Про це йдеться на сайті проєкту, передає Укрінформ.

“Слідчі Головного слідчого управління Нацполіції спільно з оперативниками Департаменту стратегічних розслідувань за сприяння Головного управління розвідки Міністерства оборони України встановили командний склад 83-ї окремої десантно-штурмової бригади та підполковника ФСБ, які причетні до катування жителів Димера у 2022 році”, – йдеться у повідомленні.

Як зазначається, у період із 24 лютого по 31 березня 2022 року російські військові тимчасово окупували населений пункт Димер Вишгородського району Київської області.

До складу угруповання окупаційних військ входили підрозділи 83-ї окремої десантно-штурмової бригади. За фактами подій у Димері 21 березня 2022 року відкрито кримінальне провадження за ознаками вчинення кримінальних правопорушень, передбачених частинами 1, 2 статті 438 ККУ (порушення законів та звичаїв війни).

Зокрема, на території підприємства Viknaland на вулиці Вишнева, 22-Б, окупанти облаштували пункт незаконного утримання цивільних осіб.

За даними правоохоронців, ключову роль у злочинах проти цивільних громадян у Димері відігравав “куратор” 83-ї бригади від ФСБ, підполковник Сергій Олейничук.

Слідство вважає, що саме він безпосередньо займався так званою “фільтрацією” – допитами полонених, які супроводжувалися катуванням, жорстоким поводженням із цивільним населенням і захопленням заручників. Олейничук міг ухвалювати рішення щодо депортації полонених місцевих мешканців на територію Росії.

Загалом, українські правоохоронці задокументували факти незаконного переміщення щонайменше 42 осіб.

Цивільних осіб утримували в установах виконання покарань та СІЗО, зокрема в колоніях та ізоляторах Ростовської, Мордовської, Брянської, Смоленської, Пермської, Тульської та Володимирської областей. Частину з них у подальшому вдалося повернути. Проте щонайменше 24 цивільні особи досі залишаються у полоні. Матеріали щодо Олейничука виділені в окреме провадження. Йому повідомлено про підозру за порушення законів та звичаїв війни, що супроводжувалося жорстоким поводженням із цивільним населенням.

Санкція статті передбачає покарання аж до довічного позбавлення волі.

Автори проєкту оприлюднили дані Олейничука Сергія Олександровича 1981 р. н.. Він уродженець селища Енергетики Новоорського району Оренбурзької області РФ. Навчався у Далекосхідному військовому інституті. Підполковник управління Федеральної служби безпеки по Східному військовому округу (військова частина 73905; постійна дислокація – Хабаровськ, Хабаровський край). Закріплений за 83-ю окремою десантно-штурмовою бригадою (військова частина 71289; пункт постійної дислокації – місто Уссурійськ Приморського краю). Паспорт: 0822839846 (виданий 6 лютого 2023 року УМВС РФ по Хабаровському краю) Військове посвідчення: 00СУ033317 (видане Далекосхідним військовим інститутом 21 червня 2003 року) СНІЛС: 135-392-036 50 ІПН: 280113523086.

Ще правоохоронці спільно з ГУР МОУ ідентифікували командира 83-ї бригади, його заступників – з озброєння, тилу, повітряно-десантної служби, військово-політичної роботи, а також начальника штабу.

За даними слідства, саме вони організовували дії ворожих підрозділів під час окупації, забезпечували функціонування системи контролю над захопленими населеними пунктами та безпосередньо причетні до скоєння воєнних злочинів проти цивільного населення під час окупації Вишгородського району Київської області.

Немоляєв Олександр В’ячеславович – полковник, командир 83-ї окремої десантно-штурмової бригади від 01.2022 по 01.2023. Станом на зараз – командир 106-ї повітрянодесантної дивізії збройних сил РФ (в/ч 55599).

Слабцов Віталій Миколайович – полковник, заступник командира 83-ї окремої десантно-штурмової бригади (в/ч 71289). Станом на 24.03.2022 – загинув.

Іванов Роман Олегович – підполковник, начальник штабу-заступник командира 83-ї окремої десантно-штурмової бригади – по 01.01.2023. Станом на зараз – полковник, командир 331-го парашутно-десантного полку 98-ї повітрянодесантної дивізії збройних сил РФ (в/ч 71211), на посаді з 01.2023.

Васильков Олексій Євгенійович – підполковник, заступник командира 83-ї окремої десантно-штурмової бригади з військово-політичної роботи – по 01.01.2025. Станом на зараз – заступник командира бригади з військово-політичної роботи, в/ч 65451 — 98-ма повітрянодесантна дивізія ПДВ збройних сил РФ, на посаді з 01.2025.

Алікберов Алікбер Джабірович – підполковник, заступник командира 83-ї окремої десантно-штурмової бригади з тилу (в/ч 71289).

Олейничук Сергій Олександрович, перебуваючи на посаді “куратора” від управління ФСБ по Східному військовому округу 83-ї окремої десантно-штурмової бригади повітряно-десантних військ збройних сил РФ, під час окупації Вишгородського району Київської області здійснював безпосередній контроль за діями військовослужбовців та керівництво “фільтраційними” заходами.

Наявні обґрунтовані підстави вважати, що він причетний до організації, керівництва та безпосереднього проведення “фільтрації”, що супроводжувалася допитами полонених із застосуванням катувань, жорстоким поводженням з цивільним населенням, захопленням заручників, а також до ухвалення безпосередніх рішень щодо незаконної депортації захоплених місцевих мешканців на територію РФ.

У проєкті наголосили, що дії, спрямовані проти мирного населення, є складовою ведення агресивної війни РФ проти України та одночасно містять ознаки порушення законів та звичаїв війни. Поряд з цим, особа не скористалася правом відмовитися від виконання явно злочинного наказу, обов’язок невиконання якого передбачено нормами міжнародного права, ставши таким чином співучасником злочину.

Проєкт «Книга катів» займається збором, систематизацією і оприлюдненням інформації про воєнні злочини та воєнних злочинців.

Як повідомлялося, проєкт «Книга катів» у січні 2026 року оприлюднив імена 14 російських військовослужбовців, яким суди в Україні очно винесли вироки за воєнні злочини.

Від редакції “Українського репортера” додамо.

Передмову до книжки написав кандидат мистецтвознавства, письменник, професор Василь Неволов. У цьому селі Чернігівської області, а саме в тісному підвалі школи у березні 2022 року окупанти тримали в заручниках 368 цивільних людей, 69 із яких були діти. Їх утримували тут, прикриваючись ними як живим щитом, 27 днів, майже без їжі та води, надавши кожному по 60 квадратних сантиметрів площі.

У підвалі померло десятеро людей, більшість з яких задихнулися, збожеволіли. На вулицях села загарбники застрелили 11 мирних жителів, грабували та палили будинки. Колишні заручники дали журналістам свідчення про цей підвал, вони порівнюють воєнні злочини російських солдатів із злочинами нацистів гітлерівського Третього рейху у 1941 -1945 роках. Провідні українські експерти розповідають у цій книжці про причини тотальної жорстокості окупантів стосовно українців.

 

 

Про підвал смерті у Ягідному у 2023 році розповідав відомий журнал Time. Сюди часто приїжджають лідери країн, глави іноземних делегацій, топ-дипломати, щоб почути розповіді мирних жителів про воєнні злочини російських окупантів. У лютому 2026 року у Ягідному побував генеральний секретар НАТО Марк Рютте.

Сьогодні цю книжку вже перекладено англійською та німецькою мовами. Треба, щоб про страшні воєнні злочини російських солдатів знало якомога більше людей у світі.

Сообщение «Книга катів»: оприлюднили дані про воєнних злочинців, причетних до катувань цивільних на Київщині появились сначала на Український репортер.

Санкції запроваджені безстроково.

Нагадаємо що 14 травня 2013 року Тупицький був призначений суддею КС (за квотою президента України). У 2018-2019 роках був заступником голови КС. 17 вересня 2019 року на спеціальному пленарному засіданні Конституційного суду обраний головою КС терміном на три роки.

29 грудня Зеленський підписав указ про відсторонення Тупицького на два місяці від посади судді Конституційного суду, підставою для чого було клопотання Офісу генерального прокурора.

1 лютого 2021 року указ Зеленського про відсторонення Тупицького від посади було оскаржено у Верховному Суді України, проте 3 лютого Верховний суд ухвалив рішення про відмову у відкритті провадження.

Читайте також: Голова Конституційного Суду і відпочинок в Дубаї. Тупицький оприлюднив вартість туру

26 лютого 2021-го указом президента України Тупицького було повторно відсторонено від посади судді КС на один місяць, починаючи з 28 лютого 2021 року.

27 березня Зеленський підписав указ, яким скасував укази тодішнього президента Віктора Януковича 2013 року про призначення суддями КС Олександра Тупицького та Олександра Касмініна.

15 травня 2022 року у Тупицького закінчилися повноваження судді.

ДБР розслідувала щодо Тупицького низку кримінальних справ, зокрема через незаконний перетин кордону.

Мінфін США вніс Тупицького разом із колишнім заступником глави адміністрації президента Януковича Андрієм Портновим до списку санкцій, звинувативши його у використанні впливу для ухвалення замовних рішень у судах та підриві реформування судової системи.

Як розповідав “Український репортер”, торік прокурори викрили організовану злочинну групу, члени якої незаконно переправили через держкордон ексголову Конституційного Суду України Олександра Тупицького. Про це повідомив Офіс генпрокурора України, не вказавши імені ексголови КСУ, однак із контексту зрозуміло, що йдеться саме про Тупицького. Прокурори викрили організовану групу, до якої входили заступник начальника одного з райвідділів поліції Закарпатської області та співробітники Держприкордонслужби. За даними слідства, організована група незаконно переправляла громадян України через окремі прикордонні пункти пропуску в Берегівському районі Закарпаття без проходження обов’язкового прикордонного контролю. Своєю чергою поліцейський інформував охочих незаконно виїхати з України про спосіб перетину…

Читайте також:

• Справа голови Конституційного Суду: розпочато розслідування за фактами держзради та незаконного відчуження землі в Криму
• Жирувати дозволено. Конституційний Суд України качається як вареник у масл

Сообщение Ексглава Конституційного суду Тупицький під санкціями появились сначала на Український репортер.

Радіотехнічними військами Повітряних Сил виявлено та здійснено супровід 643-ох засобів повітряного нападу:
– 593 ударних БпЛА типу Shahed, Гербера і безпілотників інших типів із напрямків Курськ, Брянськ, Міллерово, Орел, Шаталово, Приморсько-Ахтарськ – рф., Чауда, Кача – ТОТ Криму; двох реактивних БпЛА типу “Бандероль” із Курської обл., двох аеробалістичних ракет Х-47М2 “Кинджал” із повітряного простору Липецької обл., 38 крилатих ракет Х-101 із повітряного простору Саратовської обл, восьми крилатих ракет “Калібр” із акваторії Чорного моря.

Основний напрямок удару – столиця України.

Повітряний напад відбивали авіація, зенітні ракетні війська, підрозділи РЕБ та безпілотних систем, мобільні вогневі групи Сил оборони України.

За попередніми даними, станом на 10.30, протиповітряною обороною збито/подавлено 611 повітряних цілей:
566 ворожих БпЛА типу Shahed, Гербера і безпілотників інших типів; два реактивні БпЛА типу “Бандероль”; 35 крилатих ракет Х-101; 8 крилатих ракет “Калібр”.

Зафіксовано влучання п’яти ракет та 31-го ударного безпілотника на 16 локаціях, падіння збитих (уламки) на 25 локаціях, повідомляє командування Повітряних сил ЗСУ.

Сообщение В небі України наші воїни збили 43 ракети і 566 ударних безпілотників появились сначала на Український репортер.

Про це написав у соцмережах мер Києва Віталій Кличко і пообіцяв, що  деталі – згодом.

Сообщение Ракетний терор: частина Києва знеструмлена. В деяких районах немає води – Віталій Кличко появились сначала на Український репортер.

Як повідомляє ВВС, онуки монарха вперше беруть участь у цьому ритуалі. Раніше це робили лише діти покійного короля чи королеви.

Сини короля Чарльза III принц Вільям і його молодший брат Гаррі були у військовій формі. Принц Гаррі одягнув військову форму вперше після того, як 2020 року відмовився від виконання королівських обов’язків. Зазначено, що бути у військовій формі під час варти принца Гаррі попросив його батько.

Також у варті брали участь діти принцеси Анни – Пітер Філліпс і Зара Тіндалл, доньки принца Ендрю – принцеси Беатріс та Євгенія, а також діти принца Едуарда – леді Луїза Віндзор і Джеймс, віконт Северн.

Королева Великобританії Єлизавета ІІ померла 8 вересня у віці 96 років. Трон успадкував її старший син Чарльз.

У Великобританії у зв’язку зі смертю королеви оголошено 10-денну жалобу.

10 вересня на засіданні ради престолонаступництва Чарльза III офіційно проголосили королем Великобританії.

Похорон королеви відбудеться 19 вересня, церемонію проведуть у Вестмінстерському абатстві в Лондоні.

На церемонію похорону Єлизавети II запрошено приблизно 500 високопосадовців з усього світу.

Сообщение Прощання з королевою: всі восьмеро онуків Єлизавети II відстояли почесну варту біля її труни у Вестмінстерському замку появились сначала на Український репортер.

Як повідомляє  ДСНС із посиланням на УкрГідрометцентр, прогнозується I рівень небезпечності, “жовтий”.

У Києві та Київській області вдень 10 червня гроза (I рівень небезпечності, “жовтий”).

Також сьогодні, 10 червня жителі Землі зможуть спостерігати кільцеве сонячне затемнення. Воно почнеться о 13:26:07 за київським часом і триватиме близько півтори години.

Частково “вогняне кільце” зможуть побачити і жителі України.

“Кільцеве сонячне затемнення відбувається так само як і повне, але Місяць при цьому на більшій відстані від Землі, тому не затуляє Сонце повністю, залишаючи “вогняне кільце” навколо себе”.

Затемнення розпочнеться близько 11:00 за київським часом. Найкраще його буде видно у деяких містах Канади, Гренландії та Росії.

В Україні розпочнеться о 13:26 за київським часом, максимальної фази досягне о 14:15 і закінчиться о 15:03. Українці зможуть побачити близько 5% від загального затемнення.

Сообщение Сьогодні – сонячне затемнення. Синоптики прогнозують град і грози появились сначала на Український репортер.

Повернімося на сім років назад та згадаймо, що в основному люди з Майдану одразу ж пішли захищати територіальну цілісність країни, коли виникла така потреба. Незаперечним фактом є те, що завдяки добровольцям, волонтерам, які возили та возять на фронт усе необхідне, завдяки народу – звичайним українцям, які віддавали останні крихти, щоб прогодувати армію, Україна була збережена як держава.

Давайте у цей день вшануємо хвилиною мовчання усіх, хто віддав життя за незалежність України, відвідаємо друзів, скалічених війною, вшануємо матерів, які втратили своїх синів на війні, втішимо сім’ї загиблих захисників Вітчизни. Давайте згадаємо й тих, хто пропав безвісти, і тих солдатів, які досі томляться у тюрмах.

Для тих, хто пройшов пекло війни у добровольчих підрозділах сьогоднішній день це не свято. Це день світлої пам’яті за побратимами.

А нам, хто залишився живий та на свободі, потрібно довести нашу спільну справу до логічного кінця – завершити революцію, зберегти територіальну цілісність України, покінчити з корупцією.

Слава Україні!

Роман ФЕДЬКО, історик, воїн-доброволець

Статті автора на цю тему:

• 12 українських добровольців проти чотирнадцятьох окупантів. З історії знищення російських диверсантів
• “Надька, звані в сауну, у нас бєндєри…”. Розповідь воїна-добровольця
• Розмова зі зрадниками на чужині про війну і патріотизм
• Як у Польщі шанують українських добровольців

Фото на головній сторінці: “Український репортер”

Сообщение Завдяки добровольцям, волонтерам Україна була збережена як держава – Роман Федько появились сначала на Український репортер.

Зразки мужності, які продемонстрували українські воїни тими холодними зимовими днями, назавжди увійдуть до вітчизняної військової історії, української героїки.

Цивільним обивателям перемога у бойових діях завжди асоціюється із територіальним чинником. Цьому є логічне пояснення, адже захопивши/визволивши той чи інший населений пункт, місто, село, район, чи область, – цей чинник найкраще ілюструє військову міць Збройних сил. Однак у військових територіальний аспект не завжди дорівнює перемозі. Знищення живої сили, техніки ворога – ось найголовніше завдання військовиків.

Зрештою, знищивши ворожі підрозділи, а не витискуючи їх з конкретного району, області, у підсумку призводить до автоматичного визволення/захоплення території, оскільки сил, які були б здатні чинити опір, просто вже не існує, вони знищені.

Саме знищення ворога – є найголовнішим завданням збройних сил всіх армій світу.

Ми покинули Дебальцеве, Вуглегірськ, Логвине, Комісарівську, Олександрівське, Кам’янку та інші населені пункти, однак ми не втратили честі та гідності тими зимовими кривавими днями.

Важко точно сказати про співвідношення втрат нашої сторони та російської, однак можу запевнити читача, що у смузі дії нашого розвідпідрозділу й багатьох інших українських військових формувань воно було на користь України.

Погоня, у  якій ми брали участь у якості втікачів, у підсумку призвела до того, що наші переслідувачі заблукали, причому назавжди.

В районі Алчевська під час виконання бойового завдання із розвідувально-диверсійної роботи, збору інформації, на каналі «заблудлих» отримали радіоперехоплення, де низький, спокійний голос російського окупанта («іхтамнєта») давав вказівки із мінування дороги в напрямку села Грушове. В принципі звична інформація, нічого нового, однак та обставина, що ми були приблизно в  годині ходьби по пересічній місцевості від даного населеного пункту й розуміння, що там можуть бути наші побратими, змусило нас скоригувати свої плани на вечір.

12 важко озброєних бійців, які своїм виглядом більше нагадували міфічних вікінгів, ніж сучасних воїнів із глянцевих журналів, важко дихаючи, швидким й одночасно тихим кроком рухались на зустріч невідомому.

Пересувались мовчки, «гуськом», перед очима в мене була широченна спина побратима, що ніс важкий кулемет ніби дитячу іграшку.

Одяг його, попри більш ніж десятиградусний мороз, майже наскрізь промок потом, пара над ним нагадувала мені гору Фудзіяму. Намить зловив себе на думці, що аналогічно й кумедно виглядаю і я.

Одяг повністю прилип мені до спини, пояси наплічника гостро тиснули на плечі, але болі не було. Дивне відчуття, ніби розумієш що болить, однак нічого не змінюєш, просто рухаєшся й думаєш лише про одне – встигнути. Встигнути туди, де можливо будуть наші…

А можливо не варто, промайнула думка. Ну нехай собі мінують, самі зрештою й підірвуться, бувало й таке, однак відразу ці думки зникали десь в пітьмі свідомості…

Сніг, кругом білий чистий сніг, тут ще ніхто не був… Гарно. А десь у дома в цей час бабуся порається біля худоби, розмовляючи з нею, як завжди, ніби з людиною: «Ну куди ти, куди ти лізеш, – полюбляла вона казати корові, яка все намагалася вирвати з рук запашне сіно».

Спогади з дитинства, найцінніші, найтепліші спогади. Від таких думок стало тепло в середині.

-Внимание,  «Захар» (на військовому жаргоні ЗіЛ-150, або ЗіЛ-157),  – раптово почувся вже знайомий ворожий голос із радіоперехоплення, –  полная готовность!

Почалось, вони вже готові, а нам ще хвилин 20 точно простувати. Саме в такі моменти життя, щиро жалкуєш, що ти не вовк, не сокіл, чи ворон, щоб за мить на швидких, невтомних лапах сіроманця, або на сизих крилах, переміститися туди, куди вкрай потрібно.

Група автоматично прискорилась, куди вже швидше, десь почувся голос із середини? Потрібно, «los-los», (давай-давай – німецькою), відповів мовчки сам собі. І знову думки, цікаво, а як би німецькі вояки діяли у цій же ситуації? Звісно, аналогічно, тільки вони пересувалися б, швидше за все, не на своїх двох, а на якомусь армштурмі (німецька самохідка  часів Другої Світової).

Раптово група зупинилась, побратим Мурат, що йшов позаду, порівнявся зі мною й запитав:

-Брат, ти резал скот?»

-Ти про який скот, тварин? – здивувався я.

-Нет, про скот, русню?

-Ні, – коротко відповів я, і відразу відчув як неприємний холодок пройшов по тілу наскрізь.  – А що потрібно буде? – і якось сам засоромився від свого недолугого запитання воїну-ночхі.

-Главноє, ни о чем не думай, просто режь, нож держи вот так,  – раптово Мурат дістав свій Ка-Бар (ніж спецпризначенців армії США), схопивши його, на перший погляд, звичайним чином, ніби проста домогосподарка.

-Вперед, хлопці!- пролунала команда командира.

Боже, коли я вже відпочину, знову запитав мене мій внутрішній голос. Мої ноги…Як же вони болять?! Хоча чому скаржусь, мене ж не силоміць забрав військкомат? Ні, я сам напросився до війська. Тоді бігай по полях, як той вовк.

«Для бешеной собаки три версти не крюк», чомусь знову згадалась ця стара приказка. А таких «крюків» у нас за плечима вже не три, не десять –  напевно сотня. Цілих сто кілометрів, та це ж відстань від мого рідного Малина до Києва.

Смужка лісу на горизонті поволі, але впевнено збільшувалася, ще трішки, ще б додати газу. На авто хвилин 10, а пішки ніби вічність. Кожна хвилина на вагу золота, на вагу життя.

«Тихо прийшов, тихо пішов,

Ворога знищено, як був наказ,

Сонце сідає, ніч наступає,

Домів повертається Спецназ»

Знову й знову в голові ця пісня, яку почув від армійців, періодично зринає у мене в голові. Звісно, ми не спецпризначенці, нам до них далеко, принаймні нас так не вчили як їх, й фізо не найкраща, ось морозного дня з лоба капає в кожного з нас, але це не заважає нам робити свою роботу, важко, кров’ю й солоним потом, але робимо.

Головне – швидко, бо швидкість  – запорука успіху, і ось зараз успіх нашої місії залежить саме від швидкості.

«Готовность – номер один», – раптово пролунав вже знайомий голос окупантів із перехоплення.

Ну все, почалось а нам ще бігти хвилин п’ять, ну чому наші воїни поїхали тією клятою дорогою, куди вони поспішають? І як на зло не знаємо по якому радіоканалу зв’язатися з ними.  Все проти нас. Зима, сніг в коліна, сильний мороз, спецура російська. Шансів у наших хлопців у такому випадку, жодних, це гарантовані «200-ті».

Знову й знову жену погані думки, наче боячись наврочити.

Вибух, який очікувався всіма нами, все одно виявився раптовим й неочікуваним. Ну не можна бути готовим до таких ситуацій на 100 відсотків.

-Бігом! – вигукнув в серцях наш командир.

Його моторошний, холодний крик подіяв на нас всіх ніби холодний душ.

Ось перші дерева посадки, там трохи далі горить український КраЗ, кабіна якого радше нагадувала незрозумілу, розірвану, металеву сіро-зелену масу, кругом тіла наших побратимів, яких ножами добивають російські «отпускники».

Свою криваву роботу вони супроводжували блюзнірськими коментарями:

-Режь таво, он палзет к лесу, – почувся голос з характерним московським аканієм.

Су…и, що ж ви робите, що ж ви робите, скоти?! – спалахнуло в голові. Що ж ви робите, «брати», б…я?!

І ось ми вже тут; сморід паленого мазуту, тіл, заліза, запах крові, нутрощів… запах смерті… холодний запах. Цей запах не забудеш вже ніколи. Цей сморід на все життя.

«Отпускники» так захопилися своєю кривавою бійнею, що не помітили, як до них із тилу, з-за їхніх спин виринула немов зграя мовчазних, голодних вовків, міфічних берсерків із скандинавських саг.

Ніби за умовчанням, ніби змовившись, діставши свої глоки, ми почали нищити, як казав Мурат, скот.

Ми були безумні як пси чи вовки. Нас не можна було вразити зброєю, ми падали на полі бою не від ран, а від утоми.

Різали люто, швидко, тихо. Лише тупі удари ножів й глухі зойки кремлівської спецури.

12 українських добровольців, наче ті легендарні воїни вікінги, для яких війна була сенсом життя, проти 14 мокшанських шакалів, які від несподіванки втратили здатність до належного супротиву.

Цього сонячного морозного дня смерть зібрала великий врожай душ, наших та ворожих. Здається, саме небо пофарбувалось в кольори крові. Заходило сонце. Згасав день. Згасало й життя наших ворогів.

Кривавий комбайн все ще поглинав ошелешених ворогів. Їхні доволі молоді обличчя були здивовані. Навіть у їхніх переляканих очах читалось єдине запитання – звідки ви взялися?

Ще мить. Глухий удар… і важке тіло «іхтамнєта» завалюється у кривавий сніг.

Боковим зором бачу, як ліворуч Мурат відправляє до праотців вже третього (!) ворога.

Трохи спереду, подалі, друг Лєтун хвацьким ударом в область нирок ріже ще одного чудово екіпірованого «ополченца».

-Мінус сім, – раптово крізь смертельну тишу прорізався голос друга Одеси…

-Мінус вісім, – рахую мовчки я.

-Чисто, – пролунав хриплий голос командира.

Дванадцять  проти чотирнадцяти. 12:0!  На нашу користь.

Гарна робота! Страшна робота.

Починаєш нарешті відчувати свої руки.  Вони тремтять від пережитого, від напруги. Мені жарко, навіть душно, катастрофічно не вистачає повітря.

Поранений? Оглядаю себе. Кров, кров кругом, на одязі, на взутті, на тактичних рукавицях.

Мене поранено? Але ким? «Іхтамнєти» були просто деморалізовані нашою появою, ми їх знищили, як телят, спокійно й максимально швидко.

Відчуваю, як ворожа, тепла кров зігріває мої руки. Дивне відчуття. Відраза, ейфорія, страх…

Страх всюди, як і кров наших побратимів та російських окупантів. Все змішано довкруж. Все змішано в голові, в душі.

-Добро пожаловать у клуб резни русни, – промовив до мене Мурат. Його крива посмішка, холодні очі промовисто говорили, що він отримав задоволення від гарно виконаної роботи, ніби кондитер від чудово приготовленого смачного торту. На його білій від інею бороді були великі плями крові.

Напевно, і я так виглядаю, грізно-недолуго.

Ми, на жаль, не встигли. Більшість наших побратимів із Збройних Сил України були вбиті вибухом, четверо було дорізано російськими «шахтьорами». Ми не встигли. Швидкість підвела нас, наших хлопців.

-74-й отдельный радиотехнический полк особого назначения, город Владикавказ, – зачитав голосно друг Зелений. – Вони приїхали на нашу землю вбивати українців.

-Збираємо тіла наших, я зараз на карті позначу, де ми їх залишимо, – промовив командир, – бігом, швидко!.

Оглядаю тіло російського «отпускника». Шукаю документи. Військовий квиток РФ. Ісмаілов Алєксєй, званиє – лейтенант. 74-й отдельный полк особого назначения. Раптово із «воєнніка» випадає на сніг світлина. На фото – молода сім’я, молодий, спортивно підтягнутий чоловік, симпатична брюнетка й дитина. Син років 5. Як і у мене. Вдивлюсь в його мутні, холодні, неживі очі.

Чому ж  ти сюди прийшов, Алєксєй? Чого тобі не вистачало в житті? Головне, ЧОМУ? Ти хотів наших смертей? Наказ? Не погашений банківський кредит? А про дитину свою ти подумав?

Відповіді я вже не отримаю ніколи.

Шкода мені тебе, Алєксєй, дитину твою шкода.

А скільки чужих синів залишив сиротами цей Алєесєй? Лише Богові відомо. Від цього усвідомлення стає трохи легше на пошматованій глибокими ранами моїй душі.

Все має початок у цьому житті, все має й кінець. У Алєксєя він настав 18 лютого у холодній, промерзлій наскрізь лісосмузі на Луганщині від українського добровольця, який пішов на війну з окупантами, щоб захистити свого сина.

-Хлопці, бігом! – знову пролунав наказ командира.

Знову бігом, знову швидко, війна – це швидкість.  Хочеш жити, маєш бути швидким, лише мертві повільні, як «наші клієнти»..

І знову ця пісня в голові, ніби молитва, ніби прохання до свого серця, своєї душі, ніби спроба прощення перед собою за вчинене, перед сином того Алєксєя. Перед синами тих, кого ми не встигли врятувати.

Ще коли на траві роса,

Ще коли воду коні п’ють,

Вже нащадки старих характерників

Укладають свій парашут.

В небо цілить гелікоптер

І лунає наказ “На зліт”

І бійці спеціального значення

Вирушають у свій похід.

Тихо прийшов, тихо пішов,

Ворога знищено, як був наказ,

Сонце сідає, ніч наступає,

Домів повертається Спецназ.

Нас не видно, але ми тут,

Нас не чути, але ми є,

Так буває, що твого серця стук

Наче молотом в тиші б’є,

Ми для ворога – вічний жах

І для зрадників – сатана,

А над нами так велично майорить Прапор з образом кажана!

Закодовані в нас імена І обличчя ховає “тінь”.

Ми таємно кладем за Країну життя

Не вагаючись, без сумління.

І загиблих наших Братів Командирів, солдат рядових

Тих, хто землю свою захистили в боях

Ми в серцях закарбуєм своїх.

Тихо прийшов, тихо пішов,

Ворога знищено, як був наказ,

Сонце сідає, ніч наступає,

Домів повертається Спецназ.

З війни не повертається ніхто й ніколи. Ми не повернулися додому. Хто душею, а хто тілом. Війна забрала кращих із нас, справжніх Героїв, Воїнів, Характерників, Вікінгів та Берсерків. Забрала тих, хто поставив на вівтар своє життя. Пам’ятаймо ж їх усіх!  Їх світлій пам’яті, їх віковічному подвигу присвячую рядки цих спогадів.

Роман ФЕДЬКО, історик, учасник АТО

Сообщение 12 українських добровольців проти чотирнадцятьох окупантів. З історії знищення російських диверсантів появились сначала на Український репортер.

Чергова російсько-українська війна є прикладом цього. Хто володіє свідомістю громадян, той, зрештою, й перемагає. На превеликий жаль, Україна, ми з вами зазнаємо ледве чи не постійних поразок у цьому протистоянні, в інформаційній війні. Наші невдачі викликані низкою причин, одна з яких – свідоме небажання органів влади щось змінювати.

Суттєво підігрує у цій справі й значна частина населення, яке вперто не хоче вчити українську історію, яка вперто й надалі вважає катів свого народу ледве чи не своїми героями. Велику роль у вирішенні цієї проблеми мала б вирішити декомунізація, про початок якої було оголошено чотири роки тому прийняттям низки законодавчив актів.

На жаль, віз і нині там. Яскравим прикладом є так звана топонімічна комісія, яка діє при Малинській міській раді. Після скандалів, які супроводжували останні засідання цієї комісії, депутатським корпусом було прийнято рішення про внесення змін до її складу шляхом виключення з її лав одіозних “істориків – пропагандистів” з числа колишніх комуністичних працівників та вчителів, які український визвольний рух 20-го сторіччя вперто називали ледве чи не фашистським…

І ось, “оновивши” склад комісії та включивши до неї декількох активістів, учасників АТО, місцева влада вирішила таким чином легалізувати її діяльність, при цьому 2/3 її складу – працівники Малинської міської ради, які, зрештою, є заспівучами багатьох так званих ініціатив. 25 вересня відбулось засідання напівоновленої топонімічної комісії, зібрання якої було обумовлене письмовим зверненням депутата міської ради Василя Федоренка щодо перейменування вулиці більшовицького ката Якіра на Героїв Холодного Яр, а також письмовим зверненням голови малинського осередку Всеукраїнського товариства Просвіта імені Тараса Шевченка Василя Сташука щодо перейменування вулиці Дем’яна Бєдного іменем малинського поета Василя Скуратівського.

В ході обговорення пропозицій з’ясували, що у комісії й досі не існує концепції, згідно з якою має відбуватись перейменування вулиць міста. Хаотичність та невігластво в прийнятті деяких рішень просто зашкалювали, це не піддавалося здоровому глузду… Деякі новопризначені члени комісії замість здорових пропозицій по суті зайнялись соботуванням її роботи, вносячи пропозиції навіть комічного характеру. Зокрема, на пропозицію перейменувати провулок та вулицю Якіра іменем Героїв Холодного Яру надійшла пропозиція назвати її… Бобровою, оскільки там десь ніби мешкають ці трудолюбиві гризуни.

Паралельно від них же була озвучена думка, що деякі вулиці варто назвати саме так, як їх називають малинчани, наприклад Задрипанська, Голопузівська тощо. На слова активістів, що цим самим вони, як мінімум, образять мешканців цих вулиць, пролунала відповідь, що дана комісія, по суті не є топонімічною, а  національно-визвольною, що не є припустимо…

Ось такі “діячі” чи через своє невігластво, чи свідомо вперто заперечують українську героїку… Вулиця Боброва замість вулиці Героїв Холодного Яру…  Що ще додати?! Однак найгарячішу дискусію серед членів комісії викликало перейменування вулиць названих на честь Ватутіна, Чкалова, танкістів-кантемирівців… Зі слів однієї депутатки, яка також брала участь у роботі комісії, всі вони… герої. А чому герої? Тому, що так цю депутатку навчили у школі, а взагалі, варто вчити правдиву історію, тоді нарешті ми маємо вже перестати займатись її переписуванням… Ось тобі й інформаційна війна – на 5-й рік війни вбивць українців називати своїми героями…

Водночас нам вдалося домогтися, щоб провулок червоного ката Якіра було перейменовано на Героїв Холодного Яру. Маленька, але наша спільна перемога. Наступним буде питання перейменування вулиці танкістів-кантемирівців, які вбивали нас на Донбасі, а також назв вулиць, які носять імена катів українського народу. Під тиском громадськості було прийнято рішення про напрацювання до 25 жовтня концепції, якою у своїй діяльності має керуватись топонімічна комісія. Останнє засідання вчергове яскраво продемонструвало  небажання представників міської ради щось змінювати у місті. І все ж під тиском громадськості ми спрсможні досягти нашої перемоги у нелегкій справі декомунізації у Малині… Єднаймося, адже лише разом ми є сила! Слава Україні!

Роман ФЕДЬКО, історик, воїн-доброволець

Фото на головній: акція протесту в Києві, 2018 рік
Фото “Українського репортера”

Читайте також:

• Люди шоковані відмовою депутатів перейменувати вулицю на честь полеглого героя (+відео)

Сообщение Інформаційна війна: на Житомирщині вбивць українців називають своїми “героями” появились сначала на Український репортер.

“Ледве чи не вперше з часів Другої світової війни наше суспільство, держава зіткнулися з таким тяжким явищем, як масштабна колаборація – свідома співпраця з ворогом, причому у всіх напрямках. Про яку інтеграцію до українського суспільства може йти мова, коли всі вони щиро радіють нашим смертям?

Невже після нашої перемоги над Путіним погляди жителів окупованого Донбасу раптово зміняться? Звісно, що ні, більше того, на перших же виборах під егідою України до тієї ж Верховної Ради вони знову оберуть сили, мета яких – знищення України як суверенної, незалежної держави”, – розмірковує воїн-доброволець Роман Федько. Сьогодні, коли країна відзначає День захисників України, “Український репортер” вирішив знову розмістити спогади Романа Федька, які свого часу мали величезний резонанс.

Події в Авдіївці нагадали фронтовий випадок:

– Надька! – раптово заволав колаборант, – звані в сауну, у нас бєндєри…

На крик і шум вибігла дружина господаря.

– Будьтє ви прокляті, сволочі, убійци, – заволала вона й кинулася до свого непритомного чоловіка.

–  Ми вас всєх убйом, і ваших паршивих дєтєй, і ваших жон, всєх вас будєм живйом закапивать у зємлю, убійци, – все верещала Надька. – Когда ваші попалі в катьол под Іловайском, ми целую неделю гуляли, водку пілі за нашу пабєду, мало вас там убілі, укропов…

Майже вся Україна допомагає жителям Авдіївки продуктами харчування, одягом тощо. Однак за цим кроком нашого уряду та суспільства не всі змогли, а, може, не захотіли, розгледіти одну доволі прикру особливість поведінки мешканців Авдіївки.

Більшість із них, поїдаючи українську кашу та беручи під руки кілька буханок хліба, проклинали «київську хунту», «фашистів» із Житомира та «карателів» із Полтави…

Те, що частина населення Донбасу – проросійська, ні для кого не є секретом. Всі ми з вами чудово пам’ятаємо, як такі ж «жітєлі Донбасу» з іконами та російськими прапорами в руках буквально плигали під гусениці бронетехніки ЗСУ.

Для нас, особливо безпосередніх учасників тих подій, така поведінка місцевих жителів була дивною, навіть незрозумілою. Однак тоді, у 2014-му, в нас і думки не було про пряме застосування зброї проти цивільних…

«Запам’ятайте, хлопці, – звертався до нас наш командир групи з позивним «Петрович», учасник війни в Афганістані, – ми тут на Донбасі – не як у дома, це ворожа територія із ворожим населенням, тому максимальна увага до всіх цивільних, до жінок, старих людей і навіть дітей… За Україну потрібно вбивати, а не вмирати, тому обережність і швидкість – наші основні союзники».

Наступні події підтвердили слова нашого інструктора.

Зимою 2014 року на Луганщині, виконуючи завдання по знищенню одного із ватажків російських терористичних банд, ми натрапили на сім’ю зрадників, які не лише відкрито агітували за Новоросію, а й активно брали участь у виявленні та знищенні проукраїнськи налаштованих громадян. Нашого зв’язківця – самотнього чоловіка віком близько 70 років, який нам надавав певну інформацію про пересування ворожих сил, виявили сепаратисти і закатували на власному подвір’ї.

Через хвилин 30–40 на околиці цього населеного пункту ми виявили ворожий загін приблизно з 10 чоловік, які відпочивали у місцевій сауні. Враховуючи дальність до фронту (понад 50 км углиб окупованої ворогом території), «асвабадітєлі» так розслабилися, що навіть не встановили охорони й патрулів. Всі вони теплі потрапили до наших рук. Це були представники так званої православної армії Донбасу, що вирішили відпочити від «ратних справ». На допиті полонених ми відразу звернули увагу на одного «козачка», ліва рука якого була ретельно забинтована. На запитання, хто вбив місцевого жителя – нашого зв’язківця, що мешкав за кілька будинків від сауни, він відразу зізнався. І сказав, хто доповів їм про нього – це були сусіди через дорогу.

Враховуючи специфіку діяльності нашої диверсійно-розвідувальної групи та наше розташування у глибокому ворожому тилу, було прийнято рішення, не чекаючи світанку, завітати до будинку зрадників. Разом із полоненим «козачком».

Тихенько відчинивши ворота, ми зайшли на широке подвір’я, на якому стояли два трактори, автомобілі УАЗ, «Ланос» та мікроавтобус «Фольксваген». В одному із вікон ледве мерехтів блакитний вогник. Підійшовши до широких броньованих дверей, ми натиснули на дзвінок. За дверима почулися важкі, неритмічні кроки, як у людини, що має проблеми з нижніми кінцівками.

– Кто там? – почулося із-за дверей.

– Сваі, – відповів наш полонений, – аткривай, дєло єсть, – вже пробубнів «козачок».

– Что тєбє надо, прихаді завтра, как і дагаварівалісь, спіскі прєдатєлєй будут у мєня завтра к абєду, – знову відповів голос за дверима…

– Кажи, що завтра вас не буде, – прошепотів командир групи «козачку»…

– Завтра с утра ми уєзжаєм, поетому спіскі давай сєйчас по памяті,– знову взяв слово наш полонений.

– Ладна, ваякі, что же ви б дєлалі бєз нас? – відповів голос.

Двері тихенько прочинилися – перед нами стояв чоловік середнього зросту у картатій червоно-білій сорочці, заправленій у зелені камуфльовані штани. Всім своїм виглядом він нагадував такого собі відставного офіцера збройних сил чи міліції.

– А ви кто? – запитав господар будівлі, роблячи крок назад.

– Каратєлі – відповів наш командир і майстерно поцілив лівою рукою в щелепу сепаратиста.

– Надька! – раптово заволав колаборант, – звані в сауну, у нас бєндєри…

На крик і шум вибігла дружина господаря.

– Будьтє ви прокляті, сволочі, убійци, – заволала вона й кинулася до свого непритомного чоловіка.

– Ми вас всєх убйом, і ваших паршивих дєтєй, і ваших жон, всєх вас будєм живйом закапивать у зємлю, убійци, – все верещала Надька. – Когда ваші попалі в катьол под Іловайском, ми целую неделю гуляли, водку пілі за нашу пабєду, мало вас там убілі, укропов…

Весь цей потік гною від доволі немолодої і на вигляд освіченої жіночки, громадянки України, промовисто нам говорив: тут немає своїх, а якщо і є, то вони вже неживі й лежать, як отой наш зв’язківець, припорошені снігом…

Немає ніякого сенсу далі переповідати несамовиті крики зрадниці. Скажу лише, що смерть самотнього українського патріота не залишилася без відповіді…

Вважаю, що цілі прошарки населення вже втрачені для України назавжди. І втрачені не з початком війни на Донбасі, не з початком Революції Гідності, навіть не після Помаранчевої революції. Вони були втрачені ще задовго до нашого народження, ще у далеких 20–30 роках минулого століття, коли під гаслом боротьби з кулаками більшовицька система знищувала українське працелюбне селянство.

Десятиріччя репресій, кілька штучно влаштованих й організованих Голодоморів – це все ланки одного ланцюга, мета якого – знищення українства як такого.

На оголені від Голодоморів землі українського півдня та сходу переселяли чужі народи та етноси. Та навіть не в цьому біда Донбасу, а в тому, що переселенці становили чи не наймаргінальніший прошарок радянського суспільства, були класичним люмпен-пролетаріатом, який нічого не мав і мати не хотів. Частина переселнців були криміналізовані. Тож, звісно, рано чи пізно всі ці міни, що так майстерно закладав СРСР, мали б вибухнути. Власне, що і сталося восени 2014 року.

Дві третини жителів Донбасу ненавидять Україну, і це потрібно запам’ятати, усвідомити і, найголовніше, про це, нарешті, слід сказати уголос… Більшість сепаратистських угруповань, так званих батальйонів, мають донбаське походження. Їхні засновники та командири – зазвичай колишні громадяни України, місцеві «дончани», а по суті – злочинці з числа місцевого криміналітету, екс-«беркутівці» та силовики, що зрадили присязі.

Батальйони «Кальміус», «Оплот», «Восток», «Спарта», тактична група Гіві «Сомалі» –це не російські батальйони, а місцеві банди, які за допомогою нашого північного «брата» наростили собі військові м’язи. Однак, як показує практика, їхня боєздатність перебуває на доволі низькому рівні, фактично, лише завдяки РФ дані угруповання ще існують, регулярно забезпечуються озброєнням, боєприпасами.

Ледве чи не вперше з часів Другої світової війни наше суспільство, держава зіткнулися з таким тяжким явищем, як масштабна колаборація – свідома співпраця з ворогом, причому у всіх напрямках.
Про яку інтеграцію до українського суспільства може йти мова, коли всі вони щиро радіють нашим смертям?

Невже після нашої перемоги їхні погляди раптово зміняться? Звісно, що ні, більше того, на перших же виборах під егідою України до тієї ж Верховної Ради вони знову оберуть сили, мета яких – знищення України як суверенної, незалежної держави.

Це не просто тягар, це важкий, непідйомний якір, який не дає нам рушити з місця, більше того, він нас ще й уперто тягне назад у комуністичне минуле…

Лише щоденна просвітницька робота серед дітей і молоді залишає нам шанс розв’язати це складне донбаське питання. В іншому випадку – табори, зона відчуження, що, звісно, не є виходом із ситуації.

Роман ФЕДЬКО,
історик, учасник АТО

Сообщение “Надька, звані в сауну, у нас бєндєри…”. Розповідь воїна-добровольця появились сначала на Український репортер.