Наталка ПОКЛАД. Привітання з Великоднем

Великдень для людини – це воскресіння не тільки Бога, а й людської душі: в радості, силі й надії. Цим і живемо. Цього й усім щиро зичу!

Більшість традицій моєї родини беруть початок в моєму далекому сільському дитинстві на Вінниччині. Після восьмого класу я випурхнула з батьківського гнізда: спочатку було педучилище в сусідній області, потім одразу – Київ… І саме те, що ввібрала душа в далекі дитячі й шкільні роки, виявилося найбільш потрібним і міцним. Так, воно подавало свій голос не відразу: асфальт нігілістичних настанов і політичних заборон пробивати було непросто. Однак серед житейських бур-потопів те диво несподівано виринало з пам’яті і ставало рятівним колом…

Церква в нашому селі була у звичайній хаті – в одній половині жили люди, а в другій – правилось. Звісно, низенька, тісна, з невеликим вівтарем. У восьмому класі на Різдво мені раптом дуже-дуже захотілося вистояти в ній всеношну службу разом із мамою, хоча та була здивована й відмовляла мене. І я, староста класу, то незвично тулилася серед старших жінок, мужньо поборюючи нічну втому й слухаючи не зовсім зрозумілі молитви та співи, то виходила під зорі й щось у них питала…

Великдень – зовсім інше: прокидаєшся перед світом, іще затемна, а дивна радість уже бухкає-калатає у твоїх грудях. Звечора заготовлено і зав’язано у білу хустину все для посвячення: мисочка із запеченим сиром, на нім – кільце пахучої ковбаси, крашанки, шматочок сала й грудочка домашнього масла. Іноді мама клала туди ще й маленький вузличок із сіллю. А біля мисочки – паска. І її, і запечений сир, що на півсвіту пахли ванількою, мама прикрашала зеленими листочками барвінку.

Приготування всіх тих наїдків – майже священнодійство, а я ж у мами – права рука!..

І яка врочистість, яка поважність, яка втіха – нести того вузлика до церкви! З усіх кінців села плавом пливуть нічними вулицями люди, вітаються, перегукуються, усміхаються, радіють: дочекалися! Дай же, Боже, віку та сил і наступного року так само святкувати!

Ті емоції, переживання, почуття і враження від розмов та святкових облич, від палаючих свічок і розмаїтого вбрання, від чекання світанку й перших променів тріумфального сонця («Дивись, дивись – як воно грає!» – захоплено казала мама) – справді незабутні.

Любила й люблю підготовку до свята: вишукування (заздалегідь) потрібних продуктів, а потім ретельне прибирання оселі, приготування ритуальних страв у суботу (тут уже прошу нічим мені не заважати!), налаштування на високу хвилю дива. І все це – не менш вагоме та хвилююче, ніж саме свято. Так зосталося і понині – для мене й для родини.

Раніше паску пекла сама за різними рецептами, але відколи «розгнівалася» моя духовка, а я не можу придбати нової, то вже не печу, а купую. У Великодньому кошику – все традиційне: паска, запечений сир, ковбаска чи інше смачне м’ясо, крашанки (так-так, фарбовані в цибулинні), корінчик хрону…

Визнаю лише світанкове освячення в неділю – після всеношної відправи. Стараюся рушати до храму перед північчю – раніше з дітьми, тепер – з онуками. Великодня ніч для мене – щось особливе.

Поки жила на Оболоні, багато років ходила на це нічне дійство до Святопокровської церкви на Подолі, яку збудував Григорович-Барський і де править владика Володимир Черпак, бо дуже люблю цей храм, його срібні дзвони-переливи на світанні (чекаючи окроплення, саме біля дзвіниці ми й ставали). А поки тривала нічна відправа, можна було обійти інші церкви Подолу (їх близько десяти) й навіть добратися до Андріївської та Михайлівського монастиря – знов і знов долучаючись до багатоголосого «Христос воскрес! – Воістину воскрес!». Однак, відколи переїхала в інший район Києва, ходжу до Святопокровської, в якій колись правив митрополит Василь Липківський: сорок хвилин пішечки, минаю дві ближчі російські церкви і доходжу до своєї…

Кожен Великдень має свої оздоби – радісні й пам’ятні: то несподівано зустрінеш людей, котрих уже вік не бачила, то у церкві чи на нічній вулиці виділиш-зафіксуєш зором якийсь незвичайний, хвилюючий і приємний сюжет, чиєсь натхненне й щасливе обличчя… Торік семирічний онук мужньо вистояв усю нічну літургію, і я пережила її по-новому, через його сприйняття.

Великдень для людини – це воскресіння не тільки Бога, а й людської душі: в радості, силі й надії. Цим і живемо. Цього й усім щиро зичу!

Наталка ПОКЛАД, поетеса

 

 

 

Редакція

Редакція

Редакція “Українського репортера”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 × 3 =