І це зрозуміло чому. Український поміщик Євген Чикаленко (21 грудня 1861 — 20 червня 1929 рр.) мав голову світового мудреця. Він першим зрозумів і пішов тим шляхом, що коли має бути самостійна Україна (вислів належить приятелю Є. Чикаленка — адвокату Миколі Міхновському — проголошено це харківським правником 1900 року), то для утворення нації народ неодмінно повинен мати свою національну мову.

І ще тоді, коли в царській Росії на всю драконівську пащу діяли Валуєвський циркуляр (1863 р.) і Емський указ (1876 р.), Євген Харлампійович підготував і впродовж п’яти років наполегливо та невтомно пробивав у Санкт-Петербурзі, у кабінеті міністра внутрішніх справ Росії, дозвіл на друкування рідною мовою своєрідної енциклопедії господарювання українців на своїй землі. І таки добився свого — такий твір, накладом 500 000 примірників був видрукуваний і безкоштовно потрапив до сотень тисяч селянських хат, з яких малеча вчилася читати і писати.

Чикаленко створив і почав видавати першу в Росії щоденну (!) україномовну газету «Рада», котра виходила у світ із 1906 по 1914 рік, дехто нині пише — по 1919 рік. Нехай сперечаються історики, виясняють, колись таки досягнуть спільної думки…

Першою україномовною газетою, яку відомий поміщик з одеського села Перешори видавав на особистий кошт, об’єднав під одним дахом усі кращі літературні і інші творчі сили пригнобленої нації, лав змогу повірити всім, хто працював у «Раді» у свої сили.

Це Чикаленко згуртував довкруги себе – Лесю Українку, Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Олену Пчілку, Олександра Олеся, Миколу Вороного, Бориса Грінченка, Миколу Лисенка, Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, всю найпотужнішу тодішню журналістську рать, серед яких опинилися Симон Петлюра, Дмитро Дорошенко, Людмила Старицька-Черняхівська, Спиридон Черкасенко. І навіть юний Павло Тичина.

Це ж історичний факт, про який чомусь ніхто не говорить, що створення Центральної Ради, як головного керівного, спрямовуючого центру розбурханих революцією мас початку двадцятого століття належить Євгену Чикаленку.

Що першим претендентом на папаху глави Центральної Ради був перешорський поміщик із-під Одеси, меценат української культури, який фактично уже спродав усі свої поля й маєтки заради того, щоб жила, функціонувала, щодобово виходила в люди україномовна газета «Рада». Але Євген Харлампійович відмовився від цього поста і в свою чергу на це коронне місце в історії України запропонував львівського ученого Михайла Грушевського, котрий тієї пори якраз перебував у Москві. Цікавий і такий факт, котрийсь чомусь, можливо, з етичних міркувань, мало оприлюднюється в пресі та літературі.

Поїзд із М. Грушевським та його науковою свитою мав до Києва прибути вранці. На світанку на пероні зібралася вся політична рать Центральної Ради. Поїзд запізнювався… все більше і більше. Тоді несподівано поступило повідомлення, що в потягу на під’їзді до Києва сталася пожежа. Багатьом пасажирам довелося рятуватися, розбивши вікна ваганів.

І ось приголомшені зустрічаючі побачили, як з боку хутора Михайлівсього, Москви, по шпалах фліртувала дивна процесія. Це були пасажири, що вистрибнули з палаючого поїзда. Дехто прошкував напівголий. Серед таких побачили і майбутнього першого президента УНР М. Грушевського. У нього в поїзді згоріли… штани, тому він діставався Києва у самих лише, даруйте, кальсонах…
Чи не тому, браття мої, українці, нам так не везе з вождями-правителями. Тому, що перший незалежний князь український приплинув із боку Москви, та ще й у підштаниках?

Тільки в цьому аж ніяк не винен був пан Чикаленко. Якого невдовзі пропонували на роль і місце самого гетьмана України. Перед обранням на цю посаду Павла Скоропадського. Але скромний і неамбітний поміщик у габаритних юхтовий чоботях і крислатому капелюсі за будь-якої погоди не погодився і на це. Він вважав, що свою головну місію уже виконав — навчив Україну любити свою рідну українську мову. Шанувати своїх корифеїв слова — їх, про кого йдеться, я називав дещо вище, а ось серед музикантів це були два Миколи — Леонтович та Лисенко.

Думаю, що Росія, а головне наша внутрішня ворожа колона малоросійщини ніяк не може і по нині простити Чикаленку того, що це він кебетливий та розважливий привів в нашу політику, виплекав з молодих нігтів Симона Петлюру, Дмитра Дорошенка, «відкопав» серед починаючих дописувачів газети «Рада» (ЄХ мав моду особисто перечитувати всі до останньго листи, котрі приходили в редакцію!) майбутнього українського письменника і політика Володимира Винниченка, привів до Києва Михайла Грушевського і багатьох-багатьох інших політиків, військових.

Євген Харлампійович, як говорилося вище, розробив проект, вибудував, реструктурував під головний робочий орган в умовах багатовладдя, революційного розгардіяшу Центральну Раду. І тут я не можу втриматися від питання, яке давно вже лоскоче, даруйте за відвертість, мені серце і душу: а чому в Україні працює якась Верховна Рада, а не Центральна Рада?

Справжнє дітище рішучих українців, які творили національну державу на теренах від Сяну до Дону, в межах давніх материнських кордонів України, де були колись наш Зелений Клин — (Приамур’я, Далекий Схід — усього близько одного мільйона квадратних кілометрів території, коли нинішня суверенна Україна має їх лише 603 тисячі квадратних кілометрів), Малиновий Клин — (Краснодарський і Ставропольський краї РФ), Жовтий Клини — (нижнє Надволжя, а це в межах сучасних Астраханської, Волгоградської, Саратовської, Самарської та Пензенської областей РФ), Сірий клин — (Південно-Західна Сибір — Омська, Новосибірська області, частина Алтаю, Північний Казахстан), Берестейщина — (вважайте частина Білорусі).

Верховна Рада, це тоді, коли поліція місяцями боїться назвати, хто ж насправді сидів за кермом авто нардепа, яке збило людей у Києві. Верховна Рада, це коли тимчасова слідча комісія не може оголосити, хто ж зрадив Україну, видавши ворогам нашим секрети спецоперації ГРУ МО України проти терористів-найманців Московії. І це тоді, коли держава офіційно називається буцімто парламентсько-президентською, а насправді є першим кроком до махрової диктатури. . Що ж буде з нею тоді, коли вона стане парламентським угрупуванням, як того дехто вельми бажає?

Будучи свого часу однією з найбагатших особистостей України, Євген Чикаленко все приватне майно, асигнації, кошти пускав виключно на розвиток справи українства. Якщо виникали борги в редакції газети «Рада», він приїздив із Києва в Перешори чи Кононівку під Драбовом (нині це Черкаська область), де свого часу придбав чудову маєтність з чудесним, мрійливим ставком у центрі села, і без жалю виставляв на торги, продавав чи то пасіку, озеро, ферму, шмат поля.

Він начебто відчував, що незабаром панству кінець, а треба, конче треба, щоб люди знали історію України, і оголошував конкурс на 1000 карбованців за кращу статтю з нашої минувшини.

Підтримував краснописьменство у всіх його проявах, надаючи фінансову підтримку і маститим літераторам, і прогресуючій молоді. Буваючи за кордоном, купляв, до прикладу, красиві краватки для Михайла Коцюбинського, який кохався у цих яскравих цяцьках, фінансував його поїздки на острів Капрі, де приписували письменнику лікуватися медики.

Усе закінчилося доволі плачевно: під завісу свого віку, все своє добро роздавши людям, Євген Харлампійович разом із другою молодою дружиною фактично побирався в Чехословаччині, куди його закинула емігрантська доля. Щоденна україномовна газета «Свобода» двадцятих років минулого століття, котра видавалася в США закликала своїх читачів у всьому світі скинутись на прожиток недавнього щедрого київського мецената пана Євгена Чикаленка…

Коли у грудні 2014 року, після знаменитих подій на Майдані, на бульварі Шевченка — навпроти Бессарабского ринку довгоочікувано нарешті впав з високого постаменту (не без сприяння хлопців зі «Свободи») Бланк-Ленін, я написав, що це звільнилося місце для нового справжнього поводиря українського народу Євгена Харлампійовича (дехто пише Харламповича) Чикаленка. І по сьогодні дотримуюся цієї думки.

Україна – теплі, щедрі долоні планети, котрі споконвіку дають людству хліб і до хліба. Ви ж, сподіваюся чули: нинішнього (2021) року наша держава виростила і дала світові майже 100 мільйонів тонн зерна, з якого 48,8 млн тонн реалізовано за межі кордонів.

Кому головному в центрі столиці має стояти пам’ятник? Та звісно ж хліборобу-поміщику. Та такому світилу-політику, державному мужу, великому і знаному письменнику, публіцисту, меценату – Євгену Чикаленку. Це ж він на початку минулого століття зібрав 25 тисяч карбованців і віддав їх на будівництво у Львові так званого Академічного дому.

В його побажанні-заповіті вказувалося, що тут мають право мешкати, насамперед, молоді жителі, студенти Наддніпровської України, які приїхали здобувати освіту в Галичині. Аби було зрозуміло, що таке 25 000 карбованців, то вам вкажу один важливий ціновий орієнтир. Тієї пори гарна, дійна корова на ринку коштувала 3-4 карбованці. Молодий тягловий віл обходився 4 карбованці 50 копійок.

Сьомого грудня 1930 року на добру і незабутню пам’ять про Великого мецената вдячне українське студентство урочисто, в присутності митрополита Андрея Шептицького, встановило на стіні Академічного дому пам’ятну дошку з написом: “На вічну пам’ять великого громадянина Євгена Чикаленка, засновника цього Дому. – Українське студентство. 07. ХІІ. 1930”.
Тепер у цьому приміщенні розташувався гуртожиток студентів Академії друкарства (вул. Коцюбинського, 21.). На жаль, пам’ятна дошка не збереглася.

Але ж це не Київ, а Львів, наша буцімто культурна столиця. То хіба ж треба дивуватися, що на берегах Дніпра-Славутича уже понад сім років точиться просто таки запекла боротьба горстки ентузіастів за те, щоб нарешті в топоніміку міста-града було закарбовано нарешті ім’я Євгена Чикаленка.

Усі ці часи в Києві при владі, на жаль, залишаються бездушні, тупі малороси. Під їх керівництвом КМДА і Київрадою заклало бомбу проти таких святих українців, яким був, зокрема, і пан Чикаленко. Вони протягнули за основу рішення про те, що основне голосування громадян столиці щодо перейменування вулиць, площ, станцій метро міста буде проводитись електронним голосуванням. Через набрані голоси на сайті КМДА.

Уявляєте, яка «лафа» для москворотих, щоб начебто законним шляхом не пропустити в назви топоніки нашої столиці жодного українського патріота. Для чого ж тоді існує ФСБ Росії, яке має в Києві найдовші вуха і руки?

Ми не раз дивувалися всі, коли голосували за присвоєння імені Євгена Чикаленка вулиці Льва Толстого, що знаходиться біля Національного університету імені Т.Г. Шевченка. Наш кандидат постійно веде перед у публічній комп’ютерній гонці. Але залишається доба і в вирішальну ніч, як правило, стається диво.

Хтось невидимий відкриває заставки і на млин безбожника з Росії, письменника, котрий ніколи не сказав жодного доброго, теплого слова про українців, і який має в Києві аж шість чи сім топонімів у назвах площ, вулиць провулків, станцій метро висипається ціла злива голосів на млин Л. Толстого. Ранок приносить однозначну перемогу тульському графу.

Соромно, образливо, тому, що це явна, стовідсоткова фальсифікація. З використанням комп’ютерної системи. Мої друзі пишуть заяви про фейки у підсумках голосування. Але піди доведи подібне. Довгорука горила на горі аплодує: «втручання в комп’ютерну систему не зареєстровано…» Спробуй, умотивуй протилежне.

З часом приходить нова битва. Мої друзі хочуть назвати іменем Євгена Чикаленка бодай парк, який носить ім’я… Валерія Чкалова. Сталінський сокол, здається, ніколи й не нюхав запаху українського неба. Що йому було робити тут, поки його не забили криваві люди Берії?

Але знову складається та сама відверто брехлива система підрахунку електронних голосів. До останніх годин перегонів впевнено лідирує Євген Чикаленко. А ось темної нічки, звичайно ж, під злощасну опівніч, звідкілясь випадає море голосів за московського коршуна. Все так робиться нахабно, відверто. Підсовується українській громаді столиці, як велика фіга. Мовляв, ваш все одно не пройде…

СБУ не реагує, керівництво КМДА розводить руками. Це, звичайно, кримінал. Але піди аргументуй, доведи. Кремлівські хакери впливають на результати виборів у США, ФРН, Швеції, Великобританії. Що їм поправити якісь маленькі цифри на якомусь там сайті у Києві… Смішно…

Не треба бути фаховим аналітиком, щоб зрозуміти: в Україні діє підпільний підривний центр від білих вовків Сибіру, котрий визначає на кого насамперед спускати хакерів в пору виборних баталій. Б’юсь об заклад, що на першому місці у них точно стоїть фігура колишнього українського поміщика, Великого Українолюба пана Чикаленка. Якщо зобижений уподовж століття невдячними українцями Євген Харлампійович лише зійде на постамент — Україна навіки стане безсмертною… Будьте певні!

…Попереднього, ще листопадового тижня мене порадував у телефонній розмові вічний романтик і справжній борець за просування імені Євгена Чикаленка в топоніміку Києва, колишній народний депутат України кількох скликань Верховної Ради Юрій Васильович Гнаткевич. Він же керівник просвітницького Центру імені Євгена Чикаленка. Ми, здається, із ним помінялися місцями.

Котрогось разу після такого гучного і відвертого, глузливого знущання комп’ютерних ворогів над нами, він, було, заявив мені, що все – більше, мовляв, у ці смішні ігри не буду. А потім ще й прислав мені дражливого листа, описавши все те, чому, він гадає, все так відбувається.

І що порядку в цій справі не буде, коли ми не будемо обирати проукраїнську владу. Я його, як міг заспокоював, переконував, що не може такого бути, щоб українці вічно програли… Буде, мовляв, сонце, буде свято і на нашій захмареній стороні…

Нині все відбувалося навпаки, позаяк Юрій Васильович вже давно знову міцно стояв на ногах у своїх понад вісімдесят літ, а я фактично розклеївся. Щоб підбадьорити мене, мабуть, пан Гнаткевич казав, що зараз знову проводитиметься голосування за присвоєння імені Є. Чикаленка назви однієї з площ у Подільському районі столиці.

—А головне, — зауважив він, — що все, здається, повертається до нас веселим сонцем. Он цими днями в Харкові відбулася вельми потужна науково-практична конференція до 160-річчя Євгена Чикаленка. Було дуже багато цікавих виступів. Більше того, он у цю неділю, що прийде…

—3 грудня, — підказую, уточняю…

—Еге ж, 3 грудня, — підтверджує Ю.В. Гнаткевич, —в знаменитих Перешорах, де народився і виріс Євген Харлампович відбудеться відкриття йому погруддя…

—Та ви що? — виривається спонтанне у мене…

—Еге ж, — продовжує мій співбесідник. — Я навіть маю свою, домашню, надійно підтверджену інформацію…

Він, схоже на те, відривається дещо від слухавки і кричить комусь, мабуть, дружині до сусідньої кімнати:

—Ларисо, де ти бачила бібілотеку імені Євгена Чикаленка? Нагадай…

Уже в трубку мені каже: «В Куяльнику з’явилася бібліотека нашого з вами кумира…»

Саме в ті дні, про котрі розповідаю, займався я розповсюдженням своєї книги, яка нещодавно вийшла друком у Києві, озаглавлена «Не проспімо, браття, ВОЛЮ». Через молодих і легких на удачу своїх родичів-племінників передав я твір і своєму давньому знайомому, завідувачу

Першим кардіологічним відділенням Олександрівської лікарні столиці України Олексію Івановичу Івашківскому, кандидату медичних наук. Дуже симпатичному і мудрому чоловіку. У названій книзі, до речі, найбільший за обсягом текстовий матеріал — три есеї — присвячено якраз пану Чикаленку, подіям довкруги його життєвої історії і долі.

Побачивши це, Олексій Іванович зателефонував мені і почав розповідати про фолькльорний колектив з яким він останнім часом тісно дружить і всяко йому допомагає в діяльності. І що цікаво, самодіяльним артистам найбільше цікаві події творчого і життєвого шляху знаменитого сподвижника і мецената.

Ще повідав мені пан доктор про те, що їм надзвичайно подобається ідея встановити пам’ятник Великому Українцю фактично на маківці Києва — на бульварі Тараса Шевченка. А щоб кращи познайомитись із діяльністю Євгена Харлампійовича, члени колективу аматорів поїхали нещодавно в Перешори тепер Подільського району Одещини — на батьківщину Є.Х. Чикаленка…

—Знаєте, — казав мені Олексій Іванович Івашківській, — а там, і це точно, збираються відкривати погруддя знаменитому письменнику, публіцисту, меценату української культури, який все що мав у приватній власності віддав на благо розвитку української мови та культури… Ми тепер всі знаємо знамениті слова Чикаленка: «Легко любити Україну до глибини душі, а спробуйте полюбити її до глибини кишень…»

Я, звичайно, щиро порадів такому незвичному збігу інформації в моїх руках одразу з двох джерел про майбутню велику подію під Одесою…

І ось в одному з південних інтернет видань читаю:

«На малій батьківщині видатного українського мецената, громадського і політичного діяча Євгена Чикаленка було відкрито його погруддя.

Про це, як передає кореспондент ІА «Контекст-Причорномор’я», повідомляється на Фейсбук-сторінці Південного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті.

Урочистості відбулися 3 грудня в селі Мардарівка, неподалік від родинного помістя Перешори, де народився й виріс Євген Чикаленко. В урочистостях взяли участь науковці з Києва та Одеси, керівники Подільського району та Куяльницької громади.

Звертаючись до селян-земляків Чикалека, співробітник Українського інституту національної пам’яті Сергій Гуцалюк зазначив, що такого масштабу особистостей наша країна народила не так багато. Бо саме Чикаленко мав очолити як Центральну Раду, так і Гетьманат. Але задля справи відмовився.

У рамках відкриття погруддя, Південний міжрегіональний відділ УІНП презентував новий відео-ролик «Меценат України», який стане доступним широкому загалу до ювілею Євгена Чикаленка наприкінці грудня.»

Слава Богу, Великий і Мудрий наш Євген Чикаленко, здається, повертається…

Олександр Горобець, письменник

Сообщение Один такий удатний українець на всі покоління й віки! Чикаленку рівних нема і поки що не буде… появились сначала на Український репортер.

Хлопці ж з Боснії і Ґерцоговини (ще іноді пишуть в офіційних проспектах – Херцоговини) були однозначно налаштовані на агресивну, наступальну гру, на боротьбу буквально за кожен м’яч і метр поля. Іноді здавалося, що спортсменів у білих футболках значно більше на зеленому газоні.

(У Львові національна збірна України з футболу зустрічалася з головною командою Боснії і Герцеговини – прямим конкурентом у боротьбі за друге місце, що дає право зіграти в плей-офф Чемпіонату світу-2022. Результат – 1:1. -Ред.)

А ось уся тактика нового плаксивого тренера (ось, мабуть, чому він живе з приставкою в. о.) полягала в тому, щоб не мішати вести свою гру супернику так, як він того бажає. Безглузда, зазначу, тактика. У кінцевому результаті неодмінно програшна…

Уже у першому таймі було зрозуміло, що гості обов’язково заб’ють гол у відповідь, оскільки вони безнастанно сиділи на воротах українців. А ті вирячковито очікували, коли боснійці сповна напасуються, на штрикають небезпечними, гострими ударами нашого голкіпера. Майже не втручаючись у гру команди суперників проти самого лише воротаря ’’Шахтаря’’, фактично відданого ворогам на розтерзання.

Запитується: настобіса така тренерська група? Це її такий ‘’новий стиль гри’’? Хоч би пан Шовковський втрутився, зчинив лемент, що не можна на розстріл віддавати самого лише захисника воріт.

Було ясно, що під час постійної навали хоч би один раз, а гравці з Херцоговини таки влучать у кут воріт, вільний від П’ятова. І що пізніше вони це зроблять по ходу матчу, тим плачевніша буде ситуація для українців під завісу гри.

Відтак, знову набридлива, безвольна нічия зі збірною країни, яка лише трішки більша за нашу Харківську область – і по території, і по кількості населення. Та ще ”збірники”зганьбили нічиєю фартову футбольну арену Львова, де основна футбольна дружина майже завжди перемагала.

Що гріха таїти: боснійці виглядали значно атлетичнішими, умілішими на зеленому газоні. В них фізіологічна підготовка добряче перевершує стан силового і морального духу українців. І тому практично в кожному двобої на полі перемога була на боці представників Балканського півострова. Іншими словами, всі атаки наших хлопців чомусь видавалися за польоти птахів зі складеними крильми… На жаль…

Перед матчем журналісти, які спеціалізуються на побіляфутбольних темах гамірливо переконували всіх у тому, що рівень розвитку гри з шкіряним м’ячем в Україні значно вищий. Думаю, що все насправді навпаки.

Боснійці добряче нам’яли боки нашим ‘’зіркам’’. Покидали наші футболісти спортивну арену у гнітючому настрої. Боюся навіть говорити про те, у що перетвориться матч 16 листопада ц.р., коли українці з’являться на газоні перед балканцями. Може одразу здатися? Без бою. Наші керманичі вже цьому навчили нас…

Фото на головній сторінці Павла Кубанова із сайту Української асоціації футболу

Олександр Горобець, письменник

Читайте також:

• Збірна України з футболу вже шість матчів підряд не може здобути перемоги

Сообщение Польоти зі складеними крилами. Про те, у який футбол грає збірна України появились сначала на Український репортер.

Родом творець геніальної, як я вважаю, поеми «Снідало сонце в тумані», котра мені вельми до шмиги, походить з мого племінного Поділля, Навіть більше того. Його родиме гніздо розташоване у селі Пелинівка, де з весни до осені, напевне, мешкає більше білогрудих лелек, ніж людських душ.

За моїм Джурином, колишньою середньовічною фортецею Чурилів, є розбитий путівець у бік Борівки та Моївки, крупних та відомих населених пунктів чудесного придністровського краю. Позаяк, асфальти із Джурина ведуть у бік ресурсних центрів – Вінниці, Києва, Кишинева.

А ось шлях у той бік, куди несе свої води муркотлива Мурафа, це напрямок до тепла і так званого виноградного поясу міжлуччя Південного Бугу та Дністра, де що не посади у багатий чорнозем, то на весну обов’язково рясним квітом забуяє.

Ось поблизу цих поселень, на річечці Бушанці і по нині борсається у непростому житті гурт пелинівських обійсть і білостінних хатинок в оточені гаїв та долин. І люди тут мешкають добропорядні, м’які та задушевні як прониклива поезія Івана Кокуци.

У літературу Іван Іванович зайшов із трудової журналістики. Газетярював у Могилеві-Подільському, в Вінниці очолював обласну молодіжну газету. За тим трудився власкором Українського радіо по Київській області. Років із три-чотири тому заходився створювати новинку комунікаційного напрямку – інтернет-радіо. Як Ванька каже – “етер-радіо”. Згодом воно стало називатися Емігрантським радіо.

Нині його позивні вранці і ввечері звучить на всю планету. Емігрантський етер Кокуци українці знають фактично в усіх куточках Землі. А пан Іван з його емігрантською службою, немовби, головний кормчий на всю планиду.

Наполегливо звав мене Ваня в свою редакцію. Але я, чесно кажучи, в розмовних жанрах не кохаюся.

Працюючи над словом, я іноді полюбляю повернутися до написаного, перечитавши створене на папері намагаюся оглянутися, оцінити його, відчути, як звучить висловлене, коли-не-коли, можливо, дещо витерти з уже вимереженого, заглянути до словника, підшукати більш влучний синонім до центрової фрази та інших значимих виразів. Щоб коли речення ляже в сторінку, іскри від нього сипались назусибіч… Еге ж…

А в теле-радіо журналістиці, погодьтесь, усе летить в ефір, як вода з ринви у зливу. Ні подумати, ні виважити слово. Того й дивись, аби яка дурниця зопалу не випурхнула поза зуби…

Згадали під час несподіваної розмови з паном Іваном рідні краї. Тут він і каже:

—А тобі таке прізвище — Балан відоме?

—Балан, — зважую я поймення на своїй вимові. — На скільки розумію, то це загалом джуринське назвисько. Мешкають, знаю такі родини у селі. Але когось конкретного пригадати не можу…

—Так я хочу тебе познайомити з твоїм унікальним односельчанином. Знаним сільськогосподарським ТОП-менеджером у далекій Ірландії, з-під самого знаменитого Ульстеру. Звати його Сергій Балан. Він народився у Борівці, куди я ходив до школи. Батько його — Дмитро Петрович, викладав там математику і фізику. Коли хлопчаку було три роки, а це нібито був 1972 рік, сім’я переїхала до Джурина. Батько, звісно ж, і там у школі навчав молодь точним наукам. А ти його не пам’ятаєш?

—Ні, — відповідаю колезі з Емігрантського радіо. — Мене в Джурині тоді вже не було. Я 1966-го закінчив школу. Спершу загарбала, сказати б, трирічна з принуки ненависна служба на флоті, за тим — робота в редакціях — у Вінниці, власкором «Сільських вістей» по західних областях України, за тим переїхав до Києва.

Вишипталось десять літ безпробудного редакторства, де дні і ночі згорали, як мить у колесі гарячих редакційних турбот. Іноді виривався на день-другий до матері в Джурин. Відтак, не було коли вникати в суть життя-буття односельців. Кого знав, на вулиці зустрів: «добрий день!», «будьте здорові!» — і помчав-поїхав…

А Сергій Балан закінчив Джуринську середню школу. Навчався у Вінницькому сільськогосподарському інституті. Мабуть-таки під впливом батька, прихильника точного, математичного аналізу здобув фах економіста. Якщо точніше – толкового аналітика.

А ще в Джурині одного з трьох братів Баланів – Сергія, знали, як файного, завзятого музиканта. Щонеділі на кутках – Гончарівці, Лапаївці, Тхорівці, Когутівці, Кривді, Причепилівці, на Русавському чи Голинчинському ярах люди гуляли велелюдні весілля. Дзвінкий, металевий, аж ніби сріблистий духовий оркестр з веселими бубонами скликав, підбадьорював усіх. Станеш, заслухаєшся, серце затріпоче, ноги так і просяться до танку. А як заплаче співоча гітара, так і хочеться бігти поміж люди…

А Сергій, розповідають, був унікальним гітаристом. Мав свій струнний оркестр.

— Напевне, що в дев’яності роки минулого століття, — згадує один із головних джуринських музичних авторитетів Леонід Андрійович Славний, — був час, коли, так би сказати, на марші тривала перебудова неформальних творчих колективів. З одного боку підросли дуже цікаві, музично обдаровані особистості — Сергій Балан, Микола Токарчук, їхні талановиті друзі. Вони створювали струнні оркестри.

Хлопці були справжніми віртуозами у грі на електронних інструментах. А з іншого боку, Джурин на весь район славився своїми оригінальними духовими оркестрами. Якими люди знали їх з дідів-прадідів. Таким трубачам, як Іван Колачинський, Борис Саулко, давно, напевне, треба було, виходячи з рівня їхніх творчих обдарувань, зі своїми уміннями працювати в кращих колективах національних філармоній.

І наші хлопці пішли правильним, як мені видається шляхом, — розмірковує пан Славний, — вони об’єднали на сільських масовках класичні духові оркестри з електроінструментами. І далеко не останню роль у цьому зіграв саме метикуватий Сергій Балан — всебічно і музично обдарована людина.
Незабаром у центрі весільних оркестрів ми побачили поруч усміхнених і веселих Сергія Балана та Івана Колачинського, кумирів веселого весільного шоу в Джурині та навколишніх селах.

Так наш герой зростав поміж людьми добродушним і щирим. Вельми авторитетним.

Після вузу С. Балан трудився економістом у колгоспі. Потрапив до невиліковно відстаючого господарства. Варто мені зараз, гадаю, назвати село його першої практичної прописки, — Стрільники під Рахнами-Лісовими, і кожен місцевий у подільській стороні знаюче посміхнеться: мовляв, то справжня пропаща сила та сторона.

Дарма, що в тих краях понад сто років тому учителював сам Михайло Коцюбинський. Ніколи там не ладились господарські справи. В соціалістичну еру насамперед. Хоча люди в тих краях мешкають добрі й надійні. Он же ж толковий і удатний джуринянин Сергій Дмитрович Балан обрав з-під тих кучерявих верб собі дівчину за дружину.

Але і таке господарство водночас могло стати чудовим майданчиком для виробничих експериментів, якщо об’єднують свої зусилля фахівці — економіст, агроном, зоотехнік. Сергій Блан якраз був тим стержнем, котрий гуртував довкола себе людей. Але час колгоспного життя несподівано вичерпався і згас. Пан Сергій перейшов на роботу економістом Деребчинського цукрового заводу. Це через поле-ліс від колишньої його роботи.

Наш герой завжди прагнув бути на вістрі економічних подій, виробничого прогресу. І коли лишень підвернулася можливість, сказати б, тут же вискочив за кордон на підвищення кваліфікації в галузі цукровиробництва.

Маршрут його навчальних горизонтів проліг до Німеччини. Почувався там наш знайомий, як король на іменинах: старання в сільгоспінституті, на заняттях німецької, принесли свої щедрі плоди — все розумів він без стороннього перекладу на закордонних семінарах, впевнено почувався в розмовному режимі і на трибуні.

Але в компанії, котра організовувала стажування, були підприємства і в інших країнах Євросоюзу окрім ФРН. Господарі вивезли слухачів і туди. Ось якраз там по-справжньому довелося почервоніти моєму односельцю: англійська мова для нього була справжня цілина. А діловий світ, як зрозумів Сергій Дмитрович, саме активно переходив на комунікаційні рейки англійської. Було над чим задуматись…

Тут якраз підвернувся давній і надійний товариш: запропонував варіант виїзду до далекої Ірландії, де була можливість працювати і водночас навчатися. Об’єктом роботи там виявилося промислове вирощування грибів…

То був якраз початок нового століття. Тоді, понад двадцять років тому, для українця таке виглядало фантастикою.
Саме тоді двоє друзів з сім’ями вперше приїхали до Ірландії. Це країна, яка займає площу понад 70 тисяч квадратних кілометрів, що загалом складає трішки більше за простори двох наших Харківської та Полтавської областей разом узятих, населення в ній понад 4,9 мільйона.

Грошова одиниця – євро. Час вступу до Євросоюзу – 1 січня 1973 року. Форма правління – унітарна парламентська республіка. Є свій президент, прем’єр-міністр, він тут називається — тишех… Слово ж «тишех» у прямому розумінні означає – «начальник»…

Ще зазначу, що Ірландія знаходиться у першій десятці найбагатших країн світу за рівнем ВВП на душу населення та індексу процвітання. 32-ге місце у світі за розміром ВВП. Після приєднання до ЄЕС, Ірландія здійснила низку ліберальних економічних реформ, які спричинили швидке економічне зростання.

Напевне, цікаво буде зрозуміти, чому Сергій Балан і його друзі в ту далеку пору початку нового століття обрали спосіб заняття — вирощування грибів? Справа в тому, що Ірландія уміло використовує своє близьке, сусідське розташування до Об’єднаного Королівства Великобританії.

І фактично є своєрідним незалежним сировинним придатком до Англії. Саме тієї пори в країні їхнього перебування розвинулося масове спорове розведення гетерогенних організмів на споровій основі. До острівної держави з Ірландії йшло щодоби сотні і сотні тонн делікатесних грибів, які залюбки споживалося в 66-мільйонній державі/

Сергій Балан розповідає, що на той час, коли вони на межі століття з’явилися на берегах Атлантичного океану та Ірландського моря, в Ірландії працювало 1400 грибних ферм. Це були, як правило, невеличкі сімейні виробництва на яких люди трудилися здебільшого родинами — переважно по 7-8-10 осіб.

Але після вступу до Євросоюзу Ірландія також потерпала від безробіття. Був вироблений урядовий стратегічний план, який проголошував курс на об’єднання таких малих господарськиих ферм. З тим, щоб зайняти людей на виробництві, механізувати їх.

Сьогодні ж в Ірландії працює 46 (!) міцних, стабільних виробництв з вирощування і постачання на ринки світу, насамперед, до сусідньої Англії щорічно тисяч тонн делікатесів.

Це уніфіковані підприємства, де постійно скорочується рівень ручної праці, основна частина процесів механізується. Хоча повністю автоматизувати це виробництво, либонь, ніколи не вдасться. Адже, зауважте, людині треба обов’язково вручну зрізати кожен грибочок, зважити його на терезах, записати ці дані, упакувати і відправити на грибообробну фабрику.

Ось на одному з таких сучасних виробництв провідним менеджером успішно трудиться виходець із подільського Джурина Сергій Андрійович Балан. За роки проживання в далекій заморській стороні він не лише досконало оволодів англійською мовою, а й закінчив спеціальний технічний вуз — університет у Белфасті, де готують менеджерів для подібних підприємств.

Його, як він вважає, невеличке підприємство, виробляє щотижня сімнадцять – двадцять тонн (!) свіжих унікальних грибів. Сказати б, цілий залізничний ешелон свіжої продукції!

При чому, саме його вже рідне підприємство єдине в тих краях вирощує унікальні шампіньойони кольору кави з молоком, які вельми ціняться в любителів делікатесної їжі. Це, мовбито, «Київський торт» серед подібної кондитерської продукції. За ними фактично вилаштовуються черги в ситій Англії, як колись за сосисками в голодному СРСР.

Як справжній українець, пан Сергій перше, що зробив у далекій стороні — спорудив добротну сучасну оселю. З колодязем у дворі, розписним журавлем над обійстям. Довкруги ростуть наші традиційні вишняки.

У травні над ними гудуть хрущі. Виросла гарна українська хата у графстві Каван (населення містечка складає 10 767 осіб), це Північ Ірландії, провінція знаменитого Ольстеру. Тобто, пустив глибоке коріння джуринянин над протокою Святого Георгія. Коли кому мріялось про таке родинну географію?!

І це не єдине те, чим, власне, відзначився, або ж, сказати б, виділився пан Сергій у тій далекій стороні. Він попри все завів ще й власну пасіку. Бо що ж то за українець без бриля крислатого над вуликом гомінливим, без запашного меду на Спаса і в інші святешні празники та будні дні?

Чи не так, друзі? Вже чотири роки поспіль Сергій Дмитрович качає по весні і влітку нектарний мед, щедро роздаровує його і українцям, і ірландцям. Його знає весь Каван. Кажуть, чарівний дивак з України! Хіба треба кращої реклами для нашої з вами, друзі, милої сторони?

—Коли я якось у Джурині заїкнувся, що в Ірландії будую хату, — розповідає Сергій Дмитрович, — мій джуринський дядько Віталій Григорович Балан і каже, якщо ти там не заведеш пасіки, не матимеш в обійсті бджілок-трударів, то ти не Балан, бо всі наші пращури Балани були пасічниками… Як я мав не прислухатись до цього?

А в перші роки по приїзді сюди, до Ірландії, хазяйновитий джуринянин буквально марив тим, щоб повернутися до України і в рідній стороні розгорнути подібні грибні виробництва.

Навіть досконало й скурпульозно вивчав цю проблему в наукових закладах тамтешньої республіки і в нашій стороні. Прийшов до однозначного висновку, що і в Україні нині ринок грибної продукції вже фактично заповнений. Адже технологія отримання делікатесів аж ніяк не секретна — навіть не ірландська, а голандська. Просто в острівній республіці підійшли до її застосування доволі серйозно. І це влаштовує споживачів і виробників. Ірландцям відтак заздрить весь світ…

У нього тепер є що з любов’ю плекати і в далекій острівній державі Британського архіпелагу. В нинішній сім’ї Сергія Балана росте аж… четверо синів.

Так сталося, що перша дружина вінничанка захворіла й померла. Від неї у нашого земляка залишилося двоє славних потомків – 22-х та 24-х років. Кожен із хлопців проживає окремо. Вони, коли сім’я мешкала в Дубліні, ходили до української школи. Де отримали добросердий, надійний національний гарт, через що вважають себе в англомовній стороні щирими українцями, джуринянами.

Таку чудову школу в столиці республіки організувала українська діаспора острівної держави. Всього у тому навчальному закладі отримували знання та виховувалося в національних традиціях українського козацтва понад сімдесят дітей.

Нині юнаки самостійні англомовні громадяни республіки, хоча поміж собою і з батьком спілкуються виключно українською. Доволі часто телефонують до бабусі Любові Сергіївної в Джурин. Здобувати первинну освіту вони починали в українському селі, і саме бабця водила їх до нашої початкової школи. Юнаки про це часто згадують…

Якийсь час тому пан Сергій одружився вдруге. Його обраниця емігрантка із Словаччини пані Данієла. У них народився син Патрик. Мати сама залюбки ходить у нашій вишитій сорочці і сина одягає в національне вбрання українців, співає в українському гурті, який, зрозуміло ж, організував пан Балан. Позаяк, без музики, співу, без традиційної гітари він жити не може.

Давно Сергій Дмитрович організував творчий музичний колектив.

І носить той голосистий національний колектив співаків та музикантів в ірландській стороні, щоб ви знали, друзі українці, високу і горду назву «Слава Україні!» Оригінальну і Святу! Позаяк, Сергій Дмитрович Балан великий український патріот. Його гурт глибоко інтернаціональний, у ньому є люди різних національностей, які з любов’ю виконують задушевні українські пісні. Іншими словами, кожен виступ творчого колективу «Слава Україні» в Північній Ірландії сприймається, як візит знаменитого колективу. У графстві Каван воно сприймається як свято. В такі дні чи не на кожній вулиці діти зично вигукують наш знаменитий лозунг «Слава Україні!» І Сергію Дмитровичу подібне, як бальзам на душу. Інакше він уже не може жити…

Зі Словаччини пані Данієлі телефонують і пишуть родичі та знайомі : «Ти, Данко, вже більше українка, ніж словачка…»
Нинішнього літо восьмилітній Патрик Балан їздив відпочивати на Вінниччину. Скаржився спершу батьку, телефонуючи, що по приїзді у Джурин, йому все ніяк не вдавалося порозумітися з бабусею і сільськими сусідськими хлопчаками.

«Я все розумію, що вони мені кажуть, — розповідав. — А ось коли я їм розповідаю про Ірландію, наше графство Каван вони ніяк не второпають…»

— За тижнів два, — мовить про це все Сергій Дмитрович, — у бабусі, на вулиці Залізничній, усе вже було просто чудово. Контакт з усіма найтоншими порозуміннями встановлено — і з бабусею, і з усіма дітлахами на вулиці. Говірливого Патрика всі на джуринській Тхорівці запрошують у гості, хочуть поспілкуватися з ним. Розпитати про тата і маму, про братів, про країну в якій він мешкає. Ми з Данієлою усіма хлопцями просто не нарадуємось, — мовить Сергій Дмитрович. — В дітях наше щастя…

Ага, щоб не упустити ще одну важливу деталь, пані й панове, замічу: в сім’ї С. Балана є ще й четвертий син, родом він, зрозуміло ж, зі Словаччини.

Якщо вам хочеться наживо послухати розмову Івана Кокуци і Сергія Балана на Емігрантському радіо, тисніть сюди — https://www.youtube.com/watch?v=argo6Vl-e3w

Олександр Горобець, письменник.

Сообщение Музичне чудо Ірландії – гурт «Слава Україні!» появились сначала на Український репортер.

Є у мене друг, який найбільше гордиться своєю… дружиною.

І сам чимало має заслуг: професор, знаний фахівець у галузі мікробіології, захисту довколишнього природного середовища. Але на першому плані для нього – справи і успіхи його Олени Анатоліївни. Вона – двигун сім’ї, локомотив руху. Від неї все крутиться…

Олена Анатоліївна – медик. І не просто людина в білому халаті – фахівець найвищого рангу в охороні здоров’я українців. Вона доктор медичний наук, професор. Визнаний в Україні спеціаліст з лікування розсіяного склерозу, мігрені.

Сказати б, надзвичайно проблемних хвороб центральної нервової системи. Статистика подає з цього приводу такі невтішні дані – від цих проблем в Україні страждають від 2 до 2,5 мільйона людей. Лікування надзвичайно складне.

Олена Анатоліївна вважається в державі тією людиною, котра визначає напрямки подолання цих проблем, орієнтуючись на світовий досвід. Тому не дивно, що в неї часті відрядження за кордон на різноманітні наукові конференції, симпозіуми. Доктор М’яловицька часто виступає там і зі своїми висновками, пропозиціями, ділиться власним досвідом, науковими розробками. Її професійне ім’я добре знане у світових клініках.

Починала своє наукове реноме пані Олена в Інституті геронтології Академії медичних наук України. Займалася фундаментальними дослідженнями механізмів старіння людей та вивчення чинників, які цей процес сповільнюють або прискорюють. Там і захистила свою першу наукову дисертацію. Дослідження нинішніх проблем, це, так би мовити, вищий, складніший процес медично-наукової діяльності професора О. М’яловицької.

Ґрунтовність і надійність у роботі Олени Анатоліївни – це, безперечно, родинна риса. Походить вона з сім’ї, де майже всі науковці. Найстарша сестра Наталя – кандидат наук, середульша – Ніна Анатоліївна – доктор юридичних наук, викладач Національного університету імені Тараса Шевченка. Всі зяті – науковці. Тепер і діти їхні вже захистили дисертації. Якщо зберуться всі гуртом, сідають до столу – справжній публічний науковий домашній симпозіум на чолі з Анатолієм Володимировичем.

Ах, пані й панове, ви ж іще не знаєте, хто такий Анатолій Володимирович М’яловицький?!

Тільки старожили можуть пам’ятати, що це свого часу був начальник… Леоніда Макаровича Кравчука. Саме так. Він тривалий час працював першим заступником завідувача відділу пропаганди ЦК Компартії України. Коли товариш Кравчук доріс до рівня того, що його потрібно було висовувати з Чернівців на посаду у Києві, йому запропонували якраз пост А. М’яловицького, котрого перед цим призначили головним редактором теоретичного партійного журналу. Бо Анатолій Володимирович ще до цього захистив наукову дисертацію. Він кандидат філософських наук, здобув це звання ще 1966 року – 52 роки тому. Мав чимало теоретичних напрацювань у сфері своїх профільних знань.

А.В. М’яловицький нині один із небагатьох в Україні реальних учасників Другої світової війни, адже народжений 1 серпня 1925 року. З лютого 1944-го року на фронті, в окопах. Був надзвичайно затребуваним бійцем, позаяк зі школи володів німецькою мовою. Надто легко вона йому давалася. Демобілізувався у званні сержанта і одразу подався на навчання до Київського державного університету імені Тараса Шевченка…

Одне слово, мав батько-фронтовик три дочки. Всі стали  кандидатами, докторами наук. Дочки привели у родину зятів – науковців. Тепер пішли вже онуки вчені. Сам же Анатолій Володимирович успішно наближається до своїх поважних 93 років. Але він, як кажуть (тьху-тьху!), немовби той молодий леґінь. Щодоби за робочим столом. Знаю, що без його статей не видавався жоден номер газети… “Порадниця”. Нещодавно запитую: “Чим займаєтесь?” “Завершую нову книгу з домашніх порад, – відповідає. – Допомагаю людям краще уладнати свій домашній побут, вести господарство…” Я поміркував над його відповіддю і дійшов  висновку, що, незважаючи на весь свій журналістсько-письменницький хист, подібної тематики точно б не “втнув”.

І тут я особисто бачу очевидні, нев’янучі результати роботи науковця-геронтолога – молодшої дочки М’яловицьких. Доктор Олена Анатоліївна тримає батька під щоденним контролем. Ви не повірите, але це правда: Анатолій Володимирович ще жодного разу не користувався послугами клініки “Феофанія”, до котрої прикріплений уже літ шістдесят – не менше. Таку уважну, поштиву дочку мати – велике щастя для праотця! Повірте на слові!

А всі ці рядки склалися у невеличку розповідь про М’яловицьких (так уже вийшло) тому, що нині у доктора медичних наук, професора Олени Анатоліївни день народження. Весняна вона людина! Добра, привітна, співчутлива. Завжди у русі, в роботі. І дуже потрібна людям. Привітайте її, друзі, вона на це заслужила…

НА ФОТО: професор Анатолій Салюк, його дружина, професор медицини Олена М’яловицька, кандидат медичних наук Наталя Горобець. Олена Анатоліївна, як і Наталя Іванівна, – науковці Національного медичного університету імені О. Богомольця, Анатолій Іванович – понад піввіку трудиться в Національному університеті харчових технологій.

Олександр ГОРОБЕЦЬ, письменник, журналіст

Сообщение Плеяда науковців сержанта М’яловицького появились сначала на Український репортер.

Усі велетенські справи, як відомо, починаються з ідеї. Не виняток і ця. Вона немовби насінина, з котрої виросла велика справа, яка нині відома на весь широкий світ.

У суботу, 23 червня 1956 року, щоденна україномовна газета США “Свобода”, на своїй другій шпальті розмістила листа заокеанського гостя Америки Івана Дубровського, озаглавленого «За пам’ятник Т.Г. Шевченку у Вашингтоні». Він скромно вмістився у кінці полоси. В ньому (бережно зберігаю стилістику і пунктуацію того далекого часу) говорилося:

«Коли людина приїздить до іншої країни чи навіть іншо­го міста та ще й перший раз, то зрозуміло, що для ново­прибулого все в тій країні і місті нове, небачене, а тому цікаве, захоплююче, іноді навіть вражаюче. Подібне пережив і я, огля­даючи Ню Йорк з його велетнями-будинками, з його специфічним рухом і темпом життя; Вашингтон, який справедливо можна назвати містом-парком, містом чудо­вих пам’ятників великих постатей минулого Нового і Старого світів.

Прибувши до Америки всього кілька тижнів тому з іншої частини світу, Австра­лії, і оглядаючи світову сто­лицю, парки і пам’ятники, я звернув увагу на досить ці­каве явище, що може й зму­сило мене написати цю ко­ротку замітку і висловити свої думки на цю тему.

Кілька днів тому довелося мені оглянути один з парків Вашингтону, в якому стоять пам’ятники Жанни Д’арк і другий — Данте.

Читаю на­пис на першому: „Цей па­м’ятник дівчині-героїні пода­рували жінки Франції американським жінкам». На пам’ятнику Данте написано, що його подарували італійці. Коли я оглянув ці величні монументи, мені прийшла думка: а чому десь в цьому чи іншому парку Вашингто­ну нема пам’ятника Україн­ському Данте — Тарасові Шевченкові, подарованого українцями для столиці віль­ної землі Вашингтона?

Загальновідомо, як високо цінив Шевченко американсь­ку свободу і великого борця за неї, першого президента Джорджа Вашингтона, що з такою любов’ю він висловив в одній із своїх поезій:

„ … Коли

Ми діждемося ‘Вашингтона

З новим і праведним законом?

А діждемось таки колись!”

Цей вірш на пам’ятнику Коб­зареві в англійській і укра­їнській мовах став би симво­лом не лише духового взає­морозуміння між свободолюб­ним американським і україн­ським народами, але й символом зближення в спільній боротьбі з світовим ворогом — московським імперіаліз­мом у його Комуністичній формі сьогодні.

Менше як за п’ять років українці в усьому світі від­значатимуть 100-ліття з дня смерти великого пробудителя Української Нації; і саме поставлення пам’ятника йо­му в ту річницю в світовій столиці було б не лише щи­рим вшануванням пам’яти Поета його земляками, але й виходом українства на широ­кий світовий шлях культур­них зв’язків з вільним світом.

Якщо ми не зробимо цього, то за нас можуть зробити „наші землячки” з московсь­кого Кремлю, як це вони зробили в Канаді, як опові­дав мені знайомий.

Я глибоко переконаний, що на цю справу не завагається внести свою пожертву кожен українець, не лише в Амери­ці, але й в інших країнах по­селення. Мені здається, що цією справою мали б зайнятися наші наукові установи: УВАЙ і Наукове Т-во ім. Шев­ченка та Український Кон­гресовий Комітет, створивши Комітет будови пам’ятника Т. Г. Шевченкові у Вашингтоні з визначних науковців, мистців та громадських діячів.

Всі можливості для цього є, треба лише доброї волі всіх, і я переконаний, що величний монумент Кобзаря у Вашингтоні буде. Ів. Дубровський »

Лист цей став зачином до великої справи. Через деякий час ідею підхопив Український народний союз (УНС), організація, до якої входили сотні тисяч наших громадян, які опинилися в вимушеній еміграції у США, а за тим і в Канаді. Її головний уряд, до складу якого входило 28 найбільш авторитетних осіб, видав постанову про організацію підготовчих робіт зі спорудження у Вашингтоні пам’ятника Тарасові Григоровичу Шевченку.

Цей документ 1958 року затвердила 24 конвенція УНС, іншими словами – представницький з’їзд цієї потужної громадської організації. Справою українців усього світу став благородний помисел – спорудити у столиці світової демократії монумент нашому безсмертному Прометею.

До благородної справи підключився Український Конгресовий Комітет Америки (УККА). Очільник його професор Лев Добрянський, здавалося, цим тільки і займався. Зранку й до пізньої ночі він жив образом Тараса Шевченка на американському континенті. В необхідності такого пам’ятнику переконував конгресменів і сенаторів, незалежно від того, до яких партій і віросповідань вони належали.

А в лютому 1959-го американський сенатор від штату Нью-Йорк Джекоб Джевітс запропонував сенатові США ухвалити закон у справі вшанування пам’яті Тараса Шевченка. Подібний проект зареєстрував у палаті репрезентантів США конгресмен Алвін Бентлі. Роком пізніше Пала­та репрезентантів і Сенат США схва­лили згадані резолюції, а 13 вересня 1960 року (не забуваймо ж цю дату, пані й панове!) тодішній 34-ий президент США Дуайт Айзенгауер (1890-1969) поставив під ними свій підпис і тим самим перетворив їх у публічний Закон 86-749 Сполучених Штатів Америки.

Так українці Америки буквально пронесли на свій континент світлий образ нашого Кобзаря, провчивши нахабних і брехливих московітів, які з усіх сил противилися цьому!

Буквально на крилах піднесення українська діаспора за океаном утворює Комітет зі створення пам’ятника Тарасові Шевченку (КПШ). Очолив його професор Р. Смаль–Стоцький.

Пан Роман – син відомого українського мовознавця, педагога, першого теоретика українського віршування, посла Петлюри у Празі Степана Йосиповича Смаль-Стоцького. Роман Степанович, як і батько його також мовознавець, але ще більш активний політичний боєць, дипломат, Надзвичайний посол і Повноважений міністр УНР у Берліні (1921- 1923). На американському континенті – тривалий час голова Наукового товариства імені Тараса Шевченка.

Незаперечний авторитет у всіх українських справах за океаном. Співголовами цього Комітету стали також президент Української вільної академії наук, письменник, славіст, історик української літератури Юрій Шевельов та все той же одержимий професор Лев Добрянський. Серед членів Комітету був і український письменник Улас Самчук.

Загалом до КПШ входило одинадцять осіб, шість із котрих – українці. Якщо персонально, то ось вони – П. Андрусів – український художник, живописець, іконописець; Володимир Міяковський – український літературознавець, історик-архівіст; Дем’ян Горняткевич – іконописець, мистецтвознавець, дослідник історії українського мистецтва, історик церкви; Антін Малюца – український живописець, графік, художник-монументаліст, мистецтвознавець; Аполлінарій Осадца – відомий український архітектор у США і Улас Самчук – письменник, журналіст, публіцист, член уряду УНР у вигнанні.

Та пятеро американців – Г. Д. Клерк, колишній голова Комісії Мистецтв у Вашингтоні; Доналд де Лю, скульптор; Роберт Б. Гейл, куратор Метрополітанського Музею в Нью-Йорку; Е. П. Дженевейн, президент Американського товариства скульпторів; Ерік Ларсен із Департаменту мистецтв Джорджтавнського університету. Погодьтесь, вельми солідна мистецька комісія, авторитетна публіка, котра навряд чи схибить при виборі проекту монументу.

Комітет по Шевченку зумів на користь створення пам’ятника головному Бояну українського народу прихилити думку чотирьох (!) ще живих тоді президентів США.

За місце Тарасові Шевченку, українському мудрецю, патріарху нашої словесності під сонцем Америки боровся Гаррі Трумен (1884-1972) – 33-ій президент США (1945-1953), котрий, до речі, став почесним головою Комітету зі спорудження пам’ятника українському Кобзарю. Однозначно висловлювався повсюдно за увіковічнення пам’яті співцю народові, який був гнаний і переслідуваний московітськими шовіністами.

Ще один екс-президент СЩА Дуайт Айзенгауер публічно відкидав усі кремлівські фантасмагорії щодо ворожості Шевченка до інших націй і народностей. А знаменитий Джон Фітцджеральд Кеннеді (1917-1963) встиг, за два місяці до своєї трагічної загибелі, сказати своє вагоме слово на підтримку створення місця поклоніння українському Пророку у Вашингтоні.

Ви ж тепер, напевне, запитаєте мене: а хто ж був тим четвертим президентом США, хто благословляв появу у головній столиці американського континенту бронзового образу мудрого українського Батька, символу нашої національної ідентичності? Це – Ліндон Бейнз Джонсон (1908-1973) – 36 президент США. Ось як він мудро висловився про нашого поетичного натхненника:

«Він був більше, ніж українцем – він був державним мужем і громадянином світу. Він був більше ніж поетом – він був безстрашним борцем за права й волю людей».

Заради справедливості зазначу, що пам’ятник Шевченку у Вашингтоні мав стати ч е т в е р т и м монументом на американському континенті. Пам’ятники українському Кобзареві до цього були вже встановлені у місцях масового поселення українців – Клівленді (США), на Союзівці – північній частині штату Нью-Йорк і в Вінніпезі – Канада.

Проти цього люто виступала Москва. Як же ж могло бути інакше? У білокам’яній та зореносній вважали, що Україна це її вотчина, українці споконвічні раби московії, тому ніхто з тієї землі немає права бути виділений увагою без дозволу метрополії. Кремль навіть перейшов до нахабних і безапеляційних нот протесту від імені посольства СРСР у Вашингтоні, скеровуючи їх до Державного департаменту США.

Цими брудними пасквілями безпосередньо займалися недолугі московські посли за океаном, відомі українофоби Георгій Зарубін та Міхаїл Меньшіков. Вони, до прикладу, стверджували, що викуплений з неволі колишній селянин Тарас Шевченко був начебто злісним ненависником католиків, православних, поляків, росіян та євреїв. Нищівно публічно знущався з них. І звести йому монумент у Вашингтоні, мовляв, означатиме наругатися над пам’яттю минулих поколінь.

Що тут скажеш? Наяву чисто російська фішка – безцеремонно і нахабно брехати, дзяволити у всі дзвони, аж до того, щоб самим вірити в цю несусвітню єресь.

Своєрідним центром протидії увіковічнення пам’яті нашого правічного Духовного Поводиря стала, як не дивно, відома ліберальна газета «Washin­gton Post». Це, не важко здогадатися, напевне, була добре проплачена з Кремля за організацію кампанія проти благородного задуму українців. Брудні статті – одна за одною вилітали на шпальти цього видання, як отруйні млинці.

Наступ вівся агресивно і вельми наступально. У цій чорній грі проти наших патріотів чи не першу скрипку грало тодішнє Представництво Української РСР при ООН.

Воно договорилося навіть до того, що, начебто, американські українці спорудженням пам’ятника Тарасові Григоровичу Шевченку бажають не просто возвеличити свого народного співця на заокеанській землі, а посилити, якнайбільше роз’ятрити холодну війну поміж СРСР і США. Цю осоружну, відворотну думку випродукував на сторінках американської преси особисто Представник УРСР в Організації Об’єднаних Націй москофіл і затятий українофоб Лука Кизя.

Ах ти ж ворожа гнида на прізвище Кизя, хто ж ти насправді є такий?

Знаходжу, як не дивно в Інтернет енциклопедії – Вікіпедії, чистеньку, зовсім таки благоліпно зліплену біографію цього відвертого ворога українства, шевченкожера.

Виявляється, товариш Кизя, 1912 року народження – колишній комісар партизанського загону в часи Другої світової війни, доктор історичних наук (чуєте!), двічі, у різні часи заступник міністра вищої і середньої спеціальної освіти УРСР, з 1961 по 1964 рік – Постійний Представник Української РСР в ООН. Красується у Вікіпедії хоч пиши з нього ікону. А насправді ж, супостат Шевченко-ненависник.

Яскравий виученик школи сталіністів-фальсифікаторів. Почитаєш його статті на означену тему в московській «Социалистической культуре», у київській «Радянській культурі» – аж вуха в’януть, таке запроданство, таке манкуртство… Як подібних лише земля носила…

Ні, так не повинно бути. Тут треба чітко й однозначно записати, що виконуючи неправомірні, злочинні завдання різних московських суслових і київських русифікаторів скаб (даний новослів утворився від імені тодішнього секретаря ЦК КПУ з ідеології дурисвіта А. Скаби), Лука Кизя настирливо добивався через Державний департамент США блокування просування ідеї спорудження у Вашингтоні постаменту українському національному поету Т.Г. Шевченку, хоча це питання, зрозуміло, не є компетенцією Постійного Представництва УРСР при ООН, яке він очолював.

Тому, якщо бути чесними до кінця, то й ті, хто заглядатиме на сторінку Л. Кизі у Вікіпедії нині повинні прочитати, що цей київський чинодрал та ще й буцімто науковець з проблем історичного минулого, усе робив для того, аби ще раз уярмити нашого Кобзаря, не дати йому змогу з’явитися в ролі доступного всім постаменту у Вашингтоні.

І я цей абзац неодмінно допишу в Інтернет енциклопедії. Щоб потомки знали, хто належав до непримиренних ворогів України, її історії, мови, культури. Хто безсоромно ганьбив світлий образ нашого Кобзаря.

До речі, бузувірський замисел ворогів наших щодо драконівського скасування Закону США 86-749 ледве не вдався. Цього також немає чого скривати. Хоч був уже навіть освячений майданчик під майбутній постамент, із якогось дива тодішній міністр внутрішніх справ США Стюард Юдалл вирішив, що треба все-таки прислухатись до… думки Москви.

Хто і чим зумів переконати жандарм-міністра – невідомо й по нині. Але це ще раз переконує всіх нас у тому, що ординці ніколи не спали, воюючи проти українців…

Чому потрібно заблокувати дозвіл на спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку у Вашингтоні? На якій підставі? У США знову спалахнула гостра дискусія. Усі безпорадні просторікування майстерно розвінчувалися українцями діаспори, їхніми друзями на високих щаблях вашингтонської владної верхівки.

Професор Добрянський, який тоді водночас працював над розробкою ідеї щорічного проведення у США «тижня поневолених народів», українського в тому числі, котрі, до речі, незабаром були узаконені і Сенатом, і Конгресом США, проводяться і по нині, трудився учений і над демаскуванням «міфу про український традиційний антисемітизм», був дуже добре посвячений у тему імперського шовінізму в СРСР, і тому буквально знищував на льоту подібні ноти посольства, буквально публічно розтоптував фальшиву позицію Москви, яка з’являлася у пресі, в тому числі і у Washin­gton Post. Ставив на місце підлабузників типу українофобів Кизь…

Загалом, ідея українців Америки була непереможною, позаяк базувалася на ряді важливих, серйозних аргументів. За всю тоді вже восьмидесятилітню історію перебування на американському континенті етнічна група українців за тисячі кілометрів від рідної сторони збереглася, утвердилася, як монолітне ядро, як єдина національна сила насамперед завдяки ідейному духові Пророка Шевченка.

Його волестверджуючої снаги, закладеної в невмирущій поезії діда Тараса. Вона – немовби цемент у фундаменті історії і сучасності. Хто ж іще у світі, як Батько Кобзар міг так сильно сказати:

Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!
Подивіться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся,
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра…

На чужбині саме дід Тарас став натхненником національного відродження українців. Його душею, духом і навіть обличчям. Твори Шевченка сторіччями пов’язують людей у заокеанській стороні. А щорічні 9 березня, святкування нових і нових роковин Кобзаря є в середовищі наших людей порою справжнього громадського піднесення.

Великою об’єднавчою силою. Тому нічого дивного, швидше навіть стало закономірним те, що велика, могутня українська громада, яка перетворилася в окрему національну общину, впливову силу в США вирішила віддячити своєму пророку, увічнити пам’ять про нього достойним пам’ятником, до того ж на землі, де здійснилося чимало з ідеалів про котрі мріяв, до віри в які закликав безсмертний поет і натхненник наш.

Не дивно, що українці забажали мати пам’ятник Т. Шевченку саме у Вашингтоні, позаяк на початок шістдесятих років минулого століття це місто стало своєрідною політичною столицею вільних народів світу. Як у минулі століття і тисячоліття всі дороги вели до Риму, так вони п’ятдесят з лишком літ тому всі уже простягалися до американської столиці.

Не зважаючи на те, що кремлівські вожді всяко надували щоки, Вашингтон однозначно став центром Вселеної. Спорудивши монумент своєму Бояну в заокеанській наймогутнішій столиці світу, представники нашої славної діаспори мали на меті звеличити не лише Тараса Шевченка, а й саму неньку-Україну, її унікальний і трудовий народ.

Показати себе не розрізненою масою, а достойним великої уваги і пошани Великим народом. Непримиренна ж боротьба українців за місце для Шевченка на американському континенті з московською метрополією продемонструвала усім на Землі нестримне прагнення українців до Волі, до Свободи, Незалежності, Суверенності. І те, що вони виграли цей поєдинок, було доказом того, що можна лупати, кришити цю буцімто неприступну глибу – Радянський Союз.

Але й Москва не бажала миритися зі своєю поразкою. Посольство СРСР у США розповсюдило «Звернення до українців, до всієї української громади в Сполучених Штатах Америки, до Комітату пам’ятника Тарасові Шевченку в США».

Починалося воно, що називається, «за здравіє», а закінчувалося відвертими прокльонами на адресу «окремих людців», котрі, мовбито, «пробують використати світле ім’я Шевченка в своїх брудних політичних цілях», «норовлять привласнити світлий образ поета-бунтаря».

Одне слово, використано весь замшілий консеквентний інструментарій, зрозуміло ж, із арсеналу іржавої комуністичної пропаганди. При цьому ж хвальковито стверджувалося, що великому Кобзарю в СРСР, в Україні, зокрема, теж, мовляв, ставляться пам’ятники, створюються музеї.

Масово видається його творча спадщина. Здійснюються заповіти поета-революціонера. Що насправді було грандіозною брехнею, оскільки твори перевидавалися з великими купюрами, окремі з них і далі залишалися під цензурною забороною. А той, хто відважувався бодай частково розкривати тогочасне соціальне і національне поневолення, чим була переповнена радянська дійсність, опинявся в тюрмах і на Колимі. Сибір продовжувала активно і цілеспрямовано «засіватися» кістками і черепами українців.

Знаєте чиї наймення стояли під цим радянським апаратним пасквілем? Штатних, казати б, весільних генералів тієї глибоко радянської пори – Максима Рильського, Павла Тичини, Бориса Патона, Павла Вірського, Левка Ревуцького, Бориса Гмирі, Дмитра Павличка. І по сьогодні не до кінця зрозуміло, як добирався цей стос прізвищ на підкріплення публічного наклепу – чи такі «звернення» справді підписували названі вище люди, чи їхні прізвища звично, навіть без попередження заносили до чергового регістру «авторів» у Москві, на Старій площі, у ЦК КПРС, але я, принаймні, ніде й не чув і не бачив, того, щоб хтось із «підписантів» будь-коли зрікався свого ганебного авторства.

Хто бажає встановити істину, поставте ці питання живим ще нині Дмитру Павличку чи Борису Патону, який ось-ось буде святкувати своє сторіччя – 27 листопада 1918 року.

Тут ми з вами, друзі, підходимо до вияснення вельми важливого питання всієї оказії в заокеанській історії – хто має споруджувати пам’ятник Кобзарю, як він має виглядати?

Тієї пори в Сполучених Штатах мешкав і користувався всесвітньою славою кращого майстра монументального мистецтва український та американський скульптор і художник, один із основоположних родоначальників кубізму в скульптурі, дійсний член Американської Академії Мистецтв і Літератури Олександр Архипенко.

Уродженець Києва, український патріот по духу, Усі новітні течії в своєму жанрі мистецтва ним були освоєні і використовувалися на практиці. Мабуть, найлегшим способом вирішити проблему зі спорудженням пам’ятника Т. Шевченку було доручити всю цю справу звершити саме Олександру Порфировичу.

Але ж бачили, яке професійне, авторитетне журі зібралося у КПШ. Воно й відкинуло всі намагання спростити процес добору авторства на монумент, прийняло рішення – переможця має визначити лише конкурс!

Олександр Архипенко запропонував свою версію розв’язання проблеми. Він, мовляв, підготує два проекти мистецького комплексу: один з зображенням реального генія, інший – абстрактної фігури, що передаватиметься через образи з творчості поета.

Але один з варіантів повинен обов’язково бути затверджений КПШ, прийнятий до виконання скульптором. Це виходило, як у знаменитій байці: або ви, діду, їдьте в ліс по дрова, а я залишуся дома, або я валятимусь під грубкою, а ви мандруйте по сухостій!

Журі відмело цей варіант спорудження монументу – нікому ніяких преференцій, усе має розсудити тільки рівноправний конкурс проектів! І справді ж бо, як КПШ міг затвердити проект, як пропонував це зробити Олександр Порфирович, навіть не побачивши його. Мовляв, довіртесь мені, моєму таланту. Це виглядало зовсім по-дитячому. Люди в журі розуміли, що за їх спиною мільйони українців по обидва боки океанів, і тут було, м’яко кажучи, не до жартів.

Конкурс незабаром відбувся. В ньому брали участь сімнадцять митців, без О. Архипенка, на жаль. Він вирішив самоусунутись від цієї олімпіади. Мабуть, із гордощів, фанаберства. Бог тут йому суддя. Але ж чи могло, скажіть, бути інакше у нас, українців, де кожен знавець у всіх справах і може судити, коментувати, вивищувати своє «я» над усіма іншими, ні з ким і ні з чим не погоджуватись?

У відкритій, публічній олімпіадіна переміг проект Леоніда Молодожанина (1915-2009), творчий псевдонім якого «Лео Мола», член Королевської академії наук Канади із Вінніпеґа.

Студіював своє скульптурне-мистецтво у Відні, Берліні і закінчив Ака­демію Мистецтв у голландській Гаазі. Вигнанець з України, родом походив із Полонного, нині Хмельницької області. Великий майстер своєї справи. Автор багатьох уже знаменитих скульптурних робіт, які були відомі у світі.

Після подолання цього бар’єру, постав інший: а як має виглядати наш геній? У якому віці його варто зобразити – молодим, з вусами чи без вус, у шапці чи простоволосим, коли сидить чи у повен зріст? А, можливо, молодим, енергійним? Він же ж був, як пригадували, розповідали у своїх мемуарах ровесники виглядав вельми примітним серцеїдом, недоторканні аристократки від нього втрачали розум, не проти були навіть народжувати дітей.

Ба, більше! Дехто навіть розживався на потомство по завершенню дев’яти місяців після прискіпливого «малювання» художником Шевченком портрету пані-господині. Таким він козарлюгою виглядав/видавався, наш мудрий Тарас! Що ж тут скривати: життя є життя!

Лео Мола вирішив зобразити Кобзаря… молодим. Не в традиційній каракулевій московській шапці, як це було повсякчас, не в набридливому вже кожусі. Ніяк не мудрим дідом, бо ж який він був старик, якщо помер лише у 47 літ?! Не спохмурений, невеселий бунтар.

Молодожанин шукав поетичний, романтичний образ Шевченка у пору найвищого розквіту творчих сил генія, а це означає в 1845-1847 роках. З тієї пори залишився лише автопортрет Тараса пори сорок п’ятого року, на якому він зображений ну, якимсь зовсім юним. Думаю, багато з вас, друзі, пам’ятає цей офортний портрет із свічкою. Але навряд чи цей занадто молодистий образ міг би тримати всю композицію у центрі американської столиці, коли стояло завдання зобразити автора революційних поем і закликів до боротьби всього багатомільйонного народу українців вподовж століть.

І стало зрозуміло, що Лео Молу належало самому створити під це романтизовану, ідеалізовану креативну фігуру натхненника і організатора мас. Який би, зрозуміло, сподобався, причарував усіх. Це мав би бути образ повний динаміки й енергетики розкутих сил.

Чи знайшов таким свого Тараса пан Молодожанин?

Однозначно відповісти важко. Відомий український письменник Іван Кошелівець (1907-1999), він же літературознавець, мемуарист, громадський діяч, а попри все, і на це звертаю особливу вашу увагу, пані й панове, чоловік лауреата Державної літературної премії імені Тараса Шевченка за 2018 рік Емми Андієвської (так-так! Їй 19 березня виповниться 87-м!), взагалі не сприйняв образу вашингтонського Шевченка роботи Лео Мола.

Він, що називається, розніс у пух і прах роботу Комітету зі спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку. За його однозначним переконанням монумент, звичайно ж, мав би створити лише Олександр Архипенко. Мовляв, імені великого майстра було б достатньо для того, щоб було зрозуміло: у Вашингтоні стоїть гідний великої уваги міотйонів людей пам’ятник Тарасу Шевченку.

Чесно кажучи, не думаю, що це справді так. Буває, що й генії помиляються…

Але підемо далі. Вельмишановний Іван Максимович, який, до речі, мешкав, як емігрант, у Мюнхені, писав, що пан Лео «вистругав чистенького панка, які по всьому світу стоять на п’єдесталях на честь заслужених діячів дев’ятнадцятого століття».

І. Кошелівець не заспокоївся й на цьому, писав далі: «…вийшла (замість пам’ятника – О.Г) безлика стандартна заготовка, придатна на всі випадки, якийсь недоросток з по-дурному випнутими грудьми, що удекоровані камізелькою в ґудзиках. О, ці ґудзики! Ще при житті мав поет з ними клопіт, і різьбар так любовно їх випрацював, наче б у них інкарнувався геній Шевченка. Якби надіти цій бронзовій постаті шапку з музею Фонтенебльо, можна б написати на п’єдесталі — «Наполеон»; а так, без шапки, ще простіше: з таким самим правом, як Шевченка, можна підписувати кожного — від Байрона до першого-ліпшого російського «разночинца».

Хтось із критиків статури Шевченка у Вашингтоні написав, що там наш поет дев’ятнадцятого століття (!) буцімто дуже схожий на… секретаря райкому партії.

Буквально це звучало приблизно так: вийшов радше якийсь прототип сучасного секретаря райкому, який у свій час готував ґрунт для комунізму, пильнував, щоб, борони Боже, який українець не скривдив російського держиморду, а якби дожив дотепер — у молитовній екстазі підписався б під дискримінаційною програмою «злиття націй».

Це ж треба додуматись до такого порівняння! Воно явно надумане. Позаяк скульптор Молодожанин хоч і походив родом з України, він у своєму житті, здається мені, і в очі не бачив жодного секретаря райкому партії наживо. Бог милував. Просто Лео Моло замолоду покинув наші краї, до царату в Україні секретарів райкомів, навчався у Відні, Берліні, зріле життя проводив у Вінніпезі.

Так що це банальні фантазії… Подібне звинувачення – не відповідає змісту. У травні 1994-го мені довелося побувати, покласти квіти до фігури Тараса Григоровича у головній заокеанській столиці. Я побачив красивий достойний величі і натхнення монумент. У образі Кобзаря – композиційну єдність форми та змісту. Без банальної пози, з власним, неповторним характером.

Ні, це був не традиційний для зображення Т. Г. Шевченка, вусатий дід, якого і досі бачимо повсюдно. На постаменті постав молодий, енергійний великий поет, наш геній. У русі, в пориві. Яким, либонь, і був у житті. І були у нього, звісно ж, на своєму місці… ґудзики. А що йому без ґудзиків належало ходити, даруйте, штани у руках носити?

Аби закінчити з образом Шевченка, ще кілька слів обмовлю про шапку й кожуха Тараса Григоровича. Один Івано-Франківський режисер пояснив, чому, власне, нашого генія найбільше зображають саме у цій зимовій одежині, котра його, молодого ще чоловіка, перетворила на справжнього мудрого з вигляду діда. Мовляв, Шевченко у житті був жартівником, весельчаком, і як би тепер сказали – “приколістом”.

Одного разу, коли він з друзями йшов по Петербургу, хтось подав ідею сфотографуватися. Тарас завагавшись спершу, все-таки погодився, але позаяк був зодягнений, казати б, недостатньо вишукано для увіковічнення свого образу, з усміхом висунув таку умову. Бажає постати перед знімальним апратом лише у… кожусі й каракулевій шапці, які нещодавно придбав.

Хоч була тепла пора року, всі були легко одягнені. Як же ж можна було не догодити жарту самого великого Шевченка. Привезли йому друзі не по сезону карикатурну його зодяганку. Так і вийшов він на знаменитому фото один-єдиний у дорогій каракулевій шапці і довгополому кожусі. В образі мудрого вусатого діда. Ця світлина найбільше чомусь завжди подобалася скульптуром, які наперебій зображають саме таким великого бунтаря і Пророка.

Комітет зі спорудження пам’ятника оголосив, що орієнтовна вартість монумента складе приблизно четверть мільйона доларів США. Зрозуміло ж, у цінах початку шістдесятих років минулого століття.

За дуже короткий строк на рахунку КПШ виявилося понад… 350 тисяч. Українці з усього світу переказували й переказували кошти на увіковічнення пам’яті свого національного Пророка і Батька. Вони хоч у такий спосіб намагалися прилучитися до святої справи пам’яті Тараса Шевченка.

Тим часом у Москві партійні бонзи кусали лікті і все намагалися заблокувати грандіозну подію єднання українців. Вони враз заявили, що в червонозоряній столиці також відкриють пам’ятник Шевченку.

І зроблять це раніше, ніж у Вашингтоні. Звичайно, за бюджетні кошти це робиться швидше! І їхній Шевченко, мовляв, на 75 сантиметрів буде вищим, ніж в американській столиці (висота фігури Кобзаря в США складає 4 метри 25 сантиметрів). Погодьтесь, це вже виглядало зовсім по-дитячи…

Нарешті, зрозумівши, що й це не вплине на розмах подій в українській діаспорі, з радянського посольства прийшла депеша з повідомленням, що делегація совецьких українців бажає взяти участь у торжестві відкриття монумента, покласти до монументу вінок разом з усіма делегаціями. Українці США відповіли: тільки самостійно, після торжеств – будь ласка…

Так, власне, воно і сталося…

Грандіозне дійство відбулося 27 червня 1964 року. За деякими даними в церемонії відкриття пам’ятника взяло участь понад сто тисяч українців, які з’їхалися до столиці США з усіх куточків планети, куди розбрелися представники нашої нації, гонимі вихорами війни і комуністичних переслідувань, передусім, борці за незалежність, суверенітет Української Народної Республіки.

Це була імпозантна, величава українська маніфестація – від монумента Вашингтону до стіни пам’яті Тарас Шевченка, незабутня доба національного підйому, вдячності Кобзарю, гордості за його.

Виступаючи на торжестві з нагоди відкриття пам’ятника Тарасові Шевченку у Вашингтоні, 34-ій президент США Дуайт Айзенгауер, зазначив: «Щоб змогти з успіхом принести світові мир з волею і справедливістю, ми мусимо збільшити наші спільні зусилля, щоб люди по всьому світі краще усвідомлювали, що тільки у волі можна знайти правильний шлях до людського поступу, щастя й самовиявлення. Шевченко жив цією правдою і її навчав.

Відкриваючи цей пам’ятник Великому Українському Поетові XIX століття, ми заохочуємо сьогоднішніх поетів в Україні, у Східній Європі і в усьому світі включати в їхні поезії прагнення людства до волі, до самовияву, до національної незалежності та до волі для всіх людей…»

На постаменті Кобзарю у світовій столиці демократії і свободи українці написали: «Цей монумент Тарасові Шевченку, українському поету XIX століття і борцю за незалежність України та за свободу всього людства, який під іноземною російською імперіалістичною тиранією та колоніальним правлінням звертався до Вашингтона з його «новим і праведним законом», було відкрито 27 червня 1964 року…»

Зроблено величезний крок до єднання всіх українців світу. Це був символічний відрив українця Тараса Шевченка від Москви. Очільники Кремля зі шкури лізли геть, намагаючись і випередити відкриття подібного постаменту Кобзарю у своїй зореносній столиці, і зробили його дещо вищим за американський.

Смішно про таке навіть говори, але факт є факт. Коли Микита Хрущов дізнався, що не зважаючи на всі потуги його біснуватих ідеологів, усіх мастей шпигунів і провокаторів закон США №86-749 відмінити не вдасться і пам’ятник Т. Шевченку таки з’явиться у Вашингтоні, наказав форсувати всі події в Москві, аби за будь-яку ціну випередити українців діаспори в Америці, відкрити московський монумент Тарасу Григоровичу раніше, ніж у США.

Ето же так по-рузькі – біть впєрєді!!! Відтак, роботи на Кутузовському проспекті, на побережжі Москва-ріки, закипіли і вдень, і вночі.

За цією неймовірною поспішністю, розгардіяшем ніхто й не звернув уваги на зауваження Максима Рильського та Павла Тичини, котрі стверджували, що російські скульптори придумали для нашого національного Духа якусь дивну, несусвітню одяганку – шинель-крилатку, яку геніальний українець ніколи не носив.

Навіть, мабуть, і не зодягав у своєму короткому житті. Але ординці-завойовники завжди мислять по своєму. Вони вважали Шевченка своїм – рузькім чєловєком. А какой, скажітє, рузькій без шінєлі. Он без нєйо і не воспрнімаєтся…

Московська Вікіпедія нині з гордістю повідомляє, що в Москві пам’ятник Тарасу Григоровичу Шевченку було відкрито 1964 року на вісім (!) діб раніше, ніж у Вашингтоні. Ні, панове москалі, помиляєтесь: не на вісім діб, а на всі сімнадцять. Бо у Москві торжества відбулися 10 червня, в у Вашингтоні – 27-го!

Одначе, як не дерися, а з їжака не буде бика. Позаяк, уся світова преса писала хвалебні оди про події саме у Вашингтоні. Американські газети, радіо і телебачення у своїх звітах про відкриття монументу не без деякого здивування відзначали той факт, що вся молодь, одягнена у вишиванки, не кажучи вже про людей старшого віку, спілкувалася виключно «слов’ян¬ською мовою».

Навіть «Вашингтон пост», котра до того багато бруду вилила щодо здійснення задуму українців американської діаспори змушена була визнати, що подібного велелюддя, захоплення і радості величезної кількості людей з нагоди відкриття монументу не було у США з часів відкриття Монумента Вашингтону – 4 липня 1848 року.

І тому вельми символічним було, що марш десятків і десятків тисяч українців всього світу 27 червня 1964-го розпочався саме від Національної алеї столиці США, де увіковічнено 169,3-метровим обеліском пам’ять Джорджа Вашингтона, на якого молився свого часу наш Кобзар, до пам’ятника Тарасу Шевченку. І все це стало незаперечним фактом мобілізації величезних потужностей українців у світі.

«Копаючись» у дріб’язках і абищицях того далекого торжества, можна, звичайно ж, знайти і чимало недоробок і прогалин в організації заходу. Критики подій 27 червня у заокеанській столиці, до прикладу, знайшли за недолік те, що українська діаспора не зуміла переконати тоді діючого главу Білого дому Ліндона Джонсона, аби саме він перерізав урочисту стрічку нового монументу. Через надмірну завантаженість справами, президент США не мав спромоги навістити торжество.

Дехто проперчував відомого українського поета Євгена Маланюка, який навідріз відрікся від пропозиції КПШ почитати свої поезії про Кобзаря при відкритті монумента.

Писалося, що слово на торжестві чомусь не надали нікому з відомих літераторів, представників української культури, які надзвичайно багато зробили і роблять для об’єднання українців за кордоном і в самій Україні.

Знаєте, все це дрібниці, які не мають абсолютно ніякого значення для великої справи, яку все-таки вдалося звершити майже 54-и роки тому. І тому – Слава Україні! Героям Слава!

Олександр ГОРОБЕЦЬ, письменник, журналіст

Сообщение Як з’явився пам’ятник Тарасу Шевченку у Вашингтоні? появились сначала на Український репортер.

Упіймав себе на думці, що я ніколи не розповідав про мого друга і брата Миколу, а він, як ніхто інший, колоритна, незвичайна, показна фігура в моєму житті, про кого потрібно, либонь, було б і пісні писати, а я ось усе помовчував. Це тому, мабуть, що Коля – давно вже Микола Миколайович – мій родич. Казати б, брат у троюрідних.

Він, як і я, також Горобець, а про свояків начебто й негоже оповідки творити. Хоча Микола Горобець, гадаю, ви це скоро зрозумієте, напевне, заслужив на таке давно.

Отож, ми з Миколою в шкільні роки пасли корів за селом. Їхня велика сім’я мешкала на дальній окраїні села, на Голинчинському яру, це просто-таки зовсім далеко, кілометрів за п’ять від центру нашого крупного населеного пункту. Батько його, Микола Романович, трудився колгоспним механізатором – веселий, мудрий чоловік, з числа кебетливих сільських філософів.

Коля був на рік молодшим за мене. Але вдався не по літах рослий, кріпкий і навдивовижу сміливий. Уже в класі сьомому він був грозою для всіх школярів. Його ніхто не міг побороти.

А в дев’ятому – Коля Горобець  був першим парубком на весь наш чималий колишній райцентр. До нього по захист горнулися всі – і молодші, і значно старші, бо він насамперед був силачем, бійцем, а потім навдивовижу чесним і справедливим.

Доля випала нам народитися і вирости на дні колишнього стародавнього моря. Так пояснюють науковці те, що в наших подільських краях залягають величезні поклади вапняків. Це начебто скам’янілі рештки мікроорганізмів, які жили на дні величезних водойм. На початку шістдесятих років минулого століття, коли ми якраз були школяриками, у наших вінницьких краях стали промисловим методом, шахтними підземними виробками, машинним способом пиляти каміння, видавати «на-гора» білі вапнякові блоки.

В Україні наступив якраз час активної перебудови архаїчного села. Людям ставало тісно жити в курних, тісних мазанках із глини, під солом’яними стріхами. Вони споруджували хати з підземного каменю-ракушняка, і попит на нього зростав неймовірно. Особливо за кілометрів двадцять від нашого села, де ніхто й ніколи не бачив, що собою уявляв вапняковий кар’єр зі справжніми багатокілометровими підземними виробками, штольнями. А одне з таких виробництв розгорнулося якраз у Колі Горобця за городом.

Старі виробки з часом закривали, натомість відкривали нові виробництва, бо вапнякових гір у нас вистачало. При цьому старі штольні начебто закривали бульдозерами, нагорнувши на вході кучугури землі, аби туди ніхто не мав доступу, бо гірня (так ще у нас називали гірничі виробки) могла завалитися, задушити цікавих, насамперед, зрозуміло ж, хлопчаків, які любили з факелами блукати довжелезними штольнями.

Але варто було двом-трьом хлопакам прийти з лопатами, як за годину ті виробки відкривалися. А відтак і ставав вільним доступ до необмеженої кількості каменю-напівфабрикату, який залишився під землею. Справа в тому, що шахтоуправління каменерізальними машинами пиляло скалу, доставляючи на поверхню («на-гора») вагонетками лише цілі, так звані фабричні блоки. Якщо ж котрийсь із них бодай трішки надламувався, розбивався, а таких була більшість із кожного відвалу, то  відкидався у збойки, себто у відвали, залишався у штольнях. (Про це більш детально можна прочитати у моїй книжці «Родинна колиска – Джурин».  Розділ називається «Підземний Джурин»).

Люди ладнали тачки і залазили у старі виробки. За день двоє чоловіків залюбки діставали зі штольні вантажівку пиляного каміння напівфабрикату. Високоякісного будівельного матеріалу! Його буквально з-під рук «неформальних гірників» купляли люди із сусідніх сіл. За ним були справжні живі черги. Але найбільше ракушняку вивозив «на-гора» мій родич Коля Горобець.

Він подорослішав, налився силою у тих штольнях. Тачку, пригадую, змайстрував на четвертину кузова авто. А ці ламані блоки він кидав, як пір’їнки. Вже згодом придбав мотоцикла, здається, «ИЖ-Планета». Торохтливе і швидкісне чудо, з гучним форсажем, який знали всі у селі (о, Горобець, їде!), і не розлучався з ним ні вдень, ні вночі. Парубчисько був неперевершеним мастаком їздити, бо вулиці наші були страшенно заболочені, тому навесні і восени міг пролетіти, як циркач, навіть по мурах, які у нашому селі будують замість парканів.

На кар’єр до Горобця дорогу знали і старші, і молодші. Він ще школи не закінчив, а вже був чимось схожим на мирового суддю. Всі боялися його великих і міцних кулаків. Хоча навряд чи коли він їх застосовував.

Коля Горобець-силач був знаменитим на весь район спортсменом, особливо в грі у волейбол, баскетбол. На змаганнях з боксу, у різні види боротьби проти нього навіть нікого не виставляли. Аби не придавив школярика…

Нас розвела на три роки служба. Я поїхав на флот, а йому, гадаю, страшенно пофортунило у війську. Хтось із батьків-командирів побачив, зрозумів, що такого оригінального індивіда із вродженою креативністю потрібно виховувати довір’ям високого обов’язку. Щоб він не завойовував собі право першого і головного в колективі силою, можливо, навіть і мордобоєм, чого він, звісно ж, обов’язково доб’ється, бо натуру мав лідера, впертого і нескореного, чи не краще призначити його за вожака офіційно. Дати йому віжки влади, що називається, формально, а хлопець він порядний, без бісиків в очах, усіх триматиме в своїх руках. Бо фізично рівних йому не було.

Одне слово, Миколу чи не з молодих солдатських пазурів призначили старшиною роти. Офіцери ввечері йдуть із казарми додому, а він до ранку залишається за командира. О, при ньому, будьте певні, не буде ні самоволки, ні дідівщини, ні розпивання спиртних напоїв. Горобець нікому не дозволить дурниць у підрозділі. Особливо ж познущатися над слабшим. Рота, де він був за старшину, завжди була найкращою.

Коли він приїхав після служби в армії до Івано-Франківської школи міліції, я так думаю, за ним слідом прийшла «об”єктивка». Своєрідне досьє про можливе використання в якості лідера, вожака. Бо й у Прикарпатті його призначили також старшиною курсантської роти, і Микола Горобець у тому закладі був за головного верховоду. А на його участь у змаганнях приходили всі.

Я зустрів Миколу тоді, коли він уже з рік попрацював дільничним інспектором у Вінниці. Один з тамтешніх міліцейських начальників мого родича розповідав:

– У нас завжди була проблемною вулиця Леніна, так звана «стометрівка». Це ділянка у самому центрі міста – біля міськкому й обкому партії. Чи не всі резонансні події відбувалися саме тут, оскільки вся шантрапа клубочилася саме тут. Хто вип’є – лізе тут повикаблучуватися. Головні крадіжки – тут, мордобої – також. Тут бродять із кастетами і ножами. Якого дільничного сюди не поставлять, ніхто нічого вдіяти не може. Але одного дня у райвідділі з’явився новий випускник Івано-Франківської міліцейської школи. Атлетичного зросту,  красень, спортсмен, борець, самбіст, каратист. Кулаки пудові. Простий і відчайдушний. Наші начальники так і запитали: «Порядок наведеш?». Відповів: «Без проблем…»

– І який результат? – кажу, заворожений розповіддю офіцера.

– Краще не придумати. У це важко повірити, але нині «стометрівка» – найспокійніше місце в місті. Коли ваш брат лише з’являється на вулиці, то поміж хуліганистої братви передають: «Горобець на посту, будьте обережними…»

– Що ти з ними робиш, як умовляєш? – повертаюся із питанням до Колі.

Він дивиться на мене світлими, розумними, з голубинкою очима і відверто каже:

– Потроху давлю, як тарганів…

– Ні, ні, – поспішає запевнити мене в протилежному начальник Миколи Горобця, пояснити, що це неправда, банальний жарт. – Жодної скарги на товариша лейтенанта не було. Що всі бандюки його страшенно бояться – це правда. Але не більше…

До того часу Микола Горобець був уже чемпіоном МВС по вільній, класичній боротьбі, карате і самбо.

Я якось запитував Миколу Миколайовича:

– Ти що, знаєш до тонкощів усі правила боротьби різних стилів?

– Та які там правила? – весло смівся він у відповідь. – Мені головне – прихопити суперника до рук. І нехай він там буде каратистом, самбістом чи боксером, мені – все одно. Він за хвилину-другу буде проситися. Я вже не програю, з рук його не випущу…

Чемпіоном МВС у всіх видах боротьби Микола Горобець був років із двадцять – не менше. Власне, скільки не виступав…

Саме там, у Вінниці, він мені зізнався: «Є у мене дівчина. Покажу, оціниш…»

Йому під житло виділили кімнату в гуртожитку медичного училища. Десь там в його коридорах чи на кухні, можливо, примітив він чарівну, гарнооку Наталю. Ось і представив її мені. Як здалося з першої зустрічі, виділялася вона примітною вродою, лагідною, милою усмішкою, теплотою, душевністю погляду. Я бачив, як мій друг і брат наче потеплішав, поменшав перед нею. Замало не мурликав…

Коля й Наталя стали для мене зразком сімейної пари. Вона понад усе любила медицину, хотіла стати лікарем. Це була її заповітна мрія. А тут після медичного училища народилися діти – один за одним два хлопчики.

Він сказав: «Вступай в інститут». У медичному закладі заочного відділення немає, але вона пішла на перший курс стаціонару. Як найдорослішу обрали старостою курсу. Важко, дуже важко було, знаю, але Микола в усьому допомагав, був поруч. Вона ж навчалася блискуче…

Його тим часом перевели на нову службу, тодішнє «обехаесес», абревіатура, щоправда, нині не зовсім точна, бо сформована на радянський копил, до того ж з російських слів. Я залишаю її в тексті лише через те, що вона добре знайома багатьом читачам. А це загалом означає – очолив відділ боротьби з економічними злочинами. Спершу в районі обласного центру, потім у Вінницькій області. Довго опирався проти пропозицій переводу до Києва, в апарат МВС. Коли нарешті всі Горобці переїхали до столиці, то Наталя Іванівна була вже лікарем-педіатром, кандидатом медичних наук. А Руслан і Роман уже закінчили Вінницький медичний університет.

Обидва – фахові хірурги. Старший  закінчив аспірантуру, захистився. Обидва женилися. Їхні  дружини теж медики, кандидати медичних наук. Захистились, як змовились. Тепер Наталя Іванівна Горобець, дві її невістки – науковці, співробітники Національного університету імені О. Богомольця.

Про четвертого з цього ряду – Руслана Миколайовича Горобця, кандидата медичних наук, хірурга, варто сказати дещо більше. Він весь у батька – напористий, завзятий, але головне – до моторошного справедливий. Коли 2014 року зчинилася страхітлива загроза життю громадян на Майдані, він поклав заяву на відпустку у клініці МВС, де працював, і раз так учинив, і вдруге, тижнями, іноді під відкритим небом, аби не втратити постраждалого, робив складні операції в центрі столиці, практично під вогнем снайперів.

Врятував немало життів українцям з обох сторін барикад, які протистояли на Майдані. А коли виникла загроза втрати Україною Донбасу, опинився в медичному десанті добровольчого батальйону «Айдар».

І сам бійців виносив із поля бою, рятував при артобстрілах. Достойно оцінюючи його героїчні заслуги, голова держави нагородив хірурга, кандидата медичних наук Руслана Горобця орденом Ярослава Мудрого. Він нині – військовий хірург.

У ті дні я дізнався хвилюючу новину: Руслан отримав легке поранення. Куля просто поцілувала його, щоправда, лише чиркнувши губи. Я тоді написав статтю до свого блога, який тієї пори вів на інтернет-ресурсі міжнародної радіостанції « ЭХО Москвы». Cтаття називалася – «Красавец на всю войну!». Бо Руслан і справді високий, як батько, стрункий, з м’якими рисами обличчя. Читати мою статтю можна за ось цим електронним посиланням.

У всій цій історії є одна велика, непомірна, приголомшлива втрата. Упіймав себе на тій думці, що я про все пишу тут, наче ходжу зачаклованими кругами, а ніяк не наважуся сказати вельми важливе: після тяжкої хвороби, у перший день осені 2013-го, не стало Миколи Миколайовича Горобця. Такого міцного як дуб полковника звалила підступна хвороба. Він дослужився до пенсії у МВС, а ось спокійно пожити після важкої і відповідальної роботи, побавитися з онуками довелося недовго. Наскільки він був вірним у стосунках із друзями, тими, з ким починав службу, напевне, може слугувати ось цей промовистий факт. Після закінчення Івано-Франківської школи міліції її випускник, щорічно, в тому числі й будучи заступником начальника главку МВС, міністерським полковником, на день-два приїздив до навчального закладу (тепер це інститут МВС). А знаєте, для чого? Щоб пограти у волейбол. Така була у них дружна, надійна команда ще з сімдесятих років минулого століття. Непереможна!

Відтак, Наталя Іванівна залишилася сиротливою лебідкою. Вона – доцент кафедри педіатрії №1 Національного медичного університету імені О. Богомольця.

Не нажилися вони з  Миколкою. Не наговорилися. Треба тепер учитися спілкуватися на відстані, у різних світах віднаходити одне одного.

Ти говориш так красиво:
Ллються хвилею слова.
Посміхаєшся грайливо –
З серця вискочить душа.

Або ж отак:

А ми зустрілись по весні.
Цвіли вже трави запашні.
І вальсу Віденського звуки
Сплели навіки наші руки.

Нещодавно у Наталі Іванівни вийшла поетична збірка, озаглавлена «Цінуй життя»! Хто ж краще за медиків може скласти ціну людського життя. Це водночас і своєрідний підсумок до їхнього з Миколою Миколайовичем сімейного життя-кохання. Винятково красива пара в них була. Розумна, весела. Такою вдалася і її поетична книжка. Кохана пише:

Тебе нема, а я живу,
Молюся, плачу і тужу.
Твоя душа з небес, я знаю,
Мене коханням огортає.

Мати, син якої воював, не могла, зрозуміло ж, поминути того, аби не оспівати «Небесну Сотню», не створити поезію-реквієм «Солдатським матерям», не описати того, чим займається її син на війні:

Біль нещадний, опік, рани,
Скальпель, рана та бинти.
На столі лежить, як у тумані,
Хлопець років двадцяти…

Знаходжу в збірці і вірш «Поцілунок кулі». Звичайно ж, тієї, що цілила в її Руслана. Наталя Іванівна пише:

Це не з неба зорепад,
Не стріла Амура.
Це відлуння канонад,
Тінь війни похмура.

Але найбільше мене пронизав вірш «Синам». Він звучить, як реквієм, як молитва матері нащадкам:

Дні біжать без вороття
Як вода в струмочку.
Я для тебе, сину мій,
Вишию сорочку.

Візьму біле полотно,
Характер та душу,
Сяду, гляну у вікно,
В путь-дорогу рушу.

Лист зелений по краю,
Далі – квіт калини.
Сонця промінь у маю
І спів солов’їний.

Чорнобривці, розмарин,
Мальви, черемшина –
Розмаїтий, квітковий
Наш край – Україна…

Ви сорочки одягайте
На свої дороги,
І ніде не забувайте
Батьківські пороги.

27 грудня у Наталії Іванівни Горобець, лікаря-педіатра, кандидата медичних наук, доцента Національного університету імені О. Богомольця, матері двох синів-хірургів, свекрухи двох медиків, невісток-науковців, славний день Новоліття. Не забудьте ж привітати її, друзі, з уродинами.

Здоров’я і щастя тобі, Наталю Іванівно!

Олександр ГОРОБЕЦЬ, письменник

Сообщение Мережила мати вишиванки синам патріотичними віршами. До історії про чотирьох кандидатів медичних наук однієї сім’ї появились сначала на Український репортер.

Нещодавно, 7 листопада (це ж подумати лишень, який знаменитий день!), у мене враз обізвався скайп. Я натиснув кнопочку з’єднання, і на екрані виринув мій давній приятель і друг Анатолій Резников із Кривого Рогу.

– Сан Саничу, – каже привітно, – щиро й сердечно вітаю тебе зі століттям Великої Жовтневої соціалістичної революції…

Ми  з ним довго і від душі сміялися з цього жарту. І справді, така пам`ятна дата з часу петербурзького майдану з державним переворотом, а зовсім ніхто і не святкує. Якась дивина…

З Анатолієм ми познайомилися за  доволі цікавих обставин. 1982 року секретаріат ЦК КПУ затвердив мене на посаді завідувача відділу і члена редколегії газети «Сільські вісті».

Відтак, як номенклатурного працівника, прикріпили до так званого Четвертого лікарняного управління при Раді Міністрів УРСР, і котрогось там наступного за цим роком я вирішив скористатися правом відпочити з привілеєм у котромусь медичному закладі цієї загадкової структури.

Мені, вчорашньому сільському хлопаку, було просто цікаво подивитись, як же ж купається в добрі партноменклатура, дбає про себе, милу. Вибрав я для наснаги будинок відпочинку «Гантіаді» у Грузії, на березі Чорного моря. Путівку буквально за копійки виписали на мене і мого дев’ятилітнього сина, і ми якось увечері зайшли до потягу і потерликали у теплі краї з кінцевим пуктом зупинки – Адлер.

Обіцяний нам рай знаходився майже на кордоні Росії й екзотичної закавказької республіки, котра тоді починалася з автономної Абхазії. Одне слово, в Адлері сідаєш на міський автобус, і він везе тебе на умовний кордон з Абхазією. А вже за річкою Псоу тоді починалася Грузія. На абхазькій частині траси лежало одне крупне приморське село, густо заселене грузинами й абхазцями, а ось Гантіаді було наступним.

Не доїжджаючи до його центру, під розкішними тінистими деревами, у запаморочливих пахощах непереквітних кущів, простилаючись аж до пірсу і звабливих блискіток моря, купався у причорноморській красі файно доглянутий український будинок відпочинку, названий по імені населеного пункту. Це був запаморочливий затишок, до якого тяглися всі начальники –  перші особи районів, областей, республіканські канцеляристи вищих рівнів, включаючи і представників апарату ЦК.

Якщо вийти подалі на пірс, то можна було відчути, що ти знаходишся немовби в центрі якоїсь природної підкови чи улоговини. Бо коли поглянути назад, звідки щойно приїхав, то десь там у морському серпанку можна, либонь, було надибати ледве вловимі обриси краснодарського Адлера, далі за ним знаходилося Сочі. Якщо ж поглянути вперед, то серпантином над морем нависала траса, котра вела в бік Сухумі, а зовсім поруч, буквально за поворотом гори, розкинулася тепла й благословенна Гагра. Добре виднілися її будівлі, пальми. Чимось невловимим манила вона до себе.

Пляж будинку відпочинку «Гантіаді» з двох боків був відгороджений високою сіткою, на вході також стояла варта. За примітною огорожею вздовж берега – і в один бік, і в інший, скільки видно було, – як  моржі на снігу, ніжилися під пекучим сонцем тіла «дикарів», які тяглися сюди з усього СРСР.

Тутешні кучматі причорноморські села були геть забиті відпочиваючими. У цьому скопищі було брудно і сморідно, і просто навіть тісно. Тутешнє ж українське привілейоване панство вишукано купалося групками, манірно ховалося від спекотного сонця під грайливими навісами або ж показувало свої апетитні боки, зваблюючи одні одних на вільних, чистеньких пляжах. Пісочок був немовби провіяний, виглядав аж золотистим. Ось що таке партноменклатура…

Відпочиваючі нашого санаторію заселяли висотний будинок з одно- і двомісними номерами. На самому березі моря, так що іноді пінисті хвилі докочувалися майже до їхніх порогів, розмістилися декілька двоповерхових будиночків із плоскими дахами, де можна було і прогулятися, і позасмагати у штормову погоду. А за потреби і посушити мокрі рушники та одяг.

Мене зі школярем моїм Тарасом спровадили на помешкання якраз до однієї із споруд над самісіньким морем.

– Там уже розташувався чоловік із таким же хлопчаком, як ваш, – сказали нам в адміністрації закладу. – Відпочиватимете поки що разом, бо вільних номерів просто немає: батьки спатимуть у кімнаті, а підлітки – на балконі. Потім, можливо, вас розселимо… якщо побажаєте…

Двері до помешкання на другому поверсі виявилися зачиненими, ми відкрили їх своїм ключем. Аж тут і хазяї нагодилися. Поріг переступив симпатичний русявий чоловік мого, а можливо, дещо старшого віку, років під сорок, за ним його потомок – ровесник мого сина.

Швидко розселилися, накрили стола і почалися розмови. Андрій повів Тараса знайомитись із морем, а батьки заглибилися в оповіді. Мій візаві виявився другим секретарем Криворізького сільського райкому партії. Згодом стало відомо, що він закінчив надзвичайно престижний у ті часи вуз – Московський історико-архівний інститут, ректором якого працював надзвичайно цікавий, зовсім не комуністичний чоловік Юрій Афанасьєв, про якого писали і говорили замало не всі інтелігентні люди.

В той період повального захоплення народу літературою, історією, різноманітними дослідженнями, книгами насамперед, вуз цей був у багатьох на вустах. Анатолій Олександрович постав переді мною як своєрідна його жива візитівка – начитаною, грамотною, цікавою, приворожливою людиною, що я ледве не змінив через нього думку про інших секретарів райкомів партії, яких не без причини вважав тупими партійними солдафонами, котрі лише добре знали статут КПРС. Що поробиш, на таких мені переважно щастило до цього часу. А тут унікальний виняток.

Резников постав повною протилежністю цьому: про яку б книгу не починав я розмову, він її уже прочитав, якого б явища буття не торкнувся у розмові, в Анатолія була своя виважена й концентрована думка. Час із ним летів легко, непомітно. Він був всебічно підготовленою, неординарною людиною.

Три тижні в «Гантіаді» виявилися для мене часом своєрідного інтелектуального збагачення,  насиченим рибною ловлею, походами в гори, мандрівками  ближніми містами і парками, зборами диких ягід й ожини, екзотичних кавказьких плодів. Ми ходили до місцевих мешканців смакувати вина й чачу. І зовсім не звертали уваги на чужих жінок і дівчат… Ось тут, звичайно, жартую…

Після відпочинку робота нас засмоктала настільки, що ми передзвонювалися не частіше разу у півроку.

Але одного пізнього літа увечері, чи майже уночі,  в двері моєї столичної квартири різко й протяжно подзвонили. На порозі стояв молодик у майці, весь засмаглий і, як мені здалося, стомлений, чомусь із брудними руками.

Він попросив спуститися вниз, оскільки привіз подарунок від, як висловився, «Анатолія Олександровича». Неподалік будинку стояв величезний КаМАЗ з причепом, до верху завантажений ящиками. Підійшов ближче. «Помідори», – зрозумів я. І, напевне ж, передав їх Толя Резников з-під Кривого Рога. Тим паче, що державні номери авто були Дніпропетровської області. Уточняти не став, бо він так переконливо назвав ім’я та по батькові, що я їх неодмінно мав знати.

Тим часом водій із височенного кузова подавав мені вже величезний дерев`яний ящик. Я ледве втримав його над головою, потім, витрачаючи максимум зусиль, поставив на колесо, перехопив в іншу позицію, опустив нарешті на землю. Як же ж важко… На око поклажа важила за кілограмів сорок – не менше…

За третім ящиком я був у стані, начебто, хтось на мене вилив відро води, бо й надворі стояла серпнева задуха.

– Досить уже, – гукнув я нагору. – Дякую!

– Та ви що, – обізвався обурливо шофер, – у мене розпорядження доставити вам двадцять п’ять ящиків. Я повинен всі передати їх вам…

Це був просто кінець життю. Навіщо мені аж 25? Що з ними маю робити? Всі мої домашні роз`їхалися по відпочинках, я сам дома. Ні закрити продукцію в банки, ні накрутити з них томатного соку я не міг – настільки був зайнятий на роботі. Та й просто не вмів я цього всього робити: не того ґатунку маю руки. Тим часом ящики згори поступали й поступали. Хоч бери й тікай від цього невимовно щедрого подарунку…

Коли ваговоз від’їхав від мого дому, в чиїсь квартирі радіосигнал запустив відлік нової доби. Ситуація виглядала так. Купа ящиків із помідорами розмістилася за півсотні метрів від мого під’їзду. Я стояв у розпачі біля них і не знав, що далі діяти. Мешкав я тоді на четвертому поверсі хрущовки, та ще й без ліфта. Роботи – на всю ніч без передиху. Та й чи вистачить сил, ящики більш як на два пуди кожен з привісом…

Якщо цю продукцію навіть підняти нагору, під наші двері, – міркував я собі далі, – то вона займе все вільне приміщення квартири. Хіба ж це мислимо нести все до хати?! Але й покинути якось також було не по-людськи…

Точно виходило, як у байці про валізу без ручки: ні нести, ні пожбурити…

«Боже, – крутилися думки в голові, – за що ж це таке вітамінне покарання мені добром? І придумав же  його той фантаст Резников!»

Караючись-мучаючись, спершу переніс я помідори під під’їзд. Потім чотири ящики, відпочиваючи з кожним поворотом сходів на перилах поверхів, з горем навпіл доставив за двері квартири, п’ятий поставив перед помешканням сусіда і, не зважаючи на глуху ніч, натиснув кнопку дзвоника. Було вже добре за першу годину ночі. Виглядав я, напевне, жахливо: весь червоний як рак, з носа, брів капає піт, стікає на підборіддя, як кінь фуркаю, сорочка розстібнута, пузо від патьоків блищить, штани ледве тримаються на поясі. До того ж сам я підпирав стінку, аби не впасти від безсилля.

Заспаний сусіда Євген Іванович Хоменко, начальник якогось там спецмонтажного управління по сталі й сплавам, виглянув і перелякався, аж назад відступив:

– Що з тобою сталося? – зиркає то на мене, то на величезний ящик помідорів на порозі його квартири. Нічого збагнути не може…

– Подарунок із Кривбасу, – кажу. – Комунізм прийшов. Кожному вітамінна продукція за потребою…

З Євгеном Івановичем удвох ми підняли ще десяток ящиків. Частину з них занесли в свої домівки, частину поставили під двері сусідам. Колективіст, який знає всіх у під’їзді, він підняв на ноги ще двох мужиків із різних поверхів і з ними розніс продукцію під кожну квартиру. Поставили їх людям на порозі, прокинуться – заберуть. Я ж геть знесилений побрів спати, не дочекавшись кінця цієї операції.

Скільки років я жив у тому будинку, мешканці, здебільшого старенькі бабусі, яких я зовсім і не знав, усе навздогін запитували, чи не буде й цього року ще помідорів.

«Ой, які ж смачні вони були…», – чув від людей. А одна з жіночок, якось упіймавши мене за руку, тицяла якісь гроші.

«Ви ж, казали, так старалися для нас, на пиво візьміть…»

Тепер, почувши жартівливе привітання від пана Резникова зі століттям жовтневого перевороту в Росії, я сказав, що найбільш пам’ятним для мене з того періоду життя, який вів нас до комунізму, мені згадується ніч із подарованими з Кривого Рогу 25-ма величезними ящиками помідорів. То справді був від нього комуністичний подарунок. Але ця манна небесна дуже швидко скінчилася…

Олександр ГОРОБЕЦЬ, журналіст, письменник

Сообщение Придибенція з нічними помідорами появились сначала на Український репортер.

Банальна розхлябаність на кожному квадратному метрі поля. А головне – якась патологічна (бо дивлюся футбол багато років) байдужість. З початком другого тайму стало зрозуміло, що гол у ворота П’ятова буквально висить у повітрі. Всі «жовтяки» бігають кругами довкола хорватів, якщо трапиться м’яч, відмахнуться знічев’я ногами.

Вийшли на поле, наче посмішити. І це після перерви, де тренерський штаб повинен був начебто підбадьорити, зарядити, підказати гравцям, як і кому варто підсилити гру.

Прикро, дуже прикро. Хоча гра не здивувала. Безхребетна. Безвольна. Слабкодуха. Точно така, як і головний тренер. Хай би його вже забрали до Москви. Він там більше потрібен. Позаяк нічого українського в ньому немає. Він навіть не володіє мовою своїх предків. Тому не дивуюся й результату…

Мені вельми шкода сотень тисяч уболівальників, які за сотні кілометрів мчали цілий день звідусіль до столиці на авто, в автобусах, поїздах, електричках. Думали, що вийде свято в пору “бабиного літа”, а безхребетний Андрюша підсунув усім брудну свиню, рябу – по-хорватськи…

Олександр ГОРОБЕЦЬ, журналіст, письменник

Від редакції: цей допис письменник Олександр Горобець розмістив у Фейсбуку. Ми вирішили познайомити з нею і читачів нашого видання.

Сообщение Фіаско безвольного Андрія Шевченка появились сначала на Український репортер.

Цей знімок я давно розшукував у своїх домашніх архівах з колишньої журналістської роботи, і ось нарешті трапився до рук. Хвилинка, і він уже оцифрований сучасним фотоапаратом, готовий з’явитися у світ. Хоч би у Фейсбуку, чи інтернет-блозі.

Мабуть, у році 1989-му, а то й у дев’яностому, коли я трудився в газеті «Правда України», справи службові завели мене поспіль із нашим редакційним фотокором Петром Приходьком у Дубно Рівненської області. На тамтешній масло- чи сирзавод, гарне тоді підприємство. Ходили ми цехами, розмовляли з робітниками і фахівцями. Петро блимав своїм апаратом. Дівчата верескливо відмахувалися…

Нарешті привели нас до гарної зали. Переступили поріг, а там біло застелений стіл, а на ньому привабні свіженькі молочні продукти, а поміж них і м’ясні вироби, салати, ще гарячий хліб із сусіднього підприємства.

-Хлопці! – каже директор. – Ви ж, напевне, з учорашнього дня голодні. Адже той Київ… Бути на такому смачному підприємстві, як наше, і не підкріпитись – просто гріх…

З рукава його білого халата щось підозріло забулькало в гранчасті стакани. І далі пішла розмова про підприємство, про те, як воно розширюється, впорядковується. Керівник каже:

-А оце нещодавно ввели в дію нову лазню…

-І вона працює нині? – швидко знайшовся із запитанням наш фотомайстер.

-Працює, – відповідає директор. –Тільки попаритися вам нині не вдасться, у нашій сауні, так би сказати, якраз жіночий день. Ось закінчилася зміна, хто бажає з дівчат, йдуть у сауну. Там душ, є басейн…

Петро вскакує з-за столу, мерщій вхоплює свої сумки, штатив. Звертається до головного інженера:

-Покажете, куди пройти?

Коли за ними зачиняються двері, директор мовить:

-І що він у сауні може сфотографувати? Та ще й у нас, на заході України? Це ж не десь у безсоромному Криму чи в богохульній, безбожній Одесі…

-Ой не поспішайте, – відповідаю. – Ви не знаєте нашого Петра Олексійовича, він будь-кого вмовити вміє. У чоловіка просто-таки дар до цього Він як задумає певну композицію відзняти, не відступиться від цього…

-Не вірю, щоб наші дівчата перед ним голими стояли чи лежали, – зациклився на своєму директор підприємства. – Б’юся з вами об заклад – п’ять пляшок коньяку, що він повернеться ні з чим…

Що мені було робити, адже я знаю характер Приходька. Сміливо подаю руку. Хтось там розбиває наше парі. А через кілька хвилин повертається головний інженер, який проводив до сауни фотокора.

-Ну, як там? Як? Буде знімок?
Інженер стенає плечима.

-Переконувати він уміє… Бо я думав, що наші дівчата поженуть нас звідти шваброю, а він так мило й лагідно підійшов, так улесливо все розстелив, що вони вигнали тільки… мене. Боюсь, що таки вмовить фотографуватися голяком…

-Не вірю, – роздратовано підскакував на стільці директор… Безсоромні. Я їм пофотографуюся… Безсоромні.

Одне слово, пані й панове, до столиці ми повернулися з п’ятьма пляшками коньяку і зі знімками з сауни. Але ж «Правда України» на той час була головним партійним друкованим органом республіки, постали питання: як «вламати» на публікацію «саунної крамоли» редактора, щоб дозволив поставити світлину в номер. Андрій Зоненко був ще тим партійним чинодралом! Редактором районної газети в донецькій Дружківці його призначили з посади інструктора міському партії, бо знав на зубок статут КПРС, як казали. І він настільки вірно служив тодішнім ідеалам, що досить швидко доріс до керівника головного видання УРСР.

– Знаєш, – казав він мені колись, – я не журналіст. Я поставлений сюди чітко виконувати лінію партії в газеті. І я це вмію робити…

Але надворі вже були більш-менш демократичні часи. Окремі газети таке собі дозволяли після дрімучих часів партійних кастрацій…

-Ви хочете, щоб мене завтра на політбюро викликали, з роботи звільнили? – запитував мене і Приходька роздратований редактор, нервово вимірюючи кроками кабінет узад-уперед…

-Так це ж дуже людяно буде виглядати, – переконував його  Приходько. – Сан Санич красивий текст туди написав. Почитайте… Підприємство краще в області. А тут якраз почалася передплата на газети та журнали. Будьте певні, число наших читачів у Дубні точно виросте…

Зоненко спересердя виставив нас за двері. Знову гукнув з цієї ж проблеми за днів два-три.

-Ви мені лише правду скажіть: тут є ваші дівки? – Йому вже було за шістдесят…

Ми попадали зі сміху під стіл…

-Майте на увазі, – заявив Андрій Тимофійович, – якщо Кравчук мене «розплете» за цю публікацію, я вас обох також звільню з роботи…

PS. Я публікую цю історію з фотознімком і для тих, хто був зображений на світлині Петра Приходька. Милі й чарівні паняночки, отакими ви без одягу були більш як чверть століття тому. Покажіться своїм дітям й онукам…

А ще було б цікаво знати, що сталося в житті з цими людьми за минулі десятиліття…

Олександр Горобець, журналіст, письменник

Сообщение Незабутня фотосесія в сауні для газети появились сначала на Український репортер.

Ці триметрові велети окупували обіччя більшості доріг, запрудили береги водойм, витіснили пасовища. Від них небезпека людям. Де вони взялися, і хто їх завіз до України?

Часто мандруючи  Україною, насамперед західними і північними регіонами, подумки згадуєш шизофренію Савелія Крамарова з відомого радянського кінофільму: «А уздовж дороги мертві з косами стоять…»

Нині лякають не покійники, а екзотичні зарості диких велетенських зонтичних рослин, котрі прийшли до нас, немовби з інших світів, перетворили узбіччя шляхів на дивовижні, страхітливі, непрохідні хащі, котрі щодалі невгамовно розширюються, загарбують довколишні території. Ті, хто знають, що це за дивні представники новоявленої флори, наче пришельці з казки жахів,  застерігають: не заходьте до їхніх нетрів, це небезпечно.

Ці високі, подекуди  до трьох метрів, уночі начебто рукаті велети, що окупували наші шляхи, луки, яри, вибалки, береги водойм і лісосмуги, – отруйні багаторічні рослини, які все більше поширюються теренами України. Вони належать до так званих, мовою науковців,  інвазійних видів живого, як колорадські жуки,  розповсюдження котрих майже неможливо припинити. Ця флорозараза має своє ім’я – борщівник Сосновського.

Походить борщівник загалом із Кавказу. У давні часи очищене від шкірки листя молодих (до появи цвіту) рослин горці використовували для перших обідніх страв – овочевих супів і нібито навіть для борщу.

Звідси, власне, походить ця дивна назва екзота. Його куштував колись і Коба – параноїк Сталін. Коли у повоєнні часи в СРСР, у колгоспах і радгоспах Прибалтики та Білорусії, був величезний падіж худоби через нестачу кормів, вусатий Джугашвілі порекомендував: сійте борщівник. Він так росте, як ніяка інша рослина. Мовляв, якщо його їли люди, то піде на харч і тваринам.

У Країні Рад було так: що сказано в Москві – виконується блискавично. Литовці, латиші, естонці, білоруси, буквально наввипередки одні перед іншими позасівали поля і дуже швидко пошкодували.

Лікарі невдовзі мали клопоти з ураженими від опіків  людьми: варто соку рослини потрапити на шкіру, як за кілька діб рана перетворюється на виразку, немов отриману від сильного вогню. Як правило, травми шкіри кваліфікуються опіками першого ступеня. Худоба відмовлялася поїдати такий корм.

Тому рослину тут же нарекли «помстою Сталіна». До речі, уже того часу борщівник Сосновського повсюдно в країнах капіталу був оголошений карантинною рослиною, а на рівні фахівців колгоспів та радгоспів у СРСР цього просто не знали: країна жила за «залізною завісою».

Із літа 1983 року я працював завідувачем відділу сільського господарства газети «Сільські вісті», яка тоді видавалася накладом понад 2,5 млн примірників і йшла практично в кожну хату. Якось, перебуваючи у відрядженні в Житомирській області, почув таку бувальщину.

Молодий голова колгоспу, бажаючи виділитись у так званому соціалістичному змаганні за якнайбільше заповнення кормових дворів силосом, привіз звідкілясь із Росії насіння дивної, швидко ростучої культури. Розростається блискавично, майже як бамбук, дає величезну зелену масу.

Спершу в господарстві дуже раділи тому, що в сусідів кормів на зиму ще й у кошіль не назбирали, а тут усі силосні траншеї забиті. Однак худоба споживала, сказати б так, гастрономічну новинку з великим небажанням.

А молоко від тамтешніх корів за тиждень-другий після годівлі тварин борщівником геть згіркло, втратило продуктивну якість і від нього почали відмовлятися переробники. Як розповідав мені один з київських учених, на генному рівні у корів від тривалого вживання борщівника Сосновського відбувається мутація, в результаті якої вони втрачають природну здатність бути годувальницями людей.

А тут іще одна оказія трапилася, яка буквальна потрясла всіх. Їхало трасою через колгоспні поля авто. Якраз повз лан із борщівником. Водія так наразі припекло з випорожненням, що він і чкурнув у зарості, та ще й без газетки. А через дві доби його зад став вогнистим струпом… Тут і кормозаготівельники колгоспу потяглися до лікарень.

Варто соку борщівника потрапити на шкіру, як там же утворювалася величезна опікова рана. Одне слово, в село привезли біду, і вже тридцять літ ніхто не знає, як побороти ту заразу. Всі узбіччя, переліски, яруги заросли гігантськими велетами, навіть наближатися до яких небезпечно.

Вітри, повені, птахи рознесли насіння «зеленого колорадського жука», як  в народі називають цю рослину,  на десятки, сотні кілометрів.

Підозрюю, що подібних до житомирського хитрого  голови колгоспу, який тоді контору колгоспу пообвішував червоними прапорами й грамотами парткомів за вдалу заготівлю силосу, в різних краях виявилося чимало.

Ось, скажімо, в межах села Сівка Войналівська Калуського району Івано-Франківщини (офіційні дані) зарослі цієї потворної рослини склали вже 20 гектарів, сусіднього села Новиця – 12 га. Буквально дикий ліс із цих страшних гігантів виріс уздовж тамтешніх річок Лімниця та Чечва.

Стоїть стогін від наступу цієї страшної рослинності і на Львівщині, де вона уже займає тисячі гектарів.

Бюджетним рядком держави передбачено чималі кошти на розвиток Фітосанітарної служби України, а, отже, і на боротьбу проти подібної біди. А от організувати її, поставити на європейський рівень немає кому. Уже тривалий час Кабмін не знайде достойного очільника на це місце. Давно не було і немає в цій службі першого заступника голови: ніяк не домовляться вожді-правителі, кого поставити на це дохідне місце.

До недавніх пір заступником голови Державної ветеринарної і Фітосанітарної служби України працював Олександр Вержиховський, тривалий  час будучи єдиним у всіх керівних іпостасях. Але в кінці нинішнього липня Кабмін і його звільнив з роботи. Тепер фітосанітари взагалі «безгоспні».

І це тоді, пані й панове, коли   кожен кілограм  яблук, груш, не кажучи вже про всяку заморську всячину – апельсини, мандарини, в том числі саджанці, квіти і таке інше, мають свою «ліву ціну» подолання прикордонного бар’єра…

Чи буде хто тут звертати увагу на боротьбу з такою прогресуючою болячкою, як борщівник-гігант? У відомстві за старим звичаєм у всьому орієнтуються на Росію. А там, щоб було зрозуміло, ще до 2012 року фінансувалися державою наукові розробки з масового підвищення врожайності цієї… кормової культури.

Олександр ГОРОБЕЦЬ, журналіст, письменник

Сообщение Борщівник Сосновського: зелена біда під кожне село (+відео) появились сначала на Український репортер.