Заберіть «Самсона» з Подолу

Якось по телебаченню демонстрували документальний фільм українського виробництва, але російською мовою. Надзавдання, мовби за Станіславським, педалюється так, щоб нав’язати глядачам-слухачам підступне: суто українського в Києві майже нічого немає. Або воно не варте уваги. Натомість на всі заставки вихваляється усіляке колонізаторське.

Так звані екскурсоводи ніби й молоді, а від повіданого ними так і тхне пропагандою з радянських часів – облудною і фальшивою. Ось конкретний приклад прихованого одурманення необізнаних: на всі заставки вихваляється мовби унікальний скульптурний витвір на Подолі в Києві – біблійний Самсон роздирає пащу лева. Ніби-то мало не мистецький шедевр.

А що ж насправді? На тому місці спрадавна било цілюще джерело. Багато поколінь найдавніших предків киян вважали його священним. Поклонялися йому. Учиняли біля нього такі ж відправи, як і скрізь в Україні біля криниць. Велелюдно сходилися до нього у засушливі літа, зверталися з покликами до всемогутніх сил небесних, просили дощу.

Після хрещення киян у воді річки Почайни правічне сакральне аж ніяк не могло залишитися поза увагою церкви. З часом було споруджено примітне накриття. Під ним постала дерев’яна скульптура ангела. Він тримав у руках чашу, з якої витікала вода. Щоб напитися та взяти чим більше у якусь посудину, приходили тепер уже прочани з усіх кінців міста. Їх благословляло ще одне святе зображення – на даху височіла двометрова дерев’яна статуя апостола Андрія. В його руці виблискував, коли сяяло сонце, хрест із позолоченої міді. Та історичнаупам’ятку було вилучено з альтанки, спорудження якої звеличене ім’ям незабутнього зодчого І. Григоровича-Барського. Артефакт зберігається в Національному художньому музеї України.

Отже, появі Самсона передували різні трансформації. Було, що об’являлося священне джерело-фонтан з назвою чужоземної закваски «Феліціан». У Санкт-Петербурзі панівна влада чіплялася за будь-що західноєвропейське, аби «окультуритися». «Скажений сват» України Петро І, якщо перекласти висловлене ним українською мовою, заявляв із звірячим запамороченням ось що: «З іншими європейськими народами можна досягати мети людинолюбними способами, а з російським – не так. Я маю справу не з людьми, а з тваринами, яких хочу переробити в людей».

А яке ж нутро у того культуртрегера? Його правдива характеристика від Льва Толстого (подаю у власному перекладі, бо іншого не знайти. – В. П.»):

«З Петра І починаються особливо разючі та особливо близькі й зрозумілі нам жахи російської історії. Скажений, п’яний, що згнив од сифілісу, звір чверть століття губить людей, страчує, палить, закопує живцем у землю, ув’язнює жону, блудить, мужолозтвує. Сам, забавляючись, відрубує голови, блюзнірствує, їздить із подобою хреста і з чубуком у вигляді дітородних органів та подобами євангелій – ящиків з горілкою. Коронує блядь свою і свого невільника, розоряє Росію і страчує сина. І не тільки не споминають його злодіянь, а й до сих пір не припиняються вихваляння доблесті цього чудовиська і немає кінця всілякого виду пам’ятників йому».

Хто визначить, що з того варварського увійшло в плоть і кров не тільки наступних  самодержців, самодурів, тиранів, а загалом усіх імперських зверхників. Принаймні, явним є те, що теперішнє загарбницьке безумство на сході України є не чим іншим, як ординсько-імперським синдромом.

За несамовитими наказами біснуватого в поверженому Батурині знищено без розбору кожну живу душу – від немовлят до найстаріших. Після битви під Полтавою за сатанинською вигадкою оскаженілих переможців бенкет учинявся на дерев’яному настилі, під яким стогнали, стікали кров’ю, задихалися укладені рядами поранені, закривавлені, недобиті козаки.

Звідтоді до волелюбної України культивується тваринна ненависть ось уже четверте століття. Її вишкір на зорі двадцять першого віку нової ери такий же дикий і загрозливий, як і від «скаженого свата», як і від «голодної вовчиці», «вражої баби, клятої суки», як і від Леніна, Сталіна, як і від різномастих фрунзе-кагановичів-постишевих-хатаєвичів-мехлісів і т. д. і т. п.

Якби ж лише в своїх кордонах царат божеволів. Ні, накривало осоружне, як градові хмари, довколишні землі. Назнущалися з віковічної Полтави. Втулили в осереддя міста копію Сенатської площі – щоб так, як у Санкт-Петербурзі. Чужорідне блекотою сіло на українську національну свідомість. І чи ж не ще більша наруга – імперське уславлення поля кривавої битви. А нащадки завойованих мусять терпіти, замкнувши вуста. Бийте, пригноблені, поклони перед… орлом на вершині пам’ятника «Полтавській битві», скнійте в неволі.

І в Києві уславлення «вікторії» під Полтавою причаїлося, як змія в незотлілому черепі того коня, від якого, за віщуванням волхвів, прийняв смерть князь Олег, варязьке ім’я котрого – Хельге. Біля «Самсона» на Подолі гуртуються студенти Києво-Могилянської академії. Приходять фотографуватися  молодята. А тим, хто відає, що й до чого, себто хитромудрим колонізаторам, чому б і не насміятися з легковірних. Чи ж багато таких, що відкриють на сторінці 55-й книгу  четвертого тому «Історії українського мистецтва» (1969 рік). Чорним по білому про цю скульптуру написано так:

«Встановлена 1809 р. в Києві на Контрактовій площі: на зразок фонтана Самсон у Петергофі вона мала символізувати перемогу над шведами в Полтавській битві… Автор композиції невідомий».

Якийсь ремісник – по всьому видно. Впадає в око неспівмірність піднесеної ввись ротонди – досконалої, вишуканої, як повітряний замок, – з вовтузінням під її куполом дрібного чоловічка із зовсім не царем звірів, а з чимось твариноподібним. Причина неспівзвучності зрозуміла. Ротонда від зодчого І. Григоровича-Барського призначалася для зовсім іншого, ніж те, що було підкинуте, як яйце сороки, в чуже гніздо.

У столиці горьованої України вистачає екскурсоводів, що хизуються обізнаністю у злій для українців історії. Не проминуть нагадати непросвіщенним, що перемогу над Карлом ХІІ у Полтаві увічнено  пишним комплексом із хижим двоголовим орлом на верхів’ї: поклоняйтеся, нащадки убієнних, колесованих, четвертованих, замордованих, замучених, закутих у кайдани, нидійте в неволі. А в Києві для увічнення «вікторії», безмежно дошкульної для закабаленої України, виставлено напоказ лева з роздертою пащею. Бо ж лев – гордий символ подоланих шведів. Саме «цар звірів» красувався на гербі Карла ХІІ.

Невже байдужість усім поспіль затуманює зір? Чому змиряємося з незчисленними проявами антиукраїнського, антинародного, антидержавного? Самсон з роздертою пащею лева в столиці України – це ж лише крапля в морі. Чому б звідси не подавати приклад, як очищатися від скверни?

За наказом спадкоємців «скаженого свата» Самсон з подоланим левом закрив проблиск предковічної давнини. Де ж прозірливість сучасних київських інтелектуалів? Хіба ж гріх – замінити імперський символ?  Чому б його не перенести в якийсь заповідник артефактів – символів спотвореного минулого?

А в альтанку від І. Григоровича-Барського увести б легендарну Либідь. То образ із вірувань астрального культу тих тубільців, аборигенів, які розвинулися до народу з назвою – український.

Саме до цього символу приходити б з душевним трепетом студентам, а тим паче – зарученим і парам, що побралися.

Вадим ПЕПА, письменник

Редакція

Редакція “Українського репортера”