Як ми купували автівку “Мессер” у колишнього авіатора “Люфтваффе”

В Україні за різними оцінками перебуває до двох мільйонів машин на єврономерах. Згідно із законом, українець може, не перетинаючи кордон, керувати такою машиною не більше 10 днів, а іноземець – до року.

Багато пишуть про суть такого масового  явища, як «євробляхи». Є доволі позитивні статті, а є і такі, у яких власників авто на іноземній реєстрації називають ледве не контрабандистами, «баригами» (барига – на слензі ув’язнених – скупник краденого), бидлом на коритах…  Нам змальовують такого собі диванного бійця, що нічим не допомагає державі, більш того, держава недоотримує мільйонні суми податків, які б надійшли після розмитнення таких авто.

Абсурдність цих тверджень вражає. Знову й знову вмикають механізм з дискредитації власників авто на єврономерах, яких в Україні, увага, разом із сім’ями понад три мільйони. Це дуже серйозна цифра, що дорівнює близько  15% голосів виборців. Іншими словами, власники таких авто, за умови своїх консолідованих дій, а це, як свідчать добре організовані акції біля  Верховної Ради, Кабінету Міністрів України, спроможні провести до парламенту (три!) політичні сили (за умови збереження 5% пропускного бар’єру).

Нехтувати такою кількістю добре зорганізованих виборців, які максимально дієві та мобільні, яких об’єднують не якісь напівміфічні ідеологічні платформи, а особисте майно, влада не може.

І ось влада всілякими методами намагається впровадити новий поділ українців, тепер вже на тих хто має авто на євробляхах, і тих, хто має авто на укробляхах. Й потрібно визнати, не без успіху.

Неодноразово особисто чув від власників авто з українською реєстрацією, що власники євроблях неповноцінні, у тому числі й розумово, що вони бариги та шахраї, що через наповнення вітчизняних доріг авто з іноземною реєстрацією в рази збільшилась кількість ДТП.

Є цікава статистика. Торік відсоток ДТП, які були скоєні за участю або з вини євроблях дорівнював 6% від загальної кількості. Цьогоріч цифра зросла до 8%. А якщо врахувати, що щомісяця до України ввозиться 60 тисяч автомобілів на єврономерах (при тому, що в офіційних автосалонах щороку продається 80 тисяч), то стає очевидним, що наявність євроблях на наших автошляхах ніяк не впливає на загальну аварійну ситуацію. Питання штучне. Причому, породжене владою, а тепер влада робить все можливе, щоб наявна ситуація залишалась якомога довше.

Більшість, а це майже 90% власників євроблях, хочуть та готові розмитнити свої авто, але за прийнятними тарифами. Адже дико, коли за вартості, приміром, автівки 2 тисячі євро  розмитнення обходиться мінімум 4 тисячі євро.

Знову чуємо дивні формули від високопосадовців, суть яких полягає в простому збагаченні тих хто створив цю схему.

Ціни на газ – європейські, продукти також здебільшого мають європейську ціну, натомість заробітні плати і тарифи на розмитнення авто – українські…

Україна все глибше й глибше скочується у прірву беззаконня, брехні та цинізму.

Водночас проблема автівок на іноземній реєстрації є, і власники таких машин готові її вирішити. Та чи хочуть цього державні очільники, чи ті митники, поліцейські, всі ті, хто продовжує жити з цього?

На жаль ні. Система, яка породила чергову схему збагачення, продовжує діяти…

Скажімо, працівник митниці, за словами одного знайомого, сам, за доволі не дуже високу плату, пропонує виготовити довіреність на ввізне авто, пропонуючи цілий набір польських чи литовських печаток.

Коли я чую, що митники проти євроблях, то згадую вислів: бджоли проти меду, сказав мій знайомий, маючи досвід ввезення євроблях.

Якось, перебуваючи у Польщі, мій товариш Дмитро, звернувся до мене з проханням – допомогти йому придбати авто.

Наше авто під’їхало до першої адреси, за якою продавалось авто.

На узбіччі стояла сірого кольору «Шкода Октавія», біля якої чекали два продавці доволі сумнівної зовнішності.

-Авто майже нове, 2003 року, не пошкоджене, ціна – 2 тисячі євро, – сказав поляк.

-Стривайте, а це що? – вигукнув по хвилі Олександр. Рукою він показував на крило автівки, колір якого дещо відрізнявся. Знижка буде? запитав він.

-Ні, не буде, але можемо подарувати комплект шин, – відповів продавець.

-Думаю нам варто їхати звідсіля, – порадив я Дмитрові. – Є сенс побачити, що продають в Німеччині.

Перетнувши кордон, ми відразу відчули, що це – інша країна. Якість доріг – ідеальна, навіть порівняно з польськими. А ці маленькі ошатні, як на картинці, містечка! Казка, а не країна. Певно, від Німеччини ми відстаємо років на 150 мінімум.

Наше авто завітало до містечка Зеели, що в 50 км на схід від Берліну.

Перша адреса, за якою ми завітали, була вдалою. Нас зустрів літній сивий чоловік, гер Бруно.

-Ви за авто? – запитав нас. Ось воно… «Форд Мондео». Авто належало моєму батьку, який помер рік тому.

Перед нами стояла машина – ніби щойно з автосалону. Ідеальна.

-Я замінив пасок від генератора, – взяв слово Бруно. – Варто замінити мастило у двигуні, все інше ви бачите, авто має пробіг 106 тисяч кілометрів, це за 14 років.

-Будемо брати, – вигукнув задоволений Дмитро й ми всі разом попрямували до оселі, щоб оформити необхідні документи.

Завітавши до оселі, мені у вічі впало велике чорно-біле фото. На фото було зображено молодого юнака в однострої німецької армії 30-40-х років минулого століття, який сидів на стільці, поруч з ним стояла молода дівчина у весільному вбранні.

-Це ваш батько? – не витерпівши, запитав я

-Так, це мій батько Віллі Беккер, він був власником цього авто. Колись він був техніком-механіком “Люфтваффе”. Нагороджений Залізним хрестом першого та другого класів. Під час передислокації літаків він мимоволі став свідком, а потім учасником повітряного бою. Червоні літаки, дізнавшись про місце розташування аеродрому, буквально кружляли над ними. На його очах загинув його камерад Матіас, який також був техніком. Він саме заходив на посадку, як з-за хмар вилетів літак противника й збив його. Однак більшовицький пілот під час атаки і втратив концентрацію й мій батько зумів зайти йому у хвіст й збити. Після цього всі червоні літаки покинули бій, таким чином було врятовано більше десяти МЕ-109, за що його було й нагороджено. До речі, “Форд”, який ви купуєте, мій батько тепло називав «Мессером». Він дуже любив літаки. Дуже любив це авто, воно йому часом нагадувало ту техніку, яку  обслуговував на війні.

На мить здалося, що Бруно розчулився, очі стали добрими, м’якими.

-Ви з України? – раптово запитав він.

-Так, – хором відповіли ми.

-Там війна, – якось тихо й сумно за нас промовив літній німець.

-І знову росіяни, – вигукнув я.

-Так, знаю, це великий народ, але дуже невихований, й дуже хоче крові, як казав мій батько, – промовив Бруно й раптом вигукнув: «Я вам ще комплект нових шин подарую».

Ось така цікава історія про купівлю авто у літнього німця, батько якого був техніком Люфтваффе.

Дійсно, ми дуже відрізняємось ментально від німців, поляків, тих же росіян. Однак відчуття справедливості, доброти, щедрості притаманне всім нам, всім тим, хто дійсно любить свою землю, хто знає своє коріння, шанує своїх батьків, свою Вітчизну незалежно від релігійних, чи політичних уподобань. Зрештою, саме ці прості речі й роблять всіх нас людьми, а не біороботами.

Роман ФЕДЬКО, історик, учасник АТО

Фото “Українського репортера”

 

 

Роман Федько

Роман Федько

Історик, учасник АТО

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

19 + twelve =