У понеділок, 13 липня, колегія суддів Вищого антикорупційного суду (ВАКС) оголосила вирок, яким визнала винуватим колишнього народного депутата України Андрія Деркачап винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 28 ч. 1 ст. 111 (державна зрада за попередньою змовою групою осіб), ст. 368-5 (незаконне збагачення) КК України.

Йому призначене покарання у виді позбавлення волі строком на 15 років з позбавленням права обіймати посади, повʼязані з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, строком на 3 роки, з конфіскацією усього належного йому на праві власності майна.

Як зазначає Transparency International Ukraine, “судові дебати тривали з 9 по 23 червня. Прокурор вважав провину Деркача доведеною свідченнями та експертизами: за версією слідства, у 2019–2020 роках той регулярно зустрічався в Москві з представниками Головного управління Генштабу зс рф, а потім за російські гроші проводив пресконференції для дискредитації України. Захист заперечував співпрацю з російським Головним розвідуправлінням, вважав дії Деркача законними депутатськими повноваженнями, наголосив на недопустимості частини доказів обвинувачення і просив повністю виправдати підсудного.

Читайте також: Як нардеп і агент раші Андрій Деркач продався кремлю за 30 срібняків.

Ось відомі факти про Деркача-молодшого:
• з 1994 по 1996 рік був заступником керівника Контрольної служби Президента України Леоніда Кучми.
• З 1996 по 1997 рік — консультант президента України із зовнішньоекономічних питань.
• З 1997 по 1998 рік був першим помічником прем’єр-міністра України Валерія Пустовойтенка.

Зрадника не зупиняли, і перед ним, звичайно, відкривалися нові можливості, в тому числі бізнесові. У 2006 році Деркач став президентом Національної атомної енергогенеруючої компанії «Енергоатом», генеральним директором державного концерну «Укратомпром». Він дуже хотів бути на цих посадах, щосили дерся сюди.

Андрій Деркач обіймав посаду президента “Енергоатому” у 2006-2007 роках, за даними слідчих, зберіг розгалужену мережу впливу в ядерному секторі України в інтересах росії протягом наступних років.

Це був махровий ворог, який орудував майже відкрито, не приховуючи  хижих устремлінь, ненависті до всього українського.

Олена Зарецька пише у соцмережах: “А тепер згадайте ким був татко Деркача. Леонід Деркач (помер у січні 2022 року) був генерал-армії України та головою Служби безпеки України (СБУ) з 1998 по 2001 рік за часів президентства Леоніда Кучми. Він був причетний до “касетного скандалу” (плівки Мельниченка). Андрій Деркач є “спадковим КДБшником” і агентом РФ із багаторічним стажем, який керував мережею ГУ ГШ РФ в Україні. Батька Андрія також пов’язують із рішенням про передачу українських бомбардувальників Росії в 1999 році…”.

Андрій Деркач багато шкоди завдав Україні, зокрема і своїми брехливими, маніпулятивними інформаційними ресурсами, які працювали на росію, вели в Україні підривну діяльність в медійному просторі (згадаймо бодай гучну справу міжнародного афериста у торгівлі зброєю, російського агента Дмитра Стрешинського, який в Україні діяв під орудою Андрія Деркача, виконував його вказівки).

Газета «Кіевскій Телеграф», головним редактором якої у 2002 році був Сергій Мустафін (власник – Андрій Деркач), час від часу публікувала слідчі документи туринського розслідування  – це були так звані “покази Стрешинському італійському слідству в Турині щодо торгівлі зброєю), тобто брехливі, маніпулятивні матеріали. Редагував цю проросійську газетку також (до 2014 року) антиукраїнець і ворог нашої держави Володимир Скачко (нині в росії). Мета виступів (один з авторів – журналіст Максим Павленко) була одна – видати бажане за дійсне: мовляв, італійський суд визнав Марчука винним. Бо ж саме він, за “свідченнями” російського агента Стрешинського, “узяв на себе роль ініціатора та організатора злочинної змови” – нібито “сприяв” Стрешинськму в його оборудках. Насправді, все було докорінно навпаки. Саме Марчук, як голова СБУ, наказав викрити діяльність Стрешинського в Україні, що й було зроблено. Стрешинський втік з України.

На головному напрямку, себто мас-медійному, Андрій Деркач сконцентрував проти Євгена Кириловича групу з числа залежних від нього журналістів. Саме вони – слуги брехні – опублікували у газеті колективного листа до глави держави (Кучми) з вимогою звільнити Марчука з посади.

Російська спецслужба постійно завдавала ударів по українських структурах влади в тому числі через Деркача – Стрешинського – Сівковича – Рабіновича та інших зрадників. Стрешинського завербували росіяни, щоб використати його для дискредитації України на міжнародному ринку озброєнь, а також для того, щоб пустити у неславу ім’я Марчука.

Як відомо, за “заслуги перед росією” кремлівський фюрер путін нагородив Деркача “золотою зіркою” героя, він також став сенатором. А Стрешинському було доручено “новий фронт” – відкрити на підставних осіб зброярні у європейських країнах, що й було зроблено. Для яких диверсійних операцій використовується сьогодні зброя Стрешинського? Деркач знову є його куратором.

Генерал СБУ у відставці Віктор Ягун пише: “…Нерозкрита українська частина його (Деркача. –Ред.) агентурної роботи. Усі пам’ятають фігурантів “плівок Деркача”, але коло людей, з якими він працював роками, значно ширше. Частина з них намагалася впливати на енергетику, частина – на оборонний сектор, частина – на церковні та медійні структури.

Найнебезпечніше те, що:

• деякі з його людей у владі так і не стали публічними, бо ніколи не “світилися” поруч із ним;
• у кількох випадках це – особи, які сьогодні мають більше реального впливу, ніж той же Галущенко, якого часто згадують у контексті його оточення;
• частина з них могла діяти “легально”, просуваючи потрібні Кремлю рішення під прикриттям державних посад.

І саме це пояснює, чому росія так демонстративно нагородила Деркача саме зараз: виконані та невиконані завдання мають продовження.

Тому нагородження Деркача – це не просто жест. Це сигнал, що Москва:

• підтверджує його цінність як агента стратегічної дії;
• посилає меседж іншим “сплячим” агентам – що їхня вірність буде винагороджена;
• демонструє, що операції Деркача ще не завершені, а частина його мережі продовжує діяти.

Україні та партнерам важливо розуміти, боротьба з російською агентурою – не історія минулого, а історія, яка триває прямо зараз”…

Леонід Фросевич

Читайте також: Державні зрадники як явище, або Звідки беруться манкурти

Дивіться відео про махінації та підривну діяльність Стрешинського – Деркача:

Сообщение Вирок державному зраднику Андрію Деркачу – 15 років в’язниці (+відео) появились сначала на Український репортер.

Проте цей момент надає нам історичний шанс: саме зараз, і тільки зараз, ми можемо відновити світовий порядок. Умовою цього є те, щоб Європа та Америка діяли злагоджено, послідовно підтримували Україну та позбулися страху перед розпадом російського владного апарату.

Ціна помилкових рішень

Згубна терпимість до імперських амбіцій Сталіна після 1945 року була не просто дипломатичною помилкою. Масштабна матеріальна підтримка в рамках програми «Ленд-ліз» — зокрема 427 000 вантажівок, 2,67 мільйона тонн палива та 4,5 мільйона тонн продовольства — не лише дозволила збільшити чисельність Червоної армії до 11 мільйонів солдатів, а й закріпила сталінську диктатуру в усій Східній Європі.

Наслідки цього помилкового рішення загалом торкнулися близько двох мільярдів людей. Пригноблення в Європі: після 1945 року Радянський Союз встановив у багатьох країнах окупаційні режими, які придушували будь-які демократичні настрої ще в зародку. У той час як у Західній Німеччині та на Тайвані свобода та повага до людського життя стали запорукою економічного дива, комунізм створив апарати позбавлення прав, пригнічення та стеження. Комуністи проголошують, що відстоюють свободу, мир і рівність, тож чому ж їм потрібні тотальне стеження та апарати для пригнічення людей? Тому що цей режим є точно протилежним тому, що він проголошує, і боїться власного народу. Недарма в зонах окупації відбувалися повстання, які з Москви жорстоко придушували.

І все ж люди вийшли на вулиці, щоб повернути собі свободу. Так впала й Берлінська стіна, бо в НДР, попри масове стеження та знелюднення, люди були достатньо сміливими, щоб чинити опір. Так само й в Україні: попри величезний тиск з боку Москви люди вийшли на Майдан Незалежності й прогнали російського маріонеткового президента Янушенка.

1994 рік — Будапештський меморандум: ми припустилися другої фатальної помилки, коли змусили Україну передати росії свій величезний арсенал ядерної зброї — третій за величиною у світі, що налічував 176 стратегічних носіїв та понад 2 500 тактичних ядерних боєголовок. Казахстан і Білорусь також зазнали значного тиску в цьому процесі. В обмін на нікчемні обіцянки агресивній росії було повернуто саме ту базу сили, яку вона сьогодні використовує проти України та всього світу.

Глобальний ефект доміно, або, краще сказати, експортована тиранія.

Фатальне недооцінювання радянських амбіцій не обмежилося Східною Європою. Радянський Союз систематично експортував свою базу сили до Китаю. Завдяки масштабній військовій підтримці з Москви — зокрема, завдяки передачі величезних обсягів трофейної японської зброї в Маньчжурії (1945/46) — комуністи під керівництвом Мао Цзедуна змогли виграти громадянську війну проти національних сил. Наслідки цього геополітичного повороту відчутні й донині.

Історичні страждання: комуністичний режим у Китаї лише внаслідок «Великого голоду» спричинив загибель від 30 до 45 мільйонів людей.

Демократична альтернатива: поки переможені супротивники комуністів у 1949 році врятувалися на Тайвані, там розвивалося вільне й демократичне суспільство — живий доказ того, чим міг би стати цей народ, якби його не підкорили тоталітарному курсу.

Глобальний тягар: результатом є режим у Пекіні, який сьогодні, спираючись на історично сформовану владну базу, тримає мільярди людей під тотальним наглядом і загрожує глобальній стабільності.

На жаль, сьогодні мусимо визнати, що те, що було започатковано в Китаї Червоною армією у 1945 році, є зародком сьогоднішнього глобального системного протистояння. Авторитарна росія та тоталітарний Китай — це дві сторони однієї медалі.

Сьогодні Захід рятує себе, підтримуючи Україну, яка робить те, чого ми не зробили у 1945 та 1994 роках. Україна не лише веде оборонну війну, вона довершує боротьбу проти імперської експансії, яку ми занадто довго відкладали. Росія у своєму нинішньому агресивному вигляді має бути знищена, щоб стало можливим встановлення сталого порядку. Україна бореться з величезним бойовим духом і гуманністю — цивільні об’єкти не атакуються, на відміну від росіян, які сподіваються на перемогу, підступно вбиваючи цивільних.

Історичний міст: захисники свободи

Тягар фронтів: під час Другої світової війни «Українські фронти» (від 1-го до 4-го) були хребтом Червоної Армії. Саме українські солдати, здебільшого, звільнили свою країну від Вермахту, зазнавши невимовних втрат.

Демографічне знищення: тоді як центральна частина росії (РСФСР) зазнала втрат населення приблизно на 12 %, Україна втратила близько 16 %, а Білорусь — від 25 до 30 %. Це означає: Україна та Білорусь були головним полем бою та головною ціллю політики знищення.

Паралель: сьогодні ця схема повторюється. Агресор змінився, але мета — знищення української ідентичності та суверенітету — залишилася тією самою. І тоді, і сьогодні Україна є захисним щитом Європи.

Українська реальність: факти успіху

Щоб знову наповнити поняття «успіх» змістом, слід підкреслити асиметричний характер ведення війни. Перемога на Чорному морі без флоту: Україна фактично витіснила російський Чорноморський флот (один із найбільших у світі) із західної частини Чорного моря. Це історично унікальний випадок: держава без значного військово-морського флоту перемагає морську супердержаву за допомогою дронової технології та точних ударів.

Інфраструктурне обеззброєння: систематичне знищення російських нафтопереробних заводів та паливних складів українськими дронами за кордоном є стратегічним поворотом у війні. Росія втрачає свою фінансову артерію — нафтодолари, які фінансують війну.

Технологічна новаторська робота: сьогодні Україна є лабораторією найсучасніших методів ведення війни у світі. Її інтеграція штучного інтелекту, цивільних дронів та мережевого управління боєм (система «Кропива») частково випереджає західну військову доктрину.

Стійкість населення:незважаючи на наймасштабніші атаки на енергетичну інфраструктуру (які агресор святкує як «успіх», але які насправді є військовим злочином, що суперечить міжнародному праву), Україна не капітулювала. Ця воля є найпотужнішою зброєю.

У моєму найглибшому прагненні миру для цієї сильної та мужньої країни я молюся, Олена Ганзельманн-Юкін (Німеччина)

Сообщение Україна доводить до кінця те, що не вдалося зробити у 1945 році. Погляд з Німеччини появились сначала на Український репортер.

Це – зворушливі розповіді про воєнне сьогодення, яке тримають на своїх плечах, обороняючи країну від російських супостатів, наші звитяжці, люди фронту та тилу. У різножанрових матеріалах йдеться «про тих, чиї долі обпалила війна, про тих, хто самовіддано став на боротьбу з підступним ворогом, зазначається в передмові». Героями нарисів, інтерв’ю стали «воїни, волонтери, журналісти, мистці, педагоги, представники інших професій, яких об’єднує любов до України, прагнення жити у вільній, незалежній державі. Окремі розділи присвячено іноземцям, котрі вважають своїм інтернаціональним обов’язком прийти на допомогу Україні, тим нашим захисникам, хто, на превеликий жаль, не повернувся з поля бою.

Сьогодні, 29 червня, в Центральному будинку офіцерів Збройних Сил України відбулася презентація видання. На подію завітали герої журналістських матеріалів, воїни, волонтери, науковці, медійники, представники Спілки офіцерів України і, звичайно, упорядники, які й задали тон змістовній розмові. Нам приємно, що заступник голови правління Київської організації Національної спілки журналістів України Алла Миколаївна Малієнко надала слово і нам – у книзі розміщено наш нарис про подружжя волонтерів Світлану та Леоніда Волинець.

«Саме Світлана та Леонід Волинець чужу біду сприймають як свою, завжди готові небо прихилити до дітей-сиріт, живуть болями і тривогами свого народу. А по іншому не можуть… Якби полічити, скільки кілометрів загалом вони проїхали, починаючи з 2022 року, автомобілем дорогами Київщини, інших областей, то це, певно, були б десятки тисяч. І все заради одного – допомогти, зарадити чужій біді, посприяти, а то й обійняти тепло, щиро поспілкуватися, вселити надію, що добро переможе, що гуртом можна і гори звернути…».

На свою волонтерську стежину Волинці стали ще у 2009-му році, заснувавши Громадську організацію «Центр міжнародних відносин», яка об’єднує волонтерів із США, Великобританії й багатьох кран Європи.

Щиро радіємо, що у книзі колеги розповідають і про інших доброчинців, скажімо Вікторія Швець пише про В’ячеслава Запорожця, який після початку великої війни залишив свій бізнес і створив центр Tytanovi Rehub – нині допомагає військовим із найскладнішими ампутаціями.

Олексій Усачов запросив до інтерв’ю знану волонтерку, очільницю громадської організації «Петро і Мазепа» Зою Шкурко, яка відома активною участю в допомозі не тільки людям, а й тваринам, зокрема через проєкти «Чотирилапий Санта» та «Чотирилапий Захисник».

У розділі «На лінії вогню» читаємо про наших славних військових лицарів – велетів духу, незламних оборонців країни. Насиченим фактажем, багатим на цікаві подробиці є кожен матеріал цього розділу: і про легендарний батальйон «Свобода» (Олександр Вакуленко), і про «незручного» головного сержанта Володимира Ткача (автор нарису – журналістка Зоя Шарикова).

Розділ «Трагічна хроніка війни» відкриває нарис Алли Малієнко про воїна Олексія Анулю. Це – людина надзвичайної сили волі, величезної любові до України. «Він провів 10 місяців у російському полоні, переживши голод, катування та нелюдські умови. 130 днів чоловік провів у карцері…». Про це написав книжку «Jingle bellz» (торік у Києві була презентація цього видання).

«Війна з росією – це не боротьба націй, а боротьба варварства з цивілізацією», – стверджує Олексій Ануля. В унісон цій тезі можна розглядати і аналітичний матеріал відомого дипломата, ексміністра закордонних справ України Володимира Огризка «Рашизм» як злочинна теорія і практика росії». «Рашизм тотожний фашизму, нацизму, комунізму, тож його мають засудити як людиноненависницьку ідеологію та практику», – зазначає Володимир Огризко.

Не можна без хвилювання й душевного щему читати матеріали розділу «Пам’ять». З великою любов’ю Михайло Сорока (голова правління Київської організації Національної спілки журналістів України) розповідає про родину Медведів-Денисевичів, яку знає багато літ. У центрі його матеріалу історія добровольця, захисника Данила Денисевича, який загинув під Бахмутом.

«…Вони пішли на війну разом, – пише Михайло Сорока. – Уже в перший день підступного нападу рашистів на українську землю Борис Денисепвич і його син Данило добровільно прийшли до Голосіївського військкомату Києва, щоб стати в ряди оборонців столиці…»

А ось слова із цього нарису, які огортають серце невимовною печаллю. Михайло Сорока наводить фрагмент батькового звернення до сина: «Дорогий мій Друг, вірний Товариш, Побратим Світла, Син. Мій Герой! Я мав велику честь і великодушність Всевишнього знати тебе і бути поряд з народження. Я бачив тебе в справі «Дозор», у перші дні цього страшного сну ти був безстрашним в момент, коли ми були лише вдвох і цю рішучість бачив лише я. Ти прикривав мене увесь час, з самого малку. Ти прикривав мене так сильно, так досконало, що Бог, узрівши цей неймовірний талант Любові, не зміг втриматись і взяв тебе до Себе – ти став Пером його крила, завдяки якому існує Світ Добрих Людей на цій прекрасній планеті… Я впевнений, Богу стало легше… З тобою Йому стало легше прикривати цей прекрасний Світ від недосконалості і зла…»

Про віхи життя воїна неба, Героя України В’ячеслава Радіонова, який першим вступив у повітряний бій, пише Владислав Соколовський. Журналістка Вікторія Ляховець також присвятила свій матеріал повітряному асу, Герою України Михайлу Матюшенку, який загинув в бою з рашистами у небі над Чорним морем.

«Ці історії не просто хроніка подвигів і відповідальних місій, а ще й розбір того, що зумовило прояви такого героїзму, того, як народжується стійкість…», – зазначають упорядники книги.

А історій – багато. Про кожного героя можна написати окрему книгу, промовив директор Навчально-наукового інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Юрій Бондар. «Вони – справжня українська еліта, стрижень України», – вважає науковець. Повністю погоджуємося із цим твердженням.

Дуже хочеться, щоб про наших славних звитяжців знали усюди у рідній країні, а також у світі, щоб такі книги були у вітчизняних книгарнях, в бібліотеках, на українських книжкових полицях за кордоном. Про це також йшлося у виступах учасників презентації, зокрема на цьому наголошував дипломат, відомий журналіст з багатолітнім стажем роботи Станіслав Лазебник.

Директорка бібліотеки Центрального будинку офіцерів Збройних Сил України Тетяна Алісова також вважає, що саме такі книги допомагають світові зрозуміти, якими є українці – незламні, сильні, непереможні.

Голова Спілки офіцерів України, полковник у відставці Олександр Сасько у своєму слові від імені організації привітав усіх з появою книжки, зазначивши, що видання виконало важливу місію – документування сьогоднішнього, воєнного, періоду, а це – події як на фронті, так і в тилу.

Благородна місія, погодьтеся.

Світлана Фросевич, Леонід Фросевич

Сообщение У Києві презентували книгу «Незламні на фронті та в тилу» (+фото) появились сначала на Український репортер.

Що ж відкриє для себе читач на сторінках «ДЕЩО…»? Як пише авторка у передмові, «ДЕЩО…» «пропонує подивитися на нас, на себе, без пафосу, з самоіронією… З вистражданим оптимізмом! «ДЕЩО…» – про тексти, контексти, підтексти…»

Ці думки охоплюють чималий історичний період нашої Незалежності. Вони датовані, починаючи з 1995 року, зазначає пані Лариса, і «покликані практикувати причинно-наслідкове мислення, розвивати асоціації і образне сприйняття».

У цій розкішній та стильній книзі гармонійно поєднуються тексти авторки і малюнки добре знаного художника Анатолія Казанського, який колись творив у газеті «День». «Але малював, як філософ, провидець, який відчував, застерігав, – наголошує Лариса Івшина. – Не випадково його роботи поверталися щоразу новою гранню. Його стиль був сповнений смаку, гумору, сарказму… У поєднанні малюнків і думок з’являється особлива багатошаровість… Можна сказати – синергія, додана культурна вартість.

Ось у цій синергії кожен читач знайде для себе щось своє. Хтось потішиться афоризмами, крилатими фразами, хтось зацікавиться підтекстом оригінальної думки, а хтось, можливо, згадає, певні ситуації чи події в суспільно-політичному житті країни. За словами авторки, це ще й книга парадоксів. А можливо, дехто з політиків «знайде і себе» у певних висловах.

Між іншим, книга дає можливість і посміхнутися трішечки. Не сприймати усе занадто серйозно.

-По суті, це збірка періоду незалежної України, – сказала в інтерв’ю «Українському репортеру» Лариса Івшина. – Тут зібрано такі собі штришки, краплиночки. Але ж як відомо (і про це я завжди казала), що не варто пити все море, аби дізнатися, що воно солоне на смак. Достатньо і однієї краплинки…

А «краплинок» у книзі чимало. Ось хоча б: «Чому наші революції ходять задом наперед», «Не можна чекати від погано вихованих дітей, що вони стануть батьками нації», «Еліта, це ті, кого не можна купити», «Коли рамки свободи звужуються – треба йти вгору»…

Лариса Олексіївна сподівається, що книга підштовхне читача до обдумування, асоціативного мислення… Вона говорить про видання і як про азбуку політологічного сприйняття України після 1991-го. Отож маємо своєрідний «підручник з альтернативної історії».

Що цікаво, “ДЕЩО…” може бути також і книжкою-розмальовкою. Івшина пояснює, що «кожен може намалювати свій світ, або ж домалювати, перемалювати, заперечити тощо».

Безумовно, видання знайде широке коло читачів, упевнена політик, громадська діячка Ганна Гопко.

-«ДЕЩО…» – це не просто “дещо”, – сказала у виступі Ганна Гопко – В часи інтелектуального виснаження, коли у суспільстві беруть гору певне інформаційне передозування, ТікТокізація, спами, йде величезна боротьба за увагу… Тому дуже добре, що книга подає концентрат думок, підсумок помилок, які були в минулому і які можна виправити.

Народний депутат України, журналіст Микола Княжицький також вважає, що сьогодні, «коли живемо у доволі популістському та поверховому суспільстві, такі голоси мають особливу цінність». На його думку, нині ми говоримо не лише про минуле, але й про майбутнє, яке потребує серйозних, виважених і відповідальних думок».

Історик, науковець Ігор Сюндюков (на світлині нижче) каже, що «ця книга несе до читача величезний заряд, який не дозволяє думати про меншовартісність, вона також застерігає від антикультурної пихи, яка ще є у нашому суспільстві і з якою треба боротися. Важливо, що суспільство дивилося на себе ще й трішки іронічно. І добре, що Лариса Олексіївна не співає тут дифірамби…».

Журналіст, політолог Олег Медведєв у своєму виступі наголосив на особливій ролі газети «День» за період Незалежності, адже саме цей часопис був зразком якісної, глибокої, фахової журналістики, інтелектуальним центром в інформаційному морі, до того ж у творчому доробку редакції – низка знакових, добре відомих книжкових серій, фотовиставки.

Нинішня книга є приємним продовженням цих проєктів. Письменниця, журналістка НатАлія Дзюбенко-Мейс (на світлині) також високої думки про видання «ДЕЩО…». «Створювати короткі, влучні фрази – велика майстерність. Ця книга свідчить і про те, як можна осмислити події, ситуації, факти», – каже пані Наталія.

Цікавими роздумами про газету “День” та творчі проєкти видання, журналістику загалом поділилися радіоведуча, музикознавиця Галина Бабій, публіцист Віталій Портников.

Генерал-лейтенант у відставці, колишній заступник начальника Генерального штабу ЗСУ Ігор Романенко (на  світлині нижче) зазначив у виступі: книга є дуже важливою ще й тому, що триває війна з рашистами. На його думку, чимало висловів у книзі мають глибокий підтекст. Наприклад: «Другий геноцид за століття – це «двійка» з історії». «Нині загарбницька росія також чинить геноцид на нашій землі. Такі книги як «ДЕЩО…» допомагають в інформаційному плані, зміцнюють силу духу і у війську, і в суспільстві», – промовив генерал Романенко.

Отож вітаємо Ларису Олексіївну з появою такої вагомої і вельми потрібної книжки в нашому інформаційному просторі. А він, як написано в «ДЕЩО…», є «полем битви за свідомість».

Світлана Фросевич, Леонід Фросевич

Фото: «Український репортер», Фейсбук-сторінка Лариси Івшиної

Сообщение 100 незвичних думок від Лариси Івшиної. Світ побачила нова книга появились сначала на Український репортер.

Нова хвиля страждань: рекордна кількість жертв серед цивільного населення

Міжнародні спостерігачі б’ють на сполох. Згідно з повідомленнями Місії спостерігачів з прав людини Організації Об’єднаних Націй (HRMMU), інтенсивність повітряних ударів різко зросла. 2025 рік увійшов у статистику як найсмертоносніший для цивільного населення з початку війни, і ця сумна тенденція не припиняється. Тільки за перші місяці 2026 року кількість жертв серед цивільного населення порівняно з минулим роком знову різко зросла.

Загалом з початку війни ООН офіційно підтвердила понад 15 000 загиблих серед цивільного населення, серед яких сотні дітей. За даними правозахисних організацій, таких як Amnesty International та Human Rights Watch, реальна цифра набагато вища, оскільки багатьох жертв неможливо зафіксувати серед руїн зруйнованих будинків у районах бойових дій або на окупованих Росією територіях.

Лікарні, школи та театри під прицілом

Те, що Москва називає «точними ударами по військових об’єктах», на місці майже щодня виявляється безжальним руйнуванням цивільних об’єктів. Хроніка атак довга і позначена глибокими трагедіями.

Атаки на медичні заклади: у липні 2024 року у світі пролунав загальний крик обурення після цілеспрямованого ракетного удару по дитячій лікарні «Охматдит» у Києві — найбільшій онкологічній та спеціалізованій клініці для дітей у країні. Наприкінці літа 2024 року російська бомба влучила у будинок для людей похилого віку в Сумах.

Житлові райони під постійним обстрілом: чи то Харків, Одеса чи Дніпро — не минає й тижня, щоб посеред ночі дев’ятиповерхові панельні будинки чи приватні будинки не потрапляли під удар крилатих або балістичних ракет. Під час потужного обстрілу Тернополя наприкінці 2025 року майже 40 людей загинули у своїх ліжках, серед них — цілі родини.

Історичні трагедії: незабутнім залишається повне руйнування театру в Маріуполі навесні 2022 року, який, незважаючи на величезний, добре помітний напис «ДІТИ» (російською мовою), був бомбардований з повітря і поховав у підвалі сотні людей, які шукали притулку.

Тактика «плануючих бомб» і безпілотників дальнього радіусу дії

Російська військова стратегія зазнала технічних змін. Окрім відомих безпілотників Shahed іранського виробництва, рашисти масово застосовують так звані «плануючі бомби». Це багатотоннажні звичайні вибухові бомби з радянських запасів, які були модернізовані крилами та системою GPS-навігації. Вони мають величезну вибухову силу, є неточними та зносять цілі квартали. Оскільки їх запускають з літаків далеко за межами російського кордону, українській протиповітряній обороні надзвичайно важко їх перехопити.

Крім того, посилене використання дешевих дронів у безпосередній зоні фронту (як у Нікополі чи Херсоні) тримає решту населення у постійному страху. Вони цілеспрямовано переслідують автомобілі, евакуаційних волонтерів та цивільні ринки.

Зброя холоду: систематичний екоцид та руйнування енергетики

Центральною складовою цих звірств є свідоме відрізання населення від основ виживання. В результаті повторних масштабних атак, під час яких за кілька днів було задіяно понад 1 500 дронів та ракет, українська електромережа зазнала серйозних пошкоджень. Було атаковано більше половини потужностей з виробництва газу та майже всі теплові електростанції.

Мета збереження доказів: усі ці дані зберігаються в централізованій базі даних ООН із високим рівнем безпеки відповідно до міжнародних стандартів кримінального судочинства. Вони призначені для того, щоб у майбутньому суді без винятків притягнути до відповідальності не лише солдатів, які виконували накази, а й усіх, хто віддавав їх — від оператора безпілотника до генерала та керівництва держави.

Олена Ганзельманн-Юкин, Німеччина (спеціально для “Українського репортера”)

Читайте також: Диво України: погляд з Німеччини на нашу оборонну стратегію у війні з росією

Сообщение Терор з повітря: як російські бомбардування цілеспрямовано руйнують життя в Україні. Погляд з Німеччини появились сначала на Український репортер.

«Найстрашнішої кари бажаємо путіну та його оскаженілій орді!», – про це нам багато разів говорили колишні бранці рашистів, яких нелюди тримали у шкільному підвалі в селі Ягідне Чернігівської області.

Ми написали документальну книжку «27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному».

368 людей, 69 із яких – діти, сиділи в сирому підвалі майже без їжі та води, у кожного із них було по 60 квадратних сантиметрів площі. Це був скоріше підвал смерті. Слабші люди задихалися й божеволіли. 27 днів невільники почувалися смертниками, очікували загибелі. Від задухи, браку медичної допомоги й нелюдських умов перебування в тому підвалі померли десятеро селян.

У 2022 році, після звільнення Київщини від рашистів, ми об’їздили чимало міст і сіл, де все дихало людською бідою, стражданнями, згарищами та руїнами. Підготували та випустили серію відеосюжетів «Літопис війни» на ютуб-каналі «Українського репортера».

Нещодавно книжку “27 днів між життям і смертю” розміщено в експозиції Берлінського бункеру історій (це – Музей російсько-української війни). Дякуємо за цю важливу інформаційну підтримку Віланду Гібелю, одному з керівників музею.

Вдячні також громадянці Німеччини Олені Ганзельманн-Юкін за переклад книжки “27 днів між життям і смертю” німецькою. Пані Олена є патріоткою України, постійно підтримує боротьбу нашої країни з рашистською ордою.

До речі, книжка “27 днів між життям і смертю” є в бібліотеках української літератури в Токіо (Японія), Київського столичного університету імені Бориса Грінченка, Центрального будинку офіцерів Збройних Сил України, а також в Музеї книги та друкарства України.

Про що думається? Із вдячністю згадуємо журналістів, усіх колег, які не повернулися з доріг війни. У нашій пам’яті завжди буде киянин Святослав Варення, командир штурмового взводу, старший лейтенант ЗСУ. Святко загинув у 2024-му, на фронті. Перед широкомасштабною війною ми з ним спільно працювали над створенням відеофільму-розслідування «Повернення барона зброї». Це була людина честі, гарний фахівець у своїй справі. Ми постійно, під час роботи над фільмом-розслідуванням відчували надійне плече Святослава. Він був безвідмовним відео- оператором. Його поради були дуже корисними, вчасними. Дуже шкода, що Святка поруч немає з нами і що не знімаємо з ним нові журналістські відео-розслідування.

Звичайно, у кожного – свій фронт боротьби з московитською ордою. Ми, журналісти, з перших днів війни на інформаційному… Вже десять років без перерви ведемо сайт «Український репортер». Сповідуємо принципи правдивості, об’єктивності, незалежності, позаклановості. Так, нам нелегко на цій редакційні ниві, але не опускаємо рук, щодня пишемо… Наші герої – воїни, волонтери, діячі культурного, просвітянського фронту…

Знаковими для нашого сайту є відеовиступи Заслуженого діяча мистецтв України, письменника-сатирика Євгена Михайловича Дударя, Народних артистів України, поета-пісняра Вадима Дмитровича Крищенка, Героя України Анатолія Несторовича Паламаренка. 

Ми також тішимося, що нам дописують автори, в  тому числі з Америки, Німеччини, Великобританії, з інших країн. Особливо радіємо, коли читаємо добрі відгуки про свою журналістську працю від людей з різних регіонів України.

Велика усім вам подяка, дорогі наші! Ми дуже цінуємо таку, надзвичайно важливу, інформаційну підтримку. Разом – до перемоги!

Слава Україні! Героям слава!

Світлана Фросевич, Леонід Фросевич

Сообщение Журналістське свято воєнної доби. Про що думається? Хочеться Перемоги, справжньої, справедливої, великої появились сначала на Український репортер.

Тим не менш, просто боляче дивитися на те, що терористична росія робить з Україною. росія втрачає більше, ніж здобуває. Крім того, цей терор показує, які засоби вони зараз застосовують, оскільки на фронті вони безпорадні. Насправді диво України почалося 24 лютого 2022 року, адже дії оборонного фронту України були ефективними, і ось кілька фактів з цього приводу.

Коли 24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення, Кремль розраховував на швидку перемогу протягом кількох днів. Те, що цей план провалився і Україна зрештою змогла повністю вибити російські війська на півночі, було зумовлено надзвичайно гнучкою, децентралізованою та вкрай рішучою оборонною стратегією у перші тижні війни.

Три аспекти відіграли в цьому абсолютно ключову роль.

1. Тактичний геній: переміщення позицій протиповітряної оборони

Війна розпочалася в перші години з масованого російського обстрілу крилатими ракетами та балістичними ракетами. Метою Москви було повністю вивести з ладу українські ВПС та наземну протиповітряну оборону першим ударом. Те, що це повністю провалилося, було результатом превентивного шедевра українців:
тактика «розсіювання в останню хвилину» (розподіл): лише за кілька годин до перших ударів – попереджені власними та західними спецслужбами – українські військові передислокували майже всю свою мобільну ППО (переважно радянські системи С-300 та «Бук»).

Постріли в порожнечу: коли російські ракети влучали у координати, визначені за допомогою супутників, вони часто потрапляли лише у порожні казарми, покинуті позиції або манекени з дерева та надувних матеріалів. Справжні станції вже давно сховалися у підліску, лісах або цивільних ангарах.

Заблокований повітряний простір: оскільки протиповітряна оборона вистояла, росія так і не змогла здобути перевагу в повітрі. Російські винищувачі, які глибоко проникали в український повітряний простір, збивалися один за одним. Це змусило російські ВПС тримати свої літаки далеко за власним кордоном, що позбавило наземні війська вирішального захисту з повітря.

2. Закриті ворота до Києва: підрив злітно-посадкової смуги в Гостомелі

Стратегічним ядром російського «бліцкригу» була десантна операція на летовищі «Антонов» у Гостомелі. Елітні десантні війська (ВДВ) зайняли аеродром у перший ранок за допомогою вертолітного десанту. План: важкі транспортні літаки Іл-76 мали щохвилини доставляти тисячі солдатів і танків прямо під ворота Києва, щоб миттєво повалити уряд.
Реакція України була рішучою та надзвичайно ефективною:
цілеспрямоване руйнування злітно-посадкової смуги: українські підрозділи (серед яких Національна гвардія та спецпризначенці) одразу ж чинили запеклий опір. Коли стало зрозуміло, що аеропорт неможливо відразу повністю відбити, українська артилерія піддала власну злітно-посадкову смугу масованому обстрілу.

Логістичний крах: бетонну злітно-посадкову смугу довжиною 3 500 метрів так сильно розбомбили, розірвали та зробили непридатною, що жоден російський транспортний літак не зміг там приземлитися. Російський повітряний міст розвалився, навіть не розпочавшись. Елітні десантники, що приземлилися, опинилися в пастці без важкого підкріплення.

3. Кошмар колони: атаки на танки та постачання

Оскільки повітряний міст до Гостомеля провалився, російські танкові підрозділи мусили рухатися довгим і важким сухопутним шляхом з Білорусі. При цьому вони потрапили в пастку, яку досконало підготувала українська піхота.

Полювання на танки (феномен «Javelin» і «NLAW»)

Російські танкові колони були прив’язані до асфальтованих доріг, оскільки на початку весни на болотистій українській землі поза дорогами важкі машини одразу застрягали.
Невеликі, надзвичайно маневрені українські команди (часто лише 3–5 солдатів у цивільних автомобілях або на квадроциклах) ховалися в густих лісах і заростях вздовж доріг.
За допомогою західних протитанкових ручних систем, таких як американська «Джавелін» або британська NLAW, вони атакували танки в режимі «Top-Attack». Ракети летіли високо і влучали в башту танка — саме туди, де броня найтонша.  Тактика була простою: спочатку знищували перший танк колони, потім останній. Решта машин застрягала, блокуючи одна одну, і ставала легкою здобиччю.

Перерізання постачання: 64-кілометровий конвой

Мабуть, найбільшою катастрофою для російської армії став знаменитий військовий конвой довжиною 64 кілометри на північ від Києва, який застряг там на кілька днів.
Україна майже не атакувала важкоброньовані передові частини, а зосередила свої атаки за допомогою бойових дронів (таких як турецький Bayraktar TB2) та засідок саме на логістичному слабкому місці: бензовозах та вантажівках з провіантом.

Без пального сотні танків і бронетранспортерів просто зупинилися на дорогах з порожніми баками. У холодному березні у російських солдатів закінчилися пайки та пальне для обігріву машин. Багато солдатів, розчаровані, покинули свої машини і втекли пішки в ліси.
Висновок: Україна виграла початок війни не завдяки масі танків, а завдяки асиметричній війні. Приховавши власну протиповітряну оборону, унеможлививши ворожий повітряний міст шляхом знищення Гостомеля та перерізавши повільним танковим колонам їхні логістичні артерії (паливо та їжу), вона повністю зупинила російський наступ на Київ навесні 2022 року.

Хоча на початку війни Україна зупиняла російський наступ переважно за допомогою маневреної піхоти та засідок, її стратегія знищення російських збройних сил перетворилася на ультрасучасну технологічну війну на виснаження. Оскільки Україна перебуває у невигідному становищі щодо російської переваги в людських і матеріальних ресурсах, вона послідовно робить ставку на асиметричну війну та технологічні інновації.

Сьогодні українська оборонна промисловість та збройні сили спираються переважно на чотири основні стовпи, щоб систематично послаблювати та знищувати російські збройні сили.

1. Тотальна домінація дронів FPV та перехоплювачів

Дрони частково витіснили класичну артилерію як найважливішу зброю на полі бою. Україна індустріалізувала їх виробництво в рекордно короткі терміни.
«Зона знищення» на фронті: у радіусі 15–20 кілометрів уздовж лінії фронту для російських військ стало неможливим будь-яке незахищене переміщення вдень. Недорогі дрони FPV (First-Person-View) цілеспрямовано переслідують танки, бронетранспортери та окремі групи постачання. Навіть найсучасніші російські танки знищуються цілеспрямованими ударами по вразливих місцях (таких як моторний відсік) дронів вартістю 500 євро.

Оптоволоконний кабель проти перешкодоутворювачів: щоб уникнути потужної російської електронної війни (заглушення), Україна все більше покладається на дрони, які керуються за допомогою кілометрового, надзвичайно тонкого оптоволоконного кабелю. Вони абсолютно імунні до радіоперешкод.

«Shahed-Hunter» (перехоплювальні дрони): щоб заощадити дорогі західні зенітні ракети (наприклад, Patriot), Україна тепер використовує величезну мережу недорогих перехоплювальних дронів, які цілеспрямовано таранюють російські камікадзе-дрони в повітрі та змушують їх падати.

2. Знищення Чорноморського флоту (без власних військових кораблів)

Це одна з найдивовижніших сторінок сучасної військової історії: Україна потопила або серйозно пошкодила майже третину російського Чорноморського флоту, хоча сама не має власного флоту, про який варто згадувати.

Еволюція морських дронів: Україна розробила плоскі, надзвичайно швидкі катери з вибухівкою, такі як MAGURA V5 та Sea Baby.

Вони атакують російські військові кораблі під покровом темряви у скоординованих «вовчих зграях» (часто 5 або більше дронів одночасно). Поки перші дрони відволікають бортові гармати, наступні врізаються у корпус.

Сенсація під водою: Україна розширила цю боротьбу також під поверхнею води. Завдяки розробці підводних дронів (таких як «Sub Sea Baby») українським силам навіть вдалося успішно атакувати російський підводний човен класу «Кіло» безпосередньо біля причалу в суворо охоронюваному порту Новоросійська.

Відступ: росія була змушена значною мірою покинути символічний порт Севастополь у Криму та відвести свій флот далеко на схід.

3. «Кінетичні санкції»: глибокі удари по російській військовій інфраструктурі

Щоб позбавити російську військову машину фінансів та логістики, Україна проводить масштабну кампанію із застосуванням самостійно розроблених дронів великої дальності глибоко на території росії.

Атаки на нафтопереробні заводи: десятки російських нафтопереробних заводів, паливних складів та нафтових портів (наприклад, у Туапсе) піддавалися систематичним атакам. Мета полягає в тому, щоб перекрити постачання палива для російських танків на фронті та завдати шкоди найважливішому джерелу доходів Москви — експорту нафти.

Знищення баз бомбардувальників: оскільки західну зброю тривалий час не дозволялося застосовувати проти цілей на території росії, Україна використовує власні дрони для атак на російські військові аеродроми (часто за сотні кілометрів за кордоном), щоб знищити там стратегічні бомбардувальники «Туполєв» та склади плануючих бомб на землі.

4. «Війна операторів дронів»

Україна усвідомила, що технологія настільки хороша, наскільки хороші люди, які нею керують. Тому триває цілеспрямована кампанія зі знищення російських структур фахівців.
Полювання на елітні підрозділи: важливим прикладом є цілеспрямоване розгромлення російського «центру Рубікон» з передових безпілотних систем. За допомогою електронної розвідки та сигналів дронів Україна цілеспрямовано виявляє висококваліфікованих російських пілотів дронів та їхні командні центри і знищує їх за допомогою високоточної артилерії (такої як HIMARS) ще до того, як вони встигають запустити свої дрони.

Висновок: сьогодні Україна знищує російську армію за допомогою системи асиметричних ударів та виснаження. Боротьба з дорогими, важкозамінними російськими системами озброєння (військові кораблі, танки, нафтопереробні заводи) за допомогою надзвичайно дешевих, вироблених у країні дронів та інтелектуального програмного забезпечення змушує росію вести військову кампанію, що супроводжується величезними економічними та людськими втратами.

Слава Україні!

Олена Ганзельманн-Юкин, Німеччина (спеціально для “Українського репортера”)

Сообщение Диво України: погляд з Німеччини на нашу оборонну стратегію у війні з росією появились сначала на Український репортер.

Власне, про митця ми читали й раніше у довідковій літературі, але ось випала нагода близько, навіч побачити його роботи. І це завдяки добре знаній художній галереї «АВС-арт», яка продовжує постійно тримати руку на пульсі мистецького життя. Тут відкрили ретроспективну пам’ятну виставку Народного художника України Золтана Мички (1949-2017) «Мир твоєму дому», у якій близько сорока робіт. Саме таку назву має одна з картин живописця.

Погодьтеся, назва дуже символічна, акцентує на глибинній сутності творчості митця, «пов’язує» всі картини, всю експозицію. «Мир твоєму дому» – це ще й мир твоїй душі, спокій, гармонія, побажання саме такого, блаженного, стану. Зрештою, вона має ще і євангельскі витоки. Усі ми хочемо, щоб наші оселі були в безпеці, щоб жити нарешті під мирним небом. Про це, зокрема, говорила під час відкриття експозиції мистецтвознавець Алла Маричевська. яка разом з донькою художника Юлією Мичка-Левченко, працювала над підготовкою цієї виставки. Експозицію сформовано таким чином, що тут простежується доволі цікавий творчий шлях художника: від академізму – до абстракції.

Хто ж він, Золтан Федорович Мичка? У Вікіпедії читаємо: корінний мукачівець, щонайменше чотири покоління його предків жили в Мукачевому. У 1972-му закінчив відділення художників-оформлювачів Одеського обласного будинку народної творчості. Учасник художніх виставок: обласних та всеукраїнських — з 1973 року, закордонних — з 1987-го. Учасник міжнародних пленерів та симпозіумів. Бібліофіл. Володів мовами східної, центральної та південної Європи. Засновник і директор Мукачівської картинної галереї (1995-2005 роки).

Відомо також, що митець був учасником 130 європейських міжнародних пленерів та симпозіумів у 32-х країнах. Його твори  зберігаються в музеях і колекціях як в Україні, так і поза її межами.

Сьогодні з творами Золтана Мички знайомляться кияни. Засновник і фундатор галереї голова Громадської організації «Фонд муніципальних реформ “Магдебурзьке право”, очільник Київської організації Національної спілки художників України Михайло Поживанов підтримав ідеєю проведення цієї класної виставки. Про вагомі здобутки закарпатського живовописця має знати якомога більше людей.

Для популяризації творчості митця багато зусиль докладає його донька Юлія Мичка-Левченко.

-Я хочу не лише розказати про свого тата, але й крізь призму його робіт показати як він творив, – сказала у виступі на відкритті експозиції пані Юлія. – І мені дуже важливо, що все нові й нові люди приходять на виставку, обмінюються враженнями про картини. Бо коли говорять про людину, про художника, то мистецтво – живе, і це дає силу родині художника. Загалом це вже одинадцята персональна виставка Золтана Мички, яку ми відкрили з 2017 року. Кожна з них – по своєму особлива, світла, добра. Я завжди намагаюся додати нові роботи, показати повніше творчість живописця як для глядача, так і для мистецтвознавців, творчих людей. Родзинкою нинішньої експозиції є малюнки. Готуючи твори для виставки, я навіть розгубилася, що вибрати… Бо мені усі роботи подобаються, як і мамі. А вона, до речі, радила обов’язково показати глядачам малюнки церков. Ці роботи мають ще й архітектурну цінність, бо церкви – давнішні, тато їх малював, причому з різних сторін, у 1970-х роках. Можливо, деяких храмів уже й нема.

Відібрали для експонування також портрети людей, типажі…

Пані Юлія згадує, що Золтан Федорович дуже охоче їздив на пленери, його магічно тягнуло у гори, до монастирів. Пленери були його життям. Бувало, що брав з собою доньку, тоді ще школярку.

-Іноді тато запитує мене: «Якого кольору небо?» Сіре, кажу. А він мені: «Ні, не сіре. Подумай добре!». Він завжди просив мене думати. Після його слів бачу, що небо трішки рожеве. Тато завжди звертав увагу на колір. Я вже тоді розуміла, що він дуже любив людей. У яке б гірське село ми не приїхали, було відчуття, що тато там як свій, що він тут давно живе. Він знав дуже багатьох тамтешніх людей. Йому було важливо показати красу Закарпаття, щоб нею милувалися усі. А особливо його захоплювали діти. Усіх хлопчаків, яких малював, називав «Іванками». На цій виставці є малюнок «Іванко». Тато завжди у поїздки брав з собою багато цукерок, пригощав дітей. Ось така, дуже тепла, любов до дітей відчувається у багатьох його роботах.

Сьогоднішня виставка «Мир твоєму дому» – саме про любов, про отчий дім і що означає він для кожного. Для Золтана Мички рідний дім – мальовниче Закарпаття, Мукачево. Родина – це також дім, як і Україна.

Головний редактор газети «День» Лариса Івшина каже:

– Я дуже рада, що галерея «АВС-арт» робить велику справу, популяризуючи творчість художників. – Хоч я особисто не знала Золтана Мичку, але мені давно відома закарпатська школа живопису. У газеті «День» ми розповідали про усі важливі мистецькі події в Ужгороді, побували тут зі своїми книгами (Бібіліотека газети «День». – Ред.), в тамтешньому музеї експонувалася наша фотовиставка. Закарпаття – дуже багатий край на талановитих митців. Тому, вважаю, що на творчість кожного талановитого художника має бути особливий погляд талановитого глядача, мецената, журналіста, тих, хто підсвітить цей талант. І дуже добре, що галерея якраз і підсвічує таланти з кожного нашого регіону. А ще мені здається, що перш ніж говорити про європейську інтеграцію, нам потрібно говорити про внутрішньо-українську інтеграцію. Галерея Михайла Поживанова – місце про внутрішньо-української інтеграції, паралельно з європейською. Тому що ми пізнаємо красу одеської школи живопису, закарпатської, інших шкіл… Це такий виразний, глибокий “заміс”… Тому не випадково ось ці, яскраві, українські характери усім нам подобаються. А уявіть собі, якби усі імена наших художників були відомі в Луганську, Донецьку, Севастополі, то скільки б людей мали б бажання жити разом, однією українською родиною!

Микола Кутняхов, член Національної спілки художників України також вважає, що назва виставки є вельми виправданою.

-Оглядаючи картини, складається враження, що панують спокій, гармонія, є потужна енергетика, – розмірковує художник Микола Кутняхов (на світлині перший ліворуч).

Хоч наскрізною ідеєю експозиції є узагальнений образ рідного дому, тим не менш представлені роботи є водночас і різноплановими, висловив свою думку в коментарі авторам цих рядків генерал-лейтенант у відставці, колишній заступник начальника Генерального штабу ЗСУ Ігор Романенко, який завітав на відкриття виставки.

-На мій погляд, у кожній картині художник показав, як можна чарівно працювати з кольором, «грати» на контрастах, зображуючи, наприклад, пори року. Донька живописця говорила, що у нього є послідовники, учні, які розвивають манеру його письма, щоб вона не була втрачена. Тому що це багатство нашої країни, нашої культури. І це дуже важливо, – промовив генерал Романенко. – Приємно, що, незважаючи на важкий стан в країні, на війну, все ж чимало робиться для розвитку культури. Гарний приклад у цьому показують Михайло Поживанов, родина Золтана Мички. Відвідувачі художньої галереї мають можливість доторкнутися до високого мистецтва, а ще, так би мовити, відновити себе й енергетично.

Продовжуючи розмірковувати над дивовижною кольористикою в роботах митця, процитуємо Аллу Маричевську.

– Дивишся на деякі картини і бачиш, як автор вібрує, скажімо, на межі фігуративу і не фігуративу. Як розмивається форма, але суть, що це пейзаж, все одно залишається, ти його бачиш. Але ти його бачиш уже на рівні емоцій, як колір тебе ніби «насичує».., – говорить пані Алла.

За її словами, низка цікавих робіт на виставці – рисунки та замальовки.

Головний редактор журналу «Образотворче мистецтво», мистецтвознавець Володимир Петрашик особисто знав художника. Про це й говорив у своєму виступі, акцентуючи також на творчій манері Золтана Мички.

Петрашик каже, що в галереї «АВС-арт» цілком справедливо й закономірно звернулися до творчості закарпатського митця. Тут дуже ретельно, на високому професійному рівні підходять до відбору претендентів для участі у виставках.

-Радію, що кияни можуть побачити картини Золтана Мички, – говорить Володимир Петрашик. – Золтан Федорович був не просто художником, це була надзвичайно інтелігентна, мудра людина. Він, вважаю, сформував свою творчу манеру – це важливо для закарпатської школи живопису. Мичка дуже глибоко роздумував над темою релігії. Він глибоко поринав у теми архітектури, народної творчості, любив село. Добре знався на проблематиці культури. З ним було легко спілкуватися. Він був абсолютно доступним.

Отже, запрошуємо до художньої галереї «АВС-арт».

Виставка триватиме до 20 червня, відвідати можна з 12:00 до 18:00 щодня, крім неділі та понеділка.
Вхід вільний. Адреса: вулиця Глибочицька, 32-В, 3-й поверх.

Світлана Фросевич, Леонід Фросевич.

Фото: “Український репортер”

Сообщение «Мир твоєму дому». В київській галереї “АВС-арт” – дивовижна художня виставка (+фото) появились сначала на Український репортер.

Його кураторами є Віланд Гібель та Енно Ленце, керівники Берлінського бункера історій, які, за словами колишнього заступника міністра оборони України Ганни Маляр, «пройшли довгий і складний шлях для створення музею».

«Мета музею – не просто історичний опис хронології та наслідків війни, а спроба показати, як її переживають реальні люди. У центрі експозиції – особисті історії українців і записані інтерв’ю про перший день повномасштабного вторгнення. Окрема увага приділена болісному вибору, перед яким опинилися мільйони людей – виїхати чи залишитися. Поряд зі свідченнями людей представлені й предмети, привезені з фронту, – зазначає Deutsche Welle. – Значна частина експозиції присвячена військовій техніці. Відвідувачам демонструють деталі російського ударного безпілотника-невидимки С-70 і частини російського вертольота Ка-52, збитого над островом Зміїний.

Представлені й цивільні речі – наприклад, підірваний у квітні 2025 року автомобіль гуманітарної місії. Експозиція регулярно оновлюватиметься: команда проєкту повідомляє, що щомісяця виїжджає в Україну, щоб привозити нові предмети та інформацію. Тексти до артефактів представлені німецькою та англійською мовами, пропонується безкоштовний аудіогід, в тому числі українською та російською мовами…»

Ми раді повідомити вам, шановні читачі, що сьогодні в цьому музеї є чергове оновлення – поруч з іншими виданнями, важливими експонатами представлено нашу документально-публіцистичну книжку «27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному». Про це нам повідомив Віланд Гібель (на світлині нижче), за що ми йому щиро дякуємо.

Вдячні також за сприяння у цьому громадянці Німеччини,  патріотці України Олені Ганзельманн-Юкін. Пані Олена переклала нашу книжку німецькою.

Російські військові увійшли в Ягідне, що біля Чернігова, 3 березня 2022 року, зробили штаб у місцевій школі й оселилися в хатах місцевих мешканців. Вони зігнали майже всіх жителів села у шкільний підвал, де утримували, як живий щит, майже місяць, аж до своєї втечі з Ягідного. На вулицях селах рашисти багатьох розстріляли.

368 людей, 69 із яких – діти, сиділи в підвалі, без повітря, майже без їжі та води, у кожного із них було крихітне місце площею приблизно 60 квадратних сантиметрів. Це був скоріше підвал смерті. Слабші люди задихалися й божеволіли. Це були жахливі тортури. 27 днів невільники почувалися смертниками, очікували загибелі. Від задухи, браку медичної допомоги й нелюдських умов перебування в тому підвалі померли десятеро селян.

У передмові до видання кандидат мистецтвознавства, професор, письменник, голова правління Київської міської організації Товариства «Знання» України Василь Неволов зазначає:
«27 днів між життям і смертю» – це книжка про те, як українці змінюються через війну, як наша повсякденна мова стає мовою війни, колись звичні й важливі речі – болючими тригерами, а певні відчуття та емоції – такими, які хочеться забути, але водночас і запам’ятати назавжди. Автори зібрали й виклали думки та переживання багатьох жителів села Ягідного, які після повномасштабного вторгнення росіян в Україну на довгі 27 днів опинилися між життям і смертю…

Книжка Світлани і Леоніда Фросевичів не лише проникає у душу, а й продирає нутро. Вона залишає наскрізні отвори у свідомості, крізь які прозирає та реальність, від якої хочеться затулитися долонями. Війна завжди приходить несподівано. Просто одного разу пролунають постріли, спалахне вогонь у вікні – й звичний хід днів безповоротно порушиться. І настане час боротися за власне виживання та вирішувати, за якими барикадами опинитися.

Напевне, документальні твори про війну саме такими і мають бути: з голим, жахливим фактажем, як дроти без ізоляції, простими, без надмірних словесних кучерявостей, але із чіткими промовистими деталями. Звісно, про злочини ворога, навіть якщо про них боляче згадувати, необхідно писати: щоденні вбивства, допити заручників, яких ґвалтували, в яких стріляли… Як і про мешканців окупованих тодішніх сіл і містечок, яким не було куди тікати і яких ніхто не рятував від перманентної загрози їхньому життю. Такі тексти мають бути – як сама війна, в якій ми не завжди можемо встановити хід подій, але за наслідками (розкиданими тілами та розлитою кров’ю) ми знаємо, що тут сталося. «27 днів між життям і смертю» – глибока, захоплива розповідь про життя в окупації, його драму, проблеми вибору й самоідентичності, національної психології та патріотизму, радикальних поглядів і ліберальної байдужості. Це локальна історія одного звичайного села на Чернігівщині, прагнень, мотивації та цілей його жителів перед небезпекою, коли за лічені години можуть помінятися історія і твоє місце в ній…», – пише професор, письменник Василь Неволов.

Свідчення колишніх заручників – як відкрита рана: рашисти задля розваги стріляли бранцям під ноги, погрожуючи вбити. А одного разу вдарили з кулеметів по людях на цвинтарі під час похорону… Приниження були безкінечні, ягіднянців змушували вчити московитський гімн, замість туалетного паперу навмисно кидали до підвалу підручники з української мови та історії України…

Ягіднянці вистояли, попри всі катування. Тепер про них мають знати не тільки в Україні, а й у всьому світі. Аби воєнні злочини, скоєні російськими вбивцями, ґвалтівниками, мародерами, були розглянуті Спеціальним міжнародним трибуналом й обвинувачені одержали найсуворіші покарання. Щоб подібне більше ніколи не повторилося…
Ми дуже хочемо, щоб ця книжка лягла на робочий стіл слідчих міжнародного трибуналу, стала ще одним доказом воєнних злочинів проти українців. На своєму інформаційному фронті докладаємо максимум зусиль, щоб зібрати якомога більше документальних свідчень потерпілих, тих, хто був заручником рашистів у різних підвалах, катівнях, кого викрали, незаконно затримали, ув’язнили…

До речі, один із керівників Музею російсько-української війни Віланд Гібель (на світлині нижче) потужно працює на інформаційному фронті, підтримуючи боротьбу українського народу проти російських окупантів.

Віланд Гібель також розмовляв з мешканцями села Ягідне – бранцями рашистів, розмістив на ютуб-каналі відеорепортаж про сумнозвісний шкільний підвал, а точніше про цю російську катівню. Цей матеріал про Ягідне можна подивитися ТУТ.

Світлана Фросевич, Леонід Фросевич

Відео: презентація книжки «27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному»

Сообщение Нашу книгу “27 днів між життям і смертю” про злочини російських окупантів у Ягідному розмістили в Берлінському бункері історій появились сначала на Український репортер.

Яким же бачить світ, наповнений глибинними сенсами, художник Михайло Поживанов? Майже місяць у величному львівському Палаці Потоцьких експонуються картини, створені художником Поживановим.

Виставка підходить до завершення, її оглянули чимало львів’ян, гостей міста. Сьогодні пропонуємо дещо підсумкове про цю подію в контексті творчості митця. Розміщуємо допис доктора мистецтвознавства Ольги Луковської.

«Для Михайла Поживанова, чия життєва траєкторія охоплює політику, науку й культурну діяльність, звернення до малярства постає не як прагнення вибудувати професійну мистецьку кар’єру, а радше як сміливий творчий експеримент, що відкриває ще одну особливу грань його індивідуальності, – пише Олдьга Лутколвська. -Живопис для митця є формою самопізнання й внутрішнього відновлення, а також інструментом розуміння світу через емоційний досвід, який дає змогу по-новому передавати власні внутрішні стани. Малярство як альтернативна форма самовираження, розширює горизонти різнобічної діяльності Поживанова.

Сам митець зізнається, що знайомство з малюванням відбулося випадково під час реабілітаційних сеансів і неймовірно захопило його. Взявшись за пензель, він натхненно, крок за кроком, вивчав секрети майстерності, набирався досвіду й професійних навичок, відвідував художню студію, брав уроки в сучасних українських художників. Малярство стало для нього не просто захопленням, а свідомим вибором, що вимагає праці над собою та глибокої емоційної віддачі. Його не цікавить суперництво з професійними майстрами. «Мої творчі пошуки тривають у кожній новій картині, із кожним новим образом, який вдається передати на полотні», – зазначає художник. Автор усвідомлено прагне виразити власне бачення світу й виявляє виняткову щирість у творчому процесі. Саме ця відвертість і  робить його живопис переконливим.

У картинах Поживанова простежуємо не академічно вивірене мистецтво, а художній досвід, своєрідний «щоденник переживань», де важливими носіями сенсу й пошуку гармонії є колір та світло. Цей підхід можна трактувати як експеримент із мовою живопису, що демонструє пошук власного способу комунікації з прекрасним.

Пізнаючи світ через особисті відчуття, Поживанов трансформує їх у барвисті експресивні композиції, виконані переважно акрилом. Колір стає головною домінантою емоційного змісту картин. Яскраві, чисті поєднання вібрують на полотнах мелодійністю й випромінюють особливу позитивну енергетику. Цей позитив відчутно діє на глядача, можливо, тому, що пов’язаний із внутрішньою натурою автора: відкритістю, сміливістю, щирістю й цілісністю його творчої постави.

Мистецька палітра Поживанова є доволі різноплановою, охоплюючи жанри від урбаністичних пейзажів і натюрмортів до експресивних абстрактних композицій. Аналізуючи художні пошуки митця, бачимо його захоплення декоративними можливостями малярства: експерименти з ритмом ліній, плямами, фактурами.

Особливе місце у його творчості займає образ міста як динамічного, контроверсійного, повного контрастів простору. Художник трактує його не як суто архітектурний об’єкт, а як багатогранний символ – місце емоцій, пережитого досвіду, а також пам’яті.

Поживанов, який керував металургійним велетнем – містом Маріуполь і працював у Києві, бачить місто кольоровими площинними плямами, горизонтальними чи вертикальними, а також зигзагоподібними лініями, що символізують плинність, суперечливість й бурхливість міської рутини.

Львів, Київ, Одеса, Харків, Відень чи Будапешт – у кожному місті митець знаходить свою гармонію кольорів і ритмів. Пензель митця рухається то стрімко, то спокійно, немовби відтворюючи рух простору та людського життя. На полотнах часто постають спогади про близький серцю Маріуполь, руїни якого художник пропускає крізь власну емоційну оптику.

Асоціативною багатозначністю вирізняються пейзажі художника. Для митця палітра стає засобом не лише організувати композиційний простір, але й передати особистісну інтонацію. Яскраві жовтогарячі акорди, глибокі сині чи зелені площини, різкі контрасти червоного й чорного формують експресивну тональність образів та увиразнюють їх динаміку. Митець вводить у тло несподівані колористичні акценти, застосовує багатозначні рішення, перетворюючи реальні пейзажі в декоративно трактовані образи.

У натюрмортах, сюжетних композиціях, а також у зображеннях жіночих постатей і портретів автор відмовляється від реалістичної деталізації. Композиції побудовані на співвідношенні кольорових мас, де предмети й образи набувають умовності. Через такі твори найповніше розкривається ліричний та емоційний бік творчості Поживанова. Не менш важливим напрямом є абстрактні композиції, у яких художник демонструє схильність до декоративних узагальнень на основі гри кольорових акцентів. У його творах поєднуються асоціативність і багатозначність образів, що надає картинам особливої глибини.

В абстрактних роботах мистецький пошук Поживанова виходить за межі фігуративу, перетворюючись на чисту енергію кольору. Ці твори є справжнім «калейдоскопом життя», де усе тривожне й радісне, передумане внутрішньо, знаходить своє місце та свій порядок. Картини митця поєднують декоративність й асоціативність, ліризм і безпосередність, що робить їх цінним мистецьким досвідом, а сам автор доводить, що мистецтво може стати гармонійним балансом між особистим і суспільним, емоційним і раціональним.

Творчість Поживанова підтверджує, що мистецтво може бути не лише професійною практикою, а й експериментальним простором, де політик і громадський діяч виявляє власні інтенції та знаходить джерело духовної сили».

З біографії Михайла Поживанова.

Народився 12 квітня 1960 року в місті Дніпро.
Почав трудову кар’єру 1986 р. як розливальник сталі на металургійному комбінаті «Азовсталь» у Маріуполі.
У 1991-1994 роках навчався в докторантурі Дніпропетровської національної металургійної академії, захистив докторську дисертацію з технічних наук. Має вчене звання професора. 2003 р. отримав другу спеціальність – юриста, закінчивши Національну академію внутрішніх справ України.

Народний депутат України ІІ, IV, V та VI скликань; міський голова Маріуполя (1994–1998); заступник київського міського голови (1999–2005); заступник міністра економіки України (2008–2010). Із 1998 року – голова громадської організації «Фонд муніципальних реформ «Магдебурзьке право». Автор понад 100 наукових публікацій, численних винаходів і патентів, а також науково-популярних та суспільно-політичних видань, зокрема книг «У майбутнє треба дивитися очима правди і добра» (2001), «Українські вектори місцевого самоврядування» (2004), «Повернення на континент європейської цивілізації» (2006), «Колокол звонит и по тебе» (2014), «Книжка про місто» (2022), «Одеські художники XIX-XXI століть. Десять біографічних нарисів про тих, хто жив чи творив на березі Чорного моря» (2025).

Член Національної спілки художників України (з 2021) та Національної спілки письменників України (з 2023). Почесний академік Національної академії мистецтв України (з 2022) та голова Секції почесних академіків; заступник голови Національної спілки художників України (2024–2025). У квітні 2026 року Поживанова було обрано очільником Київської організації Національної спілки художників України.

Доктор технічних наук, професор.

Навчався живопису приватно у Фердинанда Гьотца (Австрія), у студії живопису та малюнка «L.Studio» (Україна), в Анатолія Фурлета, Олега та Ярослава Ясенєвих, Валерії Москвитіної (Україна). Автор ілюстрацій до поетичних збірок Василя Куйбіди «Топологія уяви» (2019), «Сліди на воді» (2024) та Василя Степаненка «100 митей» (2025).
Михайло Поживанов активно підтримує соціально-гуманітарну сферу України, сприяючи розвитку мистецтва, літератури та міжнародного культурного обміну. Завдяки його зусиллям як міського голови Маріуполя у 1990-х роках було відновлено Галерею Куїнджі (нині – Художній музей імені Куїнджі). У 2009 року заснував художню галерею «АВС-арт», на базі якої реалізує масштабний видавничий проєкт «Імена» – серію мистецьких альбомів, присвячених провідним українським художникам, і в якій уже вийшли книги про творчість Бориса Буряка, Феодосія Гуменюка, Петра Бевзи, Сергія Савченка, Олега Мінька та Олега Ясєнєва.

Член наглядових рад Львівської національної академії мистецтв та Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. Член піклувальних рад Національного музею «Київська картинна галерея» та Національної бібліотеки України для дітей. Голова Наглядової ради Благодійного фонду сприяння ініціативам газети «День» та меценат Премії імені Джеймса Мейса-2019 «За громадянську позицію» в галузі публіцистики.

За сприяння Поживанова видано альбоми геніального українського художника Івана Марчука «Дорога додому» (2008); Київського музею російського мистецтва (2009); Музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків (2010); Шевченків «Кобзар», ілюстрований графікою Софії Караффи-Корбут (2011). Також коштами М.Поживанова видано монографічне дослідження мистецтвознавиці Олесі Авраменко, присвячене творчості знаного українського мистця Віктора Зарецького: «Зарецький. Терези долі» (2017); найповніший реєстр українських екслібрисів «Український книжковий знак XIX – XXI століть: каталог колекції Степана Давимуки» (2017); книгу під редакцією Лариси Івшиної з бібліотеки газети «День» «AVE. До 100-ліття Гетьманату Павла Скоропадського» (2018)…

Заслужений працівник промисловості України (2004). Нагороджений Орденом Мистецтв III ступеня Національної академії мистецтв України (2025).

Участь у виставках
2018
Персональна виставка (галерея «АВС-арт», м. Київ)

2019
Персональна виставка (галерея «АВС-арт», м. Київ)
Групова виставка «Жовтий/Блакитний» (галерея «АВС-арт», м. Київ)

2020
Персональна виставка (галерея «АВС-арт», м. Київ)
Групова виставка «Срібне сяйво зими» (галерея «АВС-арт», м. Київ)

2021
Групова виставка «На яринних теренах» (галерея «АВС-арт», м. Київ)
Групова виставка «Жовтий/Блакитний» (галерея «АВС-арт», м. Київ)
Групова виставка, присвячена 85-річчю журналу «Образотворче мистецтво» (Центральний будинок художника, м. Київ)
Персональна виставка «У місті й за містом» (галерея «АВС-арт», м. Київ)
Львівський осінній салон «Високий замок» (Палац мистецтв, м. Львів)

2022
Всеукраїнський культурно-мистецький захід «Маріуполь – душа України» в рамках Всеукраїнського культурно-мистецького заходу «Нескорена Україна» (Центральний будинок художника, м. Київ)
Персональна виставка «Життєві перехрестя» (галерея «АВС-арт», м. Київ)
V Всеукраїнська трієнале абстрактного мистецтва «Арт-акт» (центр культури «Вернісаж», м. Чернівці)
Персональна виставка «Життєві перехрестя» (Літературний музей, м. Одеса)
Всеукраїнський культурно-мистецький захід «Україна і світ очима художників» до Дня художника (Центральний будинок художника, м. Київ)
Х Всеукраїнська історична бієнале «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників» (Центральний будинок художника, м. Київ)

2023
VІІІ Всеукраїнська трієнале живопису (Центральний будинок художника, м. Київ)
Всеукраїнська виставка до Дня Незалежності України (Центральний будинок художника, м. Київ)
Всеукраїнський культурно-мистецький проєкт до Дня художника «Згуртовані… Незламні…» (Центральний будинок художника, м. Київ)
Всеукраїнська художня Різдвяна виставка (Центральний будинок художника, м. Київ)

2024
Персональна виставка (Національна академія мистецтв України, м. Київ)
Всеукраїнський культурно-мистецький проєкт до Дня Незалежності України (Центральний будинок художника, м. Київ)
Звітна виставка відділень НАМУ (Національна академія мистецтв України, м. Київ)
Всеукраїнський культурно-мистецький захід до Дня художника (Центральний будинок художника, м. Київ)
Всеукраїнський культурно-мистецький проєкт «Шлях до Перемоги. Полум’яний тил» (Центральний будинок художника, м. Київ)
Всеукраїнська художня різдвяна виставка (Центральний будинок художника, м. Київ)
Всеукраїнська художня виставка «Соняшник – погляд сонця» (Музей-майстерня І. П. Кавалерідзе, м. Київ)

2025
Імерсивна художня виставка «Маріуполь нескорений» (Велика дзвіниця Києво-Печерської лаври, м. Київ)
Персональна виставка «Калейдоскоп життя» (галерея «АВС-арт», м. Київ)
Ювілейна виставка «Київська організація НСХУ. 55 років» (Центральний будинок художника, м. Київ)
Персональна виставка «Калейдоскоп життя» (Виставкова зала Одеської обласної організації НСХУ, м. Одеса)
Х Всеукраїнська трієнале живопису (Центральний будинок художника, м. Київ)
Персональна виставка «Калейдоскоп життя» (Палац мистецтв, м. Львів)
VI Всеукраїнська трієнале абстрактного мистецтва «Арт-акт» (центр культури «Вернісаж», м. Чернівці)
Всеукраїнський культурно-мистецький захід до Дня художника (Центральний будинок художника, м. Київ)
Всеукраїнська художня Різдвяна виставка (Центральний будинок художника, м. Київ)
Групова виставка «Візуальний театр “ВЕРТЕП”» (Національна академія мистецтв України, м. Київ)

2026
Виставка «Срібне сяйво зими» (галерея «АВС-арт», м. Київ)

Про експозицію в Палаці Потоцьких читайте також: У знаменитому Палаці Потоцьких відкрили виставку художніх робіт Михайла Поживанова

Сообщение Картини Михайла Поживанова є справжнім «калейдоскопом життя». Роздуми про виставку в Музеї Потоцьких (+фото) появились сначала на Український репортер.