Обком утік… Як комуністи «воювали» в підпіллі – нове дослідження
У Кропивницькому відбулася одна із найінтелектуальніших подій останнього часу – презентація книги відомого історика-краєзнавця Івана Петренка «Обком утік… З історії організації «всенародної» боротьби проти нацистів на Кіровоградщині в 1941-1943 роках». Щоб з повагою ставитися до минулого і примиритися з ним, обов’язково слід знати правду про нього. Книга ж «Обком утік…» — значною мірою розрубує гордіїв вузол брехні про минулу війну.
Не одне покоління наших земляків виросло на байках про титанічний героїзм і масштабні подвиги комуністичного підпілля та членів партизанських загонів у наших лісах під час Другої світової.
Сотні статей, книг, художніх творів на прикладі їхнього героїзму впродовж мало не піввіку виховували радянських людей, та й у незалежній Україні на деяких меморіальних таблицях і досі згадується про діяльність підпільного обкому…
І хоча цю «діяльність» вичерпно характеризує вже сама назва книги, щоб розвінчати багатолітній міф одного слова занадто мало. Більше того, уже зараз можна сказати, що ця книга потребуватиме не одного перевидання, щоб вигадана правда, глибоко вбита у свідомість і підсвідомість не одного покоління людей та їхніх нащадків розвіялась і її місце зайняла правда реальна. Для цього автор, відомий дослідник минулого, проробив величезну роботу: на півтисячі сторінках книги цитуються сотні документів, спогадів, архівних справ репресованих, прослідковуються долі десятків людей. Більше того, Іван Данилович не просто цитує знайдені у архіві документи, він уточнює їх, доповнює іншими джерелами, аналізує, порівнює, аби читач разом з ним міг виокремити те зерно правди, яке довгі роки приховувалось та маскувалось фальшивками.
Ця книга наскільки насичена фактами й документами, що без перебільшення можна сказати – це найінформативніше краєзнавче видання останніх десятиліть.
Колишній працівник КДБ, а нині колега Івана Петренка по краєзнавчій роботі Василь Даценко, виступаючи під час презентації, щиро зізнався, що в радянські часи завжди існувало дві правди про ці події – за визначенням Олександра Довженка, солодка і гірка. Коли готували звіти про партизанський рух на Кіровоградщині, за його словами, наповнювались дві папки – про те, як було насправді і про те, як треба було прозвітувати. Не раз членам комісії ЦК КПУ, які приїздили в область, старші люди, що претендували на статус учасника партизанського руху, на прохання розповісти про свою участь у боротьбі, ставили безпосереднє запитання: «Розповісти як було, чи як треба?» Розмах діяльності підпільного обкому та героїзм партизан на Кіровоградщині був настільки штучно роздутий, що якось академік Петро Тронько у відповідь на захоплені розповіді про подвиги наших партизан, іронічно зауважив: «Схоже, що партизани Кіровоградщини могли перемогти фашистів і без Червоної армії…»
А як було насправді? У червні-липні 1941-го року партійні органи та НКВС створили десятки підпільних організацій та партизанських загонів. До них входили майже дві тисячі перевірених і відібраних органами комуністів. По Україні ця цифра сягала більше 40 тисяч людей. На папері. Дві третини з них жодним чином не проявили своєї діяльності. Інші – активізувалися в основному у другій половині 43-го року.
Деякі загони у нашому краї реально проіснували від двох-трьох днів до двох-трьох місяців. І це зрозуміло: на одній партійній риториці, без серйозного тилового забезпечення, зброї, підтримки населення вони не могли діяти. А дієвої підтримки народу не було – після років колективізації, Голодомору, репресій значна частина населення зустрічали німців, як визволителів. Перед їхнім приходом більшість партійних керівників втекли у далекий тил, а ті, хто залишився пішли у глибоке підпілля, поховавшись по віддалених селах. Про жоден спротив фашистам на окупованих територіях аж до весни-літа 1943-го року, поки у наших краях не з’явився Михайло Наумов зі «Степовим рейдом», навіть мови нема. Більше того, сотні учасників рейду Наумова поплатилися життям, бо намагалися у наших лісах знайти ті міфічні партизанські загони, про які рапортував нібито секретар нібито підпільного обкому Михайло Скирда в Український штаб партизанського руху.
Про загадку його «діяльності», комфортного виживання під час окупації та безмірної слави у післявоєнний час багато сказано в книзі. У довідці ЦК КП(б)У «Про організацію підпільно-партизанських організацій та партизанських загонів по УРСР» ще у жовтні 1941 року про Кіровоградський обком партії констатується коротко й ясно: «…підпільний комітет партії в найрішучіший період утік з області.»
Михайло Скирда – секретар Кіровоградського обкому партії по кадрах очолив підпільний обком партії. Настільки підпільний, що його не могли знайти навіть ті поодинокі патріоти, які намагалися вести боротьбу з нацистами – секретар свідомо не виходив на зв’язок. Увесь час окупації Скирда проживав у селах Знам’янського, звідки був родом, сусідніх Олександрівського та Єлизаветградківського районів. Достеменно відомо, що нацисти знали і про місце його перебування, і про статус, але якимось дивним чином не чапали ні самого секретаря обкому, ні членів його родини. У лісі він з’явився тільки восени 43-го року, та й то перебував там епізодично. Пізніше, уже після визволення краю від нацистів претендував на звання командира партизанського з’єднання, хоча такого у наших лісах не існувало взагалі.
Михайло Скирда також наполягав, що саме партизани зіграли ключову роль у визволенні містечка-крупного залізничного вузла Знам’янка, за який точилися жорстокі бої. Насправді це було не так.
Один із танкістів, які визволяли Знам’янку, Герой Радянського Союзу Григорій Пенежко аж до 70-их років слав листи у редакцію «Кіровоградської правди» та в партійні органи, намагаючись розвінчати брехливі розповіді про партизанську славу Скирди, але жодної реакції не було. Намагалися правдиво розповісти про діяльність партизан і учасники тих подій Станіслав Жигадло, Леонід Гончаренко, але міф, створений секретарем обкому, їм розвінчати у той час не вдалося.
Більше того, якимось дивним чином керівник справжнього підпілля, організованого у Кіровограді у 42-му році, Костянтин Гончаров після визволення міста був арештований КДБ, звинувачений у зраді і отримав двадцять років таборів (після смерті Сталіна звільнений і реабілітований). Опинився на маргінесах післявоєнної слави і командир найбільшого і найдієвішого партизанського загону Петро Дубовий. Як це вдавалося Михайлові Скирді – залишається загадкою, яку навряд чи кому вже під силу розгадати.
Отож, ніякої всенародної боротьби у тилу ворога, констатує автор, не було. Так само, неправильно називати партизанів народними месниками, бо жодного факту захисту мирного населення від сваволі нацистів, не зафіксовано.
З літа, а особливо восени 43-го року партизани почали проявляти себе активніше. Але на ділі вони шкодили не стільки окупантам, скільки мирним мешканцям. Один з таки «месників», організувавши однодумців, украв у німців сотню овець, влаштував грандіозну пиятику, а коли дійшло до розправи, втік, натомість фашисти спалили Вдовичий хутір (Долинський район), загинуло понад півтисячі людей. Інший «герой» під час відступу німців, вирішив проявити радянський патріотизм і вбив одного із ворожих солдатів, сподіваючись, що вони вже не повернуться, а йому буде чим похизуватися перед червоними. Але вийшло так, що німці на деякий час повернулись і розстріляли півтори сотні ні в чому не винних людей…
Але крім такого огидного «героїзму» був і героїзм справжній. Про нього теж йдеться у книзі.
– Прикро тільки, – говорить Іван Петренко, – що цей героїзм став п’єдесталом для дутих авторитетів. Ми повинні бачити власну історію своїми, українськими очима, а не у чужій інтерпретації, і будувати майбутнє на правді, а не на фальшивих міфах.
Світлана ОРЕЛ, Кропивницький
