Анатолія Васильовича називають улюбленцем публіки. Цілком заслужено, справедливо. Гнатюк з когорти тих талановитих акторів, які сповна віддають себе сцені, викладаються на повну в усіх виставах та ще й надзвичайно майстерно, талановито. І це запам’ятовується, викликає захоплення, щирі емоції. А ще й до всього притягує особлива харизма митця, його чудовий акторський стиль, душевне виконання пісень. Тому шанувальники творчості Гнатюка також у захваті від його ритміки, пластики танцювальних рухів.

Пригадується, як одного разу він запросив киян, гостей столиці на свій театралізований концерт “Червону троянду дарую тобі…”. Свято було пронизано тематикою кохання, любові до рідної землі, пошанування батьків, торкалися струни чесності та щирості почуттів… Усе було вельми душевно і щиро; ніби співала душа нашого народу, в історії якого переплелися і любов, і журба. Глядацька зала була того вечора на одній музичній хвилі з артистом.

Блискучий майстер сцени разом з Академічним ансамблем пісні і танцю Державної прикордонної служби України подарував безліч приємних моментів глядачам. А вони того вечора ще довго не відпускали актора зі сцени.

А ще згадується, як Анатолій Васильович говорив: «Сьогодні – дуже важкий час для країни, тому митці – письменники, драматурги, режисери, актори – мають гостро відчувати його. Мистецтво має бути особливим. На мою думку, не варто бідкатися за горнятком кави про те, що чогось там не встиг зробити, що даремно минули твої роки… Коли чую подібне – кажу: нині є всі можливості проявити себе, будь ласка! Зараз — якраз той період, коли треба рятувати Батьківщину».

Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка ще з 2014 року, з самого початку війни з російськими окупантами на сході країни, бере активну участь в мистецькій допомозі фронту. «Ми побували з концертами та виставами в багатьох військових частинах, шпиталях. Переказуємо кошти на соціальні потреби наших воїнів, на їхнє лікування,- розповідав нам Анатолій Гнатюк в інтерв’ю. – Особисто я чимало разів їздив з концертами на схід. Для нас, акторів — велика честь, що ми побували там з виставою “Шельменко-денщик”, де граю головну роль. Це назавжди запам’яталося. Воїни приїжджали на виставу безпосередньо з передових позицій. Як зараз пам’ятаю в залі їхні обличчя: спочатку — насторожені, сумні, а потім, упродовж вистави, вони почали “іскритися”, їм ставало радісно. Наш Шельменко дарував українським воїнам оптимізм, посмішки, надію. І віру! Після вистави ми не хотіли розходитися, фотографувалися із бійцями на згадку, розповідали один одному цікаві історії. І коли поверталися до Києва, то наші серця грів маленький вогник: ми, актори, також щось зробили, нехай небагато, для майбутньої перемоги».

***
«Український репортер» щиро вітає Анатолія Васильовича Гнатюка з Днем народження і зичить йому козацького здоров’я, невичерпного оптимізму, нових успішних ролей на театральній сцені, щасливої стежини у пісенній творчості. Переможного настрою! Многая літа!

Леонід Фросевич, Світлана Фросевич

Сообщение Пісня – ще одна творча стежина Народного артиста Анатолія Гнатюка (+відео) появились сначала на Український репортер.

“Український репортер” вирішив нагадати свої розмови з народним артистом України.  

Про мистецтво і політику.

– Ми живемо в такий час, коли неможливо бути поза політикою, – вважає Анатолій Васильович. – Він – дуже важкий для країни, утім, це ще й час нових можливостей, час героїв. Тому митці – письменники, драматурги, режисери, актори – мають гостро відчувати його.

Мистецтво має бути сьогодні особливим. На мою думку, не варто бідкатися за горнятком кави про те, що чогось там не встиг зробити, що даремно минули твої роки… Тому, коли чую подібне, й кажу: нині є всі можливості проявити себе, будь ласка! Зараз — якраз той період, коли треба рятувати Батьківщину.

Про рецепти боротьби з корупцією.

– А таких рецептів немає! Бо якби були, то я став би… президентом (Анатолій Васильович посміхається. – Ред.). Тема підкупу, зради, до речі, дуже гостро звучить у п’єсі «Кафе «Республіка», яку написав мій син Богдан, драматург, режисер.

Я граю у цій виставі лідера політичної партії Теплицького. І от Богдан зауважує, що потрібно масштабніше мислити — глибинно -, аніж розмова про якісь прості корупційні речі між двома героями п’єси. Адже скількох наших політиків вже підкупили! І вони пішли на це! За тридцять срібняків зрадили… свою матір, свою Батьківщину. І це відбувається постійно. Тому маємо задуматися… І дуже шкода, що ми залежимо від тих політиків, які — за кулісами життя. Виявляється, ми у їхній колоді карт — пішаки… І вони “грають” на нашому житті, на житті цілого народу. Водночас у нас — прекрасна країна, чудові люди, гарна земля.

Чому ж так відбувається, що упродовж багатьох років не можемо побудувати по справжньому вільну, багату країну? У нас все для цього є! Чому на початку Незалежності ми не зробили такий потужний економічний ривок, як сусідні країни? Що відбувається? А ми знаємо причини — це, на жаль, наша зрадлива влада, яка нас постійно зраджує.

Про поїздки на фронт.

– Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка з самого початку війни з російськими окупантами на сході країни бере активну участь в мистецькій допомозі фронту. Заради нашої перемоги! Ми побували з концертами та виставами в багатьох військових частинах, шпиталях. Переказуємо кошти на соціальні потреби наших воїнів, на їхнє лікування. Особисто я чимало разів їздив з концертами на схід. Для нас, акторів — велика честь, що ми побували там з виставою “Шельменко-денщик”, де я граю головну роль.

Це назавжди запам’яталося. Воїни приїжджали на виставу безпосередньо з передових позицій. Як зараз пам’ятаю в залі їхні обличчя: спочатку — насторожені, сумні, а потім, упродовж вистави, вони почали “іскритися”, їм ставало радісно. Після вистави ми не хотіли розходитися, фотографувалися із солдатами на згадку, розповідали один одному цікаві історії.

І коли поверталися до Києва, то наші серця грів маленький вогник: ми, актори, також щось зробили, нехай небагато, для майбутньої перемоги. Цікавий факт: під час Другої світової війни вистава “Шельменко-денщик” найчастіше була саме на передовій. І зрозуміло чому. Солдат дивився на Шельменка — а цей денщик умів знайти вихід з будь-якої ситуації — і вірив, що й він також зможе бути таким вдатливим, що повернеться додому живим і здоровим. Ми ніколи не думали, що наш “Шельменко-денщик” знову буде на фронті.

На жаль, так сталося, війна постукала у двері. Наш Шельменко “зібрався”… І знову став дарувати нашим, українським, солдатам оптимізм, посмішки, надію. І віру!

Про секрет “Смереки”.

– Напевно, мільйон разів співав “Смереку”. Не менше. І не тільки на концертах. Чи то під час творчих заходів, чи то в компанії з друзями — без “Смереки” не обійтися! Просять заспівати. Та де б я не був — навіть у найвіддаленішому селі – і там звучить ця пісня. Ніби по нотах — не складна пісня, але бере за душу, жодне весілля не обходиться без неї.

Я дуже вдячний автору тексту й музики Любомиру Якиму (на жаль, покійний) за те, що колись подарував цю пісню моєму братові – народному артистові України Миколі Гнатюку, а вже він свого часу в 1986 році запропонував мені заспівати її дуетом на сцені палацу “Україна”. Це був перший мій вихід, як естрадного співака, на професійну сцену.

Дуже хвилювався. Але в цієї пісні — дуже легка рука. З того часу я і почав співати як професійний співак, робити свої творчі проекти… Дякувати Богові, це ще одна стежина в моєму творчому житті.

P.S.  “Український репортер” щиро зичить Вам, Анатолію Васильовичу, чудового настрою, великого оптимізму, бадьорості духу, нових творчих вершин! Многая і благії літа!

Леонід ФРОСЕВИЧ
Світлана ФРОСЕВИЧ

Відеоінтерв’ю з Анатолієм Гнатюком. Перша частина

Друга частина інтерв’ю:

Сообщение Народний артист Анатолій Гнатюк: “Де б я не був — навіть у найвіддаленішому селі – без “Смереки” не обійтися” (+відео) появились сначала на Український репортер.

“Повний зал і тепла енергія людей. Насправді ніхто ніколи не знає, як складеться доля або вистави, або пісні, або картини, фільму. Якщо вам хтось колись буде авторитетно і впевнено говорити, що це ого-го. А це – так собі, бо не буде мати успіху, то перед вами – зухвалий дилетант. Ніхто ніколи не знає! Все вирішує глядач, а як він вирішить – навіть глядач не знає”,- так відгукнувся на цю приємну подію виконавець ролі Шельменка народний артист України Анатолій Гнатюк.

Він говорить:
“Я безмежно вдячний всім моїм талановитим колегам, режисеру вистави Петру Ільченку за всі ці роки спільної творчості. Радію, що у виставу зайшли молоді актори і вони органічні та яскраві. Дяку моїм любим глядачам! Я стільки любові відчуваю всі ці 20 років, що слова не будуть навіть блідою тінню моєї вдячності вам. Дякую, що любите виставу! Що дітки, які дивилися Шельменка, вже виросли і приводять своїх діток… Виставі Шельменко-денщик судилося мати довгу і щасливу долю”.

Газета “День” (автор – Тетяна Поліщук)  подає розмову з режисером Петром Ільченком: “Ідея поставити водевіль «Шельменко-денщик» Квітки-Основ’яненка належить актору нашого театру Євгенові Петровичу Свиридюку, який готувався до 60-річного ювілею і до свого бенефісу. Репетиції розпочалися, але щось там не дуже виходило, і керівництво нашого театру запропонувало мені взятися за постановку, а також ввести ще одного виконавця. Так з’явився Анатолій Гнатюк.

Спочатку було два склади виконавців: Свиридюк і Гнатюк, але з часом головну роль став грати один Анатолій (і для Гнатюка вже років з 12-ть це улюблений персонаж, котрий став навіть творчою візитівкою митця). Анатолій Васильович такий органічний, драйвовий у ролі Шельменка, і здається, що все дійство тримається на його акторській харизмі…”

В інтерв’ю “Українському репортерові” Анатолій Гнатюк говорив про цю виставу:

“Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка з самого початку війни з російськими окупантами на сході країни бере активну участь в мистецькій допомозі фронту. Заради нашої перемоги! Ми побували з концертами та виставами в багатьох військових частинах, шпиталях. Переказуємо кошти на соціальні потреби наших воїнів, на їхнє лікування. Особисто я чимало разів їздив з концертами на схід. Для нас, акторів — велика честь, що ми побували там з виставою “Шельменко-денщик”, де я граю головну роль.

Це назавжди запам’яталося. Воїни приїжджали на виставу безпосередньо з передових позицій. Як зараз пам’ятаю в залі їхні обличчя: спочатку — насторожені, сумні, а потім, упродовж вистави, вони почали “іскритися”, їм ставало радісно. Після вистави ми не хотіли розходитися, фотографувалися із солдатами на згадку, розповідали один одному цікаві історії.

І коли поверталися до Києва, то наші серця грів маленький вогник: ми, актори, також щось зробили, нехай небагато, для майбутньої перемоги. Цікавий факт: під час Другої світової війни вистава “Шельменко-денщик” найчастіше була саме на передовій. І зрозуміло чому. Солдат дивився на Шельменка — а цей денщик умів знайти вихід з будь-якої ситуації — і вірив, що й він також зможе бути таким вдатливим, що повернеться додому живим і здоровим. Ми ніколи не думали, що наш “Шельменко-денщик” знову буде на фронті.

На жаль, так сталося, війна постукала у двері. Наш Шельменко “зібрався”… І знову став дарувати нашим, українським, солдатам оптимізм, посмішки, надію. І віру!”.

Фото з газети “День” (надане театром).

Дивіться також:

https://www.facebook.com/ukrreporter/videos/391629524950996/

https://www.facebook.com/ukrreporter/videos/991178587723383/

Сообщение Виставі «Шельменко-денщик» 20 років! Франківці зіграли ювілейну появились сначала на Український репортер.

Йдеться не про далеке минуле, а про нинішнє життя-буття. Дві вистави драматурга Богдана Гнатюка («Кафе «Республіка» і «Украдена краса»), що йдуть на сцені Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір’я», засвідчили: тематика прийшлася до серця і душі широкій публіці. Тому – аншлаги, популярність, широкий розголос.

В обох виставах грає Анатолій Гнатюк, народний артист України, актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Грає у виставах сина Богдана. Блискучий тандем!

В «Кафе «Республіка» в Анатолія Гнатюка роль Теплицького – лідера політичної партії «Оборона ідеалів», керівника парламентської фракції. А головний герой – однопартієць Теплицького Харитон Дальній (актор Назар Борушок), молодий політик. Він постає перед народом запальним оратором, полум’яним промовцем, що захоплює яскравими гаслами про рівність, соціальну справедливість; у нього є амбітні плани швидкого реформування країни. Але ми бачимо на сцені, як Харитон Дальній під впливом обставин стає геть іншим, поступово занурюючись в болото зради і ґешефтів.

Це ж так типово для сьогоднішнього політичного життя країни, коли за величезні гроші продаються місця у виборчих партійних списках, коли популізм претендентів на теплі місця у владі сягає космічних висот. Політики, які не брешуть, – велика рідкість нині.

Не треба вмикати телевізор, щоб переглянути пряму телетрансляцію із сесійної зали Верховної Ради – варто подивитися «Кафе «Республіка» (актори: Анатолій Гнатюк, Сергій Калантай, Олексій Паламаренко, Лідія Семесюк, Ірина Сопіт, Назар Борушок).

Автор п’єси показав характерну поведінку депутатів, їхню манеру розмовляти, хизуватися, виставляти наперед свої заслуги… Яскраво, з притаманним йому акторським куражем грає роль Анатолій Гнатюк: на сцені бачимо і людину, що смакує «вершками» безбідного парламентського життя, і розлюченого керівника партії, який ладен розтерзати відступника Харитона, оскільки партія розпадається, і досвідченого бунтівника, який підтримує рішучі дії з блокування парламентської зали. Гнатюк грає витончено, у нього усе дуже вдало: і жести, і міміка, і пластика… Вжитися в образі на сто відсотків – це ж про Гнатюка. Зрештою, і харизма Гнатюка заворожує глядачів. Утім, і колеги Анатолія Васильовича по сцені грають блискуче.

Одного разу в інтерв’ю Анатолій Гнатюк скаже кореспондентам “Українського репортера”:

«Дуже шкода, що ми залежимо від тих політиків, які — за кулісами життя. Виявляється, ми у їхній колоді карт — пішаки… І вони “грають” на нашому житті, на житті цілого народу. Водночас у нас — прекрасна країна, чудові люди, гарна земля. Чому ж так відбувається, що упродовж багатьох років не можемо побудувати по справжньому вільну, багату країну? У нас все для цього є! Чому на початку Незалежності ми не зробили такий потужний економічний ривок, як сусідні країни? Що відбувається? А ми знаємо причини — це, на жаль, наша зрадлива влада, яка нас постійно зраджує…»

«Пішаки у колоді карт». Ця фраза якраз і характеризує те, що відбувається в Україні. Невже наш народ приречений вічно бути під п’ятою олігархату? Якщо позбуваємося одних товстосумів, на зміну їм приходять інші – такі ж зажерливі, цинічні, брехливі. А є «золота п’ятірка» (чи, може, й десятка), яка присмокталася до ресурсів України після проголошення Незалежності. За допомогою ґешефтів, ваучерних та інших комбінацій-махінацій вони загребли мільярди, і все їм мало… Вони нікого й нічого не бояться, у них все «схоплено», вони проводять своїх людей до парламенту, розставляють на ключові пости в міністерствах і відомствах. Вони перетворили країну на свою вотчину. Будь-яка їхня забаганка стає реальністю.

Хочеш найвищу нагороду? Одержуй Героя України. Погони генерал-полковника, а то й генерала армії (!), для помічника чи радника? Будь ласка! Пришивайте «цацки» на мундири. Забаглося проковтнути 20 гектарів лісу на околиці Києва – запускається схема дерибану, і зелений масив уже в кишені. Якщо когось із опонентів треба посадити до буцегарні – нема проблем, організовуються «маски-шоу», і противник «париться» на нарах.

Олігархи все можуть. На жаль.

***

Якось один із авторів цих рядків розмістив у пресі журналістське розслідування про те, як держава позбулася 20 гектарів лісу, що неподалік столиці, поблизу Одеської траси. Власником – на підставі сумнівних документів – став олігарх. Під час інтерв’ю він відкрито заявив, погодившись з автором викривальних статей, що в комбінації з лісом дійсно спрацювала тіньова схема. І навіть не боявся, що журналіст розкаже в ЗМІ про підставних землевласників, про те, як тодішня облдержадміністрація погодилася грати у цій схемі. Ліс пустили під сокиру, тут згодом вимурували маєтки.

А що олігарх? Він тоді хизувався в розмові з журналістом своїми високими зв’язками у владі, тішився, що ось-ось йому «дадуть» Зірку Героя України (саме «дадуть»). А ще згадував свої бурхливі молоді роки в середині 1990-х, коли панували «братки» в багатьох містах. Чомусь розповів про те, як одного разу його затримала прокуратура за підозрою у вбивстві двох міліціонерів поблизу Республіканського стадіону. Однак через кілька днів звільнили – не було доказів…

Після виходу статті про крадіжку лісу прокуратура порушила кримінальну справу. Розслідування тяглося довго, його то закривали, то знову продовжували… Зрештою, справа й замулилася.

Якою ж була доля “героя” статті? Він став народним депутатом України. Його (як він і планував!) було удостоєного найвищого звання – Героя України. Через деякий час грянула Революція Гідності, прізвище цього магната стали згадувати в ЗМІ. Висловлювалося припущення, що цей олігарх може бути замовником вбивства журналіста, Героя Небесної Сотні Василя Сергієнка з Черкащини. На жаль, слідство так і не з’ясувало (чи не забажало цього зробити), хто ж був реальним замовником злочину.

Ми навели лише деякі факти із життя олігархату в Україні.

***

Подібну вседозволеність грошових тузів драматург Богдан Гнатюк майстерно показав у виставі «Украдена краса», сюжет якої побудований на темі поцуплених мистецьких шедеврів. У головній ролі – Анатолій Гнатюк. Його персонаж – журналіст Роман, перед яким – питання: чи варто продати за високий гонорар якійсь редакції викривальну статтю про витівки олігарха Рижова?

Зрештою, з підтексту п’єси розуміємо, що йдеться не тільки про журналістський заробіток за вельми кримінальних обставин у провінційному готелі (саме тут мешкає журналіст Роман), але й про людські вчинки, коли доводиться вибирати між добром і злом, між правдою і брехнею. І як вчинити журналістові, коли над нам нависає «тягар правди», бо мусить розкрити світу очі на щось  жахливе?

«Украдена краса» – глибока п’єса, соціально загострена. Це – яскраве театральне слово популярних і талановитих українських митців про нашу особливу політику.

– Ми живемо в такий час, коли неможливо бути поза політикою, – вважає Анатолій Гнатюк. – Він – дуже важкий для країни, утім, це ще й час нових можливостей, час героїв. Тому письменники, драматурги, режисери, актори  мають гостро відчувати його.

***

Сьогодні, 12 червня в Анатолія Гнатюка – День народження. Ми щиро вітаємо уславленого народного артиста України зі славною датою і зичимо йому сонячного настрою, творчого натхнення, нових чудових ролей в театрі і кіно! І нехай завжди у вашому виконанні, пане Анатолію, лунає прекрасна, дивовижна пісня на струнах добра, любові та щастя!

Леонід ФРОСЕВИЧ, Світлана КОВАЛЬОВА

Фото «Українського репортера»

Про Анатолія Гнатюка читайте також:

• Народний артист Анатолій Гнатюк: “Шельменко-денщик” дарує воїнам оптимізм, надію і віру” (+відео)
• Анатолій Гнатюк найбільше любить зустрічати Новий рік із сім’єю
• В «Кафе «Республіка» показали філію Верховної Ради

Сообщение Творчий тандем Анатолія і Богдана Гнатюків показує на сцені сучасну політичну драму появились сначала на Український репортер.

Подивилися “Украдену красу” за п’єсою Богдана Гнатюка. Прем’єра вистави пройшла на сцені Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір’я» (художній керівник – Народний артист України Олексій Кужельний).

Про сюжет твору наперед було відомо лише в загальних рисах, навіть не здогадувалися, що головним героєм є журналіст.

Отже, сцена…

У провінційному готелі поселяється журналіст Роман (у головній ролі – народний артист України Анатолій Гнатюк), який спеціалізується на підготовці матеріалів для туристичного видання, рекламних буклетів. Його тематика – подорожі, а вона, як розумієте, аж ніяк не зв’язана з політикою чи кримінальною хронікою.

Й очевидно, Роман більш-менш задоволений, що має такий шматок хліба з маслечком: пиши собі в темпі, який далекий від скаженого, про незвідані шляхи, «малюй» словом картинки про діамант природи – озеро Уакатіпу на острові Південний в далекій Новій Зеландії, що своєю формою нагадує блискавку, переповідай легенди про монстра на дні цієї водойми.

https://www.facebook.com/pressa.fr/videos/2021032791342990/

У глибині душі Роман все ж мріє про славу політичного оглядача, солідні гонорари, які дозволять на власні очі побачити оте неймовірне, глибоководне озеро Уакатіпу. Так, статті про подорожі – не бозна які заробітки, але все ж…

Однак з темою криміналу журналістські стежки-дороги у цій виставі все ж перетинаються.

Несподівано творчі роздуми Романа, який полюбляє і 50 грамів чогось міцненького для натхнення та легкості думки, перебивають непрохані гості, які раз-по-раз, один за одним «випадково» з’являються у його номері. Серед них – і Вероніка, офіціантка з рибного ресторану, що розташований неподалік (грає Ірина Сопіт). Вона ховається від переслідування… Наростають інтрига, загадковість, автор п’єси підводить глядача до думки: ось-ось має щось статися, пролунати якась сенсація.

І ця сенсація лунає із вуст Вероніки, яка з переляком на обличчі «по секрету» розповідає Романові про своє перебування у палаці  олігарха Миколи Рижова і про втечу звідтіля. Не маєток, а химерна споруда у вигляді білої кулі, купол якої закриває від народу майже райський дім і таку ж територію неземної краси, де літають екзотичні птахи.

І що чує Роман? У цьому маєтку – багато картин, автори  яких – світові величини, і ці роботи – крадені, з музеїв. В колекції Рижова є навіть такий шедевр, як «Казашка Катя». Робота геніального Шевченка?

Журналіст не може отямитися, його шокувала ця інформація. Він гарячково розмірковує, як бути, що робити, його думки збурені ще й розповіддю Вероніки про те, що олігарх може, знявши  зі стіни  картину «Вічні соняшники», дозволити собі… «справити нужду» на ній. А потім знову повістити на стіну. Такі собі забавки із шедеврами.

Цей психологічний злам у свідомості свого героя (журналіста) напрочуд майстерно передає Анатолій Гнатюк.

Роман замислюється, вголос розмірковуючи, а які ж тоді художні полотна зберігаються в музеях? Підробки? Відвідувачі упродовж десятиліть приходять до музейних залів і милуються… фальшивками, не відаючи  про це. Страшно від такого обману, від того, що стільки років тішився від споглядання «липи», навіть відкривав для цієї «краси» душу. І тепер, після почутого, якесь душевне спустошення…

Але ж не забуваймо, що Роман – журналіст, нехай і провінційний. Підробки шедеврів – це ж сенсація, тема для журналістського розслідування, яке може принести автору великі гроші. І Роман обговорює з Веронікою, яким чином можна розбагатіти на суперсенсації про «украдену красу».

Утім, сюжетна канва п’єси є глибшою, аніж простий факт – бажання продати якомусь виданню статтю викривального характеру й заробити дуже солідний гонорар. Тут і філософські роздуми, і детективна «спіраль» дещо в англійському стилі, і підтексти, і барвисті монологи персонажів, і яскраві та промовисті деталі.

Кожен персонаж по своєму є цікавим, колоритним: це і «коридорний Веніамін» у чорному фраку, із вуст якого чуємо історію про невдаху-комівояжера, що колись рекламував «мазь від старіння» (виконує роль Заслужений артист України Олексій Паламаренко), це і водій- далекобійник Євген «з абсолютним зором, який бачить навіть в абсолютній темряві» (Заслужений артист України Володимир Ніколаєнко), це і дивакувата Анна у весільній сукні, яка «загубилася у стосунках і в житті» (грає Лідія Семесюк).

А хіба можна забути такого яскравого персонажа, як Ігор (грає Назар Борушок)?! Ігор працює аніматором в рибному ресторані й дружить з офіціанткою Веронікою. Головною стравою тут є м’ясо акули. Ігор з’являється на сцені в… костюмі акули.

А над журналістом нависає «тягар правди», бо він мусить розкрити світу очі… Але що важливіше: правда чи – гонорар за статтю-розслідування? (До того ж «у наш час безкомпромісність дуже дорого продається».)  І чи варто ганятися за славою, яка, за висловлюванням одного з героїв, «може стати кісткою в горлі»?

І справді, журналіст відчуває смертельну загрозу, адже він дізнається, що у готелі – загадкові убивства, і хтось «прибирає» саме випадкових знайомих, які опинилися у його номері. Усі вони дивним чином знали, що репортер готує сенсацію (а вона коштує дуже хороших грошей) про викрадені полотна.

Чи відбулася сенсація? Принаймні, бачимо несподіваний фінал. Але що важливо? Драматург Богдан Гнатюк цим твором реагує на типові явища та злободенні події у суспільстві. Ось вам і соціальна роль театру! Хіба ми не знаємо, що час од часу з’являються викривальні факти про крадіжки в музеях? У чиїх приватних колекціях зберігаються викрадені шедеври?

І далеко за прикладами не варто ходити. У 2008 році було розпочато кримінальне розслідування про крадіжки картин у музеях Умані та Ямполя (протягом 2004-2006 років замість художніх полотен у цих музеях «повісили» фальшивки).

Окремі штрихи до теми про олігархів. Багатій Рижов – типовий представник цього класу, де так багато циніків, хамів, різної продажної наволочі, для яких простий народ є таким собі «кормом», а високе мистецтво – цяцьками-забаганками. Для таких нічого не вартує «замовити» журналіста, який став поперек горла своїми статтями, «роздушити» його, а потім підкупити правоохоронців, щоб «закрили» справу.

Олігархи і мистецтво – лише один пазл у картині “Олігархат”. Один мільярдер прибирає до рук низку обленерго, інший – стратегічні заводи, а ще інший – тисячі гектарів чорнозему. Явище! Майже три десятиліття спостерігаємо вседозволеність і безкарність олігархату.

Реальний приклад із сьогодення. Один із багатіїв – власник цукрозаводів – по тіньовій схемі привласнив 20 гектарів лісу майже на околиці Києва. Селяни протестували проти цього свавілля, однак правди і справедливості не домоглися. Невдовзі, коли хвилі протесту зійшли, цьому мільйонерові було присвоєно звання Героя України, він став народним депутатом. А після цього суспільство дізналося, що багатія називають замовником убивства відомого журналіста з Черкащини. Як усе типово…

Детективний сюжет п’єси “Украдена краса” тримає глядачів у напрузі аж до фіналу. Утім, краще все побачити самому.

Леонід ФРОСЕВИЧ, Світлана КОВАЛЬОВА

Фото «Українського репортера»

Сообщение Вистава про викрадені шедеври. Театральна новинка від драматурга Богдана Гнатюка (+відео) появились сначала на Український репортер.

Водночас усе частіше в репертуарах з’являються вистави молодих митців – на злобу дня, про типові явища і тенденції суспільно-політичного життя. Одна із них – «Кафе «Республіка», політична драма за твором письменника і драматурга Богдана Гнатюка.

Публіка побачила прем’єру торік на сцені Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір’я» (художній керівник театру, народний артист України Олексій Кужельний). Після вельми схвальної реакції глядачів стало зрозуміло, що виставу чекає великий успіх. Згодом її побачили шанувальники театру і в інших містах країни. До речі, ця вистава є дипломантом Всукраїнського фестивалю “Театральні вечори”.

Отож чим «узяв» публіку драматург Богдан Гнатюк? Можливо, тим, що за допомогою оригінальних художніх прийомів майстерно показав закулісну кухню вітчизняного парламенту і яскраво змалював типову ситуацію, коли народні обранці заграють з виборцями, вішаючи їм локшину на вуха, обіцяючи золоті гори…  А можливо захопив глядачів, тим, що зобразив дещо і те, про говорить народ, чим обурюється і що ненавидить. Одна із сюжетних ліній  торкається одвічного вибору: що важливіше для політика – гроші чи любов коханої дівчини. І це також додає виставі глядацьких симпатій.

Головний герой – Харитон Дальній (актор Назар Борушок), молодий політик з опозиційної партії «Оборона ідеалів». Він постає перед електоратом, як запальний оратор, полум’яний трибун, що захоплює яскравими гаслами про рівність, соціальну справедливість; у нього є купа амбітних планів, як змінити країну, швидко реформувавши її. Партійні однодумці навіть не замислюються, що Харитон може їх зрадити, перейшовши за великі гроші до іншої парламентської фракції. Харитон закохується у дівчину Беллу (грає Ірина Сопіт), яка має супермету в житті – стати поп-зіркою номер один. Молодята зустрічаються в загадковому і дивному «Кафе «Республіка».

А лідера партії Теплицького грає (у виставі свого сина) народний артист України Анатолій Гнатюк. Глядачі також мають змогу побачити чудову гру Заслуженого артиста України Олексія Паламаренка, Сергія Калантая, Лідії Семесюк.

Як говорить Анатолій Гнатюк, у цій п’єсі драматург також поставив одвічне питання – зради і розплати за неї. Хіба ж не актуально для сьогодення? І чи не зрада заважає нам побудувати щасливу, заможну Україну? І коли зрештою українці перестануть бути пішаками в брудних ігрищах політиків?

До речі, 5 квітня на сцені Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір’я» відбудеться прем’єра нової вистави Богдана Гнатюка «Украдена краса». Глядачів знову обіцяють здивувати. І це приємно. Наше, українське, театральне мистецтво. З Днем театру, славні майстри сцени!

Фото із сторінки у Фейсбуку Анатолія Гнатюка.

Фрагмент відеоінтерв’ю з Анатолієм Гнатюком:

Сообщение Режисери все частіше ставлять вистави на злобу дня (+відео) появились сначала на Український репортер.

«Кафе «Республіка» – це політична драма за твором молодого письменника і драматурга Богдана Гнатюка. Раніше ця п’єса вже йшла у деяких театрах, але цього разу за режисуру та сценографію узявся її автор. 10 та 11 травня на сцені Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір’я» на суд публіки було винесено прем’єру «Кафе «Республіка». Художній керівник театру, народний артист України Олексій Кужельний.

Яку «страву» подали тут відвідувачам? Свіжу та гостру. Себто про вулканічне сьогодення, нагадавши таким чином про закулісну кухню вітчизняного парламенту. Автор не побоявся «проникнути» на цю кухню, підмітивши особливості політичного життя та поведінки народних обранців. Він побачив типову картину, яку щодня спостерігаємо під час скандальних телешоу за участі депутатів, засідань парламентських комітетів, бійцівських з’ясовувань стосунків у кулуарах Ради.

Ця тема, що називається, в десятку. Бо дуже зачіпає людей в усіх усюдах, які давно називають Раду… «зрадою». Ми неодноразово ставали свідками, як слуги народу загравали з виборцями, обманюючи їх, обіцяючи золоті гори… А ще дивуємося з їхніх декларацій: звідки у тих панів з депутатськими значками десятки мільйонів доларів під подушкою, на банківських рахунках? Це ж вони, діячі парламенту, час од часу звинувачують один одного в політичній зраді (за великі гроші!), називаючи опонентів перекинчиками, перебіжчиками, тавруючи їх останніми словами, виключаючи з лав тієї чи іншої партії.

Тому не можна не аплодувати драматургові, режисерові Богдану Гнатюку, який виніс типову ситуацію з партійно-політичного життя на мистецький щабель. Поставив виставу «по гарячих слідах», що, мабуть, непросто, адже матеріал, як прийнято вважати, має певний час «відлежатися» на творчій полиці.

Успіх? Безумовно!

Головний герой – Харитон Дальній (актор Назар Борушок), молодий політик з опозиційної партії «Оборона ідеалів». Він постає перед електоратом, як запальний оратор, полум’яний трибун, що захоплює яскравими гаслами про рівність, соціальну справедливість; у нього є купа амбітних планів, як змінити країну, швидко реформувавши її. Актору Назару Борушку вдалося майстерно показати динамічний характер героя, передавши його емоційний стан.

Партійні однодумці навіть не замислюються, що Харитон може їх зрадити, перейшовши за великі гроші до іншої парламентської фракції. Харитон закохується у дівчину Беллу (грає Ірина Сопіт), яка має супермету в житті – стати поп-зіркою номер один. Молодята зустрічаються в загадковому і дивному «Кафе «Республіка», де подають каву на будь-які смаки, ще й неодмінно пропонуючи вишуканий чизкейк.

О, треба бачити і чути, як офіціант Леопольд (грає заслужений артист України Олексій Паламаренко) защораз промовляє це слово – чизкейк, що звучить рефреном майже до усіх «кавових» пропозицій. Неочікувано в сюжетній лінії з офіціантом зринає зовсім «некавове» прохання Леопольда, з яким він звертається до голови політпартії «Оборона ідеалів» – записати його до партійного списку на виборах.

Голову партії грає народний артист України Анатолій Гнатюк. Грає у виставі свого сина.

«Він режисер. Я – актор», – написав Анатолій Васильович на сторінці у Фейсбуку. І передав синове побажання:

«Тату, боронь Боже, лукавити з людьми, тримати їх за тих, кому можна згодувати трюки, фантики-бантики й порожнечу. То все мертве, а театр – це щось живе. Завжди живе. Я хочу розказати їм історію і вона має бути цікавою».

Богданові Гнатюку вдалося спіймати цю хвилю цікавості. Є інтрига, таємничість і навіть штрихи спецоперації проти Харитона Дальнього (жінка в чорному – акторка Лідія Семесюк – невідступно ходить тінню за ним, пропонуючи угоду: гроші в обмін на зраду). Харитон мучиться, страждає – втопитися у болоті зради, що типово для політиків, чи бути самим собою, виправдавши довіру лідера партії, якого називають «батьком».

Харитону потрібні великі гроші – таку умову для одруження поставила кохана дівчина Белла. А дуже солідні кошти запропонували лише політичні конкуренти. Але чи справді Белла кохає Харитона? Знову загадка… Інтрига з непередбачуваним фіналом. І знову – жінка в чорному, тінь. Її одкровення про те, що Харитона вже намагалися заманити у пастку підставні дівчата. Хтось диригує, плете павутину зради. Белла також із цієї обойми підставних?

Про цю павутину спочатку не здогадується аксакал від політики, старий дисидент, голова парламентської фракції (Анатолій Гнатюк). Гнатюк-старший яскраво, з притаманним йому акторським куражем показав на сцені образ цього зубра від політики: бачимо і людину, що смакує «вершками» безбідного парламентського життя, і розлюченого керівника партії, який ладен розтерзати відступника Харитона, оскільки партія розпадається, і досвідченого бунтівника, який підтримує рішучі дії з блокування парламентської зали. Гнатюк грає витончено, у нього усе дуже вдало: і жести, і міміка, це упізнаваний почерк великого театрального майстра.

У керівника партії «Оборона ідеалів» є помічник (цю роль чудово зіграв знаний актор Сергій Калантай), який повсякчас намагається наставити Харитона на путь істинний, просить викинути з голови своє кохання. Своєю експресивністю, манерою поведінки і навіть копіюванням стилю лідера партії, готовністю до радикальних дій (чого вартий лише епізод з двома «гранатами») помічник підтримує динамічність вистави і ту цікавість глядачів, про яку напередодні спектаклю говорив Гнатюк-молодший.

А інтерес публіки зберігається до самого фіналу. Автор і режисер не обирає простого й повсякденного варіанту: побачив гроші – махнув рукою на партійні ідеали. Ні, він показує своєрідну філософію переродження політика, залишаючи глядачеві самому домислити, чи є шанс у Харитона Дальнього знову стати правдивим політиком після каяття, і чи можлива взагалі щира покута.

Багатьом українським політикам потрібно покаятися перед народом за те, що жадоба і ґешефти засліпили їм очі, за брехню і лукавство, за політичне шулерство і зраду…

На музичній ноті у виконанні Ірини Сопіт закінчується вистава, і лунає відома пісня «Де дитинство моє». Може, як чергове нагадування політикам про «батьківську споконвічну Вкраїнську землю», де «безмежна краса, щедрий дім і земля…». І що не все на цій землі вирішують гроші.

Леонід ФРОСЕВИЧ
Світлана ФРОСЕВИЧ

Фото на головній: актори вистави «Кафе «Республіка». Фото зі сторінки у Фейсбуку Анатолія Гнатюка

На цю тему читайте також

• Батько і син Гнатюки презентують виставу «Кафе «Республіка» (+відео)

Сообщение В «Кафе «Республіка» показали філію Верховної Ради появились сначала на Український репортер.

Раніше вистава йшла на сцені деяких театрів, однак сьогодні Богдан Гнатюк вирішив сам узятися за режисуру.

П’єcа – про політику і зраду, якої так багато в політичному житті країни, про перебіжчиків із однієї парламентської фракції до іншої.

Що цікаво, на роль голови політпартії Богдан Гнатюк запросив свого батька – популярного актора театру імені Івана Франка, народного артиста України Анатолія Гнатюка.

Отже, чекаємо на успішний дебют.

Фото Ігоря ІВАРОВСЬКОГО

Сообщение Батько і син Гнатюки презентують виставу «Кафе «Республіка» (+відео) появились сначала на Український репортер.

Стрічку було знято в рекордні терміни – за чотири дні. У ній зіграли як відомі професійні актори, зокрема Анатолій Гнатюк, Анатолій Пашинін, так і аматори, волонтери.

Головний герой – Сашко – вижив в Іловайському «котлі», пробирається до своїх і дорогою зустрічає найнесподіваніших супутників і ворогів. Серед них – і Всеволод, син Ізяслава, що «з роду князів турівських», і гетьман ханської України Петро (Петрик) Іваненко, і Батько Махно, і гітлерівський фельдмаршал Манштейн…

«То все була лише контузія? Видіння? Шкода, що не примарився хтось із майбуття, я б розпитав його – як вони там воюють з марсіанськими москалями», – розмірковує у фінальній сцені головний герой Сашко.

Сам автор п’єси вважає, що «ця війна закінчиться нескоро». Але суспільство має усвідомити, що поруч з нами – великі герої і звитяжці, люди дивовижного чину. Ось митці й мають показувати подвиги наших звитяжців, силу духу великих, героїчних українців.

Мова про справжнє, високе мистецтво, яскравим представником якого є Тарас Компаніченко, знаменитий кобзар, лірник. У кінострічці його самобутньо-дивовижні пісні лунають крізь віки, передають дух епохи, показують певний зріз тієї чи іншої доби – воєнний, суспільно-політичний, духовний…

8 лютого у Києві відбулася презентація музичного альбому-саундтреку до кінострічки. Кожну пісню Тараса Компаніченка глядачі зустрічали дуже тепло, чути було: «Браво!».

Під час презентації виступили актори Назар Борушок (у головній ролі), Максим Зерко (роль Всеволода), Владислав Фуківський (у ролі гетьмана Петрика), які є випускниками Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого.

Фото на головній: Тарас Компаніченко
Фото Євгенія МАЙОРОВА

Сообщение Дивіться кінофільм про українських героїв усіх часів появились сначала на Український репортер.

“Збираємо україномовні книжки для 200 публічних та шкільних бібліотек Волноваського та Станично-Луганського районів, – написала вона на своїй сторінці у Фейсбук. – Приєднуйтеся! Місця збору книжок: Національна бібліотека імені Ярослава Мудрого (вул. М. Грушевського, 1); Національний музей літератури (вул. Богдана Хмельницького, 11); Національна бібліотека України для дітей (вул. Баумана, 60); Дім “Майстер-клас» (вул. Богдана Хмельницького, 57); Бібліотека ім. Анни Ахматової ЦБС Оболонського району (м. Київ, вул. Казанська, 20); «Територія А» (бульвар Марії Приймаченко, 8).

Поділіться своїми книгами, залиште на форзаці свою електронну адресу, щоб читачі могли вам подякувати. Сфотографуйтеся із книгами і розмістіть, будь ласка, фото на своїй сторінці з хештегом #ТериторіяКниги. Тоді більше людей дізнаються про нашу з вами ініціативу.

Також для закупки книжок можна перерахувати кошти на банківську картку ПриватБанк 5168 7423 5040 4467 Рудницька Анжеліка Миколаївна (із позначкою – «книги»).

Дякуємо усім небайдужим! Малими кроками будуємо велику країну”.

Акцію уже активно підтримали у соціальних мережах письменники, актори, громадські діячі, прості кияни.

Зокрема, актор Анатолій Гнатюк, народний артист України, запрошує усіх долучитися до шляхетної справи – збору книжок для бібліотек східних областей України. Організатором проекту “Культуру рухає книга…” є Анжеліка Рудницька.

Пан Анатолій на своїй сторінці у Фейсбук написав такі рядки:

Стоїть Олімп
Із сотень тисяч книг,
Дорога від підніжжя
До вершини.
І світ утратився б,
А може, навіть зник,
Якби не їх багатотомні покоління.

Письменниця Аліна Акуленко також закликала звільнити свої полиці для нових книжок: “Якщо ви багато читаєте, то рано чи пізно питання, куди подіти “усі ці книжки”, стає вашим головним болем. Бо для того, щоб купити нові книжки, їх потрібно кудись складати. А куди? Книжки просто так не викинеш. І в макулатуру не здаси. Але є в світі Анжеліка Рудницька, яка придумала не лише Територію А, але ще й Територію Книги.

Звісно, можна і треба говорити про те, що поповнення бібліотечних фондів – це завдання держави. Але інколи замість нарікань на темряву варто просто запалити свічку. Або подарувати книжку. Я свої сьогодні віднесла у Національний музей літератури. Вони звідти поїдуть на схід України. Можливо, і у вас є те, що ви вже прочитали? Звільніть полиці для нових книжок”.

Анжеліка ж щоденно звітує: „Нехай поки повільно, але кількість книжок щодня збільшується…”. Побажаймо цій гарній справі вагомих результатів і вдячних читачів!

Сообщение Анжеліка Рудницька запрошує до “Олімпу книг” появились сначала на Український репортер.