Його кураторами є Віланд Гібель та Енно Ленце, керівники Берлінського бункера історій, які, за словами колишнього заступника міністра оборони України Ганни Маляр, «пройшли довгий і складний шлях для створення музею».

«Мета музею – не просто історичний опис хронології та наслідків війни, а спроба показати, як її переживають реальні люди. У центрі експозиції – особисті історії українців і записані інтерв’ю про перший день повномасштабного вторгнення. Окрема увага приділена болісному вибору, перед яким опинилися мільйони людей – виїхати чи залишитися. Поряд зі свідченнями людей представлені й предмети, привезені з фронту, – зазначає Deutsche Welle. – Значна частина експозиції присвячена військовій техніці. Відвідувачам демонструють деталі російського ударного безпілотника-невидимки С-70 і частини російського вертольота Ка-52, збитого над островом Зміїний.

Представлені й цивільні речі – наприклад, підірваний у квітні 2025 року автомобіль гуманітарної місії. Експозиція регулярно оновлюватиметься: команда проєкту повідомляє, що щомісяця виїжджає в Україну, щоб привозити нові предмети та інформацію. Тексти до артефактів представлені німецькою та англійською мовами, пропонується безкоштовний аудіогід, в тому числі українською та російською мовами…»

Ми раді повідомити вам, шановні читачі, що сьогодні в цьому музеї є чергове оновлення – поруч з іншими виданнями, важливими експонатами представлено нашу документально-публіцистичну книжку «27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному». Про це нам повідомив Віланд Гібель (на світлині нижче), за що ми йому щиро дякуємо.

Вдячні також за сприяння у цьому громадянці Німеччини,  патріотці України Олені Ганзельманн-Юкін. Пані Олена переклала нашу книжку німецькою.

Російські військові увійшли в Ягідне, що біля Чернігова, 3 березня 2022 року, зробили штаб у місцевій школі й оселилися в хатах місцевих мешканців. Вони зігнали майже всіх жителів села у шкільний підвал, де утримували, як живий щит, майже місяць, аж до своєї втечі з Ягідного. На вулицях селах рашисти багатьох розстріляли.

368 людей, 69 із яких – діти, сиділи в підвалі, без повітря, майже без їжі та води, у кожного із них було крихітне місце площею приблизно 60 квадратних сантиметрів. Це був скоріше підвал смерті. Слабші люди задихалися й божеволіли. Це були жахливі тортури. 27 днів невільники почувалися смертниками, очікували загибелі. Від задухи, браку медичної допомоги й нелюдських умов перебування в тому підвалі померли десятеро селян.

У передмові до видання кандидат мистецтвознавства, професор, письменник, голова правління Київської міської організації Товариства «Знання» України Василь Неволов зазначає:
«27 днів між життям і смертю» – це книжка про те, як українці змінюються через війну, як наша повсякденна мова стає мовою війни, колись звичні й важливі речі – болючими тригерами, а певні відчуття та емоції – такими, які хочеться забути, але водночас і запам’ятати назавжди. Автори зібрали й виклали думки та переживання багатьох жителів села Ягідного, які після повномасштабного вторгнення росіян в Україну на довгі 27 днів опинилися між життям і смертю…

Книжка Світлани і Леоніда Фросевичів не лише проникає у душу, а й продирає нутро. Вона залишає наскрізні отвори у свідомості, крізь які прозирає та реальність, від якої хочеться затулитися долонями. Війна завжди приходить несподівано. Просто одного разу пролунають постріли, спалахне вогонь у вікні – й звичний хід днів безповоротно порушиться. І настане час боротися за власне виживання та вирішувати, за якими барикадами опинитися.

Напевне, документальні твори про війну саме такими і мають бути: з голим, жахливим фактажем, як дроти без ізоляції, простими, без надмірних словесних кучерявостей, але із чіткими промовистими деталями. Звісно, про злочини ворога, навіть якщо про них боляче згадувати, необхідно писати: щоденні вбивства, допити заручників, яких ґвалтували, в яких стріляли… Як і про мешканців окупованих тодішніх сіл і містечок, яким не було куди тікати і яких ніхто не рятував від перманентної загрози їхньому життю. Такі тексти мають бути – як сама війна, в якій ми не завжди можемо встановити хід подій, але за наслідками (розкиданими тілами та розлитою кров’ю) ми знаємо, що тут сталося. «27 днів між життям і смертю» – глибока, захоплива розповідь про життя в окупації, його драму, проблеми вибору й самоідентичності, національної психології та патріотизму, радикальних поглядів і ліберальної байдужості. Це локальна історія одного звичайного села на Чернігівщині, прагнень, мотивації та цілей його жителів перед небезпекою, коли за лічені години можуть помінятися історія і твоє місце в ній…», – пише професор, письменник Василь Неволов.

Свідчення колишніх заручників – як відкрита рана: рашисти задля розваги стріляли бранцям під ноги, погрожуючи вбити. А одного разу вдарили з кулеметів по людях на цвинтарі під час похорону… Приниження були безкінечні, ягіднянців змушували вчити московитський гімн, замість туалетного паперу навмисно кидали до підвалу підручники з української мови та історії України…

Ягіднянці вистояли, попри всі катування. Тепер про них мають знати не тільки в Україні, а й у всьому світі. Аби воєнні злочини, скоєні російськими вбивцями, ґвалтівниками, мародерами, були розглянуті Спеціальним міжнародним трибуналом й обвинувачені одержали найсуворіші покарання. Щоб подібне більше ніколи не повторилося…
Ми дуже хочемо, щоб ця книжка лягла на робочий стіл слідчих міжнародного трибуналу, стала ще одним доказом воєнних злочинів проти українців. На своєму інформаційному фронті докладаємо максимум зусиль, щоб зібрати якомога більше документальних свідчень потерпілих, тих, хто був заручником рашистів у різних підвалах, катівнях, кого викрали, незаконно затримали, ув’язнили…

До речі, один із керівників Музею російсько-української війни Віланд Гібель (на світлині нижче) потужно працює на інформаційному фронті, підтримуючи боротьбу українського народу проти російських окупантів.

Віланд Гібель також розмовляв з мешканцями села Ягідне – бранцями рашистів, розмістив на ютуб-каналі відеорепортаж про сумнозвісний шкільний підвал, а точніше про цю російську катівню. Цей матеріал про Ягідне можна подивитися ТУТ.

Світлана Фросевич, Леонід Фросевич

Відео: презентація книжки «27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному»

Сообщение Нашу книгу “27 днів між життям і смертю” про злочини російських окупантів у Ягідному розмістили в Берлінському бункері історій появились сначала на Український репортер.

Про це йдеться на сайті проєкту, передає Укрінформ.

“Слідчі Головного слідчого управління Нацполіції спільно з оперативниками Департаменту стратегічних розслідувань за сприяння Головного управління розвідки Міністерства оборони України встановили командний склад 83-ї окремої десантно-штурмової бригади та підполковника ФСБ, які причетні до катування жителів Димера у 2022 році”, – йдеться у повідомленні.

Як зазначається, у період із 24 лютого по 31 березня 2022 року російські військові тимчасово окупували населений пункт Димер Вишгородського району Київської області.

До складу угруповання окупаційних військ входили підрозділи 83-ї окремої десантно-штурмової бригади. За фактами подій у Димері 21 березня 2022 року відкрито кримінальне провадження за ознаками вчинення кримінальних правопорушень, передбачених частинами 1, 2 статті 438 ККУ (порушення законів та звичаїв війни).

Зокрема, на території підприємства Viknaland на вулиці Вишнева, 22-Б, окупанти облаштували пункт незаконного утримання цивільних осіб.

За даними правоохоронців, ключову роль у злочинах проти цивільних громадян у Димері відігравав “куратор” 83-ї бригади від ФСБ, підполковник Сергій Олейничук.

Слідство вважає, що саме він безпосередньо займався так званою “фільтрацією” – допитами полонених, які супроводжувалися катуванням, жорстоким поводженням із цивільним населенням і захопленням заручників. Олейничук міг ухвалювати рішення щодо депортації полонених місцевих мешканців на територію Росії.

Загалом, українські правоохоронці задокументували факти незаконного переміщення щонайменше 42 осіб.

Цивільних осіб утримували в установах виконання покарань та СІЗО, зокрема в колоніях та ізоляторах Ростовської, Мордовської, Брянської, Смоленської, Пермської, Тульської та Володимирської областей. Частину з них у подальшому вдалося повернути. Проте щонайменше 24 цивільні особи досі залишаються у полоні. Матеріали щодо Олейничука виділені в окреме провадження. Йому повідомлено про підозру за порушення законів та звичаїв війни, що супроводжувалося жорстоким поводженням із цивільним населенням.

Санкція статті передбачає покарання аж до довічного позбавлення волі.

Автори проєкту оприлюднили дані Олейничука Сергія Олександровича 1981 р. н.. Він уродженець селища Енергетики Новоорського району Оренбурзької області РФ. Навчався у Далекосхідному військовому інституті. Підполковник управління Федеральної служби безпеки по Східному військовому округу (військова частина 73905; постійна дислокація – Хабаровськ, Хабаровський край). Закріплений за 83-ю окремою десантно-штурмовою бригадою (військова частина 71289; пункт постійної дислокації – місто Уссурійськ Приморського краю). Паспорт: 0822839846 (виданий 6 лютого 2023 року УМВС РФ по Хабаровському краю) Військове посвідчення: 00СУ033317 (видане Далекосхідним військовим інститутом 21 червня 2003 року) СНІЛС: 135-392-036 50 ІПН: 280113523086.

Ще правоохоронці спільно з ГУР МОУ ідентифікували командира 83-ї бригади, його заступників – з озброєння, тилу, повітряно-десантної служби, військово-політичної роботи, а також начальника штабу.

За даними слідства, саме вони організовували дії ворожих підрозділів під час окупації, забезпечували функціонування системи контролю над захопленими населеними пунктами та безпосередньо причетні до скоєння воєнних злочинів проти цивільного населення під час окупації Вишгородського району Київської області.

Немоляєв Олександр В’ячеславович – полковник, командир 83-ї окремої десантно-штурмової бригади від 01.2022 по 01.2023. Станом на зараз – командир 106-ї повітрянодесантної дивізії збройних сил РФ (в/ч 55599).

Слабцов Віталій Миколайович – полковник, заступник командира 83-ї окремої десантно-штурмової бригади (в/ч 71289). Станом на 24.03.2022 – загинув.

Іванов Роман Олегович – підполковник, начальник штабу-заступник командира 83-ї окремої десантно-штурмової бригади – по 01.01.2023. Станом на зараз – полковник, командир 331-го парашутно-десантного полку 98-ї повітрянодесантної дивізії збройних сил РФ (в/ч 71211), на посаді з 01.2023.

Васильков Олексій Євгенійович – підполковник, заступник командира 83-ї окремої десантно-штурмової бригади з військово-політичної роботи – по 01.01.2025. Станом на зараз – заступник командира бригади з військово-політичної роботи, в/ч 65451 — 98-ма повітрянодесантна дивізія ПДВ збройних сил РФ, на посаді з 01.2025.

Алікберов Алікбер Джабірович – підполковник, заступник командира 83-ї окремої десантно-штурмової бригади з тилу (в/ч 71289).

Олейничук Сергій Олександрович, перебуваючи на посаді “куратора” від управління ФСБ по Східному військовому округу 83-ї окремої десантно-штурмової бригади повітряно-десантних військ збройних сил РФ, під час окупації Вишгородського району Київської області здійснював безпосередній контроль за діями військовослужбовців та керівництво “фільтраційними” заходами.

Наявні обґрунтовані підстави вважати, що він причетний до організації, керівництва та безпосереднього проведення “фільтрації”, що супроводжувалася допитами полонених із застосуванням катувань, жорстоким поводженням з цивільним населенням, захопленням заручників, а також до ухвалення безпосередніх рішень щодо незаконної депортації захоплених місцевих мешканців на територію РФ.

У проєкті наголосили, що дії, спрямовані проти мирного населення, є складовою ведення агресивної війни РФ проти України та одночасно містять ознаки порушення законів та звичаїв війни. Поряд з цим, особа не скористалася правом відмовитися від виконання явно злочинного наказу, обов’язок невиконання якого передбачено нормами міжнародного права, ставши таким чином співучасником злочину.

Проєкт «Книга катів» займається збором, систематизацією і оприлюдненням інформації про воєнні злочини та воєнних злочинців.

Як повідомлялося, проєкт «Книга катів» у січні 2026 року оприлюднив імена 14 російських військовослужбовців, яким суди в Україні очно винесли вироки за воєнні злочини.

Від редакції “Українського репортера” додамо.

Передмову до книжки написав кандидат мистецтвознавства, письменник, професор Василь Неволов. У цьому селі Чернігівської області, а саме в тісному підвалі школи у березні 2022 року окупанти тримали в заручниках 368 цивільних людей, 69 із яких були діти. Їх утримували тут, прикриваючись ними як живим щитом, 27 днів, майже без їжі та води, надавши кожному по 60 квадратних сантиметрів площі.

У підвалі померло десятеро людей, більшість з яких задихнулися, збожеволіли. На вулицях села загарбники застрелили 11 мирних жителів, грабували та палили будинки. Колишні заручники дали журналістам свідчення про цей підвал, вони порівнюють воєнні злочини російських солдатів із злочинами нацистів гітлерівського Третього рейху у 1941 -1945 роках. Провідні українські експерти розповідають у цій книжці про причини тотальної жорстокості окупантів стосовно українців.

 

 

Про підвал смерті у Ягідному у 2023 році розповідав відомий журнал Time. Сюди часто приїжджають лідери країн, глави іноземних делегацій, топ-дипломати, щоб почути розповіді мирних жителів про воєнні злочини російських окупантів. У лютому 2026 року у Ягідному побував генеральний секретар НАТО Марк Рютте.

Сьогодні цю книжку вже перекладено англійською та німецькою мовами. Треба, щоб про страшні воєнні злочини російських солдатів знало якомога більше людей у світі.

Сообщение «Книга катів»: оприлюднили дані про воєнних злочинців, причетних до катувань цивільних на Київщині появились сначала на Український репортер.

«Українська література сьогодні — це частина нашої культурної присутності у світі. Через книжки ми розповідаємо про себе, свою історію й свою стійкість. І важливо, що ці історії читають у десятках країн. Програма Translate Ukraine допомагає зробити українські книжки доступнішими», — сказала  віцепрем’єр-міністерка з гуманітарної політики України – міністерка культури України Тетяна Бережна.

Відбір відбувався у два етапи. Спочатку фахівці Українського інституту книги приймали і перевіряли заявки видавців на участь у програмі. Потім проєкти оцінювала Експертна рада.

Про це повідомляє Міністерство культури України.

Цього року на конкурс надійшло 179 заявок від видавців з усього світу — це на 18 більше, ніж торік. Технічний відбір пройшли 176 проєктів, які подали 119 видавців із 44 країн. За результатами оцінювання Експертна рада підтримала 100 перекладацьких проєктів. За планом, усі вони вийдуть протягом цього року.

Найбільше перекладів заплановано польською — 9 видань, англійською — 8, сербською — 7. Далі — чеська та німецька мови (по 6 видань). По 5 книжок вийде арабською, французькою та італійською.

Загалом українські книжки перекладуть 30 мовами. Серед них також словацька, іспанська, литовська, латвійська та македонська (по 4 книжки), грецька, хорватська, болгарська і картвельська (по 3), шведська, азербайджанська, португальська, бенгалі (по 2). По одній книзі видадуть фінською, румунською, івритом, японською, естонською, угорською, данською, албанською і боснійською.

Видання в межах програми Translate Ukraine з’являться не лише в Європі, а й на інших континентах.

Від редакції “Українського репортера” додамо.

У 2025 році журналісти Світлана та Леонід Фросевич видали друком документальну книжку про воєнні злочини російських загарбників в селі Ягідне Чернігівської області під назвою «27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному».

Передмову до книжки написав кандидат мистецтвознавства, письменник, професор Василь Неволов. У цьому селі, а саме в тісному підвалі школи у березні 2022 року окупанти тримали в заручниках 368 цивільних людей, 69 із яких були діти. Їх утримували тут, прикриваючись ними як живим щитом, 27 днів, майже без їжі та води, надавши кожному по 60 квадратних сантиметрів площі.

У підвалі померло десятеро людей, більшість з яких задихнулися, збожеволіли. На вулицях села загарбники застрелили 11 мирних жителів, грабували та палили будинки. Колишні заручники дали журналістам свідчення про цей підвал, вони порівнюють воєнні злочини російських солдатів із злочинами нацистів гітлерівського Третього рейху у 1941 -1945 роках. Провідні українські експерти розповідають у цій книжці про причини тотальної жорстокості окупантів стосовно українців.

Про підвал смерті у Ягідному у 2023 році розповідав відомий журнал Time. Сюди часто приїжджають лідери країн, глави іноземних делегацій, топ-дипломати, щоб почути розповіді мирних жителів про воєнні злочини російських окупантів. У лютому 2026 року у Ягідному побував генеральний секретар НАТО Марк Рютте.

Сьогодні цю книжку вже перекладено англійською та німецькою мовами. Треба, щоб про страшні воєнні злочини російських солдатів знало якомога більше людей у світі.

Сообщение 100 українських книжок перекладуть у світі появились сначала на Український репортер.

Останні п’ять місяців ми часто бачилися , бо в листопаді 2023-го знову отримав надважке поранення в живіт з великою крововтратою
Дякую хірургам ГВКГ ( головного госпіталю) , бо врятували вчергове життя нашому Юреку, кілька операцій і згодом довга боротьба з інфекцією в інституті Шалімова .

Ніколи не думала , що він поїде на фронт відразу після повернення додому.

Юрочек Володимир як доброволець захищав Україну з лютого 2014 року . Десять років свого молодого життя він віддав за цілісність та суверенітет нашої держави.
За десять років він служив в полку «Азов», УДА , 1-ша ОШР ПС «Вовки Да Вінчі , ССО та ГУР МОУ .

В грудні 2021 року звільнився за станом здоров’я та після дев’яти поранень отримав статус інвалідність. Але після повномасштабного вторгнення російської федерації 24 лютого 2022 року знову став на захист Батьківщини, в тому числі брав участь у боях під Києвом.

Згодом у боях на Харківському, Чернігівському, Сумському, Луганському та Донецькому напрямку, також обороняв Бахмут. Проводив численні спецопераціі у зонах бойових дій та на території ворога.

З 24 лютого по 28 лютого 2022 року брав учать у боях за Ірпінь спільно з підрозділом ГУР МО.

У березні 2022 року після прориву противника в напрямку село Ягідне – Шестовиця Чернігівської області проводив контр диверсійні дії в тилу противника та отримав завдання замінувати основний шлях логістичного забезпечення Ягідне – Лукашівка та Шестовиця – Ягідне, внаслідок чого було знищено орієнтовно п’ять одиниць техніки.

У березні 2022 року після штурму противника село Лукашівка Чернігівської області отримав завдання вивести поранений особовий склад в зв’язку з повним оволодінням противника села Лукашівка, вивели сім поранених військовослужбовців, знищили командно – спостережний пункт в стрілецькім бою, захопили документи, картки, схеми, радіостанції та зброю.

У березні 2022 року знищив три танкових екіпажі в районі населеного пункту Беркіївка Чернігівській області.

У березні 2022 року відбивав штурм населеного пункту Скорінець. Противник в кількості п’яти одиниць техніки заїхав в село Скорінець. ЮРЕК з РПГ-7 підбив БТР противника та врятував командира роти, який отримав важке поранення.

Після чого спільно з 15-м та 16-м окремим мотопіхотним батальйоном 58-ї окремої мотопіхотної бригади, виконував диверсійні дії в тилу противника в напрямку села Скорінець до села Ягідного.

Далі діяв в районі населеного пункту Ладинка та Золотинка Чернігівської області з метою виявлення артилерії противника.

Юрек прибув на допомогу 28-ій бригаді в село Олександрівка Харківської області з метою евакуації особового складу який залишився в оточенні.

Брав участь у відбитті штурмових дій в районі міста Попасна Луганської області та знищив безпосередньо 5-10 окупантів.

Після втрати міста Попасна відновлював положення разом з механізованою ротою 15-го батальйону та ротою вогневої підтримки.
Тричі брав участь у штормових діях в 67-ій бригаді.

Також брав участь у боях в селах Гольмівське, Новолуганське, Покровськ, Травневе, Доломітне, міста Часів Яр, Покровськ, Бахмут, селах Дружба, Шуми, Північне, Майорськ,  Олефірівка, місті Костянтинівка.

У 2023 році перевівся до Міжнародного легіону при ГУР МО України.

На високому професійному рівні особисто брав участь у диверсійних діях у тилу ворога.

У листопаді 2023 року одержав важке уламкове проникаюче поранення черевної порожнини. Але незважаючи на тяжке лікування та проходження реабілітації не залишив службу та у березні 2024-го прийняв свій останній бій захищаючи нашу державу.

15 березня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Лукашівка в Сумській області Охтирського району, ціною власного життя, рятуючи побратимів, загинув Юрочек Володимир Михайлович унаслідок мінометного обстрілу та отримав поранення від вибухової травми несумісної з життям.

Він був Янголом на землі, найкращою людиною, сином, братом, чоловіком, командиром та товаришем. Він був і буде еталоном справжньої людини.

Юрек був Лідером на цій війні. Жодного разу він не розглядав кандидатуру щоб когось відправити першим. Завжди брав на себе всю відповідальність, і йшов першим на завдання, у бій. Жодне з поранень які він отримав його не зламало. Це був справжній професіонал своєї справи. Він ніколи не піддавався емоціям, завжди зберігав холодний розум. Ніколи і нікого він би не залишив у біді, і він завжди старався допомогти людям. Без жодної користі, просто брав і робив. Крім війни, він був людиною честі. Це чоловік, який завжди відповідав за свої слова та вчинки, завжди дотримував своє слово.

Юрек був надзвичайно справедливим, сміливим, благородним воїном та людиною. Про нього можна складати легенди…

Побратими зібрали 25 000 підписів на підтримку нагородження Володимира .

Справа за поданням Головного управління розвідки МО на Міністерство оборони України та Офіс Президента України.

Військовослужбовць Міжнародного легіону при ГУР МО України військової частини А3449 капітан Юрочек Володимир заслуговує найвищу нагороду держави.

Оксана Корчинська

Джерело: Фейсбук-сторінка Оксани Корчинської.

Фото ілюстративне, з відкритих джерел.

Від редакції “Українського репортера”.

Про звитягу, жертовність та героїзм капітана Володимира Юрочека йдеться у документальній книжці журналістів Світлани та Леоніда Фросевичів “27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному”. Книга побачила світ восени 2025 року.

Українським воїнам-захисникам присвячено розділ книжки “Вклонімося усім визволителям Ягідного”. Ось ця глава:

«Коли настане перемога, я приїду на залізничний вокзал у Києві й особисто буду з квітами зустрічати кожного воїна, який повертатиметься з фронту». Так каже щира українка, патріотка, яка щодня молиться за героїв, що боронять країну від російських супостатів.

Таких людей зі святковими букетами у День Перемоги буде дуже багато – весь вокзал, усі потяги у квітах. Бо наша шана – безмежна, вдячність – одвічна. Ми не тільки радітимемо, а й сумуватимемо, згадуючи тих, хто поліг на полі бою. Вони назавжди у пам’яті народу.

Розмовляючи з мешканцями Ягідного, ми постійно чули від них слова подяки воїнам за звільнення від лиховісної рашистської орди. Жорстокі бої на цих теренах разом з іншими підрозділами вів і 15-й батальйон 58-ої Окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського, яким командував майор Богдан Гарнага. Він зі своїми побратимами наприкінці березня 2022-го увійшов у села Ягідне, Золотинка…

Це була жахлива картина: розстріляне ворогами Ягідне, вбиті люди на сільських вулицях, подвір’ях, обабіч автодороги на Київ. Біля школи стояв великий гурт людей, що тільки-но вийшли з підвалу: знесилені, змарнілі, згорьовані… Зате скільки радості було в очах кожного: нарешті закінчився цей концтабір, село тепер вільне. Вони тепло обіймали бійців, дякували. І крізь хвилі радості пробивалися уривчасті спогади про щойно пережите пекло – вголос, із гнівом до московитської погані. Слова нещодавніх заручників дуже вразили воїнів, які на війні вже бачили все. Комбат Богдан Гарнага, комбриг Дмитро Кащенко, офіцери і солдати були шоковані від почутого й побаченого у шкільному підвалі. Навіть не могли знімати перші години визволення на відеокамеру – так було боляче.

Хто ж він, Богдан Гарнага з позивним «Бахмат»? Кадровий військовий. Офіцер новітньої доби, за плечима якого Національна академія Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. У Збройних Силах уже добрий десяток років. Підполковник, сьогодні командує 9-ою Окремою бригадою безпілотних систем, нагороджений орденами Богдана Хмельницького II та III ступеня.

Ще у червні 2014-го молодий лейтенант Гарнага, щойно завершивши навчання в академії, вирушив на схід, де московія розкручувала вихор війни.

А скільки після цього пройдено фронтових доріг?! Не полічити тих вогненних кілометрів. Такі воїни, як Гарнага, відчайдушно билися за кожне місто, за кожне село.

Читаючи біографію офіцера, ловиш себе на думці: якою ж багатою є наша земля на таких молодих і відважних… Згадалися слова бригадного генерала, Героя України Олександра Трепака (позивний «Редут»), який командував обороною Донецького аеропорту: «Україні надзвичайно важливо готувати саме воїнів. Мотивованих і надійних. Тобто тих, хто постійно і самовіддано опановує військове мистецтво перемагати ворога, хто прагне стати справді успішним і незламним, відчувати, що у твоїх жилах тече козацька кров. І це буде нація воїнів…».

Який глибинний зміст цієї фрази, і яку потужну патріотичну сутність закладено в ній. І ця сутність незламності, проходячи крізь століття, із сивої давнини, певно, якимсь незбагненним чином передалася нашим героїчним воїнам.

Широкомасштабне російське вторгнення застало Богдана Гарнагу на Сумщині. Билися за Конотоп. Відходили з боями на інші ділянки фронту, максимально знищуючи рашистську орду, яка сунула, здавалося, незліченними колонами.

А потім були гарячі рубежі на Чернігівщині. Тодішній командир 58-ої бригади, Герой України, полковник Дмитро Кащенко розповідав у пресі, як неймовірно важко було воїнам стримувати російську озброєну нечисть, що кидала на наших хлопців танки, атакувала з повітря, шматувала гарматами. Точилися бої і біля сіл Ягідне, Скорінець, Красне, Золотинка, Ладинка. Назви цих сіл завжди пам’ятатимуть бійці з підрозділу Богдана Гарнаги. Тут шалено товклася війна. А крові ж української скільки пролито!

З великою шаною згадуємо тих, хто віддав своє життя заради вільної країни, заради порятунку інших.

Богдан Гарнага розповів нам, що 1 квітня 2022-го біля Золотинки на ворожій міні підірвався командир мінометної батареї 15-го батальйону 58-ої бригади капітан Ковальчук Євген Володимирович (позивний «Артист»). Він – із Сумщини, у вересні йому мало б виповнитися 30. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

«Трагедія сталася біля села Золотинка, – говорить наш співрозмовник. – Коли ми були у Ягідному, місцевий мешканець попросив капітана Ковальчука поїхати у Золотинку і забрати сім’ю з двома дітками. Раніше, коли підрозділ увійшов до Золотинки, Євген бачив цю родину і пообіцяв, що вивезе усіх у безпечне місце. Отож згодом разом із місцевим і помчав туди, через поле. Машина натрапила на міну. Обоє, на жаль, загинули. А перед цим, за кілька годин, на автошляху біля Ягідного підірвався мій водій на джипі – солдат Максименко Максим Леонідович».

Втрати… Дуже болючі. Усі ці герої, відважні полеглі лицарі, і досі з ним, з офіцером Богданом Гарнагою. У пам’яті, у найглибших куточках серця…

13 квітня того ж року в селі Скорінець, розташованому за 15 кілометрів від Ягідного, на полі бою поліг командир розвідувальної роти, молодший сержант М’якушенко Андрій Миколайович. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Ніби ось поруч і капітан Юрочек Володимир Михайлович (позивний «Юрек»). Загинув 15 березня 2024-го. Упродовж десяти років захищав Україну. Його було поранено 11 разів! І після чергового шпиталю Юрочек вже був на передовій. Служив у полку «Азов», «Правому секторі», Силах спеціальних операцій, Українській добровольчій армії, Міжнародному легіоні при Головному управлінні розвідки Міністерства оборони України. В грудні 2021-го звільнився за станом здоров’я, після дев’ятого поранення. Однак після 24 лютого 2022 року знову був серед бойових побратимів, в обороні Києва.

Процитуємо петицію родини полеглого, зареєстровану на сайті глави держави, з проханням присвоїти капітану Юрочеку звання Героя України (посмертно):

«Юрочек Володимир Михайлович воював на Харківському, Чернігівському, Сумському, Луганському та Донецькому напрямах, обороняв Бахмут, брав участь у численних спецопераціях у зонах бойових дій, у ворожому тилу. З 24 по 28 лютого 2022 року спільно з підрозділом ГУР МО України захищав Ірпінь. У березні 2022 року після прориву противника в напрямі Ягідне – Шестовиця Чернігівської області проводив контрдиверсійні дії в тилу противника.

Замінував основний шлях логістичного забезпечення Ягідне – Лукашівка та Шестовиця – Ягідне, відтак було знищено п’ять одиниць ворожої техніки.

У березні 2022 року після захоплення росіянами села Лукашівка Чернігівської області Юрочек отримав завдання вивести сімох поранених бійців із зони ризику. Наказ було успішно виконано. Окрім цього, знищено командно-спостережний пункт, захоплено документи, схеми, радіостанції та зброю…

Березень 2022 року: Володимир Юрочек разом із бійцями відбивав штурм села Скорінець. З гранатомета знищив ворожий бронетранспортер та врятував командира роти, який отримав тяжке поранення. Згодом спільно з воїнами 15-го та 16-го мотопіхотних батальйонів 58-ої бригади діяв у тилу противника в напрямі сіл Скорінець та Ягідне, а потім – в районі Ладинки та Золотинки, виявляючи артилерійські позиції окупантів.

15 березня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі Лукашівки на Сумщині, рятуючи побратимів, під час мінометного обстрілу капітан Юрочек Володимир Михайлович загинув.

Він був янголом на землі, найкращою людиною, сином, братом, чоловіком, командиром та товаришем, еталоном справжньої людини.

Побратими вважали «Юрека» лідером на цій війні. Завжди брав на себе всю відповідальність і першим йшов на завдання, у бій. Жодне з поранень, які він отримав, його не зламало. Це був справжній професіонал своєї справи…».

За цю петицію зібрано 25 тисяч 496 голосів із 25 тисяч необхідних.

Низько вклоняємося усім полеглим героям. Честь і шана. Справді, війна забирає цвіт нації. Процитуємо поета, колишнього воїна-добровольця з Прикарпаття Романа Дронюка:

«… А хлопці падають, підкошені в бою.
Хто заплете тобі, Вкраїно, коси?
Хто витре зболену сльозу?»

Ми часто чуємо і також кажемо: герої не вмирають! Але ж як хочеться, щоб вони були серед нас… Реальність – жорстока.

Приходьмо до Алей героїв. Божечку ти наш, скільки ж тут світлин мужніх синів і доньок великого і непереможного українського народу! Помолімося стиха, запалімо свічечку пам’яті.

Сообщение Побратими зібрали 25 тисяч підписів на підтримку присвоєння звання Героя України легендарному капітану Юрочеку появились сначала на Український репортер.

Колишні заручники в інтерв’ю нам розповіли про це пекло, яке їм довелося пережити у березні 2022 року. Кожен із них по-своєму бачив і переповідав моторошні дні знущань. Їхні свідчення вражають, викликають глибоке душевне потрясіння.

368 людей, 69 із яких – діти, московити зачинили в підвалі, без повітря, майже без їжі та води, надавши кожному по 60 квадратних сантиметрів. Це був скоріше підвал смерті. Слабші люди задихалися й божеволіли.

27 днів невільники почувалися смертниками, очікували загибелі. Від задухи, браку медичної допомоги й нелюдських умов перебування в тому страшному підвалі померли десятеро селян.

Жителі села проявили величезне, нелюдське терпіння і не втратили своєї гідності, людяності, віри.

Читайте також: Початок вторгнення російських окупантів. Розповідь мешканців Ягідного (+фото, відео)

Розповіді бранців лягли в основу документально-публіцистичної книжки «27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному», яка побачила світ наприкінці 2025 року. Власне, це звинувачення росії у геноциді українців, докази для міжнародного трибуналу.

ЗГАДАЙМО…

Був початок весни 2022-го. Жителі Ягідного вже раділи першим променям сонця: ще трішки – й почнуться роботи у садах і на городах. Це невелике, ошатне село на Чернігівщині нагадувало квітучий сад, оазу серед величних сосен. А яка назва – Ягідне! Вмить уявляєш безкраї плантації полуниці, малини, смородини, квітучі вишні, яблуні, груші… Люди знову поринули б у свої звичні клопоти – обрізали б дерева, садили городи, сіяли квіти. Але…

Вже 3 березня на початку березня земля тут здригнулася від важкого гулу ворожої техніки. Танки, бетеери і ще бозна-які смертоносні броньовані потвори тлумили гусеницями городи, валили паркани й брами, руйнували усе на своєму шляху. Навіть сонце заховалося за хмари. А що люди мали робити, несподівано опинившись серед такої біди? Окупанти одразу почали бити по вікнах будинків – кулі роями літали, як оскаженілі металеві джмелі. Сипалося скло, і від цього дзенькоту здавалося, що розбивалися великі кришталеві кулі… У селі Ягідному почалася окупація.

Збоку здавалося, що знімають якийсь фільм жахів: ворожі танки, важкі міномети, гармати, пошматована земля, розстріляні хати, згарища і перелякані люди, яких женуть під дулами автоматів. Ягіднянці ще не знають, який страшний терор влаштують російські душогуби. Тулячись одне до одного, міцно тримаючи за руки діточок, вони мовчки йдуть на свою «Голгофу». Не всі, правда, дійшли.

Леонід Грищенко встиг тоді «завалити» двох ординців. Якби не ворожа куля, стріляв би ще…

Віктор Шевченко відмовився виконувати команду оскаженілих зайд. На російське: «Бистро пошьол впєрьод!» – відповів: «Я на своїй землі»…

Гідно, з піднятою головою зустрів московитів й Анатолій Яцюк, встигнувши вигукнути: «Слава Україні!».
(Під час окупації російські воєнні злочинці розстріляли одинадцятьох людей.)

Бабусі сполохано хрестилися. Це, на жаль, було не кіно.

«За що?» – стриміло у голові кожного, але всі йшли мовчки, понурені, заціпенілі, тихо шепочучи молитву. А чоловіки свій гнів ховали у міцно стиснутих кулаках. Сумною була картина. Людей гнали, як худобу. А хворих, стареньких родичі везли на садових тачках. Найменшій дитинці було… півтора місяця (!), а найстаршій жінці – 93 роки. Усіх їх ворог захопив зненацька, і в кожного роїлися думки: «Що з нами буде?».

Коли ми дізналися про жахіття, які пережили жителі Ягідного, то зрозуміли, що мусимо про це написати.

Перша поїздка до цього села була дуже гнітючою, хоча люди вже потроху оговтувалися від трагедії. Побачене та почуте не відпускало тижнями, і ми знову й знову навідувалися до Ягідного, писали цей болючий рукопис. Відеосюжети розміщували на ютуб-каналі інтернет-сайту «Український репортер».

Ковтаючи сльози, похапцем витираючи їх долонями, люди переповідали нам свою біду. Їхні історії дуже схожі, адже переживали ці жахіття разом. Але в кожного у глибині душі запікся свій біль.

Їхні спогади – як відкрита одвічна рана: у підвалі не було чим дихати, бракувало їжі, води, ліків…

Рашисти задля розваги стріляли бранцям під ноги, погрожуючи вбити. А одного разу вдарили з кулеметів по людях на цвинтарі під час похорону… Приниження були безкінечні, ягіднянців змушували вчити москальський гімн, замість туалетного паперу навмисно кидали до підвалу підручники з української мови та історії України…

Нас багато що вразило у тому моторошному підвалі. Пригадуються дитячі малюнки на стінах. Навіть під час смертельної небезпеки хлопчики та дівчатка малювали янголів, квіти, хатинки, птахів… А хтось із дорослих написав на стіні слова Державного Гімну України. Може, у цьому і проявлялася краса людської душі. Незламної.

Ягіднянці вистояли, попри всі катування. Тепер про них мають знати не тільки в Україні, а й у всьому світі. Аби воєнні злочини, скоєні російськими вбивцями, ґвалтівниками, мародерами, були розглянуті Спеціальним трибуналом й обвинувачені одержали найсуворіші покарання. Щоб подібне більше ніколи не повторилося…

Поки що трибунал не розпочав роботу. Російські душогуби на волі. Головний московитський упир вішає їм на криваві мундири брязкальця, так звані геройські зірки, за вбивства українців. Ставить їх біля себе на «параді побєдобєсія» у москві.

На усіх окупованих територіях московити катували цивільних, розстрілювали, ґвалтували, живцем закопували в землю. Світ ужахнувся, дізнавшись про геноцид у Бучі, тортури в Ірпені, Бородянці, Гостомелі, Горенці, Озерах, Мощуні… Своїми спогадами про пережите в окупації поділилася з нами жителька Гостомеля Ольга Ходацька.

Після закінчення війни ми дізнаємося ще більше подібних фактів про воєнні злочини. На жаль.

Але сьогодні ми хотіли б, щоб ця книжка лягла на робочий стіл слідчих Спеціального трибуналу, стала ще одним доказом воєнних злочинів проти українців.

На своєму інформаційному фронті докладаємо максимум зусиль, щоб зібрати якомога більше документальних свідчень потерпілих, тих, хто був заручником рашистів у різних підвалах, катівнях, кого викрали, незаконно затримали, ув’язнили…

В Ягідному ми фільмували найменші деталі, найдрібніші подробиці страждань у жахливому концтаборі. Але, мабуть, найважче було передати людські сльози, сердечний, душевний біль. І – море ненависти до московитських дияволів.

17 сходинок підвалу. Німих свідків страху, болю, тривоги, жалю, відчаю, пекельних мук, неймовірних страждань…

Світлана Фросевич, Леонід Фросевич, автори книги “27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному”

Сообщение Рівно чотири роки тому рашисти перетворили шкільний підвал у Ягідному на концтабір появились сначала на Український репортер.

Організаторами виступили письменниця, доктор наук Ольга Ходацька, Народний артист України Кирило Стеценко, завідувачка бібліотеки Центрального будинку офіцерів ЗСУ Тетяна Алісова. Мистецький захід модерувала Ольга Ходацька. Про цю подію також читайте: У спільноті «Просвіти» живе душа України. Репортаж з мистецького заходу в Будинку офіцерів (+відео)

Ось якими думками ми поділилися у своєму виступі з учасниками конференції.

У кожного – свій фронт боротьби з московитською ордою. Ми, журналісти, з перших днів війни на інформаційному фронті, вже десять років ведемо сайт «Український репортер».
Восени 2025 року написали й видали документальну книжку «27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному».

Вона – про незламність українців, про їхню колосальну силу духу, про страшний шкільний підвал біля Чернігова, де рашисти майже місяць утримували в заручниках у жахливих антисанітарних умовах 368 цивільних, в тому числі дітей. У школі загарбники обладнали свій штаб, а людей тримали в підвалі як живий щит, прикриваючись ними.

(Відео презентації книжки у Товаристві “Знання”  за цим посиланням.)

В Ягідному ми фільмували найменші деталі, найдрібніші подробиці страждань у цьому новітньому концтаборі. Але, мабуть, найважче було передати людські сльози, сердечний, душевний біль. І – море ненависти до московитських дияволів.

Бранці голодували, над ними знущалися, це була катівня, як фашистський концтабір. Коли людей зрідка випускали з підвалу на подвіря, то діти бігли до смітника, куди окупанти скидали свої харчові відходи, і діставали звідтіля шматочки цвілого хліба, жадібно їли його. Московити усе це знімали для своєї пропаганди на телефони, реготали. Ось вона, сучасна Лінія Геноциду – від Голодоморів, заборон та усіляких обмежень української мови упродовж століть до садистських катувань наших полонених російськими виродками тільки за те, що розмовляють українською. На превеликий жаль, цю Лінію Геноциду українства не розірвано і досі.

Щойно рашисти 3 березня 2022 року вдерлися в Ягідне й обладнали свій штаб у двоповерховій будівлі школи, вони викинули на подвір’я книжки з бібліотеки і спалили.

У пекельному підвалі в селі Ягідне приниження українців були безкінечними, бранців змушували вчити московитський гімн, замість туалетного паперу навмисно кидали до підвалу підручники з української мови та історії України.

Уявіть собі: люди щодня ризикували, розмовляючи українською мовою. «Я тєбя нє панімаю, гаварі па рускі», – кричали оскаженілі тувинці, наставляючи на переляканих заручників автомати.

Вони отримували садистське задоволення від знущань над ягіднянцями і знімали це на телефони. Коли люди ховали покійників на цвинтарі, то рашисти навіть похоронну процесію розстріляли, про це та багато інших звірств окупантів ми розповідаємо у книжці.

Нас багато що вразило у тому моторошному підвалі. Пригадуються дитячі малюнки на стінах. Навіть під час смертельної небезпеки хлопчики та дівчатка малювали янголів, квіти, хатинки, птахів… А хтось із дорослих написав на стіні слова Державного Гімну України. Може, у цьому і проявлялася краса людської душі. Незламної. Старшокласники написали на стіні навіть кілька стовпчиків поеми «Катерина» Тараса Шевченка: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями…»

На другому поверсі школи в Яідному окупанти заклали вікна грубими книжками з бібліотеки. Зробили додатковий щит, щоб захищав їх від уламків українських снарядів та куль. Cеред цієї «броні» була й книжка «Гетьмани». Під час одного з обстрілів від вибухової хвилі книги, в тому числі «Гетьмани України», викинуло з вікна на подвір’я. Така ось художня деталь. Наші «Гетьмани» не захотіли бути «захистом» для скаженої орди. Цю книжку підняв із землі юний бранець Владислав Польгуй, сховав її біля себе, тримав у підвалі упродовж полону.
Колишній полонений рашистів, мешканець Ягідного Валерій Польгуй розказував нам: «Коли прийшли наші 31 березня 2022 року, ми не одразу повірили, що уже вільні. Знайшли радіо, увімкнули, і – полинула українська пісня. Тоді й зрозуміли, що Україна є, бореться. Що ми будемо жити». Ось яку колосальну життєдайну силу має наша пісня!

У нашій книжці є і спогад докторки педагогічних наук, письменниці Ольги Ходацької про жахіття у підвалі під час окупації Гостомеля. Ольга Миколаївна нам розповідала, як разом із малою внучкою, сусідами більше двох тижнів були на волосині від смерті.

У 2022 році, після звільнення Київщини від рашистів, ми об’їздили чимало міст і сіл, де все дихало людською бідою, стражданнями, згарищами та руїнами. Підготували та випустили серію відеосюжетів «Літопис війни» на ютуб-каналі «Українського репортера».

Скрізь рашисти показували свою ненависть до усього українського. В селі Озера, в будинку професора Київського національного університету імені Тараса Шевченка Петра Котлярова окупанти знищили майже всю його бібліотеку.

Ми зустріли дивовижних людей, які проявили найкращі якості у лиху годину. У селі Горенка біля напівзруйнованої багатоповерхівки познайомилися із Зоєю Василівною Миколайчук. Тут люди як могли підтримували одне одного: готували їжу на багатті для усіх. Зоя Василівна зверталася до мешканців будинку ще й поетичним Словом. Кожного ранку на стенді об’яв з’являвся її новий оптимістичний вірш. Вона так щиро писала, що люди казали: «Не уявляємо свого ранку без віршів Зої Миколайчук». Вона підписувала свої твори… «Просто Зоя»: «Я вірю, буде все колись красиво, і будемо ми жити без війни…».

Її поетичні рядки завжди налаштовують на позитив. Ось ще уривок з поезії «Просто Зої»: «От щоб виросла стіна, височенна, аж до неба і не бачить ворогів, і не чуть рашиських слів. От щоб виросла стіна, перекрила шлях для танків, щоб ракети не літали, діти з жаху не кричали. От щоб виросла стіна і не чути їхню мову, а лиш українську чудову, Можна знати сотню мов, а москальську нам не треба…».

У кожному вірші – уболівання за долю України, подяка воїнам, віра в Перемогу. І нехай вони не досконалі, але цей випадок вкотре підтверджує: який дивовижний у нас народ!

У селі Мощун нас вразила пенсіонерка Валентина Андріївна Черненко. У неї згоріло все: будинок, автомобіль, домашні тварини. Сама ж ж вона дивом вижила. Біля згарища ми побачили великий квітник. Пані Валентина садила… гладіолуси. Хіба ж не дивовижна краса людської душі?!

А ще пригадується, як в Ірпені вчителька пенсійного віку Лідія Олексіївна, в багатоповерховий будинок якої влучила ракета, у відеоінтерв’ю розповіла нам про те, який тектонічний зсув у її свідомості викликала ця війна. «Раніше у моїй сім’ї були зовсім інші ідеали, інше бачення цих орків. Мій чоловік родом з Алтайського краю (сюди його рідних було вислано з України). Я любила Москву, Пітер, там театри, розмаїття культурних подій. Тепер я ненавиджу це. В росії ненависть до України насаджували віками. Я себе ненавиджу, що не могла зрозуміти цього раніше, що Шевченка погано читала у школі. Я перечитала всіх російських класиків, а ось Шевченка знаю лише декілька творів. Наше покоління духовно скалічене. Сьогодні в мене душа болить за наших захисників, за своїх учнів, на війні гинуть найкращі. росія – це країна кримінальних злочинців!»

Сьогодні, у День рідної мови, скажемо, дещо і про надзвичайно важливу роль Слова в публічному обширі, зокрема в медіа. Є вагомі підстави для тривоги, стурбованості.

Нині чимало журналістів в інформаційному війську, низький уклін медійникам, які на передовій. Не можемо не згадати свого колегу, світлої памяті Святослава Варенню, вихованця ПЛАСТУ, громадського активіста, командира штурмового взводу, старшого лейтенанта. Святко загинув у 2024-му, на фронті. Перед війною ми з ним спільно працювали над створенням відеофільму-розслідування «Повернення барона зброї». Це була робота на основі нашої книжки журналістського розслідування «Туринська шахівниця». Святослав був класним відеооператором. В основі цього розслідування – викриття махінацій та афер у сфері торгівлі армійською зброєю по фальшивих документах групи агентів російських спецслужб під орудою зрадника Андрія Деркача. Лінію Справедливості та Правди уособлював український воїн Святослав Варення, а лінію Зла тримають такі манкурти як Деркач, нині сенатор рф, герой рф. А ми ж не забудемо, що Деркач в Україні тривалий період був власником інформаційного ресурсу – холдингу «Ера-медіа», до якого входили газета «Телеграф», телерадіокомпанія «ЕРА». Це була антиукраїнська прокремлівська пропагандистська група, якій дозволяли вести підривну діяльність, на шкідливість якої закривали очі верховні владці, навіть підігрували їй. На жаль, деякі пропагандисти (інформаційні диверсанти) Деркача і досі певним чином заявляють про себе в українському інформаційному полі. Безкарність породжує нове зло. Так не повинно бути!

Звичайно, нам дуже хочеться, щоб Слово у суспільстві мало виняткову вагу, щоб до нього дослуховувалися, щоб воно було дієвим, правдивим, непідкупним.

Принагідно згадаємо висловлювання легендарного журналіста, письменника, лауреата Шевченківської премії Степана Павловича Колесника, який писав у 2009 році про типове, про загрозливе явище:

«СЛОВО – на превелике горе – неймовірно упало в ціні. Слово обміліло, обмаліло, відпивло од берега життя – воно охляло, зробилося слабким, неглибоким, безвольним і некрилатим… Зайві, не настояні на думці, необовязкові Слова розхлоджують людей, привчають їх до сплячки, байдужості. І навпаки, Слово пружне, мускулисте, замашне і запашне піднімає в атаку, мусить пробивати дорогу до істинної, а не показної справедливості в країні, Слово мусить дзвеніти сталлю, аби возносилась і возвишалася Правда. Слово і свята Правда – синоніми!».

17 років минуло з тих пір, як ці роздуми написав Степан Колесник. Яким же нині є Слово? На жаль, друкована преса доживає свій вік, не «без допомоги» непродуманих, поспішних, а то й згубних реформ у царині ЗМІ. Зосталося дуже мало газет, зокрема виходять «Слово Просвіти», «Українська літературна газета», «Україна молода» та деякі інші, вони йдуть до читача з благородною просвітницькою місією.

Слово є і на фронті. І воно піднімає в атаку! Бо це Слово – Україна, а ще – Воля, Незалежність! Отож будьмо завжди в обороні чесного Слова, примножуймо багатство української мови!

Слава Україні! Героям Слава!

Світлана Фросевич, Леонід Фросевич, члени Національної спілки журналістів України.

Сообщение Про особливу важливість Слова у документуванні воєнних злочинів появились сначала на Український репортер.

«Дуже важливо, щоби відповідальність росії за злочини проти України не була забута. Агресор має понести справедливе покарання. Ми переконуємо наших партнерів наслідувати приклад Естонії та якомога швидше ухвалити аналогічні рішення», – підкреслив своєю чергою Спікер Рійгікогу Лаурі Хуссар.

Подібні угоди мають ратифікувати парламенти всіх країн, що виявили бажання приєднатися до Спецтрибуналу. Таким чином країни підтверджують свої юридичні, організаційні та фінансові зобов’язання участі в його роботі. У січні цього року Євросоюз також виділив перші 10 мільйонів євро на функціонування Спецтрибуналу.

Нагадаємо, що у 2023 році Рада Європи дала старт створенню спецтрибуналу для путіна і лукашенка

Парламентська асамблея Ради Європи 26 січня ухвалила резолюцію з вимогою створити спеціальний трибунал для переслідування керівництва росії і білорусі за злочин агресії.

Документ одностайно ухвалили у Страсбурзі під час зимової сесії ПАРЄ – 100 голосів за. Резолюція закликає створити спеціальний міжнародний трибунал і міжнародний механізм компенсації збитків, завданих Україні та її громадянам Росією.

Асамблея зазначає, що немає іншого міжнародного кримінального трибуналу, компетентного для судового переслідування і покарання за злочин агресії, вчинений проти України.

“Тому асамблея підтверджує свій одностайний заклик до держав-членів і держав-спостерігачів Ради Європи створити спеціальний міжнародний кримінальний трибунал у справі про злочин агресії проти України, який має схвалити і підтримати якомога більша кількість держав і міжнародних організацій, і, зокрема, Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй”, – ідеться в резолюції.

Асамблея також наголошує, що відповідальними за злочин агресії мають бути представники керівництва як Росії, так і Білорусі. Зазначають, що Білорусь брала участь в агресії Російської Федерації проти України, оскільки вона надала можливість Російській Федерації використовувати свою територію для здійснення актів агресії проти України.

Також нагадаємо: Президент України та генеральний секретар Ради Європи Ален Берсе 25 червня 2025 року підписали угоду про створення Спецтрибуналу для розслідування злочину агресії проти України. В Офісі Ради Європи в Україні зазначили, що Міжнародний кримінальний суд, який вже розглядає злочини рф в Україні, має юрисдикцію розслідувати як воєнні, так і злочини проти людяності та геноцид в Україні. Проте суд не має усіх повноважень для переслідування за злочин агресії. Цей злочин стосується рішення застосувати збройну силу проти іншої держави, що є порушенням Статуту ООН. Спецтрибунал має це виправити, адже наділений мандатом щодо переслідування високопосадовців за злочин агресії проти України. Він працюватиме у Гаазі.

Наголосимо. В Україні правоохоронці зафіксували понад 211 тисяч злочинів, пов’язаних з агресією РФ, з яких більше 180 тисяч є воєнними. Про це сказав начальник відділу взаємодії з міжурядовими, державними та неурядовими організаціями управління організаційно-методичного та аналітичного забезпечення Департаменту протидії злочинам, вчиненим в умовах збройного конфлікту Офісу Генпрокурора Олександр Зюзь під час брифінгу в Медіацентрі Україна.

“Український репортер” розповідав, що восени 2025 року  побачила світ документально-публіцистична книжка «27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному» (Чернігівська область). Авторами є журналісти Світлана та Леонід Фросевич.

Це свідчення бранців сучасного концтабору, влаштованого путінською ордою у шкільному підвалі. Колишні заручники в інтерв’ю розповідають про це пекло, яке їм довелося пережити у березні 2022 року. Свідчення насичені чіткими, промовистими деталями, подробицями, що розкривають страшну картину катування цивільних людей. Кожен із них по-своєму бачив і переповідав моторошні дні знущань. Їхні свідчення вражають, викликають глибоке душевне потрясіння. Жителі села проявили величезне, нелюдське терпіння і не втратили своєї гідності, людяності, віри.

Нагадаємо, що російські військові увійшли в Ягідне 3 березня 2022 року, зробили штаб у місцевій школі й оселилися в будинках. Після того вони зігнали майже всіх жителів села у шкільний підвал, де утримували, як живий щит, майже місяць, аж до свого відступу з Ягідного.

368 людей, 69 із яких – діти, закрили в підвалі, без повітря, майже без їжі та води, надавши кожному по 60 квадратних сантиметрів. Це був скоріше підвал смерті. Слабші люди задихалися й божеволіли. Багатьох розстріляли.  27 днів невільники почувалися смертниками, очікували загибелі. Від задухи, браку медичної допомоги й нелюдських умов перебування в тому підвалі померли десятеро селян.

Ця книга водночас є доказом для Спеціального міжнародного трибуналу, на якому будуть судити російських воєнних злочинців.

Читайте також:

• Генерал Омельченко: “Міжнародний кримінальний суд повинен визнати книгу «27 днів між життям і смертю…» доказом у справі про воєнні злочини російських окупантів в Україні”

Дивіться відео про воєнні злочини ращистів у селів Ягідне Чернігівської області.

Сообщение Естонський парламент першим ратифікував участь у запуску Спецтрибуналу щодо злочину агресії росії проти України (+відео) появились сначала на Український репортер.

Сьогодні в Укрінформі журналіст Леонід Фросевич одержав високу нагороду від Громадської ради Конкурсу імені Джеймса Мейса.

Ще на початку Незалежності багато хто з політиків, громадських діячів переконував, що росія на нас не нападе, що нам потрібен нейтралітет, що треба орієнтуватися на багатовекторність в міжнародних відносинах. Однак професор Джеймс Мейс вже тоді говорив, що «росія зараз не піде на Україну. Вона ще слабка, але тільки-но стане потужно на ноги, то за найменшої ж нагоди виставить Україні претензії — і територіальні, і матеріальні, і людські. Уся політична історія росії свідчить, що буде саме так”.

Видатний дослідник Голодоморів професор, науковець Джеймс Мейс упродовж багатьох років тримав свій фронт – він наповнював українську історичну матрицю фактами, архівними даними, науковими розвідками – це була правда про велике лихо, заподіяне більшовицькою совдепією українському народові.

У 1982 році Мейс перший серед західних дослідників охарактеризував Голод 1932—1933 років в Україні як акт геноциду. Сталіну потрібно було знищити Україну як таку, бо нема країни – нема проблеми.

Сьогодні таким душогубом є путін. Бомбардуючи все – від хлібозаводів до зернових елеваторів та селянських господарств – він також хоче позбавити нас хліба.

Як же міцно вкарбувалося в гени московитсько-путінських нелюдів оте сталінське бажання – відібрати в людини хліб, забрати навіть окраєць. Сьогодні вони морять страшним голодом полонених, цивільних заручників, катують. Лінію геноциду не розірвано.

Нещодавно Світлана та Леонід Фросевич написали й видали книжку «27 днів між життям і смертю Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному». Вона – про страшний ягіднянський підвал біля Чернігова, де рашисти майже місяць утримували в заручниках у жахливих антисанітарних умовах 368 цивільних.

Бранці страшенно голодували, це була катівня, як фашистський концтабір. Коли людей зрідка випускали з підвалу на подвіря, то діти бігли до смітника, куди окупанти скидали свої харчові відходи, і діставали звідтіля шматочки цвілого хліба, жадібно їли його. Московити усе це знімали для своєї пропаганди на відеотелефони, реготали. Ось вона, сучасна Лінія Геноциду.

Коли українські воїни звільнили це село, ми, готуючи матеріали для книжки, запитали в одного із школярів, колишнього заручника, що йому найбільше хотілося у цьому концтаборі. Думалося, що скаже про якісь смаколики. Бо чого зазвичай хочеться дітям?! Знаєте, що відповів хлопець? Хліба! Понад усе хотілося хліба!

Тому світ має знати, що геноцид українців продовжується і сьогодні. Світ має результативно діяти, а не постійно повторювати про свою «стурбованість». А ми маємо ще більш потужніше показувати й розповідати про московитське жахіття, про сталінсько-путінську Лінію Голодмору. І це є одним із стратегічних завдань журналітської спільноти.

Сьогодні чимало журналістів в інформаційному війську, низький уклін медійникам, які воюють на передовій.  Не можу не згадати колегу, світлої пам’яті Святослава Варення, командира штурмового взводу, старшого лейтенанта. Святко загинув торік, на фронті. Перед війною ми з ним працювали над створенням відеофільму-розслідування «Повернення барона зброї». Це була робота на основі  книжки журналістського розслідування «Туринська шахівниця».

Святослав Варення був відеооператором. В основі цього розслідування – викриття махінацій та афер у сфері торгівлі армійською зброєю групи агентів російських спецслужб під орудою зрадника Андрія Деркача. Одну з ключових ролей у цій мафіозній бригаді відігравав колишній киянин Дмитро Стрешинський, міжнародний аферист, злочинець. Саме він, Стрешинський, разом зі своїм братом Іваном були одними із тих, хто в сприяв в оснащенні путінської армії новою стрілецькою зброєю.

Сьогодні агент ФСБ Стрешинський на підставних осіб відкрив завод з виготовлення зброї в Європі і мабуть продає її по нелегальних каналах диктаторським режимам по усьому світу. Ото ж є Лінія боротьби за Волю, за Незалежність, за Правду, яку уособлював хоробрий український воїн Святослав Варення, і є Лінія зла, на якій досі стоять такі манкурти як Деркач та Стрешинський.

Надзвичайно важливо в інформаційному полі в умовах війни не сплутати ці Лінії, мати сміливість виступати проти зла, не боятися давати відсіч маніпуляціям, брехні, замаскованій ворожій пропаганді. Щоб журналістське Слово гриміло повномасштабно і широкоформатно, не було вицвілим та кволим. Щоб це був твердий та сміливий поступ до Правди заради Перемоги України, як це робив упродовж своєї діяльності Джеймс Мейс. Щоб журналісти мали громадянську мужність та принциповість виступати на боці Правди.

На жаль, сьогодні, як і раніше, є такі, що йдуть манівцями, торують криві стежки замовних інформаційних кампаній, підігрують чужим спецопераціям. І це зовсім не журналістика. Схоже, нам цього бруду не скоро вдасться позбутися. Як не вдається позбутися в середині країни поділу на «своїх» та «не своїх» медіа.

Чверть століття тому, у 2000 році резидент російської спецслужби, зрадник Андрій Деркач через свою придворну газетку “Телеграф”, телерадіокомпанію “Ера” розгорнув безпрецедентну інформаційну атаку на українську державу, вустами російського агента Стрешинського розповсюджуючи брехню, маніпулюючи фактами. Ця ж деркачівська група разом з хабарниками та корупціонерами з тодішнього Міноборони, з деякими високопосадовцями долучилися до послаблення нашої обороноздатності. Це була багатовекторна, комбінована, гібридна спецоперація Кремля із залученням деяких проплачених іноземних медіа. А українська державна інформаційна машина у відповідь мовчала, як і тодішній президент Кучма. Побоялися сказати слово правди більшість наших ЗМІ, які називали себе… провідними. Нині російський сенатор Деркач продовжує підривну діяльність проти України, використовуючи своїх посіпак, які служили йому і у 2000 роках.

І нині, на жаль, бачимо, як в медійному полі також не цураються подібних маніпуляцій,  це стосується навіть відомих медіа. Як же в таких умовах  можемо вибудувати та зміцнювати фундамент для національної стійкості і єдності? А робити це треба!

Десятиліттями триває війна за правду історичної пам’яті про геноцид українців; ми виграємо, без сумніву, цю війну. Обов’язок медіа – писати й розповідати про це. Й ніколи не забувати про «Свічу у вікні» щороку у День сумної дати, як заповідав Джеймс Мейс.

Слава Україні! Героям Слава!

Редакція сайту “Український репортер”

Сообщение Лауреатом премії імені Джеймса Мейса став журналіст Леонід Фросевич появились сначала на Український репортер.

Про це у Телеграмі повідомила Донецька обласна прокуратура.

За даними слідства, 10 листопада 2025 року російські терористи вкотре цинічно порушили норми міжнародного гуманітарного права. Близько 14:30 командир одного з підрозділів ЗС РФ через радіозв’язок наказав підлеглим, які увійшли до Покровська, використовувати цивільне населення в якості «живого щита». Під час проведення так званої зачистки житлової забудови вони мали вести перед собою затриманих чоловіка, жінку та 13-річну дитину.

Сообщение Від Ягідного – до Покровська: рашисти використовують цивільних як «живий щит» появились сначала на Український репортер.

У Києві в Товаристві «Знання» України відбулася презентація книжки «27 днів між життям і смертю». То є документальні свідчення про воєнні злочини московитських окупантів у селі Ягідне на Чернігівщині, що їх зібрали українські журналісти Світлана та Леонід Фросевичі. Кошти за перші розкуплені примірники автори спрямували на фронт для Окремого полку безпілотних систем «Яструби». Водночас видання вже надіслане на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі.

У КАТІВНІ ПОБУВАЛИ ТРИ ПОКОЛІННЯ ОДНІЄЇ РОДИНИ

– Коли зродилася ідея зібрати ці надзвичайно болючі свідчення та як тривав процес?

– 3 березня 2022 року окупанти взяли у заручники більше 368 мирних жителів села Ягідного (від немовлят до людей похилого віку), – розповідає Світлана Фросевич. – Ми почали працювати над книгою наприкінці літа 2022 року після того, як почули по телебаченню про тортури в Ягідному. Доти їздили Київщиною та знімали сюжети про зруйновані села. А коли приїхали в Ягідне, побачили підвал, де тримали заручників, то зрозуміли, що одним репортажем не обійдеться. Хоча людям було важко розповідати про пережите, не хотіли розмовляти: багато в кого тремтів голос, трусилися руки. Через те збір свідчень розтягнувся. Психологи радили їм виговоритися, щоб полегшало. Дехто погодився.

Першим оповідачем був Іван Петрович Пільгуй. У катівні Ягідного побувала вся його родина (три покоління, 10 чи 11 осіб): він з дружиною, двоє синів з невістками і по двоє онуків. Іван Петрович до повномасштабної війни працював у школі завгоспом, а коли після всіх подій почали приїжджати делегації ледве не з усього світу, то став екскурсоводом. Господар, свідок, оповідач. Людина, яка доглядала цей понищений дитсадок і школу. Трохи згодом інші жіночки почали розповідати. Багато хто відмовляв.

Дивіться відео про ягіднянський підвал, де утримували заручників: Ягідне. Не було надії, що хтось вийде живим. Частина 2.

Ми збирали свідчення по крихті, на вулицях, на лавочках, де сиділи бабусі з дітьми. У книзі є 11 історій конкретних осіб (під кожною розповіддю – к’юаркод, тож можна одразу подивитись відео). У розділі «Недожите життя» розповідаємо про людей, які померли в підвалі або яких розстріляли на вулиці чи вдома. Дуже важко було збирати інформацію, адже люди перед камерою губилися, починали плакати…

– Майже півтора року працювали над книгою. Вийшла у Кам’янець-Подільському видавництві «Рута», – долучається до розмови Леонід Фросевич. – Мали справу з фаховою верстальницею Наталією Кальченко, яка стала авторкою дизайну та палітурки.

Маємо запрошення на презентації від гуманітарних установ та освітянських закладів України. Знає про книгу й українська діаспора. Зацікавилися закордонні вчені-дослідники теми рашизму-фашизму, які вивчають докази резонансних воєнних злочинів і подій у селі Ягідному.

Книгу «27 днів між життям і смертю», як тільки вийшла з друкарні, ми одразу спрямували до Міжнародного кримінального суду в Гаагу. Спецтрибунал ще у процесі створення, можливо, згодом надішлемо й туди. Тим часом Міжнародний кримінальний суд діє. Сподіваюся, наші докази воєнних злочинів рашистів в Україні також будуть розглянуті.

ЗРОБИЛИ ЛЮДЕЙ ЖИВИМ ЩИТОМ

– Чому окупанти зачинили людей саме у підвалі?

– То об’єднана двоповерхова школа-дитсадок. На 2 і 1 поверхах рашисти влаштували свій штаб. І щоб на них не впали ракети чи снаряди, то загнали жителів Ягідного в підвал. Зробили людей живим щитом. Всіх. Підвал був надзвичайно тісний: на людину навіть одного стільця не випадало. Спати не було де. Один чоловік спав стоячи і прив’язував себе шарфом за шию до спортивної дерев’яної драбини. Страшні тортури. Але люди проявили виняткову силу волі. Неймовірні українці. Це свідчить про те, хто ми є як нація. Адже код нації проявляється у вирішальні моменти. Можливо, й самі не знаємо, які ми спадково вільнолюбні.

Ті, хто все це пережили, називають той підвал концтабором та порівнюють з фашистськими Освенцимом і Бухенвальдом. Тому що рашисти постійно катували. Люди задихалися, страждали від голоду, без ліків. Десятеро померли у підвалі. На вулицях села розстріляно 11 жителів.

Ми запитували їх: чому не втекли, знаючи, що ворог підходить? Виявляється, були переконані, що рашисти прагнуть захопити великі міста, а маленьке село проїдуть транзитом. Тож навіть родини з Чернігова з маленькими діточками приїхали в село до батьків, аби знайти прихисток. Багато було маленьких дітей. Окупанти знущалися. Випускали в туалет дуже рідко: бранці на відра ходили, стояв страшний сморід. А коли дозволяли вийти надвір, то стріляли під ноги, жінки в паніці тікали, а рашисти реготали і знімали на відео. Люди майже місяць спали стоячи, заклякали. Коли читаєш книгу – по-новому переживаєш. Важко.

НАЙМЕНШІЙ ДІВЧИНЦІ ВИПОВНИЛОСЯ ПІВТОРА МІСЯЦЯ. НАЙСТАРШІЙ ЖІНЦІ – 93 РОКИ

– Чи плануєте довидання книги, адже 300 примірників – не так багато для настільки вагомого видання?

– Якщо буде зацікавленість меценатів – можна перевидати, – розмірковує Леонід Фросевич. – Плануємо перекласти англійською та німецькою мовами. Важливо, щоб світ якомога ширше дізнався про трагедію Ягідного.

Втім у Ягідному побували чимало лідерів та високопосадовців з різних країн: від ексдержсекретаря США Ентоні Блінкена до президентів Німеччини, Латвії, верховних комісарів Євросоюзу, представників ООН. Десяткам лідерів різних країн розповідали про жахіття, що коїлося у рашистському концтаборі села Ягідне. Світ має знати. Злочини мають бути зафіксовані.

Для нас, журналістів, було найважче чути, як там страждали діти. Найменшій дівчинці виповнилося півтора місяця. Найстаршій жінці – 93 роки. Коли люди в підвалі помирали від задухи, то вони божеволіли. І це все відбувалося на очах у дітей. Божевілля могло тривали добу-дві, доки людина помирала у нестерпних муках. Мертвих там і залишали. Тільки коли назбирається кілька покійних – дозволяли винести на подвір’я, де стояла кочегарка, і там складали. Дехто був ще живим, а їх наказували виносити «за компанію», тож помирали у кочегарці. Одна жінка там ще три дні помирала. Потім дозволяли відвезти на цвинтар і поховати. Родичі копали ями, а в цей час під’їжджали рашисти і стріляли з кулеметів по похоронній процесії. Люди стрибали в ями. Були поранені. Тому й називають це концтабором смерті.

Діти навіки запам’ятають ці події. Чимало дітей досі перебувають закордоном на лікуванні й реабілітації. Жорстокість окупантів зашкалювала. Та попри все була й дивовижна мужність, стійкість, незламність людей, які кажуть, що страху не було, бо «знали, що тут помремо».

Одна жінка розповіла, що найстрашніше для неї було почути в розмові дітей, які сиділи поряд: «Добре, що ми помремо всі разом, всіх разом поховають». Діти вже не боялися. Окупанти заходили в підвал з автоматами, лякали розстрілами. Змушували вчити гімн росії, за що обіцяли відпустити додому з речами. Але ніхто не вчив і не співав. Змушували читати московські газети. Не читали. Кажуть, що вже зараз не змогли б. А тоді було відчуття, ніби ходять по лезу ножа. Однак проявили таку стійкість, що мурахи по шкірі.

Світлина Ольги Меняйло з Ягідного, зроблена одразу після звільнення села, коли люди ще деякий час перебували у підвалі, облетіла світ завдяки журналу «Таймс». Окупанти відбирали телефони, але ця жінка дивом заховала і сфотографувала. Згодом, коли заручники вийшли з підвалу, ще один герой нашої книги дістав свій закопаний там телефон, який не розрядився, та встиг зазняти. У нашій книзі є його світлини.

Ми спілкувалися з прокуратурою Чернігівщини. Відомо, що ідентифікували 15 окупантів (переважно – тувинці), причетних до подій у Ягідному: їх заочно засуджено до 12 років позбавлення волі. Журналістам «Суспільного» вдалося впізнати одного з двох найжорстокіших, який воює зараз на сході: Семен Соловов на прізвисько Клен (заочно засудили до 12 років ув’язнення, а наразі його українські адвокати подали апеляційну скаргу. Сподіваємось, вирок буде підтверджено). Другий – командував групою окупантів у Ягідному: полковник Алєксєй Жуков з Єкатеринбурга (ідентифікували журналісти «Суспільного» місяць тому, коли наша книга вже була у друкарні). Прокуратура Чернігова зараз проводить слідство щодо нелюдів. Сподіваємось, будуть справедливі вироки…

Бесіду вела Ольга Дубовик, журналістка, газета “Сурма” (Чикаго, США)

Відео презентації книжи в Товаристві “Знання України”, будь ласка, дивіться за цим посиланням

Сообщение Видання “Сурма” з Чикаго опублікувало інтерв’ю з авторами книги «27 днів між життям і смертю” появились сначала на Український репортер.