По українській землі, на лихо одвічним хліборобам, проходить цивілізаційний розлом. Роздуми письменника

05.04.202106.03.2023 Вадим Пепа 0 коментарів гібридна війна, російська агресія

Ненажерливі негідники самі в ніщо, окрім ненаситної наживи, не вірять і в голови легковірних втовкмачують: «історія нічому не вчить». А на який же життєвий досвід тоді опиратися? Без розуміння минулого як же орієнтуватися за складних обставин сучасності, а тим паче угадувати правильний шлях у майбутнє?

Пригадаймо вікопомне:

«Сталося це третього року царювання Тохтамиша, коли царював він в Орді й Сараї… А сам збурився в гніві, зібрав багато воїнів і направився до Волги з усіма своїми силами, з усім своїми князями, з безбожними воїнами, з татарськими полками, переправився на цей бік Волги і пішов квапливо на великого князя Дмитрія Івановича і на всю Русь…

Провідавши про це, князь Дмитрій Костянтинович послав до царя Тохтамиша двох синів своїх – Василія і Семена… А князь Олег Рязанський зустрів царя Тохтамиша, коли він ще не вступив у землю Рязанську, та бив йому чолом, і став йому помічником у поборюванні Русі, й помагачем на паскудство християнам. І ще немало слів говорив про те, як полонити землю Руську, як без трудів узяти «каменный град Москву» (Изборник. Повести древней Руси. – М., 1986. – С.199-200).

Ось як давнє вторгається в ХХІ століття. Показує зразок «гібридної війни», яку нині наслідують кремлівські верховоди та безуспішно обговорюють уже не один рік на пленарних засіданнях в ООН. Найбільша «гібридна війна» в історії людства – це Друга світова, коли мільйонна «РОА – Российская Освободительная Армия» воювала на боці Гітлера.

Чи не прямим доказом цього є те, що Російська православна церква вшановує страченого комуністами генерала Власова як захисника «Святой Руси». (Читайте матеріал: “Рятуймося від затоптування української національної свідомості. З історії георгіївської стрічки”.)

Та повернімося до 1382 року:

«А в Москві було сум’яття велике і сильне збентеження… І от, коли все так відбувалося, приїхав у город якийсь собі князь литовський, на ім’я Остей, онук Ольгерда. І той підбадьорив людей, бунт у городі присмирив, зачинився з ними в обложеному городі…

Князь же Олег (Рязанський – В. П.) обвів царя довкола своєї землі і указав йому всі броди через річку Оку»…(Там же. – С. 201).

Людська природа незмінна. Як і звіряча. Щоб це написати, важко піднімати руку. Та куди ж подітися від історичної правди:

«Після того, як простояв цар (Тохтамиш – В. П.) три дні, на четвертий, спозарана, в полудневу годину, за повелінням царя приїхали знатні татари, великі князі ординські і вельможі його, з ними ж і два князі суздальські, Василій і Семен, сини князя Дмитрія Суздальського. І, підійшовши до города і наблизившись з обережністю до городських стін, звернулися вони до народу, який був у городі:

«Цар вам, своїм людям, хоче виявити милість, тому що неповинні ви і не заслуговуєте на смерть, бо ж не на вас він війною прийшов, а на Дмитрія, ворогуючи, ополчився. Ви ж гідні помилування. Нічого іншого від вас цар не вимагає, тільки вийдіть до нього назустріч з почестями і дарами, разом зі своїм князем, оскільки хоче він побачити город цей, і в нього увійти, і в ньому побути, а вам дарує мир і любов свою, а ви йому ворота городські відчиніть». Також і князі Нижнього Новгорода говорили: «Вірте нам, ми ваші князі християнські, вам на тому клянемося».

Люди городські, повіривши словам їхнім, погодилися і тим піддалися на обман, бо засліпило їх зло татарське і потьмарила розум їхня підступність бесерменська: позабули і не згадали сказаного: «Не всякому духу віруйте». І одчинили ворота городські, і вийшли зі своїм князем і з дарами багатьма до царя, також і архімандрити, ігумени і попи з хрестами, і за ними бояри і ліпші мужі, і потім народ і чорні люди.

І тут же почали татари сікти їх усіх підряд. Першим із них убитий був князь Остей перед містом, а потім почали сікти попів, і ігуменів, хоч були вони і в ризах, і з хрестами, і чорних людей. І можна було тут бачити святі ікони, що повержені на землю лежали, і хрести святі валялися зганьблені, ногами топтані, обібрані та обідрані.

Потім татари, продовжуючи сікти людей, вступили в город, а інші по драбинах вилізли на стіни, і ніхто не чинив спротиву їм на заборолах, бо не було захисників на стінах, і не було ні тих, що прикривають, ні тих, що рятують.

І була всередині города січа велика і поза ним також. І доти сікли, поки руки і плечі їхні не ослабли і не знесилилися вони, шаблі їхні вже не рубали – леза притупилися. Люди християнські, які знаходилися тоді в городі, металися по вулицях туди й сюди, бігаючи товпами, волали і кричали, і в груди себе б’ючи.

Ніде порятунку знайти, і ніде від смерті позбутися, і ніде від гострого меча заховатися! Утратили все і князь, і воєвода, і все військо їхнє знищене, і зброї в них не залишилося! Деякі в церквах соборних, кам’яних закрилися, але й там не врятувалися, оскільки безбожні проламали двері церковні й людей посікли. Повсюди крик і волання були жахливі, тому ті, що кричали, не чули одні других через голосіння мнозства народу.

Татари ж християн, витягаючи із церков, грабуючи й роздягаючи догола, убивали, а церкви соборні грабували, а вівтарні святі місця топтали, і хрести святі і чудотворні ікони обдирали, прикрашені золотом і сріблом, і перлами, і бісером, і коштовними каменями; і покривала, золотом шиті та перлами обсаджені, зривали, і зі святих ікон оклади здерши, ті святі ікони топтали, і посудини церковні, службові, священні золотоповерхі й срібні, коштовні, позабирали і ризи попівські рясноцвітні розікрали.

Книги ж, у нечисленній множині знесені з усього города та із сіл і в соборних церквах до самого верху накладені, доставлені сюди заради збереження – то всі до єдиної знищені. Що вже говорити про скарбницю великого князя, – те «многосокровенное сокровище в момент исчезло и тщательно сохранившееся богатство и богатотворное имение быстро расхищено было» (Там же. – С. 203-204).

За будь-яких обставин вистачає такої гидоти, як князь Суздальський із двома синами й клятвопорушники з Нижнього Новгорода. Вони за іудин гріш готові продати рідного батька й рідну матір. Історія таки ж може хоч чомусь навчити. Але це при тому, коли догідливі вчені з волі правителів не ховають історичну правду з кінцями в воду.

Перші у Франції газети найгучніше заявили про свою появу повідомленнями про жахіття 1708 року у Батурині над річкою Сеймом в Україні. Орди під орудою чортзна-якого виплоду князя Меншикова учиняли не менші кровопролиття, ніж ті, що їх творив у Москві кочовий набрід «царя Тохтамиша».

Останній віддав наказ прикріпити на обпаленому муруванні розтерзаного города нагай – для залякування недобитих і на знак ординської зверхності. А Меншиков спорядив плоти з шибеницями, на яких конали в муках козаки. Попливло страхітливе Сеймом до Десни, а далі Дніпром аж до порогів, до орлиного гнізда запорожців – на пострах, на заціпеніння. Відворотному злу, ні почину, ні краю немає.

Кому в двадцять першому столітті нової ери не дано збагнути, які варварські, дикунські, скажені звірства приховують нащадки нелюдів у підвалах на окупованих територіях Донеччини й Луганщини? Бо ж той ланцюг, як провіщає Леся Українка, «порватися не може». Зло вгризається гострющими іклами в доброчинність. І немає поки що на те ніякої ради, окрім словесних баталій в ООН, бозна-якого змісту домовленостей у «норманському форматі» та безрезультатних розмов у Мінську.

Батько Петра І із тих родів, що коли православні горіли, то вони руки гріли. Постарів у двох шлюбах. Втретє одружився з майже юною дочкою московського мурзи Нариша. Щось обвінчаній не вдавалося бути при надії.

Вирушила з немалим супроводом на прощу до Києво-Печерської Лаври. Там її «сповідував» поважний чернець із грузинських князів. І по всьому сталося чудо: порадувала молода цариця двір спадкоємцем престолу. Що ж до Наришкіних, то вони й дотепер не на останніх ролях у коридорах кремлівської влади.

Росія для свого звеличення підносить чим вище геніального письменника на ім’я Лев Толстой. І в той же час б’є поклони перед пам’ятником чи ж не скаженому царю Петру І на березі «державної» річки Неви. Кричуща двоїстість імперської політики! Як можна закривати очі на вирок Л. Толстого божевільному злочинцю?

«С Петра І начинаються особенно поразительные и особенно близкие и понятные нам ужасы русской истории. Беснующийся, пьяный, сгнивший от сифилиса зверь четверть столетия губит людей, казнит, жжет, закапывает живьем в землю, заточает жену, распутничает, мужеложствует.

Сам, забавляясь, рубит головы, кощунствует, ездит с подобием креста и с чубуком в виде детородных органов и подобием евангелий – ящиков с водкой. Коронует блядь свою и казнит сына. И не только не поминают его злодейств, но до сих пор не перестают восхваления доблести этого чудовища и нет конца всякого рода памятников ему». (Л. Толстой. Полное собрание починений. – Москва, 1936. – Т. 26. – С. 568).

Догоджаючи Сталіну, граф Олексій Толстой, майбутній автор роману «Петр І», звітував про родовід тирана, «доблесним» правлінням якого захоплювався «батько народів». Вождь наказав не влазити, куди не слід. У звичній для нього манері, можливо, маючи на умі й себе, закінчив розмову короткою фразою: «Оставим им хотя бы одного русского».

Микола Михайлович Карамзін – син Карамурзи, дослівно – чорного мурзи, який служив у лейб-гвардії Преображенського полку й вийшов у відставку в чині поручика. А вже нащадок дворянина вступив у Симбірську до масонської ложі «Золотого венца».

Набирався розуму в наукових центрах Європи. Прокинувся знаменитим, коли написав «Историю государства Российского». У всезнавця якось запитали: «Чи можна одним словом охарактеризувати становище в «государстве»? За відповіддю незаперечний авторитет не поліз у кишеню. Відповів упевнено: «воруют».

Отож і здогадуймося: звідки ж ноги ростуть у того неподобства, яке нині на виду – ненаситна зажерливість, невтримна жадоба збагачуватися й процвітаюча корупція? Український космонавт Павло Попович співав високо над землею: «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю: Чому я не сокіл, чому не літаю?..» Бо «Чужий я у долі, чужий у людей: Хіба ж хто кохає нерідних дітей?». А хто кому рідний і хто про кого та як дбає, історія і сучасність показують, як на долоні.

Гетьман Іван Мазепа, коли з вірними йому козаками «поїхав за Десну», сказав у промові перед готовим на самопожертву товариством, що українська земля – «точка і ціль усього нещастя». Якраз по ній, на лихо одвічним хліборобам, проходить цивілізаційний розлом.

Після битви під Полтавою 1709 року українська народна пісня квилить-проквиляє: «А вже років триста, як козак в неволі, Нудить білим світом, проклинає долю». На святу волю працелюбів зазіхають як із середини, так і зусібіч жадібні пити чужу кров.