У Києві вшанували пам’ять полеглого “кіборга” Скельда

Сюди ніколи не прийдуть тихо, без почту, без телекамер, з нагоди і просто у знак шани, і не вклоняться низенько ні міністр оборони, ні начальник Генерального штабу, ні депутати, ні міністри… Не скажуть: “Пробачте, рідненькі! Що не вберегли вас… Що ваші бойові позиції, які ви боронили до останнього, захопили вороги… І ми не знаємо, що казати сьогодні вашим матерям, батькам, дружинам…” У генеральському, депутатському колі так не прийнято чинити.

Тут сплять вічним сном “кіборги”, десантники, піхотинці, авіатори… Наші Герої. Київ, Берковецький цвинтар, центральна алея. Прапори. Їх багато. Щоб на весь світ було видно.

Сергій Горбенко, батько полеглого воїна, каже:

– Прапори Святка, як руки, привітно протягнулися до нас, немов обняти хотіли…

Третього жовтня до Святка (так називали хлопця в родині) прийшли батьки, бойові товариші, друзі, люди, які шанують Святослава…

Цей день для родини Горбенків — трагічна, сумна дата. 3 жовтня 2014 року під час оборони Донецького аеропорту загинув боєць 1-ої штурмової роти 5-го батальйону ДУК “Правий сектор” Святослав Горбенко. Пішов у вогонь за Україну дев’ятнадцятирічний хлопець, один із найкращих студентів. Пішов добровольцем на фронт.

А він же мав блискучі перспективи: можливо, став би відомим вченим-японістом, можливо, знаменитим науковцем, а можливо, і військовим діячем…

І як батькам такого хлопця не запитувати: а за що загинув син? Ми знаємо, що саме такі жертовні люди, як Святослав та його бойові побратими, не пропустили ворога далі… Але чому тоді військово-політичне керівництво здало Донецький аеропорт? Чому наказало відступити? Чому не перетворили термінали в неприступну фортецю? А відповіді немає. І не буде ще довго. І до родини Горбенків не прийдуть генерали з поясненнями.

А Горбенки й не хочуть таких візитів. Вони не бажають, щоб і на кладовище приходили ці тузи.

Лариса Горбенко, мама Святослава, пише в соцмережах:

“Вже третій рік ми приходимо цього дня до сина, щоб провести поминальну молитву та вшанувати його пам’ять. Ми вдячні всім добрим людям, які прийшли до сина, всім, хто пам’ятає і береже світлі спогади, хто продовжує його справу, хто підтримує нас. Прийшов японський професор з КНУ ім. Шевченка Егава-сан (він вчив Святослава). Професор міг би не прийти, але не було жодних роковин по сину, коли б Егава-сан не підтримав нас. Він – іноземець і міг би не прийти, але він має велике серце. Нам приємно, що японський професор, який прекрасно розуміє українську мову, почувши про те, як говорили побратими про Святослава і Україну, сказав: «Українці – дуже хоробрі і героїчні люди». І подякував нашим воїнам за те, що вони оберігають спокій мирного Києва і їх, професорів. Це була справжня японська ввічливість. І, мабуть, більше – шляхетність…”

Повчитися б такої шляхетності нашим діячам різного калібру! Разом із Святославом (позивний Скельд) і його побратимом із “Правого сектора” того дня загинули й кілька десантників із Збройних Сил України. І от яка несправедливість: полеглим армійцям — честь і шана від держави. А загиблих добровольців і не помітили ні держава, ні керівництво “Правого сектора”. Ніби ті й не обороняли термінал.

Але ж усі вони — солдати Української держави. Загинули в одному бою! І ось такий поділ: ніби на “білих” і “чорних”.

Хіба повинні вбиті горем батьки переконувати цю державу, що їхні полеглі сини також були солдатами на цій війні за Україну? Хіба не знущання над родинами героїв?

А винуватих немає. Кивають на систему, на недолугі закони, на волокиту… А то й морально знущаються.


Лише через великий проміжок часу Святославу Горбенку було присвоєно (посмертно) звання молодшого лейтенанта. Це сталося після того, як бойові побратими Святослава (командир “Редут”) направили звернення до міністра оборони. Виходить, без письмових клопотань міністр самостійно не міг присвоїти офіцерське звання. Та ж Святослав закінчив військову кафедру, він просто не встиг одержати офіцерські погони.

І все ж Святка не забувають ті, хто мають щире серце й добру душу.

Горбенки кажуть:

“Під час вшанування пам’яті сина сталася ще одна важлива для нас подія: відновлення справедливості, якої ми вже і не чекали. Ще в 2015 році Патріарх Філарет нагородив сина медаллю УПЦ КП «За жертовність і любов до України», посмертно. Ця нагорода не просто нагорода, а відзнака нашої Церкви, від найдостойнішого її пастиря…

Але так сталося, що в 2015 році, коли Патріарх приїжджав до Полтави і вручав нагороду, ми були в Києві і не могли її отримати… Нам було прикро, але ми сподівалися, що з часом вона знайдеться. Третього жовтня 2017 року несподівано для нас отець Петро, відслуживши прекрасну поминальну службу над Хрестом Святослава, після проповіді оголосив, що вручає нам цю медаль від Патріарха.

Це була гірка радість, ми з чоловіком були дуже розчулені… Ми вдячні матерям і дружинам загиблих воїнів – захисників України, що підтримали нас і розділили з нами горе, долаючи свою біль. Це був сумний день і одночасно — світлий, бо з нами було багато світлих людей і – світла справедливість”.

…Над Берковецьким цвинтарем вивищуються прапори. Прийдіть, пригорніться до них…

Леонід ФРОСЕВИЧ
Світлана КОВАЛЬОВА

Леонід Фросевич

Леонід Фросевич

Головний редактор “Українського репортера”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

sixteen − 16 =