Як зазначають організатори, «назва експозиції апелює до слів мандрівного філософа і мислителя Григорія Сковороди – він розглядав видимий світ як лише зовнішню оболонку глибших, прихованих смислів. Ця ідея стає ключем до прочитання творчості митця, для якого живопис є способом дослідження внутрішньої структури реальності».

«Основу виставки становить абстрактний олійний живопис. У цих роботах художник працює з кольором, фактурою та ритмом як із самодостатньою мовою, де площина полотна перетворюється на поле інтелектуального й інтуїтивного пошуку. Простір тут водночас конструюється: перспектива може ламатися, розчинятися або виникати заново, створюючи ефекти багатовимірності. Поруч з абстрактними композиціями з’являються поетичні жіночі силуети в стилі ню.

У цих образах художник закодовує універсальні символи – взаємодію чоловічого й жіночого начал, духовного й тілесного, земного та небесного».

Мені цікаво було почути роздуми про експозицію мистецтвознавця Алли Маричевської.

-Ось одна із картин «Три стадії», у якій, можливо, і закодовано ці універсальні символи, зрештою, і сам процес пізнання світу. Образ трьох яблук… Оголена жінка. Перед безоднею? Лише одне з яблук є цілим. Одне із них надкушене. І – огризок… Три етапи нашого пізнання світу… Пізнання добра і зла. Усвідомлення самого себе. І що нам треба зрозуміти у цьому складному світі, аби збагнути, що нас чекає, як утриматися на руйнівних хвилях, на яку твердиню можемо стати, – говорить Алла Володимирівна.

Розмірковуючи про творчість Шепенькова, зауважимо, що його картини спонукають нас бачити світ глибшим, не одноманітним і аж ніяк не прямолінійним. Абстракція якраз і допомагає у цьому пізнанні.

На думку Алли Маричевської, у низці робіт митця простежується оптична, об’ємна абстракція. Це дозволяє побачити і глибину…

Шепеньков особливий і тим, що у картинах зумів поєднати фігуратив з абстракцією. І зробив це за допомогою певних акцентів. Скажімо, бачимо на картині фактурне крило ангела. Воно дуже гармонійно поєднується з абстракцією!

У творах закладено ще й певну багатовимірність, і у ній кожен пізнає щось своє, невидиме.

Роботи Шепенькова вражають. Наприклад, гарною кольористикою. Тут художник також показує себе великим майстром. Ось подивіться бодай на його картину про абстрактний дощ. Хіба ж не цікаво?! У живописця дивовижне відчуття кольору та композиції, відзначає Алла Володимирівна.

Шепеньков майстерно володіє технікою колажування, аплікації, використовуючи природні матеріали, в тому числі етно, тканину. На деяких картинах видно фрагменти домотканної міні-верети, яка доповнює тему, показує наш, український, світ. Бо це наш всесвіт, особливий, неповторний, різноманітний.

Погляд зупиняється на картині, одним із незвичних елемнтів якої є… цвяхи – рівні, зігнуті, криві. Причому, не намальовані, а реальні, це матеріал, з яким працює автор. Ось вам і приховані смисли, глибинність. Зринає думка, що цвяхи – як люди. Хтось згинається на дорозі життя та під впливом обставин, а хтось – ні, тримає голову високо. А ще хтось в різні сторони дивиться.

На певні міркування наштовхує картина «Середовище» (2019 рік), на якій зображено глуху стіну ніби з цеглинок, видно й чотири кола різного діаметру. Але є і маленький отвір. Можливо, вихід з глухого кута. Тим не менш, однозначного трактування цієї теми, схоже, немає, тут можна поставити багато знаків запитання. Отож це «Середовище» треба розшифрувати…

Олександр Шепеньков – філософський митець, якому колись стало тісно в школі реалізму. Тому й став шукати свій погляд на все, на те, що прорефлексоване вже життям і досвідом, щоб знайти свій стиль, щоб бути впізнаваним. Зрештою, щоб серед всього знаного, відомого, вибрати саме те, що ніхто так ще не бачив і не подавав у творах.

-Скажімо, тема людського життя представлена у картинах митця не просто якимсь певним моментом, а показано життя як тривалість. Як тривалість у часі і в просторі, – розмірковує Алла Маричевська.

Дивлячись на полотна художника, все глибше замислюєшся над сутністю життя, поринаєш у глибини всесвіту, прагнучи пізнати невидиме.

«Мистецтву завжди потрібні ідея та сенс… Будь-яка держава починається з творчого підйому. Коли мистецтво починає щось нове, то твориться і нація», – стверджує Олександр Шепеньков.

Довідково. Олександр Шепеньков народився 1962 року в Черкасах. Закінчив Львівську національну академію мистецтв за спеціальністю «Академічний живопис», проте вже понад десять років його роботи натхненні не класичною технікою та реалізмом, а абстрактними сюжетами. Поряд із живописом митець працює з асамбляжем, рециклінгом, скульптурою, звертається до естетики кітчу та наївного мистецтва.

Адреса галереї «АВС-арт»: Київ, вулиця Глибочицька, 32-В, 3-й поверх.
Виставка триватиме до 18 квітня.

Леонід Фросевич

Фото на головній сторінці: художник Олександр Шепеньков

Фото із Фейсбук-сторінки артгалереї «Склад №5»

Сообщение Ефекти багатовимірності у творчості художника Олександра Шепенькова появились сначала на Український репортер.

Це було епічно! ВМС оприлюднили відео до 4-ї річниці знищення крейсера “Москва”, йдеться на Фейсбук-сторінці ВМС.

Читайте також: Жахіття “Москви”: що відомо про крилату українську ракету, яка підбила головний крейсер раші (+відео)

Згадаймо дещо з історії про цю зловорожу «Москву». Крейсер був у різних бандитсько-терористичних походах: у 2008 році зганьбився під час московитського нападу на Грузію (бойові дії в Півднній Осетії). У 2015-2016 роках його хижий оскал бачили біля побережжя Сирії, де здійснював протиповітряне прикриття з моря російської бази Хмеймім.

Особливо виділимо 2001 рік, коли 29 липня в Севастополі відбувся помпезний морський парад з нагоди… Дня ВМФ Росії. А в ньому узяли участь бойові кораблі росії та України (це ж треба було комусь придумати таку дурницю, а по суті шкідницький захід!) Парад приймали два президенти – путін і Леонід Кучма. Вони почергово побували на флагманських крейсерах – «Москві» та на українському кораблі «Гетьман Сагайдачний».

Саме тоді, 29 липня на борту «Москви» путін підписав «Морскую доктрину Российской Федерации». «Этот документ определяет национальные интересы страны, как одной из ведущих морских держав мира», – клепали язиками московитські пропагандисти.

Символічний корабель, що не кажіть. Виходить, що разом із крейсером український «Нептун» «потопив» і «Морскую доктрину Российской Федерации».

Після того, як «Москва» забулькала на дні в кремлі заявили, що будуть переглядати «Морскую доктрину…»

Певний символізм є і утому, що того дня, під час святкування у Севастополі за програмою “Морская мощь во славу России” глядачі побачили сценарний номер “День Нептуна” з військовими акцентами. А було ось що – Кучму і путіна привітав Морський цар з русалками.

З морської води вийшли «33 богатирі» – це були бойові плавці чорноморского флоту. Про це диво московитська преса в репортажах сповіщала: «Они настроены мирно, а операцию по уничтожению условного противника сегодня провели ракетные катера и палубная авиация…» У 2022 році ця морська банда вже не була налаштована мирно – вбивала мирних українців.

Але 29 липня 2001-го Кучма і путін аплодували Морському цареві Нептуну. І ось 13 квітня 2022-го Нептун помстився путіну – розтрощив ракетами оте велике металеве «корито» імперського флоту.

Хто міг передбачити, що “Морская мощь во славу России” через 21 рік обернеться крахом «Москви»?! З висоти років диву даєшся, що тодішні наші керманичі, насамперед Кучма, погодилися на цей імперський шабаш “Морская мощь во славу России”. Пристали на лукаву пропозицію «братського флоту»?

Головнокомандувачем Військово-Морських Сил України тоді був адмірал Михало Єжель (згодом – міністр оборони: 2010-2012 роки). Можливо, Єжель і проштовхнув ідею спільного параду. Настане час, коли цього негідника вищої гільдії ще судитиме український народ, адже разом зі своїми посіпаками доводив Збройні Сили до розору, здавав і продавав все що тільки можна, набиваючи калитку. Нині десь переховується під крилом біснуватого Лукашенка.

Тримаємо у пам’яті і той факт, що у кріслі міністра оборони у 2001 році возсідав Олександр Кузьмук. Ми не забули, що у 2004 році міністр оборони генерал Кузьмук нагородив першого віцепрем’єр-міністра України Миколу Азарова пістолетом ПСМ… “за визначні заслуги в забезпеченні обороноздатності України”.

Сообщение Чотири роки тому крейсер «москва» пішов на дно разом із міфами про «нєпотопляємость» (+відео) появились сначала на Український репортер.

Твори Крищенка настільки дорогі й милі серцю мільйонам людей, що їх називають… народними. Найвища похвала!

Загалом більше п’ятдесяти поетичних збірок вийшло з-під пера видатного майстра слова. 1 квітня Вадиму Дмитровичу виповнився 91 рік. В Національному університеті біоресурсів і природокористування (НУБІП) відбувся вликий та цікавий концерт з нагоди дня народження поета-пісняра. Виступали зірки української естради, народні артисти, яких добре знають та шанують в народі. Звичайно, в центрі уваги був Вадим Дмитрович, який у розкішному, чарівному слові завжди утверджує красу та велич українського народу, його непоборність, нагадує, що ми козацького роду («гей, ви, козаченьки, – вітер в чистім полі, научіть нащадків так любити волю…»), оспівує кохання та вірність, возносить до небес жіночу вроду, милується благодатною українською землею.

Того вечора у залі звучали не тільки відомі пісні, але й зі щирим словом для присутніх часто звертався винуватець святкового дійства. Це була розмова від серця… до сердець сотень людей, бо йшлося і про сокровенне, і про кредо поета. А яке ж воно?

«Душа поета — вічна таїна,
Всі засміються, а вона заплаче,
Бо свідком стільки раз була вона
Розлук земних і зоряних побачень…»

«…Душа поета, як тонка струна
І, водночас, безмежна, як планета,
Схиляє небо до землі вона,
Щоб ви відчули зоряність поета!»

Cаме поет з такою душею, «тонкою як струна», міг написати дивовижну пісню «Родина». Вперше її заспівав «буковинський соловейко», неповторний Назарій Яремчук. Вона дуже припала до душі українцям. 1 квітня 2026 року в НУБІП цю фантастичну пісню виконали сини Назарія Яремчука – Народні артисти України Дмитро та Назарій. У залі довго лунали оплески. Зворушливо, щемко, сердечно.

«Ви даруєте стільки любові, стільки щастя, нехай усе це сторицею приходить до вас!», – сказав у привітанні Народний артист України Павло Зібров. І заспівав у своєму оранжуванні пісню на слова Вадима Дмитровича «Дві долі», а після цього потішив ще й шлягером «Якщо поруч ти».

Усі митці дуже тепло відгукувалися про творчість маестро, дякуючи за пісні-шедеври. Це, зокрема народні артисти України Оксана Білозір, Іво Бобул, Тетяна Піскарьова. Наприклад, Алла Попова називає Вадима Дмитровича своїм «сценічним батьком», а Світлана Мирвода переконана, що Крищенко є «велетом української культури».

Велика родина щиро вшановувала видатного поета. І лунали чарівні пісні на струнах ніжності, любові, краси. Легендарний шлягер “Берег любові” у виконанні Іво Бобула і Тетяни Піскарьової викликав настільки тривалі та бурхливі оплески, що зала довго не відпускала співаків зі сцени. Супер!

З Тернополя на це свято приїхав лікар-хірург Юрій Футуйма, який закоханий у творчість Вадима Дмитровича і тішить глядачів чудовими піснями на його слова. Ось і цього разу він порадував гарним виконанням пісень, поєднаних з відеокліпами на екрані.

А з Народним артистом України Олександром Василенком, здається, сама весна завітала до університетської концертної зали, щоб огорнути теплом і радістю людину, яка до небес возносить українську пісню. Душевно-шемке виконання пісень «Пахне сад в забутті», «Пора кохань» викликали овації усіх присутніх на цьому дійстві.

З великим задоволенням люди слухали пісні «Котики вербові» (Народний артист України Роман Рудий), «Я – України син» (Заслужений артист України Віктор Кавун), «Файна» (Тарас Кушнір).

Окрасою насиченого творчого дійства став і виступ Народного артиста України Анатолія Паламаренка, який прочитав декілька поезій Вадима Дмитровича. Він потішив глядачів також короткими, цікавими оповідками і тонким, ексклюзивним гумором.

Наприкінці концерту на сцену вийшов Національний заслужений академічний український народний хор імені Григорія Верьовки. І полинуло знамените: «Наливаймо, браття, кришталеві чаші». Знову ж, на слова Вадима Крищенка.

В одному із віршів Вадима Дмитровича читаємо:

«У слово я кладу тепло,
Ним засіваю скрізь і всюди…
А чи зійшло? Чи проросло?-
Хай скажуть люди».

Зійшло і проросло, дорогий Вадиме Дмитровичу! Браво, маестро!

Світлана Фросевич, Леонід Фросевич

Сообщение Зоряний концерт до дня народження поета-пісняра Вадима Крищенка (+відео) появились сначала на Український репортер.

Балтійський бізнес Нью-Йорка

Я писав для ENY (“Елегантного Нью-Йорка”) про Зунд, про проєкт STRO, про американську торгівлю з Балтикою, про вклад Нью-Йорка в неї, і ця стаття фігурує у списку літератури моєї нової книги, яка називається «Мати всієї комерції» і з січня цього року публікується в журналі «Сім мистецтв».

Один з перших зареєстрованих у STR (митні регістри Зунду) рейсів з Нью-Йорка на Балтику здійснив сміливий американець Роберт Дональдсон – плавання порушувало британський Навігаційний акт, прийнятий при Кромвелі, який забороняв пряму торгівлю англійських колоній з Європою.

Robert Donaldson (469236) 11/7/1757 – New Yorck – New Yorck – Petersborg
1200 Ruller Seildug, 93 1/2 Daler 12 Skilling
260 Stk. Ravedug, 4 Daler 3 Skilling
97 1/2 Daler 15 Skilling
Føring 3 1/2 Daler 15 Skilling
94 Daler
Fyrpenge – 4 Daler
Total – 98 Daler

Розшифруємо. Шипмастер (капітан) Дональдсон (запис від 11 липня 1757) веде корабель, чиї власники живуть у Нью-Йорку (за сучасним: порт приписки), з Нью-Йорка до Петербурга. Вантаж: 1200 рулонів тонкої парусини (Seildug), яка обкладена митом в 93,5 далера і 12 скілінгів, і 260 штук грубої парусини (Ravedug) на 4 далера і 3 скілінги мита. Після відрахування деяких знижок (Føring) сплачено 94 далерів мита і 4 далерів маячного збору.

Треба зауважити, що везти до Росії парусину це як їхати в Тулу зі своїм самоваром – Росія сама славилася чудовою парусиною і масово експортувала її. Мабуть у Нью-Йорку на той час не знали цієї обставини. У зв’язку з цим показовим є наступний приклад рейсу судна з Нью-Йорка на Балтику, пізніший, коли американські колонії здобули незалежність, і меркантильні інтереси сторін прояснилися.

Robert M. Ambrose (344966) 14/4/1793 Neyork i America Neyork i America Kiøbenhavn
Ladning: Sukker, Café, Olie, Brandevin og sirop. Fyrpenge – 4 Daler, Total – 4 Daler.

Розшифровка. Нью-Йоркський капітан Роберт Амброз відзначився на митниці 14 квітня 1793 року, йдучи з Нью-Йорка до Копенгагена з вантажем цукру, кави, соняшникової олії, бренді та сиропу. Товар митом не обкладався, оскільки призначався для Данії.

Погодьтеся, вантаж не характерний для Нью-Йорка – цукрова тростина на його околицях не росте. Звичайно, можна припустити, що вантаж доставлений з Вест-Індії на північ іншими кораблями, але мав місце інший, більш простий варіант. Судна північних штатів йшли спочатку на південь, до островів Карибського моря, там брали місцевий товар і потім прямували до Європи. Звідки із вантажем йшли прямо через Атлантику додому. Більшість кораблів прямували цим маршрутом, який одержав спочатку назву «цукрового трикутника», а потім «бавовняного» – по наймасовішому вантажу. Але про деталі морських зв’язків Нью-Йорка з Балтикою можете зачитувати у згаданій статті в ENY, а нам час перейти до моєї книги.

Актуальність

Війна Ізраїлю та США з Іраном наголосила на важливості проток – зі згадування про них я починаю книгу, її частину, опубліковану в лютневому номері «Семи мистецтв», – про них, у тому числі про Ормузьку, про яку зараз тільки й розмов. Та й сама книга присвячена найціннішим відомостям митних регістрів Зунда, надзвичайно важливої протоки, що дає вихід із Балтійського моря у великий світ. Блокада Ормузької протоки призвела до повсюдного злету цін на нафту і газ і очікування рецесії світової економіки.

Зунд (Sound) – це німецька назва протоки Ересунн, яка сполучає Балтику з Північним морем.

Матір’ю всієї комерції називали в Голландії торгівлю з Балтикою і це багато про що говорить. Бо майже триста років, починаючи з кінця XV століття, ця маленька, бідна всім, крім енергії, працьовитості та талантів жителів, країна була безумовним лідером у морській комерції. У XVII столітті, «золотому столітті» Голландії, дві третини світового товарообігу забезпечували її суду. При цьому левова частка торгівлі з Балтикою йшла через протоку Зунд, що наголошує на важливості регістрів (журналів) Зундської митниці (Sound Toll Registers, STR).

Між іншим, однією з причин розвитку балтійської торгівлі та піднесення Голландії була… Україна! Експорт її хліба та імпорт численною шляхтою та магнатами предметів розкоші та культури стали одним із драйверів золотого віку Голландії, а також висунули Данциг на позицію найбільшого порту Балтики.

Ще одна причина актуальності та навіть злободенності книги – морська блокада Росії. Країни Європи все частіше затримують судна її «тіньового флоту», а Україна дронами розносить порти агресора. Наприкінці лютого в газеті вчених та популяризаторів науки «Троїцький варіант – Наука» вийшла моя стаття «Континентальна блокада в регістрах Зунда», яка базується на даних регістрів, присвячена цій темі. Бо континентальна блокада 1807-1813 років була практично самоблокадою Росії і вона постійно і систематично порушувала її, ледве не офіційно вдаючись до послуг контрабандистів, які тоді грали роль тіньового флоту – або нинішній такий флот виступає як контрабандисти. Ці порушення викликали гнів Наполеона і війну 1812 року.

Проєкт STRO

Книга викликана до життя тим, що з 2017 до 2024 року я брав участь у монументальному датсько-голландському проєкті STRO (Sound Toll Registers Online). Він присвячений створенню добре структурованої, з розвиненим довідковим апаратом загальнодоступної бази даних STR, найціннішого джерела інформації про історію комерційного мореплавання (реєстри велися 360 років і містять близько двох мільйонів записів!), а тим самим багато аспектів історії Європи та Америки.

На цю тему також читайте: Регістри Зунда та продаж Аляски. Про що свідчать архіви світу

Регістри Зунда – це величезний масив найціннішої інформації, вони самі, як і історія мит Зунду, послужили основою численних досліджень і публікацій, але доступ до них через багато причин утруднений. Щоб полегшити його та поставити на сучасну основу, був задуманий монументальний проєкт STRO. Хоча стягувала мито і вела регістри Данія, ініціювали проєкт голландці, які цінують свою історію та називали балтійську торгівлю матір’ю всієї комерції.

Інтерес до проєкту вилився в публікацію безлічі статей у відомих науково-популярних журналах «Знання-Сила», «Наука і життя», у літературних журналах «Зірка», Слово/Word (Нью-Йорк), «Новий берег» (Данія), культурологічному «Елегантному Нью-Йорку» та науково-культурологічному «Сім мистецтв». Плюс публікації в журналі «Культура i життя» (Київ), військово-морській збірці «Гангут» (Петербург), у газеті The Civil War (Чарльстон, США – поразка у Громадянській війні все ще бере за душі жителів півдня) плюс багато інших видань. Включаючи газету «Місце зустрічі Монреаль», в якій ось уже двадцять років я маю честь бути автором.

Особливо дорогі публікації у «Троїцькому варіанті» – не лише тому, що газета ця високого рівня, а також через громадянську сміливість її редакції: це останнє російське видання, яке публікує мої матеріали. Всі інші після нападу Росії на Україну 24 лютого 2022 року одразу або дещо пізніше, під тими чи іншими приводами припинили співпрацю зі мною. Деякі просто перестали відповідати, як редакція улюбленого з дитинства журналу «Знання-Сила», а деякі затаврували як ненависника Росії, як от патріотичний головний редактор «Гангута». Не надто сумую з цього приводу – публікація в російських виданнях зараз далеко не найкраща рекомендація.

Це одна з причин, чому ця книга не могла бути видана в Росії, хоча вона значною мірою присвячена історії російського мореплавання. Левова частка зовнішньої торгівлі Росії йшла через Балтику, і Зунд був головною брамою у великий світ, тому і для неї ця торгівля була матір’ю всієї комерції. Про розмах і значення торгівлі із Заходом можна судити з записів митниці Зунда. Так було в 1802 року з 12 250 записів Росії стосувалися 3056 – чверть величезного суднопотоку!

Але в Росії так недбало ставляться до своєї історії, так не цікавляться нею, хоча на словах розписують свою любов до неї, що за час, що минув з появи перших оброблених даних STRO, російською мовою практично не з’явилося робіт, які використовують ці дані, крім моїх. Я чи не один орю цю ниву. Адже вже в 2017 році, коли я зацікавився проєктом, були викладені у відкритий доступ запису XVIII століття, тобто часу появи і перших перемог російського флоту. Росія забиває останні віконця до Європи.

Гельсинор

Велися регістри в містечку Хельсінгер. На розфарбованих гравюрах “Атласу міст земного світу” (“Civitates Orbis Terrarum”) місто названо Elsenor. Гравюри датовані 1588 – Шекспіру було 24 і про Гельсинор він чув. Більше того, є переконлива гіпотеза, що з якихось причин йому довелося провести кілька років тут, тому й знав він так добре місцеві обставини, аж до сезонних напрямів панівних вітрів.

Місто забудоване 2–3-поверховими будинками з червоними черепичними дахами. На картині вказані дві німецькі кірхи, ймовірно, для моряків і купців з ганзейських міст, на пагорбах навколо і на курганах вікінгів видно вітряки, а берег Die Sondt, тобто протоки, облаштований безліччю пірсів. З півночі тягнеться низка вітрильників, що йдуть у Балтійське море, вони залишать чимало роузноблів, далерів, марок і скілінгів у скринях митниці, зробивши чималий внесок у процвітання Данії. А щоб про ухилення від мит і думки не виникало, на мисі височить багатогарматний замок Кронборг, а в протоці чергують бойові кораблі.

Французький адмірал Жюрьєн де ла Грав’єр писав:
«Над входом у протоку панує замок Кронборг, який є одночасно палацом, фортецею та державною в’язницею. Цей замок знаходиться від шведського берега на відстані 4142 метри. Далеко виступаючий мис, на якому він побудований, та його укріплення та вежі, приховують частиною від поглядів гарне містечко Гельсинор.

Але тільки-но ви проминете останній бастіон цієї величної будівлі, побудованої по кресленнях Тихо Браге, як Гельсинор відкривається разом, зі своїм великим і спокійним рейдом, жвавий вигляд якого ще різкіше підкреслює пустельну одноманітність шведського берега, де біля підошви гори, наниз місто Гельсінборг, примітне лише мальовничими руїнами своєї старовинної вежі.»

Епілог

І замок Кронборг, і Уранієнборг, палац-обсерваторія великого астронома Тихо Браге були побудовані на доходи від Зундського мита. Зауважу насамкінець, що в Уранієнборгу був водогін, умивальники і навіть ванни! У королівському палаці цих чудес ще не було.

Юрій КІРПІЧОВ, публіцист, письменник, США 

Фото на головній сторінці: Замок Кронборг.

Сообщение Мати усієї комерції або дуже своєчасна книга. Цікавий погляд на нове видання появились сначала на Український репортер.

Вадим Дмитрович був відвертим, ділився про пережите, гортаючи сторінки творчої біографії, говорив про добу воєнного лихоліття, про те, що на серці та в душі.

–У Вас є такі поетичні рядки: «…Стріляю як можу – Словом. Бо нам потрібен мир, переможний мир». Вадиме Дмитровичу, пропонуємо розпочати розмову на тему: поет і війна.

-Мені не вірилося, що люди, які називали себе нашими «братами», говорили щось про спільне «коріння» (а скільки ж лилося брехні з їхніх вуст!) раптом ударять ракетами. Я ніби передчував, що станеться щось лихе. 21 березня написав про це вірш: «Хто сіє хліб», де є такі рядки: «Нехай відвернеться війна від тих, хто сіє хліб!». Але ворог не відвернувся. І ось лютий 2022 року: ворог перейшов кордон. Уже він тут, в Ірпені, де є і Будинок творчості письменників. Це ж поруч з Києвом. Дивлюся телебачення і раптом екран почорнів. Кажуть, ракетами обстріляли київську телевежу. Це щось страшне було. Звичайно, я дуже переживав… Але вірив, що вистоїмо і переможемо. Кожен день, слухаючи новини з фронту про те, як бореться наш народ, писав про усе це поезії, роміщував в інтернеті. А згодом вийшла і книжка «Непоборність».

-Колись, за радянської влади, Ви написали вірш про росію. У ньому є такі слова: «Ми до сварливих не належим, поміж людей повагу сієм, та будьмо дуже обережні, коли цілується росія». Нам відомо, шо цензори викреслювали з Ваших рукописів ці рядки. Але ж якими далекоглядними і застережливими виявилися слова!

Лише в перші роки Незалежності вдалося видати в книзі цей вірш. У студентські роки через те, що я не підтримував зросійщення, ледве не вилетів з Шевченкового університету, де навчався на журналіста. А було так. Прочитав чиюсь статтю про «національні засади…», в якій йшлося, що ми вже з росією «єдині», нема чого «ділити», та й взагалі «треба вчитися у старшого брата»… Думаю: щось не те. І позакреслював ці рядки. Але якесь недремне око подивилося, що Крищенко у партійній газеті зробив крамолу. І викликає мене секретар партійної організації факультету журналістики Володимир Рубан, колись працював помічником україноненависника Кагановича (один із організаторів Голодомору 1932— 1933, генеральним секретарем ЦК КП(б)У. – Ред.). І починає мене розпікати, що я так «розмалював» статтю. Зібрали комсомольські збори. І понеслося… Що я не гідний бути студентом. Але слово взяв декан факультету Матвій Михайлович Шестопал, благородний чоловік, захисник українства. Сказав, що всі молоді люди помиляються, але не можна ламати долю. У підсумку збори обмежилися суворою доганою з попередженням… Згодом на державних іспитах мені поставили «четвірку», пояснивши, що вищу оцінку я «не заслуговую». Перспектива одержати «червоний» диплом розтанула. Але я був гордим, не став нікому вклонятися, просити… Давався взнаки ген і діда, прадіда, які були роботящими людьми, але ніколи не ставали на коліна перед тими, хто намагався зігнути.

Читайте також: Вибрати по духу брата. Штрихи до портрета Вадима Крищенка

-Своєрідним маркером цієї вашої житейської філософії є і те, що за розповідями людей, які Вас знають, Ви ніколи не розмовляли російською.

-Я народився в студентському гуртожитку вчительського інституту, в Житомирі, 1935 року. Батьки були вчителями. В родині ми завжди розмовляли українською. І цей ген належності до українства у мене пробудився, як не дивно, в університеті, бо там були різні студенти. Водночас деяких виключили зі студентських лав, інших – посадили. Десь тоді й зародилося в моїй душі: а чого я такий боязкий? Українців же мільйони! Чому все «цікаве» забирається до Москви? Це «оселилося» в моїй душі і так супроводжувало мене… Вже будучи письменником, я чи не єдиний, хто у своїй пісенній, літературній творчості не написав жодного вірша російською мовою. Одного разу мені зателефонували з проханням перекласти знану пісню «Родина» («Родина-родина, від батька до сина…») російською, обіцяли щедро заплатити. Відмовився, сказав, що «не вмію»… Глибоко переконаний: де розмовляють російською – там немає місця українській мові. Мене дуже дратувало, що панує якась українська пригніченість. Можливо, пам’ятаєте, колись учителям російської мови держава доплачувала до зарплати. Київ говорив майже російською. Приїжджали з села люди, і дітей віддавали до російських шкіл. Тому що, як пояснювали, із цією «селянською мовою» до інститут не вступиш. Або таке: за два роки служби в армії хлопець розмовляв уже або суржиком, або переходив на російську. Відбувалася тотальна, дуже спланована, страшна русифікація. Глибоко переконаний: де розмовляють російською – там немає місця українській мові. Здавалося б, сьогодні приклад має показувати Київ, але… Хоча зрушення у цьому плані є. Мати свою мову – отже, мати свою націю. Про це я написав багато пісень. Цій творчості віддав довгі роки свого життя. Скажу вам відверто: всі, навіть найбільші поети, дуже хочуть, щоб бодай один їхній вірш став піснею. Бо вище пісні – лише молитва. Але, мабуть, пісня йде поруч із молитвою.

-Ваша перша поетична збірка вийшла далекому 1963 року. Саме тоді Ви познайомилися з поетом-класиком Андрієм Малишком. Що пригадуєте з того періоду?

-Після закінчення університету став працювати на ВДНГ, де діяла потужна інформаційна радіостанція. Виставка була, як Україна в мініатюрі. Сюди приїжджали відомі люди, зокрема, світові лідери. Мене як відповідального секретаря начальство просило супроводжувати їх, бо, мовляв, я добре знаю українську мову. Одного разу зателефонував мені відомий критик Володимир П’янов і каже, що Малишко – пристрасний рибалка. Чи не міг би я посприяти, щоб він закинув вудку на виставковому ставку, щоб спіймати маленьку рибку. Звичайно, таке не дозволялося. Хоча риби там було повнісінько. Пішов я за дозволом до директора. Він погодився, лише попросив сказати міліціонерові, щоб відійшов кудись убік, словом, щоб не бачив… Бо ж люди довкола, а тут депутат Верховної Ради УРСР, відомий поет рибалить. Приїхав Малишо. І одразу ж до ставка. В азарті витягував рибку одну за одною. Я раджу йому маленьких не брати, бо ще ж ростуть… Але рибальська пристрасть дуже захопила поета. Зловив чимало. Наприкінці Малишко й говорить, що читав мої вірші, попросив ще мої рукописні поетичні твори. А він був дуже обережний у своєму слові, щоб когось похвалити. Через деякий час він мені й каже: «Ваші вірші, як пісня». Думаю: це добре чи погано. В душі я відчув, що Малишко благословляє мне не тільки на творчість, але й на пісенну творчість. Пісні – лише частина нашого письменства. Хоча дивно, чому немає номінації «створення пісні» у Національній Шевченківській премії. Адже Україна славиться пісенною творчістю. Я тричі номінувався на Шевченківську премію. І ніби вже погоджували… Але кажуть – «такої номінації нема». Подібне стосується гумору й сатири.

–Доля звела Вас ще з одним знаним поетом – Борисом Олійником. Які спогади у Вас про нього?

– З Олійником ми дружили ще зі студентських років. Він піднявся високо, як ніхто з письменників. Був певним чином «дитям радянським». Але творчість його була глибоко українською. Хоча у нього є вірші, з якими можна не погоджуватися. Однак є вічні вірші, що буває дуже рідко у наших поетів.

–Для кого із сучасних виконавців Ви сьогодні пишете пісні?

-Звичайно, є низка співаків. У мене є вісім пісень, які у соцмережах, на ютуб-каналі мають мільйонні перегляди. Хочу сказати про прекрасного виконавця Іво Бобула, нещодавно він здійснив пісенний тур з моєю піснею «Берег любові». Серед молодших митців – дуже цікавий співак Михайло Брунський. Нещодавно в дубайській опері (Об’єднані Арабські Емірати) він заспівав українською пісню «Нічка цікавая». У нас з ним є одна пісня – «Незнайомка», вона має вже понад сто тисяч переглядів. Багато хто каже, що це як бальзам на душу. Я дав пісенну дорогу молодому, цікавому співаку Дмитрові Андрійцю.

-У шлягері «Наливаймо, браття, кришталеві чаші…» мало би бути продовження ще одного куплету. У первісному варіанті пісні він був. У чому річ?

Продовження таке: «…Козаку не треба срібла, ані злата, лиш би Україна не була катами на хресті розіп’ята». Цей рядок не увійшов у пісню, бо в ті часи, коли вона була написана, це було неможливо. Я потім хотів його «притулити», але він уже не прижився. Вже не сприймається. І пісня стала народною. Хтось колись сказав: пишайся, що твоя пісня вже не твоя, а – народна. Не розумію багатства. Не маю машини, дачі, у мене – маленька двокімнатна квартира, невеликий офіс, і мені більше не треба. А от душі моїй треба багато.

-А як Вам златоглавий Київ? Все більше скла, бетону… Все менше пам’яток історії, давнини.

-Київ завжди був і є дорогим моєму серцю містом. Коли в далекому 1953 році я приїхав до Києва, він зачарував мене цвітом каштанів, своєю аурою, це місто – як райське… Хоча ще тоді не повністю було відбудовано Хрещатик, ми, студенти, ходили розбирати деякі руїни… Але мені видався вже тоді Київ цікавим, благодатним містом. Пригадую, як у молоді роки ми весь час ходили на Володимирську гірку, як казали, «на лови дівчат». Тоді ще там, де нині Український дім, був кінотеатр. Я дуже довго холостякував, до 32 років, і як вільний чоловік, дуже любив прогулянки Києвом. Пам’ятаю Деміївку, на той час зовсім неосвоєну. Навпроти ВДНГ були городи, і нам якось наділили кілька соток. І навіщо мені той город, стриміло в голові.

Шкода, що сьогодні Київ перетворюється на такий собі мегаполіс. Подібне можна побачити і в Англії, і в Америці. Може, це веління часу. Хтозна. Але мені хотілося б, щоб Київ зберіг своє древнє обличчя. Мені хотілося б, щоб більш ощадливо, поблажливо ставилися до давнішніх будинків, займалися їх реставрацією, адже старий Київ – це також пам’ятка.

-Що бажає сьогодні українцям Вадим Крищенко?

– Дорогі мої! Ми переживаємо важкий період. Нас вороги хочуть спопелити. Але ми вже не ті, щоб піддатися. Ми були, є і будемо, але Україну вже ніхто не закреслить на мапі, вже ніхто не скаже, що вас нема, що вас росія придумала.

Я хочу, щоб ви повірили в себе, щоб знали, що кожен із вас – частина України. І Україна буде, якщо вона – у вашому серці. Якщо всі відчуємо, що ми – українці, то обов’язково станемо великою європейською державою, будемо пишатися, що живемо в Богом благословенній країні.

-Дякуємо за цікаву розмову.

Бесіду вели Світлана Фросевич, Леонід Фросевич

Сообщение Поету-пісняру Вадиму Крищенку – 91! З Днем народження, дорогий Маестро! (+відео) появились сначала на Український репортер.

368 людей, 69 із яких – діти, сиділи в сирому підвалі майже без їжі та води, у кожного із них було по 60 квадратних сантиметрів площі. Це був скоріше підвал смерті. Слабші люди задихалися й божеволіли. 27 днів невільники почувалися смертниками, очікували загибелі. Від задухи, браку медичної допомоги й нелюдських умов перебування в тому підвалі померли десятеро селян.

Торік світ побачила документально-публіцистична книжка «27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному», авторами якої є журналісти Світлана та Леонід Фросевичі. У книзі також розміщено gr-коди на відеорепортажі та інтерв’ю про ягіднянський підвал смерті.

У передмові до видання кандидат мистецтвознавства, професор, письменник, голова правління Київської міської організації Товариства «Знання» України Василь Неволов зазначає:

«27 днів між життям і смертю» – це книжка про те, як українці змінюються через війну, як наша повсякденна мова стає мовою війни, колись звичні й важливі речі – болючими тригерами, а певні відчуття та емоції – такими, які хочеться забути, але водночас і запам’ятати назавжди. Автори зібрали й виклали думки та переживання багатьох жителів села Ягідного, які після повномасштабного вторгнення росіян в Україну на довгі 27 днів опинилися між життям і смертю…

Книжка Світлани і Леоніда Фросевичів не лише проникає у душу, а й продирає нутро. Вона залишає наскрізні отвори у свідомості, крізь які прозирає та реальність, від якої хочеться затулитися долонями. Війна завжди приходить несподівано. Просто одного разу пролунають постріли, спалахне вогонь у вікні – й звичний хід днів безповоротно порушиться. І настане час боротися за власне виживання та вирішувати, за якими барикадами опинитися.

Напевне, документальні твори про війну саме такими і мають бути: з голим, жахливим фактажем, як дроти без ізоляції, простими, без надмірних словесних кучерявостей, але із чіткими промовистими деталями. Звісно, про злочини ворога, навіть якщо про них боляче згадувати, необхідно писати: щоденні вбивства, допити заручників, яких ґвалтували, в яких стріляли… Як і про мешканців окупованих тодішніх сіл і містечок, яким не було куди тікати і яких ніхто не рятував від перманентної загрози їхньому життю. Такі тексти мають бути – як сама війна, в якій ми не завжди можемо встановити хід подій, але за наслідками (розкиданими тілами та розлитою кров’ю) ми знаємо, що тут сталося.

«27 днів між життям і смертю» – глибока, захоплива розповідь про життя в окупації, його драму, проблеми вибору й самоідентичності, національної психології та патріотизму, радикальних поглядів і ліберальної байдужості. Це локальна історія одного звичайного села на Чернігівщині, прагнень, мотивації та цілей його жителів перед небезпекою, коли за лічені години можуть помінятися історія і твоє місце в ній…»

Сьогодні публікуємо окремі фрагменти із книги. Клишні бранці розповідають, яким був для них день звільнення – 30 березня 2022 року.

Іван Петрович ПОЛЬГУЙ:

«30 березня ми почули, що почався обстріл, – згадує Іван Петрович. – Російські солдати підперли вхідні двері у підвал. Промайнула думка, що нас зараз можуть розстріляти, або ж газом отруїти. Заглянувши крізь прорізаний у дверях підвалу отвір, побачили, що ворожої техніки на подвір’ї вже нема, її гуркіт все віддалявся і віддалявся. Трохи стихло, обстріли припинилися. Відтиснувши двері, ми вийшли на подвір’я. Навкруги жодного російського солдата. Тільки дим довкола – горіли ворожі машини. Це вже була воля. Ми як на світ народилися. Справді – другий день народження. А 31 березня, коли в село зайшли наші солдати, у людей була така радість, що словами не передати. Надзвичайно сильні емоції. Ми плакали від щастя, від того, що нас визволили, що вийшли живими з підвалу.

– Мабуть, 30 березня не відразу повірили, що лихо позаду?

– Так, у селі все ще було страшно. Ми чули автоматні черги, вибухи. Чимало людей боялися йти додому, тому залишилися у підвалі. Зрештою, багатьом і нікуди було йти, бо хати спалені… Дуже важко отеє згадувати, хоча й часу спливло досить. Не можемо забути. Ніби якийсь страшний фільм. У людей загострилися хвороби, вже після звільнення в селі протягом року померли 16 людей. До нас приїжджали психологи, допомагали. Не знаю, чи це полегшить страждання».

Валентина Василівна ДАНІЛОВА:

«Тридцятого березня ми вийшли на вулицю, щоб розвести вогнище. Але нас одразу загнали до підвалу. Зачинили двері, й тут почався гуркіт. Спочатку було таке враження, що їздять довкола школи. А потім шум став віддалятися. Настала тиша. Наші чоловіки, незважаючи на ризик, піднялися сходами, відчинили двері. А на подвір’ї – ані душі. Деякі відважні пішли вулицями – і там нікого не було. І все ж вирішили ще ночувати у підвалі. Чоловіки чергували біля школи. Ніч минула спокійно. 31 березня вже багато людей вийшли з підвалу, дехто навіть додому пішов. Пригадую, як я побачила наших воїнів. Вони так відрізнялися від цих поганців, я вам передати не можу. Обличчя добрі. Усіх охопила неймовірна радість. Сльози, сміх. Ми їх обступили. Це було щось дивовижне. Одразу приїхала санітарна машина, нам почали надавати допомогу. І я записала в календарі: «31-е, наші прийшли!». І ще така була цікава деталь: коли до нас підійшли воїни, над нами пролетіла лелека. У всіх це викликало величезне почуття радості – будемо жити! Ми почали шукати телефони, щоб зв’язатися з нашими близькими, надіслати їм радісну звістку…

Ольга Володимирівна МЕНЯЙЛО:

«30 березня ми зрозуміли, що довгоочікувана воля нарешті узяла усіх нас під своє крило. Окупантів вигнали з Ягідного. Чи раділи ми? Звичайно. Ми настільки далеко загнали свої емоції, що спочатку їм наче щось заважало пробитися назовні через заціпеніння. Уявляєте, ми не знали, як радіти, забули, що це таке. Люди ходили довкола школи і ніби впускали волю у свої душі… Все більше, більше… Однак обличчя односельців ще залишалися сірими…

30 березня усі ще ночували у підвалі, боялися йти додому. Бо невідомо, чи не повернеться русня. Ми із сім’єю також залишилися у підвалі. Вночі очей не зімкнули. А ніч видалася такою щасливою! Нас переповнювали емоції, але й переживання. Сиділа на лаві й думала: як же нам з дитятком бути в холодній, розтрощеній хаті?
Наступного дня, коли усі побачили наших солдатів, то зрозуміли, що росіяни таки не повернуться. І тоді вже дали волю емоціям, стали цілуватися, обніматися, вигукувати: «Слава Україні!», «Героям Слава!».

Хоч нам ще був потрібен час, щоб відійти…

– Чим зустріла вас рідна домівка?

– У хаті все було перетолочено, змішано із землею, розграбовано. Коли ми прийшли, якраз мрячив дощ. Даху нема (снарядом розбило), вікон теж нема, газу нема, в кімнатах вітер свище. Хіба ж можна жити в таких умовах із чотиримісячним дитятком? Ще у підвалі, о п’ятій ранку 31 березня, я кажу невістці, щоб залишалася з дитиною тут, бо не можна йти додому. «Ти не уявляєш, що там робиться». Ледве її умовили залишитися. Отож прийшли ми з чоловіком та сином до понівеченої оселі. Треба ж облаштовувати її. А як? Русня вкрала всі електроінструменти: дриль, шуруповерт, болгарку. Забрали навіть молотки й цвяхи. Немає і плівки, щоб закрити вікна. У віконний металопрофіль цвяха не заб’єш, тож і плівку нічим припасувати до вікна. Добре, що сусід виручив зі скотчем, знайшли трохи плівки й так приклеїли її тимчасово.

Орки поцупили й побутову техніку: великий телевізор-плазму (син купив із першої зарплати). А ноутбук внучки не могли увімкнути, бо розбили. Інший комп’ютер зламали, забравши процесор. А пральна машина їм не сподобалася – була «не першої свіжості».

Ірина Валеріївна АНИКИЄНКО:

«30 березня окупанти нам наказали не виходити з підвалу. Через деякий час чуємо, що ворожа техніка від’їжджає. Ми сиділи у підвалі десь до 17-ї години. Один із чоловіків вийшов на подвір’я і каже: «Немає нікого». Майже всі кинулися на вулицю. Чоловіки охороняли територію, щоб гранату ніхто не кинув чи, не доведи Господи, якась інша біда не трапилася. Я кажу: «Мене теж в охоронці записуйте, буду на варті». Ніхто тієї ночі у підвалі не спав. А вранці над нами пролетів дрон. Ми помахали йому. Хвилин через десять у село зайшли наші воїни. Радість, сльози…»

Валерій Іванович ПОЛЬГУЙ:

«Коли прийшли наші, ми не одразу повірили, що уже вільні. Знайшли радіо, увімкнули, і – полинула українська пісня. Тоді й зрозуміли, що Україна є, бореться. Що ми будемо жити.

– Вашу оселю було пограбовано. Якою побачили її після повернення додому?

-Штовхнув двері – й на мене вискочив мій пес, якого окупанти зачинили в будинку. Рашисти повиносили з хати усе, що тільки можна було. Накидали до кімнат курей і зачинили там пса. А він їв їх із голоду, пір’я літало по хаті. До того ж, окупанти перевернули догори дриґом усі шафи, столи. Коли почав розпалювати твердопаливний котел, у ньому почали вибухати набої. Орки прикрили їх сміттям, папером, щоб не було видно. А на межі із сусідським подвір’ям поклали свій продуктовий пайок, прикріпивши до нього розтяжку з гранатою. Сподіваючись, що голодні люди візьмуть ці харчі. Ягіднянця розстріляли, закопали на городі, а зверху поставили розтяжку з вибухівкою… І подібних випадків було чимало – селяни знаходили в будинках розтяжки, гранати, снаряди».

Надія Миколаївна АНІКІНА:

«Після втечі окупантів я набрала номер доньки з чужого телефону, щоб сказати, що з нами все добре. А вона мені розказує: «Матусю, я знала, що ти жива». Їй наснилося, що я зайшла до її кімнати і, обійнявши, промовила: «Не переживайте, у нас все гаразд». Донька тоді відчула мої обійми, мою присутність. І я з того моменту почала молитися. А люди в підвалі, я бачила, молилися весь час, кожен про себе шепотів…

– Коли вас звільнили, ви одразу пішли додому?

– Ні. Ми ж нічого не знали. Думали, що окупанти будь-якої миті можуть повернутися. Коли тиша була вже довгою та гнітючою, чоловіки вибили двері й вийшли надвір. Нам наказали сидіти. Аж коли переконалися, що ніде нікого немає, ми вийшли на вулицю. Яке це було неймовірне відчуття! Я зрозуміла, що досі не знала справжньої свободи. А тут – ми можемо вільно вийти на вулицю. Не нас випустили, а ми самі можемо вийти. І ми стояли, просто вдихали цю свободу й не могли нею надихатися.

– А ваш чоловік як сприйняв звільнення?

– Сергій радів, каже: «Ти мені обіцяла звільнення на мій день народження, і ось воно. Такого подарунка мені ще ніхто не дарував». А було це так: коли ми сиділи у підвалі, чоловік промовив: «Так хочу, щоб на мій день народження ми були вільні». Вирішила його підтримати: «Сергійку, я тобі зроблю сюрприз, на твій день народження ми будемо вільні». Він тоді засміявся, а коли на його день народження, 30 березня, нас звільнили, то сказав: «А ти, виявляється, провидиця. Раніше не можна було, щоб нас звільнили?». «Ну ти ж хотів на свій день народження», – кажу. Наступного дня ми вже гуляли шкільним подвір’ям, і чоловік таки навідався до нашої оселі, але одразу повернувся. Розказав, що заглянув на кухню, а на столі лежить мобільний телефон – можливо, замінований. Був дуже схвильований, що окупанти так понівечили наше затишне житло. Я намагалася його заспокоїти – усе відремонтуємо.

І тут ми чуємо: хтось кричить, що йдуть військові. У нас знову почалася паніка, усі кинулися до підвалу. Раніше рашисти любили розважатися – стріляли у повітря, або нам під ноги, то ми спочатку дітей до підвалу заштовхували, а потім уже самі ховалися. Останніми до підвалу заходили чоловіки. Це була жахлива картина. Того дня ми, перелякані, знову забилися до підвалу. І раптом хтось кричить: «Це наші!». Ми всі почали плакати – і діти, і жінки, і чоловіки, ридали всі. Десь через пів години прийшли наші захисники і сказали, що нас було заміновано, довкола стояли розтяжки. Потім під’їхали автобуси, нас вивезли військові, які знали дороги. Нам пропонували безпечні місця. Хтось поїхав за кордон, а нас прихистила родина віруючих людей, абсолютно безкоштовно. Ми у них прожили два місяці. А потім ще жили у Бучі, там помер мій чоловік. Він збирався вже до Ягідного. Я кажу йому: «У нас там ні дверей, ні вікон немає». А Сергій наполягав: «Все одно їдьмо додому».

– Як вас зустріла оселя?

– Це був жах. Переступивши поріг, втратила дар мови. Меблі побиті, прострелені, порубані. Абсолютно нічого неушкодженого не залишилося. Довелося налагоджувати побут із чистого аркуша. Я зняла відео на телефон, на що ці варвари перетворили моє затишне помешкання. У вітальні – суцільний мотлох, серед якого – засохлий хліб, гумовий чобіт. У спальні – вирваний балкон, окупанти через нього виходили на вулицю. Кілька купок дровенят на килимі. Мабуть, збиралися розпалювати багаття. Здається, тут були подушки з усього села. У кухні все потрощено, колоди, каміння. Вбудовані шафи повністю порубані, натяжна стеля – прострелена. У ванній – крани повиривані, унітаз потрісканий.
Що могли – покрали, що не могли вивезти – потрощили. Навіть патрони з люстри позрізали. Розбили газовий котел. Іноді думаю: добре, що мій чоловік не побачив цього жахіття».

Тамара Борисівна КЛИМЧУК:

«Усе сталося раптово, несподівано. 30 березня – цілковита тиша, дивимося – ворожої техніки немає. Ми вийшли на подвір’я. Невже воля? Не вірилося. Здавалося, що навіть весняне повітря пахло свободою. Рашисти дременули. І все ж ми боялися йти додому, залишилися ночувати тут. Чоловіки чергували. Згодом ми дізналися, що в одній із хат було п’ятеро п’яних окупантів – спали, і в гуртожитку – кілька. Понапивалися тувинці, і їх забули. Наші бійці усіх затримали.
Хата мене не дочекалася. Лише обвуглені чорні стіни. І горе довкруж. Вже аж тоді, коли вийшли з підвалу, я дізналася, що мого зятя, Віктора Михайловича Шевченка, вбили 3 березня на порозі його ж хати. Йому було 50 років.

Перед окупацією він вивіз дружину, мою доньку Людмилу, двох діток у безпечне місце. А сам повернувся додому. Вони 25 лютого попрощалися, і вийшло, що бачили чоловіка й татуся востаннє. Віктор пропрацював у радгоспі 27 років. Мій чоловік (нині покійний) колись подарував йому рушницю. Обидва були мисливцями. Коли село зайняли російські солдати, зять сказав: «Буду стерегти хату». Що сталося з ним 3 березня – достеменно ніхто не знає. Застрелений ворогами він пролежав у дворі до 21 березня. А потім окупанти закопали тіло за хатою, у грядках… Така страшна біда у нашій сім’ї».

ВКЛОНІМОСЯ УСІМ ВИЗВОЛИТЕЛЯМ ЯГІДНОГО

Розмовляючи з мешканцями Ягідного, ми постійно чули від них слова подяки воїнам за звільнення від лиховісної рашистської орди. Жорстокі бої на цих теренах разом з іншими підрозділами вів і 15-й батальйон 58-ої Окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського, яким командував майор Богдан Гарнага. Він зі своїми побратимами наприкінці березня 2022-го увійшов у села Ягідне, Золотинка…

Це була жахлива картина: розстріляне ворогами Ягідне, вбиті люди на сільських вулицях, подвір’ях, обабіч автодороги на Київ. Біля школи стояв великий гурт людей, що тільки-но вийшли з підвалу: знесилені, змарнілі, згорьовані… Зате скільки радості було в очах кожного: нарешті закінчився цей концтабір, село тепер вільне. Вони тепло обіймали бійців, дякували. І крізь хвилі радості пробивалися уривчасті спогади про щойно пережите пекло – вголос, із гнівом до московитської погані.

Слова нещодавніх заручників дуже вразили воїнів, які на війні вже бачили все. Комбат Богдан Гарнага, комбриг Дмитро Кащенко, офіцери і солдати були шоковані від почутого й побаченого у шкільному підвалі. Навіть не могли знімати перші години визволення на відеокамеру – так було боляче.

Хто ж він, Богдан Гарнага з позивним «Бахмат»? Кадровий військовий. Офіцер новітньої доби, за плечима якого Національна академія Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. У Збройних Силах уже добрий десяток років. Полковник, нагороджений орденами Богдана Хмельницького II та III ступеня (на світлині нижче).

…Широкомасштабне російське вторгнення застало Богдана Гарнагу на Сумщині. Билися за Конотоп. Відходили з боями на інші ділянки фронту, максимально знищуючи рашистську орду, яка сунула, здавалося, незліченними колонами.

А потім були гарячі рубежі на Чернігівщині. Тодішній командир 58-ої бригади, Герой України, полковник Дмитро Кащенко розповідав у пресі, як неймовірно важко було воїнам стримувати російську озброєну нечисть, що кидала на наших хлопців танки, атакувала з повітря, шматувала гарматами. Точилися бої і біля сіл Ягідне, Скорінець, Красне, Золотинка, Ладинка. Назви цих сіл завжди пам’ятатимуть бійці з підрозділу Богдана Гарнаги. Тут шалено товклася війна. А крові ж української скільки пролито!

З великою шаною згадуємо тих, хто віддав своє життя заради вільної країни, заради порятунку інших.

Богдан Гарнага розповів нам, що 1 квітня 2022-го біля Золотинки на ворожій міні підірвався командир мінометної батареї 15-го батальйону 58-ої бригади капітан Ковальчук Євген Володимирович (позивний «Артист»). Він – із Сумщини, у вересні йому мало б виповнитися 30. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

«Трагедія сталася біля села Золотинка, – говорить наш співрозмовник. – Коли ми були у Ягідному, місцевий мешканець попросив капітана Ковальчука поїхати у Золотинку і забрати сім’ю з двома дітками. Раніше, коли підрозділ увійшов до Золотинки, Євген бачив цю родину і пообіцяв, що вивезе усіх у безпечне місце. Отож згодом разом із місцевим і помчав туди, через поле. Машина натрапила на міну. Обоє, на жаль, загинули. А перед цим, за кілька годин, на автошляху біля Ягідного підірвався мій водій на джипі – солдат Максименко Максим Леонідович».

13 квітня того ж року в селі Скорінець, розташованому за 15 кілометрів від Ягідного, на полі бою поліг командир розвідувальної роти, молодший сержант М’якушенко Андрій Миколайович. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Ніби ось поруч і капітан Юрочек Володимир Михайлович (позивний «Юрек»). Загинув 15 березня 2024-го. Упродовж десяти років захищав Україну. Його було поранено 11 разів! І після чергового шпиталю Юрочек вже був на передовій…

У березні 2022 року після прориву противника в напрямі Ягідне – Шестовиця Чернігівської області проводив контрдиверсійні дії в тилу противника.

Замінував основний шлях логістичного забезпечення Ягідне – Лукашівка та Шестовиця – Ягідне, відтак було знищено п’ять одиниць ворожої техніки.

У березні 2022 року після захоплення росіянами села Лукашівка Чернігівської області Юрочек отримав завдання вивести сімох поранених бійців із зони ризику. Наказ було успішно виконано. Окрім цього, знищено командно-спостережний пункт, захоплено документи, схеми, радіостанції та зброю…

Березень 2022 року: Володимир Юрочек разом із бійцями відбивав штурм села Скорінець. З гранатомета знищив ворожий бронетранспортер та врятував командира роти, який отримав тяжке поранення. Згодом спільно з воїнами 15-го та 16-го мотопіхотних батальйонів 58-ої бригади діяв у тилу противника в напрямі сіл Скорінець та Ягідне, а потім – в районі Ладинки та Золотинки, виявляючи артилерійські позиції окупантів.

15 березня 2024 року в районі Лукашівки на Сумщині, рятуючи побратимів, під час мінометного обстрілу капітан Юрочек Володимир Михайлович загинув.

Він був янголом на землі, еталоном справжньої людини. Побратими вважали «Юрека» лідером на цій війні. Низько вклоняємося усім полеглим героям. Честь і шана.

Ми часто чуємо і також кажемо: герої не вмирають! Але ж як хочеться, щоб вони були серед нас… Реальність – жорстока.

Приходьмо до Алей героїв. Божечку ти наш, скільки ж тут світлин мужніх синів і доньок великого і непереможного українського народу! Помолімося стиха, запалімо свічечку пам’яті.

Відео з презентації книжки «27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному»

Сообщение Чотири роки тому, 30 березня українські воїни звільнили село Ягідне. Колишні бранці рашистів згадують цей день (+відео) появились сначала на Український репортер.

Здавалося б, що такого гострого може бути у соцопитуваннях? Країни ж демократичні! Однак може, і в соцопитуваннях може і особливо в їхньому зіставленні. Редактор пише мені: «До звинувачень газети в русофобії (через нашу однозначну позицію щодо путінської Росії та війни в Україні) додалися й звинувачення… в антисемітизмі. Ваша стаття підлила б олії у вогонь…» Як саме підлила б – побачите, тож почнемо.

«Совість не дозволяє підтримувати війну з Іраном»

17 березня директор Національного контртерористичного центру США Джо Кент подав у відставку, висловивши незгоду з воєнною операцією проти Ірану. Його рішення стало відображенням зростаючих розбіжностей усередині американської адміністрації.

Кент поставив під сумнів обґрунтованість ударів по Ірану. Він очолював ключове відомство, що координує збір та аналіз даних про терористичні загрози та взаємодію федеральних служб. Оголошуючи свою відставку, Кент заявив, що «совість не дозволяє йому підтримувати війну з Іраном», який «не представляв безпосередньої загрози» для США. Це твердження у Білому домі різко відкинули». /BBC/ Сам Трамп різко відреагував на рішення Кента, заявивши, що вважає його «слабким у питаннях безпеки», і підкреслив, що не потребує чиновників, які не сприймають Іран як загрозу.

А вже 19 березня стало відомо, що ФБР веде розслідування щодо колишнього глави контртерористичного центру США Джо Кента. Його підозрюють у витоку секретної інформації, повідомили джерела телеканалу CBS News. New York Times пише, що відставка Кента, який завжди був близьким соратником Трампа, і галас навколо неї дуже розлютили президента, і не виключено, що факт розслідування виплив «на тлі скоординованої кампанії адміністрації Дональда Трампа з дискредитації Кента — його представляють як ненадійного та нелояльного».

Війна вилізе боком усім

Так, США при Трампі стали нагадувати путінську Росію. Зауважу також, що згоден з Кентом та багатьма іншими американськими військовими експертами – приводи для війни були дуже хиткі, а прогноз несприятливий для США та для всього світу. Наслідки торкнуться Канади і особливо Ізраїлю. Трампа підбили на неї зять Кушнер і Нетаньяху, та й сам він сподівався, що маленька переможна війна відверне увагу від його постійних провалів, особливо від файлів Епштейна. Але маленької війни не вийшло і не могло вийти – Іран це вам не Венесуела.

Ще зауважу, що випадок Кента відбиває загальне погіршення ставлення до Ізраїлю. За даними Геллапа в лютому цього року йому симпатизували лише 36% американців, тоді як палестинцям 41%. Десять років тому це співвідношення було 63% на 15% на користь Ізраїлю. Ще гірше становище із підтримкою військових дій Ізраїлю в Газі: у липні минулого року 60% американців не схвалювали ці дії, схвалювали лише 32%. І зовсім погане ставлення до єврейської держави серед молоді, а за нею майбутнє. У чому причина? Думаю, не в лівій пропаганді – США досить консервативна країна, що й показало друге обрання Трампа, а в Ізраїлі та його політиці останніми роками. Тобто за Нетаньяху.

Повертаючись до рішення Кента не підтримувати війну, додам, що США виявилися не готовими до великої війни, тим більше ракетно-дронової, не врахували досвіду російсько-української війни. Що не дивно, з огляду на кричущу некомпетентність самого Трампа та більшості його команди, особливо міністра війни Хегсета. Так що Нетаньяху, для якого постійна війна є порятунком від в’язниці, заварив таку кашу, що всьому світу доведеться довго її розхльобувати, і наслідки можуть бути дуже серйозними.

Найкращий президент! Але лише для Ізраїлю

Свіжі опитування американців показують, що рейтинг схвалення роботи Трампа становить близько 40-44% – і це сумно багато, враховуючи скільки дров він наламав за 14 місяців (Задорнов таки мав рацію). Не схвалюють дії президента США 54–57% опитаних. Щодо зовнішньої політики, включаючи Іран, схвалення ще нижче — 38–43%. В одному з опитувань 56% американців кажуть, що війна в Ірані вигідніша Ізраїлю, ніж США.

В Ізраїлі також проводяться опитування, які виявляють ставлення до Трампа. Одне з останніх таких опитувань було 2-5 березня, коли війна в Ірані вже розпочалася. Згідно з JPPI Israeli Society Index, 75% ізраїльтян висловлюють довіру Трампу – це новий рекорд із січня 2025 року. За політичним спектром розклад такий: праві жителі Ізраїлю майже повністю схвалюють дії Трампа – 95%, центристи – 79%, ліві – 35%.

(Мабуть цей і наступний абзаци, образливе для євреїв порівняння ізраїльських євреїв з росіянами – продовжую пояснювальні вставки в публікацію, що не відбулася, – і стали причиною побоювань редакції монреальської газети в тому, що її звинуватять у публікації антисемітських матеріалів. Тим паче, що абзаци ці стосуються й самої редакції.)

І серед «наших», тобто американських російськомовних іммігрантів, узагальненого Брайтон-Біч у Нью-Йорку та Кот-Сен-Люк у Монреалі, рівень підтримки стабільного генія залишається приблизно таким самим високим. Соціальна спадковість велика сила, і багато з СРСР та пострадянських країн так і залишилися хомо советикусами. Свого часу друзі, щоб урятувати від страти, пропонували допомогти тікати з Франції «леву революції» Дантону, але він відмовився. “Батьківщину не понесеш на підошвах черевиків”, – сказав Дантон. І був не зовсім правий – батьківщину так, не віднесеш, але про рідний бруд, пардон, грунт цього не скажеш.

Близько 75% ізраїльтян схвалюють війну в Ірані (серед євреїв ще більше). Тоді як серед американців війну схвалює меншість – від 29 до 44%, залежно від опитувань. Саме ставлення американців до війни в Ірані зараз розколює рух MAGA, з якого публічно вийшли близько 20 лідерів громадської думки, з передплатниками в соціальних мережах до кількох десятків мільйонів. Деякі відкрито називають тепер рух не MAGA, а MIGA: не “Зробимо Америку знову великою”, а “Зробимо Ізраїль знову великим”.

Так, 73% ізраїльтян називають Трампа найкращим президентом для Ізраїлю, але 52-53% американців вважають, що Трамп один із найгірших президентів в історії США. До нього гіршим згідно з консенсусом істориків і знову ж таки за соціальними опитуваннями, вважався Джеймс Бьюкенен, чиє правління (1857–1861 рр.) призвело до Громадянської війни…

Нетримання уваги та інші нетримання

І схоже, Трамп збирається засмутити закоханих ізраїльтян – річ у тому, що не може довго концентрувати увагу, особливо якщо відразу не приходить успіх, нагадуючи цим дитину. У своїй книзі 1990 року “Surviving at the Top” Трамп писав: “Моя здатність до концентрації уваги невелика”. Його співробітники часів першого президентства характеризували його нездатність зосередитися як тривожну, відзначаючи перевагу коротких усних брифінгів довгим письмовим звітам. Їм було непросто доповідати йому обстановку і часто доводилося густо вкраплювати його ім’я в документи, щоб утримати увагу.

Нетримання уваги супроводжувалося нестримністю та хаотичністю у рішеннях, нетриманням свого слова (не плутати з характерним для Трампа словесним проносом), невиконанням обіцянок, нетриманням договорів та угод. Але згодом додалися інші нетримання, буквально фізіологічні, недарма на суді влітку 2024 року сусіди Трампа затискали носи, а на карикатурах його часто зображують у памперсах.

Як це відбилося під час війни? У результаті всіх судомних метань від образ союзників (у цьому Трамп стабільний) до закликів (наступного дня!) спішно допомогти в деблокуванні Ормузької протоки… США розглядають можливість «згортання» операцій в Ірані, – заявив Трамп у п’ятницю 20 березня!

Іран не тільки не здається, але на четвертому тижні війни став стягувати плату за прохід суден Ормузькою протокою і обстріляв ракетами американську базу на Дієго Гарсія в Індійському океані (4 тис. км!), а Оман (це другий крім іранського берега ключової Ормузької протоки) раптом виступив проти війни і закликав США повернутися до переговорів із Іраном. Потужні обстріли Ізраїлю та баз США не припиняються, а Трамп, щоб збити ціни на нафту, не знайшов нічого кращого, ніж зняти санкції не лише з російських, а й із іранських танкерів, які перебувають у морі.

Ні, ця іграшка якась неправильна, вона надто складна і набридла нашому примхливому бебі! Боюся, що це сильно засмутить Бібі, але йому слід було передбачити нетримання Трампа. Іншими словами, об*срався наш Партобон. І не лише наш.

Юрій КІРПІЧОВ, публіцист, письменник, США 

Кожаж: Мішель Кондрич/The Washington Post; Скотт Олсон/Getty Images; iStock)

Сообщение Антисемітизм та русофобія. Війна з Іраном та опитування в Ізраїлі та США появились сначала на Український репортер.

Про це заявила заступник генсека ООН з політичних питань Розмарі Дікарло на засіданні Ради Безпеки, передає власний кореспондент Укрінформу у Нью-Йорку.

«Управління Верховного комісара ніООН з прав людини підтвердило, що в Україні було вбито 15 364 цивільні особи, включно з 775 дітьми. Ще 42 144 цивільні, серед яких 2588 дітей, зазнали поранень», – сказала Дікарло, наголосивши, що кількість жертв, імовірно, значно вища.

За її словами, лише в лютому цього року щонайменше 188 цивільних загинули і 757 були поранені, що на 45% більше, ніж за аналогічний період минулого року.

Дікарло також наголосила на необхідності притягнення винних до відповідальності за злочини, скоєні під час війни.

«Страждання і руйнування, спричинені війною в Україні, ніколи не можуть бути виправдані. Чим довше триває війна, тим смертельнішою вона стає», – заявила заступник генсека.

Від редакції “Українського репортера” зазначимо: Управління Верховного комісара ООН традиційно оперує статистикою. Зазвичай порівнюють цифри з попередніми періодами, фіксуючи, що “кількість жертв зростає”. Такі собі статисти.  А де дії? Їх немає. Бо ялова ООН давно вже перестала діяти, їхня робота – профанація. Товчуть воду в ступі. Механізми ООН заржавіли, їх пора викинути на звалище історії. Реформування ООН, яке назріло і про що часто говорить Україна, настане хтозна коли через відчайдушний і майже тотальний спротив. І це тупцювання на місці, схоже, триватиме доти, доки фашистську росію не викинуть з Ради безпеки ООН, з “крісла”, яке вона незаконно свого часу зайняла у цій інституції. На жаль, путін усе ще насаджує свої ординські правила в ООН.

Колишній суддя Міжнародного суду в Гаазі Вольфганг Шомбург вважає, що диктатор путін повторює багато речей, які колись робив Адольф Гітлер.

Як не дивно, деякі політики світового рівня вітаються з путіним, приїжджають до нього. Цією стежкою пішов навіть генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй Антоніу Гутерреш.  Пригадаймо, що 22 – 24 жовтня 2024 року в російській Казані пройшов саміт лідерів країн БРІКС. У фотооб’єктивах світових інформаційних агенцій – дружнє рукостискання Гуттереша з воєнним злочинцем путіним. Кого шанує слабкодухий Гутерреш? Сучасного Гітлера? Та він мав би привезти із собою до Казані кайданки для путіна. І не на гостину до кривавого тирана їхати, а у Ягідне, що біля Чернігова! Як пізніше заявив генсек ООН, у своєму виступі в Казані він говорив про необхідність дотримуватися Статуту ООН. Але ж Кремль давно розірвав стратегічні документи ООН: і Загальну декларацію прав людини, і міжнародні конвенції, і Статут ООН.

Російські окупанти окупували село Ягідне  Чернігівського району 3 березня 2022-го. У місцевій школі вони зробили свій штаб. А до тамтешньго підвалу зігнали майже всіх жителів, їх утримували тут, як живий щит, майже місяць.

Колишні заручники в інтерв’ю нам розповіли про це пекло, яке їм довелося пережити у березні 2022 року. Кожен із них по-своєму бачив і переповідав моторошні дні знущань. Їхні свідчення вражають, викликають глибоке душевне потрясіння.

Збоку здавалося, що в Ягідному знімають фільм жахів: ворожі танки, «тигри», важкі міномети, гармати, пошматована земля, розстріляні хати, згарища і перелякані люди, яких женуть під дулами автоматів. Ягіднянці ще не знають, який страшний терор влаштують російські душогуби. Тулячись одне до одного, міцно тримаючи за руки діточок, вони мовчки йдуть на свою «Голгофу». Не всі, правда, дійшли.

Леонід Грищенко встиг тоді «завалити» двох ординців. Якби не ворожа куля, стріляв би ще…

Віктор Шевченко відмовився виконувати команду оскаженілих зайд. На російське: «Бистро пошьол впєрьод!» – відповів: «Я на своїй землі»…

Гідно, з піднятою головою зустрів московитів й Анатолій Яцюк, встигнувши вигукнути: «Слава Україні!».

368 людей, 69 із яких – діти, московити зачинили в підвалі, без повітря, майже без їжі та води, надавши кожному по 60 квадратних сантиметрів. Це був скоріше підвал смерті. Слабші люди задихалися й божеволіли.

27 днів невільники почувалися смертниками, очікували загибелі. Від задухи, браку медичної допомоги й нелюдських умов перебування в тому страшному підвалі померли десятеро селян.

Жителі села проявили величезне, нелюдське терпіння і не втратили своєї гідності, людяності, віри.

Розповіді бранців лягли в основу документально-публіцистичної книжки «27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному», яка побачила світ наприкінці 2025 року. Власне, це звинувачення росії у геноциді українців, докази для міжнародного трибуналу.

Для російського фюрера пустими є слова із Загальної декларації прав людини: «кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканність»; «ніхто не повинен бути в рабстві або у підневільному стані»; «ніхто не повинен зазнавати тортур, або жорстокого, нелюдського, або такого, що принижує його гідність, поводження і покарання»…

У грудні 2024-го, Моніторингова місія ООН з прав людини написала у Фейсбуку: «Права, закріплені в цій декларації, порушуються в Україні щодня: цивільні особи гинуть і отримують поранення по всій країні; люди на окупованій території живуть в атмосфері страху; затримані та військовополонені піддаються стратам, катуванню і сексуальному насильству.
Права людини – це не просто ідеали. Їх необхідно дотримуватися».

Доки житиме монстр путін та правитиме його кліка, усі заклики будуть провисати у повітрі. Росія щодня чинить геноцид щодо громадян України. Візьмемо для прикладу лише один місяць – вересень 2024-го.

Президентка Словаччини Зузана Чапутова, відвідавши сумнозвісний підвал у Ягідному, написала у Twitter, що причетні до воєнних злочинів не мають залишитися безкарними.

«Ніякими словами не описати жахи російської окупації у Ягідному – 367 людей утримували у підвалі школи. 11 з них померли. Злочини проти людяності – це свідоме рішення, щоб сіяти страх і страждання. Ми зобов’язані допомогти забезпечити справедливість та відповідальність за усі воєнні злочини, скоєні в Україні», – сказала Зузана Чапутова.

Справедливі слова! Якби ж вони лунали щодня з усіх високих трибун у Європі, світі! Якби ж іноземні ЗМІ постійно нагадували про те, що російських воєнних злочинців треба покарати, що потрібен новий «Нюрнберг». Якби… Але ж світ живе своїм безтурботним, ситим життям.

Леонід Фросевич, Світлана Фросевич

Сообщение В ООН підтвердили, що в Україні вбито більше 15 тисяч цивільних. Головна інституція світу замість реальних дій оперує статистикою появились сначала на Український репортер.

Сьогодні, згадуючи Святійшого Патріарха Філарета, духовного авторитета нації, наводимо текст інтерв’ю, яке було розміщено на нашому сайті у 2016 році:

Ми чуємо, як час од часу Українська православна церква Київського патріархату б’є на сполох: кремлівські посіпаки влаштовують гоніння на храми в Криму.

Так, нещодавно до кафедрального собору УПЦ Київського Патріархату в Сімферополі примчалися шість чиновників так званого Фонду майна Криму і вимагали відчинити усі приміщення для огляду, намагалися незаконно опечатати перший поверх.

Відомо й те, що в Росії Московський суд виніс “вирок” – зруйнувати єдиний в РФ православний храм Київського патріархату в Ногінську.

– Росія хоче, щоб в Україні була єдина церква, але підпорядкована Москві. Для чого? Щоб через церкву впливати на українське суспільство і поступово втягнути його в орбіту російських інтересів. А ми хочемо, щоб в Україні була одна церква, але незалежна від Москви, щоб ця церква служила українському народові. І ось сьогодні у нас точиться боротьба між Київським патріархатом і московським… Патріарх московський керує і українською церквою. А ми хочемо, щоб його тут не було. Якби в Україні була незалежна українська церква, то цієї агресії з боку росії не було б. А якби не було Київського патріархату, то путін вже був би в Україні, – говорив Святійший Патріарх Філарет.

– Після початку російського вторгнення у створенні незалежної церкви ми зробили крок вперед, чи, може, відкочуємося назад?

– Ми йдемо вперед, і вже далеко просунулися, бо Київський патріархат сьогодні з маленької церкви став пануючою церквою в Україні. Завдяки Київському патріархату піднявся і волонтерський, і патріотичний рух.

– Які перешкоди вам створюють?

– Москва не хоче відпустити українську церкву зі свого підпорядкування. І тут у нас з ними боротьба… Вона загострюються. Бо Москва бачить, що до нашого патріархату приєднується все більше і більше віруючих з Московського патріархату. А їй цього не хочеться, тому звинувачують нас, що ми нібито “захоплюємо храми”. Ми цього не робимо, це ­ боротьба між віруючими… Більшість їх – за Київський патріархат, лише незначна частина їх не хоче переходити… І ця невелика кількість бореться за храм.

– Якою вам бачиться ситуація в Криму?

– Там — тяжко, повністю виживають нашу церкву. Ось хочуть забрати і кафедральний собор, і кафедральне управління. Тому ситуація дуже складна. Але ми віримо, що таки буде єдина українська церква. Чому буде? Тому, що буде держава. А держава вимагає незалежної церкви. Незалежною церква може бути тільки тоді, коли буде держава.

Леонід ФРОСЕВИЧ

Сообщение Згадуючи Святійшого Патріарха Філарета, духовного авторитета нації появились сначала на Український репортер.

Про це повідомляє пресслужба Європейської Ради, пише Укрінформ.

«Після свого рішення від грудня 2025 року надати Україні кредит на підтримку в розмірі 90 мільярдів євро на 2026 та 2027 роки Європейська рада вітає затвердження кредиту співзаконодавцями та очікує на першу виплату Україні до початку квітня», – йдеться у документі.

У цьому контексті Європейська рада також закликає до активізації взаємодії з третіми країнами, щоб допомогти подолати залишок дефіциту в 30 мільярдів євро у фінансуванні України.

Європейська рада також підкреслила важливість подальших наполегливих зусиль щодо надання військової підтримки Україні та термінового прискорення виробництва і постачання пріоритетного обладнання, зокрема систем протиповітряної оборони, боєприпасів, безпілотників та ракет, у тому числі для допомоги Україні в захисті її енергетичної та критично важливої ​​інфраструктури.

«У цьому контексті розвиток оборонної промисловості України, зокрема через співпрацю між ЄС та Україною у сфері ВПК, залишається вирішальним», – йдеться у документі.

Лідери погодилися, що вся військова підтримка, а також гарантії безпеки для України надаватимуться з повною повагою до політики безпеки та оборони певних держав-членів та з урахуванням інтересів безпеки та оборони всіх держав-членів.

«На п’ятому році агресії росії проти України Європейська рада підтверджує свою незмінну тверду та непохитну підтримку незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в межах її міжнародно визнаних кордонів», – йдеться в документі.

Зазначається, що Європейський Союз продовжуватиме надавати, у координації з однодумцями-партнерами та союзниками, всебічну політичну, фінансову, економічну, гуманітарну, військову та дипломатичну підтримку Україні та її народу.

Європейська рада високо оцінила «мужність, рішучість та стійкість українського народу та його керівництва» у протистоянні російській агресії та захисті своєї території.

«Україні вдалося вистояти та протистояти величезному тиску росії, що заважає росії досягти своїх військових та стратегічних цілей. У цьому контексті критично важливо забезпечити, щоб Україна мала бюджетні та військові засоби для продовження здійснення свого невід’ємного права на самооборону та протидії агресії росії та її стримування», – йдеться в документі.

Наголошується, що майбутнє України та її громадян — «в межах Європейського Союзу».

Європейська рада привітала значний прогрес, якого Україна досягла «за найскладніших обставин», та заохотила подальші необхідні реформи.

Після оцінки Європейської комісії та враховуючи, що технічна робота з відкриття всіх кластерів просунулася, Європейська рада пропонує Раді ЄС негайно відкрити кластери, починаючи з кластера фундаментальних питань, відповідно до методології розширення та підходу, що базується на заслугах.

«Європейська рада підкреслює рішучу підтримку Європейським Союзом всеохоплюючого, справедливого та тривалого миру в Україні, що ґрунтується на принципах Статуту ООН та міжнародного права, а також підкріплюється надійними та достовірними гарантіями безпеки для України, – заявили лідери. – Європейська рада вітає поточні дипломатичні зусилля, спрямовані на припинення війни, та повністю підтримує Україну в переговорах».

Лідери закликали росію погодитися на повне, безумовне та негайне припинення вогню та розпочати змістовні переговори щодо справедливого та тривалого миру.

«Для того, щоб мир був справедливим і тривалим, повага до незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України є наріжним каменем. Кордони не повинні змінюватися силоміць, агресора не можна винагороджувати, а довгострокова безпека та здатність України захищатися мають бути гарантовані», – йдеться в документі.

Зазначається, що Європейський Союз та його держави-члени продовжуватимуть активно брати участь у мирних зусиллях відповідно до мети Європейського Союзу сприяти миру, закріпленої в Договорах.

«Шлях до миру в Україні не може бути визначений без України. Європейський Союз вирішуватиме питання своєї компетенції або ті, що впливають на його безпеку», – йдеться в документі.

Також зазначається, що Європейський Союз та держави-члени готові зробити внесок у надійні та достовірні гарантії безпеки для України, зокрема через Коаліцію охочих та у співпраці зі Сполученими Штатами.

«Це включатиме підтримку здатності України стримувати агресію та ефективно захищатися, також у довгостроковій перспективі, зокрема через Місію Європейського Союзу з військової допомоги Україні (EUMAM Ukraine) та Консультативну місію Європейського Союзу в Україні (EUAM Ukraine). Внесок Європейського Союзу та держав-членів буде базуватися на відповідних компетенціях та можливостях і відповідатиме міжнародному праву», – йдеться у документі.

Європейська рада рішуче засудила росію за систематичні та навмисні напади на цивільну та енергетичну інфраструктуру України, зокрема на теплоенергетичні установки.

«Вона вітає енергетичну підтримку та гуманітарну допомогу та допомогу в галузі цивільного захисту, надану Україні ЄС та його державами-членами, а також міжнародними партнерами», – заявили лідери.

Європейська рада закликає до подальшої активізації зусиль ЄС, скоординованих із зусиллями міжнародних партнерів, для підтримки України у терміновому відновленні, відбудові та зміцненні стійкості її енергетичної системи.

Європейський Союз залишається рішучим надалі посилювати тиск на росію та продовжувати послаблювати воєнну економіку росії для зупинки війни та початку змістовних переговорів щодо миру.

«Європейська рада очікує швидкого прийняття 20-го пакету санкцій. Вона знову наголошує на важливості подальшого скорочення енергетичних доходів Росії та подальших обмежень для банківської системи росії, а також підбила підсумки зусиль щодо стримування операцій тіньового флоту росії, – кажуть лідери. – Підрив бізнес-моделі російського тіньового флоту вимагає широкого підходу, зокрема шляхом спільного вирішення значних екологічних, безпекових та морських ризиків, що становлять такі судна».

У цьому контексті Європейська рада закликала держави-члени до подальших зусиль та скоординованих дій.

Вона також наголошує на важливості подальшої координації з Групою Семи та іншими однодумцями щодо санкцій, посилення виконання існуючих заходів та усунення лазівок, а також подальшого посилення заходів проти обходу санкцій.

Європейська рада закликала всі країни негайно припинити будь-яку допомогу росії у її військовій агресії проти України, пряму чи непряму, зокрема, шляхом постачання товарів та компонентів подвійного використання.

Зокрема, документ рішуче засуджує розгортання збройних сил КНДР у війні проти України, а також постійну військову підтримку, яку надають, серед інших, Іран, Білорусь та КНДР.

Лідери повторили терміновий заклик до росії та Білорусі «негайно забезпечити безпечне та безумовне повернення до України всіх незаконно депортованих та переміщених українських дітей та інших цивільних осіб».

Інші зусилля з гуманітарної допомоги та заходи зміцнення довіри, зокрема обмін військовополоненими та повернення цивільних осіб, мають бути частиною шляху до миру, заявили вони.

«Європейська рада також підтверджує зобов’язання ЄС забезпечити повну відповідальність за воєнні злочини та інші найсерйозніші злочини, скоєні в ході агресії Росії проти України. У цьому контексті Європейська рада закликає до наполегливих зусиль у рамках Ради Європи щодо введення в дію Спеціального трибуналу з розгляду злочинів агресії проти України та створення Міжнародної комісії з розгляду претензій щодо України», – йдеться у документі.

Окремо зазначається, що Європейська рада наголошує на потенційній загрозі внутрішній безпеці ЄС з боку колишніх російських комбатантів, які брали участь в агресії проти України, та запрошує Європейську комісію надати оцінку можливих шляхів вирішення цього питання з урахуванням компетенцій держав-членів у цій сфері.

У документі зроблено висновок, що Європейська рада повернеться до цього питання на своєму наступному засіданні.

Як повідомлялося, президент Євроради Антоніу Кошта вкотре підкреслив, що всі лідери ЄС мають дотримуватися зобов’язань щодо політичного рішення виділити кредит для України на 2026-2027 роки, яке було прийнято всіма 27-ми членами Євроради у грудні 2025 року.

Фото: ОП

Сообщение Результати обговорень щодо України в Єврораді: документ підтримали 25 країн ЄС появились сначала на Український репортер.