Через радянську ментальність політичне керівництво України поступалось інтересами державної безпеки – перший міністр оборони Морозов
Сьогодні – День Збройних Сил України. Перший міністр оборони незалежної України генерал-полковник Костянтин Морозов вважає, що в минулі роки “помилковою концепцією, нашою викривленою оборонною політикою було таке: з Альянсом ми партнери, навіть особливі, з Росією ми – довічні брати, отже загрозі нема звідки взятися, а відтак – армія не дуже потрібна, тим більше що маємо оту уявну “оборонну достатність”. Як наслідок замість реформ проводились тривалі скорочення, що для армії були її руйнуванням з нищенням бойових органів і розкраданням оборонних ресурсів”.
В ексклюзивному матеріалі для сайту “Український репортер” генерал Морозов зазначає:
“Тепер, і очевидно небезпідставно, прийнято вважати останні роки часом утворення нашої оборони з нуля. Згоден, армія почала своє відродження з початком російської агресії, але чому її було необхідно відроджувати? Адже її роль і місце в державі, засадничі принципи організації було визначено правильно.
До того ж була потужна людська і матеріальна основа для їх реалізації. Чому ж ця основа десятки наступних років не залишалась міцним фактором осучаснення армії? Чому за цей час колосальні людські і матеріальні ресурси не були ефективно використані, а державна оборонна політика не створила незворотні гарантії воєнної безпеки?
Як сталося що той, кого переконано вважали братом виявився агресором, а споконвічний розпропагований ворог допомагає нам у війні з ним? Думаю запитання не риторичні і відповіді на них в контексті того ж радянського мислення.
Вважаю, що ми з самого початку несерйозно поставились до питання нашого воєнного союзника. І це є центральним стрижнем моєї незмінної багаторічної позиції і головною тезою мого огляду в цій статті.
Перш за все через радянську ментальність політичне керівництво, не припускаючи якихось ускладнень у стосунках з Росією, поступалось інтересами державної безпеки. І хоча всі розуміли що принципи незалежності виключали елементи військово-політичного союзу з нею, до можливого союзу з Заходом Україна надто довго ставилась вкрай обережно.
З перших років незалежності перспективою для наших Збройних сил законодавчо передбачалося їхнє співробітництво з НАТО. Вже восени 1991-го почалися перші візити представників України до НАТО.
У 1992 році Президент Кравчук здійснив перший візит до штаб-квартири в Брюсселі, проклавши курс на співробітництво. Цей курс всіма українськими урядами, принаймні офіційно, підтримувався як прагматичний. Президент Кучма регулярно відвідував Брюссель, навіть Янукович, працюючи на посадах глави Донецької обласної державної адміністрації і прем’єр-міністра, демонстрував власну підтримку партнерства з Альянсом.
Ми мали солідну підтримку всіх урядів США, яку було розпочато адміністрацією президента Буша-старшого, за ініціативної підтримки тодішнього глави Пентагону Чейні. Відчували підтримку багатьох країн Європи.
За короткий час було зроблено низку ефективних кроків: від 92-го року Україна розпочала миротворчу діяльність, від 94-го однією з перших бере участь у “Програмі партнерство заради миру”, від 97-го маємо особливе партнерство з Альянсом, утворено багато спільних робочих органів у багатьох сферах співробітництва.
Ми, єдині з партнерів, хто бере участь у всіх миротворчих операціях НАТО, співпрацюємо у сферах з надзвичайних ситуацій, науковій, отримували цільову допомогу з утилізації ракетного палива і шахтних пускових установок, одними з перших відкрили в Києві офіс зв’язку, Центр інформації і документації, розгорнули широку інформаційну програму з відвідуванням штаб-квартири в Брюсселі і військового штабу в Монсі, заснували інститут Комісії Україна-НАТО, утворили Місію України при НАТО – постійне дипломатичне представництво, неодноразово приймали в Києві засідання Північно Атлантичної ради і військових делегацій Альянсу…
Але біда в тому, що нас лише тішили оті: “одна з перших”, “єдина з партнерів”, “особливе партнерство”…
Протягом минулих десятиліть уряд України так і не визначився щодо кінцевої мети співробітництва з Альянсом. Весь час і всі уряди, аж до Революції Гідності 2014-го року, озиралися на Москву, як не забігти поперед неї. Радянська ментальність продовжувала домінувати в суспільстві, в парламенті, урядових колах, органах управління військами. Через це понад двадцять років не вживалося рішучих заходів щодо реформування організаційних основ сектору безпеки, досягнення реальної взаємосумісності з арміями країн НАТО.
Президент Ющенко за свій час у владі не зміг реалізувати свого ж обнадійливого гасла щодо приєднання до Альянсу “в осяжній перспективі.” Патріотів України у відомствах влада не чула. Натомість весь час і політики, і військове керівництво повторювали мантру, що “нас в НАТО не чекають” і твердили вигадку про якусь “оборонну достатність”.
Помилковою концепцією, нашою викривленою оборонною політикою було таке: з Альянсом ми партнери, навіть особливі, з Росією ми – довічні брати, отже загрозі нема звідки взятися, а відтак – армія не дуже потрібна, тим більше що маємо оту уявну “оборонну достатність”. Як наслідок замість реформ проводились тривалі скорочення, що для армії були її руйнуванням з нищенням бойових органів і розкраданням оборонних ресурсів.
Одним з найбільших прорахунків оборонної політики була багаторічна антидержавна позиція щодо Чорноморського флоту. 1993 року політичне керівництво України послужливо погодило з РФ базування ЧФ в Криму до 2017 року. І хоча згідно з Конституцією 1996 року цей факт став антиконституційним, 2010-го злочинну угоду продовжили і флот до самого початку агресії 2014-го залишався внутрішньою воєнною загрозою і базою антиукраїнського сепаратизму”.
Повний текст статті генерал-полковника Морозова читайте ТУТ.
Читайте також:
Фото: “Український репортер”
