Дещо про український віз, який без віз їде у Європу

Роман ФЕДЬКО

Напередодні оголошення безвізового режиму з країнами Європи в зоні АТО офіційно загинули четверо українських воїни. Це горе в чотири родини. Хтось втратив батька, сина, брата чи чоловіка…

Невже загиблі наші герої цього дня не заслужили хоча б хвилини мовчання?

За кордоном, у Польщі, в мене доволі часто місцеві жителі питають про новини із України, чим живе простий народ, який рівень заробітних плат, чи правда, що у державі страшна корупція у всіх гілках влади й не лише там. Однак тільки поодинокі поляки запитують мене про війну на Донбасі.

Спочатку я вважав, що відсутність питань на цю тему – це небажання нагадувати мені, українцю, про війну у моїй державі, такий собі прояв чемності. Згодом для мене стало цілим откровенням, що про війну, яку веде наш народ проти російського агресора, чимала частина польського населення мало що знає, більше того, дехто з неприхованим подивом перепитував, про яку це війну я веду мову – Другу світову чи у Сирії? І це, до речі, як виявилося, ще у кращому випадку, адже є й такі, які, ніби повторюючи слова кремлівських пропагандистів, називали її громадянською.

Зрештою, весь мій подив остаточно зник, коли я три місяці побув за межами рідної домівки. Місцеві польські телеканали, радіоефір транслюють новини, які абсолютно не стосуються України, окрім резонансних подій на кшталт знесення пам’ятника бійцям УПА в селі Грушовичі.

Жодного слова про Донбас… Зрештою, не варто чогось вимагати від нашого західного сусіда, оскільки й наші, вітчизняні ЗМІ далеко не завжди згадують про війну. Вона, війна, стала ніби буденністю й абсолютно нецікавою для ЗМІ… Сухі щоденні зведення із зони проведення АТО сприймаються буденно, й навіть складається враження, що із певним подразненням.

Не вперше був свідком, коли наші так звані співвітчизники, реагуючи на фронтові зведення, промовляли слова невдоволення новинами з війни! Звучить абсурдно, однак це правда. Але мова про інше.

Війна, по суті, зникла із порядку денного авторитетних ЗМІ. Численні корупційні скандали, арешти колишніх і нинішніх чиновників, скандали у Верховній Раді, безвіз, переможні реляції про успішні реформи, знову безвіз, футбол і на останок анонс гейпараду… На четвертий рік війни… Досягли…

Невже парад так званої рівності найбільше цікавить пересічного громадянина, простого українця, який на ті крихти, що отримує, мусить вибрати, чи оплатити непомірно високі тарифи ЖКГ, чи придбати необхідні ліки, чи купити продукти? Вибір, на жаль, невеликий. У тому короткому списку немає ні кави вихідного дня у Братиславі, ні екскурсій затишними вуличками Праги чи Будапешта…

Наш народ, окрім того що перебуває далеко за межами бідності, по суті, за власний кошт ще й веде війну проти зовнішнього агресора… І дуже цинічно звучать слова про досягнення, про виконання обов’язків та домовленостей із європейськими партнерами…

Безвіз – це добре. Однак ми й так географічно у Європі. Ми й так європейці, й відкриття кордонів – це лише перша спроба здійснення кроку. Лише спроба, наголошую. У нашій державі ціла купа проблем: економіка, фінансова сфера, медицина, освіта, судова система, правоохоронна… Вони або невиліковно хворі на корупцію, або мертві, оскільки неспроможні зробити будь-що. А ще війна.

Війна, яку частина населення України просто не сприймає. Їм начхати. Напередодні оголошення безвізового режиму з країнами Європи в зоні АТО офіційно загинули четверо українських воїни. Це горе в чотири родини. Хтось втратив батька, сина, брата чи чоловіка… Невже загиблі наші герої цього дня не заслужили хоча б хвилини мовчання? Де елементарна повага до щоденного, ратного подвигу наших бійців? Невже вони поклали свої голови ні за що?

Зрештою, чи потрібен той безвіз усім тим удовам, сиротам, сивим матерям… Вони всі й ми, нормально мислячі українці, проміняли б той безвіз на життя наших хлопців. Людське життя – ось найвища цінність, і це розумієш дуже гостро на війні, особливо тоді, коли не встиг на секунду, на одну мить, щоб врятувати побратима…

Так, ми європейці. І ми були ними завжди. З часів прадавніх і до сьогодні. Однак ми перш за все українці.

Це не пусте слово. Ні, це цілий вимір, величезний пласт складної, героїчної, сповненої жертовності та наснаги історії. Це наша багатогранна культура, наша мова – потужна та надзвичайно гарна! Це наші, українські традиції, які й роблять усіх нас українцями… Чим кращі європейські цінності за так звані цінності «русского мира», якщо у підсумку ми втратимо себе? Нас нищить ворог зовнішній, нас заганяє в чергове ярмо ворог внутрішній. Однак найбільше нас нищить байдужість. Саме вона дозволила залишити безкарними кривавий комуністичний режим, убивць В’ячеслав Чорновола, саме вона привела до влади Януковича, сприяла втраті Україною Криму. З Донбасом не вийшло.

Однак скільки ще працюватимуть ті емоційні батареї живлення у наших волонтерів, у частини наших небайдужих громадян? Це питання риторичне, оскільки нас з кожним днем стає менше. Йдуть кращі з нас. Найсвітліші, найщиріші, найсправжніші. Їх не повернеш вже ніколи. Та пам’ять про їхній світлий подвиг назавжди залишиться у серцях небайдужих, у серцях тих, хто нищив ворога, хто не зміг залишатися осторонь, хто щоденно, щохвилини ризикував найціннішим – своїм життям.

А тим часом по телевізору показують гуляння з нагоди безвізового режиму, і жодного слова про втрати, про тих, завдяки кому ми вистояли, зрештою, завдяки кому той безвіз було досягнуто. Все добре. Святкуємо… Та чи доречні ці святкові заходи у нинішніх умовах війни? Занадто висока ціна цих гулянь. Занадто. Та чи варто? Сумно… Гірко…

Роман ФЕДЬКО, історик, учасник АТО

На фото: Київ, 12 червня, проспект Перемоги. Черга за біометричними паспортами

Фото “Українського репортера”

Роман Федько

Роман Федько

Історик, учасник АТО

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

nineteen − 4 =