Він не любив порожніх слів, порожніх сюжетів і порожніх людей. Його лаконічна проза – наче запечена кров. Кожне Стефаникове слово вагоме, живе, сповнене буття, великого болю і великої ніжности. Слово «біль» дуже часто трапляється і в його творах, і в його листах.

Все життя – не надто довге – 65 років – боліло його серце і за народ, і за рідний край. Його новели належить до вершин красного письменства і найкращих зразків європейського експресіонізму.

Вони перекладені 20 мовами світу. Він вважав писання «самогубною справою, як сільська робота або любов»:

«Люди під гнітом своєї роботи скалічіють, а ще – кожна дрібниця, яку я пишу – граничить із божевіллям. Я нічого в світі не боюся, як самого себе». А ще казав, що «Немає більшої драми в житті, якщо нікого не любити. Тоді ти мертвий» –  пише Укрінформ.

Народився майбутній письменник 14 травня 1871 року в селі Русів на Станіславщині (нині Снятинський район Івано-Франківської області).

Батько, Семен Стефаник, людина сувора й авторитарна, був багатим дідичем (тобто поміщиком), мав понад 180 моргів (приблизно 100 га) землі. Торгував худобою. Купував її в Молдавії, а спроваджував до Відня. Дбав не тільки про себе, але й про громаду.

Підтримував просвітньо-економічний рух. Василь дуже любив матір, жінку надзвичайно лагідної вдачі. Мати Оксана рано померла, тому коли батько одружився вдруге, син не міг йому цього пробачити, збунтувався.

Рід Стефаників був козацький. Пращур-козак прийшов із великоукраїнських теренів й осів на карпатській землі. Існувала легенда про родове прокляття: начебто хтось давно зарубав матір-туркеню з дітьми. Через той страшний злочин прикрощі та нещастя супроводжували їхній рід. Смерть завжди була поблизу. У родові Стефаників було п’ять самогубців.

«Мій ліс пожовтів і подібний до лану проса. На найбільшому дереві зависло чорних ворон багато. Я сижу під тим деревом, гадаю про брата, що повісився, і тішуся, як дитина, що мене на тім дереві ще так борзо не найдуть…», – писав Василь Стефаник в одному з листів.

Батько прагнув, щоб Василь здобув гарну освіту, вивчився на «дохторя». Мати плакала, й не хотіла віддавати сина у науку. «Ліпше був би не знав науки», – скаже згодом Стефаник, наче підтверджуючи біблійні слова про те, що «велике знання примножує скорботу». Малим його віддали до Снятинської міської школи, а потім до Коломийської гімназії.

Там його ніжне вразливе дитяче серце зазнало першої великої кривди. Як із боку дорослих, так і однолітків. З нього – «мужицького сина» – сміялися, всіляко принижували, били, а він «рвався, і падав у болото із знесилля, і не уступав…» Там уперше з відчаю хотів накласти на себе руки.

«Я пішов від мами у білесенькій сорочці, сам білий. З білої сорочки сміялися. Кривдили мене і ранили. …і кров моя діточа з серця капала…» По приїзді в місто, поки не знайшли житла, хлопчика прилаштували ночувати декілька діб у місцевому будинку розпусти… Звісно, не в самих «номерах», але поблизу. І Василько почувався так, про що вже дорослим напише: «А спав я у наймленій хаті посеред брудних туловищ, сплетених розпустою. Листочок білої берези на сміттю».

Потім було дорослішання, навчання в Ягеллонському (Краківському) університеті. Попри батькову волю, лікарем не став, але знайшов багатьох добрих друзів і відкрив світ красного письменства.

Упродовж декількох років, з 1908 по 1918, Василь Стефаник був депутатом Австрійського сейму від Українсько-руської радикальної партії. На засіданнях жодного разу не виступав. Виступи інших депутатів здавалися йому такими безликими і нікчемними, що боявся, що й сам виглядатиме так само сміховинно.

Натомість виступав із блискучими імпровізованими промовами на народних вічах. Згодом, коли керівництво Радикальної партії заявить про соціалістичні та атеїстичні ухили – залишить партію.

Був присутній у складі делегації ЗУНР на вікопомному підписанні Акта Злуки 22 січня 1919 року. Побачене і почуте не вселяло в нього жодного оптимізму. З Києва Стефаник приїхав блідий і знервований. Нічого не розповідав.

Залишив одну єдину фразу: «Це не та Україна, яку я довгими роками мріяв побачити».

Впродовж декількох років нічого не писав. Пив. Озвався у березні 1923 року, коли Рада послів Антанти віддала Східну Галичину Польщі. З цього приводу сказав: «Це полювання на загибель нашої нації». Знову почав писати новели: «Сини», «Марія»…

Не жалував Стефаник інтелігенцію. Можливо через те, що сам був «із іншого тіста». Не любив підкилимні розбірки і лицемірство. Наприклад, галицьку інтелігенцію називав «рідкісним болотом». В одному з листів писав:

«Ще лиш слово за інтелігенцію. Минуле єї чорне, ще від 48 р. чорне. В’язала поляків повстанців, доносила до поліції. Кільканадцять років несла просто в поліцію Франка, Павлика і єго сестру. Нині стала хитріша. Краде Франкови голоси при виборах і рівночасно святкує єго 25-літню працю…»

До Франка, який одним із перших привітав новий талант, ставився з величезним пієтетом і боявся спочатку навіть підійти до нього. Хіба ж знав, що Франко буде старостою в нього на весіллі? А ще казав, що «Іван Франко поставив мене малим наслідником своїм». Товаришував з Франком усе життя. Зауважував, «що такої великої голови в цілій Австрії нема, що він міг би вже давно бути міністром, якби не соціалізм, якому він пішов на службу».

Письменник болісно пережив крах незалежної України. В 1933 році відмовився від чималої радянської пенсії, якою комуністи хотіли його банально «купити». Стефаник знав про Великий голод і про репресії в радянській Україні. Втім, закінчуючи листа до Народного комісара освіти, написав: «А прихильником Великої України я був і буду».

Почувши, що письменник залишився без копійки, пенсію від імені УГКЦ йому призначив митрополит Андрей Шептицький. Стефаник пішов у банк і попросив, щоб гроші йому видали дрібними монетами. Забравши їх у полотняну торбу, вийшов на площу й почав роздавати жебракам, просячи помолитися за убієнних голодом українців…

Василь Стефаник з братом та синами. Сидять (зліва): Василь Стефаник, Семен Стефаник – син. Стоять: Юрій Стефаник – син, Лука Стефаник – рідний брат Василя
Василь Стефаник з братом та синами. Сидять (зліва): Василь Стефаник, Семен Стефаник – син. Стоять: Юрій Стефаник – син, Лука Стефаник – рідний брат Василя
Один із синів Василя Стефаника, Семен, став українським радянським державним діячем.

Львів’яни запам’ятали його як дуже порядну людину. Другий, Юрій – журналіст і літературознавець – за належність до ОУН був ув’язнений рік за польської влади і рік за радянської. Після Другої світової війни жив у Канаді, очолював спілку українських письменників.

Василя Стефаника любили жінки. І він їх любив. Палко, до самозабуття. Але певний фаталізм все ж лежав на цих стосунках. Якась тінь від того зловісного родового прокляття. Перше юнацьке кохання – його «біла любов» – Євгенія Бачинська. Вона померла молодою, саме тоді, коли Стефаник дебютував у великій літературі.

Друга його любов – Євгенія Калитовська, яку він називав своїм «найвищим ідеалом жінки». Вона була заміжня. Почуття були взаємні, обоє страшенно мучилися з того «безвихідного» кохання.

Зрештою Євгенія вирішила розірвати стосунки. Невдовзі вона пішла з життя. Лише раз дозволив собі Василь Стефаник відверто написати про ті почуття: «На свіжій ріллі під веселою дугою стояла його любов. Земля радувалася її білими слідами. Як безсила дитина, простягнув до неї руки. – Ходи! – Не можу…»

«Якщо в мене народиться колись донька, назву її Євгенією», – сказав якось Стефаник.

Натомість народилися троє синів – Семен, Кирило і Юрко від шлюбу з Ольгою Гаморак. Ольга була сестрою Євгенії Калитовської. Вона знала абсолютно все про романтичні взаємини Євгенії та Василя. Саме їй повіряв Стефаник всі душевні муки і тривоги. І навіть не здогадувався, що вона його кохає. Шлюб виявився напрочуд щасливим, але короткочасним. То були чи не найщасливіші роки життя Стефаника.

Ольга померла в лютому 1914 року, залишивши Василя з трьома малими дітьми. Він описує, як стояв, закляклий, безслізний, над могилою дружини, тримав на руках найменшого сина, а двоє інших міцно ухопилися за його штанини. Про Ольгу Стефаник скаже: «Моя жінка Ольга – найбільший мій приятель і мати моїх трьох синів».

Після того вже не одружувався. Ростити хлопців допомагала рідна сестра покійної дружини – Олена Плешканова. Мали суто дружні стосунки. Стефаник був безмежно вдячний їй за допомогу.

У Василя Стефаника була закохана Соломія Крушельницька, але Стефаник відповів, що не уявляє себе «чоловіком співачки». А ще в нього були приязні і майже на межі закоханості – взаємини з Ольгою Кобилянською. Їхнє листування іноді схоже на роман, а деякі листи сповнені високої чуттєвості.

Мова Стефаникових новел – «запечена покутська говірка». Вже його перша «Синя книжечка», яка вийшла в світ у 1899 році в Чернівцях, викликали неймовірний ефект. Усім, зокрема Іванові Франку і Лесі Українці, стало зрозуміло, що так українською мовою ще ніхто не писав…

Він трохи картався з того, що його мова не надто зрозуміла на Лівобережній – Великій Україні. Стефаник навіть звертався до відомого мовознавця Василя Сімовича (між іншим, брат відомого українського композитора Романа Сімовича і вчитель Юрія Шевельова), щоби той «переписав» його новели, «зробив їх більш зрозумілими», адаптував до «великоукраїнської» мови. Василь Сімович категорично відмовився. «Переписані» Стефаникові новели втратили б свій дух і свою красу.

У Стефаникову прозу або закохуєшся одразу – вона полонить тебе назавжди, або залишаєшся до неї байдужим – вона не розкривається, залишаючись складною і незрозумілою. Тому можливо й добре, що з 2019 року Стефаника немає в ЗНО.

Не варто дітей силувати до чогось незрозумілого – як сказав інший видатний українець, «людський ум насильство не терпить».

Та й сам Стефаник був проти подібного нав’язування. Коли ж хтось колись відкриє для себе його естетично довершену «мужицьку» прозу з шекспірівською напругою переживань – ніколи не пошкодує про це. Недарма Стефаник – майстер «різьбленого як камінь» слова, був одним із улюблених прозаїків іншого великого Василя – Стуса.

Сообщение Сьогодні – 150 років від дня народження Василя Стефаника появились сначала на Український репортер.

Леся Українка — одна з найвизначніших постатей в історії української літератури. По собі вона залишила великий літературний доробок – вражаючі поеми, прозові твори, вірші, публіцистичні статті, переклади світової класики.

Народилася Леся Українка (справжнє ім’я Лариса Косач), 25 лютого 1871 року в місті Новограді-Волинському. Її батько Петро Косач, був службовцем, а мати  Ольга Драгоманова-Косач – письменницею, її творчий  псевдонім – Олена Пчілка.

У будинку Косачів часто збиралися письменники, художники й музиканти, влаштовувалися мистецькі вечори й домашні концерти. Великий вплив на духовний розвиток Лесі Українки мав дядько Михайло Драгоманов, відомий громадський і культурний діяч.

Свій перший вірш – «Надія» – Леся написала дев’ятирічною дівчинкою. Сталося це під враженням від арешту й заслання до Сибіру рідної тітки, Олени Косач, яка належала до київського гуртка «бунтарів». А вже у тринадцять років Ларису Косач почали друкувати. У 1884 році у Львові в журналі «Зоря» опублікували два вірші («Конвалія» і «Сафо»), під якими вперше з’явилось ім’я – Леся Українка. На початку 1893 року у Львові виходить перша збірка поезій поетеси – «На крилах пісень».

Ще в дитячі роки Леся захворіла на туберкульоз, з яким вона боролась усе життя. Через хворобу дівчинка не могла ходити до школи, однак завдяки матері, а також Михайлу Драгоманову, вона отримала глибоку і різнобічну освіту. Письменниця знала 11 мов, вітчизняну і світову літературу, історію, філософію.

Побувавши 1891-го року на Галичині, а згодом і на Буковині, Леся познайомилася з багатьма визначними діячами Західної України: Іваном Франком, Михайлом Павликом, Ольгою Кобилянською, Василем Стефаником, Осипом Маковеєм, Наталією Кобринською.

За свої погляди і творчість поетеса перебувала під негласним наглядом поліції, і цензура не раз забороняла її твори. Більшість своїх робіт вона публікувала за кордоном Російської імперії – у Берліні, Дрездені, Празі, Відні.

Все життя Леся Українка була вимушена лікуватися, проходити через болючі медичні процедури, а окрім цього шукати для життя місця, що уповільнювали б розвиток хвороби.

Останні роки Леся Українка жила в Грузії та Єгипті. Разом із чоловіком Климентом Квіткою вона працювала над зібранням фольклору та власними драмами.

Але хвороба прогресувала. На початку липня 1913 року Лесин стан різко погіршився. А 1 серпня 1913 року в грузинському місті Сурамі Леся Українка померла. Її похорони відбулися через кілька днів у Києві на Байковому кладовищі.

Читайте також:

• До 150-річчя Лесі Українки презентують 14-томне видання її творів без цензури
• У музеї Новограда-Волинського представлено унікальну ЗD-фігуру Лесі Українки
• У Києві відкривається виставка Леся Українка — Лицарівна Belle Epoque

Сообщение “Ні, я жива, я буду вічно жити, я в серці маю те, що не вмирає!” Сьогодні – 150 років від дня народження Лесі Українки появились сначала на Український репортер.

Про це у Фейсбуку повідомляє Новоград-Волинська міська рада.

“25 лютого, у день 150-річчя від народження Лесі Українки, в Новоград-Волинському літературно-меморіальному музеї Лесі Українки буде представлено ЗD-експонат постаті видатної землячки. Унікальний експонат виготовлено за новітніми технологіями з використанням кібершкіри, що в деталях зображає Лесю Українку”, – йдеться у повідомленні.

Експонат передав Музей становлення української нації. Даний музей – це перший в Україні інноваційний музей історії, де минуле поєднується з сучасними технологіями.

Його експонуватимуть упродовж дня 25 лютого. Вхід у музей буде безкоштовним, як і можливість сфотографуватися з Лесею Українкою.

Нагадаємо, що 25 лютого відзначають 150-річчя Лесі Українки.

Читайте також:

• У Києві відкривається виставка Леся Українка — Лицарівна Belle Epoque
• До 150-річчя Лесі Українки презентують 14-томне видання її творів без цензури

Сообщение У музеї Новограда-Волинського представлено унікальну ЗD-фігуру Лесі Українки появились сначала на Український репортер.

25 лютого виповнюється 150 років від Дня народження Лесі Українки. Ювілейний 2021 рік — це можливість популяризувати її творчість українцям.

Упродовж останніх десятиліть творчість відомої світу мисткині було кардинально переосмислено: оприлюднено невідомі або не друковані протягом тривалого часу тексти, доповнено і перетлумачено факти біографії, віднайдено родинні світлини й меморії, спогади сучасників тощо.

Тому презентація 14-томника стане центральною змістовною подією ювілейного року, до якої Україна йшла 50 років. Адже попереднє «повне» видання було цензурованим і складає 12 томів.

Відтак повне зібрання творів Лесі Українки офіційно представлять у рамках Масштабного мистецького проєкту «Леся Українка: 150 імен» в Українському домі (вул. Хрещатик, 2). Подію можна буде відвідати з дотриманням карантинних обмежень 25 лютого за запрошеннями, а з 26 лютого до 8 березня — вхід безкоштовний.

Пропоноване 14-томне зібрання суттєво відрізняється від попередніх п’яти спроб оприлюднити зібрані твори Лариси Косач-Квітки. Принципова відмінність видання — це максимальна увага до рукописів Лесі Українки, зокрема до чернеток, які відкривають завісу над таємницями творчого процесу.

Над зібранням працювали провідні науковці Волинського національного університету імені Лесі Українки та інших навчальних і наукових інституцій України. Всі тексти подано з урахуванням авторського правопису. Фахівці працювали над тим, щоб усунути заангажованість у тлумаченні образів та сюжетів, характерну для видань радянського періоду.

«Над 14-томником працювали десять місяців безпосередньо, але попередня робота на перспективу тривала кілька років. Це безпрецендентні строки», — каже Віра Агеєва, доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія».

Зібрання «відкривається» чотирма томами драматургії. Читачі також зможуть ознайомитися з численними перекладами, зокрема й досі не публікуваними фольклорними записами Лесі Українки. Ба більше, додано всі тексти Лариси Косач-Квітки, які з’являлися окремо, але не увійшли в попередні багатотомні видання: це, наприклад, драма «Бояриня», вірші «Ізраель в Єгипті», «І ти колись боролась, мов Ізраель…», підручник «Стародавня історія східних народів» тощо. «Закривається» зібрання чотирма томами листів.

Шанувальники та дослідники творчості Лесі Українки в кожному томі зможуть прочитати не лише твори Лесі Українки, й розлогий науковий коментар, а ще ознайомитися зі зразками авторського рукопису, іконографією і живописом, першодруками тощо.

Нагадаємо, 29 січня Президент України Володимир Зеленський підписав указ про відзначення 150-річчя від дня народження видатної української письменниці, громадської діячки Лесі Українки.

Протягом 2021 року під егідою Міністерства культури і інформаційної політики та Державного агентства України з питань мистецтв та мистецької освіти відбудеться серія заходів з нагоди 150-річного ювілею Лесі Українки.

Сообщение До 150-річчя Лесі Українки презентують 14-томне видання її творів без цензури появились сначала на Український репортер.

Рішенням ХVI сесії Генеральної Асамблеї ЮНЕСКО ім’я Агатангела Кримського внесено до переліку видатних діячів світу.

Як повідомляє Національний музей літератури України, він походив з міжетнічної родини, не мав ні краплини української крові, але почувався українцем, мовою свого спілкування, наукової та літературної праці свідомо обрав українську. Понад п’ять десятиліть напруженої натхненної праці присвятив А. Кримський науці та літературі. Його поетична збірка «Пальмове гілля», що містить оригінальні вірші й переклади арабських поезій українською мовою, високо поцінована Іваном Франком та іншими дослідниками як унікальна пам’ятка літератури.

Агатангел Кримський – автор численних фундаментальних досліджень з арабістики, семітології, тюркології, іраністики, ісламу, україністики та ін. Це феноменальна особистість не лише в українській, а й у світовій культурі. Цілком закономірно, що його титанічна праця, обсяг, глибина й різнобічність наукових і творчих зацікавлень, його внесок у науку й культуру були заслужено поціновані у всьому світі. Рішенням ХVI сесії Генеральної Асамблеї ЮНЕСКО ім’я Агатангела Кримського внесено до переліку видатних діячів світу.

Гірко усвідомлювати, що в 30-х рр. ХХ ст. вчений зазнав переслідувань, був практично усунений від науково-викладацької роботи, улітку 1941 року заарештований, звинувачений в націоналістичній діяльності; його життя обірвалось у сталінській в’язниці, а нащадки на рідній землі лише через кілька десятиліть дізнались правду про трагічну долю вченого.

2021 рік оголошено роком Агатангела Кримського. До ювілею видатного вченого й письменника у музеї, в меморіальному приміщенні бібліотеки Колегії Павла Галагана найближчим часом буде розгорнута виставка «Наш Агатангел Кримський», присвячена життю й доробку великого українця. На ній будуть представлені унікальні експонати з фондової колекції музею.

Також впродовж року в музеї проходитимуть різноманітні  літературно-мистецькі заходи, що знайомитимуть з цікавими сторінками життя і творчості Агатангела Кримського, його літературною спадщиною, розкриватимуть різні грані  його таланту.

Отож, шануймо цю величну постать.

Сообщение 2021 рік оголошено роком Агатангела Кримського появились сначала на Український репортер.