Зона відчуження. Про рівень духовної радіації

Шановна  редакціє! Днями пошта принесла мені працю письменника та науковця Дмитра Пилипчука “ПРО ДОЗУ ДЬОГТЮ В БОЧЦІ МЕДУ” ( Статистика українського друку на тлі гібридної війни).

Болюча статистика. Мені дуже хотілося б, аби державні чиновники України ( усіх рівнів), які мають в серці хоч трохи болю за українську мову, культуру, за духовність української нації, ознайомилися з цією статистикою і прокинулися від духовної летаргії…

А напередодні 31-ї річниці Чорнобильського лиха, подаю читачеві рівень “радіації духовної” станом на 2000 рік. Дозволяю читати ДЕРЖАВНИМ ЧИНОВНИКАМ УКРАЇНИ усіх рівнів, партій, груп і навіть гібридних збіговиськ. Можливо, й подумати: що змінилося за 17 років???

Євген ДУДАР

… Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять..
Ох, не однаково мені.
Тарас Шевченко

Вибухнув Чорнобиль. Схрестилося горе зі смутком над поліськими селами. Поліщукам, які в особливому природному режимі двигали хрест радянського режиму, останній притлумив спину ще й «мирним атомом».

Розгублені очі дивилися на «десанти» письменників, акторів, яких возили «в народ», аби піднімати його дух. І ніби говорили: «Люди добрі! Ми вже так втомилися від вашої балаканини. Дайте відіспатися. Бо чогось дуже на сон хилить… »

У Блідчі, де я часто грибував, рибалив, зайшов до знайомих. Привітався. Намагався жартувати:

— Ну, як ви тут? Між тими нуклідами?…

— Ай, Михайловичу, — каже мати знайомого. — Ви — чоловік веселий, то я вам весело й відповім: воно, може, й вредить, але добре, що хоч не воня…

Тоді я подумав, яка страшна ця радіація. «Хилить на сон». Руйнує організм. І «не воня». Не насторожує, не відштовхує. Отой, за визначенням класика, «сторожовий пес організму — біль», відсутній…

Через деякий час зрозумів, що є страшніша біда. «Радіація» духовна, її підступні нукліди не фіксує жоден прилад. Вона й руйнує наш національний організм, і «воня», а нам байдуже, «хилить на сон»…

Майже десять років живемо у незалежній самостійній Українській державі. Маємо свободу. На вівтар якої упродовж віків покладено не одне життя. За яку пролито не одну краплю крові.

Зайди з усіх усюд століттями винищували наш народ фізично. Притлумлювали у ньому національний дух. Вбивали його традиції. Нищили культуру… Розуміли поганці, що без національного нема нації.

І тому, що сьогодні ми ще є народом, а не безликою отарою, ми завдячуємо українському слову, українській пісні зокрема і українському мистецтву взагалі. Це ті легендарні кити з розбурханого океану лихоліть винесли на своїх спинах нашу національну душу. Це ті могутні атланти, які на своїх плечах тримають українську націю сьогодні.
І ось парадокс. Саме ці лицарі зараз у своїй незалежній державі опинилися у найбільшій небезпеці.

Нові економічні вітри проймають до кісток. Сумнівної честі і совісті «адміністратори», «продюсери», «режисери», «іздателі» виштовхують з рідних храмів мистецтв. Зальотне і перельотне картаве птаство обляпує голови. А свої продажні паці підривають коріння.

Короткозорі новоспечені прикоритні сенеки пояснюють це демократією і ринковими відносинами. Примистецькі шулери — невмінням належно крутитися. У вождів і вождиків «не доходять руки». І чиясь чужа, брудна рука діє. Діє впевнено, методично, планово. Діє нахабно, грубо, зухвало. Діє так, ніби вона тут, в Україні, не чужа рука, а «своя». Ніби вона — «права» чи «ліва» рука якоїсь нашої головної руки.

Ми любимо вживати вираз «солов’їна Україна». І не задумуємося, чому останнім часом «солов’ї» співають все менше й менше. Чому рідко так бачимо на українському телебаченні і славнозвісний ансамбль імені Вірського, і неповторний хор імені Верьовки? Коли ми чули нашу національну гордість — капелу бандуристів? Де наші академічні мистецькі колективи? Де наші прославлені на увесь світ співаки, музиканти? Хто не допускає до українського телеглядача українське дотепне слово? Та будь-яка область нашої держави своїми мистецькими надбаннями могла б конкурувати з будь-якою найрозвиненішою державою світу.

Але ж «телеінтери», «одні плюс одні», «айсітіві», «нарти» та іже з ними, тобто канали, студії, які майже повністю володарюють у телеефірі, заповнюють той ефір якщо не програмами московських студій, то виступами московських бродячих дяків, які в Росії вже набили оскому. Якщо не явною брутальною українофобією «своїх» паршивців, то брудними анекдотами смітникових «анекдотоведов».

Якщо не пискляво— шип’ячою голопопсою, то судомно-дриґаючою голопупсою.

Соловей для того, щоб співати, мусить мати свою територію. Свій «творчий простір». За цей простір солов’ї чесно змагаються піснею.

Але є в природі й гайвороння. Яке сповідує іншу мораль. Мораль агресії. Методи зловісного каркання. Те каркання ніколи не замінить солов’їної пісні. Але й не дасть соловейкові її співати. Бо в гаю, над яким тусує гайвороння, солов’ ям не до співу.

Є у природі ластівки, які своїм щебетом облагороджують ту природу. Але є й нахабні горобці. Які залазять у ластів’ячі гнізда. І своїм агресивним цвіріньканням змушують ластівку ліпити іншу оселю.

Між людьми, як і між птахами, — у кожного своя мораль. Лише птахи керуються інстинктом. А людина — ще й розумом. І честю, якщо вона є. І совістю, якщо вона її має.

Я не проти популярної музики, не проти естрадної пісні. Не проти гастролерів. Всьому своє місце, свій час. Комусь подобається піп, комусь — попадя, а комусь — попова дочка. Та й мистецтво не терпить застою, не любить локалізації. Але мистецтво. І я за мистецтво! У різних його видах. Розмаїтих жанрах. І розумних вимірах. Бо все добре в міру.

Я проти того, щоб псевдомистецьке шумовиння витісняло справжнє мистецтво. На круговерті історії, як на водяній круговерті, пустопорожнє крутиться зверху. Вагоме ж тримається глибин. Але коли зверху сміття назбирається стільки, що на глибинах починає бракувати кисню, потрібне механічне втручання. Потрібна рука дбайливого господаря. Який усе привів би до норми, до природного балансу.

Якось у Національній філармонії проходив концерт учнів Євгенії Мірошниченко. Що не вихід — бурхливі оплески.

Що не виконавиця — талант. Славетна співачка, яка сама пройшла крізь терни до зірок, не лише вчить своїх підопічних співати.

Вона робить усе можливе, аби на творчому шляху цих талановитих дівчат було якнайменше терня.

Люди дякували словами. Дякували квітами. Дякували і шановній маестро, і її учням.

— А де ж наші державні й придержавні меломани? — спитав мене товариш, що сидів поруч. —Ті, без яких не обходиться жоден шоу-шабаш? Які сіреньких естрадних пискух титулують «королевами»? Які проштовхують до високих звань далеко не високої проби «таланти»?..

І подумалося: «А й справді, де ж? Невже їх цікавить лише те, що на поверхні крутиться?.. »

Відповідь прийшла трохи пізніше. З екрана телевізора. Коли дивився телепередачу Яна Табачника «Честь имею пригласить».

Звісно, пан Табачник «имеет честь». Бо на його «честь» працює багато «честотворців». Скромна Євгенія Семенівна не може собі дозволити такої «честі»… Хоча переконаний, що і Президентові нашої держави, і чиновникам, що гостювали у пана Табачника, було б дуже цікаво і не менш корисно послухати, як співають молоді, справжні золоті голоси України…

Коли слідкуєш за мистецькими подіями в Україні, то складається враження, що хтось не зацікавлений, щоб глава держави, високі чиновники бачили, чули справжні перлини нашої культури. Звісно, тоді важче буде підіпхати їм сірих гундосиків. Які не стільки співають, скільки дриґають колінами. Своїх, ніким не коронованих «королей». Ніким не конкурсованих «самых талантливых». Не можна буде складати легенди про «легендарних», «виртуозов», «бесподобных». А це, даруйте, і звання, і вигоди, і імідж.

Хоч і дутий. Та хто там вникатиме? Хто аналізуватиме? Сказано ж: повторювана часто брехня стає правдою… Коли ж та «брехня» ще десь колись покрутилася в сфері присутності високого чиновника, то вона стає «золотою правдою». Принаймні для обивателя і для дрібного чиновника.

Щоб сіре стало помітним, його треба вибілити. А якщо воно суперсіре? І його нічим не відбілиш? Тоді треба забруднити, затемнити, очорнити тло. Це метод руйнації середовища задля вивищення сірятини. І оті видимі й невидимі «віртуози» плетіння словесної лози цим методом користуються.

Звісно, час розставить усе на свої місця. Хоч дуже часто історію роблять одні, а портрети пишуть з інших. Мабуть, на кожному етапі розвитку суспільства є своя когорта портретотворців, честоробців і просто «розкрутників», чи «крутіїв». Які святому ліплять роги, а чортові чіпляють святого німба і домальовують янгольські крила. Ця братія ніколи не керувалася ні честю, ні совістю, їхнє правило: музику замовляє той, хто платить гроші.

Тa чи варто дивуватися, що в Україні не виходять україські книжки? Що мізерні тиражі україномовної періодики? Що майже не знімаються фільми. Що озлидніли клуби й бібліотеки? Що український ефір запльований антиукраїнщиною? Що найпрестижніші сцени України витоптують недоростки масляковських кавеенів, одночасно витоптуючи українську мову і саму Україну? Що сумнівні «джентльмени», «звездоплеты», відгодовані до хрякоподібності на «украинском сале», вже засалили екрани «украинского телевидения» бездарними експромтами «дражнення хохла»? Що деяким «звездам», які постійно блимають у різних телешоу, не тільки варто було б остаточно визначити у сексопатолога свій статевий статус, а й перевіритися у психіатра?

Звісно, така «культурно-мистецька палітра» не сприяє розвиткові і пропаганді високих зразків української літератури, української пісні, музичного, образотворчого мистецтва, театру, кіно, української національної культури взагалі. І творці цієї культури, позбавлені «творчого простору», засобів існування, вимушені шукати притулку в інших краях. Це у кращому випадку. У гіршому — ламаються духом і тілом. І йдуть у вічність…

Отже, оте шумовиння і «вредить», і «воня». Широкі маси населення, замутовані отими «нуклідами», «хилить на сон». А чиновники, які мали б відповідати за розвиток української культури, працюють так, що складається враження, ніби вони в Україні відбувають каторгу, а живуть поза її межами. Принаймні духовно.

Я ніколи не дивуюся зальотним, перельотним чи випадковим «птахам» у нашому українському небі, які постійно каркають на те небо.

Мене дивує, коли наші, рідні, «птахи», які народилися під цим небом, звили гнізда, вивели пташенят, моляться чужою мовою і до чужих небес. Чужим небесам курять фіміам, своє ж, українське небо, забруднюють чужорідною кіптявою.

Запитую, чому українські державні діячі в Україні утримують російськомовні газети, журнали, видавництва, телеканали, радіостанції? Які відверто, грубо чи опосередковано витоптують українську національну душу.

Чи вони не думають засиджуватися в Україні? Чи прагнуть зробити Україну неукраїнською? А чи, може, їм дуже потрібна каламуть? Щоб у ній відловлювати «золоту рибку»? І щоб за те з чужих небес падала манна?

Наш Президент, перебуваючи в Ізраїлі, пообіцяв присікати прояви антисемітизму в Україні.

І я подумав. Чому б нам, українцям, не звернутися до президента та уряду Ізраїлю, щоб допомогли нам у нашій незалежній державі боротися з українофобством? Яким, на жаль, прогнили душі не лише багатьох іноплемінців, а й деяких українців… Бо українофобство в Україні несе у собі не меншу загрозу міжнаціональної ворожнечі, ніж будь-яка ксенофобія.

Якось одна «інтелектуальна» мадам мене звинувачувала:

— У вас обостренное восприятие! Что вы так печетесь об этой своей «мове»?

— Бо пече, — кажу. — Та й ви про свою мову, єврейську, «печетесь». Недільні школи відкриваєте. Росіяни про свою «печуться». Та ще й інших «печут»… Хоч і «восприятие» притуплене…

«Обостренное восприятие». Як шкода, що у багатьох воно таке тупе, що вже нічим не загостриш.

Наша держава зараз у важкому економічному стані. Кажуть: «Економічна криза породжує духовну». А може, навпаки? Може, духовна криза поглиблює економічну?

За десятиріччя ми вже провели стільки пустих балаганів, що країнам, від яких чекаємо фінансової підтримки, і не снилося. Гуляти вміємо. І все підкреслюємо, що «не за державні» гроші. Що це гроші спонсорів.

Питаю себе і вас: оті наші «спонсори», може, отримали спадщину від англійських лордів, німецьких баронів, польських магнатів чи російських князів?

Питаю вас, панове меценати: невже вам так приємно викидати гроші на вітер? На оті низькопробні шоу, які винищують наші національні традиції? На отих фіглярів, що топчуться по кістках ваших предків?

Невже ваша душа не засумувала за українською народною піснею?

Невже вашому серцю не хочеться теплоти рідного слова?

Невже ваш розум не потребує чистого національного повітря?

Хто ж тоді подбає, щоб виходила українська книжка? Щоб з телеекрана чи по радіо звучала рідна пісня? Щоб замість вульгарних заяложених анекдотів глядач почув дотепний український гумор і гостру, розумну сатиру? Хто підтримає український театр, кіно, українську пресу?

Питаю вас, панове меценати, рекламодавці, спонсори усяких балаганів: невже вас не тривожить, що наша рідна земля закидана друкованим та озвученим чужорідним сміттям? Що ваше рідне повітря заповнене чужорідним і чужомовним брудом? Який і «вредить», і «воня»? Який, наче радіоактивний пил, осідає на душі ваших дітей, ваших онуків? Несе заразу насильства і кровожадності, моральної розбещеності і фізичної смерті? Невже вас не ображає, коли заслинена мавпа з одеського привозу пародіює говір вашої матері? Невже вам байдуже, коли голомозий «отпрыск» вчорашнього кадебістського архіваріуса сьогодні товчеться по ваших святинях?

А якщо вам це байдуже, якщо ви ще й підгодовуєте всю оту українофобську шушваль, які ж ви тоді українці? Чи хоча б громадяни України?!

Питаю вас, високі державні мужі: державні закони карають за зловживання службовим становищем, коли воно приносить економічну шкоду державі. Чому ж нема кари за шкоду духовну?

Державні закони карають за підробку грошей, за виготовлення фальшивок. Чому ж нема кари або хоча б суворої відповідальності за підробку духовних цінностей? Бо за останні роки «компетентними фахівцями» в Україні «визначено» стільки «золотих фортун», «золотих голосів», «золотих рогів», «золотих копит», що не вистачить золота навіть ще не розроблених копалень.

Зараз маємо у своїй державі нового прем’єра. І професіонала, і патріота. Маємо майже новий уряд. Який також, здається, збирається жити «не хлібом єдиним». У душі зароджується надія на краще наше духовне життя. Надія і… тривога. Аби політичні «спинолази» не використали нового прем’єра і новий уряд, як сходинку для взяття нових державних висот. По його спинах не видряпалися на пік Своєї Мрії — перетворити Україну на державу без будь-яких національних прикмет, тобто на Україну без українців…

Щоб цього не сталося, пам’ятаймо застереження Івана Франка:

«Каждий думай, що на тобі
Міліонів стан стоїть,
Що за долю міліонів
Мусиш дати ти одвіт!»

Пам’ятаймо і не дрімаймо! Навіть, якщо нас дуже «хилить на сон».

Хутір “Мозамбік” 2000 року .

Євген ДУДАР

Євген ДУДАР

Український письменник-сатирик, артист розмовного жанру, публіцист.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

twenty − six =