Повернення Святого Миколая

Дід Мороз, Санта-Клаус, Святий Миколай… Хто з цих сивобородих втілювачів новорічно-різдвяних мрій дітей і дорослих має найбільше історичних прав на доставку подарунків під наші подушки та ялинки?

Дискусія не має особливого сенсу, бо прототипом цих трьох доброзичливих і щедрих дідусів є реальний Миколай, який народився у далекому ІІІ столітті Христової ери в Малій Азії й відійшов у кращий світ у ІV столітті, увіковічнивши себе не високою посадою архієпископа міста Міра (нині Демре в Туреччині), а добрими діяннями.

Історія Римської імперії цікава і повчальна. Кожен період її існування вартий якщо не глибокого аналізу, то хоча б ознайомлення – недарма навіть Шекспір брав сюжети з палацових драм античних часів.

Життя архієпископа Мирлікійського Миколая складалося з періодів і незаслужених гонінь, і загальної пошани. Римська імперія все ще міцно утримувала свої території, хоча правителі вже відчували у суспільстві сейсмічну активність. Імператори протягом кількох століть діаметрально змінювали своє ставлення до християнства, яке, без сумніву, несло загрозу рабовласницькій структурі держави (Христос проповідував рівність усіх людей перед Богом).

Роки жорстоких репресій змінювалися періодами, коли домінували спроби підкупу проповідників і розколу християнських громад. Врешті, імператор Костянтин проголосив християнство державною релігією. Звісно, в будь-якому суспільстві в епоху тектонічних змін страждає в першу чергу простий люд. І добре, якщо є енергійна, розумна людина, яка може допомогти стражденним.

Архієпископ Миколай виявився людиною на своєму місці. Збереглися документи, які підтверджують його активність у вирішенні торговельних і майнових суперечок, справах щодо захисту прав ув’язнених, а підтримка рибалок і мореплавців була такою вагомою, що і нині Святого Миколая вважають покровителем моряків.

Але все-таки найбільше ми вдячні йому за впровадження чудової світлої традиції анонімних подарунків для дітей – поважний церковний діяч не хотів афішувати свою благочинну діяльність. Мабуть, це зробило його найпопулярнішим і найінтернаціональнішим з усіх християнських святих. Майже всі релігії й конфесії світу його сприймають без агресії, а в більшості випадків – з прихильністю. Гадаю, що найвойовничіші атеїсти певні, що і вони заслужили «миколайчика»…

До речі, такий звичний нам Дід Мороз з’явився у сфері впливу Російської імперії лише в середині ХІХ століття після опублікування казки В. Одоєвського «Мороз Іванович». Правда, роздачею подарунків той дід не займався, а, скоріше, експлуатацією дитячої праці з оплатою готівкою. Та й то інколи фальшивою…

А до того були невдалі спроби приживити німецького Кнехта Руперта та голландського Святого Ніколаса (чим імперії не вгодив цілком канонічний Святий Миколай, зрозуміти важко. Може, занадто гуманний?).

Саме Ніколас, перебравшись із голландськими емігрантами до Америки, врешті став Санта-Клаусом. А звичний червоно-жупанний образ, олені, пірнання в камінні димарі пішли гуляти по США, а згодом і по всьому світу, після появи твору поета Клемента Мура… «Ніч перед Різдвом». Зрозуміло, що події, описані в цьому творі, відбуваються не на хуторі поблизу Диканьки.

Клемент Мур. «Ніч перед Різдвом». Видання 1888 року. США.

Дозвольте поділитися власною історією, пов’язаною зі Святим Миколаєм. Під час однієї з подорожей до Туреччини ми сім’єю вирішили відвідати храм у місті Демре, в якому було поховано архієпископа Миколая.

Самого тіла там немає, його ще у 1087 році викрали італійці й вивезли на Апеннінський півострів. Зараз воно лежить у соборі міста Барі. Популярність Святого Миколая в Туреччині величезна, хоча це, можливо, і пов’язано зі звичайним прагненням заробити на туристах. Турецька екскурсійна програма у нас була дуже насиченою, за день до поїздки в Демре ми ще й видерлися на гору Тахтали.

Втомлений після сходження, я пірнув у хвилі Середземного моря. Як виявилося, не дуже вдало – я перестав чути на одне вухо. Спочатку сприйняв це спокійно – думав, пострибаю на одній нозі – минеться.

Але і наступного ранку не минулося. Я із сумом згадав свою ще армійську контузію – років тридцять тому після пострілу з гранатомета я пошкодив собі слух. Ця травма швидко минула і не нагадувала жодного разу. І раптом така халепа! Із прикрістю починаю звикати до того, що погано чую і говорю занадто голосно для оточуючих…

Ми біля кам’яного саркофага Миколая Угодника, прозоре скло захищає його від зайвої енергії екскурсантів та паломників, але вони все одно намагаються поставити поряд свічки і протиснути у шпаринки сувенірні образки.

Дочекавшись, коли люди відійдуть, спинаюся навшпиньки, торкаюся руками полірованих тисячами дотиків мармурових плит, заглядаю у відкрите вікно… «На нас автобус уже чекає!» – гукає дружина. Диво! Я знову чую! Хоч телебачення запрошуй та Константинопольського Патріарха у свідки для підтвердження чудодійного зцілення.

Ось така різдвяна історія з добрим завершенням…

Олег СМАЛЬ

Фото Ганни Смаль.
У крамниці для туристів. Туреччина. Демре.

Like

Редакція

Редакція “Українського репортера”


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *