Мережила мати вишиванки синам патріотичними віршами. До історії про чотирьох кандидатів медичних наук однієї сім’ї
Упіймав себе на думці, що я ніколи не розповідав про мого друга і брата Миколу, а він, як ніхто інший, колоритна, незвичайна, показна фігура в моєму житті, про кого потрібно, либонь, було б і пісні писати, а я ось усе помовчував. Це тому, мабуть, що Коля – давно вже Микола Миколайович – мій родич. Казати б, брат у троюрідних.
Він, як і я, також Горобець, а про свояків начебто й негоже оповідки творити. Хоча Микола Горобець, гадаю, ви це скоро зрозумієте, напевне, заслужив на таке давно.
Отож, ми з Миколою в шкільні роки пасли корів за селом. Їхня велика сім’я мешкала на дальній окраїні села, на Голинчинському яру, це просто-таки зовсім далеко, кілометрів за п’ять від центру нашого крупного населеного пункту. Батько його, Микола Романович, трудився колгоспним механізатором – веселий, мудрий чоловік, з числа кебетливих сільських філософів.
Коля був на рік молодшим за мене. Але вдався не по літах рослий, кріпкий і навдивовижу сміливий. Уже в класі сьомому він був грозою для всіх школярів. Його ніхто не міг побороти.
А в дев’ятому – Коля Горобець був першим парубком на весь наш чималий колишній райцентр. До нього по захист горнулися всі – і молодші, і значно старші, бо він насамперед був силачем, бійцем, а потім навдивовижу чесним і справедливим.
Доля випала нам народитися і вирости на дні колишнього стародавнього моря. Так пояснюють науковці те, що в наших подільських краях залягають величезні поклади вапняків. Це начебто скам’янілі рештки мікроорганізмів, які жили на дні величезних водойм. На початку шістдесятих років минулого століття, коли ми якраз були школяриками, у наших вінницьких краях стали промисловим методом, шахтними підземними виробками, машинним способом пиляти каміння, видавати «на-гора» білі вапнякові блоки.
В Україні наступив якраз час активної перебудови архаїчного села. Людям ставало тісно жити в курних, тісних мазанках із глини, під солом’яними стріхами. Вони споруджували хати з підземного каменю-ракушняка, і попит на нього зростав неймовірно. Особливо за кілометрів двадцять від нашого села, де ніхто й ніколи не бачив, що собою уявляв вапняковий кар’єр зі справжніми багатокілометровими підземними виробками, штольнями. А одне з таких виробництв розгорнулося якраз у Колі Горобця за городом.
Старі виробки з часом закривали, натомість відкривали нові виробництва, бо вапнякових гір у нас вистачало. При цьому старі штольні начебто закривали бульдозерами, нагорнувши на вході кучугури землі, аби туди ніхто не мав доступу, бо гірня (так ще у нас називали гірничі виробки) могла завалитися, задушити цікавих, насамперед, зрозуміло ж, хлопчаків, які любили з факелами блукати довжелезними штольнями.
Але варто було двом-трьом хлопакам прийти з лопатами, як за годину ті виробки відкривалися. А відтак і ставав вільним доступ до необмеженої кількості каменю-напівфабрикату, який залишився під землею. Справа в тому, що шахтоуправління каменерізальними машинами пиляло скалу, доставляючи на поверхню («на-гора») вагонетками лише цілі, так звані фабричні блоки. Якщо ж котрийсь із них бодай трішки надламувався, розбивався, а таких була більшість із кожного відвалу, то відкидався у збойки, себто у відвали, залишався у штольнях. (Про це більш детально можна прочитати у моїй книжці «Родинна колиска – Джурин». Розділ називається «Підземний Джурин»).
Люди ладнали тачки і залазили у старі виробки. За день двоє чоловіків залюбки діставали зі штольні вантажівку пиляного каміння напівфабрикату. Високоякісного будівельного матеріалу! Його буквально з-під рук «неформальних гірників» купляли люди із сусідніх сіл. За ним були справжні живі черги. Але найбільше ракушняку вивозив «на-гора» мій родич Коля Горобець.
Він подорослішав, налився силою у тих штольнях. Тачку, пригадую, змайстрував на четвертину кузова авто. А ці ламані блоки він кидав, як пір’їнки. Вже згодом придбав мотоцикла, здається, «ИЖ-Планета». Торохтливе і швидкісне чудо, з гучним форсажем, який знали всі у селі (о, Горобець, їде!), і не розлучався з ним ні вдень, ні вночі. Парубчисько був неперевершеним мастаком їздити, бо вулиці наші були страшенно заболочені, тому навесні і восени міг пролетіти, як циркач, навіть по мурах, які у нашому селі будують замість парканів.
На кар’єр до Горобця дорогу знали і старші, і молодші. Він ще школи не закінчив, а вже був чимось схожим на мирового суддю. Всі боялися його великих і міцних кулаків. Хоча навряд чи коли він їх застосовував.
Коля Горобець-силач був знаменитим на весь район спортсменом, особливо в грі у волейбол, баскетбол. На змаганнях з боксу, у різні види боротьби проти нього навіть нікого не виставляли. Аби не придавив школярика…
Нас розвела на три роки служба. Я поїхав на флот, а йому, гадаю, страшенно пофортунило у війську. Хтось із батьків-командирів побачив, зрозумів, що такого оригінального індивіда із вродженою креативністю потрібно виховувати довір’ям високого обов’язку. Щоб він не завойовував собі право першого і головного в колективі силою, можливо, навіть і мордобоєм, чого він, звісно ж, обов’язково доб’ється, бо натуру мав лідера, впертого і нескореного, чи не краще призначити його за вожака офіційно. Дати йому віжки влади, що називається, формально, а хлопець він порядний, без бісиків в очах, усіх триматиме в своїх руках. Бо фізично рівних йому не було.
Одне слово, Миколу чи не з молодих солдатських пазурів призначили старшиною роти. Офіцери ввечері йдуть із казарми додому, а він до ранку залишається за командира. О, при ньому, будьте певні, не буде ні самоволки, ні дідівщини, ні розпивання спиртних напоїв. Горобець нікому не дозволить дурниць у підрозділі. Особливо ж познущатися над слабшим. Рота, де він був за старшину, завжди була найкращою.
Коли він приїхав після служби в армії до Івано-Франківської школи міліції, я так думаю, за ним слідом прийшла «об”єктивка». Своєрідне досьє про можливе використання в якості лідера, вожака. Бо й у Прикарпатті його призначили також старшиною курсантської роти, і Микола Горобець у тому закладі був за головного верховоду. А на його участь у змаганнях приходили всі.
Я зустрів Миколу тоді, коли він уже з рік попрацював дільничним інспектором у Вінниці. Один з тамтешніх міліцейських начальників мого родича розповідав:
– У нас завжди була проблемною вулиця Леніна, так звана «стометрівка». Це ділянка у самому центрі міста – біля міськкому й обкому партії. Чи не всі резонансні події відбувалися саме тут, оскільки вся шантрапа клубочилася саме тут. Хто вип’є – лізе тут повикаблучуватися. Головні крадіжки – тут, мордобої – також. Тут бродять із кастетами і ножами. Якого дільничного сюди не поставлять, ніхто нічого вдіяти не може. Але одного дня у райвідділі з’явився новий випускник Івано-Франківської міліцейської школи. Атлетичного зросту, красень, спортсмен, борець, самбіст, каратист. Кулаки пудові. Простий і відчайдушний. Наші начальники так і запитали: «Порядок наведеш?». Відповів: «Без проблем…»
– І який результат? – кажу, заворожений розповіддю офіцера.
– Краще не придумати. У це важко повірити, але нині «стометрівка» – найспокійніше місце в місті. Коли ваш брат лише з’являється на вулиці, то поміж хуліганистої братви передають: «Горобець на посту, будьте обережними…»
– Що ти з ними робиш, як умовляєш? – повертаюся із питанням до Колі.
Він дивиться на мене світлими, розумними, з голубинкою очима і відверто каже:
– Потроху давлю, як тарганів…
– Ні, ні, – поспішає запевнити мене в протилежному начальник Миколи Горобця, пояснити, що це неправда, банальний жарт. – Жодної скарги на товариша лейтенанта не було. Що всі бандюки його страшенно бояться – це правда. Але не більше…
До того часу Микола Горобець був уже чемпіоном МВС по вільній, класичній боротьбі, карате і самбо.
Я якось запитував Миколу Миколайовича:
– Ти що, знаєш до тонкощів усі правила боротьби різних стилів?
– Та які там правила? – весло смівся він у відповідь. – Мені головне – прихопити суперника до рук. І нехай він там буде каратистом, самбістом чи боксером, мені – все одно. Він за хвилину-другу буде проситися. Я вже не програю, з рук його не випущу…
Чемпіоном МВС у всіх видах боротьби Микола Горобець був років із двадцять – не менше. Власне, скільки не виступав…
Саме там, у Вінниці, він мені зізнався: «Є у мене дівчина. Покажу, оціниш…»
Йому під житло виділили кімнату в гуртожитку медичного училища. Десь там в його коридорах чи на кухні, можливо, примітив він чарівну, гарнооку Наталю. Ось і представив її мені. Як здалося з першої зустрічі, виділялася вона примітною вродою, лагідною, милою усмішкою, теплотою, душевністю погляду. Я бачив, як мій друг і брат наче потеплішав, поменшав перед нею. Замало не мурликав…
Коля й Наталя стали для мене зразком сімейної пари. Вона понад усе любила медицину, хотіла стати лікарем. Це була її заповітна мрія. А тут після медичного училища народилися діти – один за одним два хлопчики.
Він сказав: «Вступай в інститут». У медичному закладі заочного відділення немає, але вона пішла на перший курс стаціонару. Як найдорослішу обрали старостою курсу. Важко, дуже важко було, знаю, але Микола в усьому допомагав, був поруч. Вона ж навчалася блискуче…
Його тим часом перевели на нову службу, тодішнє «обехаесес», абревіатура, щоправда, нині не зовсім точна, бо сформована на радянський копил, до того ж з російських слів. Я залишаю її в тексті лише через те, що вона добре знайома багатьом читачам. А це загалом означає – очолив відділ боротьби з економічними злочинами. Спершу в районі обласного центру, потім у Вінницькій області. Довго опирався проти пропозицій переводу до Києва, в апарат МВС. Коли нарешті всі Горобці переїхали до столиці, то Наталя Іванівна була вже лікарем-педіатром, кандидатом медичних наук. А Руслан і Роман уже закінчили Вінницький медичний університет.
Обидва – фахові хірурги. Старший закінчив аспірантуру, захистився. Обидва женилися. Їхні дружини теж медики, кандидати медичних наук. Захистились, як змовились. Тепер Наталя Іванівна Горобець, дві її невістки – науковці, співробітники Національного університету імені О. Богомольця.
Про четвертого з цього ряду – Руслана Миколайовича Горобця, кандидата медичних наук, хірурга, варто сказати дещо більше. Він весь у батька – напористий, завзятий, але головне – до моторошного справедливий. Коли 2014 року зчинилася страхітлива загроза життю громадян на Майдані, він поклав заяву на відпустку у клініці МВС, де працював, і раз так учинив, і вдруге, тижнями, іноді під відкритим небом, аби не втратити постраждалого, робив складні операції в центрі столиці, практично під вогнем снайперів.
Врятував немало життів українцям з обох сторін барикад, які протистояли на Майдані. А коли виникла загроза втрати Україною Донбасу, опинився в медичному десанті добровольчого батальйону «Айдар».
І сам бійців виносив із поля бою, рятував при артобстрілах. Достойно оцінюючи його героїчні заслуги, голова держави нагородив хірурга, кандидата медичних наук Руслана Горобця орденом Ярослава Мудрого. Він нині – військовий хірург.
У ті дні я дізнався хвилюючу новину: Руслан отримав легке поранення. Куля просто поцілувала його, щоправда, лише чиркнувши губи. Я тоді написав статтю до свого блога, який тієї пори вів на інтернет-ресурсі міжнародної радіостанції « ЭХО Москвы». Cтаття називалася – «Красавец на всю войну!». Бо Руслан і справді високий, як батько, стрункий, з м’якими рисами обличчя. Читати мою статтю можна за ось цим електронним посиланням.
У всій цій історії є одна велика, непомірна, приголомшлива втрата. Упіймав себе на тій думці, що я про все пишу тут, наче ходжу зачаклованими кругами, а ніяк не наважуся сказати вельми важливе: після тяжкої хвороби, у перший день осені 2013-го, не стало Миколи Миколайовича Горобця. Такого міцного як дуб полковника звалила підступна хвороба. Він дослужився до пенсії у МВС, а ось спокійно пожити після важкої і відповідальної роботи, побавитися з онуками довелося недовго. Наскільки він був вірним у стосунках із друзями, тими, з ким починав службу, напевне, може слугувати ось цей промовистий факт. Після закінчення Івано-Франківської школи міліції її випускник, щорічно, в тому числі й будучи заступником начальника главку МВС, міністерським полковником, на день-два приїздив до навчального закладу (тепер це інститут МВС). А знаєте, для чого? Щоб пограти у волейбол. Така була у них дружна, надійна команда ще з сімдесятих років минулого століття. Непереможна!
Відтак, Наталя Іванівна залишилася сиротливою лебідкою. Вона – доцент кафедри педіатрії №1 Національного медичного університету імені О. Богомольця.
Не нажилися вони з Миколкою. Не наговорилися. Треба тепер учитися спілкуватися на відстані, у різних світах віднаходити одне одного.
Ти говориш так красиво:
Ллються хвилею слова.
Посміхаєшся грайливо –
З серця вискочить душа.
Або ж отак:
А ми зустрілись по весні.
Цвіли вже трави запашні.
І вальсу Віденського звуки
Сплели навіки наші руки.
Нещодавно у Наталі Іванівни вийшла поетична збірка, озаглавлена «Цінуй життя»! Хто ж краще за медиків може скласти ціну людського життя. Це водночас і своєрідний підсумок до їхнього з Миколою Миколайовичем сімейного життя-кохання. Винятково красива пара в них була. Розумна, весела. Такою вдалася і її поетична книжка. Кохана пише:
Тебе нема, а я живу,
Молюся, плачу і тужу.
Твоя душа з небес, я знаю,
Мене коханням огортає.
Мати, син якої воював, не могла, зрозуміло ж, поминути того, аби не оспівати «Небесну Сотню», не створити поезію-реквієм «Солдатським матерям», не описати того, чим займається її син на війні:
Біль нещадний, опік, рани,
Скальпель, рана та бинти.
На столі лежить, як у тумані,
Хлопець років двадцяти…
Знаходжу в збірці і вірш «Поцілунок кулі». Звичайно ж, тієї, що цілила в її Руслана. Наталя Іванівна пише:
Це не з неба зорепад,
Не стріла Амура.
Це відлуння канонад,
Тінь війни похмура.
Але найбільше мене пронизав вірш «Синам». Він звучить, як реквієм, як молитва матері нащадкам:
Дні біжать без вороття
Як вода в струмочку.
Я для тебе, сину мій,
Вишию сорочку.
Візьму біле полотно,
Характер та душу,
Сяду, гляну у вікно,
В путь-дорогу рушу.
Лист зелений по краю,
Далі – квіт калини.
Сонця промінь у маю
І спів солов’їний.
Чорнобривці, розмарин,
Мальви, черемшина –
Розмаїтий, квітковий
Наш край – Україна…
Ви сорочки одягайте
На свої дороги,
І ніде не забувайте
Батьківські пороги.
27 грудня у Наталії Іванівни Горобець, лікаря-педіатра, кандидата медичних наук, доцента Національного університету імені О. Богомольця, матері двох синів-хірургів, свекрухи двох медиків, невісток-науковців, славний день Новоліття. Не забудьте ж привітати її, друзі, з уродинами.
Здоров’я і щастя тобі, Наталю Іванівно!
Олександр ГОРОБЕЦЬ, письменник
