На високому п’єдесталі перед першим танком (між іншим, радянським Т-34) височить фігура польського солдата у формі початку 20-го століття в шоломі та френчі. Права рука високо здіймає шаблю, як у воїнів генерала Ярослава Домбровськєго, а ліва піднімає знамено Вітчизни, яке високо тримали добровольці всіх часів і епох.

Така красномовна деталь як пам’ятник саме Солдату Добровольцю в Державному музеї Польщі, музеї, присвяченому, перш за все, історії офіційної польської армії, говорить сама за себе. Говорить про те, що держава і народ високо цінують саме добровольців, які є фундаментом і силою всіх родів Війська Польского.

Згадуються добровольці і в державному гімні Польщі:
«Marsz, marsz, Dąbrowski,
Z ziemi włoskiej do Polski.
Za twoim przewodem
Złączym się z narodem. »

«Марш, марш, Домбровський,
З землі італійської до Польщі!
За твоїм проводом
Поєднаємось з народом.»

Коментарі зайві. Всі поляки: і держава, і суспільство пам’ятають, що основою відродження їх Вітчизни з небуття, визволення з окупації, звільнення від чужинців були саме добровольці. Поляки не раз відбивали смертельні навали, які не витримували інші європейці (монголо-татар, турків, шведів), пережили зраду своєї країни усією Європою, розділення і знищення своєї країни європейськими сусідами у змові з напівазійською Росією. Пережили бездержав’я і майже столітню окупацію своєї країни, але залишилися нацією, відбили лютих зайд, здобули свободу. І завжди основою відродження сили народу і його духу були саме воїни добровольці. Їхній подвиг, пам’ять про них – віднині святиня в Польщі. І цей культ честі Добровольців існував завжди, навіть після перших їхніх невдалих виступів і поразок.

Хтозна, можливо ця повага і пошана з часом і привела до того, що на місце вбитих героїв ставали все нові і нові, і лави добровольців завжди поповнювалися польським народом, хтозна, може саме тому полякам і вдалося нарешті скинути з себе ненависне московське іго, а також залежність від Австрії і Німеччини.

Взагалі, пам’ять про захисників Вітчизни і особливо полеглих воїнів в Польщі – святе. Пам’ятаю, як мене вразив зовсім не пафосний життєвий епізод на тих же Ієрусалимських алеях весною 2017 року. Ми їхали на Старувку в бусі і вийшли одразу ж на Алеях, щоб трохи пройтися центральною частиною по дорозі до Старого міста. З нами поруч їхав молодий чоловік десь 30-ти років з косичкою і молодіжним тату на передпліччі, очевидно, велосипедист, бо віз свій ровер. Вийшов з нами на одній зупинці. Вже збирався сісти і поїхати вздовж Алей, коли раптом пішов прямо вперед по тротуару, Прослідкувавши за ним поглядом, ми побачили, що він підійшов до простенького цегляного меморіалу з надписом: «Тут пролилася кров поляків, 1944 рік». ( Такі маленькі стелли є по всій Варшаві на згадку про героїзм і жертву польських воїнів-добровольців генерала Тадеуша Бур-Коморовського, які підняли відоме Варшавське повстання проти німців 1 серпня 1944 року.) Майже всі повстанці загинули ( біля 200 000 чоловік за весь час). Після придушення повстання карателі з СС розстрілювали полонених і поранених повстанців по всьому місту. Зазвичай на таких стелах, крім надпису, стоять лампадки і лежать живі квіти. Завжди чистота і порядок, ніколи не побачите розбитих лампадок чи розкиданих квітів. Думаєте, це держава робить? Ми побачили, як і хто це робить.

Молодий поляк підійшов до пам’ятної стели і підняв вазу з квітами і лампадку, що впали. Акуратно поставив… Потім сів на велосипед і поїхав по своєму маршруту. Просто зробив це як звичайну справу. Думаю, так і по всій Варшаві і на Урсусу і на Полі Мокотовському і на Вілянуві.

Ми тоді приїхали до родичів і друзів і були вражені цим контрастом, адже в Україні ми на той час не те що меморіали, а свіжі могили воїнів-захисників змушені були захищати, і не в прифронтовій зоні, а в тилу і навіть у столиці.

Доля сучасних українських воїнів-добровольців славна, але водночас гірка і трагічна. Ставлення до них в нашій державі дике і ненормальне, як і спосіб війни, яку веде проти нас ворожа Росія. Коротко оцінку цього ставлення висловив саме воїн-доброволець батальону «Донбасс», за збігом долі саме поляк – Конрад Камінський. Свого часу, звертаючись до Порошенка, він сказав: «Ви не маєте честі, не маєте гонору».

В такий спосіб доброволець висловив обурення «дивовижною» і несправедливою політикою і ставленням держави і суспільства саме до воїнів-добровольців, які першими стали на захист України у важких 2014-2015 роках. Суть цього ставлення проявилося в тому, що, на відміну до військовослужбовців ЗСУ, добровольці не тільки були позбавлені статусу захисників Вітчизни і офіційної реєстрації з наданням статусу учасника бойових дій – їх звинувачували в усіх можливих і неможливих злочинах, дискредитували, арештовували, і це робила та держава, яку вони захистили від загарбання і знищення. Скільки відкрито щодо них кримінальних проваджень?! А скільки добровольців у воюючій країні кинуто за грати: 2 тисячі, 8 тисяч чи більше?!

Родини загиблих добровольців з початку війни були позбавлені державою визнання і прав, які мали родини полеглих військовослужбовців. Замість допомоги Порошенко і тодішній Кабінет Міністрів придумали «Порядок», згідно з яким вимагали від батьків загиблих солдат свідчень за кожну смерть їх синів.

Вдумайтеся, не з командирів добробатів питала держава, які мали подавати ці дані, а з батьків і вдів, які не могли ще отямитися від горя. І жодні доводи не діяли, не бралися до уваги заклики до совісті. Чиновники собезів, посилаючись на згаданий «Порядок», тільки байдуже знизували плечима: закон, мовляв, такий. Але хто прийняв цей закон і коли він став чинним? Саме в той час, коли на захист своєї землі піднялися добровольці, саме тоді, коли вони рішучим наступом в 2014 році змусили відступити не тільки кримінальників-колаборантів, але й професійних російських спецпризначенців і десантників? Це зовні виглядало як свідоме придушення добровольчого руху в Україні саме в час, коли добровольці могли змінити хід війни.

«Ми могли перемогти ще в 2014 році, – гірко скаже потім один із них. – Тільки нам не дали». Але дивно так не дали: бо не тільки ворожа Росія і Путін намагалися фізично знищити і дискредитувати добровольців, але й сама українська влада руками чиновників і силовиків адміністративно усіляко їх нищила і гнала з фронту. Згадайте хоча б 2014 – 2015 роки: тоді добровольчі батальйони змушували тотально переходити в підпорядкування або МВС, або Нацгвардії, або МО, або СБУ… І горе тим, хто не підкорився і не захотів цього робити: вони залишилися в рідній державі поза законом, їх переслідували. Трагедія «Лісника», трагедія «Торнадо», переслідування добровольчих батальйонів «ДУК ПС», «ОУН», «Карпатська Січ» вже стали історією, і ось-ось забудуться, але вони були і ми, ще живі, про них пам’ятаємо.

Особливо вражаючою, дивною і незрозумілою була позиція двох відомих людей, які всі 5 минулих років були при владі і по суті офіційно закликали українців в 2014 році до створення добровольчих батальйонів. Я говорю про Олександра Турчинова, який був з 26 лютого по 7 червня 2014 року Верховним Головнокомандувачем України, а після передачі повноважень Петру Порошенку  – Секретарем Ради національної безпеки і оборони і депутата ВР України, Дмитра Яроша, який водночас був в 2014-2015 році Провідником національно-визвольного руху «Правий сектор», а згодом, після обрання до парламенту, став радником начальника Генерального штабу (генерала Муженка). Вони під час російської навали (захоплення Криму, дій російських ДРГ в Донбасі) виступили із закликом до народу України створювати добровольчі батальйони.

І навіть на перших порах сприяли їх створенню, утриманню, фінансуванню і озброєнню. Що, безумовно, дало колосальний рятівний ефект для країни в перші місяці війни, бо всі ми пам’ятаємо, який жах посіяли добровольці в лавах нападників, російських військ, які вдерлися в Україну, розраховуючи, що армії майже немає, а цивільне населення не зможе себе захистити. Добровольчі батальйони «Дніпро 1», «Дніпро 2», «Донбас», “Шахтарськ”, ОУН, ДУК ПС, “Київська Русь”, “Золоті Ворота”, “Карпатьска Січ”, по суті поховали мрію Путіна на парад «обласних республік» на кшталт ЛНР і ДНР.

Росіянам не вдалося захопити ні Дніпро, ні Запоріжжя, ні Одесу, ні Харків. План «Новоросія» був зірваний саме добровольцями в першу чергу, бо вони прийняли на себе перші удари  ворога, поки військомати тільки поповнювали лави Збройних Сил, роздерибанених при попередніх президентах.

Допомогли добровольці, зокрема ДУК ПС, втримати і Донецький аеропорт і Піски, де стікав кров’ю наш нечисельний тоді загін спецпризначенців і десантники. Не віддали, відстояли аеропорт до підходу нових сил – десантників 79-ї і 80-ї бригад, танкістів 1-ї бригади і 92-ї ОМБ.

І поруч із спецпризначенцями і десантниками платили кров’ю і віддавали життя добровольці. Серед них був і наш синок Святослав, який не став чекати своїх офіцерських погонів і пішов простим солдатом в ДУК ПС, сказавши: «Тату, вони все одно не дадуть нам ні жити, ні навчатися» (на той час він був студентом-випускником Київського університету).

Він був мудрішимза багатьох старших від нього людей, які зараз поспіль, упродовж майже шести років війни, серйозно вірять: якщо вибачити ворогу смерті 13 тисяч українських воїнів, каліцтво десятків тисяч інших захисників, зламані долі родин, то вони дістануть мир від вбивці й загарбника.

Відео із Фейсбук-сторінки 3-й окремого полку СпП імені князя Святослава Хороброго

Втім, не тільки наш син Святослав, але і всі добровольці думали так, і тому вони готові були йти до кінця, битися на смерть, до остаточної перемоги, «дійти до Москви і там стріляти до останнього патрону»,- як казав генерал Кульчицький.

Може й тому вони, роззброєні і неукомплектовані, часто голодні і погано навчені військовій справі, вигравали бої і мали всі шанси виграти війну. Може й тому із захопленими в полон добровольцями сепари і росіяни розправлялися з особливою люттю, піддаючи їх нечуваним катуванням, страчували. Добровольці – хоробрі, мотивовані і високопатріотичні солдати – стали справжньою грізною зброєю України, страшнішою для Путіна ніж атомна зброя, танки і літаки.

Особливо боялися московські зайди, що добробати перейдуть кордон і перенесуть війну на територію РФ, що між іншим вимагали і правила військової науки. Про це говорив і покійний генерал Кульчицький, і підступно вбитий розвідник «Лісник».

Може тому, підлим і підступним ворогом був і влаштований кривавий Іловайський коридор, в якому по суті організували нищівний розстріл добробатів, зібраних під Іловайськ разом зі ЗСУ. Ми пам’ятаємо перші вимоги Путіна як умови для «переговорів» (а цих перемовин направду він потребував сам, бо не встигав тоді з «гуманітарним» підвезенням набоїв своїм найманцям і хотів зупинити наступ добровольців): прибрати з фронту добровольчі загони.

На превеликий подив, новий Головнокомандувач Порошенко охоче на це пристав… І почалося: країна, яка потребувала захисту, руками своєї ж влади почала переслідувати своїх захисників – по суті на корню ліквідовуючи добровольчий рух.

Рятівний, як на мій погляд, рух. Бо історія і Польщі, і всіх інших країн, нині успішних, це є історія перетворення доброовольчих підрозділів в ефективну переможну армію… Бо саме добровольці є її оплотом, кістяком і Духом.

Не будемо забувати також, що і солдатів ЗСУ 2014-2015 років певною мірою можна назвати добровольцями, адже більшість з цих людей добровільно йшли у військкомати, в армію, не думаючи ані про контракти, ані про гроші. Вони йшли захищати Батьківщину.

Добровольцями можна вважати й іншу категорію солдатів тих років, які просто не «косили», не втікали від служби, коли їх викликали військкомати, і залишали родини, роботу і навіть бізнес в ім’я служіння Вітчизні.

Всі ці люди були одного духу, вони були братами по духу. Вони стали нашими героями і нашою cлавою і гордістю, а для своїх родин – невимовною біллю, яку не лікує час, особливо наш. Бо в цей період більшість людей, піддавшись на брехню і тиск підступного ворога, готові пробачити йому цю кров. Святу кров добровольців – воїнів-захисників.

Але ця політика забуття почалася ще в 2014 році, коли почався страшний і моральний і державний злочин: невизнання загиблих добровольців. Демонстративна НЕДОПОМОГА і НЕВШАНУВАННЯ їхніх  осиротілих родин.

І що також дивує: першими, хто зрадили добровольців, стали ці дві особи, які призвали їх на захист Вітчизни, бо ні Секретар РНБО Турчинов, ні рдник начальника Генштабу, депутат ВР, Провідник “Правого Сектора” Ярош ані словом, ані дією не виступили проти політики замовчування вбитих добровольців, політики їх дискредитації, арештів, політики їх невизнання державою.

Не стали жодного разу в оборону пам’яті полеглих воїнів, які відгукнулися на їхній заклик, ані за долю їхніх розтерзаних родин ні Ярош, ні Турчинов. Жодного разу не виступили вони проти злочинного, ворогом вигаданого, «Порядку визнання» загиблих, жодним словом не виступили проти цілеспрямованої, керованої Порошенком, дивовижної (з точки зору потреби оборони) політики згортання добровольчого руху України.

Усі ці 5 років я принципово стояв на боці добровольців, як людей і як соціального явища, як нашої зброї в боротьбі. Як міг я відстоював їх права і боровся за їх пам’ять. І це не тільки тому що мій син – один із них, це перш за все тому, що я розумію те, що розуміє польський народ, який вже переміг і вигнав окупанта: добровольці – це сіль нашої землі, її найкращі воїни, основа і оплот нашого війська і запорука нашої перемоги.

Поки живий добровольчий рух, ніхто ніколи не переможе Україну. Тож в чорний, але пам’ятний для мене і для нашої родини день – 3 жовтня, день загибелі сина під час захисту Вітчизни, я кажу: «Вічна слава добровольцям – найкращим громадянам країни! Вічна слава добровольцям України! Героям Слава!”

ГОРБЕНКО Сергій Олександрович

P.S. Світлій пам’яті сина Святослава і його Небесним Братам – воїнам-добровольцям присвячується ця стаття.

На фото: Горбенко С. О. : “Наш син Святослав, як і всі добровольці, готовий був йти до кінця, битися на смерть, до остаточної перемоги”.

Фото: “Український репортер”

Читайте також:

• “Для нас вони – живі!” Роздуми батька полеглого воїна біля Стіни Пам’яті
• “Син дивився вперед, як у вічність, збирався у свою дорогу”. Спомин батьків полеглого воїна розриває душу

Сообщение Сьогодні – п’яті роковини з дня загибелі захисників України в Донецькому аеропорту (+відео,фото) появились сначала на Український репортер.

Знаменна подія в історії Франції, Європи і, сподіваюся, світу в цілому: на президентських виборах переміг 39-річний Еммануель Макрон, молодий і поки що невідомий політик.

Але увага світового політикуму була прикута не стільки до персони переможця, скільки до постаті його головного опонента Марін Ле Пен – лідерки так званого Національного фронту, яка під гаслом французького патріотизму об’єднує в своїх лавах по суті найбільші нацистські, ксенофобські і ледь не профашистські сили Франції.

Крім того, відомо, що мадам Ле Пен є майже відвертою креатурою Володимира Путіна і не приховує ні своїх симпатій до злочинного режиму рашистів, ні бажання підтримати їхню окупацію Криму й підривну діяльність проти ЄС та України.

Мадам Ле Пен не приховувала і явно руйнівні наміри вивести Францію з ЄС і зони євро, що без всякого сумніву продовжило би план путінського знищення об’єднаної Європи і її розколу на слабенькі, безпомічні окремі держави, не здатні поодинці протистояти агресивній і великій (територіально) РФ.

І хоча рівень підтримки Ле Пен (по суті, симпатії до нацизму, рашизму та ізоляціонізму) – майже 37% виборців, а це – 11 мільйонів чоловік, більшість французів сказали «Ні!» нацизму, рашизму і європейській дезінтеграції, з чим і вітаємо Францію та світ.

Тому перемогу Макрона більшість французів, європейців і світових політиків сприймають перш за все як перемогу ідей демократії, європейської інтеграції і антипутінізму над фашизмом і рашизмом.

В якійсь мірі ця перемога символічна: ідеї свободи і прав людини будь-якої нації взяли гору над ідеєю національної обманності – нацизму і національного ізоляціонізму.

Символічно і те, що перемога Макрона над Ле Пен увечері 7 травня 2017 року співпадає ще з однієї знаменною датою французької історії: 588 років тому – ввечері 7 травня 1429 року – відбувся штурм Турелі під Орлеаном військами Орлеанського гарнізону під проводом графа Дюнуа, Жиля де Ре, Ля Гіра й Орлеанської діви.

Найміцніший форт Турель, який замикав на мосту вхід до Орлеана з півдня, був відбитий у непереможних англійців, під час цього важкого штурму Орлеанську діву було поранено стрілою в груди, але вона довела бій до кінця.

Взяття Турелі остаточно поклало кінець облозі Орлеана, в якійсь мірі воно ж стало початком незворотньої французької реконкісти і визволення від окупації всієї Франції.

Зазнавши страшної поразки, хоробрий і розумний лорд Джон Талбот віддав наказ уцілілим англійським військам покинути й інші бастиди, що оточували Орлеан. Фізично сил для замкнення кільця облоги в англійців на той момент не лишилося.

Так що, прокинувшись вранці 8 травня, жителі Орлеана і французькі солдати побачили несподівану і таку бажану картину: табори ворогів спорожніли, супротивник відступив, облога Орлеана закінчилася. Вона тривала 200 довгих днів. З тих пір у Франції цей день – 8 травня – відзначається як свято перемоги під Орлеаном, свято зняття облоги.

Символічно і те, що 72 роки тому, 7 травня 1945 р., в місті Реймсі начальник оперативного штабу німецьких військ генерал-полковник Альфред Йодль підписав договір про безперечну капітуляцію Німеччини з представниками країн-переможців: СРСР, Великої Британїї, США і… Франції, яку представляв емігрантський уряд в екзилі генерала Шарля де Голля (бригадний генерал Франсуа Севез).

Правда, не обійшлося і без казусу, бо історичний анекдот говорить про те, що коли представник окупованої Німеччиною Франції підійшов ставити свій підпис, у Йодля вирвалося роздратовано: «Як, ми ще і Франції програли?».

З боку країн-переможців капітуляцію приймали: від англо-американської сторони генерал-лейтенант армії США, начальник Головного штабу Союзних експедиційних сил Вальтер Беделл Сміт, від СРСР – представник Ставки Верховного Головнокомандування при командуванні союзників генерал-майор Іван Суслопаров. Як свідок від Франції, згаданий вище, заступник начальника Штабу національної оборони Франції бригадний генерал Франсуа Севез.

8 травня 1945 року на вимогу Сталіна в Карлхорсті відбувся другий акт підписання повної і беззаперечної капітуляції нацистської Німеччини. На цей раз від Німеччини капітуляцію підписав начальник Верховного головнокомандування Вермахту Вільгельм Кейтель, представник люфтваффе – генерал-полковник Штумпф та крігсмаріне – адмірал Фон Фрідебург.

Беззастережну капітуляцію приймали маршал Георгій Жуков (від радянської сторони) та заступник головнокомандувача союзних експедиційних сил маршал Артур Теддер (англ. Arthur William Tedder, Велика Британія). В ролі свідків свої підписи поставили генерал Карл Спаатс (англ. Carl Spaatz, США) і генерал Ж. де Латрі де Тассіньї (фр. Jean de Lattre de Tassigny, Франція).

Тож те пам’ятне 8 травня вважається Днем закінчення Другої світової війни в Європі (вона тривала ще 3,5 місяця в Азії: в Північному Китаї і на островах Тихого океану з військами Японії), Днем Перемоги в Європі над фашизмом, об’єднання трьох військових союзників: США, Великої Британії і Франції. Цей день святкують також канадці й австралійці, війська яких брали участь у тій війні.

На жаль, цього дня не святкує героїчна Польща, яка відзначає День повстання Варшавського, коли варшав’яни – цивільні і військові – в єдиному пориві ціною власного життя спробували скинути владу гітлерівців у польській столиці і майже всі загинули в нерівній боротьбі.

Ще однією сторінкою ганьби Радянської Армії і злочину Сталіна стала демонстративна пасивність і бездіяльність військ Першого Білоруського фронту на чолі з маршалом Рокосовським, що стояли за Віслою і не прийшли на допомогу повсталим полякам. Не прийшли і так очікувані англійці, хоча й допомогли трохи матеріально – транспортними літаками.

Після розправи фашистів над повсталими варшав’янами в місті залишилися живими близько 400 000 чоловік, хоча до війни у Варшаві мешкали понад 1,5 млн людей. А потім окупаційну німецьку владу змінила окупаційна радзєцька влада, яка на довгі десятиріччя прикувала Польщу до країни-переможця СРСР.

Тому для поляків трагічним символом пам’яті і перемоги у війні над фашистською Німеччиною є і, мабуть, лишиться назавжди славний День повстання Варшавського.

СРСР, хоч і підписав разом із союзниками акт капітуляції Німеччини, вибрав собі для святкування інший день – 9 травня. Офіційна версія – мовляв, до 9 травня радянські війська ще долали військовий опір окремих німецьких озброєних загонів.

Українці разом із білорусами постраждали, мабуть, найбільше в тій війні, бо саме території України і Білорусі були повністю окуповані гітлерівцями і зазнали майже 90% руйнувань.

Український народ заплатив страшну ціну за цю перемогу (навіть комуністичний режим визнавав, що загинуло близько 6 млн 750 тис. громадян України, пізніші дослідження наводять більші, страшніші цифри – від 10 до 13 млн чоловік). Було також зруйновано майже 700 міст і 28 000 сіл. Не було родини, яка не постраждала б у тій війні.

Українці билися з гітлерівцями у складі регулярних частин Червоної Армії, в партизанських загонах – радянських і антирадянських (ОУН-УПА), працювали в підпіллі й воювали у складі партизанів в інших країнах Європи.

Так, у тій же Франції і досі пам’ятають славного капітана Базиля (лейтенанта Червоної Армії Василя Порика, 1920–1944), уродженця села Соломирки (нині Порик) на Вінничині, який втік із німецького концтабору і став одним із найхоробріших командирів макі – французьких партизанів. 22 липня 1944 року Василь Порик разом із товаришем потрапив у засідку і був розстріляний гітлерівцями в Аррасі. Похований у французькому шахтарському селищі Енен-Льєтар (тепер воно об’єдналося з Бомон-ан-Артуа).

І хоча після перемоги над гітлерівцями Україна, як і частина Східної Європи, надовго залишилася під радянсько-московською окупацією, з якою бореться і дотепер, пам’ять про українців-героїв, що загинули в боротьбі з фашизмом чи просто стали жертвами цієї чужої, не нами розв’язаної війни, жива і буде вічно жити.

А 8 і 9 травня назавжди залишаться в історії нашого народу як два Дні Перемоги, кожен з яких пов’язує нас із двома різними цивілізаціями: Європою і Євразією – колишнім СРСР.

Сергій ГОРБЕНКО
Фото Кирила ХМІЛЬОВА, а також з відкритих джерел

Сообщение 7–8 травня в історії – це символічність, співпадіння, слава і пам’ять появились сначала на Український репортер.