Поет Петро Перебийніс: «Я твердо вірю: Київ наш очиститься від зла. Тому хочеться бути оптимістом»

Цими вихідними столиця святкує. День народження міста. Що означає Київ у вашому житті? На це та інші запитання “Українського репортера” з нагоди Дня Києва відповідає поет, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслужений діяч мистецтв України Петро Перебийніс.

– Щоб відповісти на це запитання – треба згадати чи не все моє життя, – каже Петро Мойсейович. -Любов моя щаслива – Київ!.. Це міцне, коротке слово було зі мною з дитинства. Заблуканого у подільській глибинці дитинства, яке вперше побачило задимлений паровоз у чотирнадцять юних літ.

Якому вперше усміхнувся Київ у райському віконечку щедрісного на дива районного кіноекрану.

Київ! Чотири літери. Довкола – приголосні, а в серцевині – голосні… Сьогодні вони звучать мені як музика, як пісня. А тоді навіть не снилося, що я можу стати киянином, що все життя мене зігріватиме зеленокрила київська дорога.

Не забудеться вишневий липень далекого п’ятдесят п’ятого року минулого вже століття. Мені, студентові Шаргородського сільськогосподарського технікуму, чемпіонові району з бігу на п’ять кілометрів дали путівку в туристський похід за право здобути звання «Турист СРСР». Та не ця райдужна перспектива розбентежила вразливу мою душу. Читаю в документах – і сам собі не вірю:

«Маршрут Київ-Канів». Київ! Казка моя молода… Канів! Далеч моя недосяжна…

Усе і справді – наче сон. Маленька станція Ярошенка. Загальний вагон. Їдемо. Під чавунні перестуки серце співає: Київ-Канів, Київ-Канів… Чим далі від Поділля – тим густіше мереживо дротів і колій. Тим більше відчувається могутній подих недалекої столиці.

І ось нарешті – миготять багатоповерхові піднебесні квартали. Вокзальна метушня. Поки шукав приміський поїзд на Ірпінь – уже й завечоріло. Зате в Ірпені одразу пощастило. На київській землі вперше у житті побачив… телевізор. Чудне віконце у світи…

Ранок був по-військовому короткий. Важкі рюкзаки на плечі – і в дорогу! Не чую тягаря від хвилювання. Там, за імлою, – Київ. Не віриться, що я його побачу. Ще трохи. Може, он за поворотом… І враз у вічі бризкає густе блакитне сяйво. Перед нами безмежна хвиляста широчінь. А хтось у захваті вигукує: «Дніпро!»

Йдемо вервечкою над берегом. Обминаємо Поштову площу, причали, ажурну веселку Паркового моста. А Київ десь під небом. Тільки вежі його таємниче зблискують над зеленою горою. Ось уже відкриваються перед нами прибережні луки у віночку верболозів. І серце огортає смуток, бо Києва ми так і не побачили. Єдина втіха: попереду хоч і важка, але Дніпром освячена доріженька до рідного Тараса…

Можна багато сказати про побачене, відчуте, пережите на Чернечій вічнопам’ятній горі. А можна передати свій стан лише двома звичайними словами: усе – вперше!..

Назад новоспечені туристи відпливали на безнадійно повільному корабельнику, який величезним колесом з весельцями відчайдушно чіплявся за високу хвилю і вперто гріб назло Дніпровій течії. Канів довго тримав нас у своїх обіймах. А десь на півдорозі у серці знову озвалося щемливе київське відлуння.

На світанку – ще одне диво. Заспаний вагончик рипучого фунікулера піднімає нас на заповітну київську вершину. Шикованою колоною совісні інструктори ведуть нас на вокзал. Та Господи! А як же той омріяний наш Київ?.. Дивлюся уздовж вулиці – і сам собі не вірю. Богдан з булавою на коні! Недовго роздивляємось, бо сонце підганяє. Десь біля опери у відчаї питаю, де Хрещатик. «Он там», – показує інструктор на мереживо задимлених кварталів…

Ось і все. Прощавай, непобачений Києве!

Аж через десять довгих літ, коли мене призначали заступником редактора зональної молодіжної газети, моя нога вперше ступила на гарячий асфальт недосяжного Хрещатика. А вже із посади редактора тернопільської обласної молодіжної газети мене покликали до центрального комсомольського комітету. Тож одного чудового ранку нарешті я прокинувся киянином…

Доля не раз випробовувала моє серце на вірність улюбленому Києву. На початку сімдесятих я поїхав до Москви писати важливу промову для комсомольського вождя Тяжельникова. Ми зачинилися у кабінеті секретаря з пропаганди Леоніда Матвеєва і працювали до сьомого поту. Він подавав ідеї, а я тулив їх у рядки. І ось у хвилини перепочинку володар високого крісла запропонував мені шалену на ті часи кар’єру. Завідувач сектору преси, а невдовзі – головний редактор видавництва «Молодая гвардия» або журналу «Юность».

У мене була ніч на роздуми. Зателефонував дружині, змалював захмарну перспективу. І раптом чую притишене жіноче зітхання: «Та як же це? А Київ?..»

Любове моя молода! Отак і залишилися ми киянами. І діти, і внучата наші – киянчата. На все життя. Навіки…

– А що означає Київ у вашому творчому житті?

Доводилося щось писати у дорозі, у відрядженнях. Однак це важко назвати творчою роботою. Дивно, але навіть у рідних краях чомусь не пишеться. Так рідко доводиться там бувати, що душа моя не хоче працювати. Вдома душа спочиває. Водночас можу впевнено сказати. Все найкраще, найдорожче народилося у Києві. Повітря нашої столиці насичене цілющим озоном творчості. Київ – рідне моє місто. Київ – істинна поезія. Київ – золота моя метафора.

– Чи можете назвати улюблені місця у столиці?

– Найулюбленіше моє місце – легендарна старокиївська гора. Тут коріння Десятинної святині. Тут камінна основа невпокореної столиці. Основа Київської Русі та й сучасної України. Людині, причетній до творення краси, особливо приємно тут у ясну травневу пору, коли по схилах і терасах розгойданими хвилями прокочуються фіолетові бузки, коли повітря надовкола повниться таємничими пахощами розвеснілої природи. Стоїш і слухаєш, як шумить бузкове море, як видзвонює воно пелюстковими дзвонами, перехлюпує, переливається через Володимирську гірку, через парки і сади, через буйноцвітну Видубицьку гору. В такі хвилини відчуваєш бентежливе прояснення. Ти – киянин! Ти нащадок великого, вічного Всеукраїнського роду…

– Розкажіть, будь ласка, якісь цікаві історії чи моменти, пов’язані з Києвом, з відомими митцями.

– Наше творче життя багате на цікаві, навіть загадкові події. Одного разу мені приснився вірш. Бачу вінки, засмучені обличчя. Серце стискає відчуття важкої втрати. І виринають несподівані рядки:

Осипається цвіт
із похилених віт.
Занедужало дерево дуже…
Та куди ж ти летиш,
та куди ж ти летиш,
сивий друже?

Прокидаюся, знову засинаю, а рядки напливають, ридають і голосять:

Серце біль проколов.
Ти з коня – стрімголов,
і несила тебе підхопити.
Осипається цвіт,
осипається цвіт
під копита…

Врешті зовсім просинаюся. Тримаю вірш у пам’яті. Боюся його втратити. Благаю дружину скоріше знайти якийсь папірець. Хапливо записую слово до слова. А далі вже й справді містика – не інакше. Телефонує Олександр Білаш і питає, чи написалося щось новеньке…

До вечора «новеньке» стало піснею.

Зізнаюся. Я затятий меломан. Можу годинами слухати симфонії, опери, концерти для фортепіано з оркестром. Тому й друзів маю мелодійних. Самобутній поет, художник, видатний танцюрист, лауреат міжнародних конкурсів Олесь Доріченко. Його фантастичні піруети чарували цілий світ. Висококласний юрист, поет, літературознавець Анатолій Болабольченко. Його книжки про Сервантеса, Лорку, Ремарка, Екзюпері, Гамсуна вражають новизною. І якщо вже йдеться про виняткові «київські» історії – то найбільше їх можна почути від Болабольченка та Доріченка.

А ще – від наймолодшого серед нас одержимого творця великої музики, знаного у світі композитора Олександра Яковчука. Його симфонічні твори і записи народних пісень є золотим скарбом нашої культури. Несподівано для мене цей маестро написав… шість кантат на мої поезії. Ось Вам історії і моменти! А послухали б ви історії від славетного Івана Драча! Він міг би розказати, як силоміць вирвав мене із газетного ярма та й повіз до історичного мого Шаргорода і старовинних Сербів – місця мученицької страти незламного Івана Гонти. І таких пам’ятних подій можна згадати ще чимало.

– Яким бачите Київ у майбутньому?

– Майбутнє виростає із минулого. І тут є про що говорити. Але не буду «розтікашеся мислію по древу». Скажу про особливо наболіле. Бачу Київ у майбутньому надійно захищеним від архітектурного вандалізму. Погляньмо з бульвару Шевченка вдалину. Широчезний монстр навально, грубо перекреслив чудову перспективу колишнього Брест-Литовського проспекту, зухвало відгородив нас від усього світу. Біля цієї жахливої потвори ніжно-замріяний Палац щастя вже став сумним і нещасним. А як вульгарно розчахнула панораму квітучого міста висотна тумба на Печерську! Вона чорним демоном піднімається над зіщуленим Києвом і лякає всіх нас, немов роздмуханий чорнобильський реактор. Що вже казати про бандитський бункер на вулиці Олеся Гончара. Це бетонне чудовисько зловісною тінню падає на Святу Софію і невблаганно давить болюче серце Києва…

Та все ж я твердо вірю: Київ наш очиститься від зла. Тому хочеться бути оптимістом.

Київ у майбутньому бачу кращим, затишнішим, веселішим від Парижа, Відня, Лондона – і далі аж до Нью-Йорка та Москви. Для цього у вічного нашого міста є все від Бога і природи.

Гордімося, друзі! Ми діти щасливої долі. Ми – Кияни!..

Розмову вели Леонід ФРОСЕВИЧ, Світлана КОВАЛЬОВА

Фото на головній сторінці: Поет Петро Перебийніс в редакції “Українського репортера”. Розмова з головним редактором Леонідом Фросевичем і про Київ, і про журналістику. 

Фото Олексія ІВАНОВА

Інтерв`ю з Петром Перебийнісом читайте також тут

Петро Перебийніс читає вірші в редакції “Українського репортера”


Редакція

Редакція

Редакція “Українського репортера”