маючи дві споруди, – промовляє Андрій Люшин, стаючи на шлях розповіді про велику історію цього навчального закладу і боротьбу за виживання.

Титанічна боротьба за існування

Вижити – означало вчасно виплачувати зарплату трудовому колективу, оновлювати матеріально-технічну базу, ремонтувати класи, знаходити кошти на відрядження, на участь у змаганнях, в тому числі міжнародних, сплачувати податки. Але це ще не все! Виживання в українських реаліях – нервова і титанічна боротьба за існування, коли час від часу треба давати відсіч спробам приватизувати навчальні приміщення, захопити їх за допомогою різних підступних схем. Коли рідна держава рве з усіх боків. Ніби буревій, що все трощить.

Спробуйте вижити, виплисти, не задихнутися, не опустити руки, якщо упродовж майже трьох десятиліть з держбюджету ані копійки не дають «юним технікам» Люшина. Якщо закон «множать на нуль». Бо клуб мусить сплачувати різні податки – на прибуток, земельний. Ще й зобов’язаний заплатити за опалення і електроенергію «на повну котушку», як комерційна структура (!), а не як бюджетна організація.

Клуб два роки вів листування з Департаментом земельних ресурсів КМДА, аби присвоїли земельній ділянці, на якій розташовано навчальні приміщення, кадастровий номер. Однак не дозволила керуюча компанія з обслуговування житлового фонду. А якщо «не увійшли до кадастру», отже треба сплачувати за ділянку утричі більшу суму.

А прочитаймо Закон «Про позашкільну освіту». У ньому чітко прописано: «Заклад позашкільної освіти безоплатно користується земельними ділянками, на яких він розташований».

Але ж не все то правда, що в законах пишуть. А держава, звісно, сорому не має.

Хто із сміливців наважиться господарювати в таких дикунських умовах, ще й поставивши головним завданням навчання діток?

Не знайти таких, певно, хтось скаже. Хіба що цю гору здолає людина з винятково твердим характером, із залізною впертістю. Якийсь одчайдух, що б’ється до останнього. Що присвятив себе створенню умов для розвитку талантів, щоб діти виростали всезнайками. Та чи ж є такі сьогодні?

Я познайомився з такою людиною. Це – Андрій Генріхович Люшин.

Радіозавод і Люшин – це щось близьке, рідне

Ми розмовляємо з Люшиним у давнішньому приміщенні на Сормовській, що з 1960-х. Кабінет директора умебльовано просто, але зі смаком. На стіні бачу світлини, професійно виконані, яскраві, життєрадісні.

“Мої донечки і внуки, – пояснює Люшин. – Я сам фотографував…”

Слово за слово й покотилася довга бесіда.

Я переводжу розмову на інший берег – за склом шафи лежить прилад, який знайомий мільйонам. Паяльник. Розглядаю. Якийсь він незвичний.

“З тих далеких років, – киває на «експонат» господар кабінету. – Результат нашого успішного проекту – новаційний на той час паяльник. Я його зберіг… Його особливість у тому, що під час пайки він тримає температуру плюс-мінус один градус, а не плюс-мінус 10, як зазвичай. Ноу-хау – безпосередньо в нагрівальному елементі. Радіозаводу, який випускав військову продукцію, такі паяльники були потрібні як повітря. І він у нас їх певний час купував. До того часу, доки військове виробництво не накрилося мідним тазом”.

Запримітьмо: радіозавод і Люшин – це щось близьке, не помилюся, якщо скажу, що рідне. І, певно, треба казати у множині: Люшини. Батько, мама, брат, дружина, син. Усі трудилися на КРЗ.

Андрій Генріхович кладе переді мною стареньке посвідчення, на якому вже й деякі літери від часу стерлися. Читаю, що диплом №1 видано слюсарю цеха №25 Люшину Генріху Андрійовичу… Йому присвоєно звання «Майстер-золоті руки».

Шкода, що такі звання сьогодні не в тренді, що це вважається віджилим, застарілим, не з тієї епохи. А хіба не такі майстри роблять державу успішною, конкурентоздатною, рухають вперед виробництво?!

Біда в тому, що не тільки такі дипломи пішли в небуття, а й майстрів стає все менше. Вони все більше по чехіях, польщах, німеччинах розкидані.

Заробітчани.

А тим часом на вітчизняних заводах, на будівельних майданчиках дуже потрібні «золоті руки».

А хто готує таких спеціалістів екстра-класу, наприклад слюсарів, механіків, електрозварювальників, мотористів, мулярів?

Профтехучилища, технічні коледжі. На жаль, вони бідні, ледве кінці з кінцями зводять, можуть і взагалі щезнути. Є ще заклади позашкільної освіти технічного спрямування, як, скажімо, «Перспектива» Андрія Люшина.

Саме тут змалечку привчають дітей до маленького й навчального виробництва, щоб вони відчули смак самостійної, творчої праці, щоб вони, зрештою, повірили у свої «золоті руки». Іншими словами, тут діткам «прищеплюють» особливий ген технічної творчості.

Цей клуб і є своєрідними юними крилами України. Тут – політ думки, фантазії, тут – безкрайній океан для творчості.

Звідси починається шлях до чемпіонського п’єдесталу, до вершин на міжнародних змаганнях.

Але ж Люшину не дають змоги розгорнутися, встромляють палиці в колеса. Вижити – ось що стає неймовірно складною проблемою. Це і є великою і кричущою несправедливістю.Мабуть, Люшиним і не думалося – не гадалося, що нова українська держава так і не зможе використати сповна потужний потенціал оборонних заводів. Все якось так розчинилося, розлетілося, загубилося…

Генріх Андрійович Люшин, хоч і трудився слюсарем, але мав рівень спеціаліста – робив стикувальні вузли до ракет («підгонка», «зборка»). За цим дуже суворо слідкували представники військової «прийомки». Іноді було, що «воєнпред» говорив: «Тут не по документації». Люшин у відповідь кидав кілька коротких фраз: мовляв, сідайте й робіть по документації. Після цього викликали конструкторів, які дивилися, що де і як не сходиться. І робили висновок, що слюсар Люшин не помилився, що хибує документація. І тоді переробляли всі креслення. В Генріха Андрійовича було особисте клеймо, тому «воєнпредам» не було потреби приймати в нього продукцію. Довіряли.

Зауважмо і таке: перед тим як вийти на пенсію Люшин-старший був начальником заводської водно-спортивної бази на Дніпрі. За його проектом були розроблені плав-дачі на понтонах: дві кімнати, веранда, душ, туалет, світло. 120 таких плавдач було зроблено. Ось і в цьому ділі знадобилися, як бачимо, «Золоті руки».

Сюди ж, на радіозавод прийшов і син Генріха Андрійовича. За плечами в молодого інженера Люшина служба в армії, Київський радіомеханічний технікум, інститут, робота в НДІ «Імпульс» (а тут розробляли нові технології у військовій сфері).

Ми перекидаємо місточок в розмові у 1986-1987 роки, коли радіозавод уже починав потихеньку «розсипатися». Підприємство виготовляло телевізори «Славутич», хоч основний профіль – продукція для оборонки.

“Якби телевізор було виготовлено за стандартами військової документації, то він би працював 25 років, – упевнений Андрій Люшин. – Мене після інституту запросили стати начальником ВТК усього телевізійного виробництва. Але коли подивився, як виготовляють плати для військових виробів і як «халтурять» на ділянках телевізійного монтажу, я не погодився”.

Характер! Батьківський.

Перший дитячий кооператив і жахлива криза

У 1987 році молодший Люшин вирішив узяти участь в конкурсі на посаду директора клубу «Юний технік», написав програму самофінансування клубу, було 18 чоловік на місце. Виграв конкурс.

“І мене затвердили директором «Юного техніка», – каже Андрій Генріхович. -У 1988 році на базі клубу я вже створив перший дитячий кооператив «Ера». Це було в диковинку на усьому 20-тисячному заводі! Щоправда з великими потугами вдалося умовити підтримати цю справу «чотирикутник» заводу. Я пояснював: оскільки завод зменшує фінансування клубу, дайте можливість нам самим заробляти. А ви пригадуєте, яким було у той період ставлення до кооперативів. Часто лунало на їхню адресу несправедливі образи: мовляв, «бариги». Але я настільки захопився ідеєю самостійного і продуктивного господарювання в клубі, що вірив в успіх, не бачив перешкод.

Що ми робили в кооперативі? Оскільки в клубі було багато радіодеталей, то ми розробили декодери для телевізорів, які дозволяли одержувати сигнал з відеомагнітофонів. Завод випускав «Славутичі» без таких декодерів. У нас, в клубі, діти заробляли на той час по 300 рублів – паяли плати. І це за 4 години гурткової роботи, тричі на тиждень. Батьки були у захваті. Адже їм із затримкою виплачували зарплату, багатьох стали звільняти з роботи, скорочували. І вони раділи, що їхні діти заробляли більше як вони.

До речі, про деталі для декодерів. Ми їх брали на заводі, це ті деталі, які не пройшли ВТК, ми їх усі «перебирали», тобто робили якісні. Тільки деякі мікросхеми купували ще й у поляків. Потім була пожежа на заводі, згоріло дуже багато телевізорів. Їх хотіли викинути. Я попросив віддати клубу. Тисячу з гаком телевізорів ми забрали, щоб поновити їх.  Потихеньку відновлювали, «втискували» в новий корпус, ставили декодери, отож ми стали одними із самих конкурентних на той час. Наш телевізор коштував удвічі дешевше, аніж заводський, до того ж був з декодером. Ми вже себе фінансували, могли робити ремонти, купувати обладнання”.

Тим часом на радіозавод накочувалася страшна криза. Адміністрація сподівалася, що вдасться одержати оборонне замовлення, яке і врятує підприємство. І не вірило, що виготовлення телевізорів, цієї дрібноти порівняно з продукцією ВПК, – ключ до успіху.
Думається: а якби такі ентузіасти як Люшин на той час стояли біля заводського штурвала, чи вдалося б втримати цей корабель на плаву?

До речі Андрій Люшин пропонував тоді співпрацю із «Самсунгом». І бути першопрохідцями в Україні з виготовлення телевізорів нового покоління. Шкода, що не пристали на заводі на цю пропозицію.

«Корабель» – ця величезна махіна – йшов на дно. Без шансів на порятунок. «SOS!» ніхто не чув, тим більше що на найвищому капітанському містку молодої української держави було узято курс збагачення провладних кланів, на «народження» олігархії, прихватизацію.

Оті руйнівні хвилі байдужості, оте страшне цунамі спустошення й тотального розору докотилися й до наших днів, спричинивши невиконання законів «Про позашкільну освіту», «Про освіту». Хіба ж гуртківцям Люшина прийшло полегшення? Навпаки. За горло бере держава. Душить.

Наша розмова з Андрієм Генріховичем знову повертає в минуле, у 1990-ті роки. І ось що на цій сторінці історії…

“Ми вийшли на Міністерство промислової політики, якому був підпорядкований радіозавод, і попросили дозволити на базі «Борисфена» створити державне підприємство, тому що розуміли: підприємство розвалиться і нам треба буде сплачувати вартість оренди. Нам відповіли: чекайте.

Нам довелося чекати довго, п’ять років, до 1996-го, коли завод розділився на 22 окремих підприємства, і ми виділилися в окреме підприємство «Перспектива». Але до цього нам треба було дожити. Ми частково самі стали заробляти.

У 1993 році завод нас повністю відрізав від фінансування – не було коштів на зарплати, ні на оплату комунальних послуг, як хочеш так і виживай. І ми узялися за заводські ноу-хау, бо ж на заводі виробничникам було довго і складно розпочинати такі процеси, а клубу це набагато легше. От і виготовляли різні вироби, сподіваючись що згодом вийдемо на серійні зразки і будуть кошти на зарплату колективу. Що ми тільки не розробляли – і нейтралізатори, і ехолоти, і паяльники”, – згадує Андрій Генріхович.

Ми ж додамо такий штрих: нікудишня державна політика призвела до того, що наша країна стала інтелектуальним інвестором для усього світу. Є ж відкриті дані: з 1991 по 1999 роки з України виїхало 6,5 тисячі науковців. А додайте до цього числа ще й винахідників, майстрів «Золоті руки»! Армія суперспеціалістів. Вже у той період майже 40 тисяч вітчизняних науковців «перейшли в режим фізичного виживання», багато хто – в торгівлю, де щодня є якісь «живі» гроші.

Ось так і Андрій Люшин зрозумів, що у важкий економічний період може вижити тільки те підприємство, яке має щодня гроші на рахунку. Отож було узято курс на торгівлю. Почали з оптової.

Тут можна окрему главу написати про торговельну історію «Борсифена», а згодом і «Перспективи». Чого тільки не траплялося на цій комерційній стежці. Особливо у пам’яті «кидок» так званих ділових партнерів, які згодом виявилися аферистами. Клуб виживав, словом.

Як у непрохідних джунглях

“А позиція була незмінною – якщо є можливість заробляти, то я це і роблю, щоб безкоштовно утримувати гуртки, – тримає нитку розмови Люшин. – Тобто з господарської діяльності сплачував зарплату черговим, викладачам, і грошей з батьків учнів не брав.
Андрій Генріхович розумів: лишень підприємство стане боржником – очікуй судів, можуть забрати приміщення, продати за схемою”.

Зробимо екскурс в історію. яким чином клуб одержав ці приміщення. Андрій Люшин розповідає:

“Як тільки стало відомо, що радіозавод розділяють на окремі підприємства і нас також виокремлюють, мені потрібно було підписати роздільний баланс. На чолі заводу став новий директор. І мені стали йти від нього погрози – віддати приміщення, бо все одно мене притисне. Він вже накинув на них оком. Одержав навіть передоплату за них від банку. Я ж не погоджувався. Стояв на одному – ми йдемо чесним шляхом, навчаємо дітей, за нами – правда.

Пощастило, що одного разу доля звела мене з одним із дуже порядних чиновників того часу, який і понині підтримує технічні позашкільні заклади і який у той період мав неабиякий вплив «нагорі» – з Олегом Володимировичем Петровим, депутатом Верховної Ради України двох скликань. Він працював завідувачем відділу взаємодії з громадсько-політичними організаціями Кабінету Міністрів України (сьогодні Петров очолює правління Українського молодіжного аерокосмічного об’єднання «Сузір’я»). Отож Олег Володимирович зателефонував тодішньому міністру промполітики з питанням – чому він не розділяє баланс з позашкільним підприємством? Наступного дня мене викликали в міністерство. Підсумок: директор заводу змушений був підписати баланс. Ось з цього моменту, з 1996 року, коли було створено підприємство «Перспектива», ми взяли приміщення на баланс, відбившись від одних злодіїв. Але почалися наші ходіння по муках на інших стежках.

Нас почали сіпати, щоб «викинути» на приватизацію. І постійно це робили, щоб дотиснути. Але я щільно працював з Міністерством освіти, яке підтримувало мене, бо це був єдиний державний позашкільний заклад на повному госпрозрахунку”.

До речі, Міносвіти нагородило Андрія Люшина знаком «Відмінник освіти України».

От і скажіть, хіба ж так мало бути закроєно в державі? Замість розвитку гуртків, «юні техніки» будували оборонні мури, замість залучення все нових дітей до технічної творчості відбивалися від «призватизаторів». Державну політику у цій справі варто назвати злочинною, шкідницькою. Клуб виконує соціальне замовлення для суспільства, а не набиває кишені. Це інші гребуть з бюджету мільйони гривень, по офшорах ховають, під подушками.

Звичайно, за цей період виживання Люшин з однодумцями одержали солідний педагогічний, економічний досвід. Але загроза не зникала… Думалося, що хмари розійдуться з прийняттям Закону «Про позашкільну освіту». Якби ж то…

Так, закон почав діяти. У цьому документі (за сприяння Люшина, до речі) з’явився важливий пункт: державні позашкільні заклади можуть приватизуватися лише за умови збереження освітянського призначення, наявності коштів і згоди колективу.

Ця законодавча вимога і дозволила клубові триматися два десятиліття. Коли в державі закрутилася веремія з реорганізацією міністерств і відомств, згадали й про «Перспективу». Клуб підпорядкували Агентству, яке було утворено було замість Мінпромполітики. Люшина викликали в Агентство й бабахнули пропозицією: «Ми ваше підприємство хочемо подати на приватизацію. Але за певних умов… не будемо чіпати…»

Люшину знову треба ставати в оборону святої справи. Він пообіцяв зняти галас, розказати усім про цих двоногих хижаків.

Почалося протидія. Добре, що Агентство наказало довго жити… І ті хижаки канули в лету.
А Люшин тішив себе, що вдалося, перебуваючи під крилом Мінпромполітики, затвердити статут підприємства – державного позашкільного навчального закладу. І що колись клуб зможе одержати бюджетне фінансування.

“Але на бюджет ми не могли претендувати, бо не відносимося до Міністерства освіти напряму, – промовляє Андрій Генріхович. – Міністерство і могло б узяти нас під крило, але для цього необхідно передати приміщення. А їх не хоче віддавати Мінпромполітики. Каже – забирайте дітей, а приміщення залишайте, ми знайдемо як їх використати. Таким чином, ми знову без бюджету і знову мусимо заробляти”.

Ось такі дивні речі кояться. Які технічні гуртки виживуть у цих диких штормах? Але Люшин – людина загартована в «боях».

“Ми зрозуміли, оптова торгівля – не наше. Перший досвід роздрібної торгівлі ми зробили з відомими модельєром Михаїлом Вороніним. Він погодився нам давати на реалізацію одяг. Допоміг з персоналом. Ми співпрацювали з ним на умовах франчайзингу, і це тривало 18 років. Ми мали хороший прибуток. у 2008 році ми твердо стояли на ногах і вже могли направити дітей на змагання за кордон. У нас уже з’явилися чемпіони світу з авіамодельного спорту. Медалі, кубки – це все результати роботи колективу і гуртківців, – говорить Андрій Генріхович. -І все це на безкоштовній основі.

Були й інші торговельні напрямки з деякими іншими вітчизняними виробниками . Це стосувалося і продажу комп’ютерів, меблів. На жаль, Вороніна не стало, і цей комерційний напрям зайшов у тупик, все закінчилося.

Але справжні меценати ще не перевелися на нашій землі. Фірма «Ярослав», якою керує Олександр Миколайович Барсук, подав руку підтримки і ми відкрили магазин мережі «Ярослав». Він також нам, єдиним, дає свою продукцію на реалізацію. Тому що йому не байдужа доля дітей. Це великі доброчинці, вони розуміють, як тяжко виживати підприємству, що працює з дітьми. Зрештою, ці бізнесмени й самі колись пройшли непростий шлях становлення, вони уміють примножувати, а не ділити.

Від морозива до випікання хліба

Згодом, ми стали на шлях нової комерційної справи – зайнялися локальним ремонтом лакофарбованого покриття автомобілів. Вклали кошти в новітню західну технологію, відправили на навчання до Великобританії своїх працівників. Купили франчайзинг, створили невеличкий навчальний центр. Ніби пішла справа добре. Але й тут перешкода – місцевим мешканцям не сподобалося. Начебто заважали якісь запахи фарби. (Хоч насправді для довкілля наша технологія не була загрозою.) І цю дільницю довелося, на жаль, закрити. Ми знову задумалися, а як виживати, де брати кошти на утримання гуртків, на зарплати, на сплату податків, на комуналку.

Спробували робити морозиво, пекли хліб, випікали печиво. На жаль, усе це не давало прибутків, а вимагало все нових витрат на устаткування і логістику.

Починаючи з 2019 року, коли стало зрозуміло, що влада буде змінюватися, ми зрозуміли: хтось дуже впливовий поклав око на наше приміщення на Харківському шосе.

…А на порозі – чергова комісія!

Рік розпочався з перевірки пожежних інспекторів. Потім прийшли перевіряючі з Мінпраці. Не встигли вони піти, як на порозі – перевірка з Мінекономіки, у складі якої було п’ятеро юристів. Колектив підприємства, батьки, діти, а також дарницька громада сподівається, що ця представницька комісія Міністерства надасть юридичну підтримку «юним технікам» і це унеможливить незаконе відчуження приміщень клубу, допоможе відбитися від рейдерського захоплення різними «інвесторами», метою яких є перепрофілювання підприємства у ще один торгівельний чи банківский центр. І це вселяє надію. Відповідно до акту комісії готуються новий Статут позашкільного закладу, пропозиції щодо виділення бюджетного фінансування.

Але це ще не кінець. Знову завітала комісія з Мінпраці, але вже на підставі начебто скарги наших працівників щодо порушення правил техніки безпеки. Вивчивши ці скарги, представник Мінпраці разом з адміністрацією нашого підприємства встановили, що заяви фальшиві й написані сторонніми особами. Цей факт зафіксувала поліція”.

Отже Андрій Люшин знову мусить відбиватися. Так і хочеться закричати: та він же дітей навчає! Він не банкір! Не власник залізорудного кар’єра! Чому ви зазіхаєте на святе – на дитячий клуб? Поцікавтеся краще, як Люшин виживає.

“Мінімальну зарплату держава збільшила, а мені ж треба сплатити податки з цієї мінімалки (у мене ж 27 чоловік в штаті). Гроші треба звідкілясь узяти. Звідки? З продажу? Цього не вистачає. Що мені залишається робити? Вперше в житті вирішив деякі приміщення здати в оренду. Але Фонд держмайна запровадив таку систему розцінок, що й орендарям важко. Наприклад, мені з тих коштів, які залишаються від оренди, треба заплатити податки. І в підсумку підприємству не залишається нічого. Це перша проблема. Друга: податки на зарплату. Треба ж їх з чогось заробити, а з чого? Є закон, а там так «класно» прописано – якщо батьки хочуть, щоб діти одержували позашкільну освіту, то нехай платять гроші. Це – прямим текстом!

Руйнівна арифметика

І ще держава передбачила: якщо підприємство – позашкільне і має більше 50 відсотків коштів від господарської діяльності, то вже не вважається позашкільним. Тебе просто викидають на приватизацію. Це ж не правильно. Бо що таке 50 відсотків коштів? Якщо магазин в загальному обсязі торгівлі приносить 110 тисяч гривень це – вал), то з цієї суми залишиться 10-15 тисяч доходу, з якого я виплачу зарплату, комунальні послуги, податки”.

Зрозуміло, що така арифметика від держави не на користь позашкільному навчальному закладу. Вона є руйнівною. Бо Люшин стоїть перед дилемою – закрити магазин і відкрити тільки навчальне підприємство (а воно не прибуткове), або ж повісити замок на двері гуртків і вдаритися винятково в комерцію.

Мабуть, вихід тільки в одному – в реєстрації неприбуткового позашкільного закладу і виділення коштів з бюджету. Але у Люшина є ще декілька додаткових пропозицій щодо розв’язання цієї складної ситуації. При цьому державі не потрібно буде виділяти додаткове фінансування на ремонт і комунальні послуги. Потрібні лишень добра воля – видати дозволи (без хабарів і волокити) на зміну фасаду та реконструкцію даху. Ці пропозиції невдовзі планується обговорити з керівництвом Міністерства економіки.

Є і така пропозиція – пропонується, щоб «Перспективу» передали під крило Національного центру аерокосмічної освіти молоді, яке фінансується з бюджету. Але ж з фінансуванням знову буде проблема. Знову треба буде самим заробляти. А як? Стільки ж перепон!
От і скажіть, як у таких дикунських умовах можуть вирости нові українські сікорські, антонови, амосови?

Фото на головній сторінці: Це вже історія. Колишній військовий льотчик Анатолій Калачов з авіамоделістами.

Фото з архіву Андрія Люшина.

Відеорепортаж про життя авіамодельного гуртка:

Сообщение Юні крила України. Історія виживання і боротьби (+фото, відео) появились сначала на Український репортер.