30 років тому Світлана Білоножко з телеекрана повідомила про Незалежність країни. Як це було

Популярна співачка, народна артистка України Світлана Білоножко свого часу пропрацювала диктором телебачення 14 років. Її програми незабутні. Вона була улюбленицею дітлашні, розповідаючи щовечора разом з колобком «Вечірню казку», ознайомлювала з новинками моди.

Та головне – приходила в домівки до глядачів з добрими новинами в інформаційних програмах. 24 серпня в телевізійній діяльності Світлани Григорівни сталася особлива подія. Напередодні 30-річниці Незалежності України є нагода знову ознайомити читачів з відповідями уславленої артистки на журналістські запитання щодо історичного дня в історії країни. 

– Пані Світлано, у 1991 році ви повідомили українців та й увесь світ про незалежність України. Пригадайте, будь ласка, як це було?

– Був звичайний робочий день. Прийшла задовго до ефіру, почала готуватися до програми. Адже завжди розповідала новини з позитивом, усмішкою. І тут мене зустріли в дирекції й кажуть: сьогодні важливий день, треба читати Акт проголошення незалежності України. Я так злякалася.

Питаю: чому я? Адже на УТ-1 було багато професіоналів – Тетяна Цимбал, Тамара Стратієнко, Олександр Сафонов, Іван Вовк. Але саме того дня хтось перебував у відпустці, хтось захворів, і цю роль доручили мені. Я настільки розхвилювалася, що подумалося: це буде мій останній день на телебаченні.

Це ж яка відповідальність! Це ж усі будуть дивитися. Та зрозуміла, що виходу в мене немає, опанувала хвилювання й оголосила всій країні цю важливу новину.

Сподіваюся, що із завданням упоралася. Добре, що часу на хвилювання було обмаль. Згодом вітали колеги, друзі. Хоча з боку деяких співробітників відчувала й заздрощі. Проте якогось надто великого значення тому, що саме я прочитала цю новину, не надавала, «корона» на голові в мене не з’явилася.

– Який вигляд мав той документ?

– Це був білий аркуш з текстом. Його після ефіру забрав редактор новин. Так завжди робилося. Сфотографувати цей момент також не здогадалися. Зате вдома чоловік, Віталій, зробив відеозапис. До речі, 24-го треба буде його переглянути з дітьми та онуками.

– Ви оспівуєте у своїх піснях красу вірності, красу нашої землі. Як гадаєте, що треба робити нам, українцям, аби більше гуртуватися навколо незалежності?

– Хіба наша країна, це небо, ці колоски, не варті нашої любові?! Якщо ми не любитимемо свою землю, то в нас нічого не вийде. Людям потрібно казати правду, не дозволяти, щоб вони відчували себе скривдженими. Треба бути щирими, і щоб слова не розходилися з реальними справами.

Необхідно відкривати більше перспектив для молоді. Мені здається, що в нас про молодь узагалі забули. Люди ж їздять світом, усе бачать і дивуються, чому ми відстаємо в розвитку. На жаль, зневірюються та виїжджають за кордон. А цього не можна допускати.

– Волонтери розповідали, що подружжя Білоножків відвідує поранених у шпиталі, допомагає їм. А під час фестивалю «Мелодія двох сердець» деякі бійці співали на сцені палацу «Україна». У вашій творчості є і фронтові мотиви?

– Приїжджаючи до поранених, ми з Віталієм щоразу переконуємося, які світлі та щирі ці солдати, скільки добра в їхніх очах. Часто бачимо: хлопець щойно трохи залікував рани, а вже поривається на передову, до побратимів. Цьогоріч наш традиційний фестиваль родинної творчості «Мелодія двох сердець» ми провели на Трійцю і присвятили воїнам АТО.

Під час концерту пролунало багато нових пісень на цю тему. Ми з Віталієм заспівали пісню «Над Україною», Руслан Квінта й Петро Мага на одному подиху написали слова та музику до пісні «Я не хочу війни».

Наш онук Віталій заспівав «Я ненавиджу тебе, війна» Степана Галябарди й Олександра Злотника. Не перелічуватиму всього, скажу лишень: усе робилося якось по-особливому, піднесено, з максимальною увагою до захисників Батьківщини. Так має бути завжди. Бо дуже погано, коли черствіють серця та душі.

– Що стало поштовхом до започаткування фестивалю родинної творчості?

– Згадуючи ті далекі часи, коли я вела програми на телебаченні, приємно наголосити: кожен з моїх колег намагався вкласти в роботу всю душу, щоб усе було дуже щирим. Як можна було йти в гості до дітей з вечірньою казкою без любові, тепла?! Ми були не тільки дикторами, а й авторами своїх програм.

Але в нас не було надбавок, доплат, ніхто навіть не думав про таке. Ми виходили у прямі ефіри й робили це з надзвичайною любов’ю та самовідданістю. Мені щоразу хотілося дарувати добро діточкам, їхнім батькам. І так має бути завжди, хай яке століття надворі. Бо, якщо зникне ця дитяча наївність, ця справжня щирість, утратиться духовність, суть самих телепередач, задля чого вони й існують.

Я також вела програми «Музичний калейдоскоп», «Молодіжний канал», «Мода, мода», «Зичимо щастя». Гадаю, саме вони надихнули нас із Віталієм на перші дуети, які ми назвали «пісня на двох». Глядачам вони сподобалися, на телебачення почали надходити численні листи, і ми зрозуміли, що це цікаво не лише нам.

Сольні концерти – це добре, але так хочеться зробити щось більше, прислужитися державі, прихилитися до душі народу. Так і виникла ідея фестивалю родинної творчості «Мелодія двох сердець». Перший наш фестиваль відбувся 12 травня 1999 року. Відтоді «Мелодія…» утверджує сімейні цінності, які мусять бути в нашому житті, без яких просто не можна жити.

Це вірність, любов, злагода, терплячість і порозуміння. Вони, на жаль, відкинуті сьогоднішньою мас-культурою як такі, на яких не заробиш. Але це не про нас. Щоразу у фестивалі беруть участь як відомі виконавці, так і початківці зі своїми родинами. У нас стільки талантів! Такі співучі люди! Такі прекрасні родини. Такі родзинки є в кожній сім’ї.

– Але ці таланти ще треба відшукати, а це нелегка справа…

– Безперечно. Поїхати у віддалені куточки країни, зануритись у цю справжність, щоб потім вивести їх на сцену головного палацу України. Коли дивлюся на них, мені так хочеться зробити для них ще щось більше.

Ні, ніде у світі немає таких людей, як у нас, в Україні. Пригадую, нас часто критикували: мовляв, Білоножки запрошують на сцену «України» аматорів.

А може, у цих аматорів це єдиний шанс? Ми не просто відкривали таланти, з допомогою добрих друзів-спонсорів ми нагороджували переможців путівками на відпочинок, зокрема й за кордон. А якось, пам’ятаю, не складалося зі спонсорами, думаємо: що ж робити? Пішли в магазин і за свої гроші купили всім 12 учасникам фестивалю по телевізору. Щоб була в людей згадка. Ми з Віталієм не вкладаємо кошти у придбання акцій, не купуємо заводів… І не шкодуємо. Ми – артисти, носії світлого, й оце світле після нас і має лишитися.

Я впевнена, що воно залишиться в серцях людей. Хіба можуть бути кращі інвестиції за це? Кажемо з Віталієм: роби більше, і тобі буде повертатись і здоров’ям, і творчістю, і цікавими піснями. Ми задоволені тим, що ми робимо.

Розмову вела Світлана ФРОСЕВИЧ

Like

Світлана

Редактор “Українського репортера”


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *